Зародження загальнотеоретичного правознавства та етапи його становлення.

Зявилось пізніше, ніж галузеве право (бо галузеве було ще у Римі).

Загальна теорія права не відразу сформувалася з такою назвою і змістом. Теорія права (legal theory) є німецьким поняттям, уживаним у континентально-європейському право­вому регіоні. Це поняття не властиве англо-американській пра­вовій думці. Тут оперують поняттям «юриспруденція». У Захід­ній Європі та Росії теорія держави і права склалася в XVIII — XIX століттях на підґрунті таких наук і навчальних дисциплін, як енциклопедія права, філософія права. Енциклопедія права як навчальна дисципліна виникла ще у XVII ст. Одним із перших підручників була «Універсальна енци­клопедія права» Г. Гунніуса, видана в 1675 p. Широко відомі також роботи з енциклопедії права К. Неволіна, Е. Трубецького(энциклопедия законоведения), Г. Чичеріна та інших (XIX — початок XX ст.). Енциклопедія права - не мала чітко окресленого пред­мета і єдиної стрункої системи. Вона містила перелік і огляд усіх юридичних наук як початкових відомостей про право, різні його галузі та методи вивчення. По-різному вирішувалося питання про статус енциклопедії права. Одні вчені розглядали її як самостій­ну юридичну науку зі своїм предметом і методом, інші — тільки як навчальну дисципліну. Поступово вона почала тлумачитися як загальне вчення про право, котре охоплювало увесь зміст право­знавства в єдності і системі, в його основних і загальних засадах. Такий підхід виходив за рамки звичайного розуміння енцикло­педії як конспективного викладу окремих правових наук. У 70— 80-х роках XIX ст. у країнах Західної Європи, Росії, Україні за­твердилася назва нової навчальної дисципліни — загальна теорія права, котра являла собою узагальнюючу галузь знань. ЕП – короткий огляд галузевих наук Попередницею загальної теорії держави і права була також філософія права, яка грунтувалася на теорії природного права. Першими авторами, що ввели термін «філософія права» у нау­ковий обіг, були Гуго (1798), Гегель (1820), Остин (1832). Пев­ний поштовх до оформлення філософії права як внутрішньо узгодженої єдиної узагальнюючої науки про право був даний Ф. Шеллінгом (1803). «право походить від божественного начала; з часів Відродження – надані людині від природи» ФП – вивчає, яке має бути право Термін «теорія права» замість «філософії права» був введе­ний А. Меркелем у 70-х роках XIX ст., причому не в значенні ідеальних першооснов права (такий підхід властивий теорії при­родного права, що була покладена до основи філософії права), а у значенні чинної системи правових норм. У такий спосіб на основі енциклопедії права і філософії права поступово сформу­валася загальна теорія права, яка охоплює як філософське осми­слення правової дійсності, так і найзагальніші уявлення про си­стему юридичних наук. На початку XX ст. при вивченні «загальної юриспруденції» (теорії права) перейшли від порівняльного аналізу змісту право­вих норм і понять до дослідження структури, функцій правових норм і правових систем. Спеціалісти в галузі теорії права у Захід­ній Європі Г.Кельзен і Л.Дюгі заснували «Міжнародний журнал теорії права». Тематика публікацій була орієнтована на розроб­ку загальних проблем для різноманітних правових систем: при­рода права, співвідношення держави і права, права і суспільства, фундаментальні поняття і методи теорії права. Теорія держави і права стала фундаментальною юридичною наукою. У розвитку теорії держави і права в континентальній Європі була перерва, пов'язана з відродженням після Другої світової війни філософії права, зверненої не до досвіду, а до ідеї. У СРСР такої перерви в розвитку теорії держави і права не було, хоча поширення ідей філософії права не пройшло безслідно. У 60-ті роки XX ст. почалося відродження теорії держави і права на базі розвитку нових галузей — інформатики, кіберне­тики, деонтичної логіки, соціології права та ін. Нині теорія дер­жави і права є міждисциплінарною наукою. Вона використовує досягнення як галузевих юридичних наук, так й інших суспіль­них наук. При цьому виконує інтегруючу функцію: по-перше, забезпечує взаємодію різноманітних наук у дослідженні права; по-друге, об'єднує результати їх досліджень з елементами філо­софії права.

Виникнення теоретичних знань про право в Україні.

У вітчизняній науці фахові досліди в галузі енциклопедії права почалися із заснуванням перших в Україні університетів у Львові (1661), Харкові (1805), Києві (1834), Одесі (1865), Чернівцях (1875). Тогочасні ВНЗ не мали чіткого українського характеру, а були підпорою шовіністичної політики імперських урядів Росії та Австрії. Українська юридична наука не відмежовувалася від російської, а на заході – від австрійської.

На початку становлення російська юридична наука несильно відрізнялася від австрійської, оскільки за зразок насамперед бралися концепції німецьких вчених. Проте згодом російська юридична наука почала створювати власні оригінальні наукові школи і напрями. У цьому українські вчені взяли найактивнішу участь, з чим пов’язані численні здобутки російських університетів.

У 1804 році філософсько-правові проблеми розглядалися в рамках дисципліни «Умозрительная и практическая философия», а теоретико-правові аспекти входили до предмету кафедри природного, політичного і народного права. У подальшому вивчення загальнотеоретичної юриспруденції набирало обертів, з 1835 року в кожному університеті передбачалася кафедра з дисципліни «Енциклопедія, або загальний огляд системи законодавства».

У 1839 році була видана «Енциклопедія законознавства» професора Київського університету Неволіна, яка була першою працею загально-юридичного характеру.

У 1863 році, епоху буржуазних реформ, створено кафедру «енциклопедія права».

Спершу погляди на енциклопедію права були відносно однорідними, проте згодом вони розділилися:

• загальне вчення про право, що охоплює весь зміст правознавства в єдності та системі;

• гносеологічна наука/теорія юридичного пізнання, об’єкт якої – правознавство;

• окрема наука з предметом і методом;

• навчальна дисципліна.

Представники:

• Принципи природно-правової теорії: Десницький, Козельський.

• Юридичний позитивізм: Градовський, Романович-Славатинський.

• Соціологічний позитивізм: Кістяківський, Капустін.

• Психологічна школа: Петражицький.

• Інтегративний підхід: Алексєєв, Котляревський.

Загальна теорія права в радянський період вітчизняної історії.

--Політизація права (проникнення марксистських ідей у право);

• 1938р., доповідь Вишенського з критикою „буржуазної науки права”;

• Сталін: „недооцінка ролі і значення соціалістичної держави”;

• Загальна теорія права і держави перетворилася на Загальну теорію держави і права.

• 1940р. – виходить друком перший офіційний підручник „Теория государства и права” (Голунский, Строганович);

• наступні 4 десятиліття теорія держави і права була відірваною від своєї основи, пропагандувала ідеологію і політику правлячої партії.

70і-80і рр. – проходила дискусія про праворозуміння, яка принесла позитивні зрушення у доктринальній правосвідомості. що держава є винятковим творцем законів, а не права; вона має монополію на законотворчість, а не на правотворення.

• Але впливу на практику ця дискусія майже не мала. Основними ідеями, які панували, були:

• держава і право виникли одночасно через поділ суспільства на класи, появу приватної власності,

• В процесі історичного розвитку держава і право змінювались одночасно і однаково;

• Держава і право органічно взаємодіють і не можуть існувати окремо;

• Історична доля держави і права однакова.

Загальна теорія права в умовах незалежної України: радянські традиції і європейські перспективи. Стаття козюбри, ви панімаєте)

Предмет загальної теорії права та її структура.

Предметом науки є система категорій чи відносин, які досліджуються наукою з метою отримання певного приросту знань.

Предметом теорії держави і права є загальні закономірності зародження, виникнення, функціонування та вдосконалення держави і права.

Оскільки теорія держави і права характеризується як самостійна юридична наука, то її предмету властиві певні особливості, що визначають його своєрідність.

1. Оскільки держава і право функціонують в рамках суспільства і взаємодіють з ним, а суспільство розвивається за певними законами та закономірностями, то предметом теорії є вивчення тих закономірностей суспільного розвитку, що безпосередньо випливають на державу та право.

2. Теорія вивчає закономірності, що мають об’єктивний характер. Вони визначаються впродовж тривалого періоду розвитку державності і залежать від рівня розвитку суспільних відносин.

3. Закономірності, що вивчаються теорією, мають загальний характер. Вони характеризують державу і право як логічно завершені явища, не враховуючи історичних та національних особливостей певної держави.

4. Оскільки основу будь-якого суспільства складають економічні відносини, то предметом теорії є визначення взаємодії державно-правових інститутів та економічних відносин.

5. Окрім держави існує система органів та організацій що приймають участь у розробці, прийнятті та реалізації політичних рішень. Ці організації складають поняття політичної системи. І предметом теорії є визначення взаємодії держави та інших елементів політичної системи в процесі реалізації владних повноважень.

6. Оскільки держава і право регламентують суспільні відносини як самостійно так і в процесі взаємодії між собою, то закономірності, що вивчаються теорією, можуть бути притаманні як державі і праву одночасно, так і окремо кожній з цих категорій.

7. Регулююча функція держави і права визначає необхідність упорядкування відносин між людьми. Тому предметом теорії держави і права є визначення ступеню впливу державно-правових інститутів на особистість. Саме теорія вивчає такі категорії як закон, законність, правовідносини, громадянство, правосвідомість, правова культура, правомірна поведінка, правопорушення, юридична відповідальність.

8. Оскільки держава і право є динамічними явищами що постійно розвиваються, то теорія вивчає закономірності та перспективи їх розвитку (правова держава, громадянське суспільство).

Отже, теорія держави і права є суспільною юридичною наукою і належить до загальнотеоретичних юридичних наук.

Місце загальної теорії права в системі юридичних наук.

У тісному зв’язку із вченням про функції загальної теорії держави і права перебуває питання про її місце і роль у системі юридичних наук. Ці науки можна класифікувати таким чином:

1) історико_теоретичні науки (теорія держави і права; історія держави і права; історія політичних і правових учень);

2) галузеві юридичні науки (кримінальне право; цивільне право,адміністративне право тощо);

3) міжгалузеві юридичні науки (прокурорський нагляд, господарсь_ке право, природоохоронне право тощо);

4) науки, які вивчають міжнародне право і право зарубіжних країн;

5) спеціальні прикладні юридичні науки (судова медицина, судовапсихіатрія, криміналістика тощо).

Отже вона:

1)  є загальнотеоретичною, методологічною (дає відповідь на питання: яким чином вирішувати питання), базовою щодо інших юридичних наук;

2)  об'єднує і використовує дані і висновки юридичних наук з метою більш глибоких загальнотеоретичних узагальнень, тобто є узагальнюючою;

3) досліджує (змальовує, аналізує, пояснює) основні закономірності розвитку держави і права в цілому; право розлядається у комплексі з іншими соціальними явищами (релігія, етика, культура, політика), є системною наукою.

4)  виробляє загальні поняття, принципи, на які спираються інші юридичні науки (загальнотеоретична, вступна, абстрактна); ці поняття та категорії у подальшому застосовуються іншими галузевими науками (інтегративна).

Всі ці якості теорії права дають підстави вважати її фундаментальною юридичною наукою, що й визначає її провідне місце в системі вчення про державу і право.

Багатоманітність розуміння права та її причини і наслідки.

Протягом всієї історії розвитку юридичної науки вчені та мислителі прагнули з*ясувати, що таке право, яка його природа і сутність. З цього приводу точаться гострі дискусії, результатом яких є багатоманітність визначень понять права.

Така багатоманітність також спричинена соціокультурними умовами формування та функціонування національних правових систем. Найбільша різниця проявляється в розумінні права Західним (панує відкрита індивідуалістична культура) і Східним (закрита колективістська культура, в якій «я розсіюється у ми») суспільствами.

Для Західної культури право є основою суспільства, найбільшою соціальною цінністю, природними правами та свободами. Без права індивід в Західному суспільстві не може утвердити, примножити свою власність, як матеріальну, так і духовну. Таке розуміння права закладено ще історично, оскільки західні цивілізації зародилися на основі досвіду давньогрецького полісу, в якому зародився античний лібералізм, демократія.

Східна культура розглядає право як засіб на випадок крайньої необхідності. Основну роль регуляторів відносин в такому суспільстві відіграють релігія, звичаї, традиції, мораль.

Деякі вчені детальніше відокремлюють розуміння права європейсько-християнське, мусульманське, індо-буддійське, китайсько-конфуціанське, японське та ін.

Також слід брати до уваги особу дослідника, який розробив і описав своє розуміння права, історичну епоху, в яку він жив, його моральну, релігійну, ідеологічну, політичну, філософську позиції, методи пізнання тощо.

Тож ці причини зумовлюють складність у виробленні конкретного і точного визначення права, відповідно, неоднозначності його походження, значимості для суспільства та окремого індивіда.

Поняття типу праворозуміння.

Це процес і результат цілеспрямованої розумової діяльності людини по пізнанню, оцінці та формуванню ставлення до права. Це те, яким чином право втілюється у свідомості людини. Це сукупність найбільших заг теор-х ознак права і ознак практичного до нього відношення.

Поняття неоднозначне, суб*єктивне, багатоманітне => зумовлено обставинами: 1) різні соціокультурні умовами формування та функціонування національних правових систем (індивідуалістичний Захід vs. Схыд з його коллективною думкою) 2) складність права як соц явища, принципові відмінності між сучасними правовими системами 3) історичні умови існування права, у яких жив дослідник; 4) релігійна, ідеологічна, моральна, фылосовська позиція суб-та; 5) яка сторона права береться в основу (що розгл як джерело правоутворення — держава чи природа людини – прир-прав і позитив)

1.Природноправове праворозуміння: загальна характеристика.

Представники: Кістяківський, Виноградов, Штамлер. Пов*язана з Демокрітом, Сократом, Платоном.

Бере початок ще в Ст. Греції та Римі – перша редакція (право як природна закономірність). Друга редакція – теологічне обґрунтування (Середньовіччя). Третя редакція – доба Відродження (право зв*язали з безпосередніми правами та свободами людини). Четверта редакція – після ДСВ (типу правовий ідеал, на який необхідно рівнятися позитивному праву).

Суть:

• Право як виразник моралі, справедливості, а закон – як закріплення волі держави.

• Не закон дає силу праву, а право утверджує закон

• Право - не тільки закони, санкціоновані державою, а й інші правила поведінки, що пішли від моралі, справедливості, ідей гуманізму.

• Право існує незалежно від держави, виникло з природи людини.

• Природне право вічне, незмінне, історично передує державі, притаманне всім людям.

• Природними і невідчужуваними правами людини є права на свободу, рівність , власність.

• Природні закони відповідають людським інтересам і розуму.

• Закон має відповідати праву.

• Природне право – постійне; позитивне право залежить від природного і має відповідати йому.

Позитив:

1. Ідея природних невід*ємних прав людини.

2. Почали відрізняти право і закон, природне і позитивне право.

3. Концептуально поєднує право і мораль.

Негатив:

1. Не завжди уявлення про право як справедливе чи несправедливе можна розглянути в правовій дійсності.

2. Суб*єктивне

Основні природні права: право на життя, честь, гідність, приватну власніть, право на протидію тиранові і т.д.

1. Позитивістське праворозуміння.

Представники: Берг, Коркунов, Остін, Шершеневич. Конт – засновник.

Виникла як опозиційна «природному праву».

Суть:

• позитивізм вводить поняття «суб’єктивне право» як таке, що походить від об’єктивного права і встановлюється державою. Держава делегує суб’єктивні права і встановлює юридичні обов’язки в нормах права, які складають закриту удосконалену систему.

• Ототожнює право і закон.

• Базовим елементом права вважалась норма права.

• право творять нормотворчі органи

• право треба шукати у законах і підзаконних актах

• право корегується законодавцем та іншими компетентними органами

• суд лише застосовує право.

Позитив:

• можливість встановлення стабільного правопорядку

• детальне вивчення догми правоструктури, норми права, підстав юридичної відповідальності, класифікації норм і нормативних актів, видів інтерпретацій.

• прагнення до несуперечності, ясності, чіткості чинного законодавства.

Негатив:

• штучна відокремленість права як системи від фактичних суспільних відносин

• відсутність можливості моральної оцінки правових явищ

• відмова від досліджень змісту права, його цілей.

• ототожнення права і закону, яке обмежує круг можливих джерел права.

• повна відсутність інтересу до інших нормативних регуляторів: мораль, звичай і ін.

• Відокремлення права від суспільства