§4. Психологіясудових суперечок і винесення вироку

Формування особистого переконання суддів у справі відбуваєть­ся в процесі з'ясування кожним із них усіх фактів і обставин, їх осмис­лення й оцінки, виявлення між ними певних зв'язків і закономірнос­тей. Значну роль у формуванні особистого переконання суддів по розглядуваній справі відіграють промови прокурора і захисника. Певною мірою своїми виступами і прокурор, і захисник справляють психологічний вплив на суд, щоб домогтися бажаного для них ви­року.

Прокурор у своїй промові підтримує правильність висунутого під­судному обвинувачення або у встановленому законом порядку від­мовляється від обвинувачення, аналізує підсумок судового слідства з погляду державного обвинувачення. Захисник, виступаючи після прокурора, у своїй промові висловлює суду свою думку щодо значен­ня перевірених і досліджуваних у процесі судового слідства доказів із позиції захисту. Він наводить докази, що спростовують обвинувачен­ня, пред'явлені підсудному, викладає факти й обставини, що пом'як­шують його провину, висловлює свою думку з приводу запропоно­ваного прокурором покарання, вступає з ним у полеміку, а також ви­словлює свої міркування з приводу застосування кримінального закону та міри покарання.

Цілком очевидно, що позиції обвинувачення і захисту різні. І про­курор, і захисник прагнуть переконати суд у правильності своїх по­зицій. Кожен із них дає ретельний аналіз не тільки тих доказів, які підтверджують висновки, що викладаються промовцем, а й тих, що використовує протилежна сторона в спростуванні.

Судді здійснюють складну розумову діяльність: "Уважно вислухо­вуючи виголошені промови, судді подумки слідом за ораторами кри­тично простежують пройдений у процесі судового слідства шлях по­шуку істини. Осмислюючи факти, їх пояснення, висновки прокурора і захисника, вони мимоволі порівнюють їх із власними висновками, стосовно правдивості яких у них склався відповідний ступінь упевне­ності. Збіг висновків промовця з особистими висновками суддів сприяє формуванню в останніх ще більшої впевненості в їхній правиль­ності. Розбіжність же у висновках змушує суддів критично оцінити ту сукупність доказів, що наводиться на їхнє підтвердження. При цьому судді зосереджують увагу і на тих знаннях, що формують їхнє власне переконання. Це приводить до того, що суперечності між висновка­ми у промовах прокурора і захисника, з одного боку, і сформовани­ми у свідомості суддів — з другого, спонукають останніх до перевір­ки обґрунтованості одних і других. Подібним чином судді поступа­ють і в разі наявності суперечностей у висновках прокурора і захисника. Така розумова діяльність суддів на цьому етапі судового розгляду дає їм змогу пройти ще раз процес переконання в істиннос­ті або хибності висновків, що сформувалися"¹.

Слід зауважити: ступінь впливу прокурора і захисника на формуван­ня особистого переконання суддів залежить не тільки від якості їхніх промов, а й від наявності у суддів свого власного переконання. І чим більш завершеним є суддівське переконання, сформоване в ході з'ясуван­ня ним фактів і обставин справи, їхнього осмислення й оцінки, тим важ­че воно піддається зміні під впливом виступів прокурора і захисника. Обидва в процесі судових суперечок впливають на суддів, по-перше, логічною доказовістю промов і, по-друге, емоційно-психологічною переконливістю. Логічне й емоційне служать одній меті і виступають завжди в нерозривній єдності. Водночас кожен із цих методів має своє призначення:

• логічний доказ служить засобом обґрунтування запропонова­них висновків;

• емоційний вплив припускає безпосередній вплив на почуття суддів.

Заключна стадія судового розгляду — винесення вироку. Специ­фіка стосунків, що виникають між складом суддів у кімнаті для на­рад, полягає в тому, що судді позбавлені можливості вступати в контакт з іншими особами. Звідси — необхідність кожним із суддів виявляти підвищену психічну активність (розумові операції, робо­та пам'яті й уяви, спрямованість і концентрація уваги і т. п.) під час обговорення всіх питань, що стосуються винесення вироку. У кім­наті для нарад в обов'язковому порядку повинна виявлятися така психологічна закономірність спілкування, як побудова стосунків між суддями на принципах рівності, взаємної поваги і довіри. По­рушення зазначених вимог може призвести до грубих юридичних помилок.

У чому перевага колегіального обговорення в кімнаті для нарад при винесенні вироку? Колегіальне обговорення усуває вплив емоцій­ного компонента в тій інформації, що сприймав кожен із суддів у хо­ді судового розгляду, забезпечує більш точне і повне розуміння цієї інформації. Колегіальне обговорення, в кінцевому підсумку, знижує імовірність фактичних помилок. А сам факт суворого обмеження ко­легіальності сприяє підвищенню почуття відповідальності суддів за результати їхньої діяльності.

Загальна процедура ухвалення рішення (винесення вироку) така:

• головуючий ставить запитання в тій послідовності, в якій вони викладені щодо вимог кримінально-процесуального законодав­ства;

• вислухавши думки суддів (ніхто з них не має права утримува­тися від відповіді), головуючий висловлює своє власне переко­нання з питання, що вирішується¹;

• якщо особисті думки кожного із суддів за змістом збігаються, то колективна думка формується в процесі їх виявлення;

• якщо думки суддів розділяються, то організовується обговорен­ня питання, що вирішується, і тих обставин кримінальної спра­ви, які впливають на його розв'язання. За наявності розбіжнос­тей у думках з'ясовуються ті докази, на підставі яких у суддів формувалися особисті переконання. Після обговорення спірних обставин приймається колективне рішення простою більшістю голосів.

Психологічну атмосферу обговорення спірних обставин досить точно описує В. Бохан: "У дискусії, що виникає між суддями в кімнаті для нарад, варто розрізняти такі моменти: доведення власної думки, вимагання доказів від іншого і спростування думок співрозмовника. Поряд із доведенням власної думки суддя повинен уважно оцінювати і розбирати вголос переконання інших членів складу суду. Якщо пере­конання не вмотивовані, то варто звернути увагу суддів на цю обста­вину і запропонувати навести докази, що підтверджують ці переконан­ня. Тільки за наявності доказів можна робити висновки про хибність або істинність висловлюваних переконань. Помилкові думки варто не тільки заперечувати, а й спростовувати їх, тобто наводити на підтвер­дження їхні хибні пояснення, мотивування, докази"².

Залежно від характеру прийнятого рішення (осудження підсудно­го, виправдання його або спрямування справи на додаткове розслі­дування) складається відповідно обвинувальний або виправдуваль­ний вирок, або визначення суду.

Судді в ході обговорення доходять висновку не тільки про вин­ність підсудного, а й визначають йому міру покарання, базуючись при цьому на встановлених нормах закону. Суттєво, що питання про

Закон зобов'язує головуючого висловлювати свою думку останнім. Ця вимога має психологічне пояснення: не допустити навіювального впливу з боку головуючого. Бохан В. Ф. Формирование убеждений суда. — С. 139.

міру покарання вирішується, в тому числі, і на підставі різнобічного вивчення особистості підсудного.

Слід зазначити, що в окремих випадках суд відчуває реальну складність винесення вироку через недосконалість законодавчих норм. Приміром, у Росії зростає кількість ритуальних убивств, проте суди при призначенні міри покарання ставлять засудженим якісь ін­ші мотиви. Причина проста: жоден служитель Феміди не ризикне об­ґрунтувати вирок, виходячи з неіснуючої норми кримінального пра­ва, — сучасний російський закон не передбачає відповідальності за відправлення культових обрядів, що потребують людських жертв.

Своєрідну крапку в самоосвіті Максима К. поставив так званий культ сатани, що наказує сповіднику заволодівати душами людей у ви­значені дні місячного календаря. Відправлення цього ритуалу нібито по­вертало його учасникам почуття внутрішньої рівноваги.

Першою жертвою Максима і його одновірця Ігоря став вісімнадця­тирічний Денис, якого вони спочатку побили, потім ввели у вену препа­рат, що паралізує, а потім двічі вдарили ножем у горло. Більше того, Максим відрізав Денисові голову і спеціальним ножем вирізав із його шиї шматок тканини, виготовив у такий спосіб сатанинський "фе­тиш ", що дає його власнику право володіти душею убитої ним людини. Згодом склянка з цим продуктом буде виявлена міліціонерами в безпо­середній близькості від їхнього кубла.

Але душевного спокою, знайденого сатанистами в результаті вбив­ства Дениса, вистачило тільки на тиждень. За першим з'явилися дру­ге, третє, четверте вбивства...

За визначенням Санкт-Петербурзького міського суду Максим К. за­суджений на 24 роки позбавлення волі з утриманням у колонії суворого режиму. Як мотив, що підштовхнув його до вбивства, суд назвав... ху­ліганські спонукання. Подібне мотивування не узгоджується з усім тим, про що говорив Максим у ході всього судового процесу (до речі, визнаний авторитетною комісією лікарів душевно здоровим)¹.

У наведеному прикладі суд визначив суворе покарання, хоча і від­чував складність мотивування злочинних дій. Але, як показує судова практика, досить часто при призначенні покарання суд виявляє лібе­ралізм. Так, у п'ятьох регіонах Російської Федерації судді відповідно

до вердикту присяжних засідателів призначили покарання нижче нижньої межі в 10 % випадків засудження за тяжкі й особливо тяжкі злочини, у 26,6 % випадків — за бандитизм і 100 % засуджених одер­жали покарання нижче нижньої межі за хабарництво при обтя-жувальних обставинах¹ .

Справедливе покарання є найважливішим фактором у підвищенні його запобіжного значення. Справедливість — соціально-моральна ка­тегорія, що припускає суворе дотримання моральних і правових норм. Недотримання цієї вимоги в оцінці вчинків завжди викликає почуття незадоволеності. "Ніщо, — відзначав славетний філософ І. Кант, — не обурює нас більше, ніж несправедливість; все інше зло, яке доводиться нам терпіти, ніщо в порівнянні з нею"². Стосовно розглядуваної про­блеми справедливість означає, що будь-яке порушення кримінального закону повинно одержати належне покарання, яке відповідало б ха­рактеру і ступеню суспільної небезпеки. Додамо, що справедливість при призначенні покарання припускає також урахування принципів законності, рівності громадян, гуманності.

Прохоров Л., Ташилин М. Назначение наказания и российская криминогенная ситуация // Российская юстиция. — 1999. — № 8. — С. 37-38. Кант И. Соч. — Т. 2. — С. 201.

Розділ 10

ПСИХОЛОГІЯ діяльності

ПРОКУРОРА Й АДВОКАТА

(у кримінальних справах)

У будь-якій організації, де поділ праці визначено, внески, які очі­куються і вимагаються від різних учасників, називаються соціальни­ми ролями¹ (до них відносяться, в тому числі, і професійні ролі²). Ро­лі не можуть бути визначені в термінах поведінки самі собою, а тіль­ки як сукупність взаємних прав і обов'язків. Обов'язок — це те, що людина змушена робити, виходячи з тієї ролі, яку вона відіграє в кон­кретній ситуації. Прокурор як посадова особа органів прокуратури здійснює в суді функції державного обвинувача. Адвокат — особа, професія якої — надання юридичної допомоги громадянам і органі­заціям, в тому числі захист їхніх інтересів у суді. Такі обов'язки про­курора й адвоката викликають відповідні очікування щодо їхніх дій з боку інших людей.

Але виступаючи у визначеній професійній ролі, прокурор чи адвокат володіють також правами стосовно інших учасників того або іншого процесу. Права прокурора й адвоката утворюють екс-пектації (система очікувань, вимог), що звернені до суддів, підсуд­ного, свідків, експертів та інших осіб, які присутні у залі судового засідання.

За своєю суттю діяльність прокурора й адвоката має протилежну спрямованість, що ускладнює їхню взаємодію в суді. Проте з психо­логічних позицій в діяльності і прокурора, і адвоката є багато спіль­ного: дослідження матеріалів розглядуваної кримінальної справи, ви­вчення особистості підсудного, формування особистого переконання, проведення допиту підсудного, свідків та ін.

Важливість і значущість прокурорської й адвокатської діяльнос­ті потребує докладнішого її розгляду з погляду юридичної психо­логії.

Шибутани Т. Социальная психология. — С. 45-47. Див.: Краткий психологический словарь. — С. 325.