4, 13 .Основні засади та напрямки зовнішньої політики України.

У р.3 Постанови ВР України «Про основні напрями зовнішньої політики України» 1993 чітко визначались напрями та пріоритети ЗП України

1. Розвиток двосторонніх міждержавних відносин.

2. Розширення участі в європейському регіональному

співробітництві.

3. Співробітництво в рамках Співдружності незалежних держав.

4. Членство в ООН та інших універсальних міжнародних

організаціях.

Кожен з цих напрямів має комплекс пріоритетів, які зумовлюються національними інтересами України та її прагненням сприяти підтриманню регіонального і загального миру, забезпеченню міжнародної безпеки, вирішенню глобальних проблем людства.

Незважаючи на зміни внесені у сферу ЗП з новим Законом України «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики України» від 1 липня 2010р. можна знайти певну концептуальну схожість положень:

1. Україна як європейська позаблокова держава здійснює відкриту зовнішню політику і прагне співробітництва з усіма заінтересованими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав, груп держав чи міжнародних структур.

2. дотримання Україною політики позаблоковості, що означає неучасть України у військово-політичних союзах, пріоритетність участі у вдосконаленні та розвитку європейської системи колективної безпеки, продовження конструктивного партнерства з Організацією Північноатлантичного договору та іншими військово-політичними блоками з усіх питань, що становлять взаємний інтерес;

відмінність: ставка на багатовекторність; закріплення позаблокового статусу.

Пріоритетні напрями ЗП держави визначається геополітичним інтересом – спроможністю бути активно діючим суб’єктом у визначеному геополітичному просторі, здатним захистити власні національні, державні, коаліційні інтереси. Принципове значення має той факт, що геополітичний кодекс України має локально-регіональнеий характер, що зумовлено специфікою геополітичного оточення держави. Геополітичний простір України характеризується поєднанням сусідніх суб’єктів геополітики першого порядку вагомих акторів МВ.(Росія, ЄС). Фактично, йде мова про належність України до міжсистемної периферії або співпадаючої периферії (за Емерсоном периферії, що інтегруються; периферії, що частково співпадають; розділені периферії=Україна.). Необхідним виявляється формування вірного тлумачення стратегічного партнерства (стан відносин, що характеризується наявністю комплексних стратегічних інтересів двох сторін в усіх сферах діяльності з огляду на певну геополітичну взаємозалежність та готовність до застосування компромісних механізмів узгодження спільних інтересів.) та визначення для України резонної кількості стратегічних партнерів (а не проголошених 20!).

Напрями ЗП України в геостратегії України (за С. Андрущенко)

-європейський/євроатлантичний

1.європейський політичний та економічний простір ЄС(з чітким акцентом на галузеву співпрацю)

2. регіон ЦСЄ та Пд-Сх. Європи як географічно наближений простір першого порядку

3. відносини з США в контексті забезпечення інтересів щодо євроатлантичного простору

-євразійський вектор

1.відносини з РФ

2. відносини з країнами на пострадянському просторі

+ багатосторонні механізми співпраці

-сусідні субрегіональні вектори першого порядку

1.чорноморський

2.Чорноморсько-Каспійський

3.Балто-чорноморський

4.Середземноморський

5. Балканський тощо.

6.ОЧЕС,ГУАМ

головний акцент: максимізація проектів економічної співпраці та формування ефективних механізмів безпеки та стабільності.

-азійсько-африкансько-латиноамериканський вектор

Традиційно займали в укр..стратегії останнє місце з огляду на географічну віддаленість, хоча співробітництво з кранами цих регіонів відповідає економічним та торгівельним інтересам нашої держави. Головний принцип: економічна доцільність.

Найбільш загальні інтереси України в Азії, Африці та ЛА.:

1. Торгівля товарами легкої, харчової, машинобудівної промисловості (Азія, Африка, ЛА)

2. Військово-техн. Співробітництво (Азія, Африка)

3. Співробітництво в науково-техн. Сфері (Азія)

4. Пошук партнерів по диверсифікації джерел енергопостачання (Африка, Близький Схід) та участь у розбудові нафто-газопроводів (Африка, Азія)

5. Співробітництво в будівельних проектах по розбудові транспортної інфраструктури, промислових та виробничих об’єктів. (Азія, Африка та ЛА.)

10. Етапи російсько-українських відносин.

1991-1993 – час високої напруги у двосторонніх відносинах, пов’язаної з кримським питанням, гострою пролемою Чорноморського флоту;

1994-1998 – етап складного узгодження національних інтересів, зміцнення особливого стратегічного партнерства, яке було закріплено Договором 31.05.1997., цей час також характеризувався напруженим внутрішньополітичними баталіями з приводу ратифікацій цього фундаментального історичного документа.

1999-2000 перехідний період, пов’язаний зі зміною влади в Кремлі, спрямованістю двосторонніх відносин на прагматичне наповнення особливого стратегічного партнерства конкретним зммістом.

2001-2005 – етап відносно стабільного співробітництва між Україною та РФ, що супроводжувалося підписанням Договору про спрощення режиму перетину деражвного кордону між Україною та РФ та Договору про співробітництво та спільне використання Азовського моря та Керченської протоки. Хоча слід також зазначити, що даний період супроводжувався суттєвими протиріччми між двома державами та низкою пов’язаних з ними криз: насамперед, криза навколо о. Тузла. У цей же час з’являється нова Статагія РФ щодо України, в якій зазаначається необхідність збереження максимального впливу РФ в Україні; збільшення частки російського каптілу в укр. економіці; військо- політичне та військово-технічне співробітництво.

2005-2009- Чітке визначення керівництвом України пріоритетності інтеграції в європейські та євроатлантичні структури та послідовна політика на цьому напрямі викликали негативні відгуки зі сторони РФ. Така активна негативна реакція зумовлена насамперед тим, що Україна почала втілювати свої зовнішньополітичні наміри, тобто наповнила зовнішньополітичні декларації практичним змістом. Паралельно українська влада спрямувала зусилля на побудову справді партнерських взаємин із РФ, що, зокрема, передбачає вирішення вищезазначених проблем у двосторонніх відносинах.

З 2010 – новий етап у розвитку двосторонніх відносин:спрямування ЗПУ на все більш глибоке та різностороннє співробітництво із РФ

ДЕТАЛЬНІШЕ:

ДИПЛОМАТИЧНІ відносини між Україною та РФ встановлено 14 лютого 1992 року. На території РФ функціонують Посольство України (м. Москва) та генеральні консульства у Санкт-Петербурзі, Ростові-на-Дону і Тюмені. На території України здійснюють діяльність Посольство Російської Федерації (м. Київ) та генеральні консульства в Одесі, Сімферополі, Харкові та Львові.

Центром напруженості стало питання статусу Чорноморського флоту та Криму. Після складних переговорів 17 червня 1993 р. Єльцин та Кравчук підписали у Москві Угоду про невідкладні заходи щодо формування Військово-морського флоту Росії та Військово-Морських сил України на базі Чорноморського флоту. При цьому базування флоту на перехідний період залишалося спільним і визначалось окремою угодою. 9 липня 1993 р. Верховна Рада Російської Федерації ухвалила постанову: Севастополь оголошувався російським і головною базою єдиного Чорноморського флоту, що означало висування територіальних претензій. Внаслідок протистояння між виконавчою владою та законодавчою гілками влади в РФ, після жовтневого 1993 р. розстрілу «Білого дому» та зміцнення позицій реформаторів у Кремлі курс щодо України став жорсткішим, що виявилось у намаганнях на дострокових виборах 1994 р. привести до влади в Києві проросійськи налаштованого політика. Однак з грудня 1994 р. всі владні зусилля РФ були кинуті на розв’язання чеченської проблеми. Перша чеченська війна (грудень 1994-серпень 1996) частково змінила акценти в укр.-рос відносинах.

В першій половині 1996 р. настав критичний момент: прихід до влади в Росії й Україні політичної контреліти міг повернути колесо історії до «єдиної і неподільної Росії». Зовнішньополітичне відомство Росії очолив Є. Примаков, який запропонував доктрину «багатополюсного світу» Оновлена Росія повинна була стати одним із полюсів сили в новому міжнародному устрої. Стратегічне партнерство з Києвом мало посилити європейські позиції Москви.

Підписання 31 травня 1997 р. Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією стало одним з найважливіших етапів розвитку двосторонніх відносин. Так, базовим Договором був зафіксований прогрес, досягнутий двома країнами у розвитку двосторонніх відносин, а також підтверджені зобов’язання щодо розвитку відносин у дусі добросусідства, взаємної поваги, на основі норм міжнародного права, а також принципів ООН та Гельсінського процесу. Договором, а також укладеними в розвиток його положень двосторонніми угодами була створена політико-правова база для вирішення проблемних питань у відносинах між Україною і Російською Федерацією. У першу чергу, це стосується умов тимчасового перебування та функціонування Чорноморського Флоту РФ на території України, договірно-правового оформлення українсько-російського державного кордону тощо. Україна розвиває стратегічне партнерство з Російською Федерацією на міжнародній арені, виходячи з тієї ролі, яку відіграють і можуть відігравати обидві країни у формуванні неподільного загальноєвропейського простору співробітництва та безпеки.

Пріоритетне значення має розвиток торгівельно-економічної сфери. У цьому напрямі між нашими країнами 27 лютого 1998 року укладено Договір між У. та РФ про економічне співробітництво на 1998-2007 роки, який набув чинності 15 липня 1999 року.

25 грудня 2003 р. Договір про співробітництво в Азовському морі і Керченській протоці, підтверджується : Води Азовського моря є спільними для користування РФ і України. Ст. 2: Параметри входження торгівельних та військових судів в акваторію Азовського моря: Свобода судноплавання (десатні кораблі), але військові кораблі третіх країн за взаємною згодою.

Критичний момент вибори президента 2004 в Україні.19.03.2005 візит Путіна до Києва. Президент України Віктор Ющенко і його російський колега Володимир Путін намітили план реалізації пріоритетних завдань українсько-російських відносин на 2005 рік. +Програма економічного співробітництва 2005-2008 + Програма міжурядової комісії «Путін-Ющенко»

АЛЕ!!! Вереснь 2005 перегляд цін на газ – перехід на світові ціни (хоча існувала угода до 2009 р.)

Відносини між Росією й Україною загострилися, після того як в березні 2005 російська газодобувна компанія Газпром зажадала від України платити за газ з 2006 за цінами, близькими до європейських (близько 250 $ за 1000 м³) (При цьому сама Росія купувала газ у Туркменістані за 44 $ за 1000 м³).4 січня обом сторонам вдалося підписати договір, за яким закінчувалася практика бартерної торгівлі (транзит за газ) і в результаті якого обидві речі стали розглядатися окремо. Щодо ціни, то вона стала тимчасово складати 95 $ за 1000 м³, що стало можливим завдяки змішанню російського газу за 230 $ і туркменського за 44 $.

Делімітація та демаркація державного кордону

Відсутність офіційно визначеного українсько-російського державного кордону, особливо його вододільної частини в акваторії Азовського та Чорного морів і Керченської протоки залишається передумовою для виникнення напруження у двосторонніх українсько-російських відносинах. У травні 2008 р. на засіданні спільної двосторонньої Підкомісії з питань Азово-Керченського врегулювання була визначена спрощена серединна лінія Азовського моря, а також координати точок повороту цієї лінії та її графічне зображення. Поза цим можна констатувати відсутність суттєвих зрушень у питанні завершення делімітації та демаркації державного українсько-російського кордону. У політичному плані затягування переговорного процесу пояснюється насамперед інтересом Росії у використанні даної ситуації як інструменту впливу на Україну. Утім, слід очікувати незначні зрушення в цьому напрямі, адже для України завдання полягає у встановленні міждержавного кордону, водночас Росія зацікавлена у відтягненні цього процесу, зберігаючи залежність України від. Отже, попри коментарі МЗС РФ, що Росія намагається досягти такого врегулювання по Азово-Керенсько-Чорноморській проблематиці, яке б відповідало обопільним інтересам Росії та України, маємо зазначити, що наразі у врегулюванні питання українсько-російського державного кордону спільності інтересів не спостерігається.

Енергетична безпека України в контексті двосторонніх відносин Україна–РФ

Починаючи з 2006 р. відносини України та Росії в енергетичній сфері стали позначатися регулярними конфліктами за участю ВАТ "Газпром" та НАК “Нафтогаз” України. Враховуючи взаємопов'язаність політичної та енергетичної сфер в Росії, а також заполітизованість українсько-російських економічних відносин, багато експертів пов'язують регулярні "газові війни" з переведенням зовнішньополітичного курсу України на європейську та євроатлантичну інтеграцію в практичну площину. Перекриття в січні 2009 р ВАТ "Газпром" постачання природного газу як в саму Україну, так і в країни ЄС стало серйозним випробуванням для українсько-російських відносин, а також для всієї системи відносин України та Росії з європейськими партнерами. Усвідомлення державами ЄС власної вразливості наслідок монопольної залежності від російських енергоносіїв інтенсифікувало вироблення спільної енергетичної політики ЄС. Це є позитивним фактором для України, оскільки інтеграція українських енергетичних систем до європейських сприятиме підвищенню прозорості та ефективності вітчизняного енергоринку. Це також стане однією з необхідних умов для вступу України до Європейського Енергетичного співтовариства.Першим кроком на цьому шляху стало підписання між Україною та ЄС 23 березня 2009 р. Спільної заяви щодо приведення стандартів функціонування ГТС та енергетичного сектору України до європейських стандартів в рамках Спільної ЄС–Україна міжнародної конференції щодо модернізації ГТС України. Реакція РФ була вкрай негативною та пояснювалась тим, що Росія не була залучена до спільної роботи: "будь-які неузгоджені з російською стороною дії з її [ГТС України] модернізації призведуть до росту технологічних ризиків і можливих збоїв в поставках природного газу в Україну та Європу"2. У відповідь українська сторона заявила, що Росія може взяти участь у проектах модернізації української ГТС відповідно до Спільної заяви у Брюсселі. Водночас було зазначено, що реалізація консорціуму відповідно до заяви Президента України, президента РФ та канцлера ФРН від 2002 р., на чому наполягає РФ, передбачає відчуження або передачу в управління української ГТС неукраїнській структурі, що суперечить закону України про трубопровідний транспорт і не може розглядатися як альтернативний варіант3.

Системна криза у газовій сфері українсько-російських відносин в період 2005–2009 рр. свідчить про намагання Москви використати енергетичний чинник з метою відновлення контролю над Україною. У випадку досягнення цієї мети Росія отримає значні можливості посилення свого впливу на європейському та світовому рівнях.

За невеликий проміжок часу, що минув після президентських виборів у лютому 2010 р., українська зовнішня політика зазнала істотних змін.

Наміри щодо переформатування зовнішньої політики були проголошені на самому початку президентства В.Януковича Як важливу мету зовнішньої політики держави було також вказано на необхідність відновлення довіри стратегічних партнерів України, запорукою якої має слугувати результативна робота всіх гілок державної влади. Виходячи з цих критеріїв, Україна не має брати на себе зобов’язання, які держава не зможе виконати. Планування зовнішньої політики має здійснюватися з дотриманням вимог збалансованості та з урахуванням тенденцій у відносинах у трикутнику Росія–ЄС–США. Особлива увага має зосереджуватися на пріоритетних напрямах, включаючи європейську інтеграцію, відновлення продуктивних відносин із Росією та США, підвищення рівня енергетичної безпеки, зміцнення економічних відносин.

Аналізуючи розвиток українсько-російського діалогу впродовж 2010 року можна зазначити, що напрями переговорного процесу цілком відповідають основним завданням, окресленим у виступах та промовах президента, прем’єр-міністра та керівництва МЗС України навесні 2010 р. Проголошені наміри щодо активізації українсько-російських відносин передбачали розробку довгострокових програм і реалізацію спільних проектів в енергетичній, транспортній, авіакосмічній галузях. Важливим напрямом переговорів залишається перегляд умов контактів на поставки газу та його транзит через територію України. Уряду України було доручено підготувати пропозиції та проекти з метою забезпечення ядерним паливом українських АЭС та створення виробництва ядерного палива, завершити підготовку угод з російськими партнерами про спорудження нових енергоблоків. Передбачалося відновити програми інтеграції та розвитку транспортних систем, узгодити участь України в російському проекті ГЛОНАСС, активізувати контакти між прикордонними областями.

В окремих секторах, таких як нафтогазовий сектор, позиції сторін визначаються протилежними інтересами. Росія, як видобувач і експортер, зацікавлена в високих цінах на енергоносії. Інтереси України як споживача і транзитера мають суперечливий характер. Позиція Києва залежить від співвідношення обсягів споживання і транзиту, однак тяжіє до інтересів країн-споживачів.

Серед узгоджених питань – активізація співробітництва в сфері ядерної енергетики. 09.06.2010 р. укладено міжурядову угоду про співпрацю в будівництві третього та четвертого енергоблоків Хмельницької атомної електростанції (угоду підписали генеральний директор державної корпорації «Росатом» С.Кірієнко та Міністр палива та енергетики України Ю.Бойко). Обсяги фінансування будівництва оцінюються в $5–6 млрд. Передбачається, що до 85% коштів на будівництво нададуть російські держбанки. Повернення кредитів планується за рахунок продажу електроенергії після пуску енергоблоків.

У вересні 2010 г. російське підприємство ВАТ «ТВЕЛ» перемогло в тендері на будівництво в Україні заводу з виготовлення ядерного палива. Нове підприємство матиме форму СП. За умовами конкурсу, українська сторона має одержати контрольний пакет та доступ до технології виробництва у формі ліцензії, що дає право на виготовлення тепловиділяючих збірок для АЭС в Україні та третіх країнах.

У секторі літакобудування готується до підписання угода про створення підприємства, що координуватиме спільні проекти, включаючи продаж продукції АНТК ім. Антонова, маркетинг, організацію поставки комплектуючих і т.п. Очікується, що зобов’язання в межах СП матимуть компромісний та паритетний характер. З російського боку в СП візьме участь компанія «Гражданские самолеты» (дочірня структура Об’єднаної авіабудівної корпорації), з українського – концерн АНТК ім. Антонова. Вірогідно, центральний офіс СП знаходитиметься на території РФ. Очікується, СП займеться підготовкою подальших планів галузевої інтеграції. В цьому сенсі обговорюються дві схеми: об’єднання активів у пропорції 50% на 50%, або створення єдиної управляючої компанії.

Російські державні корпорації виявляють значний інтерес до суднобудівельних підприємств України. В цьому сенсі частіше згадується про наміри купівлі або набуття часткової власності в найбільш привабливих підприємствах («Зоря–Машпроект», Чорноморський суднобудівний завод, Суднобудівний завод ім. 61 комунара, Завод «Паллада», Херсонський суднобудівний завод та Миколаївський завод «Екватор»).

Більш активно просуваються переговори з питань транспортної взаємодії. Підписано план заходів з реалізації «Концепції інтеграції транспортних систем України та Росії на 2010–2013 рр.». Прийнято рішення про будівництво ширококолійної залізниці Кошице–Братислава–Відень. Триває опрацювання проектів прокладання нових і модернізації існуючих автомагістралей (Москва–Харків–Сімферополь та Москва–Київ), ліній швидкісного залізничного сполучення, будівництва транспортного переходу Крим–Кубань через Керченську протоку.

Заплановано підготовку чотирьох угод з безпеки судноплавства в Азовському та Чорному морях і в Керченській протоці (про координацію дій диспетчерських морських служб; про проводку суден в Керченській протоці; про використання внутрішніх водних ресурсів; про морське та авіаційне рятування на морі). На загал, пожвавлення співробітництва відбувається нерівномірно, охоплюючи насамперед ті сектори, де спостерігається найбільша концентрація спільних інтересів і збалансованих підходів.

Готовність сторін до взаємного зближення не означає повного усунення розбіжностей та протиріч у їх інтересах. У двосторонніх відносинах залишається ціла низка неузгоджених проблем – від територіального розмежування в Азово-Керченській акваторії, врегулювання претензій, пов’язаних з розподілом майнових прав та зобов’язань колишнього СРСР та додаткового врегулювання умов базуванням Чорноморського флоту РФ на території України (цей аспект потребує підписання ряду додаткових угод), до перегляду газових контактів від 19.01.2009 р. та адаптації економічних зв’язків України з Росією після створення Митного союзу за участю Росії, Казахстану та Білорусі.

Доволі напружена ситуація спричинена існуючими розбіжностями, що характеризують інтереси, пов’язані з поставками і транзитом газу. Після підписання Харківських домовленостей (21.04.2010 р.), які передбачали зниження ціни на газ для України в обмін на пролонгацію угод про перебування Чорноморського флоту Росії на її території російська позиція стала жорсткішою. Після переговорів у Харкові Міністр енергетики РФ С.Шматко заявляв, що уряди двох країни мають намір розробити спільну декларацію про консорціум для модернізації української ГТС, проте В.Путін заперечив можливу участь Росії в модернізації українських трубопроводів.

Важливим напрямом переговорів, який безумовно відповідає інтересам України, залишається лібералізація транзиту нафти та газу російськими магістральними трубопроводами. Встановлення вільного транзитного режиму дозволило б «Нафтогазу України» та іншим компаніям закуповувати газ у Казахстані, Узбекистані й Туркменистані.

З боку російського уряду та державних корпорацій висловлюється значний інтерес до відновлення кооперації підприємств оборонно-промислового комплексу. Потенційно може бути відновлено плани створення спільної системи ППО, на підтримку яких, зокрема, висловлюється координатор міжфракційної депутатської групи Верховної Ради зі співробітництва з ОДКБ О.Кузьмук.

Позаблоковий статус України слугує для російських владних структур певною гарантією, що Україна не має планів та намірів брати участь у проектах військово-політичного стримування Росії, хоча позаблоковість не заперечує участі України в різних міжнародних програмах і формах співпраці з окремими державами, міжнародними організаціями та інтеграційними угрупованнями. Водночас, розширення сфери політичної та економічної взаємодії з Росією не варто сприймати лише як чинник посилення односторонньої залежності України від потужного сусіда та партнера. Попри наявність істотних розбіжностей та суперечностей розвиток взаємовигідної співпраці може забезпечити Україні значні вигоди. В першу чергу йдеться про відновлення економічного зростання, без чого неможливо розраховувати на відновлення конкурентоспроможності в мінливому багатополюсному світі. Якість та успішність запланованих двосторонніх технологічних проектів має забезпечуватися програмами модернізації економіки, значними фінансовими дотаціями та інвестиціями. Так само відновлення позитивних орієнтирів розвитку держави має нарешті покласти край саморуйнівним закидам щодо внутрішньої нестабільності України – економічно розвиненої держави середнього рівня, яка довела свою життєздатність, стала важливим компонентом європейської міжнародної системи та визнаним донором відносин у сфері безпеки.