Правовий режим арктики і антарктики

Арктика розташована навколо північного полюсу. Загальна площа 20 млн. кв. км. Арктика південним кордоном має зону Тундри. Росія, Канада, Данія, Норвегія, США, Ісландія, Швеція, Фінляндія. Початок врегулювання статусу Арктики був започаткований в 25 р. уряд Канади в односторонньому порядку оголосив арктичний канадський сектор.

16 рік – росія включила деякі острови. Офіційним актом, що підтвердив належність Росії її сектору – постанова президії ЦВК від 15 квітня 26 р.

Данія 1931 р. також проголосила свій сектор. Самі по собі кордони полярних секторів не вважаються державними кордонами а встановлення арктичними державами полярного сектору не суперечило питанню правового режиму водних просторів. Правовий режим кожного окремого району арктичного моря потрібно оцінювати окремо, виходячи з фактично складеного режиму та такого положення, що багаторічне визнання правового порядку передбачає приференції прибережних держав але не більше. Таким чином арктичні сектори не суперечать свободі морського судноплавства в цьому районі.

Проблема Арктики, її правового режиму коротко можна визначити як та яка потребує вирішення але остаточне вирішення можливе в рамках Арктичної Ради (створена 8-ма арктичними державами 96 р. Оттава + Декларація).

Антарктика. На відміну від Арктики статус її врегульований МП. Основним документом 59 р. Вашингтонська конвенція – Договір про Антарктику.

Є два поняття Антарктики. 1. географічіне – це район навколо південного полюсу земної кулі до кордону конвергенції (змішування) антарктичних вод і субтропічних. Географічно до антарктики відноситься шостий материк а також прилеглі острови до кордонів конвергенції з боку південного полюсу. Загальна площина Антарктики приблизно 50 млн. кв. км. Або 10% площі земної кулі. Антарктичний материк цілий рік знаходиться під льодовим окровом середня товщина якого сягає 1,5 км, який постійно сповзає в сторону моря і створює так звані шельфові покрови. Географічне визначення Антарктики в значній мірі співпадає з юридичним. Юридичне визначення – район земної кулі, окресленої 60 паралеллю південної широти.

Є різниця між Антарктикою і Антарктидою. Антарктика включає материк, острови. Антарктида – тільки материк. В юридичному визначенні це не має значення. Антос – проти арктика – білого ведмедя.

Перша експедиція Буве 1738 р.; Друга експедиція Кагелєн (Кергелен) 1772 р. Потім англійці Джеймс Кук 1773-75. Це перші експедиції які дослідили антарктичний район. Материк був відкритий пізніше у 1820 р. російською експедицією (Белінцгаузен і Лазарєв).

На сьогодні ці дати зберігають своє значення з точки зору обгрунтування територіальних претензій.

Вперше булви висунуті у 1908 р. – Королівський указ Великобританії, яким був підтверджений указ 1917р. де англійською територією були об’явленні території між 20 та 50 градусом західної довготи. Південніше 50 паралелі, які були визначені як залежні території, які адміністративно були об’явлені підлеглими віцегубернатору англійської колонії на Фолклендах. У 1923 р. Великобританія проголосила свій суверенітет щодо території яка отримала назву Колонія Росса. Пізніше вона була передана в управління Новій Зеландії. У 1933 р. Великобританія заявила про суверенітет над значним сектором між 160 та 45 градусом східної довготи окрім землі Аделі. Пізніше ці землі передані в управління Австралії.

Претензії Франції. 1924 р. Земля Аделі була об’явлена як колонія яка знаходиться під управлінням віцегубернатора Мадагаскара. 1924 р. залежна територія, 33р. – суверенна територія Франції. У 1955 р. президентським ордонансом було заявлено про французьку суверенну територію – так звані південні та антарктичні володіння Франції, які охоплюють 4 острови (Святого Павла, Амстердам, Крозе, Кергелен).

Претензії Чилі. Чилі в 1940 р. заявила про суверенітет на всі землі, острови, затоки, скелі, які відкриті та ще можуть бути відкриті в секторі між 35 градусом та 90 західної довготи.

6 листопада 40 р. декрет яким ці землі були об’явлені під суверенітетом Чилі.

Аргентина – декрет уряду 40р., яким були об’явлені суверенними територіями Аргентини землі від 25 до 70 градусів західної довготи. А в 46р. Аргентина продовжила свої претензії до 74 градусу.

Особливу конфліктність такі дії набули у зв’язку з включенням до аргентинських територій Фолклендських, Мальвінських островів, які ще значно раніше були оголошенні суверенними територіями Великої Британії. Це в свою чергу призвело до значних конфліктів між цими країнами аж до війни.

48 р. Збройний конфлікт між Аргентиною і ВБ. Дещо пізніше декілька збройних конфліктів мали місце між ВБ та Чилі протягом кінця 40-х початку 50-х років.

В цей же час з’являється теорія полярних секторів. У 28-39 р. свої претензії на Антарктиду висловила Норвегія. У 1930 р. Норвегія заявила про свій суверенітет над районами Антарктики до яких увійшли окрім інших в тому числі острів Петра І, який був відкритий експедицією Белінгаузена та Лазарєва. 24 січня 39 р. уряд СРСР в ноті заявив про невизнання таких претензій Норвегії і в цій ноті вперше була сформульована позиція уряду СРСР щодо території Антарктики. Формула була використана наступна: СРСР ніколи офіційно не претендував на свій суверенітет щодо антарктичних територій разом з тим резервує позицію щодо державної належності територій, які були відкриті російськими мореплавцями в Антарктиці.

Таким чином кінець 50 років територіальні претензії мали наступні держави.

Аргентина і Чилі обгрунтували свої претензії географічним та геологічним фактором, обгрунтовуючи що Антарктика є географічним продовженням Аргентини та Чилі. Великобританія, Франція, Норвегія, Нова Зеландія та Австралія як колонії Великобританії грунтують свої претензії на першовідкритті, на концепції символічної або окулярної окупації.

Росія, СРСР претензій не має, але залишає за собою право висунути такі претензії.

На такій основі, загострення ситуації рядом збройних конфліктів, світове товариство прийшло до висновку про необхідність міжнародно-правового регулювання.

15 жовтня 1959 р. Вашингтон – міжнародна конференція з Антарктики 12 держав. 1 грудня 55 р. конференція завершила роботу та ухвалила договір про Антарктику, який визначив статус та режим Антарктики і діє до цього дня. Територіальні претензії були не зняті а заморожені. В цьому сенсі викликає увагу ст. 4 договору про Антарктику в якій визначено статус територіальних претензій держав в цьому регіоні. Жодне з положень договору не повинно з одного боку тлумачитися як відмова будь-якої з договірних сторін від раніше завлених прав або претензій, з іншого боку, будь-що в цьому договорі не може розглядатися як відмова від основи для претензій на територіальний суверенітет.

Було підкреслено, що будь-яке положення договору не повинно тлумачитися таким чином, що буде перешкоджати позиції будь-якої з договірних сторін відносно визнання або невизнання претензій будь-якої з інших сторін.

Ситуація з територіальними претензіями найчастіше цитується пункт 2 ст. 4 згідно з яким будь-які дії або діяльність сторін, які будуть мати місце під час дії цього договору не створюють основи для висунень або підтримань будь-яких територіальних претензій і не створюють прав територіальних претензій в Антарктиці. Згідно з цим же пунктом 2 під час дії терміну договору не може бути заявлена нова претензія або розширена існуюча.

Друга теза – територія Антарктики є демілітаризованою. Відповідно до ст. 1 Договору про Антарктику, Антарктика використовується лише в мирних цілях. Треба підкреслити що територія Антарктики є повністю демілітаризованою але з відповідними застереженнями. Згідно зі ст. 1 були заборонені будь-які заходи військового характеру, такі як створення військових баз, проведення військових маневрів, а також випробування зброї.

Окремо треба відзначити значення ст. 5, яка проголосила Антарктику без’ядерною зоною. Згідно з п. 1 ст. 5 ядерні вибухи та будь-яке видалення ядерних відходів забороняється. Можна сказати, що хоча формально це не означало створення без’ядерної зони, фактично Антарктика виголошена без’ядерної зоною. Договір не має заборони на використання так званого мирного ядерного обладнання або ядерної техніки. Американці з початку 60 р. почали використовувати ядерний генератор але на початку 70 рр. був демонтований у зв’язку з підсиленням радіаційного фону.

СРСР значну увагу теж придиляв використанню компактних ядерних генераторів але на початку 80 теж відмовився.

У 1980 р. Антарктика набула статусу нейтралізованої зони. Була укладена Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики, яка значно розширила коло держав-учасників договору 59 року до 26. Окремим пунктом конвенції був пункт про визнання всіма державами положень ст. 1 і 5 договору про Антарктику. Окремо треба підкреслити що демілітаризований і нейтралізований статус має ряд специфічних рис. Є можливість використання військового персоналу і військового обладнання для здійснення наукових досліджень в цьому регіоні. Учасники конференції особливо наголошували на тому, що суворі умови дослідження в цьому регіоні призводять не стільки до можливості стільки до необхідності використання військового персоналу і техніки.

Учасники договору зобов’язалися інформувати один одного про будь-який військовий персонал і обладнання, яке буде використовуватися в Антарктиці.

4 риса режиму. – в Антарктиці діє свобода наукових досліджень. Згідно зі ст. 2 Договору про Антарктику передбачається свобода наукових досліджень держав. Згідно з положенням цієї статті учасники договору домовилися в найкоротший час здійснювати обмін інформації щодо наукових досліджень, обмінюватися планами наукових робіт, результатами і даними наукових досліджень а також здійснювати обмін науковим персоналом. Також спеціально було передбачено розширення співробітництва з установами та організаціями ООН, для яких Антарктика становить предмет особливого інтересу. На підставі ст. 2 в 60 р. була створена наукова рада з дослідження Антарктики яка фактично стала міжурядовою організацією яка постійно діє і підтримує контакти з національними організаціями та державами, що здійснюють дослідництво в Антарктиці.

5 – юирисдикція щодо фізичних осіб. Згідно з договором було вирішено щодо правового статусу та юрисдикції над особами, що знаходяться на території Антарктики – ст. 8. Згідно з її положеннями затверджено національну юрисдикцію відносно персоналу науковців, які здійснюють діяльність. Вони знаходяться під юрисдикцією тієї держави, громадянами якої вони є. А також зі ст. 7 призначається спеціальні особи-спостерігачі, статус яких також визначається як громадян тієї країни, яка їх відрядила для здійснення спостережень над дослідженнями, які здійснює інша сторона договору. Ще під час роботи конференції представники СРСР, США та Бельгії заявили, що вони не визнають розповсюдження юрисдикції іноземної держави над своїими громадянами. Таким чином держава, яка здійснює наукову діяльність в Антарктиці здійснює юрисдикцію над своїми громадянами.

6 – Механізм контролю щодо виконання положень договору державами-учасницями. Христоматійно прецедентним в МП з моменту укладення договору є механізм контролю. Співтовариство визнає що в договорі про Антарктику вдалося опрацювати дієвий механізм контролю. Цей досвід був використаний і пізніше. Найважливішим елементом механізму контролю є консультативні наради учасників договору, які звичайно проходять один раз на два роки і є головним в механізмі контролю. Завдання консультативних нарад є обмін інформацією та взаємні консультації щодо питань Антарктики, розробка та надання консультацій та рекомендацій урядам держав учасниць відносно необхідних заходів щодо здійснення принципів та мети договору. В консультативних нарадах беруть участь 12 держав – первинних учасників договору а також 14 держав, які приєдналися до договору пізніше. Кожна держава, що приєдналася до договору має право призначити свого представника для участі в консультативній нараді на термін зацікавленої участі в договорі. Рішення які приймає консультативна нарада отримали назву рекомендацій заходів своїм урядам. Але ці рекомендаційні заходи отримують статус загальнообов’язкових після того, як ці рекомендації затверджуються всіма державами-учасниками або згідно з п. 4 ст. 9 затверджуються всіма державами, які мали право брати участь в конкретній консультативній нараді.

Перша консультативна нарада відбулася в 60р. – опрацювала рекомендації, згідно з якими держави стали зобов’язані обмінюватися інформацією щодо антарктичних досліджень з використанням дипломатичних каналів щорічно. Рекомендація № 1 включає конкретний перелік питань і інформації, якими повинні обінюватися держави. Особливу важливість набула восьма консультативна нарада, згідно з якою обмін інформацією щодо діяльності в Антарктиці був стандартизований, була опрацьована стандартна формула обміну інформацїі. 6 пунктів. Інформація щодо:

• транспортних засобів, які використовуються в районі договору;

• маршрути і графік рейсів, зупинок;

• детальний опис всіх наукових станцій, які створюються в районі договору з детальним описом програми діяльності, обладнання, персоналу;

• засоби зв’язку та резервні аеродроми;

• засоби надання екстренної допомоги;

• повідомлення про наміри використання радіоізотопів та детальний опис будь-яких наукових досліджень, які сторона має намір здійснити в районі договору.

В механізмі контролю таким чином є і третій елемент (1-консультативна нарада, 2-обмін інформацією) це інспекції. Інспекції передбачаються в ст. 7, де учасники договору мають право призначати зі своїх громадян необмежену кількість спостерігачів, які мають в будь-який час свободу доступу до будь-якого регіону Антарктики. Всі об’єкти які знаходяться в Антарктиці є відкритими для будь-якої інспекції в будь-який час.

7 теза – вирішення спорів. Згідно з Договором про Антарктику не передбачається особливого механізму вирішення спорів. Передбачені загальні зобов’язання держав вирішувати їх в мирний спосіб та передача їх на тлумачення та детальне вирішення до міжнародного суду ООН.

8 - за своїм статусом договір є відкритим для приєднання до будь-якої держави. Однак з цим є проблеми, бо консультативна нарада запрошує до участі.

Визначальним для статусу Антарктики є так звана система Договору про Антарктику. Договір про Антарктику становить основу, визначає статус але не в повній мірі визначає режим використання антарктичних ресурсів. В зв’язку з цим міжнародне співтовариство сформулювало систему договорів, до якої входять 3 ланки: 1) заходи в рамках договору; 2) пов’язані з договором інші міжнародні договори; 3) заходи цих інших міжнародних договорів в Антарктиці. Таким чином в систему договору ми може включити наступні заходи:

система обміну інформацією, до якої можна віднести також особливий документ 64 р. Консультативна нарада “Координовані заходи по охороні флори та фауни Антарктики”. Важливість їх в тому, що з цього року заборонене вбивство китів. Але СРСР як учасник цієї консультативної наради жодного кроку до припинення не зробив і до 70 р. залишався єдиною деравою в світі, які здійснювала промисел китів.

Міжнародні конвенції: Конвенція про збереження антарктичних тюленів 72 р., а також Конвенція 80 р. про збереження живих морських ресурсів Антарктики. Згідно з конвенцією 80 р. була утворена комісія по збереженню морських ресурсів Антарктики яка визначала квоти вилову з усіма деталями, з вказівками на сезон, методи промислу. Комісія розробляє і здійснює систему спостережень і інспекцій а також має специфічну процедуру судового (юрисдикційного) переслідування держав в разі порушення зобов’язань промисловими судами.

Конвенція по регулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарктики 88 р. Передбачено створення комісії з мінеральних ресурсів – оцінка перспектив з використання та опрацювання можливого механізму з функціями розгляду заяв.

Останнє в системі договору – протокол 91 р. про охорону навколишнього середовища в Антарктиці. Згідно з цим протоколом Антарктика визначена як природний резервуар, де бдь-яка діяльність, пов’язана з експлуатацією природних ресурсів окрім наукових досліджень заборонена.

Територіальні суперечки.

Територіальні проблеми є загальношироким поняттям. Територіальні проблеми з точки зору МП: два моменти: тнриторіальні режими і територіальне розмжеування. До територіального розмежування відноситься: самовизначення народів і націй, недоторканість і цілісність державної території, встановлення кордонів континентального шельфу і економічної зони. До територіальних режимів відносяться: територіальний суверенітет і юрисдикція, транзит через іноземну територію, спеціальні територіальні режими, створені за угодою декількох держав (режими без’ядерних, нейтралізованих зон).

Проблема територіальних суперечок пов’язана перш за все з питаннями самовизначення народів і націй, забороною насильницького захоплення територій і зміни державних кордонів. Треба підкреслити, що після другої світової війни, після ствердження в МП принципу самовизначення народів і націй терітораільні зміни відбуваються на його основі. В цьому значенні цей принцип є основним принципом територіального розмежування.

Принцип самовизначення має дві сторони: право на входження до складу держави, і внутрішній – визначення народом свого внутрішнього устрою. З точки зору розмежування більше значення має зовнішня сторона, оскільки вирішуючи питання про входження до держави або утворюючи свою державу, народ що самовизначається вирішує питання про належність своєї території і визначає кордони.

Треба підкреслити, що істотним для міжнародного права є суб’єкт самовизначення. Прийнято вважати що суб’єктом виступає нація або народ. В МП немає загально прийнятного визначення нації чи народну і звідси суто юридичні проблеми, які виникають і в міжнародному праві і в політиці з точки зору визначення прийнятного для МП тлумачення принципу самовизначення. В сучасному МП принцип самовизначення є найбільш проблемним, оскільки щодо його тлумачення склалося більше 300 регіональних конфліктів. Ці конфлікти носять постійний характер, фактично не дають можливості сформувати регіональні стабільні системи міжнародного правопорядку.

Найвідоміші конфлікти: конфлікт щодо визначення народу, який проживає на території Білуджистану (кордон пд. Авганістану та пн. Пакістану). Так само в Азії недалеко від цього регіону найскладнішою є проблема турецьких курдів – залежить від відносин між США, Іраком, Сірією і Турцією. 3. Проблема тамілів і сінгалів. Сінгали є домінуючою нацією на острові Цейлон (держава Шрі-Ланка). Таміли – національна меншина більше півсторіччя веде війну за створення своєї держави). Тигри визволення Таміл-Іламу – найбільша терористична сила в світі. Зовсім поруч з цим регіоном, якщо проаналізувати ситуацію в Африці, то жоден з кордонів на африканському континенті не є безспірним. Найбільш відомий – між Лівією та Марокко, Алжиром та Марокко. Сомалі має територіальні суперечки з усіма прилежними державами. Між Танзанією і Мозамбіком (двічі формували спільну державу у 20 ст. Складні проблеми між Набією та Анголою + ЮАР. Абсолютно невизначеними і спірними є кордони в районі Конго.

Сам перелік цих проблем можна звести до двох причин, які спонукають. 1-а група проблем - щодо положення лінії кордону. 2-а група – спори про належність певної дільниці території. З юридичної точки зору визначення територіального спору можна дати як ситуації, яка характеризується трьома елементами. Суб’єктами такого спору є держави, предметом – наявність оспорюваного кордону, оспорюваний кордон або територія повинні співпадати.

В більшості територіальних суперечок як юридичної категорії суб’єктами є дві держави. Можливі також випадки коли їх кількість збільшується до 3-х, чотирьох. Спір між Нідерландами, ФРН та Данією 69 р. міжнародний суд ООН щодо розмежування територіального шельфу.

Серед суперечок щодо проходження лінії кордону два типових випадки: 1) коли не існує ні делімітованого, ані демаркованого кордону і спір про те, де цей кордон буде проведено. До такого типу спорів відносяться всі територіальні суперечки перш за все в Латинській Америці. Де застосування принципу uti posidetis призвело до відсутності делімітації кордонів. 2) коли існують дві спірні делімітації які іноді походять з різних договорів і спір іде про те, яка з цих делімітацій дійсно законна або суперечка стосовно тлумачення делімітації. Такі спорі властиві північній Америці і Європі. В обох випадках представлення доказу і вирішення спорів зводяться до встановлення певної лінії кордону. Дільниці території що змінюють свою належність при вирішенні такого спору мають незначні розміри.

Спори щодо належності певних дільниць території мають свої особливості. Спори про належність островів. Кожна сторона стверджує що володіє суверенітетом над певною територію. Вона повинна його здійснювати в більшій або меншій мірі в минулому або теперішньому часі. Згідно з практикою ООН до актів здійснення суверенітету – виконання державних функцій: цивільна і карна юрисдикція. Якщо держава ніколи не здійснювала юрисдикції то згідно з МП вона не має підстав оспорювати приналежність цієї території іншій державі. В цьому випадку ми маємо справу з претензіями односторонніми територіальними. Відсутність доказів здійснення суверенітету призводила до відсутності і суперечності як такої. В окремих випадках сторона стверджує що здійснює юрисдикцію над територією з незапам’ятних часів.

Під територіальним спором потрібно розуміти існування чітких і сформульованих розбіжностей відносно об’єктивно існуючого предмету спору, існування або застосування норми про кордон або питання про суверенітет над певною територією. Одностороння територіальна претензія не утворює територіальної суперечки. На відміну від односторонніх територіальних претензій спори є юридичною ситуацією. Односторонні тер. Пр. юридичними ситуаціями не є. Міжнародний Суд ООН в рішенні заявив, що простої заяви не достатньо для доказу наявності суперечки так само, як і простого заперечення не достатньо для доказу того, що такої суперечки не існує. Слідством визнання спору згідно з принципом мирного вирішення спорів є обов’зок сторін врегулювати цей спір мирними заходами.

Треба підкреслити, що держави дуже стримано ставляться до визнання спорів, оскільки визнання територіальної суперечки є і визнанням певної території, юридична приналежність якої остаточно не встновлена. Саме визнання спору призводить до того, що держави, таким чином повинні зберігати існуюче положення і беруть на себе зобов’язання утримуватися від якихось дій, що б ускладнювали ситуацію.

Одностороння територіальна претензія не є юридичним фактом але вона найбільш поширена в сучасних МВ. Ознакою є те, що держава ніколи не здійснювала функцій суверенітету щодо даної території. В МП виділються три ситуації які є підставами для висунення терит. Одност. Претензій: держава ніколи не здійснювала ніякого суверенітету над всією територією; колись територія належала державі претенденту але потім увійшла до складу території іншої держави і це було належним чином юридично оформлено; територія нікому в миноулому не належала а згодом була включена до складу певної держави і це було належним чином юридично оформлено. Тобто територія була придбана відповідно до права того часу, коли цей випадок мав місце.

Суть претензій полягає в нібито вже існуючому суверенітеті. Предметом територіального спору є норма права щодо проходження лінії кордону або належності певної ділянки території. В односторонній претензії такої ситуації не існує. Односторонні претензії ставлять під сумнів існуюче право на основі якого встановлений кордон і існує територіальний суверенітет. Оскільки односторонні територіальні претензії таким чином ставлять під сумнів проблему права, то і врегулювання таких претензій не лежить в площині правовій або політичній. Прикладом можна вважати претензію Іраку над територією Кувейту. Заява уряду: Кувейт колсь був частиною Іраку і тому він повинен здійснювати свій суверенітет. В 63 р. Ірак визнав незалежність Кувейту і відмовивс на той час від претензій. Але менше ніж через 20 років повторив претензії.

Саудівська Аравія до Північного Ємену і вимагала передачу району Джоуф де передбачалася наявність нафтових родовищ.

До категорії односторонніх претензій ми відносимо також відому війну між Іраком і Іраном. Восени 1980 р. спалахнув великий збройний конфлікт, основою якого були суперечки щодо лінії кордону, встановленої на підставі договору 75 р. Ірак висунув тезу про відновлення статусу кво, який існував до підписання договору 75р. тобто зажадав, щоб Іран визнав повернення Іраку територій, які незважаючи на договір продовжував визнавати своєю. Це 508 квадратних кілометрів. За війну протягом 10 років загинуло приблизно від 1 до 5 млн. громадян.

Тривалий час продовжується спір щодо односторонньої претензії Еквадора і Перу. Три дільниці території між цими країнами (0,5, 1, 100 000 кв. міль). Суть суперечки до різної інтерпретації принципу uti posidetis de jure. 1941 –1942 р. – найбільша віна між ними. Був підписаний протокол про мир і дружбу. Але протягом 30 років спалахували збройні конфлікти.

Найбільш серйозними територіальними претензіями Мао Цзе Дун заявив, що всі землі СРСР на схід від Байкалу (Владивосток, Хабаровськ, Камчатка) належать Китаю.

Перелік основних територіальних спорві на сьогодні.

Азія. Між Китаєм і Індією на кордоні в трьох регіонах. Західний – район Джаму і Кашміру а також Тібет і Сін Цянь. Знаходяться в основному під контролем Пекіну. Центральний регіон – в районі Гімаліїв і східний регіон – Лінія МакМагона. Ускладнюється ситуація що в центральному районі активно будуються дороги, інше.

Між Китаєм і Токіо існує проблема щодо островів Сенкаку. Також претендує Тайвань.

Між В’єтнамом і Китаєм щодо островів в районі південно-китайскього моря. Остров Спратлі(?), Парасельські острови. КНР претендувала на значні території над дільницею суходольною в’єтнамсьої території.

Проблема між Індією і Пакистаном щодо району Кашмір.

Між Таіландом і Лаосом питання про кордон на річці Мекон (Кордон визначала Франція).

Між Японією і Південною Кореєю щодо островів Тахесіма (Ток До).

Між Таіландом і Камбоджією з давніх-давен існує питання про лінію кордону. Декілька разів це питання вирішувалося.

63 р. в Африці Алжир і Марокко.

Малаві і Танзанія(?) щодо озеру Ньяца.

Між Лівією і Чадом (Смуга Аузу).

Територіальна проблема між Танзанією та Мадагаскаром.

Щодо суверенітету над Канарськими островами. В 78 р. комітет Орагнізації Африканської Єдності заявив що Канарські острови повинні належати не Іспанії.

Сомалі має проблеми з Ефіопією та Кенією.

Уганда претендує на район Кагерра в Танзанії.

В Латинській Америці. Найкривавіша територіальна проблема між Аргентиною і Чилі. Спір іде щодо 4 спірних дільниць. Район Такна і Арика – тричі в 20. Ст. між цими країнами була війна.

Між Гаяною та Венесуелою. 90% Гайани оспорюється Венесуелою.

Стадії територіальної суперечки. 4 етапи.

1. висунення претензій;

2. висунення контрпретензій;

3. уточнення об’єкту;

4. звернення до одного з мирних засобів вирішення спорів.

Найважливіший другий етап, бо на цьому етапі територіальна претензія перетворюється на спір.

Критична дата – це дата, починаючи з якої будь-які дії сторін не впливають на юридичну позицію сторін щодо об’єкту спору.

7 можливих критичних дат.

• Дата початку спору.

• Дата коли держава вперше пред’являє претензію;

• Дата з’ясування або співпадання претензій;

• Дата коли одна з сторін звернулася до мирного засобу вирішення;

• Дата застосування будь-якого з мирних засобів;

• Дата звернення до засобів ад’юдикації.

• Дата укладання міжнародної угоди.

Критична дата є важливою оскільки з моменту визначення критичної дати аргументи сторін не змінюють їх позиції і критичною датою щодо того ж Криму – є 54 р. все те, що було до 54 року можна розглядати як незаконним у разі виникнення суперечки.

Принцип uti posidetis існував ще в римському праві. Uti posidetis ibi jus означає чим володів тим і володій по праву. Вперше він був застосований в конституції Венесуели. Державний кордон встановлюється в межах адміністративних кордонів іспанських колоній. Uti posidetis може бути de jure і de facto. В ЛА принцип був застосований в значенні de facto, оскільки карт не існувало і фактично межі влади в адміністративних провінцій стали межами державної влади.

В Африці був застосований принцип де юре.

На початку 90 р. був застосований при розмежуванні держав СРСР.

Засоби вирішення спорів. З мирних засбів ми виокремлюємо класифікацію на дві групи:

1. за участю третього елементу;

2. без участі.

Тобто безпосередні дипломатичні без участі і нейтральні за участю третього.

Без третього елементу: 1. Безпосередні дипломатичні переговори; 2. узгоджувальні і 3. слідчі комісії; 4. прикордонні комісари.

З третім елементом – три групи: договірні, інституційні, засоби міжнародної ад’юдикації.

- Договірні – до них відносяться добрі послуги, посередництво, міжнародні слідчі і міжнародні узгоджувальні комісії за участю нейтрального елементу.

- Інституційні – вирішення територіальних суперечок в міжнародних організаціях (регіональних, універсальних, спеціалізованих).

- Засоби міжнародної ад’юдикації: міжнародні третейські і арбітражні суди ad hoc; і постійно діючі універсальні (1 шт.) і регіональні (декілька шт.).

47