Yakovenko_Dilema

Наталя ЯКОВЕНКО

ДИЛЕМА «НАУКА — ДОРОГІ СЕРЦЮ ІСТИНИ» В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ

Раз «дилема», то треба насамперед визначитися з дефініціями. Отже, в парі «наука — дорогі серцю істини» під наукою я розумітиму пізнавальну дисципліну, що здобуває знання шляхом критич ного аналізу свідчень, якими оперує, відтак за означенням не може передбачити результатів цього аналізу. Під «дорогими серцю істинами» матиму на увазі все те, що можна охопити понят тям «культура пам'яті». Тобто йтиметься про культурну умовність, яка об'єднує українців певним спільним каноном уявлень про себе й своє минуле і сприяє ототожненню подій «нашої»

давнини з нашими ж предками. Як відомо, колективне освоєння-пережи- вання цієї пам'яті забезпечує відчуття спільности історичного кореня, тобто служить однією з головних підстав національної ідентичности. У цій якості «історична пам'ять» не боїться тесту на достовірність, бо до її функцій належить не дослідницька верифікація, а підтримання усталеного канону в сприйнятті «нашого» минулого — канону, над яким не розмірковують, його просто «знають» як «дорогі серцю істини». Оскільки ж лідерська ініціятива у формулюванні пам'яті народу зазвичай належить історикам, то й ми зосередимо головну увагу на Кліо: адже саме цій Пані ще від античности доручено зв'язувати сучасне з минулим, тобто, по-сьогоднішньому висловлюючись, формувати історичну свідомість нації.

Таким чином, нам доведеться вкотре зачепити співвідношення між пересічно засвоєним образом української історії, що утвердився в ході «винайдення» національної традиції в середині — другій половині XIX століття і (ясно, з певними модифікаціями) залишається чинним до сьогодні, та історією як такою. У фаховому запалі не раз виникає спокуса окреслити

40

це в поняттях сформульованої ще Арістотелем дихотомії між resfictae (речами уявними) та res factae (речами дійсними). Але таке протиставлення було б снобістським перебільшенням, оскільки самі історики досі не дійшли згоди в розмежуванні сфери своєї компетенції на уявне та реальне. Це й зрозуміло, коли взяти до уваги пікантну обставину, що наша наука вивчає те, чого вже немає і чого ніколи нам не вдасться пізнати емпірично. Відповідно, оцінка можливостей історика коливається від крайньої самовпевнености до крайнього релятивізму. Нагадаю для прикладу лише дві такі оцінки — на двох згаданих полюсах, розділених понадстолітньою відстанню. За великим позитивістом Леопольдом фон Ранке (1795-1886), історія — це оживлена працею вченого минула реальність, «якою вона була насправді» (знамените wie es eigentlich gewesen war). За постмодерністом Гайденом Байтом, історія — це країна фантазії, куди ми вкладаємо наші прагнення та надії на майбутнє.

Цілком очевидно, що вічна проблема співвідношення дійсного та уявного у праці історика остаточно не розв'язується. Адже, з одного боку, знання «дійсної» історії справді недосяжне, бо ми не маємо безпосереднього доступу до минулого, а розрізнені інформації про нього, що дійшли до нас у вигляді джерела, стають «історичними фактами» лише після того, як їх описав історик, і в цьому сенсі історія справді є всього лиш історіографією (Байт). Поза тим жоден історик, укладаючи згадані «факти» в певну цілість, не є вільним від «соціяльного замовлення», тобто від тиску політичних, ідеологічних, релігійних, патріотичнихіт. ін. кон'юнктурсвогочасуйсередовища. І саме ці кон'юнктури (Поль Рікер називає їх «характеристиками об'єктивности») диктують історикові вибір суджень про важливість-другорядність та про причинну єрархію «фактів» усередині сконструйованого ним же цілісного образу минулого, хоча насправді в його розпорядженні — лише жменька хаотично розрізнених випадків, а для того, аби осягнути цілість у всій її всеосяжній множинності, треба було б, як зауважив хтось із філософів історії, «окаБожого» (God's eye-view).

З іншого боку, важкопізнаваність історії, звичайно ж, не означає, що минулої реальности не існувало. Шукаючи вихід з цієї пастки (і рятуючи своє академічне реноме), історична наука XX століття змушена була раз за разом уточнювати власні стратегічні завдання та можливості. Коли йдеться про наші дні, то після потужної постмодерністської атаки на полі бою, схоже, досягнуто перемир'я. Фортеця, яку обороняли адепти вірогідности адекватного пізнання минулого, вистояла, щоправда, поступившись принципами і допустивши у храм Кліо нові методи, запозичені з «точніших» наук: cоціології,

41

лінгвістики, етнології, математики, психології. Загалом же можемо констатувати, що за останні сто років свого curriculum історична наука пережила дрейф від самовпевнености до компромісного звуження сфери власної компетенції, визнавши, що більш-менш досяжною метою історичного пізнання є не об'єктивна реальність як така, а виявлення способів, за посередництвом яких люди минулого наповнювали смислами свої вчинки, і розшифрування поштовхів, якими вони керувалися. Простіше кажучи, історики визнали свою поразку у двобої з історією, «якою вона була насправді», і погодилися, що приречені спотикатися об фрагментарність та обмеженість своїх знань, а водночас і об варіятивність та багатовимірність будь-якої інтерпретації минулого. Власне таку — дещо обскубану, але не переможену — історію ми й можемо кваліфікувати як науку.

Як бачимо, у цій оновленій іпостасі вона виразно дисонує з основоположними цінностями «історичної пам'яті» та «історичної свідомости» нації. Сьогоднішню науку тривожать постійні сумніви, і відповідь на кожне питання вона формулює з тією ухильною обережністю, що особливо дратує читача-з-вулиці. «Ці історики ніколи не скажуть правди, бо нічого не знають», — каже розлючений громадянин, знудившись вичитувати приспів «з одного боку», «з другого боку», «з третього боку». І бере до рук книжку, автор якої ні в чому не сумнівається: ні в тому, що Аттила — це Гатило, ні в аріях чи оріях, ні в тому, що трипільські жерці писали наукові трактати, а давні русичі говорили чистісінькою українською. Хоча сердиті колеги й звинуватять мене у колабораціонізмі, переконана, що цей читач-з-вулиці має рацію.

Адже тексти (і супутні їм квазі-знання), які обслуговують «історичну свідомість» нації, належать до засадничо інакшого жанру, ніж продукція дослідників історії. Пригадую, як наприкінці 1970-х один відставний майор-українець, живучи десь у Сибіру (!), надіслав до київського історичного архіву прохання допомогти йому знайти могилу Тараса Бульби. Цей курйозний епізод наочно демонструє специфіку «історичної свідомости» як феномену, для якого все, що увійшло до канону національної мітологеми історії, є безсумнівною реальністю — байдуже, чи це Тарас Бульба у штанях завширшки з Чорне море, чи гетьман Сагайдачний, що продав жінку за тютюн та люльку, чи запорожці, які в перервах між битвами за національну незалежність і державність пишуть хуліганські листи турецьким султанам. Не заглиблюючись у «топологічний простір» (Олександр Гриценко) національної мітології, хотіла б наголосити, що його заселяють прості, емоційно переконливі й однозначні істини, які лише й здатні творити підґрунтя колективної ідентичности.

42

Узагальнено (отже, неминуче спрощуючи) згадаю головні. Це — лінеарна тяглість без розривів і перервностей від першопочатків етносу до нині (бо саме така історія служить легітимацією спадкоємности між нами сьогоднішніми й нашими предками). Це — постулювання національної свідомости й ідентичности з якомога ранішого часу, причому без відхилень у закутки вужчих групових ідентичностей (бо гарантом життєздатности нації є її монолітність). Це — «ошляхетнення» власної культурної традиції коштом її максимально можливого задавнення (арійського, трипільського і т. д.) або ототожнення з престижними традиціями (наприклад,європейського Заходу). Це — вшанування героїчного пантеону нації з культом «будівничих», «визволителів», «пророків», «будителів» та ін., чия священна пам'ять не підлягає дослідницькій ревізії. Цілком очевидним є родовід даних схем як спрощеного продукту рефлексивної історії, що проектує минуле спільноти на її злободенні потреби. З іншого боку, маємо справу з ерзацом ідеології, бо (так само, як ідеологія) ці схеми оперують фікціями, яким не відповідає жодна емпірична реальність — лише певні квазі-об'єкти, за посередництвом яких минулому надається внутрішній сенс, зв'язність і послідовність, а головне — здатність проектуватися на майбутнє. У такий спосіб історія перетворюється на «неприсутню присутність», що служить і за такий собі медпрепарат для суспільства, яке в сьогоднішніх негараздах потребує «заспокоєння історією», і ерзац-проєкт на майбутнє — монолітної, достойної і культурної нації.

Щодо мене, то я не бачу в цьому нічого осудливого. Наївність та спрощення властиві будь-якій національній історії, препарованій для потреб «історичної традиції», і в цьому кожний охочий може переконатися, перечитавши підручники англійські й французькі, швайцарські й італійські. Натомість серйозним клопотом мені здається те, що в Україні до сьогодні не делімітовано кордону між історією як критичною дисципліною та історією як наріжним каменем «культури пам'яті». Це правда, що переговорний процес у справах такої делімітації тривав для європейських історіографій ледь невсеXX століття. Обнадіює, щонинічаслетитьспресованіше, івтішає, щоі в Европі наближалися до цього довгими манівцями. Адже ототожнення пізнавальних і дидактичних завдань історії — це винахід ще її батька Геродота, чиєму скромному гаслові «щоб зроблене людьми з часом не забулося» античні земляки спорудили монумент з набагато пишнішим Цицероновим написом: historia est nuntia vetustatis, lux veritatis, magistra vitae (історія є вісницею старо-

вини, світочем істини, наставницею життя). У почесній триєдиній функції вісниці — світоча — наставниці історія пережила (й працьовито описала) і

43

крах античного світу, і «морок Середньовіччя», і всі драми становлення Нової Европи. Проте інтелектуальні заколоти XX століття розвалили й це святи"- лище: дослідницька історія пішла своєю дорогою, а її колишня половинка — повчальна дидактика — своєю, бо, втративши в епістемологічних сум'яттях статус непомильної lux veritatis, історія заразом змушена була зректися диплому magistra vitae. Так остаточно розійшлися шляхи критичного пізнання — з його скепсисом, та шляхи «історичної свідомости» нації — з її твердими, бо дорогими серцю, правдами.

Щодо українського варіянту історії-наставниці, то його, як відомо, заманіфестував ще в 1670 році Михайло Лосицький, автор передмови до першого «національного» наративу — Густинського літопису. Мету написання цієї книги Лосицький мотивує «прирожоною милостію противко отчизни своєи...», прагненням уславити в очах нащадків її минуле, бо «кгды бынеописаноисвітунеподано, заразбызтіломбезвістивсесходиловземлю, и людебыякутмібудучиневідали, щосяпрошлыхвіковдіяло». Порівняймоце з програмними заявами творців класичного національного наративу кінця XIX — початку XX століття, коли згідно з духом і потребами доби націо-творення кожний історик мав виявляти свою патріотичну позицію як учитель-слуга нації. Наприклад, Михайло Грушевський визначав свою місію так: «Як історик, [я є] сторож наших державних, національних і соціяльних традицій». А В'ячеслав Липинський писав про себе: «Я чую в своїй душі постійно голос суспільного лікаря. Зі совістю такого лікаря і з любови до України я шукав і шукаю шляхів, які ведуть до джерел нації... І я намагався ставити орієнтаційні таблиці на цих шляхах».

Пропагандистсько-дидактичне призначення історичної науки, що сприймалося як служіння власному народові, отримало потужний імпульс за радянських часів, коли кожного гуманітарія — хотів він того чи ні — прирівнювали до «бійця ідеологічного фронту», і це з плином часу ставало його другим єством (тим-то так легко далося українським історикам на початку 1990-х відоме «переписування замість переосмислення»: нові об'єкти описування без складнощів заповнювали лунки старих, доперебудовних, бо матриця історіописання залишалася тією самою,аксіоматично-повчальною). Менторська поза радянської історіографії живилася не тільки ідеологічним тиском, але й тим, що залізна завіса надійно охороняла її від вірусу сумнівів та пізнавальних криз, які лихоманили зарубіжну сусідку. Щоправда, за спокій та непогано оплачуване звання magistra vitae платилося дорогою ціною: крізь завісу не проникли й породжені кризами кардинальні новації 50-80-х років

44

минулого століття — ледь не повне оновлення понятійного апарату, винайдення нових методик та поява цілком нових галузей дослідження.

На сьогодні українські історики в переважній своїй масі, як здається, просто не задумуються над тим, що сфери дидактичної та наукової історій — це дві різні планети. Щоб читач не звинуватив мене в очорненні дійсности, наведу кілька цитат — не з підручників, а з наукової продукції, де відповідні пасажі або відкривають, або завершують уповні пристойний дослідницький текст:

«Історія формування збройних сил українського народу своїм корінням сягає в епоху Київської Русі. Військо великих київських князів було першим етапом у розвитку національної армії. Згодом його змінили військові формування Галицько-Волинського, Київського, Чернігівського, Переяславського князівств. Не уривалася традиція українського війська і в часи Литовсько-Руської держави...».

«Ґрунтуючись на глибоких історичних традиціях, козацтво відродило перерваний іноземними загарбниками державотворчий процес в Україні».

«... український етнос відчув себе [за часів Хмельницького] народом, нацією, здатним і зобов'язаним створити власну повноцінну державу. Державу — члена європейської сім'ї народів».

«Потреба протистояти етнічному та релігійному гнобленню, очолена блискучою когортою „релігійних полемістів", з одного боку, боротьба козаків за станову автономію, супроводжувана стихійним поривом мас до соціяльного визволення, з іншого, історично дуже швидко підвели український народ до усвідомлення своєї єдности не лише в етнорелігійному контексті, але й до усвідомлення єдности політичної».

Годі цитат, бо з них можна було б укласти цілу хрестоматію для навчання студентів того, як не треба писати історію, обгортаючи власні, і то часто слушні й конкретні, спостереження в культову обгортку «історичної традиції» — без відступів, протиріч і перервностей, з телеологічно заданим простуванням до «державотворення», «соціяльного визволення» чи будьчого ще, з перетворенням спекулятивного на очевидне.

Не буду повторюватися, вкотре перераховуючи біди нашої гуманітарної науки — їх, серед іншого, вже не раз проникливо аналізували на шпальтах Критики Григорій Грабович стосовно літературознавства (ч. 12,2001), Андрій Заярнюк, СергійКравченкотаГеоргійКасьяновстосовноісторіографії(ч. 1-2 і 4, 2001; ч. 4, 2002). Цілком солідаризуючись зі статтями колег, які наголошують натаких кризових факторах, як методологічний вакуум, анахроніч-

45

на організація інфраструктур науки, брак професійного вишколу й занепад наукової етики, яб, проте, додала щеодну, намою думку — неменш важливу, але досі навіть ще ясно не сформульовану проблему. Йдеться про нагальну потребу «розщеплення жанрів» двох історій — дидактичної (себто підруч-никової та науково-популярної) і дослідницької.

Які цінності мала б утверджувати перша з них, дидактична — це питання окремої, широкої і публічної, дискусії. Спроба налагодити діялог з ученими Інституту імени Ґеорґа Еккерта, зокрема перша українсько-німецька конференція з підручників історії та соціології (її матеріяли лягли в основу збірки статей Українська історична дидактика. Міжнародний діалог, опублікованої

2000 року у видавництві «Генеза») засвідчила, що справа легко не піде. Один із розділів уміщеного в цій книжці тексту Маґдалени Телус (Telus), соціолінгвіста з Брауншвайґа, має промовисту назву Коли розмова «пробуксовує»...

Серед причин цього «пробуксовування» авторка на перше місце ставить «відсутність понятійної еквівалентности», тобто ситуацію, коли ті чи ті поняття західної гуманітарної науки «виявились взагалі недоступними для перекладу, і довелось удаватися до їх пояснень» (с. 18), а відтак — низка пропозицій німецьких істориків не знайшла партнерів для діялогу.

Це добре видно з порівняння німецьких та українських текстів згаданої книжки. Тут під однією обкладинкою німці, скажімо, говорять про ідентичність з різних соціяльних перспектив, українці — про єдину ідейну основу суспільно-державного розвитку України; німці — про взаємне накладання процесів етнічного та племінного змішування, українці — про історичну й етнічну емансипацію українського етносу; німці — про потребу критичного осмислення образів «національних героїв» та про пов'язану з цим множинність історичних перспектив, українці — про аксіологічно-виховний аспект історії на прикладах тих-таки героїв.

Не беруся виступати арбітром у цій бесіді глухих. Не знаю рецепту еліксиру від старих і нових невиліковних хвороб підручникописання. Не поділяю також душевного сум'яття Ярослава Грицака, чию статтю Як викладатиісторіюУкраїнипісля1991 року? тежуміщеноу згаданому збірнику.

Грицак пише: «Але мій досвід дозволив мені гостріше відчути, що між академічною історією, історією, що викладається у вузах і школах, а ще більше — між цими двома історіями та історичною пам'яттю суспільства немає такого безпосереднього зв'язку, якого б нам хотілося» (с. 66). Щодо мене — то мені б навіть «не хотілося», бо, гадаю, цього в принципі неможливо досягнути. Втім, яцілкомпідписаласябпідГрицаковоюдумкою, висловленою

46

трохи далі, коли він окреслив пізнавальну релятивність академічної історії: «Натомість того сумніву й розгублености не може бути на рівні викладання історії у школі. Тут історія мусить служити дидактичним цілям, і голос учителя повинен звучати впевнено. [... ] Увесь процес вивчення історії у школі підпорядкований певній меті — вихованню законослухняного і лояльного громадянина».

Як бачимо, речі названо своїми іменами — просто й відверто. Такою справді є вічна мета «шкільної історії», от хіба що «лояльність», залежно від часу й потреби, вбирається в різну одежу, і тоді перелік дидактичних пріоритетів невмирущої magistra vitae суспільство коригує чи уточнює. Блискучими прикладами таких коригувань є «підручникові війни» другої половини XX ст. у США та Японії, Угорщині й Індії, Колумбії та Мексиці, що їх описав у цьому-таки збірнику голландський історик Антон де Баетс (de Baets). Процитую один із наведених ним пасажів — він пригадає нам знайому риторику «стратегічних напрямів», що їх оприлюднило наше рідне Міністерство освіти, хоча написано цей текст далеко від України — у парламенті штату Техас на початку 1960-х: «... у підручниках з історії Америки у загальноосвітніх школах [має] висвітлюватися наша звитяжна й хвилююча історія, зігрітатепломсердецьідуш, джереломякогоєпрекрасніпринципиі традиції Америки» (с. 177). Сьогоднішня «корекція лояльности» по-европейськи вже не апелює до «нашої звитяжної історії», бо в Европейському Союзі таких «звитяжних історій» нарахувалося б забагато, а дочогопризводитьїхзіставлення— див. ПершуйДругусвітовівійни. Відтак, сьогоднішня magistra vitae убралася в новий костюм. На ньому, як відомо, вигаптувано гасла мультикультуралізму та «Европи без кордонів», а за основу навчання-виховання взято досвід громадянських суспільств, повсякденний вимір історії, акцент на контроверсійності у викладі матеріялу тощо.

Така модель «шкільної історії» виглядає, принаймні в теорії, дуже симпатично. Залишається, щоправда, побачити, чи довго носитиме цю одежу вередлива Пані Кліо. Адже виховати громадянина «спільного Европейського дому» таки складніше, ніж громадянина окремо взятої Швеції (і наш песимізм не буде аж так безпідставним, коли ми згадаємо невдачу схожого експерименту на відомій нам одній шостій земної кулі). Але так чи інакше, а перед нами сьогодні стоять не ті самі завдання, що перед архітекторами «Европейського дому». Бо, декларуючи своє палке прагнення інтегруватися до «справжньої Европи», ми хоч-не-хоч мусимо спершу зліпити докупи те, що нам хотілося б примістити на мапі европейського мультикультура-

47

лізму, — свою українську ідентичність. Отже, наша провінційна й немодна magistra vitae має спершу навчити нас національного, і на те немає ради. Ось чому в мене не викликає сумніву, що дидактичну історію — у її сьогоднішньому українському виконанні — треба продумано координувати з «дорогими серцю істинами», тобто з історичною пам'яттю та національною історичною свідомістю.

В академічній історії усе навпаки. Повертаючись від дидактики до науки, дозволю собі метафору: настав час, аби вчені нарешті зняли однострої бійцівпропагандистів, а сурми, литаври та інші знаряддя прослави Батьківщини здали до музею історії науки. Бо та ж таки Батьківщина в добу інтернаціоналізації історичного знання потребує від них послуг інакшого характеру. Передусім (щоб не було «прикро за державу») йдеться про вирівнювання асиметрії в дискурсах української та західної історіографій. Ясно, що таке стане можливим лише за умови, коли українську історію будуть презентувати світові у поняттях і категоріях, які увійшли в науковий обіг за часів нашої вимушеної інтелектуальної ізоляції, а тому ми не засвоїли їх вчасно. Простіше кажучи, йдеться про оновлення методологічного інструментарію. Георгій Касьянов у згаданій вище статті Ще не вмерла українська історіографія

(Критика, ч. 4, 2002) оцінює перспективи методологічного оновлення з вельми стриманим оптимізмом. «Навряд чи варто, — пише він, — чекати якісних методологічних інновацій уже завтра, але можна сподіватися принаймні поступового входження нашої історіографії у ширший, ніж теперішній, поняттєвий та інтерпретаційний простір». Такі зрушення, на думку Касьянова, багато в чому залежатимуть від ситуації у сфері організації науки.

Щодо мене, то я не надто вірю в чудодійні ліки, які запропонує реформована інфраструктура науки (про малоймовірність самих реформ вже й не згадую). Адже методологічні новації не народжуються від того, що на ранок після реформи історик скаже собі: «Годі скніти! Від сьогодні оновлюю методики». Підготовка революції у фаховій свідомості — справа довга, нудна і навряд чи можлива без фахового вишколу в університетах, і то не лише в формі абстрактних розумувань про сучасну варіятивність поглядів на історію (такевжеробиться— перемішуючипоняттяметодологіїіфілософіїісторії, а що користи?), а в формі тривіяльного «методологічного лікбезу». Маю на увазі передовсім навчальні семінари, спрямовані на прикладне оволодіння тими методиками пізнання, що їх досі не практикує пересічний український дослідник.

48

Мені можуть заперечити, що це нереально з огляду на сітку нормативних навчальних програм. Гадаю, проте, що і в цій великій китайській стіні є щілини. Сьогоднішня концепція вузівської підготовки історика, як відомо, базується на низці затверджених Міністерством освіти обов'язкових і т. зв. «професійно орієнтованих» курсів, спрямованих на засвоєння готових знань — «вивчення історії». Паралельно певний відсоток часу виділено на т. зв. вибіркові курси, зміст яких визначає сам вуз (святкуймо поступ лібералізму!). Ці години здебільшого використовують без фантазії — як нагоду поповнити «вивчення історії», закинувши в голову студента ще одну порцію готових знань. Придавлений такою брилою мудрости, студент «знає» все — від законів Гаммурапі до переліку сучасних українських партій. І всьому слухняно вірить, бо його вчили «знати», а не сумніватися, запам'ятовувати, а не ставити джерелам нескромні запитання. Тобто його не навчено здобувати знаннязадопомогоювласнетихприкладнихметодик, проякійшлосявищеі які в реальній ситуації могли б заповнити простір вибіркових курсів задовго до малоймовірного в найближче тисячоліття перегляду міністерських програм.

Очевидно, і без пояснень зрозуміло, до чого я хилю, виступаючи тут, у стінах новоствореного університету. Адже новий університет надає більше можливостей для такого й інших експериментів, ніж університети старі, обтяжені гріхом радянського погляду на ідеологічну приреченість історії. Тож саме тут варто взятися до роботи, маючи на меті інтелектуальне переоснащення і якісне оновлення історичної науки.

Бажаю успіху і переконана, що в підсумку це піде на користь не лише академічній науці, але й «дорогим серцю істинам», бо і до них коли-не-коли приходять ревізори від її Високости Пані Кліо.

49