13. Типи праворозуміння і вітчизняне загальнотеоретичне правознавство: історія та сучасність.

???

14. Проблема створення універсального поняття права. Інтегративна юриспруденція.Що таке право? Що є діючим правом? На поч 20 ст. Трубецькой у «Енциклопедії права» - «Поки ми не з’ясуємо собі, що таке право взагалі, всі наші судження про ті або інші конкр види права будуть страждати неясністю, відсутністю певного наукового змісту». Складність права зумовлює існув значної к-сті концепцій права.

Інтегративний підхід у вченні Холла - праці«Інтегративна юриспруденція», «Прогрес інт. Ю-ї» тощо (сер 1950х). Його теорію інколи називають аксіологічною (сам так називав). Холл прагне створити єдине уявлення про право шляхом синтезу правових норм, процесів і моральних цінностей => пошуки загальної формули права не виправдані. Право завжди в чомусь недосконале і вимагає постійних змін. Слід віддавати перевагу плюралістичним підходам до розуміння права, вивчати різні визначення права і синтезувати їх у межах єдиного поняття.

Ідея право як цілісного інтерсуб*єктного явища; головне завдання - синтезувати певні позитивні моменти з кожної теорії.

• Відмова від протиставлення позитивної ю-ї природній

• Ототожнення норми та цінності (Поняття цінності: як етична категорія в основі вчення; Природне права – система етичних цінностей, вкорінених в позитивному праві; Норма права містить певні етичні принципи. Ключове питання – співвідношення етики і права!)

• Яким має бути право? => Що повинно бути правом?

• Зближення з іншими правовими вченнями

• Використання досягнень та усунення недоліків інших шкіл

• заперечує класовий хар-р права

Термін «право» Холл трактує так - 1) акцент на обов*язку коритися урядові

2) те, що держава оголосила нормою

3) поведінка офіційних осіб (не знаходитья в сфері законодавства)

Підхід: право містить статичний, динамічний і ціннісний компоненти

Отже, Холл звертав увагу на онтологію (сутність) і аксіологію права. Л. Фуллер

2.Загальносоціальні (соціопсихологічні і соціокультурні) умови виникнення права.

3. Проблема додержавного права. Вплив на її вирішення підходів до праворозуміння.

4. Фази правової еволюції. Первісне право та його форми.

5. Раннє звичаєве право як активний фактор політогенеза і утворення держави.

6. Роль держави у процесі становлення і розвитку права.

7. Природні невідчужувані права людини: поняття та значення.

8. Суспільство та його інститути.

Громадянське суспільство: поняття, ознаки та структура.

Громадянське суспільство — це сукупність усіх громадян, їх вільних об’єднань та асоціацій, пов’язаних суспільними відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості, політичної культури, які перебувають за межами регулювання держави, але охороняються та гарантуються нею.

Основні риси г.с.:

• Наявність демократичної правової державності

• Самоврядування індивідів, добровільних організацій та асоціацій громадян

• Різноманітність форм власності (приватної, колективної, кооперативної тощо), ринкова економіка

• Плюралізм ідеологій і політичних поглядів, багатопартійність

• Доступ всіх громадян до участі в державних і суспільних справах

• Взаємна відповідальність держави та громадян за виконання демократично прийнятих законів

• Наявність розвинутої соціальної структури

• Розвинена громадянська політична культура і свідомість

• Цінування прав громадян вище за державні закони

• Багатоманіття соціальних ініціатив

• Контроль суспільства за діяльністю державних органів;

Риси у співвідношенні з державою:

1) не існує до держави і поза державою;

• 2) не включає державу, розвивається самостійно — без без­посереднього втручання держави;

• 3) складається із суб'єктів — вільних і рівноправних грома­дян і об'єднань, що добровільно сформувалися і знаходяться у відносинах конкуренції і солідарності;

• 4) має певний пріоритет перед державою, проте зацікавлено в добробуті держави і сприяє її розвитку;

• 5) справляє вплив на створення і функціонування державних органів у власних інтересах;

• 6) має право жадати від держави захисту життя, здоров'я, безпеки громадян, не допускаючи її втручання в їх приватні ін­тереси;

• 7) формує право, що формулюється державою в законах та інших нормативно-правових актах[2], гарантує і захищає її від по­рушень із боку будь-кого. Усі потреби громадянського суспільства реалізуються за допомогою волі держави, вираженої у формі пра­вового акта;

• 8) розвивається і взаємодіє з державою в межах права, котре виступає як рівний і справедливий масштаб свободи і справед­ливості, а не як спосіб нав'язування державної волі

Існують 3 підходи до співвідношення держави та г.с.:

1. збіжні соц. системи

2. держава є первинною і контролює г.с.

3. держава виконує підпорядковану роль щодо г.с.

Отже, внутр. структура досить складна і специфічна, притаманні в основному не вертикальні ієрархічні зв’язки(як у державі) а горизонтальні невладні з’єднання.

Структуру сучасного громадянського суспільства можна уявити у вигляді п’яти основних систем, що відображають відповідні сфери його життєдіяльності. Це соціальна, економічна, політична, культурна та інформаційна системи.

Соціальна система охоплює сукупність об’єктивно сформованих спільнот людей та взаємовідносин між ними. Це первинна, базова ланка громадянського суспільства, яка справляє визначальний вплив на життєдіяльність інших його підсистем. Виділяють 3 блоки відносин: 1) пов’язані з прив життям людини, напр., сім’я, 2)конкретні відносини людини з людиною і в різних колективах (клуби, партії), 3) опосередковані відносини між крупними соціальними об’єднаннями (класи, нації, раси)

Економічна система являє собою сукупність економічних інститутів та відносин, у які вступають люди у процесі реалізації відносин власності, виробництва, розподілу, обміну і споживання сукупного суспільного продукту.

Політичну систему складають цілісні саморегульовані елементи (організації) – політичні партії, суспільно-політичні рухи, об’єднання і політичні (владні) відносини між ними. Сутнісним елементом тут виступають відносини із приводу влади, які пронизують політичну систему на рівні всіх її структур.

Крім суто владних існує цілий спектр політичних відносин, які охоплюють проблеми об’єднання громадян у суспільно-політичні організації, групи тиску, політичні партії, відносини із приводу реалізації і захисту права на свободу слова, забезпечення гарантій виборчих прав громадян, функціонування інститутів безпосередньої демократії тощо.

Культурна система утворюється із відносин між людьми, їх об’єднаннями, державою та суспільством у цілому із приводу культурних благ і відповідних матеріалізованих інститутів, установ (освітніх, наукових, культурних, релігійних), через які реалізуються ці відносини. Особливе місце – освітаю Також культура, наука, релігія

Інформаційна система скл в рез-ті спілкування людей один з одним безпосередньо і через засоби масової інформації. В якості її структурних елементів можуть виступати суспільні, муніципальні і приватні організації, установи, підприємства, а також громадяни та їх об’єднання, які здійснюють виробництво і випуск засобів масової інформації. Інформаційні відносини носять наскрізний характер, вони пронизують усі сфери громадянського суспільства.

9.Засоби і способи контролю громадянського суспільства над державою.

Д-ва і с-во взаємопов’язані:

-д-ва забезпеч цілісність і взаєморозуміння різних соц..груп, організацій

-с-во і його вільний розвиток – демократична основа д-ви

Зовн вияв г.с. – громадські інститути.

Інститути:

1. політичні партії і рухи

2. індивіди самостійно або ч-з створені органи виріш пит.своєї життєдіяльності

3. профспілки

• для захисту труд і соц.-екон прав

• утв без попер дозволу на основі вільного вибору

• рівні

4. Місцеве самоврядування

5. Вибори

6. Страйки, акції, мітинги

7. Звернення до органів влади

8. Референдум

9. ЗМІ

 всі обєднання повинні діяти в межах КУ та законодавства і не посягати на права ін. індивідів

Г.С. демократизує д-ву

Межі втручання держави в громадянське суспільство, приватне життя особи.

Максимальна та мінімальна

1. Мінімальна – необхідна для цілісності та норм функціонування в с-ва:

• Збір податків

• Слідкування за дотриманням позитивного права, але є обмеження

 дотримання прав та свобод людини

суспільна легітимізація позитивного права

2. Макимальна – це відносини щодо яких д-ва не повинна мати б-яких повноважень

• КУ ст. 32 – сімейне життя

• Конвенція про права людини Ст.8(1)

1. Повага приватності

2. Д-ва не може втруч інакше, ніж згідно з законом, коли це необхідно для забезп б-ки

Статья 8

1. Каждый человек имеет право на уважение его личной и семейной жизни, неприкосновенности его жилища и тайны корреспонденции.

2. Не допускается вмешательство со стороны государственных органов в осуществление этого права, за исключением вмешательства, предусмотренного законом и необходимого в демократическом обществе в интересах государственной безопасности и общественного спокойствия, экономического благосостояния страны, в целях предотвращения беспорядков или преступлений, для охраны здоровья или нравственности или защиты прав и свобод других лиц.

Справи Європейського суду з прав людини: Клаас та інші проти Німеччини, 1978р (чуваки-юристи проти закону про прослуховування, але рішення винесли не за порушенням ст.. 8 а за порушення права на захист свого права),

Крюслен проти Франції 1990р (чувак, якого засудили, бо випадково прослухали його розмови)

держава

суспільство

Поняття соціального регулювання та його типи (види).

Соціальне регулювання – впорядкування сусп.відносин.

Без нього нікак, бо підтримує рівновагу і відповідність поведінкою особистості і діями спільноти людей; підтримує дисципліну і таким чином забезп норм функціонув і розв с-ва.

Традиційно розрізняють 2 види:

• Нормативне

• Задається вид і ф-ма поведінки

• Здійсн за доп норм

• Особливості:

• Заг х-р, невизначене коло осіб

• Не обмеж.застос у часі

• Безліч однотипних жит.ситуацій

• Індивідуальне

• враховує специфіку ситуації

• особливості:

• персоніфікація

• одна конкр ситуація

• разове застосування

Щодо нормативного виду, то розрізняють:

• технічні норми (правила рац поведінки людей з знар праці і предметами природи)

• соціальні норми (спрям на верг сусп. відносин)

• об’єктивність

• процедурність

• системність

Підходи до проблеми соц. Регулювання (уявлення):

• релігійне

• класове

• біхейвіористський

• кібернетичний

За х-ром впливу осн способи зводяться до:

• ініціатива, переконання

• потреба, стимул

• примус

Форми вираження соц.регулювання:

• Нормативна

• Правовий

• Моральний

• Корпоративний

• Релігія

• Ненормативна

  • Ціннісний регулятор

  • Директивний

  • Інформаційний

Місце права в системі соціального регулювання.

Право – один із видів соц.рег, що має певні особливості, що виділ його в окр. вид. Під дією права рег сусп. відносини  правовідносини.

В різні часи право як соц. рег розглядали по-різному:

1. Соц-клас нормативний регулятор, державний регулятор

• Регулює сусп. віднос в і-сах класу «при владі»

• Метою такого рег є охорона і розв відповідного екон устрою

• Тобто, право використ в потрібному класі руслі

Не лише сусп. віднос залежать від правил поведінки, а й навпаки фактична поведінка може впливати на зміну, розв, бла-бла (зворотній зв’язок)

Право і мораль. Право і звичаї. Право і корпоративні норми. Право і релігія.

--право — це принцип формальної рівності людей у суспільних відносинах;

— право — це загальна і необхідна форма свободи у суспільних відносинах людей;

— право — це загальна справедливість.

Представником буржуазного лібералізму у поглядах на державу був Кант. Його вчення зводиться до таких постулатів:

- людина - це абсолютна цінність;

- право має гарантувати соціальний простір моралі, бути загальнообов'язковим і забезпеченим силою держави.

Походження держави філософ виводив із суспільного договору. Він розрізняв три гілки влади (законодавчу, виконавчу, судову) і три форми правління (автократію чи абсолютизм, аристократію, демократію);

виступав проти повстання й застосування сили, обґрунтовував пасивний опір владі через вимоги реформ; засуджував загарбницькі війни і закликав до вічного миру.

Німецький мислитель-діалектик Г.-В.-Ф. Гегель розрізняв громадянське суспільство і правову державу (причому перше передбачає наявність другої); державу бачив як конституційну монархію з принципом поділу влади; вважав, що держава повинна мати ідеальний суверенітет

Функції права в суспільстві. Справедливість і право. Рівність і право. Свобода і право.

Рівність і право – нібито апріорі: якщо є правова норма робити те і те – то всі рівні перед цією нормою. Але на практиці через складність нашого суспільства не є так. Ідеологія, яка завжди відбивалась у цьому коригує цю рівність. (напр. боротьба патриціїв та плебеїв).

Але в природі рівності немає. Тобто можна говорити лише про правосуб’єктність, тобто рівність у правових можливостях. Рівність формальна, яка і є цінністю в праві, заради якої воно і повинно існувати. Рівності можливостей та рівності відповідальностей.

Поняття держави та її специфічні ознаки.

Поляков!!!

Держава – розвинена форма політичної організації суспільства.

Має:

1. Загально-соціальні ознаки – характерні всім первісним суспільствам.

2. Специфічні.

Отже,

1. Загально-соціальні ознаки:

1). Наявність групи людей, пов’язаних між собою дух., ек., політ., етнічними, правовими та іншими комунікативними відносинами та публічною владою (верховна, легітимна, правова), котра регулює публічні відносини.

2). Будь-яка соціальна влада основана на управлінні поведінкою інших суб’єктів і включає підпорядкування (тобто, така влада має бути легітимною).

3). Нерозривно пов’язана правом.

2. Специфічні ознаки:

1). Природа влади (згадане «підпорядкування» тепер відрізняється існуванням апарату влади, який складається з професіоналів і створює правові тексти).

2). Наявність спеціального апарату, котрий займається видатками та прибутками, державними прибутками.

3). Територіально-організована влада.

4). Атрибутивні ознаки (гімн, прапор..)

5). Внутрішні глибинні ознаки.

Поляков стверджує, що держава – це історично необхідна форма матеріального і духовного існування певного народу як політично-правового союзу.

До основних ознак держави відносять:

- суверенітет;

- територіальне розселення населення країни;

- наявність апарату управління і примусу;

- здатність видавати загальнообов'язкові правила поведінки;

- здатність збирати податки, робити позики і давати кредити;

- спроможність виражати і захищати інтереси певної частини населення.

Суверенітет держави - це верховенство, самостійність, повнота, єдиність і неподільність влади в певній державі у межах її території, а також незалежність і рівноправність країни в зовнішніх відносинах.

Населення в державі розселене по всій її території, яка поділяється на адміністративно-територіальні чи політично-територіальні одиниці. Політична влада держави, її суверенітет поширюється на всіх людей, що живуть на її території.

Держава має спеціальний апарат - систему законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів, а також відповідні матеріальні засоби для виконання своїх завдань. До них належать: армія, поліція (міліція), виправні установи, служби національної безпеки, підприємства, установи та інші організації.

Держава встановлює загальнообов'язкові для всього населення правила поведінки і закріплює їх у нормах права.

Держава збирає податки, що використовуються для утримання організацій державного механізму, які не виробляють товарів і не надають платних послуг.

У соціально неоднорідному суспільстві влада виражає та захищає інтереси певної частини населення, носії влади в організаційному відношенні відокремлені від громадянського суспільства.

Взаємодія держави і права та її аспекти. Сфери і способи впливу держави на право та права на державу.

Будь-яка держава реалізує свої функції через механізми держави і має органи, котрі утворюють апарат держави.

Ознаки державних органів:

1. Утв. і діють у встановленому державою порядку.

2. Здійснюють функції держави за принципом «заборонено все, що не входить в компетенцію

3. Владний характер.

4. Є частинами одного державного апарату.

Класифікація державних органів:

1. За способом формування – виборні, назначені

2. За термінами повноважень – постійні, тимчасові

3. За характером компетенції – органи загальні і спеціальні; ординарні, екстраординарні

4. За способом реалізації повноважень – колегіальні, єдино початкові

5. За правовими формами діяльності – правотворчі, правозастосовчі і правоохоронні.

6. За місцем в ієрархії державних органів – центральні і місцеві.

7. Гілки влади.

Для відповіді на другу частину питання Хворостянкіна нам сказала 3 слова:

1. Використання

2. Виконання

3. Дотримання,

Котрі забезпечуються державою через правове регулювання.

Легалізація і легальність, легітимація і легітимність.

Органы государственной власти, издавая нормативные акты или принимая решения (суды и др.), легализуют (от лат. lex закон), т.е. делают законными или, напротив, нелегальными, те или иные отношения в обществе, допуская или запрещая их. В свою очередь, сама государственная власть тоже нуждается в легализации (узаконении).

Тобто має бути зворотній зв»язок.

Тут треба зазначити також про легітимність владиЄ як свідчення вищох довіри я бла-бла до неї народу.

\ Легіти́мність — це морально-психологічне сприйняття влади громадянами[Джерело?], визнання її права здійснювати управління соціальними процесами, згода, готовність їй підпорядковуватися. У вузькому розумінні легітимною визнається законна влада, утворена у відповідності із процедурою, передбаченою законами.

Легализация государственной власти — это юридическое провозглашение и закрепление правомерности ее возникновения (установления), организации и деятельности. Вопервых, законным должно быть ее происхождение. Узурпация, захват государственной власти, ее присвоение незаконны. Вовторых, законной должна быть организация власти. В современном государстве она устанавливается конституцией, другими законами и не может осуществляться без непосредственного участия народа (выборов, референдума и др.), без представительных органов, парламентов и т.д. Втретьих, законной должна быть сфера полномочий государственной власти, круг отношений, который государственная власть вправе и может регулировать. Ее вмешательство, как говорилось, не безгранично, она не вправе ограничивать частную жизнь граждан. Наконец, законными должны быть формы и методы осуществления власти, деятельности государственной власти. Они должны основываться на применении норм права с учетом общечеловеческих ценностей. Массовый террор, преследование инакомыслящих и т.д. лишают государственную власть подлинной легальности.

Легалізація забезпечується конституціями та ін. законами, тобто це – вплив права на державу.

Легалізація може мати лише зовнішній зміст, тобто формалне закріплення у правових актах (напр. фашистська Німечччина коли Гітлер законно прийшов до влади).

Поэтому, определяя легальность или нелегальность государственной власти, необходимо учитывать не только внешние признаки (например, принятие конституции референдумом), но и то, насколько правовые акты, легализующие государственную власть, ее органы, соответствуют общечеловеческим ценностям и принципам права, в том числе международного.

Нарушение принципа легальности (правовых норм) предполагает юридическую ответственность государственных органов и должностных лиц — политическую (отставка правительства, импичмент президенту), уголовную (предание суду за незаконное использование государственной власти при исполнении служебных обязанностей), гражданскую (возмещение ущерба, причиненного государству, юридическим и физическим лицам при незаконном использовании государственной власти). – відповідальність держави і посадових осіб.

Правозастосування — державно-владна, організаційна діяльність компетентних органів держави і посадових осіб по реалізації правових норм стосовно конкретних життєвих ситуацій шляхом винесення індивідуально-правових рішень.

Такоє:

Форми безпосередньої правореалізації

Дотримання — це реалізація забороняючих юридичних норм, яка полягає у пасивній поведінці суб'єктів, утриманні від заборонених діянь (Наприклад, непорушення водіями транспортних засобів праил дорожнього руху).

Використання — це реалізація уповноважуючих юридичних норм, яка полягає у пасивній чи активній діяльності суб'єктів, що здійснюється ними за їх власним бажанням (наприклад, реалізація законодавства про право на медичне обслуговування).

Виконання — це реалізація юридичних норм, яка полягає у активній поведінці суб'єктів, що здійснюється незалежно від їх бажання (наприклад, сплата податків.

Правове забезпечення принципу розподілу влади. Функціональний, інституціональний та особистісний розподіл влади.

Стаття 6. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. + впіхнуть про установчу владу.

"розподіл влади" є звичайним дійовим поділом праці в державному механізмі з метою спрощення виконання державних функцій та ефективного контролю. Розподіляється не сама влада, а механізм п здіснення. Він структурується за функціональною та інституційною ознаками.

Розподіл по 3-ох рівнях:

1. Функціональний

-необхідний розподіл функцій прийняття рішень про примус і функцію реалізаціє державного примусу.

-Коли діяльність виконавчої влади пов’язана з обмеженням прав і свобод має застосовуватись судовий контроль

2.Інституціональний

-Не повинна бути в одній установі

• Виконавчі органи правотворчістю не займаються

• Суд з законодавчою владою не поєднується, бо виграє той, хто більше заплатить

• Законодавство з судом також ні, адже тоді будуть використовувати зворотню силу закону.

• Суд відділений від адміністрації

3. Персональний

-В склад законодавчих не входять виконавчі, хоча в парламентських країнах члени уряду = депутати парламенту

-функциональное разделение властей, обеспечивающее четкое разделение государственных функций на законодательную, исполнительную и судебную;

- институциональное разделение властей, предполагающее разделение власти в пределах конкретных уполномоченных государственных органов;

- персональное разделение властей, выражающееся в наделении государственных органов и их должностных лиц общим и особым правовым статусом.

Монархічна форма правління та її види.

форма держави — порядок організації і функціонування

державної влади відносно форми правління, форми територіального уст:

рою та форми державно:правового режиму.

Форма правління – організація верховної державної влади, яка перед:

бачає порядок її утворення і діяльності, компетенцію і взаємозв’язок її

органів, а також взаємовідносини з населенням країни.

Монархія – це форма правління, за якої верховна влада в державі повністю чи частково здійснюється одною особою, що належить до правлячої царської династії.

Характерні риси:

1. Безстроковість влади монарха.

2. Спадкове престолонаслідування.

3. Представництво монархом держави не за дорученням, а за правом.

4. Непідпорядкування монарха інших суб’єктам.

Форми монархії:

1. Необмежені (абсолютні) – це монархії, в яких відсутні будь-які державні органи, які б могли обмежити повноваження монарха.

Всі монархії проходили через період абсолютизму як останній етап розвитку феодалізму.

Абсл. Монархії: Близький Схід – Бруней, Катар, Оман, Ватикан.

2. Обмежені монархії – влада монарха обмежується іншими державними органами.

А. дуалістична – перехідний період, коли феодали не можуть одноособово правити, а буржуазія заслабка, уряд підпорядковується монарху.

Б. конституційна – у зв’язку з соціальними і політичними перетвореннями періоду буржуазних революцій, перехідна форма від абсолютної до парламентської, інститут контр сигнатури.

В. парламентська

Європа: Бельгія, Великобританія, Іспанія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція

Азія: Японія

Всього 44 у світі.

Особливості з Полякова: легітимація пов’язана з релігією, монарх не несе юр. В-ті, і чувак може помилувати, спеціальна церемонія.

Характеристика республіканських форм правління.

Республіка – це форма держави, за якої всі вищі державні органи обираються населенням або формуються загально-національним представницьким органом.

Юридичні ознаки:

1. Обмеженість терміну повноважень усіх органів державної влади.

2. Виборність і відповідальність глави держави.

3. Представництво держави лише за дорученням.

Вибори і строковість. + це все закріплюється в правовій формі, тобто всі республіки мають конституції.

А. Президентська

-Глава держави формує уряд йому підзвітний і не несе повної відповідальності перед ним.

• В чистому вигляді не існує, формувались як президентські США, Франція, Аргентина

Б. Парламентська

-Парламент формує уряд та вищі органи влади

• Італія, Греція, Індія

• Можливе існування президента з представницькими функціями

В. Змішана

-Повноваження парламенту з контролю за обраним президентом:

1. формуванням уряду

2. здійсненням виконавчої влади

3. право усунути президента з посади

-Повноваження Президента:

1. форм. Уряду

2. достроковий розпуск парламенту.

Досить часто дослідники формально підходять до цього. Але сьогодні є багато думок з приводу виділення ще 1 форми організації правління і приводом до цього стали роздуми з приводу тих республік, але КЛАСИЧНОГО РОЗУМІННЯ ВИБОРНОСТІ ОГРАНА, ЯКИЙ ФУНКЦІОНУЄ ПЕВНИЙ СТРОК – НЕМАЄ. Напр, СРСР, Гітлерівська Німеччина – це все республіки, там були парламенти. Але не класичні, а ідеократії, тобто форми правління, які засновані на ідеології. І виборне право було, але воно було формалізовано. За своєї сутністю – деспотичні монархи, де і влада за певними технологіями передавалась від батька-президента до сина-президента. Або КНДР – теж від діда, до батька…тепер уже онука.