Поправки і зміна умов договору (частина уіі)

ВК передбачають різницю між поправками і змінами. В Конвенції встановлено загальні правила щодо поправок і змін. Самостійно. Як вони пов’язані з помилкою, хто вносить корективи.

Забезпечення виконання договорів здійснюється за допомогою міжнародних гарантій і міжнародного контролю. Забезпечення виконання міжнародних договорів здійснюється самими учасниками але вони можуть застосовуватися і договірні і інституційні механізми. Гарантія –міжнародно-правовий акт, який передбачає поручительство або запевнення держави або групи держа вжити всі необхідні заходи, щоб спонукати учасників виконати укладений договір. Міжнародний контроль. Договірні, інституційні норми. Договірна – 1992р. – угода Про відкрите небо. Інспекції які здійснюються без залучення міжнародних організацій учасниками самостійно. Інституційний механізм – система договорів МАПреал, МАГАТЕ.

Прецеденти. Справа в міжнародному суді про тлумачення мирного договору з Угорщиною. Відтворити позицію США і Великобританії. Важливість попередніх преюдиціальних договорів, які були використані і момент пов’язаний з компетенцією суду, які питання розглядались.

2. Італо-американська суперечка про тлумачення договорів про повітряні перевезення. Важливо що малося на увазі і яким чином тлумачились договори (а не самі перевезення).

Законодавство України про міжнародні договори. Ст. 9 Конституції України. Закон України 22 грудня 93 року про міжнародні договори України. закон 10 грудня 91 року про дію міжнародних договорів на території України; закон від 22 грудня 93 року про міжнародні договори і Постанова Кабміну від 17 червня 94 року про затвердження положення про порядок укладання, виконання і денонсації міжнародних договорів України міжвідомчого характеру.

Ст. 2, 7 Закону 93 року – знати договори, які передбачають ратифікацію згідно з цим законом, компетенцію уряду, Президента і відомств щодо укладання договорів.

Питання населення в міжнародному праві

В МП держава виступає як суверен, що здійснює верховенство. Питання верховенства держави охоплюється двома типами: верховенством особовим і верховенством територіальним. Одним із найважливіших інститутів в сучасному МП є інститути пов’зані з реалізацією особового верховенства, то ми й починаємо розглядати низку інститутів. Ця тема охоплює: 1) громадянство в МП; 2) притулок в МП; 3) біженці та переміщені особи в МП; 4) кримінальна злочинність та співробітництво держав у боротьбі з нею.

Більш в широкому сенсі населення також охоплює питання гуманітарного права яке в свою чергу охоплює питання прав людини а також захисту прав особи в період збройних конфліктів.

1. Громадянство в мп

Питання громадянства, фактичного правового зв’язку особи з державою, є в центрі уваги перш за все конституційного права. Те що стосується права міжнародного, в цілому можна підсумувати як основні стандарти і принципи громадянства, які повинні бути реалізовані в національному праві. Важливим є те, що питання міжнародного права завжди становили незначну частину норм, які регламентували громадянство і з точки зору регламентації в МП фактично існує 2 комплекси інститутів. 1 комплекс – загальні стандарти і принципи, які в цілому зводяться до двох принципів (ніхто не може бути довільно позбавлений громадянства а лише на підставі закону; кожна особа має право на громадянство). Перший принцип регулятивний і вникає та застосовується частіше. З того, що особа має право на громадянство в МП немає жодної правової норми яка б зобов’язувала особі надати громадянство. Немає обов’язку держави надавати громадянство.

Традиційно не на рівні принципів МП займається проблемами апатризму і біпатризму. Ще в 1923 р. у справі про Декрети про громадянство Тунісу і Марокко постійна Палата Міжнародного Правосуддя заявила, що питання громадянства перебувають у сфері зарезервованій за кожною окремою державою. Таким чином виходячи з принципу суверенітету кожна держава має право вільно визначати критерії для надання громадянства а також визначати умови натуралізації. Держави завжди неохоче погоджувалися на врегулювання питань громадянства в міжнародних договорах, оскільки сприймали це питання як втручання у внутрішній суверенітет.

Суттєві зміни відбулися наприкінці 90 років перш за все на Європейському континенті. Рада Європи почала займатися проблемами громадянства приблизно 30 років тому. Була створена в 49 р. і об’єднує всі європейські країни. Першим документом в 63 році була Конвенція про скорочення випадків множинності громадянства та про військовий обов’язок у випадку множинності громадянства. Ця конвенція практично врегульовувала ті питання, які традиційно становили сферу МП.

15 травня 1997р. – новий етап – Комітет міністрів Ради Європи схвалив текст Європейської конвенції про громадянство. Текст відкрито для підписання 6 листопада 97 року, підписали її 15 держав безпосередньо на дату відкриття, через 3 дні приєдналася Болгарія. Конвенція вступила в силу (після ратифікації трьома членами Ради Європи) на початку 98 року. Важливо те, що Європейська конвенція про громадянство врегульовує ті питання, які традиційно залишалися за межами міжнародно-правого регулювання і встановлює основні принципи і стандарти щодо громадянства в європейських державах. В резолюції № 200 1997 р. Рада Європи рекомендувала державам членам якомога швидше підписати і ратифікувати цю конвенцію.

Треба підкреслити основні риси цієї конвенції:

• європейська конвенція фактично містить кодифікацію звичаєвого права, яке діяло і діє в Європі стосовно інституту громадянства;

• конвенція відтворила основни принципи і стандарти, якими повинні керуватися кожна держава члена Ради Європи в своєму національному законодавстві щодо надання громадянства.

Ці основні принципи і стандарти наступні (- Кожна особа має право на громадянство; - Необхідно уникати статусу апатриду; - Ніхто не може безпідставно бути позбавлений свого громадянства; - Ні шлюб ні розірвання шлюбу не тягне за собою автоматичної зміни громадянства чоловіка або дружини).

В конвенції в 1 ст. визначено, що кожна держава визначає хто може бути її громадянином. Але це право визнається іншими державами лише в тій мірі, в якій таке право кореспондує відповідним міжнародним принципам та стандартам.

• Конвенція встановлює принцип недескримінації стосовно натуралізованих громадян, конвенція підкреслює що права громадян, які набули таке право в результаті філіації і права громадян в результаті натуралізації не повинні бути різними.

• Кожна держава повинна передбачити механізм натуралізації осіб, які постійно законно проживають на її території. В конвенції підкреслено, що полегшений порядок набуття громадянства має бути встановлено для осіб, одружених з громадянами держави, окремим категоріям дітей і біженцям, які законно і постійно проживають на території держави-учасниці конвенції.

• Конвенція врегулювала механізм втрати громадянства;

Причини законної втрати громадянства (1. добровільне набуття іншого громадянства; 2. набуття громадянства шляхом шахрайства; 3. добровільна служба в іноземному війську; 4. поведінка, що серйозно шкодить життєвим інтересам держави-учасниці; 5. відсутність стійкого зв’язку між державою-учасницею і громадянином, який постійно проживає за кордоном (1957р. справа Нотебома – пов’язана з питання громадянства Міжнародний Суд.); 6. встановлення в період неповноліття дитини того, що закріплені внутрішнім правом підстави, які призвели до автоматичного набуття нею громадянства державою-учасницею більше не визнаються; 7. усиновлення дитини внаслідок чого ця дитина набуває іноземного громадянства одного або обох усиновителів. Усиновлення дитини повинно тягти за собою набуття громадянства одного з батьків; 8. якщо у неповнолітньої дитини обидва батьки втрачають громадянство, вона має П. на отримання громадянства держави-народження за винятком пунктів 3, 4);

- конвенція закріпила зобов’язання держави передбачити в своєму законодавстві ті випадки, коли втрата громадянства може призвести до безгромадянства і конвенція зобов’язала держави всіляко уникати таких ситуацій за винятком випадка 2 (коли особа набуває громадянства шляхом шахрайства).

У випадку позбавлення особи, яка отримує громадянство в результаті шахрайства: передбачити, щоб вона отримала інше громадянство, не є обов’язком держави .

• конвенція передбачила особливе зобов’язання держав передбачати в національному законодавстві дозвіл виходу з громадянства за умови, що особа не залишиться без громадянства.

Таким чином можна прийти до висновку, що вихід з громадянства згідно з конвенцією передбачений для тих осіб, які постійно проживають за кордоном а також мають гарантоване надання громадянства з боку іншої держави.

• конвенція детально врегульовує процедуру набуття, збереження, поноволення, припинення та документального підтвердження громадянства.

• Конвенція передбачає вирішення проблеми множинного громадянства зобов’язуючи держави приняти національні закони які б превентивно врегульовували проблему множинного громадянства.

Певну увагу в конвенції приділено грошовим зборама за набуття, припинення зміну громадянства. Вони повинні бути прийнятними. Розмір оплати не передбачений, він повинен визначатися внутрішнім законодавством відповідно до ситуації. Дивлячись на декларативність цього положення воно мало на меті встановлення розміру зборів на рівні, який би не був необгрунтовано високий. На відміну від зборів, які пов’язані з набуттям, збереження, припиненням, поновленням або засвідченням громадянства в конвенції набагато категоричніше підкреслено про грошові збори на адміністративні чи судові збори з приводу перегляду питань громадянства. Такі збори не повинні бути перешкодою для заявників для реалізації права на апеляцію.

Важливим принципом конвенції – судове оскарження рішення щодо відмови в наданні горомадянства. Цей момент не вирішений в українському праві.

Значна увага надана принципу біпатризму або множинності громадянства. В законодавстві більшості європейський держав принцип біпатризму відкидається як негативне явище. Біпатризм існує як об’єктивне явище. Інша справа визнання правових наслідків біпатризму – з цієї точки зору більшість європейських держав ставиться до них негативно, декларуючи несприяняття правових наслідків біпатризму. Частина держав ставиться нейтрально. Положення конвенції, які стосуються біпатризму, застосовуються як державами, які мають принцип єдиного громадянства, так і державами не встановившими такий принцип. Конвенція зафіксувала певний дуалізм. Вона не створює перепони для множинного громадянства і з іншого боку не вимага від держав визнання множинного громадянства як загального принципу. В конвенції передбачена вимога до держав-учасниць визнавати біпатризм лише в тих випадках, коли зачіпаються основні права людини. Ці випадки визнаються навіть державами з негативним ставленням. Це два випадки: 1. дітям які мають різне громадянство набутим від батьків з різним громадянством надається можливість зберігати обидва громадянства до моменту повноліття. 2. держави-учасниці зобов’язані визнавати за своїми громадянами право мати ще одне громадянство, якщо це інше громадянство автоматично набувається шляхом укладення шлюбу. Конвенція підкреслює, що особи з подвійним громадянством мають такі самі права як і інші громадяни цієї території, на якій вони проживають.

- Окрема глава – військовий обов’язок у випадку множинності громадянства. Вона закріплює право особи з множинним громадянством виконувати свій військовий обов’язок лише стосовно однієї держави при цьому підкреслюється доцільність несення військового обов’язку стосовно держави, на території якої ця особа прожива але при цьому підкреслюється право особи вільно обирати стосовно якої держави ця особа буде виконувати свої військові зобов’язання. В конвенції чітко підкреслено, що це питання може бути вирішено шляхом укладення між державами спеціальної угоди.

- Питання стосовно правонаступництва громадянства. Конвенція передбачає що при вирішенні питання стосовно надання або позбавлення громадянства у випадках правонаступництва держава повинна враховувати 4 основні підстави: 1. справжній і стійкий зв’язок зацікавленої особи з державою; 2. постійне проживання зацікавленої особи на території держави правонаступниці; 3. бажання зацікавленої особи; 4. територіальне походження зацікавленої особи. Перераховані фактори мають братися до уваги державами-правонаступницями, які виносять рішення з надання або збереження свого громадянства. Це не є конкретні норми, а лише принципи. Вони мають бути оцінені в світлі конкретних умов та кожної конкретної справи.

Дело Ноттебома

Фридрих Ноттебом родился в Гамбурге и, в соответствии с германскими законами, был гражданином Германии по рождению. В возрасте 24 лет он переехал на постоянное жительство в Гватемалу. Лишь в 1939 г., до начала 2-й мировой войны, он съездил на очень короткое время в княжество Лихтенштейн, где получил гражданство (кстати, с нарушением местных законов, по которым для получения гражданства необходимо проживать в Лихтенштейне постоянно). По законам Германии того времени с получением гражданства лихтенштейнского он утратил германское.

Когда Гватемала объявила войну Германии, Ноттебом был арестован, а имущество его конфисковано. После войны Лихтенштейн обратился в Международный суд за защитой нарушенных прав своего гражданина.

Гватемала возражала, указывая, что Ноттебом получил свое гражданство в княжестве незаконно, а кроме того фактически гражданином Лихтенштейна никогда не был. Решения суда по этому делу составили важнейший прецедент в международно-правовом регулировании вопросов гражданства.

Во-первых, Международный суд отказался рассматривать вопрос о том, были ли нарушены лихтенштейнские законы при даровании гражданства Ноттебому. Суд указал, что регулирование вопросов гражданства — суверенное право данного государства, в которое не вправе вмешиваться никто.

Этот принцип, конечно, не был нов: впервые в явной форме он был зафиксирован в так называемом “Кодексе Бустаманте” пятнадцати стран Латинской Америки в 1928 г., через два года повторен в Гаагской конвенции, а затем и во многих других международных актах. Однако лишь после решения по делу Ноттебома принцип суверенности при решении вопросов гражданства окончательно закрепился в международном праве.

Поэтому, как бы мы ни относились, например, к печально знаменитому эстонскому закону о гражданстве, следует признать, что эта страна была вправе принимать этот, а не иной закон, определяющий, кто является гражданином, а кто нет. Сказанное не означает, конечно, что не следует добиваться изменения закона политическим путем, критикуя Эстонию за нарушение прав человека, за несоответствие законодательства Хельсинкским соглашениям, Парижской хартии и т.п.

Второе решение суда еще более интересно: он отверг претензии Лихтенштейна на защиту прав Ноттебома, ибо связь Ноттебома с Лихтенштейном “в период предшествующий, одновременный и последующий за его натурализацией” была лишь формальной.

Суд при этом изучил международную практику по арбитражным делам такого рода, касающимся бипатридов, и установил, что все они разрешались в том же духе. Арбитры всегда отдавали предпочтение реальному, эффективному гражданству, “основанному на сильных фактических связях между данным лицом и одним из заинтересованных государств”. Отсюда суд вывел заключение, которое с тех пор часто цитируется в правовой литературе: “гражданство есть правовая связь, имеющая в своей основе общественный факт привязанности, подлинного соединения существования, интересов и чувств, наряду с наличием взаимных прав и обязанностей”. Без наличия таких качеств с точки зрения международного права гражданство неэффективно.

С тех пор принцип эффективного гражданства систематически применяется как национальными судами большинства стран, так и международными арбитражными комиссиями в спорах, затрагивающих вопросы гражданства.

Наличие связи, позволяющей говорить об эффективном гражданстве, устанавливается судом или арбитражем путем исследования конкретных обстоятельств дела. Принимается во внимание, прежде всего, то, где фактически человек постоянно живет или чаще всего бывает. Но не только это: играет роль и то, где находится источник его постоянного дохода (где он работает, откуда получает пенсию и т.п.), где у него есть недвижимость, состоит ли он на чьей-либо государственной службе или служит в армии, в какой стране он связан наиболее тесными общественными, семейными и иными связями.

Таким образом, в конфликтных ситуациях наличие паспорта данной страны — еще не самое главное. Принцип эффективного гражданства оказался тем мечом, с помощью которого удается удачно рубить запутанные гордиевы узлы проблем гражданства.

Об’єктом міжнародного договору є все те, з приводу чого держави вступають в договірні відносини.

Обмін військовополоненими – картель.

Повідомлення в установленій формі факту, з якого можуть випливати юридичні наслідки – нотифікація.

Повноваження засвідчується шляхом обміну оригіналами повноважень.

Процедура коли текст остаточно вважається прийнятим – встановлення автентичності тексту.

Конвенція 78 р. – Конвенція щодо правонаступництва держав про міжнародні договори.

Яким чином засвідчуються повноваження сторін при укладанні багатостороннього договору –повноваження здаються в секретаріат конференції чи організації або створюється спеціальний комітет з перевірки повноважень.

Звичайні дипломатичні канали – постійні дипломатичні представництва або представники держав, що домовляються.

Правомірне припинення дії міжнародного договору на умовах, передбачених в самому договорі – денонсація.

Закриті договори – коли кількість учасників заздалегідь визначена.

Способи набуття громадянства: філіація – набуття внаслідок народження. Натуралізація або укорінення. Оптація і трансферт; змішана система набуття громадянства.

Згідно з європейською конвенціюєю 1961 р. про скорочення безгромадянства ст. 1 визначаються наступні способи набуття: при народженні на підставі закони; і при клопотанні заінтересованими особами.

В законі України зафіксовані 8 способів набуття громадянства: 1) за народженням; 2) за територіальним походженням; 3) внаслідок прийняття до громадянства; 4) внаслідок поновлення; 5) внаслідок усиновлення; 6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування; 7) внаслідок встановлення над особою визнаною судом недієздатною опіки; 8) у зв’язку з перебуванням в громадянстві України одного чи двох батьків дитини.

Філіація як спосіб розподіляється на два: громадянство за принципом права грунту – jus soli. Цей принцип закріплений в більшості держав Латинської Америки. Доведено до абсурду. За місцем народження але згідно з додатковим факультативним протоколом до Віденської конвенції про консульські стосунки 63 р. дія права грунту обмежується щодо дітей дипломатів.

Право крові (jus sanguini) – дитина набуває громадянства батьків незалежно від місця її народження. Ст. 7 Закону України про громадянство закріплює принцип права крові.

Принцип права крові і грунту поєднується в законодавстві практично всіх держав. Так само як і в Україні. Закон України про громадянство містить 6 модифікацій принципу:

- особа яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, є громадянином України;

- особа яка народилася за межами України від осіб без громадянства але ці особи постійно перебувають на території України законно, а особа що народилася не набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином України;

- особа яка народилася на території України від іноземців, які постійно проживають в Україні і не набула за народженням громадянства жодного з батьків є громадянином України.

• особа яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця чи притулок і не набула жодного з громадянства батьків або набула громадянства того, кому надано статус біженця, є громадянином України.

• особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства які постійно на законних підставах проживать в Україні і не набула громадянства батька-іноземця, є громадянином України.

• новонароджена дитина знайдена на території України, обоє батьків якої невідомі є громадянином України.

“Знайда” буде зареєстрована як громадянин України. відповідність ст. 2 Про скорочення випадків безгромадянства. В ст. 3 цієї конвенції вказано що народження на судні або повітряному кораблі тягне набуття громадянства тієї країни, у якій зареєстроване судно.

Приналежність до громадянства визначається за законом шляхом встановлення кола осіб, що вважаються громадянами даної держави. Питання визначення приналежності пов’язані з нормами набуття громадянства. Визначення належності громадянства в законодавстві України.

Загальні принципи визначення приналежності до громадянства. Ст. 3 Закону України про громадянство: - усі громадяни колишнього СРСР які на момент проголошення незалежності (4.8.91) постійно проживали на території України; - особи незалежно від раси, кольору шкіри … які на момент набрання чинності цього закону 13 листопада 91 року проживали на території України і не були громадянами інших держав; особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 91 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено напис “громадянин України” а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну якщо вони не досягли повноліття (з моменту внесення в паспорт); - особи які набули громадянства України відповідно до законів та міжнародних договорів України.

Натуралізація (Хадсон) у вузькому розумінні – надання шляхом формального акту громадянства іноземцю за його клопотанням. І. Індивідуальна натуралізація за заявою і ІІ. натуралізація внаслідок правонступництва. Певні держави надають особам громадянство автоматично внаслідок певних змін громадянського стану (усиновлення, одруження, легітимація, призначення в універ. на посаду ректора).

Коста Ріка дає паспорт, якщо особа погоджується представляти її інтереси за кордоном.

Одруження у відповідності зі ст. 37, 38 Кодексу французького громадянства: якщо француз одружується на нефранцуженці вона набуває французького громадянства, якщо тільки не відмовиться від цього. Так само українське громадянство. Генеральний секретар ООН провів відповідні дослідження і виявив що в 22 країнах світу на 53 р. на той час дружина автоматично набувала громадянство чоловіка. В 57 році була підготовлена конвенція ООН про громадянство одруженої жінки – передбачала дотримання принципу рівності і незалежності дружини. Припускався у відношенні до жінки деякий компроміс. Жінка при одруженні зберігала своє громадянство а зміна громадянства чоловіка не тягнула автоматичної зміни громадянства жінки.

Легітимація – визнання батьківства – у законодавстві більшості держав (але не США) принцип, згідно з яким дитина набуває громадянства батька. Усиновлення – більшість держав визнає що усиновлений набуває громадянство усиновителів (ст. 26-28 ЗУ про гром-во). Однак існують значні відхилення від цієї норми. Існують звичаєві норми, які регулюють процес натуралізації. Доктрина прийшла до висновку що існують звичаєві норми: добровільність прохання особи про набуття громадянства і друге – тривале проживанн на території країни.

Кожна держава самостійно встановлює умови прийняття у її громадянство. Таким чином визначені три принципи: добровільність; ценз проживання на території країни; вимоги встановлені державою (знання мови, повага до законів).

Ст. 1487-8 зводу законів США – щодо гром-ва США – щорічно публікують преференції.

Натуралізація на основі закону (не залежить від волі особи) може мати як правове слідство встановлення батьківства, усиновлення, опіки, надходження на військову службу. В деяких країнах передбачено також набуття громадянства крім натуралізації в порядку реєстрації (було в Великобританії для громадян співдружності, але відмінили, бо стало дуже багато).

В Україні ст. 9 Закону про громадянство передбачається що іноземні громадяни і особи без громадянства можуть бути за їх клопотанням прийняті до громадянства України і умовами до прийняття є 4 моменти: визнання та дотимання Конституції та законів; неперебування в іноземному громадянстві; проживання на території України протягом останніх 5 років; отримання дозволу на постійне проживання в Україні. Додаткові умови – володіння державною мовою або її розуміння в обсязі достатньому для спілкування; наявність законних джерел існування (не поширюється на біженців та тих, кому надано притулок).

Громадянство України не може бути надано особам трьох категорій: які вчинили злочини проти людства чи здійснили геноцид; засуджені в Україні до позбавлення волі за вчинення тажкого злочину – до зняття або погашення судимості; вчинили на території іншої держави діяння, які визнані законодавством України тяжким злочином.

Найскладніша проблема сьогодні – надання гром-ва особам, які походять з РФ передусім з Чечні.

Набуття і зміна гром-ва на основі міжнародних договорів. Набуття громаднства може мати місце при укладенні спеціальних угод з територіальних питань; при укладенні мирних угод; внаслідок об’єднання двох або декількох держав в одну або розділення однієї держави і утворення декількох. Таким чином набуття громадянства внаслідок міжнародного договору або правонаступництва може мати місце внаслідок появи нового суб’єкта МП. Не слід сюди додавати колективну натуралізацію.

Набуття громадянства шляхом міжнародних угод також може мати місце при укладенні угод про репатріацію; при укладенні уоди про перехід частини території однієї держави іншій, а також при обміні окремих дільниць території – договори цесії і сецесії; при добровільному виборі громадянства (оптація) і автоматичній його зміні. Відновлення громадянства може відбуватися двома шляхама: реінтеграція – відновлення у випадку втрати або попереднього виходу із громадянства – ст. 10 Закону України – особа яка після припинення громадянства України не набула іноземного громадянства і надала заяву про поновлення громадянства України реєструється громадянином України незалежно від місця проживання. Репатріація – відновлення громадянства шляхом фізичного повернення в свою країну для постійного проживання. Колективна репатріація відбувалася після завершення другої світової війни. Репатріація здійснюється як на договірній основі (військовополонених) так і на позадоговірній але за умови існування відповідних законів.

В даний час проблема репатріації стала актульною внаслідок розпаду СРСР. Це перша за все репатріація німців у ФРН і євреїв у Ізраїль.

Надання громадянства. Насамперед є формальним вираженням вдячності і поваги до особи за які-небудь заслуги загальнозначущого характеру (перші космонавти). 1792 р. – французське громадянство було надане 18-ти визначним особам того часу (Д. Вашингтон, І. Бентам, Ф. Шиллер та ін.). В даний час надання громадянства може мати місце з інших, частіше політичних причин. Нерідко зутрічається подарування громадянства. На відміну від натуралізації здійснюється за ініціативою компетентних органів держави за визначні заслуги перед державою. (Литовське громадянство отримала солістка російського театру Елена Образцова та її чоловік).

Оптація – випадки застосування: 45 рік – трансільванія а також Чехія і Польща.

Трансферт – в результати Версальських угод та Лозаньских 22 р. щодо Туреччини.

1945 р. – Потсдамська конференція – переселення німецького населення з Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини.

Втрата громадянства – добровільний вихід (експатріація); при денатуралізації (примусове позбавлення громадянства натуралізованих осіб); на основі положень міжнародного договору; при зміні громадянства в зв’язку з вступом в брак, усиновлення.

Експатріація. Свобода виходу з громадянства не існує як принцип міжнародного права але у більшості держав світу вона не заборонена. Суворі обмеження на експатріацію вводяться на період військового стану. Право особи на експатріацію дотично витікає зі ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Дозвільна система виходу із громадянства, яка існує у більшості держав світу полягає в припиненні громадянства компетентним органом за заявою зацікавленої особи.

Закріплено принцип свободи виходу з громадянства біпатридів – ст. 2 Європейської конвенції про скорочення випадків множинності громадянства. Встановлення підстав і умов виходу з громадянства є компетенцією держави. Ст. 18 ЗУ про гром-во.

Денатуралізація в більшості держав передбачається. Підставою для натуралізації є перш за все надання неправдивих відомостей про себе під час натуралізації і друге – вступ до громадянства іншої держави.