Розділ IV. Основи цивільного права і цивільного процесу

Тема 4.1 Поняття, джерела і завдання цивільного законодавства України. Юридичні особи. Право власності.

Тема 4.1.2 (2) Захист права власності в цивільному праві. Суб’єкти господарювання. План самостійного вивчення теми

1. Право власності і його конституційний захист. Позовна давність.

2. Інтелектуальна власність.

3. Суб’єкти господарського права і їх види.

4. Види господарських договорів.

5. Порядок визнання суб’єктів господарювання банкрутом.

[8] стор. 39-92; [9] стор. 103-137; [6] стор. 29-68; [13] стор. 8-31, стор. 45-53; [22] стор. 208-228; [32] стор. 448-455; [36] стор. 107-120, 155-171.

Кількість годин для самостійної роботи – 1(одна)

Методичні вказівки

Студенти мають знати, що право власності – стрижневий інститут цивільного права. Згадаємо поняття і значення права власності. Його значення обумовлене тим, що право власності юридично закріплює сформовані в суспільстві економічні відносини. Конституція України встановила принцип непорушності (недоторканності) приватної власності. Сутність цього принципу полягає в тому, що ніхто не може бути протиправно позбавлений прав власності. Далі встановлюються правові підстави для позбавлення права власності:

Цивільний кодекс України визначає право власності як врегульовані законом громадянські відносини з володіння, користування і розпорядження майном. Зміст права власності розкривається через притаманні власнику повноваження – правові можливості здійснювати певні дії.

Пропонуємо детально вивчити вище вказані поняття власності, а потім вже перейти до поняття захисту права власності.

Суб'єктами права власності можуть бути фізичні та юридичні особи, Українська держава, територіальні гро­мади. Відповідно до Конституції України і Закону Ук­раїни «Про власність» усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Конституція України гарантує захист прав всіх суб'єк­тів права власності й господарювання.

Право власності, крім конституційного права, охоро­няється нормами цивільної, кримінальної, адміністратив­ної і деякими іншими галузями права.

Головний цивільно-правовий засіб захисту права влас­ності – подання позову. Позов – це звернення до суду за захистом порушеного права. Право власності захи­щається через такі позови:

1. індикаційний позов. Він спрямований на витре­бування свого майна з чужого незаконного володіння;

2. негаторний позов. Він спрямований на усунен­ня перешкод у здійсненні повноважень власника. На­приклад, власник не може повною мірою використову­вати належну йому земельну ділянку, тому що проїзд до неї загороджений сусідньою будівлею. У цьому разі власник ділянки має право подати негаторний позов.

Ще ми маємо також зазначити наступне.

Власник може здійснювати зі своїм майном будь-які дії, що не суперечать закону. Проте вони також при використанні не можуть завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Важливе значення у захисті права є позовна давність за ЦКУ:

Стаття 256. Поняття позовної давності.

1. Позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист цивільного права або інтересу.

Стаття 257. Загальна позовна давність.

1. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Стаття 258. Спеціальна позовна давність.

1. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальної позовною давністю.

2. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог:

1. про стягнення неустойки (штрафу, пені);

2. про спростування недостовірної інформації, поміщеної у за­собах масової інформації.

У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщен­ня цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості;

3. про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спіль­ної часткової власності (стаття 362 цього Кодексу);

4. у зв'язку з недоліками проданого товару (стаття 681 цього Кодексу);

5. про розірвання договору дарування (стаття 728 цього Ко­дексу);

6. у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (стаття 925 цього Кодексу);

7. про оскарження дій виконавця заповіту (стаття 1293 цього Кодексу).

3. Позовна давність у п'ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насиль­ства або обману.

4. Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

Стаття 268. Вимоги, на які позовна давність не поширюється

1. Позовна давність не поширюється:

1. на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;

2. на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про ви­дачу вкладу;

3. на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю;

4. на вимогу власника або іншої особи про визнання незакон­ним правового акта органу державної влади, органу влади Авто­номної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право;

5. на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страхови­ка про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування);

6. на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здій­снює управління державним резервом, стосовно виконання зо­бов'язань, що випливають із Закону України «Про державний ма­теріальний резерв».

(Частину першу статті 268 доповнено пунктом 6 згідно із Законом № 1713-IV від 12.05.2004)

2. Законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

Право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім як у випадках і порядку, встановлених законом.

Суб'єктами права інтелектуальної власності є гро­мадяни, юридичні особи і держава. При цьому ЦК дає більш чітке розуміння суб'єктів права інтелектуальної власності. Ними є: творець (творці) об'єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до Кодексу, іншого закону або договору.

Іноземці та особи без громадянства, а також іноземні юридичні особи користуються тими ж правами інтелектуальної власності та несуть такі ж обов'язки, як і фізичні та юридичні особи України за винятками, встановленими Конституцією України, законом та міжнародним договором України.

ЦК до об'єктів права інтелектуальної власності відносить:

• літературні та художні твори;

• комп'ютерні програми;

• компіляції даних (бази даних);

• виконання;

• фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

• наукові відкриття;

• винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

• компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

• раціоналізаторські пропозиції;

• сорти рослин, породи тварин;

• комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення;

• комерційна таємниця;

• захист від недобросовісної конкуренції.

Самостійно пропонується вивчити ще й особливості правового режиму інтелектуальної власності: право на нематеріальні об’єкти; момент виникнення права; відчуження і його вплив на зв’язок з автором інтелектуального об’єкту тощо.

Третє питання теми щодо суб’єктів господарського права розгорнуто у господарському кодексі в розділі ІІ – гл. 6-13, а також у цивільному кодексі ст.. 80-166. Згідно цих НПА і Конституції України суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

При цьому суб'єктами підприємницької діяльності (госпо­дарювання) можуть бути:

• господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку (ст. 55-126 ГК; ст. 80-166 ЦКУ);

• громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці (ст. 50-54 ЦКУ; ст. 128-131 ГК);

• філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності (ст. 127 ГК).

Важливим також є питання утворення юридичної особи.

Процес утворення суб'єкта господарювання передбачений ст.56 ГК. Так, суб'єкт господарювання може бути утворений:

• за рішенням власника (власників) або уповноваженого ним (ними) органу;

• за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта госпо­дарювання з додержанням вимог законодавства;

• шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України.

Суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації.

Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться у виконкомі міської, районної у місті ради або в районній державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб'єкта. Для державної реєстрації подаються такі документи:

• рішення власника (власників) або уповноваженого ним (ними) органу про створення юридичної особи;

• установчі документи, передбачені законом для відповідного виду юридичних осіб. Тут слід зауважити, що установчими документами суб'єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницькі й договір, а у певних випадках, статут (положення) суб'єкта господарювання;

• рішення Антимонопольного комітету України про згоду на створення, реорганізацію (злиття, приєднання) суб'єктів господарювання у випадках, передбачених законом;

• документ (документи), що засвідчує сплату засновником (засновниками) внеску до статутного фонду суб'єкта господарювання в розмірі, встановленому законом;

• реєстраційна карта встановленого зразка;

• документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію.

Особливою ланкою серед суб’єктів господарювання стоять громадяни і їх реєстрація як підприємців.

Громадяни, які мають намір здійснювати підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, подають реєстраційну картку встановленого зразка, що є водночас заявою про державну реєстрацію, копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера громадянина – платника податків та інших обов'язкових платежів і документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.

Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності здійснюється за наявності всіх документів у строк не більше десяти днів.

Слід наголосити, що держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів. Держава гарантує недоторканість майна і забезпечує захист права власності підприємця. Отже, підприємництво знаходиться під державним регулюванням.

При цьому засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів є ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування.

У четвертому питанні пропонується звернути увагу на види господарських договорів. Це поняття регулюється ЦКУ, ГК та іншими нормативно-правовими актами.

Так, зупинимось на тому як це поняття викладено у Господарському кодексі. Цитуємо.