Корж

1- VI сесія ВР УРСР щодо створення союзного НКЗС

Діяльність Народного комісаріату закордонних справ.

Україна зробила великий внесок у воєнні зусилля СРСР для розгрому фа­шистської Німеччини та її союзників. Досить вказати, що приблизно п'яту ча­стину радянських Збройних сил становили українці. Шлях до перемоги був тернистим і лежав через важкі втрати життів мільйонів людей, руйнацію еко­номіки, знищення колосальних матеріальних цінностей. За оцінками, Україна втратила до 8 млн. своїх громадян, 2,4 млн. молоді було вивезено на каторжні роботи до Німеччини.

Німеччині було завдано вирішальних ударів на радянсько-німецькому фронті та на Західному театрі воєнних дій. Проте німецька окупаційна влада зазнавала також певного тиску й від українського збройного підпілля ОУН-УПА. Під кінець війни міжнародний авторитет України зріс, збільшувалась увага в світі до життя й долі українського народу.

У новій міжнародно-політичній ситуації Кремль також вирішив викори­стати "українське питання" в своїх цілях. Ідеться про черговий "крутий" по­ворот у політиці керівництва СРСР щодо союзних республік. 1 лютого 1944 р. сесія Верховної Ради СРСР схвалила закон "Про надання Союзним рес­публікам повноважень у галузі зовнішніх зносин та про перетворення у зв'яз­ку з цим Народного Комісаріату Закордонних Справ із загальносоюзного в союзно-республіканський комісаріат". Такий крок означав повернення чле­нам радянської федерації зовнішньополітичної функції, безцеремонне ампу­тованої 1923 р. Союзні республіки одержували право вступати в безпосередні зносини з іноземними державами, укладати з ними угоди та обмінюватися ди­пломатичними й консульськими представниками, а також мати свої республі­канські військові формування. Відповідні закони ухвалила й Верховна Рада УРСР.

Відтоді й дотепер вітчизняні та зарубіжні експерти розмірковують над при­чинами й наслідками цього рішення. На перший погляд воно здавалося нело­гічним, адже, в СРСР склалася жорстка система централізованої влади, що підминала під себе складові радянської імперії, й навіть часткова де­централізація могла послабити її.

Однак при ретельному аналізі тієї конкретно-історичної ситуації можна по­бачити основні мотиви дій радянського керівництва. По-перше, СРСР подо­лав передвоєнну зовнішньополітичну ізоляцію, здобув престиж впливового члена антигітлерівської коаліції й для майбутніх дій на світовій арені потребу­вав поліпшення свого іміджу. Москві дуже хотілося пофарбувати фасад, щоб принаймні зовні не бути подібною до німецького тоталітарного режиму, проти якого воювали союзники. По-друге, на той час розпочинались дискусії про ут­ворення міжнародної організації безпеки, й СРСР мав намір включити до неї суб'єктів федерації, щоб одержати більшу кількість голосів.

Можна також виразно бачити, що вказані зміни не зачіпали суті відносин центр-республіки. Москва аж ніяк не вважала за потрібне передавати респуб­лікам реальні можливості ухвалення самостійних рішень у галузі зовнішніх зносин. Для цього центр залишав за собою право "встановлення загального порядку" та "координації".

Викликала подив гарячковість процесу творення республіканських нарко­матів закордонних справ. Так, уже 5 лютого 1944 р., тобто ще до схвалення в березні 1944 р. відповідного закону Верховною Радою УРСР, з'явилися поста­нова політбюро ЦК КП(б)У й указ Президії Верховної Ради УРСР про утво­рення НКЗС УРСР80. Правда, дещо несподіваною виявилася кандидатура нар­кома закордонних справ України. Ним став відомий драматург і громадський діяч О.Корнійчук, який здобув вищу освіту в Київському інституті народної освіти 1929 р. Не виключено, що О.Корнійчука рекомендував сам Й.Сталін, який цінував письменника за його п'єси та конформізм. Отже, непрофісіоналізм і незнання іноземних мов не бу­ли перешкодою, щоб обійняти посаду головного дипломата України.

Однак хоч би якими були мотиви чи наміри Москви — "великою стра­тегією", тактичним ходом, вимушеним політичним маневром чи фарсом, — навіть формальне передання Україні функції зносин із зовнішнім світом стало історичною віхою в українській дипломатії. Так чи інакше Україна прилучала­ся до міжнародного життя, поступово створювала свій корпус кваліфікованих дипломатів. Вони здобували досвід діяльності в міжнародних організаціях.

О.Корнійчук у листі до Голови Раднаркому УРСР М.Хрущова висунув низку програмних ідей і пропозицій:

- забезпечити участь представників УРСР у мирній конференції, в конфе­ренціях з питань перемир'я з Румунією, Угорщиною й Німеччиною, а також у роботі різних комітетів з питань миру та післявоєнного устрою;

- встановити дипломатичні зв'язки з Польщею, Чехословаччиною й після­воєнною Румунією.

"Початком нашого виходу на міжнародну арену, як я вважаю, — зазначав нарком, — має бути встановлення дипломатичних відносин з Великобрита­нією й США... Цим актом ми не лише прискоримо встановлення потрібних нам зв'язків з іноземними державами, а й забезпечимо позитивне вирішення питань про нашу участь у мирних переговорах".

Для конкретної реалізації вказаних намірів О.Корнійчук пропонував звер­нутися до Москви з проханням дати вказівку послам СРСР у Лондоні й Вашингтоні "позондувати настрій у МЗС і урядових колах Англії та США". Посол Великої Британії А.Керр та посол США АТарріман у бесідах з В.Моло­товим і О.Корнійчуком висловлювали бажання відвідати Київ і направили вітання О.Корнійчуку з нагоди призначення його наркомом.

Відбувалося становлення структури НКЗС УРСР, в якому планувалося створити понад 10 відділів — загальних (протокольний, правничий, консуль­ський) і тих, що мали здійснювати двосторонні відносини з такими держава­ми чи їх групами: а) Польща, Румунія, Чехословаччина; б) США, Велика Бри­танія; в) Болгарія, Югославія, Угорщина, Греція, Туреччина; г) Німеччина. Загальний штат співробітників наркомату мав налічувати 75 осіб.

На практиці великий розмах планів звівся до створення лише політичного, протокольно-консульського, таємно-шифрувального та деяких допоміжних відділів. До липня 1944 р. в наркоматі працювало вже 40 осіб. Перші зусилля співробітників спрямовувалися на виконання доручень НКЗС СРСР та уряду УРСР, а також підготовки аналітично-інформаційних матеріалів — історичної довідки та етнографічних карт західноукраїнських земель, огляду стану ук­раїнської еміграції в США та інших матеріалів.

Як і слід було очікувати, липні 1944 р. постало пи­тання його заміни.

Новим наркомом закордонних справ України став Д.Мануїльський, який одночасно був затверджений заступником Голови Раднаркому УРСР. Парадокс історії полягав у тому, що Д.Мануїльському тепер доручалося "вести" українську дипломатію, а на початку 20-х рр., коли утворювався СРСР, він обстоював сталінський план "автономізації", тобто входження союзних республік до складу Росії на правах автономії з позбавлен­ням зовнішньополітичної функції. Ця непересічна й талановита особистість служила радянській імперії, завзято поборювала "українських буржуазних націоналістів".

І все ж він налагоджував перші міжнародні контакти. Восени 1944 р. Украї­ну відвідала делегація Польського комітету національного визволення, побу­вали з офіційними візитами Прем'єр-міністр Югославії І.Шубашич та заступ­ник маршала Тіто Е.Кардель.

Молода українська дипломатія восени 1944 р. зробила перший крок у роз­витку двосторонніх відносин. Нею було ретельно підготовлено проект Угоди між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення (ПКНВ) про евакуацію українського населення з території Польщі та польських грома­дян — з території УРСР. Найголовнішою умовою мала виступати доб­ровільність переселення.

Угоду підписали 9 вересня 1944 р. Голова РНК УРСР М.Хрущов і голова ПКНВ Осубка-Моравський. УРСР і Польща домовилися про обмін головни­ми уповноваженими, місцем перебування яких визначалися Луцьк і Люблін.

Передовсім виникає запитання, чому Москва доручила УРСР підписати вказаний договір з Польщею, а не зробила це сама. На наш погляд, тут демон­струвалася світові можливість практичної діяльності УРСР на міжнародній арені згідно із законом про розширення зовнішньополітичних функцій союзних республік. Додаткові міркування висловлює львівський історік Ю.Слив-ка: "Тут і була закладена міна, яка діє ще й нині. Цим договором імітувалося усталення кордону між двома народами — українським і польським; при цьо­му Москва начебто залишалася осторонь. Крім того, Радянський Союз резер­вував за собою можливість маневру: якщо б країни антигітлеровської коаліції виявилися занадто принциповими, то він мав би можливість сказати, що це ж не ми підписали договір, а Україна. Разом з тим Кремль фактично інспірував загострення польсько-українських взаємин і юридичне не ніс відповідаль­ність за розпалювання нової громадянської війни"

Українсько-польська угода про евакуацію населення стала єдиною на той час, надалі УРСР ще довго не підписувала жодного двостороннього документа, за винятком міжнародних договорів і конвенцій.

У зв'язку з відродженням зв'язків із зовнішнім світом УРСР відчувала гос­тру потребу в кваліфікованих кадрах. Завдяки наполегливості наркома Д.Мануїльського в Київському державному університеті в листопаді 1944 р. відкрився факультет міжнародних відносин. Він став важливим центром підготовки фахівців-міжнародників, справжньою "кузнею кадрів" для НКЗС та інших державних і громадських установ, наукових закладів, журналістики.

2. Відносини єс – Росія – Україна: фактори формування, інтереси сторін та механізм їх реалізації

Отже, визначимо фактори формування відносин ЄС – Росія – Україна:

• спільні кордони і високий рівень транскордонного співробітництва;

• висока взаємозалежність сторін;

• енергетика(Україна та ЄС залежать від поставок російських енергоносіїв, а для Росії ЄС є другим за обсягами споживання енергоресурсів партнером після Китаю, однак наразі, за виключенням газопроводу Пінічний Потік, Росія не може напряму поставляти газ до Європи, тому Україна є важливим транзитером)

• економічне співробітництво

• спільний без пековий простір

Інтереси сторін:

Україна є партнером другого рівня як для ЄС так і для Росії, тому про рівноправні відносини в даному трикутнику говорити не слід. Геополітичне розташування України змушує її постійно маневрувати між Росією та ЄС. З одного боку Україна прагне забезпечити собі провідну роль в регіоні та певним чином збалансувати вплив Росії, а для цього їй і необхідна співпраця з ЄС та можлива інтеграція до нього. В цей же час Україна залежить від Росії економічно та політично. Пріоритетної ваги даним відносинам надає й питання енергозалежності від Росії. Іншим ключовим моментом є безпека. Україна не входить до жодного військового альянсу, тому шукає способів гарантувати свій суверенітет та незалежність. До недавнього часу такий вихід вбачався у співробітництві з НАТО з метою подальшої інтеграції до євроатлантичних структур.

Росія нині є регіональним лідером, тому утвердження свого впливу в Європі розцінює як питання пріоритетне. Цьому значно сприяють наявні в Росії енергоресурси, від поставок яких залежить Захід. В той же час співпраця з Росією відкриває для європейців обширний ринок. Слідуючи логіці нашого часу через економізацію відносин налагоджується й політичний діалог, що ми сьогодні й спостерігаємо.(Росія –член великої вісімки та стратегічний партнер ЄС). Що стосується України, то окрім економічних інтересів, Росію вона цікавить і геополітично. Присутність ЧФ РФ в Севастополі міцно утримує Україну у зоні геополітичних інтересів Росії. Певним чином, Україну можна віднести до зони безпеки та відповідальності Росії. До того ж Україна є «слов’янським простором», до якого Росія може апелювати в руслі вибудовування ідей національної єдності та ідентичності. На додачу до цього Росія зацікавлена у співробітницві з Україною в сферах авіації, енергетики, космічної галузі.

ЄС перш за все цікавить економіка та енергетика, що розглядаються як основні стовпи європейської безпеки. Україна та Росія – основні торгівельні партнери Союзу. Росія через забезпечення Європи енергоресурсами перетворилася також і на важливого політичного партнера. Україна ж в свою чергу залишається «козирною картою» як у відносинах з Росією, так і в питаннях економічної співпраці, коли політичні акти гарантують вигідні економічні дивіденди.

Механізми реалізації: інтереси сторін реалізуються через двосторонню договірну базу як загально політичного характеру так і специфічні секторальні угоди про співробітництво.