Біженці, вимушені переселенці і переміщені особи

Це питання в силу цілого ряду обставин у нашій державі за останнє десятиріччя отримало виняткове значення. У 20 ст. проблема біженців почала набувати масового характеру. В самому МП термін біженців з’явився лише після першої світової війни із постійним ростом глобальних і локальних конфліктів, який призвів до необхідності регламентації правового статусу біженців і до створення міжнародних структур.

Після ІІ Світової війни питанням почала займатись ООН. Резолюція ГА № 428 (V) 1952 р. було створено Управління верховного комісара у справах біженців (УВКБ) а в 51 р. була укладена багатостороння конвенція про статус біженців. Визначення містилося так – біженець це той, хто визначений угодами попередніми і подіями до 1951р. Протокол відповідно статусу біженців 67р. – конвенція поширюється також на осіб, які стали біженцями після січня 51 р.

В 54 р. Статут Верховного комісара у справах біженців на основі якого управління повинно здійснювати свою діяльність. Під терміном біженець слід розуміти іноземця в тому числі і особу без громадянства що внаслідок необгрунтованих побоювань стала жертвою переслідувань за ознаками расової, національноої приналежності, відношенням до релігії або громадянством, в зв’язку з відношенням до певної соціальної групи або політичними переконанням і змушена покинути територію держави, громадянином якої вона є і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок вказаних побоювань.

До цього визначення завжди застосовувався суб’єктивний підхід пов’язаний з бажанням або розширити або звузити. В практиці з’явився термін похідний від терміну біженець, який є ще менше визначеним але дає можливість міжнародним організаціям гнучко реагувати на збільшення потоків біженців – “особи, що потребують міжнародної допомоги”. Згідно з практикою діяльності до цієї особи не належать так звані економічні біженці, що покидають країну в пошуках кращого економічного становища.

Окрему категорію становлять палестинські біженці (після арабо-ізраїльської війни 1948 року). Для вирішення проблеми було сформоване Близькосхідне Агенство ООН. В результаті палестинські біженці не підпадають під дію мандату управління верховного комісару і конвенції.

Існує ряд регіональних конвенцій. Африканська Конвенція по конкретним аспекта проблем біженців 69 р. і Конвенція СНД 93 р. Україна не бере участь в багатосторонній конвенції в рамках СНД. Ця угода про допомогу біженцям і вимушеним переселенцям набула чинності в 94 р.

Конвенція 51 р. про статус біженців набрала чинності в квітні 54 р. Положення: статус біженця визначається його доміцілієм; у випадку відсутності країни перебування конвенція детально регламентує права біженців щодо власності, авторські і промислові права, працевлаштування, соціальне і медичне забезпечення. Юрисдикційно біженці користуються національним режимом стосовно перерахованих прав. Конвенція встановлює також режим найбільшого сприяння щодо права власності, працевлаштування, встановлює, що біженець повинен користуватися таким об’ємом прав, яким користується іноземний громадянин в країні перебування.

24.12.94 Закон України про біженців. Наявність статусу біженця дозволяє цій категорії осіб одержувати певну допомогу, судовий захист.

Переміщені особи – це люди, що були насильно вивезені в ході другої світової війни Німеччиною і союзниками з окупованих територій. Після закінчення війни СРСР уклав угоди про репатріацію і повернення. Для сприяння поверненню переміщених осіб в 48 р. була створена організація. Сам термін не використовується в 51 р. але термін використовуєтсья в діяльності Верховного комісара. Він застосовується відносно так званих внутрішніх біженців (особи, що покинули певний конфліктний регіон держави і оселилися в іншому регіоні).

Вимушені переселенці – правова новела в МП. Проблема вимушених переселенців найдетальніше врегульована в РФ. Вимушеним переленцем вважається громадянин РФ, що покинув місце проживання внаслідок здійснення щодо нього або членів його сім’ї насильства чи переслідування по ознаці расової чи національної приналежності, віросповідання, мови, соціальної групи, політичних переконань, що стали мотивами для проведення ворожих компаній щодо окремих осіб, вналідок порушення громадського порядку.

Притулок. Встановлення інститут притулку є досить складним з історичної точки зору. Надання притулку є традиційним в історії МП. Право притулку виникло в період французької буржуазної революції. В 50 р. Інститут МП в Гаазі був змушений звернутися до справа притулку і на сесії було визначено притулок як заступництво, яке держава надає на своїй території, або в якому небудь іншому місці, що знаходиться під контролем певних її органів особі, що шукає його.

Положення про інститут притулку були включені в: загальну декларацію прав людини 48 р. (ст. 14) Кожна людина має право шукати притулку від переслідування в інших країнах – Декларація прав людини; і Декларацію ООН про територіальний притулок 67 (68?) р. Особа має право шукати притулок від переслідування в інших країнах і користуватися притулком за винятком іноземців, які переслідуютья за злочини, що суперечать меті і цілям ООН. Ст. 1 декларації про територіальний притулок – можливість отримання притулку тим хто бореться проти колоніалізму.

Основою для надання притулку є той чи інший вид переслідування особи у себе на батьківщині перш за все за політичними мотивами. Виходячи з міжнародних стандартів ч. 2 ст. 26 Конституції України – іноземцям і особам без громадянства може бути надано притулок у порядку встановленому закону.

Відповідно до декларації про територіальний притулок, яка була принята Радою Європи в 97 р. є декілька нюансів які відрізняють європейське право притулку від універсального. Ця декларація передбачає, що право на притулок надається будь-якій особі, що має обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідування. Це ще не означає що особа є жертвою переслідування.

Основне питання, що виникає в МП – коло осіб, яким може бути надано притулок.

Право надання притулку тісно пов’язане з такими інститутами національного законодавства як висилка і видача. Висилка є адміністративно-правовим актом, видача – правової допомоги. Висилка – державний інститут, видача – міжнародно-правовий. Висилка – з ініціативи держави, на території якої знаходиться особа; видача – на основі вимоги про видачу.

Право притулку є правом не особи а правом держави. Звідси випливає механізм застосування. Тобто в будь-якому разі особа може лише претендувати на притулок, а надає його держава.

Міжнародне співробітництво у боротьбі з кримінальною злочинністю

Міжнародне кримінальне право як галузь МП є проблемним. Існування великої кількості норм, які мають однаковий предмет регулювання. Боротьба зі злочинами та міжнародне співробітництво.

Конценпція міжнародного кримінального права є дискусійною в науці МП. Можемо простежити два підходи, які генетично зародилися на терені СРСР і існують досі: 1) ставлення до міжнародного кримінального права негативне. Основна теза – втручання у внутрішні справи. 2) позитивне ставлення до міжнародного кримінального права аж до пропаганди окремої галузі в МП. Довгий час вважалося і в колишньому СРСР, що при всій складності аналізу міжнародного кримінального права воно не існує як галузь, переважали судження щодо змісту міжнародного кримінального права. Вважалося що ця галузь не потребує аналізу. Але тільки в 70-80 р. в СРСР з проблеми МКрП було захищено 4 докторських і 10 кандидатських десертацій. Переважаючою сатала думка професора Карпеця, що МКрП є галуззю МП.

Треба підкреслити, що суперечливість визначень міжнародного кримінального права відтворює складну структуру норм, які регулюють співробітництво держав у боротьбі з кримінальною злочинністю. Треба мати на увазі, що норми, які становлять відповідальність фізичних осіб за ті чи інші діяння не можуть становити за своєю сутністю і змістом норми міжнародного публічного права. Тому ми можемо говорити про МКрП як про право що регулює співробітництво держав. Конвенційні злочини – відповідальність за які встановлюється на підставі національного права.

Тому міжнародне кримінальне право регулює співробітництво держав або співробітництво між державами в боротьбі з кримінальною злочинністю. В цьому проявляється і різнопланова юридична конструкція міжнародного кримінального права. До цього часу не вироблено загальновизначеного поняття але перші визначення з’явилися ще на початку 20 ст. Одне з вдалих – Ф. Ф. Мартенс – МКрП (1) – це сукупність юридичних норм, які визначають умови міжнародної судової допомоги держав одна одній при здійсненні ними своєї карної влади в галузі міжнародного спілкування. Важливим при визначенні змісту, поняття МКрП треба підкреслити значення карної юрисдикції. Кримінальна юрисдикція держави визначається головним чином національним законодавством і лише в деяких випадках міжнародним публічним правом, визнаним цією державою.

В основі визначення кримінальної юрисдикції покладено територіальний принцип. Злочин здійснений на території держави належить до юрисдикції її судів. Цей принцип доповнюється принципом особової юрисдикції. Кримінальна юрисдикція України розповсюджується на своїх громадян незалежно від місця здійснення злочину. В останні роки з’явився ряд міжнародних договорів, в яких відстоюється принцип універсальної юрисдикції. Це означає видачу суду злочинця незалежно від місця вчинення злочину і громадянства. Різні підходи приводять до колізії стосовно певних злочинів. Подібні колізії розв’язуються за допомогою міждержавних угод. Ці міждержавні угоди і складають основу норм міжнародного кримінального права. Необхідність такого підкреслення, що договори і конвенції основним предметом мають колізії у визначенні карної юрисдикції зумовлена тим, що в останні роки поширена теза про екстериторіальну юрисдикцію перша за все з боку США. Таке тлумачення протирічить змісту МП і потребує перегляду. Потрібно або змінити національне право, або відмінити МП і створити нове на основі національного права США. Жодна з держав світу не висловилася позитивно щодо такої екстериторіальної дії.

Таким чином МКрП (2) – це галузь МП основний зміст якої – регулювання співробітництва держав у боротьбі з міжнародною злочинністю.

МКрП як навчальна дисципліна вивчає як публчне право так і норми національного законодавства. Предметом МКрП є міжнародні злочини. Предметом вивчення комплексної галузі МКрП є як злочини міжнародні так і злочини міжнародного характеру. Таким чином в науці МП і в практиці затвердилася диференція на злочини міжнародні і злочини міжнародного характеру. Міжнародні злочини – це протиправні дії окремих осіб або груп осіб, прямо пов’язані з міжнародними злочинами держав (агресивна війна, геноцид). За скоєння таких злочинів відповідальність поряд з державою несуть індивіди. Таким чином міжнародні злочини є злочинами держав і індивідів.

На відміну від протиправних діянь держав, злочини міжнародного характеру – це такі діяння, які зазіхають на нормальні відносини між державами, завдають шкоди їх співробітництву і підлягають покаранню згідно з нормами національного права але які мають походження з міжнародних угод. Іноді ці злочини іменуються конвенційними, оскільки співробітництво держав в боротьбі з конкретними злочинами здійснюється в рамках багатосторонньої угоди.

МКрП (3) – це сукупність конвенційних норм, які регулюють відносини між державами і іншими суб’єктами МП в процесі їх співробітництва в боротьбі з міжнаодними злочинами і злочинами міжнародного характеру.

Міжнародні злочини:

• злочини проти миру (планування, розробка, розв’язання, ведення війни; співучасть у цих діях, їх фінансування);

• військові злочини (всі порушення законів і звичаїв війни);

• злочини проти людства (вбиства, катування, поневолення, висилка та будь-які інші дії, пов’язані з незаконним застосуванням насилля до цивільного населення);

• злочини проти миру та безпеки людства (расизм, колоніалізм, геноцид, екоцид);

ГА ООН на пропозицію комісії МП 1991 р. своєю резолюцією запропонувала державам кодекс злочинів проти миру та безпеки людства, в яких міжнародні злочини були поширені до цих чотирьох категорій, які є загальновизнаними, було запропоновано добавити вербування, використання, фінансування найманців, міжнародний тероризм; незаконний обіг наркотичних засобів; систематичні та масові порушення прав людини. Оскільки це резолюція, вона має лише рекомендаційний характер, вона не є обов’язковою нормою МП.