6. Развитие межрегионального и приграничного

сотрудничества

Обеспечить реализацию Программы межрегио-

нального и приграничного сотрудничества между

Украиной и Россией до 2010г., а также Плана меро-

приятий по ее реализации, предусмотреть механизм

их финансирования и действенного контроля над их

выполнением.

МИТНИЙ СОЮЗ

Формування Митного союзу між Росією, Білоруссю та Казахстаном було розпочато 1 січня 2010 року із запровадженням спільних тарифів.

+ для України від членства:

• Якщо пільгові ціни на газ розглядаються в пакеті з членством у Митному союзі, Україна могла б укласти угоду, що передбачала б зниження цін на імпорт газу.

• Якщо усунення російського експортного мита на нафту розглядається в пакеті з членством у Митному союзі, Україна може отримати дешевшу сиру нафту. Тим не менше, досвід Білорусі, для якої зниження, або усунення цього мита було одним з основних економічних інтересів, показав, що експортні мита навряд чи будуть включені до угод про Митний союз.

- Для України:

• Як член СОТ, Україна зобов‘язалась зв’язати імпортні тарифи і перегляд цих зобов‘язань є теоретично можливим, але затратним, оскільки інші країни-члени СОТ мають право вимагати компенсації втрат, понесених через зміни у зобов‘язаннях. Якщо за основу буде взятий діючий перелік тарифів Митного союзу, Україні доведеться погоджувати ці зміни з усіма зацікавленими членами СОТ та виплачувати компенсації,

11.енергетична проблематика в зпу

Україна –ЄС

Обхід «ненадійних» транзитних країн. Сьогодні російський газ більшою мірою транспортується до ЄС через Україну та Білорусії – близько 80% та 20% співвідносно [17]. Обидві держави мають імідж країн зі слабким громадянським суспільством та низьким рівнем правової культури для ЄС, що зумовлює їх ненадійність у якості транзитних держав.

Сьогодні існує газовий канал по дну Чорного моря в обхід територіальних вод України – Блакитний Потік, а також реалізуються проекти будівництва каналу по дну Балтійського та Чорного морів – Північний Потік та Південний Потік.

	Північний Потік [3]	Південний потік [4]	Блакитний потік [4]
Забудовники	російський ВАТ "Газпром" (51%), німецький газотранспортний дистриб'ютор E.ON Ruhrgas (20%), Wintershall Holding AG - дочірня компанії хімічного концерну BASF (20%), і нідерландського транспортера Nederlandse Gasunie (9%)	Підводна труба – "Газпром"(50%), італійська нафтогазова компанії ENI(50%), наземні труби- «Газпром»(50%) національні Нафтогазові компаніями тих країн, якими пройде труба (50%)	на паритетних началах володіють "Газпром" та ENI.
Вартість, €	7,4 (9) мільярдів	24 мільярдів	3,2 мільярди $ США
Довжина, км	1200	900 км (море) + 2290 км	1213 км
Потужність, км/рік	55 мільярдів	30 млрд.	16 мільярдів
Країні-постачальники	Росія	Росія	Росія
Країни транзитери	ВЕЗ Естонії, Фінляндій, Швеції, Литви, Латвії, Польщі	через Болгарію, Румунію і Угорщину до Австрії, узбережжя Греції	Дно Чорного моря
Термін введення в експлуатацію за планом	2012	2013	2003
Мета будівництва	скорочення об’єму постачань територією Білорусії	спрямований на зменшення впливу України як транзитивної держави. Потенційний конкурент газопроводу Nabucco.	постачання Російського Газу в Туреччину. Реалізації проекту Блакитний потік-2 спрямована на зменшення об’ємів транзиту територією України.

ЕНЕРГЕТИКА 2011

http://www.razumkov.org.ua/ukr/files/category_journal/NSD121_ukr.pdf стр. 34-35:

Зовнішня енергетична політика. До знакових

подій 2010р., що мають непересічне значення для

подальшого розвитку енергетики України та еконо-

міки в цілому, слід віднести, насамперед:

• підписання 21 квітня 2010р. в Харкові Угоди

між Україною і РФ з питань перебування

Чорноморського флоту РФ на території України

(Харківська Угода, т.зв. угода “газ-флот”)

56

;

• приєднання до Договору про створення Енер-

гетичного Співтовариства (ДЕС, відповідний

протокол ратифікований Верховною Радою

15 грудня 2010р.).

Ці дві події засвідчили протиріччя держав-

ної політики у сфері енергетики, оскільки приєд-

нання до ДЕС має на меті входження України в єдиний

правовий простір з ЄС в енергетичній сфері, тоді як

Харківська Угода є асиметричним політико-правовим

бартером – обміном умовних економічних преферен-

цій РФ на стратегічні геополітичні поступки з боку

України. Власне, поєднання вартості газу зі стратегіч-

ними інтересами зовнішньої політики, робить її більш

залежною від керівництва РФ, не зацікавленого в поси-

ленні інтеграції України до ЄС. До того ж, укладення

Харківської Угоди не призвело до реальних ціно-

вих переваг для українських споживачів, порівняно

із споживачами країн ЄС57

.

Існують підстави припускати, що зазначене

протиріччя нова владна команда може розв’язати

на користь “російського вектору” зовнішньої

енергетичної політики.

Так, у червні 2010р. між Урядами України та

РФ підписано Угоду про співпрацю в будівництві

енергоблоків №№3, 4 на Хмельницькій АЕС (ХАЕС),

яка містить зобов’язання замовника будівництва –

України забезпечувати нові енергоблоки протягом

усього періоду їх експлуатації ядерним паливом винят-

ково російського виробництва. Ці контракти зни-

жують можливості України в питаннях диверси-

фікації поставок енергоносіїв та вибору типів

реакторів.

У грудні 2010р. між Міненерго України та

ВАТ “Газпром” досягнута домовленість про ство-

рення двох СП: з видобутку газу з вугільних пластів та

розробки площі Паласа на шельфі Чорного моря.

В умовах, коли провідні нафтогазові компанії світу

виявляють зацікавленість в інвестуванні пошуку та

розробки родовищ вуглеводнів на українській час-

тині Чорноморського шельфу, метану з вугільних

пластів, сланцевого газу, найімовірніше, що метою

ВАТ “Газпром” у створенні цих СП є блокування

можливостей зменшення залежності української

економіки від імпорту російського газу шляхом

впливу на інвестиційні процеси в Україні, пов’язані

з видобутком нетрадиційного газу.

На цей час юридично не формалізовані, але й

не зняті з порядку денного пропозиції російсь-

кої сторони стосовно об’єднання НАК “Нафтогаз

України” та ВАТ “Газпром” в єдине підприємство

та активів України та Росії в атомній енерге-

тиці (шляхом створення холдингу, що охопив би

об’єднану генерацію, атомне машинобудування та

паливний цикл).

Загалом зовнішня політика в енергетичному

секторі, яка здійснювалась українською владою у

2010р. залишалася фрагментарною, суперечливою

та залежною від ФПГ, що негативно відбилося на

його інвестиційній привабливості, планах з дивер-

сифікації енергозабезпечення та підвищення кон-

курентоспроможності на основі розвитку ринкової

конкуренції.

Загальний огляд виробничих показників і

ринків. Виробничі показники енергетичного сектору

мали суперечливий характер – поряд з покращенням

окремих із них, спостерігалося помітне погіршення

інших.

Так, у 2010р. відбулося помітне зростання вироб-

ництва електроенергії, зумовлене збільшенням попиту

на неї, насамперед, промисловістю. Обсяг вироб-

ництва електростанцій, що належать до Об’єднаної енер-

гетичної системи України, склав 187,9 млрд. кВт·г,

або на 8,7% більше, ніж у 2009р.

59

Виробництво вугілля

збільшилося на 4,1% (до 75,2 млн. т) – за рахунок

нарощування видобутку енергетичного вугілля на

9,9% (до 51 млн. т), хоча водночас видобуток кок-

сівного вугілля зменшився на 6,2% (до 24,2 млн. т).

Обсяги транзиту газу територією України склали

98,6 млрд. м3

, що на 2,9% більше, ніж у 2009р.

Водночас, найбільше занепокоєння виклика-

ють виробничі показники нафтогазового комплексу.

Так, обсяги видобутку нафти з газовим конденсатом

зменшилися, порівняно з 2009р., на 10,7% і склали

близько 3,5 млн. т; обсяги видобутку газу зменшилися

на 5,3% (до близько 20 млрд. м3

). Слід відзначити,

що головними причинами деградації нафтогазо-

видобутку є критично низький рівень приросту запа-

сів вуглеводнів через нездатність влади створити

інвестиційнопривабливі умови для цієї галузі.

Зменшилися обсяги переробки і транспортування

нафти: переробки – на 3,6% (до близько 11,1 млн. т);

транспортування – на 22,7% (до 29,8 млн. т).

У цілому, попри заяви Уряду стосовно прове-

дення реформ енергетичного сектору, ринки газу,

нафтопродуктів, електроенергетики та вугілля

у 2010р. характеризувалися непрозорістю і ство-

ренням умов їх монополізації окремими бізнес-

групами. Наочний приклад цього – звільнення

компанії “Лівела” від оподаткування імпорту

нафтопродуктів, що призвело до спотворення

ринкових механізмів і мільярдних втрат Держав-

ного бюджету

12. Етапи російсько-українських відносин.

1991-1993 – час високої напруги у двосторонніх відносинах, пов’язаної з кримським питанням, гострою пролемою Чорноморського флоту;

1994-1998 – етап складного узгодження національних інтересів, зміцнення особливого стратегічного партнерства, яке було закріплено Договором 31.05.1997., цей час також характеризувався напруженим внутрішньополітичними баталіями з приводу ратифікацій цього фундаментального історичного документа.

1999-2000 перехідний період, пов’язаний зі зміною влади в Кремлі, спрямованістю двосторонніх відносин на прагматичне наповнення особливого стратегічного партнерства конкретним зммістом.

2001-2005 – етап відносно стабільного співробітництва між Україною та РФ, що супроводжувалося підписанням Договору про спрощення режиму перетину деражвного кордону між Україною та РФ та Договору про співробітництво та спільне використання Азовського моря та Керченської протоки. Хоча слід також зазначити, що даний період супроводжувався суттєвими протиріччми між двома державами та низкою пов’язаних з ними криз: насамперед, криза навколо о. Тузла. У цей же час з’являється нова Статагія РФ щодо України, в якій зазаначається необхідність збереження максимального впливу РФ в Україні; збільшення частки російського каптілу в укр. економіці; військо- політичне та військово-технічне співробітництво.

2005-2009- Чітке визначення керівництвом України пріоритетності інтеграції в європейські та євроатлантичні структури та послідовна політика на цьому напрямі викликали негативні відгуки зі сторони РФ. Така активна негативна реакція зумовлена насамперед тим, що Україна почала втілювати свої зовнішньополітичні наміри, тобто наповнила зовнішньополітичні декларації практичним змістом. Паралельно українська влада спрямувала зусилля на побудову справді партнерських взаємин із РФ, що, зокрема, передбачає вирішення вищезазначених проблем у двосторонніх відносинах.

З 2010 – новий етап у розвитку двосторонніх відносин:спрямування ЗПУ на все більш глибоке та різностороннє співробітництво із РФ

ДЕТАЛЬНІШЕ:

ДИПЛОМАТИЧНІ відносини між Україною та РФ встановлено 14 лютого 1992 року. На території РФ функціонують Посольство України (м. Москва) та генеральні консульства у Санкт-Петербурзі, Ростові-на-Дону і Тюмені. На території України здійснюють діяльність Посольство Російської Федерації (м. Київ) та генеральні консульства в Одесі, Сімферополі, Харкові та Львові.

Центром напруженості стало питання статусу Чорноморського флоту та Криму. Після складних переговорів 17 червня 1993 р. Єльцин та Кравчук підписали у Москві Угоду про невідкладні заходи щодо формування Військово-морського флоту Росії та Військово-Морських сил України на базі Чорноморського флоту. При цьому базування флоту на перехідний період залишалося спільним і визначалось окремою угодою. 9 липня 1993 р. Верховна Рада Російської Федерації ухвалила постанову: Севастополь оголошувався російським і головною базою єдиного Чорноморського флоту, що означало висування територіальних претензій. Внаслідок протистояння між виконавчою владою та законодавчою гілками влади в РФ, після жовтневого 1993 р. розстрілу «Білого дому» та зміцнення позицій реформаторів у Кремлі курс щодо України став жорсткішим, що виявилось у намаганнях на дострокових виборах 1994 р. привести до влади в Києві проросійськи налаштованого політика. Однак з грудня 1994 р. всі владні зусилля РФ були кинуті на розв’язання чеченської проблеми. Перша чеченська війна (грудень 1994-серпень 1996) частково змінила акценти в укр.-рос відносинах.

В першій половині 1996 р. настав критичний момент: прихід до влади в Росії й Україні політичної контреліти міг повернути колесо історії до «єдиної і неподільної Росії». Зовнішньополітичне відомство Росії очолив Є. Примаков, який запропонував доктрину «багатополюсного світу» Оновлена Росія повинна була стати одним із полюсів сили в новому міжнародному устрої. Стратегічне партнерство з Києвом мало посилити європейські позиції Москви.

Підписання 31 травня 1997 р. Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією стало одним з найважливіших етапів розвитку двосторонніх відносин. Так, базовим Договором був зафіксований прогрес, досягнутий двома країнами у розвитку двосторонніх відносин, а також підтверджені зобов’язання щодо розвитку відносин у дусі добросусідства, взаємної поваги, на основі норм міжнародного права, а також принципів ООН та Гельсінського процесу. Договором, а також укладеними в розвиток його положень двосторонніми угодами була створена політико-правова база для вирішення проблемних питань у відносинах між Україною і Російською Федерацією. У першу чергу, це стосується умов тимчасового перебування та функціонування Чорноморського Флоту РФ на території України, договірно-правового оформлення українсько-російського державного кордону тощо. Україна розвиває стратегічне партнерство з Російською Федерацією на міжнародній арені, виходячи з тієї ролі, яку відіграють і можуть відігравати обидві країни у формуванні неподільного загальноєвропейського простору співробітництва та безпеки.

Пріоритетне значення має розвиток торгівельно-економічної сфери. У цьому напрямі між нашими країнами 27 лютого 1998 року укладено Договір між У. та РФ про економічне співробітництво на 1998-2007 роки, який набув чинності 15 липня 1999 року.

25 грудня 2003 р. Договір про співробітництво в Азовському морі і Керченській протоці, підтверджується : Води Азовського моря є спільними для користування РФ і України. Ст. 2: Параметри входження торгівельних та військових судів в акваторію Азовського моря: Свобода судноплавання (десатні кораблі), але військові кораблі третіх країн за взаємною згодою.

Критичний момент вибори президента 2004 в Україні.19.03.2005 візит Путіна до Києва. Президент України Віктор Ющенко і його російський колега Володимир Путін намітили план реалізації пріоритетних завдань українсько-російських відносин на 2005 рік. +Програма економічного співробітництва 2005-2008 + Програма міжурядової комісії «Путін-Ющенко»

АЛЕ!!! Вереснь 2005 перегляд цін на газ – перехід на світові ціни (хоча існувала угода до 2009 р.)

Відносини між Росією й Україною загострилися, після того як в березні 2005 російська газодобувна компанія Газпром зажадала від України платити за газ з 2006 за цінами, близькими до європейських (близько 250 $ за 1000 м³) (При цьому сама Росія купувала газ у Туркменістані за 44 $ за 1000 м³).4 січня обом сторонам вдалося підписати договір, за яким закінчувалася практика бартерної торгівлі (транзит за газ) і в результаті якого обидві речі стали розглядатися окремо. Щодо ціни, то вона стала тимчасово складати 95 $ за 1000 м³, що стало можливим завдяки змішанню російського газу за 230 $ і туркменського за 44 $.

Делімітація та демаркація державного кордону

Відсутність офіційно визначеного українсько-російського державного кордону, особливо його вододільної частини в акваторії Азовського та Чорного морів і Керченської протоки залишається передумовою для виникнення напруження у двосторонніх українсько-російських відносинах. У травні 2008 р. на засіданні спільної двосторонньої Підкомісії з питань Азово-Керченського врегулювання була визначена спрощена серединна лінія Азовського моря, а також координати точок повороту цієї лінії та її графічне зображення. Поза цим можна констатувати відсутність суттєвих зрушень у питанні завершення делімітації та демаркації державного українсько-російського кордону. У політичному плані затягування переговорного процесу пояснюється насамперед інтересом Росії у використанні даної ситуації як інструменту впливу на Україну. Утім, слід очікувати незначні зрушення в цьому напрямі, адже для України завдання полягає у встановленні міждержавного кордону, водночас Росія зацікавлена у відтягненні цього процесу, зберігаючи залежність України від. Отже, попри коментарі МЗС РФ, що Росія намагається досягти такого врегулювання по Азово-Керенсько-Чорноморській проблематиці, яке б відповідало обопільним інтересам Росії та України, маємо зазначити, що наразі у врегулюванні питання українсько-російського державного кордону спільності інтересів не спостерігається.

Енергетична безпека України в контексті двосторонніх відносин Україна–РФ

Починаючи з 2006 р. відносини України та Росії в енергетичній сфері стали позначатися регулярними конфліктами за участю ВАТ "Газпром" та НАК “Нафтогаз” України. Враховуючи взаємопов'язаність політичної та енергетичної сфер в Росії, а також заполітизованість українсько-російських економічних відносин, багато експертів пов'язують регулярні "газові війни" з переведенням зовнішньополітичного курсу України на європейську та євроатлантичну інтеграцію в практичну площину. Перекриття в січні 2009 р ВАТ "Газпром" постачання природного газу як в саму Україну, так і в країни ЄС стало серйозним випробуванням для українсько-російських відносин, а також для всієї системи відносин України та Росії з європейськими партнерами. Усвідомлення державами ЄС власної вразливості наслідок монопольної залежності від російських енергоносіїв інтенсифікувало вироблення спільної енергетичної політики ЄС. Це є позитивним фактором для України, оскільки інтеграція українських енергетичних систем до європейських сприятиме підвищенню прозорості та ефективності вітчизняного енергоринку. Це також стане однією з необхідних умов для вступу України до Європейського Енергетичного співтовариства.Першим кроком на цьому шляху стало підписання між Україною та ЄС 23 березня 2009 р. Спільної заяви щодо приведення стандартів функціонування ГТС та енергетичного сектору України до європейських стандартів в рамках Спільної ЄС–Україна міжнародної конференції щодо модернізації ГТС України. Реакція РФ була вкрай негативною та пояснювалась тим, що Росія не була залучена до спільної роботи: "будь-які неузгоджені з російською стороною дії з її [ГТС України] модернізації призведуть до росту технологічних ризиків і можливих збоїв в поставках природного газу в Україну та Європу"2. У відповідь українська сторона заявила, що Росія може взяти участь у проектах модернізації української ГТС відповідно до Спільної заяви у Брюсселі. Водночас було зазначено, що реалізація консорціуму відповідно до заяви Президента України, президента РФ та канцлера ФРН від 2002 р., на чому наполягає РФ, передбачає відчуження або передачу в управління української ГТС неукраїнській структурі, що суперечить закону України про трубопровідний транспорт і не може розглядатися як альтернативний варіант3.

Системна криза у газовій сфері українсько-російських відносин в період 2005–2009 рр. свідчить про намагання Москви використати енергетичний чинник з метою відновлення контролю над Україною. У випадку досягнення цієї мети Росія отримає значні можливості посилення свого впливу на європейському та світовому рівнях.

За невеликий проміжок часу, що минув після президентських виборів у лютому 2010 р., українська зовнішня політика зазнала істотних змін.

Наміри щодо переформатування зовнішньої політики були проголошені на самому початку президентства В.Януковича Як важливу мету зовнішньої політики держави було також вказано на необхідність відновлення довіри стратегічних партнерів України, запорукою якої має слугувати результативна робота всіх гілок державної влади. Виходячи з цих критеріїв, Україна не має брати на себе зобов’язання, які держава не зможе виконати. Планування зовнішньої політики має здійснюватися з дотриманням вимог збалансованості та з урахуванням тенденцій у відносинах у трикутнику Росія–ЄС–США. Особлива увага має зосереджуватися на пріоритетних напрямах, включаючи європейську інтеграцію, відновлення продуктивних відносин із Росією та США, підвищення рівня енергетичної безпеки, зміцнення економічних відносин.

Аналізуючи розвиток українсько-російського діалогу впродовж 2010 року можна зазначити, що напрями переговорного процесу цілком відповідають основним завданням, окресленим у виступах та промовах президента, прем’єр-міністра та керівництва МЗС України навесні 2010 р. Проголошені наміри щодо активізації українсько-російських відносин передбачали розробку довгострокових програм і реалізацію спільних проектів в енергетичній, транспортній, авіакосмічній галузях. Важливим напрямом переговорів залишається перегляд умов контактів на поставки газу та його транзит через територію України. Уряду України було доручено підготувати пропозиції та проекти з метою забезпечення ядерним паливом українських АЭС та створення виробництва ядерного палива, завершити підготовку угод з російськими партнерами про спорудження нових енергоблоків. Передбачалося відновити програми інтеграції та розвитку транспортних систем, узгодити участь України в російському проекті ГЛОНАСС, активізувати контакти між прикордонними областями.

В окремих секторах, таких як нафтогазовий сектор, позиції сторін визначаються протилежними інтересами. Росія, як видобувач і експортер, зацікавлена в високих цінах на енергоносії. Інтереси України як споживача і транзитера мають суперечливий характер. Позиція Києва залежить від співвідношення обсягів споживання і транзиту, однак тяжіє до інтересів країн-споживачів.

Серед узгоджених питань – активізація співробітництва в сфері ядерної енергетики. 09.06.2010 р. укладено міжурядову угоду про співпрацю в будівництві третього та четвертого енергоблоків Хмельницької атомної електростанції (угоду підписали генеральний директор державної корпорації «Росатом» С.Кірієнко та Міністр палива та енергетики України Ю.Бойко). Обсяги фінансування будівництва оцінюються в $5–6 млрд. Передбачається, що до 85% коштів на будівництво нададуть російські держбанки. Повернення кредитів планується за рахунок продажу електроенергії після пуску енергоблоків.

У вересні 2010 г. російське підприємство ВАТ «ТВЕЛ» перемогло в тендері на будівництво в Україні заводу з виготовлення ядерного палива. Нове підприємство матиме форму СП. За умовами конкурсу, українська сторона має одержати контрольний пакет та доступ до технології виробництва у формі ліцензії, що дає право на виготовлення тепловиділяючих збірок для АЭС в Україні та третіх країнах.

У секторі літакобудування готується до підписання угода про створення підприємства, що координуватиме спільні проекти, включаючи продаж продукції АНТК ім. Антонова, маркетинг, організацію поставки комплектуючих і т.п. Очікується, що зобов’язання в межах СП матимуть компромісний та паритетний характер. З російського боку в СП візьме участь компанія «Гражданские самолеты» (дочірня структура Об’єднаної авіабудівної корпорації), з українського – концерн АНТК ім. Антонова. Вірогідно, центральний офіс СП знаходитиметься на території РФ. Очікується, СП займеться підготовкою подальших планів галузевої інтеграції. В цьому сенсі обговорюються дві схеми: об’єднання активів у пропорції 50% на 50%, або створення єдиної управляючої компанії.

Російські державні корпорації виявляють значний інтерес до суднобудівельних підприємств України. В цьому сенсі частіше згадується про наміри купівлі або набуття часткової власності в найбільш привабливих підприємствах («Зоря–Машпроект», Чорноморський суднобудівний завод, Суднобудівний завод ім. 61 комунара, Завод «Паллада», Херсонський суднобудівний завод та Миколаївський завод «Екватор»).

Більш активно просуваються переговори з питань транспортної взаємодії. Підписано план заходів з реалізації «Концепції інтеграції транспортних систем України та Росії на 2010–2013 рр.». Прийнято рішення про будівництво ширококолійної залізниці Кошице–Братислава–Відень. Триває опрацювання проектів прокладання нових і модернізації існуючих автомагістралей (Москва–Харків–Сімферополь та Москва–Київ), ліній швидкісного залізничного сполучення, будівництва транспортного переходу Крим–Кубань через Керченську протоку.

Заплановано підготовку чотирьох угод з безпеки судноплавства в Азовському та Чорному морях і в Керченській протоці (про координацію дій диспетчерських морських служб; про проводку суден в Керченській протоці; про використання внутрішніх водних ресурсів; про морське та авіаційне рятування на морі). На загал, пожвавлення співробітництва відбувається нерівномірно, охоплюючи насамперед ті сектори, де спостерігається найбільша концентрація спільних інтересів і збалансованих підходів.

Готовність сторін до взаємного зближення не означає повного усунення розбіжностей та протиріч у їх інтересах. У двосторонніх відносинах залишається ціла низка неузгоджених проблем – від територіального розмежування в Азово-Керченській акваторії, врегулювання претензій, пов’язаних з розподілом майнових прав та зобов’язань колишнього СРСР та додаткового врегулювання умов базуванням Чорноморського флоту РФ на території України (цей аспект потребує підписання ряду додаткових угод), до перегляду газових контактів від 19.01.2009 р. та адаптації економічних зв’язків України з Росією після створення Митного союзу за участю Росії, Казахстану та Білорусі.

Доволі напружена ситуація спричинена існуючими розбіжностями, що характеризують інтереси, пов’язані з поставками і транзитом газу. Після підписання Харківських домовленостей (21.04.2010 р.), які передбачали зниження ціни на газ для України в обмін на пролонгацію угод про перебування Чорноморського флоту Росії на її території російська позиція стала жорсткішою. Після переговорів у Харкові Міністр енергетики РФ С.Шматко заявляв, що уряди двох країни мають намір розробити спільну декларацію про консорціум для модернізації української ГТС, проте В.Путін заперечив можливу участь Росії в модернізації українських трубопроводів.

Важливим напрямом переговорів, який безумовно відповідає інтересам України, залишається лібералізація транзиту нафти та газу російськими магістральними трубопроводами. Встановлення вільного транзитного режиму дозволило б «Нафтогазу України» та іншим компаніям закуповувати газ у Казахстані, Узбекистані й Туркменистані.

З боку російського уряду та державних корпорацій висловлюється значний інтерес до відновлення кооперації підприємств оборонно-промислового комплексу. Потенційно може бути відновлено плани створення спільної системи ППО, на підтримку яких, зокрема, висловлюється координатор міжфракційної депутатської групи Верховної Ради зі співробітництва з ОДКБ О.Кузьмук.

Позаблоковий статус України слугує для російських владних структур певною гарантією, що Україна не має планів та намірів брати участь у проектах військово-політичного стримування Росії, хоча позаблоковість не заперечує участі України в різних міжнародних програмах і формах співпраці з окремими державами, міжнародними організаціями та інтеграційними угрупованнями. Водночас, розширення сфери політичної та економічної взаємодії з Росією не варто сприймати лише як чинник посилення односторонньої залежності України від потужного сусіда та партнера. Попри наявність істотних розбіжностей та суперечностей розвиток взаємовигідної співпраці може забезпечити Україні значні вигоди. В першу чергу йдеться про відновлення економічного зростання, без чого неможливо розраховувати на відновлення конкурентоспроможності в мінливому багатополюсному світі. Якість та успішність запланованих двосторонніх технологічних проектів має забезпечуватися програмами модернізації економіки, значними фінансовими дотаціями та інвестиціями. Так само відновлення позитивних орієнтирів розвитку держави має нарешті покласти край саморуйнівним закидам щодо внутрішньої нестабільності України – економічно розвиненої держави середнього рівня, яка довела свою життєздатність, стала важливим компонентом європейської міжнародної системи та визнаним донором відносин у сфері безпеки.

. Проблеми російсько-українських відносин та механізми їхнього вирішення.

ИНФО ОБЩЕГО ХАРАКТЕРА, про «Извечные» проблемы, про политику новой власти, если хотите, вставляйте сами.

1. http://uaforeignaffairs.com/article.html?id=538

2. http://dt.ua/articles/60543#article

3. http://library.fes.de/pdf-files/bueros/ukraine/07748.pdf

4. http://uaforeignaffairs.com/article.html?id=470

5. http://www.uceps.org/ukr/files/category_journal/NSD108_rus.pdf

ДИВ. ВИСНОВКИ І РЕКОМЕНДАЦІЇ ЦЕНТРУ РОЗУМКОВА 2009 с. 37 – 42 п. 5

ДИВ. с. 10—11 п. 3

Політична сфера:

• Евроатлантическая интеграция Украины. (деталі 43- 47)

Недопущение расширения НАТО является одним из главных приоритетов внешней политики и поли

тики безопасности РФ на долгосрочную перспективу. В новой Стратегии национальной безопасности РФ до 2020г., утвержденной Указом Президента РФ от 12 мая 2009г., говорится: “…Определяющим факторомв отношениях с Организацией Североатлантического договора останется неприемлемость для России

планов продвижения военной инфраструктуры альянса к ее границам…”

4 июня 2008г. Госдума РФ приняла упомянутое выше Обращение к Президенту и Правительству,в котором предлагалось в случае присоединения Украины к Плану действий относительно членства вНАТО (ПДЧ) рассмотреть вопрос о выходе РФ из “Большого Договора” Со стороны руководства РФ периодически звучали заявления о возможном пересмотре отношений с Украиной в случае ее присоединения к Альянсу. В частности, говорилось об автоматическом введении визового режима, о сворачивании сотрудничества в сфере ВПК. Секретарь Совета безопасности Н.Патрушев спрогнозировал возможность размещения на территории Украины “крупных ударных сухопутных, авиационных и военно-морских группировок, оснащенных высокоточным и тактическим ядерным оружием”

Таким образом, события 2008г. - начала 2009г. В треугольнике “Украина-НАТО-Россия” свидетельствуют о том, что Россия, активно используя внутриполитический фактор в Украине и разногласиясреди участников Альянса, смогла повлиять на процесс предоставления Украине ПДЧ.

2010 – Україна відміняє курс на євроатлантичну інтеграцію.

• Перебування ЧФ (деталі див. 32)

Для российской стороны военное присутствие в Крыму – это преимущественно:

(а) средство контроля над ситуацией на полуострове, давления на Украину;

(б) инструмент блокирования евроатлантического курса официального Киева;

(в) удобный механизм поддержки и ретрансляции пророссийских настроений в АР Крым;

(г) идеологический символ для внутренней политики.

20 мая 2008г. был издан другой Указ Президента Украины, который вводил в действие Решение

СНБО Украины “О мерах по обеспечению развитияУкраины как морской державы”. В этом документе предлагалось уже на законодательном уровне закрепить решение по выводу ЧФ РФ из Украины.

2010 – Харківські угоди (див. енергетика)

• Регіональна інтеграція

Российская сторона рассматривает Содружество как зону своих “привилегированных интересов”. Как отмечалось выше, Президент РФ Д.Медведев утвердил Концепцию внешней политики РФ (12 июля 2008г.)

и Стратегию национальной безопасности РФ до 2020г. (12 мая 2009г.), в которых приоритетом внешней политики России определено развитие сотрудничества врамках СНГ. Евразийское экономическое сообщество

(ЕврАзЭС) рассматривается как ядро экономической интеграции, а Организация договора о коллективной

безопасности (ОДКБ) – как главный межгосударственный инструмент, призванный противостоять региональным вызовам и угрозам военно-политического и военно-стратегического характера.

Для Украины деятельность в рамках СНГ не является приоритетом внешней политики. Курс на евро-

атлантическую интеграцию не предполагает сотрудничества в рамках ОДКБ. А подписание в перспективе Договора об ассоциации с ЕС (составной частью которого является формирование зоны свободной торговли) делает неактуальным вопрос об участии страны в реинтеграционных пророссийских проектах “второго поколения” – ЕврАзЭС и ЕЭП.

Сокращение участия Украины в СНГ привносит напряженность в двусторонние отношения.

Российская сторона с настороженностью отнеслась к инициативе ЕС “Восточное партнерство”,

объединяющей шесть стран постсоветского пространства.

4 жовтня 2010 року у Геленджику (Краснодарський край РФ) відбувся перший Українсько-Російський міжрегіональний форум під патронатом і за участю Президентів України та Росії. Цей захід став результатом домовленостей Глав обох держав, досягнутих 21 квітня 2010 року в м. Харків та 17 травня 2010 року в м. Київ, і черговим підтвердженням дієвості сучасного політичного діалогу на найвищому рівні. Підписана у його рамках Програма міжрегіонального і прикордонного співробітництва України та Російської Федерації на 2011–2016 роки визначила пріоритетні завдання у цій сфері на найближчу перспективу. Продовженням такого діалогу має стати проведення у 2011 році в Донецьку другого Міжрегіонального форуму.

На теренах України та Росії діють єврорегіони «Дніпро» (Чернігівська, Брянська області), «Слобожанщина» (Харківська, Бєлгородська області) та «Ярославна» (Сумська, Курська області). 29 жовтня 2010 р. було підписано Угоду про  створення єврорегіону «Донбас» (Луганська, Ростовська області). Нині опрацьовується питання створення єврорегіону «Азов» (АР Крим, Донецька, Запорізька, Ростовська області, Краснодарський край). 

МЕХАНІЗМИ ВИРІШЕННЯ:

У вітчизняному експертному середовищі панує думка, що оптимальним способом подолання такого стану речей є формування механізмів взаємозалежності, які настільки тісно пов’язували б обидві держави, що застосування дестабілізаційних стратегій по відношенню до іншої сторони було б невигідним, а відмова від співробітництва означала б більші втрати для обох країн, ніж досягнення компромісу навіть ціною деяких поступок.

Найперше, чого потребують українсько-російські відносини, це зниження штучного конфліктного потенціалу, ревізія ролі цих відносин у внутрішньополітичних процесах обох держав та вироблення такої стратегії їх розвитку, яка базувалась б на по-справжньому спільних інтересах і дозволяла уникнути деструктивного впливу ситуативних факторів чи другорядних суперечностей. Все це можна висловити в кількох словах – деконструкція конфліктності та конструювання партнерства.

Для зовнішньої політики України головна проблема у відносинах з Росією завжди полягала у відсутності чіткого бачення прийнятної фінальної мети цих відносин, а звідси й у низькій спроможності Києва формувати порядок денний у взаєминах з Москвою.

Результативність російської політики стосовно України сьогодні залежить від її здатності сформулювати реалістичні та взаємоприйнятні цілі російсько-українських відносин, які б відповідали їхній стратегічній цінності та системному значенню.

Політичне значення українсько-російських відносин для Східної Європи також тривалий час залишалось поза увагою урядовців обох держав, однак ці відносини об’єктивно є структуроутворюючими для даного простору, в якому Росія та Україна являють собою дві найбільш потужні держави, здатні генерувати консолідуючі імпульси для інших акторів. Для Росії посилення фрагментації у Східній Європі та опір її інтеграційним ініціативам з боку східноєвропейських країн, насамперед з боку України, виступали одними з головних факторів низької результативності її європейської стратегії.

Отже, для нормалізації українсько-російських відносин потрібен якісний поворот у зовнішній політиці як України, так і Росії. Нинішня політична кон’юнктура в Європі складається так, що дипломатичні кроки української та російської влади матимуть не ситуативні, а вагомі далекосяжні наслідки. Керівництву обох держав необхідно усвідомлювати, що українсько-російські відносини мають стратегічну цінність не тільки суто в двосторонньому контексті, а й у контексті поточних геополітичних трансформацій у просторі Східної Європи та на європейському континенті в цілому. Тому обидві сторони повинні прагнути не стільки тактичних виграшів у тих чи інших практичних секторах, скільки налагодження механізмів, які дозволили б їм отримати стратегічні переваги в європейській системі. 

Гуманітарна сфера:

• Інформаційні війни:

Масс-медиа в общественном сознании закрепляют следующие стереотипы

(а) руководство Украины действует по указаниям Запада, продвигает страну в НАТО против воли собственного народа;

(б) элита страны из-за внутренних конфликтов неспособна проводить эффективную политику реформ;

(в) искажается общая история, предпринимаются попытки реабилитации пособников фашистов;

(г) ущемляются культурные права русскоязычного населения, идет насильственная украинизация;

(д) Украина – ненадежный партнер, незаконно присваивает российский газ;

(е) российские моряки в Крыму подвергаются притеснениям.

• Политизация гуманитарной сферы сотрудничества

• Не снижается напряженность в “языковом вопросе”

• Обозначились концептуально разные подходы к трактовке ряда исторических событий.

• Не развивается сотрудничество в сфере образования.

В 2005г. было выделено всего 150 стипендий для обучения украинских студентов в России. Однако эта квота использована на 70% На 2008/2009уч.г. Министерство образования и науки РФ выделило для граждан Украины 30 стипендий на полный курс обучения и 3 – в аспирантуре

• Затруднена реализация совместных научно - культурных проектов.

16- Основні форми та методи здійснення зовнішньополітичної діяльності УРСР періоду 1945-1990 рр. (в питані роки інші але суть та сама, та 50-80рр)

За директивою з Москви VI сесія ВР УРСР 4 березня 1944 р. ухвалила закон « Про утворення НКЗС УРСР». У березні 1946 року відбувається зміна назви НКЗС УРСР на міністерство закордонних справ УРСР .Основними особливостям зовнішньополітичної діяльності МЗС УРСР стали такі:

• Міжнародна діяльність УРСР переважно виявлялася в діях постійних представництв республіки в ООН і ЮНЕСКО;

• Особливостями функціонування МЗС УРСР були кадрові обмеження та неможливість відкривати власні посольства;

• Зовнішньополітична діяльність чітко відповідала принципам й обмежувалася інструкціями загальносоюзного курсу зовнішньої політики.

Акцент у діяльності МЗС робився на ідеологічно-пропагандистському забезпеченні політики КПРС. Москва відвела вирішальну роль у пропаганді національної політики КПРС УРСР. Для цього активно використовувалися звязки з прогресивними організаціями української еміграції. Партійне керівництво зосереджувало українських дипломатів на викритті « антинародної суті» американського імперіалізму. Велику роботу українські дипломати виконували у пощуках компромату на американський спосіб життя.

МЗС УРСР підтримував Москву і питаннях запровадження соціалістичного порядку в інших країнах та питання ядерної зброї.( 8 жовтня 1963 року уряд УРСР приєднався до Договору про заборону ядерних випробовувань в атмосфері, космосі та під водою.

Власне народної дипломатії у тогочасної України не було. На приклад, за 1948 рік консульський відділ МЗС оформив лише 11 віз для визду за кордон. Одним з найбільших успіхів представників УРСР стало запрошення Генерального секретаря ООН Д. Хаммаршельда відвідати Киів, візит відбувся влтку 1956 року. Згодом столицю у 2961 та 2970 році відвідав новий секретар У Тан. .

Зовнішньоекономічна діяльність. Економічні звязки розвивалися переважно по лінії Ради економічної взаємодопомоги(РЕВ), де УРСР була частиною Радянського Союзу. Через те, що УРСР територіально прилягала до більшості країн РЕВ, її участь у зовнішньоторгівельній діяльності СРСР – РЕВ була вагомою. ( 80% укр. експорту до країн ЦСЄ;експорт продукції машинобудування, тощо). Перевага Урср як зєднувальної території між країнами ЦСЄ та іншими республіками СРСР.

Діяльність УРСР у межах ООН.

Представництво УРСР при ООН було створено у 1958 році. Основні форми та особливості діяльності:

• Представництво направляло більшість документів на узгодження до представництва СРСР;

• Важливим напрямом роботи представництва була підготовка аналітичних матеріалів. ( на приклад про агресивні дії воєнної авіації США чи про агресивні дії Бельгії тощо) ;

• Велику увагу приділяли питанню боротьби за місце непостійного члена РБ ООН. (У 1948 році УРСР після тривалої боротьби увійшла до складу непостійних членів на період 1948-49 років, удруге непостійним членом УРСР було обрано на період 1984-1985рр.)

• Одним з найактивніших напрямів діяльності УРСР в межах ООН є ЮНЕСКО, повноправинм членом стала 2 квітня 1954 року. Активність української дипломатії в межах ЮНЕСКО реалізовувалася переважно на відстоюванні «переваг» соціалістично системи та критиці буржуазної ідеології.

• Робота в економічних підрозділах. Брали участь у роботі Європейської економічної комісії, однак важливі матеріали, які одержували делегації УРСР на міжнародних економічних форумах, спочатку надсилалися до Москви, а вже після затвердження тамтешніми чиновниками – до Києва.

У 1970-80 роках Москва вимагає тіснішої координації дипломатичних зусиль СРСР, БРСР та УРСР. ( поширення допуску до оперативної інформації на Постійні представництва УРСР та БРСР , посилюється ідеологічний аспект спільної дипломатії).В цей період керівники МЗС УРСР починають активно контактувати із колегами соціалістичних країн Східної Європи.

Кінець 80-х років позначився загостренням внутрішньополітичної боротьби в СРСР. Оголилися численні проблеми міжнаціональних відносин. Першочерговими стали питання державно-політичного устрою Радянського Союзу тощо. Наростання кризових явищ і дезінтеграційних процесів на теренах СРСР призвели радше до виникнення нових можливостей для союзних республік у сфері розширення зовнішньополітичної присутності на міжнародній арені. 16 липня 1990 р. Верховною Радою України було ухвалено Декларацію про державний суверенітет України, що стало ще однією віхою до унезалежнен- ня зовнішньополітичної діяльності України у світі.

Взагалом, зовнішньопрлітична діяльність МЗС УРСР даного періоду існування УРСР переважно обумовлювалася ідеологічним чинником із тенденцією до чіткої координації позицій УРСР, БРСР ТА СРСР у межех ООН

Однак,незважаючи на обмеженість суверенітету України у міжнародних відносинах 1945—1990 рр., можна стверджувати, що участь республіки у діяльності міжнародних організацій дала їй змогу долучитися до світового досвіду ведення дипломатії та участі у вирішенні міжнародних проблем. На січень 1990 р. Україна була учасницею 160 міжнародних договорів, і це створило належні умови для її подальшої співпраці з низки політичних, економічних, гуманітарних, правових та інших питань.

17 Ініціативи дипломатії УРСР в ООН.

До 1991 року, будучи у складі Радянського Союзу, Україна де-юре мала в ООН власне представництво на рівні незалежної країни. Разом з тим, діяльність Української РСР в ООН була значною мірою обмежена рамками проведення єдиної радянської зовнішньої політики. Незважаючи на це, протягом понад чотирьох десятиліть трибуна ООН залишалася чи не єдиним впливовим міжнародним засобом, завдяки якому світова громадськість дізнавалася про Україну. Фактор багаторічного членства України в ООН позитивно вплинув на процес міжнародного визнання її незалежності в 1991 році.

Переходячи до діяльності УРСР в ООН перш за все слід відмітити, що із набуттям членства в ООН в 1945 році УРСР активно почала брати участь у її галузевих установах і відокремлених організаціях. У 1946 р. згідно зі ст. 68 Статуту ООН було засновано Комісію ООН з прав людини. Українська РСР двічі — з 1946 р. по 1971 р. і з 1983 р. до 1985 р. — обиралася членом Комісії. За ініціативи і наполегливої позиції української делегації Комісією підготовлено проекти таких міжнародних актів, прийнятих Генеральною Асамблеєю ООН, як: Загальна декларація прав людини (1948), Конвенція про запобігання злочинам геноциду і покарання за нього (1948), Женевські конвенції про захист жертв війни (1954 p.), Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1956), Декларація прав дитини (1959). Представники Української РСР разом з СРСР, БРСР та низкою соціалістичних країн домоглися за час існування Комісії прийняття численних пропозицій, спрямованих проти колоніалізму, расизму, інших форм масових і грубих порушень прав людини.

Серед поправок щодо прав людини на високому міжнародному рівні були прийняті: - пропозиція з питань перегляду проекту рекомендацій про поліпшення статистики міграції, суть якої полягала у внесенні в картку мігранта позицій, які б розкривали причини міграції (1953),

- поправка до проекту рекомендацій про соціальне обслуговування трудящих, яке може здійснюватись шляхом "колективних договорів між профспілкою і керівництвом підприємства" (1953);

- проект резолюції про усунення дискримінації за ознакою статі у питанні заробітної плати (1956);

- поправка до проекту рекомендації про усунення дискримінації в галузі найму і праці (1957).

- Серед інших поправок — про заробітну плату та робочий час на борту судна, медичний огляд рибалок, охорону їхнього здоров'я, про засудження антисемітизму та інших видів расової і національної ненависті (1960),

- про громадянські політичні права, про боротьбу з голодом, ліквідацію неписьменності в світі тощо.

УРСР активно підтримувала держави, що розвивалися, у набутті ними членства в ООН, зокрема Монголію (1961); виступала за надання допомоги від ООН слаборозвинутим країнам; наполягала на виведенні військ із окупованих в'єтнамської, корейської, арабської територій. Одним із кардинальних питань, стосовно якого Українська РСР вносила безліч пропозицій, були проблеми роззброєння і захисту миру. Це і:

- Декларація про усунення загрози нової війни і зміцнення миру та безпеки народів (1950), про мирне врегулювання корейського питання (1950),

- Про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту, про загальне і повне роззброєння (1959) та ін.

Питання повного роззброєння було основним у пропозиціях Української РСР у міжнародних організаціях і в 60-ті роки. УРСР продовжувала виступати за нерозповсюдження ядерної зброї (1966), за відповідальність за воєнні злочини проти людства (1968) тощо. Активну участь представники УРСР брали в роботі міжнародних організацій. Форми такої участі були досить різноманітні й залежали від завдань, специфіки діяльності та компетенції цих організацій, випливали з їхніх статутів, повноважень і правил процедури, зумовлених значенням, змістом і характером питань, що постали на порядку денному, та іншими чинниками. Активну участь у русі за мир брали видатні представники української науки і культури, серед них письменник О. Гончар, художник М. Дерегус, народна артистка Н. Ужвій та ін.

Період 70-х років можна характеризувати як період розрядки міжнародної напруженості, що створило сприятливі умови для здійснення деяких заходів з обмеження гонки ядерних озброєнь. З цих питань було укладено низку договорів між СРСР і США: безпосередню участь у підготовці документів брала УРСР. Поза вимогами боротьби за мир і роззброєння Українська РСР пропонувала ліквідувати іноземні військові бази в країнах Азії, Африки і Латинської Америки, виступала за екологічний захист навколишнього середовища

- (наприклад 1978 р. відстоювала конвенцію про заборону військового або іншого ворожого використання засобів впливу на навколишнє середовище), за заборону військового використання Світового океану.

- Україна ратифікувала Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі і під водою (1963),

- Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (1968),

- Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів та його надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення (1971),

Активну участь республіка брала і в розробці правової бази щодо мирного використання космічного простору. В цій сфері вона приєдналася до низки юридичних документів, прийнятих у рамках Генеральної Асамблеї ООН:

• договору 1966 р. про принципи діяльності держав у дослідженні й використанні космічного простору,

• угоди 1967 р. про врятування космонавтів,

• конвенції 1971 р. про реєстрацію об'єктів, запущених у космічний простір,

• угоди 1979 р. про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах та ін.

Важливим напрямом зовнішньополітичної діяльності Української РСР була її участь у міжнародно-договірних відносинах, що було закріплено ст. 74 Конституції УРСР. Україна ратифікувала 43 конвенції Міжнародної організації праці. Вона є учасником уже згадуваних міжнародних договорів про заборону й нерозповсюдження ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення, Конвенції про заборону розробки, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та її знищення, низки угод, які відіграють важливу роль у отриманні гонки ядерного озброєння і зміцнення миру й безпеки.

У 1980—1982 pp. УРСР стала учасником

- Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації по відношенню до жінок,

- Конвенції про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які вважаються такими, що наносять значні ушкодження,

- підписала Протокол про привілеї та імунітети Міжнародної організації морського супутникового зв'язку (ІНМАРСАТ), Конвенцію ООН з морського права.

Наприкінці 80-х років УРСР була учасницею понад 150 міжнародних договорів, укладених під егідою ООН. Серед них такі політично важливі, як: Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі і під водою (1963), Конвенція про незастосування строку давності до військових злочинів і злочинів проти людства (1969), Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення (1971), Конвенція про заборону розробки, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та ЇЇ знищення (1972), міжнародні пакти про громадянські і політичні права і про економічні, соціальні і культурні права (1968) та ін. Сучасна Україна як правонаступниця договірно-правової бази УРСР має виконувати укладені попередні договори.

УРСР та ЮНЕСКО

УРСР (також і Білоруська РСР) стала членом ЮНЕСКО 12 травня 1954.  Постановою Ради Міністрів УРСР 1956 року створено Комісію УРСР у справах ЮНЕСКО, до складу якої входять бл. 50 керівних представників міністерств і відомств, наукових і громадських установ. Ця комісія опрацьовує плани роботи по співпраці з Ю. й координує працю нац. комітетів в УРСР для наукових програм (геол. співробітництво, гідрологічна програма, океанографічна комісія, вивчення слов. культур тощо). 1979 у Києві відбулася міжнар. славістична конференція Ю., в якій взяли участь бл. 200 славістів. З 1970 починає видаватись іноземними мовами «Бюлетень Комісії УРСР у справах ЮНЕСКО»

За період членства в ЮНЕСКО Україна виступала iнiцiатором започаткування багатьох міжнародних програм i проектів цієї Організації. Зокрема, в ході 26-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО вона iнiцiювала розгортання масової міжнародної кампанії по викоріненню неписьменності. Ця кампанія набула широкого міжнародного визнання i лягла в основу багаторічної програмної діяльності ЮНЕСКО в цій галузі.

Україна висунула також пропозицію про використання засобів інформації з метою зміцнення миру, недопущення пропаганди війни, насильства i ненависті між народами, що дало поштовх до розробки i прийняття відповідної Декларації (1978 р.). Україна була серед iнiцiаторiв розробки Декларації про раси i расові забобони, започаткування проектів стосовно ролі ЮНЕСКО у встановленні нового міжнародного економічного порядку, вивчення та поширення слов'янських культур та iнш.

За всіх нюансів, слід сказати, що саме в ЮНЕСКО українські представ­ники працювали з більшою відкритістю й активністю. Цьому сприяла віднос­на деполітизованість у діяльності згаданої міжнародної організації