^ЮрійМЖ

Соціологія

• Підручник

УДК 316

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як

підручник для студентів вищих навчальних закладів

(Наказ 14/18.2-1118 від 27.05.04р.)

Рецензенти:

Доктор політичнихнаук, професор А.М. Круглашов, Доктор філософських наук, професор В. В. Павловський

ЮрійМ.Ф.

Ю71 Соціологія - К.: Дакор., 2004.- 552 с. I8ВN 966-8379-02-0

Представляючи увазі читачів цей підручник, автор перш за все хотів, щоби студенти, які вперше вивчають комплекс суспільних наук, відкрили для себе одну з наймолодших і змістовніших наук про суспільство—соціологію.

Яка основна мета стояла перед даним підручником? Перша і найважливіша - зробити так, щоб читачі могли під новим кутом зору, у новому світлі побачити знайомі усім і буденні відносини між людьми та їх об'єднаннями. При цьому повинно скластися соціологічне бачення оточуючої дійсності, виникнути цікавість до вивчення соціальних проблем.

Друга мета - культивувати у студентів навички наукового аналізу, неупередженого наукового підходу до проблем без нашарування етноцентризму і без тягаря минулих помилок, що обов'язково виникають при буденному погляді на суспільні явища. Об'єктивність викладу, відсутність політичного підґрунтя, що викривляє реальні події- ось до чого прагнув автор.

Підручник адресований студентам вищих навчальних закладів, викладачам, аспірантам, всім зацікавленим політичною наукою.

І^ 966-8379-02-0 © Юрій М.Ф.,2004

© «Дакор», 2004

ВСТУП

Соціологія вивчає суспільство, яке розглядається як спільність індивідів і взаємозв'язків між ними. Предметом її вивчення є структури суспільства, їх елементи й умови існування, а також соціальні процеси, що протікають у даних структурах.

Виникнувши більше півтора століть назад, соціологія виступала як частина тих чи інших філософських вчень, але не обмежувалася лише проблемами суспільства як цілого. Вона торкалася в тому числі і проблем держави, політики, права, економіки, моралі, мистецтва, релігії, інших сторін суспільного розвитку, які згодом стали предметом вивчення окремих наук. ' ' Що стосується структури соціологічного знання, то вона

визначається залежно від тих методологічних принципів, які застосовуються при дослідженні соціальної реальності. В соціології використовуються такі види її класифікації як макро- і мікросоціологія, теоретична і емпірична, фундаментальна і прикладна соціологія тощо. Є пропозиції визначати структуру соціології з обліком усього наукового знання, коли при поясненні її змісту використовуються знання, накопичені всіма науками. При відповіді на це питання можна виходити з двох передумов: по-перше, структурувати тільки ті знання, які претендують називатися соціологічними, по-друге, вважати основною вихідною характеристикою їх поділ на теоретичну й емпіричну соціології.

1. Базовий, вихідний - перший - рівень соціологічного знання утворює теорія і методологія, що зосереджують свою увагу на уточненні і визначенні об'єкта і предмета соціологічної науки, ЇЇ понятійного (категоріального) апарату, закономірностей (тенденцій) розвитку як соціальної реальності, так і самої соціології, її функцій, місця серед інших наук. У рамках цього аналізу залучається й історичний матеріал (історія соціології), а також уточнення місця Соціології в системі соціального й гуманітарного знання. Крім того, на цьому рівні створюється (адаптується, пристосовується) теоретичне знання інших наук у тому відношенні, як воно сприяє уточненню, збагаченню і розвитку соціологічного знання. Цей структурний рівень соціологічного знання називається теоретичною

СОЦІОЛОГІЄЮ.

2. Емпірична соціологія, яка представляє спеціальні соціологічні теорії, що з'єднують теоретико-методологічне знання з емпіричними даними, отриманими в ході конкретних соціологічних Досліджень. Емпірична соціологія являє собою єдність теоретичного

знання (чи теоретичних задумів) і емпіричної їх перевірки, в результаті чого уточнюються вихідні положення, результативність і ефективність методології та методики. Але емпірична соціологія, яка складається зі спеціальних соціологічних теорій, має свою внутрішню ієрархію. Ця ієрархія починається, по-перше, з узагальнюючих (системних) спеціальних (іноді їх називають галузевими) соціологічних теорій - економічної і політичної соціології, соціології соціальної і духовної сфер життя суспільства. Підставою для такої структури соціологічного знання є обгрунтований соціальними філософами і більшістю соціологів розподіл життя суспільства на різні сфери, що пов'язані з визначеними видами діяльності - трудової (виробничої), соціальної (у вузькому розумінні слова), політичної і культурної (духовної). Що стосується економічної соціології, то нею досліджуються соціальні проблеми економічного життя суспільства за допомогою вивчення свідомості людей і відповідного типу поведінки, пов'язаних з реалізацією цілей і завдань суспільного виробництва, з процесом задоволення потреб та інтересів людей в умовах функціонування соціально-економічних відносин. Звертаючись до іншої сфери суспільства, до соціального життя, слід зазначити, що соціологія у цій сфері вивчає такі найважливіші та принципові проблеми, як соціальна структура у всій її різноманітності, соціальні процеси та інститути, соціальні спільності. У ЇЇ рамках досліджуються передумови, умови і фактори перетворення класів, соціальних верств і груп у суб'єкти свідомої діяльності. Політична соціологія вивчає величезний шар переходу від об'єктивного до суб'єктивного, свідомого розвитку. Вона вивчає політичні (класові, групові) інтереси, що базуються і виходять з волі, знань і дій, тобто методів і форм вираження політичної діяльності людини, класів і соціальних груп і звернена до всього спектра почуттів, думок, суджень і ставлення людей до процесів функціонування владних відносин, що дозволяє представити шляхи функціонування державності, виявити болючі місця розвитку політичного життя. Четвертою за рахунком, але не за значенням узагальнюючою спеціальною теорією є соціологія духовного життя суспільства, що досліджує діяльність з освоєння наявних культурних цінностей, створення нових, розподіл і споживання накопичених. Цей процес є складним, багатоплановим і неоднозначним, тому так важливо визначити основні його складові. До таких структурних елементів варто віднести процес соціалізації особистості, освіту, масову інформацію, культурно-просвітну діяльність, літературу, мистецтво, науку. Нарешті, до узагальнюючих (системних) спеціальних соціологічних теорій належить соціологія управління.

4

Вона пов'язана з використанням особливого класу завдань -механізмом регулювання соціальних процесів - і тому може _зглЯдатись самостійно, на рівні виявлення деяких загальних Сарйіреристик незалежно від конкретних обставин, а може застосовуватися в рамках кожної зі сфер громадського життя і складових їх елементів, що вимагає виявлення та аналізу специфічних особливостей управління в кожній конкретній області свідомості і поведінці людей.

Основною характерною ознакою соціології в сучасну епоху сїає антропоцентристський підхід, тому що сучасна епоха виявила неминущу і все зростаючу цінність людини та її діяльності, життя людей у всій його різноманітності. У рамках цього підходу людина З'являється перед нами і як результат суспільного розвитку, і як носій соціального капіталу, що є величезним резервом і імпульсом суспільного розвитку. Сучасні підходи, що визначають предмет соціології, помітно зміщуються в напрямку людинознавства до визнання того, що аналіз проблем життя людей у всій його різноманітності усе більше й більше стає об'єктом уваги соціології. -Людина у суспільстві і суспільство для людини - ось суть сучасної .еоціології.

і-- Сучасна соціологія усе більшою мірою схиляється до

^актування самої себе як соціології життя, тому що вона оперує показниками відносин і взаємодій людей до реальних проблем, ситуацій, до усього того, що відбувається у суспільстві, в якому вони працюють і живуть.

РОЗДІЛ І

МЕТОДОЛОГІЯ СОЦІОЛОГІЧНОГО ПІЗНАННЯ

1.1, Предметна область соціології

Потреба в гуманітарних знаннях, тобто знаннях про відношення людини і суспільства, а саме такі знання дає соціологія, з'являється тоді, коли люди починають усвідомлювати, що більшість соціальних проблем: справедливості і несправедливості, рівності і нерівності, дружби і ворожнечі, миру і війни упираються в характер людських відносин, у здатність і уміння людей жити в співтоваристві, розділяти якісь загальні принципи і норми і керуватися ними у своєму повсякденному житті.

Соціологічна думка сягає коренями в давні часи. З виникненням державності інтелектуальна еліта людства намагалася дати суспільним відносинам більш систематизоване тлумачення, тобто пояснити, чому одні люди повинні підкорятися, інші керувати, одні багаті, інші бідні і багато чого іншого. Найчастіше такі пояснення базувалися на суто релігійних чи ідеологічних підставах, що виходили з однобічних поглядів на виникнення суспільства і світ людських відносин, а тому виникали обмеження в пізнанні і тлумаченні соціальних проблем. Саме однобічність, що переходить, як правило, у догматизм, провокувала ідейну боротьбу соціально-філософських поглядів, але разом з тим стимулювала пошуки нових шляхів об'єктивного наукового пізнання людського світу, реальних людських відносин. У період Відродження інтерес до соціальних проблем помітно зріс і привів до численних досліджень.

Бурхливі і суперечливі соціокультурні і політичні перетворення XIX ст., що охопили майже всі цивілізовані країни, актуалізували проблеми соціальних протиріч, пошуку шляхів їхнього вирішення. Відповіддю на цей інтерес до пізнання соціального світу послужили роботи Огюста Конта (1798-1851), що дали новій науці назва «соціологія» - наука про суспільство (від лат. косіеіа -суспільство та гр. 1о£ок - слово, навчання, поняття).

Основну мету створення нової науки О.Конт бачив у тім, щоб вона не тільки вивчала соціальні проблеми суспільства, але і пропонувала шляхи його перетворення, сприяла соціальному прогресу. Звідси поняття «позитивна соціологія», чи «позитивізм». Ця практична спрямованість соціології визначала її наукову і соціальну

6

чнмість. Тому не випадково ідеї О. Конта блискавично поширилися й у нього на батьківщині, у Франції, і по усьому світі, у _тому числі і в Україні.

О.Конт розглядав суспільство як функціональну систему, що виникла на основі поділу праці між індивідами. Одне з положень О Конта говорило, що суспільство створюється на основі взаємозв'язку між індивідами. Хоча сам учений не стверджував, що це взаємозв'язок є ключем до створення суспільства як цілісного організму, однак саме на основі взаємодій індивідів формуються визначені типи соціальних відносин: економічних, політичних, моральних, розвиваються наука й освіта, відбуваються війни і революції. З іншого боку, саме суспільство стає реальністю тільки за посередництвом взаємодій індивідів. Дерева не стануть лісом поки не будуть рости поруч.

Що ж змусило і змушує людей об'єднуватися?

Для того щоб жити, людина повинна добувати собі їжу, мати дах, створювати і використовувати знаряддя праці, захищатися від ворогів, а головне - народжувати і виховувати потомство. Усе це неможливо робити поодинці. Але сама істотна відмінність людського співтовариства від стада тварин полягає в такому: у людському суспільстві історично склався поділ соціальних ролей, коли кожна людина не тільки подібна іншій, але й відрізняється від неї тим, що є ще і хліборобом, ремісником, вчителем або воїном. І основою взаємодії й одночасно поділу ролей суб'єктів є необхідність задоволення матеріальних і духовних інтересів і потреб. Ці потреби й інтереси у свою чергу визначають і характер взаємодій: співдружність, суперництво, адаптацію й інтеграцію, конфлікти і війни і багато чого іншого, про що красномовно говорить історія цивілізації.

Виділяючи два типи соціальних взаємодій (сімейну асоціацію і політичне суспільство), О.Конт уточнює, що одним з визначальних моментів є характер зв'язків, заснованих на почуттях солідарності і згоди в першій системі і на різко вираженому поділі праці в другій, Що, відповідно, змінює і характер відносин між людьми.

Таким чином, на основі взаємодій створюються соціальні структури різного рівня (від сім "і до суспільства) з різними цілями (від занять спортом до утворення політичних партій), що поєднують різну кількість людей (від двох чоловік до усього світового співтовариства).

Основою формування взаємодій слугують пріоритетні інтереси, тобто ті, котрі для суб'єкта взаємодій є самими значимими. Вони можуть бути як об'єктивними, наприклад поділ праці чи об'єднання людей за національною ознакою, так і суб'єктивними. До

7

останніх відносяться моральні норми, що визначають поводженні людей, система соціальних цінностей, ідеалів тощо.

Якого би роду соціальні структури не створювалися на основі людських інтересів, люди, що вступають у такі об'єднання, завжди беруть на себе які-небудь зобов'язання перед групою чи суспільством, характер яких виявляється в їхньому рольовому поводженні. Наприклад, це може бути роль матері, батька, товариша, начальника тощо. Роль робить людину суб'єктом відносин різного рівня і роду, різних структур. Кожний з нас належить до величезного числа сутностей і виконує велике число різних соціальних ролей. На думку американського соціолога і публіциста Р.І.МІллса (1916-1962), соціальна роль - це один із секторів системи ціннісної орієнтації людини, що організується навколо чекань у їхньому відношенні до конкретного контексту взаємодії, тобто пов'язаної з особливим типом ціннісних стандартів, що керують взаємодіями двох (чи більше) індивідів.

Тому, вивчаючи рольове поводження індивідів, можна визначити характер соціальних взаємодій у даній соціальній системі і навіть тип соціальної структури.

Отже, результат людських взаємодій — створений людьми соціальний світ, представлений духовною культурою суспільства, груп, окремих людей.

Розуміння природи соціального світу дотепер коливається між двома крайнощами: індивідуалізмом і колективізмом. Ці полярні напрямки дуже далекі від реальності, тому що не враховують діалектику соціальних процесів. Світ соціальних взаємодій створюється особистостями (соціальними індивідами), які поєднуються на основі соціальних інтересів, а останні формуються в людини в процесі соціалізації під впливом соціального середовища (соціального світу). Оскільки наука дотепер не дала переконливого пояснення походженню людини, то висунуті вченими в дискусіях положення про первинність фактора, що впливає на народження соціального світу, є тільки гіпотезами. Безперечним є факт діалектичної взаємодії людини і соціального середовища.

Соціологи вивчають суспільні відносини, рольове поводження, переваги груп, спільнот і далі всього суспільства (наприклад, референдуми про довіру президенту) через знання, орієнтації, оцінки конкретного соціального індивіда, тобто особистості. Отже, необхідно мати на увазі, що будь-яке вивчення суспільства як цілісності починається з аналізу особистості як активного, діючого на арені соціально-історичної практики суб'єкта будь-яких соціальних відносин, соціальних структур і організацій. Саме інтереси, потреби, ціннісні орієнтації особистості є основою

8

ечшоовння різного рівня і характеру соціальних взаємодій. Тільки в ньому випадку можна спостерігати і розуміти світ, в якому ми

живемо.

Це закономірно. Саме в соціальному типі особистості

закладені, з одного боку, найбільш розповсюджені, яскраво виражені соціальні риси суспільства, а з іншого боку - індивідуальна унікальність, що виявляється в характері поведінки при соціальних взаємодіях з іншими людьми. Таким чином, спостерігаючи особистість у системі соціальних взаємодій, можна судити про суспільство в цілому, тому що саме соціально-типове пов'язує людину із суспільством, і, крім того, пояснити факт непрогностичності багатьох соціальних процесів і явищ. Звідси випливає, що саме особистість є одиницею спостереження в соціології. Як тільки соціологи ігнорують цей факт, їхні концепції еуовільства виявляються абстрактними, позбавленими діючих осіб.

Отже, у широкому розумінні соціологію можна визначити як науку про суспільство. У вузькому розумінні власне предметною областю цієї науки є особистість у соціальних взаємодіях, соціальне життя людей, оскільки суспільство вивчається саме через людину ща асоціальне поводження, оцінки, думки, інтереси тощо.

Різноманіття соціальних явищ і проблем, прагнення вчених упорядкувати їх з погляду значущості для суспільної життєдіяльності приводять до того, що різні наукові школи і теорії мають різні погляди на предмет соціології. Багато в чому цей факт обумовлений процесом історичного розвитку різних соціологічних шкіл, які споконвічно спиралися на методи різних суспільних і навіть Природничих наук: психології, біології, філософії, права, етики тощо. Родоначальники соціології, які зробили істотний внесок у процес її становлення як науки, були не вузькими предметниками, а найчастіше вченими з широким спектром філософських, історичних, етичних, правових, психологічних і природно-наукових знань, які Давали їм можливість бачити соціальний світ у його різноманітті і діалектику біосоціального.

У світовій соціологічній науці переважає точка зору, що роціологія відноситься до розряду мультипарадигматичних наук, Тобто для неї характерна наявність не однієї, а декількох предметних парадигм. До числа явищ, які різні соціологи вважають ключовими у визначенні предмету соціології, відносяться «групові взаємодії», «людська взаємодія» і «її результати», «людські соціальні відносини», «соціальні інститути», «соціальні організації і їхнє відношення до людської поведінки», «системи соціальної дії», «людське суспільство і людська поведінка», «природа соціального °орядку і безладдя», «соціальні групи», «форми людських спільнот»,

9

«людські особистості в їхньому соціальному контексті», «основні структури людського суспільства», «соціально-культурні явища», «наукове вивчення, соціального життя», «соціальна взаємодія», «соціальна поведінка».

Уже це перерахування говорить про те, що чекати однаковості в розумінні предмета соціології не варто. Ясно, однак, що в цьому переліку предметних областей науки проблема взаємодій індивідів (у тій чи іншій інтерпретації) висувається на перше місце. Це не випадково, тому що на основі взаємодій люди виробляють різні форми і норми спільного життя, розподіляють відповідно до них соціальні ролі, що, у кінцевому рахунку, утворює соціальну цілісність - суспільство, яке детермінує соціальну поведінку людини, груп, спільнот.

1.2. Категорія «соціальне» у предметній області соціології

При визначенні предмета соціології українські соціологи найчастіше звертаються до категорії «соціальне», тим самим підкреслюючи, що в цьому полягає її відмінність від інших наук, що вивчають суспільство: економіки, політології тощо. У більшості виданих у нашій країні підручників з соціології висловлюється думка про те, що предмет соціології - це сукупність соціальних (у вузькому розумінні) зв'язків і відносин у суспільстві. Оскільки саме «соціальне» виникає при взаємодіях людей, то про нього можна говорити тіпьки стосовно до різних спільнот, а змістовне відношення соціального - це відношення рівності і нерівності людей у різних сферах суспільного життя. Чи цілком відповідає логіці ця позиція авторів?

Для того щоб відповісти на це запитання, треба уточнити, де соціальне виникає, як воно відтворюється і які форми буття має?

Проблема зародження, виникнення соціального як такого упирається в концепцію зародження людини і соціального світу, яка різними вченими інтерпретується по-різному. Однак емпірично встановлено, що відтворюється соціальне в процесі соціалізації особистості. Таким чином, треба «розлучити» три самостійних аспекти проблеми: виникнення (онтологію), відтворення і форми буття соціального. Наприклад, рух машини здійснюється за допомогою мотора, однак його першопричиною можна вважати технічну творчість людини. Отже, лише в другому випадку (стосовно відтворення соціального) можна погодитися з авторами наявних у нашій країні підручників.

10

Щодо форм буття соціального, то і тут позиція авторів дещо збит*^ова- Якщо ^ПР° соціальне можна говорити стосовно лише до £д_ЬЯоти, але не до окремих особистостей, з яких створюються ці спільноти, то виникає запитання: де воно з'являється і яким чином? У самому акті взаємодії? Імовірно, ні. Спільноти можуть виникнути тільки тоді, коли в людей з'являється потреба й установка до об'єднання, а установка до об'єднання з іншими людьми є якість соціальна. Отже, соціальна установка особистості виступає як передумова об'єднання людей у спільноту і цією якістю володіє кожна окрема особистість, що вступає до неї. Тому особистість такою ж мірою соціальна, як група, спільнота й суспільство. Про це говорять і різні визначення особистості. Наприклад, у філософському словнику особистість визначається як людина - носій визначених соціальних властивостей. Отже, соціальне є якість, іманентно властива як особистості, так і спільноті, при цьому її прояви в особистості, на відміну від проявів у спільноті, мають емпіричні індикатори, що спостерігаються конкретно. Такими індикаторами можуть бути норми рольової поведінки людини. . Інша справа, що при об'єднанні людей у спільноту соціальні

якості особистостей створюють новий, більш високий (груповий чи роцієтальний) рівень соціального, у якому індивідуальна соціальність з'являється як вираження соціальних інтересів, норм поведінки, ідеологій тощо групи, спільноти чи суспільства. У цьому процесі, безсумнівно, втрачаються деякі особистісні прояви соціального (норми поведінки, цінності тощо), тому що інакше спільнота не прийме людину в свою організацію, але виникають і нові соціальні риси, що допомагають ідентифікації і само ідентифікації людей, які Вилежать саме до даної соціальної групи чи суспільства.

З погляду марксизму соціальне є результатом свідомості і поведінки людини як особливого (відмінного від тварини) біологічного виду (істоти), що володіє інтелектом. І проти цього важко що-небудь заперечити, крім одного, що поняття «результат свідомості і поводження людини» є дуже абстрактним. Отже, необхідно розібратися в його сутнісному змісті.

Вперше в історії соціології поняття «соціальне» як похідне від суспільства з'явилося в західноєвропейській і американській соціологічних школах при аналізі вузько емпіричних проблем людини і соціальних груп.

Як об'єкт соціології визнавалися тільки ті соціальні явища і процеси, що були доступні безпосередньому спостереженню вченого. У тому ж філософському словнику соціальність визначається як «громадянство, співжиття, суспільність, взаємні відносини й обов'язки цивільного побуту, життя», тобто так само, як конкретно

11

емпіричне, що виявляється в поведінці людей і їхніх взаємодій. У цьому визначенні соціальне притаманне й особистості - через громадську позицію, і спільноті - через соціальні відносини.

У працях К.Маркса розрізняються поняття «соціальне» і «суспільне». Перше він використовував при аналізі ставлення людей одне до одного, до умов життєдіяльності. Друге застосовувалося при аналізі суспільних відносин на рівні суспільства в цілому, взаємодії його сторін: політичної, економічної, ідеологічної.

Якщо підходити до цього розмежування з погляду наукового аналізу, то воно може бути визнане цілком доцільним, тому що поняття соціального виступає як конкретно-соціологічне, а суспільне - як абстрактно-філософське. Однак це розмежування вказує швидше на рівні соціального (конкретних людських взаємодій на мікрорівнях і опосередкованих, абстрактних суспільних відносин на рівні суспільства), ніж на розходження соціального і несоціального. Адже суспільні відносини також соціальні, тому шо породжені тим самим світом людських взаємодій. Так що ж таке «соціальне»?

На основі проведеного аналізу можна зробити такі висновки.

По-перше, соціальне - це властивість, внутрішньо притаманна індивідам і спільнотам, що формується в результаті процесів соціалізації й інтеграції людини в суспільство, у суспільні відносини.

По-друге, соціальне відбиває зміст і характер взаємодій між суб'єктами {індивідами, групами, спільнотами) як результат виконуваних людиною визначених соціальних ролей, які вона бере на себе, стаючи членом спільноти.

По-третє, соціальне є результатом взаємодій і може бути виражене в культурі, оцінках, орієнтаціях, поведінці, духовній діяльності, способі життя людей тощо.

Такий підхід до поняття «соціальне» дозволяє соціологам розмежувати рівні його прояву: індивідуальний, груповий, загальносоціальний (чи соцієтальний), а також сфери, наприклад соціально-економічна, соціально-політична тощо. Це розмежування має велике методичне значення при емпіричному аналізі проблем (тобто конкретному вивченні реального світу, реальних людських відносин). Наприклад, знаючи про характер соціальних норм на рівні суспільства, ми можемо визначити їхнє співвідношення з груповими і міжособистісними варіантами їх функціонування. І навпаки, вивчаючи особистісні і групові цінності, - вийти на загальносоціальний рівень.

Нарешті, соціальне може мати й позаособову форму буття. Наприклад, духовні і матеріальні цінності суспільства, груп.

12

особистості, твори мистецтва і літератури і багато чого іншого, у чому відбита соціальна ідея людини як їхнього духовного творця.

Таким чином, у соціології важливо розрізняти виникнення, відтворення і «носіїв» соціального, а також форми його буття. Якіио першопричина (виникнення соціального світу) має гіпотетичний характер, то відтворення і «буття» мають цілком реальні емпіричні показники: процес соціалізації ми розглядаємо як механізм відтворення соціального, а суб'єктів історичної практики і культуру - як носіїв соціального.

1.3. Міждисциплінарний характер соціологічного знання

Історію розвитку соціологічної теорії в основному розглядають з контовського періоду, коли стала формуватися система власне соціологічних понять. Це створює труднощі у визначенні специфічної області соціологічних досліджень. Якщо політична економія як самостійна наука виникла тільки в XVII ст., час розвитку соціології, антропології і соціальної психології вдвічі коротший. Разом з тим очевидно, що соціальні знання зародилися одночасно з людством. Отже, аналізуючи джерела своєї науки, історики соціальних дисциплін повинні бачити їх у загальній духовній спадщині фольклору, моральної і соціальної філософії, теології, історії, політичній економії і політичній теорії, що складають ■результат поступово зростаючого усвідомлення людиною самої себе і свого громадського життя.

Але якими критеріями повинен керуватися вчений при ^розмежуванні соціальної думки з іншими сферами пізнання? Ряд «вторів визначають цю сферу настільки широко, що включають у неї всю інтелектуальну історію людства. Якщо узагальнити думки вчених, то можна зробити такий висновок: соціальна думка повинна відбивати реальні соціальні проблеми людських відносин у визначений

історичний період.

Як зазначалося вище, соціологія формувалася як міждисциплінарна наука, що базується на даних біології, психології, «Пики, філософії, історії й економіки. Спробуємо розібратися, чи можна і потрібно завжди проводити чіткий розподіл між соціологією та іншими науками.

Один із представників російської соціології М.А.Бакунін (1814-1876) писав, що соціологія - уся наука про людство і світ, включаючи сюди антропологію, психологію, логіку, мораль, соціальну економіку, політику, естетику, теологію з метафізикою. Таке широке тлумачення соціології базувалося на тому, що

ІЗ

суспільство підкоряється двом видам законів: властивих усій природі і властивих винятково соціальному світу.

Зовсім очевидно, що, будучи частиною природного світу, людина значною мірою піддана його законам. «Зняття» біологічного соціальним ніколи не відбувається цілком навіть у самому ідеальному варіанті соціалізації особистості. Вплив психобіологічних факторів на поведінку людини доведено науковими дослідженнями в багатьох областях знань.

Наприклад, погіршення людського генофонду, пов'язане в тому числі і з екологічною кризою, веде до зниження якості народонаселення не тільки в Україні, але й у світі. Як показують соціально-психологічні дослідження, у соціальній поведінці людини, особливо в кризових ситуаціях, психобіологічні фактори відіграють дуже серйозну роль.

Інтериоризація (освоєння) людиною культурних, освітніх і професійних навичок можлива лише тоді, коли адекватна його біопсихологічна основа, тобто фундамент будинку соціального. Уже сьогодні наука довела, що агресивність і, отже, злочинність - багато в чому наслідки вади людського здоров'я, а не тільки виховання.

Чи можемо ми з вами стверджувати, що в поведінці агресивної юрби, яка убиває людину, як це було вже не один раз і в українській історії, відбивається тільки соціальне, а не колективний біопсихоз у тому числі?

Тому, вивчаючи соціальне, необхідно собі уявляти не тільки різноманіття його проявів, але і його якісну сторону як фактор, іманентно властивий соціальному буттю людини. Остання виступає істотною детермінантою системи соціальних взаємодій, їхньої спрямованості, а, отже, зв'язок «соціальної» біології із соціологією має об'єктивні передумови, що не повинен ігнорувати соціолог, який вивчає соціальну поведінку людей. Якщо не враховувати природний стан людини, то багато аспектів її вчинків неможливо пояснити.

Щодо зв'язку соціології з етикою, то, вивчаючи проблеми культури (або соціальний світ людини), а саме цим і повинна займатися соціологія, ми неминуче вторгаємося у сферу нормативної етики, тому що мова йде про соціальні норми, культурні норми, їх прояви в людській поведінці. Інтєриоризуючи соціокультурні норми в процесі соціалізації, людина стає їхнім носієм. Чи можна ігнорувати цей факт при дослідженні соціальних взаємодій, тобто розділяти людину та її культурне життя? Мабуть, ні.

Людина не тільки частина природи і соціального світу, але й творець, що володіє свободою волі, яка виявляється в її доцільній соціальній діяльності. Вона прагне змінити суспільство відповідно до свого морального ідеалу. Цим фактором визначається важливість

14

етичної позиції особистості, що іманентно притаманна соціальному особистості. Людини і людської поведінки поза мораллю немає.

Хоча найбільш тісний зв'язок історично склався між філософією і соціологією, але саме їхнє розмежування є дискусійним питанням. Філософське, спекулятивне пізнання, що має багатовікову історію, було першою спробою людини на абстрактному рівні не тільки пояснити, але й вивчити соціальну реальність, соціальні проблеми. Соціальна філософія може бути названа попередницею соціології в буквальному значенні слова, тому що вона прагнула пізнати зміст і ціль людського буття, тих основних законів, на яких Грунтуються реальні соціальні взаємодії людей у суспільстві. Прикладами цьому є вчення англійських філософів Т.Гоббса (1588-1679) про суспільний договір і ДжЛокка (1632-1704) про природні права людини, а також робота французького просвітителя Ж.-Ж.Руссо (1712-1778) «Про суспільний договір, чи принципи політичного права».

В цілому можна сказати, що саме соціальна філософія стала яоштовхом до розвитку соціології як науки, тому що, відбиваючи ідеологію суспільства, вона відбивала відповідно й суспільний інтерес прогресивних інтелектуальних сил, які прагнули до наукового пізнання соціального світу і до прогресу, якому у своїх роботах приділяв велику увагу О.Конт.

Однак О.Конт не випадково наполягав на поділі філософії і соціології, розробці власного понятійного апарату останньої. Якщо виходити з визначення філософії як форми суспільної свідомості, світогляду, системи ідей, поглядів на світ і місця в ньому людини, то стане цілком зрозуміло, що факт розмежування філософії і соціології лежить не тільки в сфері предметної області аналізу, але й наукових цілей, дослідницьких завдань. Це не означає, що соціологія і філософія ее можуть мати загальних аспектів у вивченні соціального світу людини. Наприклад, при вивченні особистості соціологія базується, у тому числі, і на філософських концепціях, що дозволяють розкрити універсальні підстави людського буття.

Вивчаючи конкретну реальність, соціолог повинен уміти вписувати її окремі сторони в цілісний світ суспільного життя, що знов-таки неможливо, якщо вчений не володіє філософським мисленням, логікою, дедуктивним і індуктивним методами аналізу. Але саме ця цілісність філософського погляду на суспільство робить можливості філософії (у порівнянні із соціологією) більш обмеженими, тому що абстрактний аналіз не дозволяє осягти все Різноманіття прояву багатства соціального в людських взаємодіях.

Тому можна розмежовувати соціальну філософію і соціологію з погляду цілей наукового пізнання, але не треба

15

заперечувати, що знання і висновки, отримані однією наукою, не можуть використовуватися іншою. Для глибокого, всебічного пізнання суспільства і емпіричні науки, і абстрактні теорії окремо мають меншу цінність, ніж їхнє спільне використання.

Нарешті, розвиток галузевих соціологічних напрямків (соціології культури, моралі, менеджменту, маркетингу, організацій, банківської справи і багатьох інших) дозволяє також підтвердити інтегративний статус соціології і соціологічного знання. Чи можна вивчати, наприклад, соціологію менеджменту, не вторгаючись у сферу керування, чи соціологію злочинності, не торкаючись сфери права і кримінології? Отже, майже всі галузеві соціологічні напрями можна визначити як «стикові», прикордонні галузі соціології. Тому що адекватний соціологічний аналіз багатьох соціальних проблем виявляється або неможливим, або обмеженим і поверхневим без широкого використання поряд із соціологічними знаннями і теоріями даних інших суспільних і навіть природничих наук. Значною мірою це детермінується предметною областю їхнього аналізу.

Таким чином, розмежування соціології з науками про людину часто носить швидше методологічний, ніж предметний характер, а відкриття, що спираються на міждисциплінарний підхід, показують, що такі розмежування значною мірою стримують розвиток науки в цілому. Якщо науковий прогрес усе більшою мірою визначається успіхами в інтеграції наукових знань, то саме цим і нічим іншим повинні керуватися соціологи у своїй науково-дослідній роботі.

1.4. Понятійний апарат соціології

Щораз, коли в науці відбувається ґрунтовне ламання понять і логічних принципів, постає питання про їхній зв'язок з емпіричними даними. Цей взаємозв'язок має особливе значення для соціальних наук, шо вивчають мобільні соціальні системи: суспільство, групи, процеси, явища тощо. Змістовна зміна понятійного апарату суспільних наук може відбуватися під впливом двох факторів: по-перше, здійснюваних у науках нових відкриттів, які докорінно змінюють уявлення вченого про існуючі логічні конструкти, по-друге, глибоких змін, що відбуваються в життєдіяльності суспільства та його основних соціальних інститутів, що унеможливлює описання і вивчення нової соціальної системи в рамках старих логічних схем і понять.

Звідси випливає, що понятійний апарат науки соціології повинен розвиватися разом зі змінами, що відбуваються і у теоретичній соціології, і в соціальному житті суспільства.

16

1нтеі»Ж*^вн'^{сть со}^^ол°гічних знань призводить до того, що галузеві сошоЯ*?" ^{все част}'^ше ' частіше застосовують понятійний апарат інших наук, що також вимагає визначеного науково-теоретичного _кор<яування використовуваних прикладною соціологією понять.

Зазначені процеси неминуче відбиваються в понятійному апараті соціологічної науки. Поняття звичайно визначають як одну з основних форм мислення, цим підкреслюється його важлива роль у пізнанні. Перехід від чуттєвого ступеня пізнання до абстрактного мислення визначається насамперед як перехід від відображення світу у формах відчуттів, сприйнять і уявлень до відображення його в поняттях і на їхній основі - в судженнях і теоріях. Таким чином, мислення можна розглядати як процес оперування поняттями. Саме завдяки поняттям мислення набуває характеру узагальненого відображення дійсності.

У навчальній і довідковій літературі «поняття» визначається як форма думки, що відбиває істотні ознаки предметів і явищ. Однак під терміном «поняття» деякі філософи бачать не наукові абстрактні категорії, виведені вченими на основі теоретичного аналізу чи узагальнення конкретних даних, а просто один з особливих за своїм змістом видів судження, тобто повсякденні уявлення поняття. Для соціології мають значення і повсякденні судження, коли мова йде про вивчення суспільної думки населення, і наукові поняття - дефініції, коли мова йде про роботу над програмою соціологічного дослідження, розробку емпіричних показників і питань анкети.

Отже, використання різного роду понять визначається метою їхнього застосування. Якщо проаналізувати різні підручники або численні роботи соціологів, то в них можна виявити три типи понять:

• загальнофілософські;

• загальносоціологічні;

• операціональні (іноді їх називають конкретно соціологічними).

Перший тип понять (загальнофілософський) уже пояснюється сказаним вище, тобто тим, що соціологія зародилася в надрах соціальної філософії і зберегла багато загальних з нею категорій, наприклад: суспільство, суспільні відносини, соціальні і моральні норми, культура і культурні цінності, особистість, соціальне середовище тощо.

Однак, відмежувавшись від філософії, соціологія стала розробляти свій понятійний апарат (на чому наполягав О.Конт), пов'язаний з тими напрямками суспільного життя, які вона вивчає, наприклад: соціальну дію, соціальні взаємодії, соціальний контроль, соціальний інститут, соціальні процеси.

1-7

На операціональному рівні (рівні збору соціологічної інформації) соціолог використовує поняття, що представлені у виді перемінних. Серед таких понять можуть бути, наприклад, думки людей з приводу кого-небудь, рівень доходу визначених соціальних груп тощо.

Кожен науковий напрям може по-своєму визначати один і той самий об'єкт аналізу, виділяти в ньому різні предметні області. У цьому полягає специфіка наукового пізнання. Розмаїтість понятійного апарата може бути й у межах однієї науки, але в різних її школах і концепціях. Наприклад, у філософії нараховується більш 60 визначень особистості і 400 визначень культури. Подібні розходження особливо помітні на рівні таких наук, як психологія і соціологія.

Отже, кожне поняття відображає визначені концепції, а в рамках останніх — якості, характеристики суб'єктів, явищ, процесів тощо, що і стають предметом нашого інтересу. Це зумовлено насамперед тим, що узяте ізольовано від концепції поняття не дає повного уявлення про сутність того, до чого воно застосовується. Наприклад, одне з визначень соціальної поведінки звучить як «психічна й інтелектуальна активність особистості». Якщо його розглядати ізольовано від різних концепцій, то таке визначення не дає уявлень, по-перше, про характер і спрямованість цієї активності; по-друге, про типи соціального поводження; по-третє, про співвідношення інтересів і форм поведінки, а також про багато інших питань, пов'язаних із психічною та інтелектуальною активністю людини.

Усі ці питання для емпіричної соціології є дуже важливими, тому що допомагають у виробленні показників (перемінних), що відбивають події, які спостерігаються. Звідси висновок: будь-яке поняття повинно бути розглянуте в рамках концепції, до якої воно належить.

Поняття закріплюються і виражаються безпосередньо в мовній формі. Це може бути слово чи група слів. Наприклад: «активність», «соціальна діяльність», «девіантна (така, що відхиляється) поведінка особистості». Поняття може бути виражене, а вірніше матеріалізоване, і у вигляді творінь людини (наприклад, картина, скульптура, будинок). У понятті об'єкт характеризується узагальнено. Це досягається за рахунок таких процесів, як абстракція, ідеалізація, узагальнення, порівняння, визначення. Отже, будь-яке поняття є тією чи іншою мірою ідеалізованим об'єктом, деякою теоретичною моделлю явища чи процесу і не відображає всієї різноманітності більш приватних характеристик. За допомогою окремих понять (чи систем понять) відображаються фрагменти

18

соціальної реальності, досліджуваної різними науками, в тому числі і соціологією. Ці поняття можуть вироблятися як на теоретичному (абстрактному) рівні, так і на емпіричному, через узагальнення соціологічних даних.

Як показує досвід наукового пізнання, необхідно використовувати обидва види аналізу, у тому числі з метою перевірки «роботи» понятійного апарата, для збільшення ступеня тотожності ідеалізованого об'єкта з реальною практикою.

У соціології понятійний апарат відіграє двояку роль: по-перше, він відбиває стан наукових уявлень, наукових знань про об'єкт аналізу; по-друге, служить підставою розробки системи перемінних у соціологічних анкетах, інтерв'ю, спостереженнях. Чим точніше поняття відбиває соціальну реальність, тим більше шансів, що система перемінних (показників) охопить основну частину характеристик предмета аналізу, а результати дослідження будуть репрезентативними (представницькими) стосовно досліджуваної проблеми. В свою чергу, узагальнення й аналіз емпіричних даних дозволяють соціологам коригувати уявлення теоретиків про соціальний світ, в якому ми живемо.

1.5. Соціальний світ, соціальна реальність

Ми неодноразово зустрічаємося з цими поняттями і вже приблизно уявляємо собі, що і соціальний світ, і соціальна реальність є чимось таким, що можна побачити, зрозуміти, вивчити. Але проблема ускладнюється тим, що майже усі ці твердження належать до різних теоретичних парадигм. Поєднує вчених тільки той факт, що соціальний світ людини можна вивчити. Зокрема, представники етнометодології вважають, що оскільки соціальну реальність можна конструювати, те вона володіє лише видимістю об'єктивності, квазіоб'єктивністю, уявною емпіричною фактуальністю і предметністю. Звідси не випадково реальність розпадається на безліч конкретних ситуацій і різних подій.

Парадигма соціального факту, що йде від О.Конта і французького соціолога Е.Дюркгейма (1859-1917), розглядає соціальну реальність як дві групи соціальних фактів: соціальні структури і соціальні інститути, акцентуючи увагу на природі їхньої взаємодії. Дюркгейм вважав, що соціальні факти відрізняються специфічними властивостями, їх складають зразки думок, дій і відчуттів, здатні існувати поза індивідом і наділені примусовою силою, внаслідок якої людина змушена їх привласнювати, інтериоризувати. При цьому він виділяє факти морфологічні, що складають «матеріальний субстрат» суспільства (наприклад,

2» 19

демографічні фактори), і духовні, нематеріальні факти - «колективні уявлення», що складають в сукупності колективна чи загальна свідомість.

Прихильники парадигми соціального поводження (З.Фрейд і його послідовники) вважають концепцію соціального факту явно метафізичною, тому що вона ігнорує людське поводження, яке є, на їхню думку, єдиною соціальною реальністю.

Численні концепції природи і сутності соціальної реальності поляризуються в межах двох наукових течій: реалізму і номіналізму.

Представники першого напряму впевнені, що суспільство в цілому й окремі соціальні інститути виступають як самостійна реальність, яка не зводиться до взаємодії окремих індивідів. Представники другого напряму вважають, шо самостійної соціальної реальності немає ні в суспільства, ні в соціальних інститутів. Вони стверджують, що такою реальністю володіють лише окремі індивіди.

З цим положенням, мабуть, треба погодитися, тому що саме люди є носіями визначеного роду орієнтованої рольової поведінки, а група, суспільство, родина є не що інше, як спосіб організації спільного життя людей.

Отже, соціальна реальність створюється в процесі соціальних взаємодій суб'єктів, є результатом їхньої свідомості і життєдіяльності у визначеному обмеженому територіальному і тимчасовому (історичному) просторі. Вона може фіксуватися й у поведінці людей, і в характері їхніх ціннісних орієнтацій, і у формах організації життя, і в рольовій поведінці. Отже, соціальна реальність володіє і суб'єктивними (оцінковими), і об'єктивними, матеріалізованими показниками, наприклад поділ праці, національні і демографічні спільноти.

Оскільки рівні взаємодії можуть бути різними, тому відповідно будуть розрізнятися й рівні соціальної реальності, соціального життя. Ми можемо говорити про соціальний світ людини, групи, суспільства, світового співтовариства. Часто розбіжності між цими соціальними світами можуть бути полярними. Наприклад, в економічно процвітаючому суспільстві можуть існувати верстви жебраків чи у висококультурному суспільстві - люди з дуже низьким культурним рівнем.

Узагальненим показником соціальної реальності € культура: система цінностей, соціальних норм життя, зразки поведінки, мова, характер комунікацій, традиції і звичаї, матеріальна культура тощо.

Вивчення соціального життя по суті справи є пізнання світу, у якому ми живемо, а виходить, і самих себе. Звідси випливає величезна роль людини в побудові світу, у якому вона хоче жити і який прагне залишити нащадкам. Імовірно, саме про це думав

20

О Конт, бажаючи бачити соціологію позитивною наукою, здатною не

тільки передбачати, але і змінювати світ до кращого. Для того щоб

а _світ зберегти для нащадків, ми повинні його постійно вивчати і

_СІ1О усувати все, що заважає його процвітанню. Цю шляхетну роль

багато в чому повинна взяти на себе й соціологія.

РОЗДІЛ II

ВІД СОЦІАЛЬНОЇ ДУМКИ ДО СОЦІОЛОГІЧНОЇ ТЕОРІЇ

2.1. Короткий історичний екскурс

Протягом усієї історії суспільного розвитку кожну мислячу людину цікавили проблеми ЇЇ місця в цьому світі. Споконвічними будуть запитання: хто і що є людина? У чому полягає сенс життя? Як прожити своє життя гідно й у гармонії з суспільством? Ці запитання мають глибокий філософський, релігійний, моральний зміст. Свою більш конкретну відповідь на них дає соціальна думка. На рівні повсякденної свідомості соціологію і уявляють як науку, що вивчає конкретне суспільне життя людей: соціальні проблеми різних груп населення, організацію форм суспільного життя і багато чого іншого. У такому розумінні соціологічна наука, як уже зазначалося, є дуже молодою, нараховує не більше ста років. Однак якщо підходити до соціологічної теорії з всеосяжної історичної точки зору, то зародження інтересу до соціальної думки можна простежити протягом усього періоду, що ми називаємо цивілізацією.

Історія дозволяє нам стверджувати, що люди з глибокої давнини цікавилися соціальними проблемами, тобто питаннями спільного життя і праці. В умовах панування релігійного світогляду в усіх сферах життя суспільства соціальна думка здебільшого представляла проповідництво, опис бажаних принципів людського буття, була побудована на різного роду імперативах соціальної поведінки. Коли ці положення суспільної думки зведені в закони чи навчання авторитетних вчених чи проповідників, то вони можуть бути визначені як соціальна філософія або соціальна релігійна доктрина. Таким чином, уявлення про соціальне життя суспільства і людини були викладені в різного роду релігійних установленнях, у суспільній думці, соціальній філософії, в усній народній творчості, сказаннях і переказах.

Подібно сучасній цивілізованій людині, у стародавні часи люди добре вміли аналізувати емпіричні сторони свого життя і пристосовувати деякі зі своїх ідеалів до реальних людських відносин. Але раціональні досягнення виявилися тільки тоді, коли під впливом контактів з культурами інших народів, що володіють різним досвідом та іншими ідеалами, зникла відносна ізоляція суспільств. Отже, хоча соціальна філософія продовжувала домінувати в суспільній думці,

22

спостереження і порівняння, конфлікт того, що було непорушною істиною, з' зростаючим сумнівом і скептицизмом призвели до появи

зачатків^{ТсОЦІальної} ™°Р"-

Уже представники найдавнішого періоду розвитку античної

думки - Солоній, Парменід, Геракліт та інші - запропонували багато соціологічних узагальнень. Роботи Страбона, Цицерона, Лукреція настільки ж плідні в соціологічному, як і у філософському відношенні. На порозі Нового часу видатні мислителі, що належали до різних культурних ареалів, робили спроби викласти свої соціальні погляди в систематичному вигляді. Велику цінність являє написаний у XIV ст. арабським мислителем і державним діячем Ібн Халдуном «Історичний пролегомен», в якому відображене соціальне життя арабського світу.

У період Відродження і Реформації інтерес до соціологічних проблем помітно зріс і призвів до численних досліджень. Особливе місце в історії соціальної думки зайняли ідеї італійського філософа Джамбаттиста Віко (1668-1744), викладені в першій систематизованій праці з соціальної і культурної динаміки «Підстави нової науки про загальну природу націй».

Дослідження Дж.Віко представляють сьогодні великий науковий інтерес. У 1976 р. в Нью-Йорку пройшла конференція «Віко і сучасна наукова думка», присвячена до 260-річчя з дня виходу в світ названої роботи. Універсальність, багатосторонність інтересів - одна з характерних рис Віко-мислителя. Незважаючи на те, що джерела концепції Віко простежуються як у працях древніх авторів, наприклад Аристотеля, так і більш пізніх - Ф.Бекона (1561-1626), Н.Макіавеллі (1469-1627), його теорія була новим і важливим внеском у розвиток суспільної думки. Віко розробляє методологію і методику порівняльного типологічного історичного дослідження, теорію циклічності, що дозволила йому піднятися до рівня з'ясування характеру процесу соціально-історичного розвитку суспільства. Він прагне до цілісного пізнання соціальних процесів, до комплексного аналізу політичної, релігійної, господарської, культурної, юридичної й інших основ соціального життя, усвідомлює характер їхньої Взаємодії в процесі функціонування. Таким чином, він розглядає їх як елементи єдиної соціальної структури суспільства. Крім того, Віко вніс вклад у методологію і методику критичного вивчення Документів, аналізуючи питання соціальної й історичної психології.

Створивши «Нову науку», Віко заглянув далеко вперед, тому не випадково його роботи привертають увагу усе більшого числа дослідників. Багато аспектів його концепції випередили ведучі напрями сучасної соціологічної науки, зокрема ідеї з теорії культури, Розвинуті в працях М.Вебера (1864-1920), П.Сорокіна (1889-1968),

Н.Данилевського (1822-1885), Т.Тойнбі (1863-1947) та ін. Видний російський соціолог П.Сорокін зазначає, що Дж.Віко заслуговує бути в одному ряді зі справжніми батьками соціології.

Уже цей короткий екскурс в історію соціологічної думки дозволяє нам стверджувати, що сучасна соціологічна наука, у тому числі й українська, зародилася і стоїть на «плечах» тих, хто намагався робити соціологічні узагальнення не одне сторіччя назад і що саме нашим попередникам ми зобов'язані багатьма науковими досягненнями.

Можна погодитися з твердженням учених про те, що більша частина знань про суспільство і суспільні відносини, особливо в стародавньому світі, не була систематизована, була далека від наукових пояснень реального життя. Однак усі здобутки древніх мислителів тією чи іншою мірою містять досвід реальних людських відносин, орієнтовані саме на їхнє сприйняття і розуміння людиною. Для того щоб побачити факт такої взаємодії, необхідно сполучити аналіз розвитку соціальної думки з екскурсом у соціально-економічні відносини як умов її формування. Як тільки соціологія відривається від реального життя при аналізі соціальних проблем, вона перетворюється в псевдонауку.

Таким чином, мислителі і соціальна ідея минулих епох і зниклих цивілізацій належать не тільки минулому, але сьогоденню і майбутньому. їхні погляди, спостереження, узагальнення допомагають глибше зрозуміти соціальну реальність наших днів і уловити перспективні тенденції. Ось чому перш ніж розглядати проблематику сучасної соціологічної науки, ми на прикладах конкретних течій і напрямів соціальної думки резюмуємо її розвиток із самих найдавніших форм.

2.2. Соціальні уявлення в стародавній Індії

Виділити власне соціальні ідеї у стародавні часи дуже складно, тому що релігійне і світське життя людей практично не розділялися із-за страху перед божим покаранням, а також через існуючі соціальні відносини, при яких влада духовна була вершителем доль, у тому числі і представників вищого суспільства. Найчастіше мирська і релігійна «влада» поєднувалися в одній особі. Однак спробуємо все-таки провести межу між релігійними і світськими установленнями там, де це можливо.

Мислителі стародавньої Індії дали чудові зразки глибоких і різноманітних соціальних поглядів на суспільство і буття людини. Історія соціальної думки цієї країни починається з кінця другого -початку першого тисячоріччя до н.е., коли в долині Гангу існували

24

невеликі рабовласницькі держави, господарство яких базувалося на іригаційному землеробстві, що відбиває високий (для того часу) півень наукового і технологічного розвитку.

Індійська община була дуже міцною, і ця міцність грунтувалася на сполученні ремесла і землеробства. Відносний підйом економічного життя, з одного боку, і соціальні конфлікти, що загострилися, з іншого, призвели до зрушень у сфері пануючої ідеології і суспільної свідомості, до боротьби ідеалізму, що народжувався, і матеріалізму.

Основною загальновизнаною релігійною, а отже, і соціальною концепцією життя в рабовласницькому суспільстві Індії був брахманізм. Вік формувався і розвивався в ході трансформації ведичної релігії індо-арійських племен. Верховні боги - Брахма, Вишну і Шива - розглядалися жерцями (брахманами) як вершителі доль. Велику роль у релігії відігравали анімістичні уявлення і культ предків. Складні ритуали, здійснювані брахманами, сувора обрядова регламентація способу життя людей, аскетичні подвиги відмови від усього земного розглядалися як засоби, що забезпечували за законом карми краще перевтілення душі і кінцеве звільнення від ланцюга переживань, з якими постійно зіштовхується людина у своєму земному житті. При цьому вищою кастою (станом) в Індії були брахмани.

Відповідно до Вед, брахманізм вимагав визначеного способу життя, а не просто спадкоємної приналежності до касти брахманів. Отже, це вчення аж ніяк не можна назвати абстрактним чи нереальним. Дійсно, Веди стверджували, що існує чотири касти: брахмани, кшатрії, вайшії, шудри. Серед цих варн, відповідно до висловів Вед, брахмани - головні. Однак у Ведах існує чітке визначення, хто може називатися брахманом і що таке брахман: чи життєвий початок? Чи тіло? Чи порода? Чи знання? Чи благочестя?

Перше положення «життєве начало» у Ведах заперечується, тому що «незмінно життєве начало у різних тілах - минулих і майбутніх», «Тіло» також заперечується, тому що тіло (за своєю природою) в усіх людей аж до найнижчого стану однакове. «Порода» теж заперечується, тому що існує багато знатних ріші різного походження. І серед них займають вище становище багато позбавлених знатного походження, які виявили свої знання. Брахман - це не «знання», тому що безліч мудрих людей осягли вищу істину. Брахман - це не «благочестя», тому шо є багато людей, які віддають

ЗОЛОТО.

Хто ж такий брахман? Той, хто безпосередньо, немов плід амалаки у власній долоні, осяг «світовий дух» і завдяки досягненню своєї мети вільний від прихильності, пристрасті й інших недоліків;

25

наділений спокоєм і іншими достоїнствами; вільний від заздрості, спраги, надії, осліплення й інших станів; перебуває в думках, не порушених обманом, самосвідомістю й ін. Хто має названі властивості, той воістину брахман. Немає іншого шляху для досягнення брахманства, стверджується у Ведах. У цій філософії взаємодії суспільства і людини поряд із суто релігійним мотивом -відмовленням від усього земного, чітко виділяється моральне, мирське начало у житті конкретної людини.

Навіть відповідно до Вед, гуманізм і любов до людини повинні бути реальним життєвим началом будь-якої Варни, тобто пронизувати суспільні відносини людей, їхнє повсякденне життя. Ідеологія брахманізму, що проповідує аскетизм, закликала людину цілком відмовитися від повсякденних турбот для того, щоб душа втратила зв'язок з матеріальним світом і тоді б наступила її повна тотожність із брахманом. Це «звільнення» душі складало нібито вищий зміст людського життя. Однак досягти подібного стану дано не всім, а лише тим, хто здатний до одкровення і самоспоглядання.

При всій моральній привабливості навчання брахманізму не усі могли уявити собі суто духовні цінності сенсом життя. Цьому сприяли нерівність соціальних відносин, оточуючий людину різноманітний світ з принадами мирського життя, від якого знатні і багаті люди зовсім не збиралися відмовлятися заради досягнення духовно-релігійної досконалості.

Прагненням людини до пізнання цих протиріч, бажанням пояснити їх відповідала матеріалістична філософія - чарвака. Прихильники цього вчення виступали проти ідеалізму і релігії, займалися питаннями пізнання і логіки, а єдиним джерелом знання вважали сприйняття і відчуття. Чарвака критично оцінювала Веди, особливо як джерело життєвої істини, вона заперечувала існування бога і визнавала матеріальний світ незалежним від божественного провидіння.

Історія соціальної думки Стародавньої Індії говорить про велику різноманітність ідейних течій і їхніх представників, що намагалися не просто пояснити світ людських відносин, але й «узгодити» його з релігійним буттям людини, показати цінність релігії для реальних людських відносин. Бажання зберегти релігійне панування над духовним світом особистості призвело до багатовікової боротьби двох напрямів: ідеалізму і матеріалізму.

Різноманітні соціально-філософські ідеї знайшли своє відображення в цивілізації, створеній індійським народом, і вплинули на хід світового розвитку.

2.3. Соціальні ідеї у філософії конфуціанства

У середині IV ст. до н.е. із усіх порівняно великих і незалежних держав древнього Китаю виділяється царство Цинь. До цього часу відноситься розпад общини, що приводить до змін у характері суспільних відносин. Процеси, що відбуваються, були наслідком економічних змін, введенням інституту приватної власності на земельні угіддя і розширенням купівлі-продажу земель.

Триваючі безупинні війни і мобілізація сотень тисяч селян на будівництво Великої китайської стіни підривали економічне життя імперії, викликали незадоволеність народних мас умовами життя. Могутнє народне повстання призвело до загибелі Циньської династії і встановлення правління нової династії Хань (приблизно 206 до н.е. -

220 н.е.).

Але до цього, у VI ст. до н.е. Китай залишався конгломератом постійно ворогуючих династій. Одні претендували на гегемонію, інші намагалися вижити. Нестабільним було і становище самих правителів царств, усередині кожного з яких точилася боротьба між представниками вищої аристократії, то претендували на царський престол.

У цей бурхливий історичний період найбільшого поширення отримують ідеї Конфуція (551-479 до н.е.). Він був широко відомий як творець етико-політичного навчання. Складена його учнями книга «Лунь юй» є відображенням змісту поглядів Конфуція. Можна зазначити, що в часи Конфуція в усіх без винятку китайських царствах відбувався всенаростаючий процес упровадження держави в общину, підпорядкування общинника, обминаючи аристократію й общинні органи управління. Процес цей був довгим, болісним і Складним, тому що аристократія не хотіла розлучатися зі своєю владою. У сформованій ситуації правителі неодноразово зверталися за порадою до представників різних етико-політичних і філософських шкіл. Попит породив пропозиції, і сучасник Конфуція Цзи Чань висунув ідею ввести серед хліборобів систему кругової поруки, засновану на поголовному виказуванні.

Нестабільна ситуація в країні в умовах найжорстокішої кризи боротьби за владу призвела до падіння моралі, підміни справжніх цінностей їх сурогатами. Усе це наклало глибокий відбиток на формування особистості молодого Конфуція, який прагнув до пошуку ідеальної моделі особистості, наслідування якій повинно було призвести до згоди в суспільстві, до оздоровлення політичної і соціальної ситуації в країні. Таким чином, його вчення мало цілком соціологічні підстави і мету.

Основним поняттям етики Конфуція є «жень» (гуманність), моральний принцип якої визначає усі відносини між людьми й у суспільстві, і в родині, а одне з центральних місць у його вченні займає поняття «шляхетна людина», якій відведена роль ідеальної особистості, наочного приклада для наслідування. Конфуцій проповідував любов до старшого за віком і соціальним станом, а тому кожна людина повинна діяти у відповідності зі своєю роллю і своїм місцем у суспільстві. Він думав, що люди повинні бути великодушними і свято сповідувати культ предків.

На думку Конфуція, на чолі держави повинні стояти мудрі люди, тому що їхнє головне завдання - особистим прикладом виховувати своїх громадян, зберігати світ і доброзичливість у людських стосунках.

Він надавав великого значення освіченості і моральному удосконаленню особистості. Якою ж повинна бути «шляхетна людина»? У книзі «Лунь Юй» Конфуцій указує: «Шляхетна людина завжди виходить з почуття справедливості, яке виражається в тому, що в справах вона дотримується правил поведінки, у розмовах скромна, при завершенні справ - правдива. Саме такою і є шляхетна людина». Спираючись на соціальний досвід і знання попередніх поколінь, Конфуцій вносить у теорію соціальних інститутів і соціологію особистості ряд важливих положень. Створена Конфуцієм соціальна модель особистості вплинула на формування національного характеру і духовне життя китайської нації. Цими теоретичними положеннями Конфуцій певною мірою досяг своєї реальної мети -знайшов «ключ» до створення гармонійного китайського суспільства.

Свої ідеї Конфуцій втілював у життя. Вперше в історії Китаю він створив приватну школу, займався збиранням і записом народних пісень, переказів та історичних рукописів, упорядкуванням древніх книг, редагував «Книги пісень», «Книги історичних переказів», склав коментарі до «Книги змін» і літопис царства Лу.

Поняття (чи категорії) конфуціанської етики і сьогодні близькі і співзвучні моральним загальнолюдським цінностям. Наприклад, канонічне трактування категорії жень зобов'язують: «Чого не бажаєш собі, того не роби й іншим». Конфуціанська жень була критерієм упорядкування відносин між представниками родової знаті в Древньому Китаї. Категорія Лі (буквально «пристойність», «церемонія», «ритуал») у конфуціанській етиці поєднувала широке коло правил, що регулювали відносини між правителями і підлеглими, між усіма суспільними групами (станами, родами, сім'ями) і усередині їх, а також відносини між окремими людьми.

Соціологічні ідеї Конфуція про побудову ідеального типу особистості, шляхах його досягнення можна і сьогодні назвати

28

етичними цінностями людського життя, що є вічними. «За природою всі ЛЮДИ подібні, - писав Конфуцій, - і лише звички і виховання блять _ЛІодей відмінними одне від одного... Лише вища мудрість і коайня ДУР'^СТЬ незмінні» («Лунь Юй»). Конфуцій вперше в історії цивілізації відокремлює етичні норми від релігійних, розглядає мораль як форму удосконалювання реальних суспільних відносин. Ідеї Конфуція, особливо про моральне виховання людини, про регулювання людських відносин, зіграли прогресивну роль не тільки в історії китайської культури, але й усього цивілізованого світу. Відомий сучасний мислитель-богослов Олександр Мень писав, що «конфуціанський ідеал - не просто екзотична філософія, а перша спроба сформулювати вчення про те, що кінцева мета людини - чисто земна, що моральність може бути зміцнена незалежно від релігії, а трагізм життя переборений створенням гармонійного суспільства».

Після смерті Конфуція серед його послідовників розгорілася ідейна боротьба. Ряд його учнів схилялися убік містики й ідеалізму, базуючись на соціально-філософських ідеях Конфуція про культ предків і відстоюванні традиційних релігійних церемоній, інші -розвивали його ідеї про близькість людей одне одному за своєю природою, його гуманістичні погляди на світ, людські відносини.

Релігійно-філософські погляди мислителів Індії і Китаю дали наочні зразки соціологічної думки, особливо яскраво виражені в конфуціанській етиці, яка не стільки пояснює суспільні відносини, скільки намагається їх виправити, показати людині, якими вони повинні бути, якими шляхами можна цього досягти. Тут людина не тільки релігійна, але й мирська істота, зобов'язана освоїти моральні норми і будувати за ними повсякденне життя. Це - неминущий етичний ідеал.

2.4. Соціальні теорії в давній Греції

Перші спроби створення наукових соціальних теорій як форми наукового знання, що дає цілісне уявлення про закономірності чи істотні зв'язки дійсності, з'явилися в античній Греції. У своїх концепціях давньогрецькі мислителі використовували і соціально-філософські знання, і соціологічні ідеї Древнього Сходу, що дозволяє зв'язувати воєдино процес історичного пізнання соціального світу людини. Однак саме в працях грецьких мислителів найбільш чітко простежується демаркаційна лінія між релігійними і раціональними поглядами на світ суспільних відносин у грецькому суспільстві.

Аналізуючи соціальні відносини в рабовласницькій Греції, Аристотель писав з приводу рабства: «...сама ідея про владу пана над рабом - ідея протиприродна; лише законоположеннями

обумовлюється розходження між вільною людиною і рабом, за самою ж природою ніякого такого розходження не існує. Тому і влада пана над рабом, що заснована на насильстві, суперечить принципу справедливості». Таким чином, характер суспільних відносин ніяк не залежить (за Аристотелем) від божественного провидіння, а є результатом державного устрою і його законів.

Не менш глибокими соціологічними ідеями збагачує соціальну теорію і давньогрецький філософ Демокрит. Він пов'язує виникнення держави безпосередньо із соціальними потребами людей. Відповідно до його ідей, первісні люди вели стадний спосіб життя, не мали жител, одягу і знарядь, харчувалися випадково знайденою їжею. «Маючи нестаток (потреби) учителькою», вони поступово стали змінювати свій спосіб життя. Саме під впливом нестатку «руки, розум і кмітливість» призвели до культурного життя.

Таким чином, погляди Аристотеля і Демокрита цілком можна розглядати як перші наукові соціологічні погляди на виникнення і розвиток суспільства і держави, функціонування суспільних відносин, цивілізований розвиток, тому що в їхніх роботах розглядаються проблеми і справедливості, і рівності людей, що мають безпосередню емпіричну значущість для грецького суспільства.

До середини V ст. до н.е., після греко-перських воєн Стародавня Греція досягла значних успіхів у культурному й економічному розвитку. Головним центром давньогрецької культури і науки, що розвивалися, стали Афіни - держава рабовласницької демократії. Саме в цей період загострилася боротьба між матеріалізмом і ідеалізмом, двома протилежними концепціями бачення світу і людських відносин.

Найбільшим представником античного ідеалізму був учень Сократа Платон (427-347 до н.е.), який залишив найбільшу літературну спадщину і зробив значний внесок у соціально-філософські і соціологічні знання про суспільство. Нащадок царського роду Кодридів Платон за своїми політичними переконаннями був представником афінської аристократії.

Першим творенням древніх мислителів про суспільство, що дійшло до нас у повному обсязі, є «Держава» Платона, у якому він аналізує суспільство з погляду його ідеального варіанту, закладаючи основи соціології політичних інститутів. Платон, як і Демокрит, вважав, що держава необхідна для того, щоб люди могли задовольняти всілякі потреби в спільному проживанні. Це положення підкреслює значущість соціальних взаємодій у процесі створення і функціонування суспільства як цілісності, що цілком співзвучно ідеям Огюста Конта про виникнення суспільства.

Пошуки Платоном ідеального варіанта держави, тобто поагнення До удосконалення суспільних відносин, аж ніяк не заважа*⁰¹* йому висловлювати ідеї реального бачення суспільства. Візьмемо хоча б його міркування про демократію. «Демократія, на мій погляд, здійснюється тоді, коли бідняки, отримавши перемогу, деяких зі своїх супротивників знищать, інших виженуть, а решту зрівняють у громадянських правах і в заміщенні державних посад, що при демократичному ладі відбувається здебільшого за жеребком. Так, саме так установлюється демократія, чи відбувається це силою зброї чи ж тому, що її супротивники відступають, а злякавшись, поступово відступлять». Далі Платон стверджує, що людина також «набуває демократичних рис». При цьому він дає глибокий аналіз властивостей ідеальної особистості, які формуються в ній в умовах життя демократичного суспільства, а особистість він називає «демократичною людиною». Платон виділяє і причини, що повинні вплинути на формування визначеного «демократичного типу особистості». Ці ідеї видатного мислителя співзвучні ідеям Конфуція, що прагне створити еталон для суспільного наслідування у вихованні членів суспільства. Таким чином, «демократична особистість» - плід демократичного суспільства і відповідних суспільних відносин. Недарма ці блискучі ідеї Платона були сприйняті французькими матеріалістами, які вважали, що соціальне середовище значною мірою детермінує соціальний характер (тип особистості) людини. Соціальна теорія Платона розвиває концепцію соціології особистості, один з найважливіших її аспектів - обумовленість соціального типу особистості зовнішнім середовищем.

Не меншу соціальну значущість і навіть злободенність несуть міркування Платона про те, що тиранія виникає з демократії, знову ж таки на основі людських потреб, що змінюються. «Ненаситне прагнення до багатства, - зазначає Платон, - і зневага усім, крім наживи, погубили олігархію. Отож, і те, що визначає як благо демократія, і те, до чого вона ненаситно прагне, саме це її і зруйнує».

Що ж вона визначає як благо? Свободу! У демократичній державі тільки і чуєш, як прекрасна свобода і що лише в такій державі варто жити тому, хто вільний за своєю природою. Сп'яніння свободою, невміння нею користуватися, уживання її на шкоду собі і ближнім - от що погубить демократію, на думку Платона. Звідси випливає, що не Бог, а людина є творцем свого життя, яке вона повинна не просто перетерплювати, а використовувати для самовдосконалення на благо собі й ближнім.

Таким чином, описуючи різні варіанти державності, Платон Дає глибокий аналіз соціальним проблемам і причинам, що їх породжують, чим закладає основи функціонального аналізу. Якщо

вчитатися в ці міркування Платона, то значною мірою ми можемо провести аналогію з нашим сьогоденням, конкретним життям, а тому великі ідеї не підвладні часу. Прикладом є сучасне українське суспільство, у якому поняття «свобода» перетворюється в поняття «уседозволеність» і люди з жорстокістю і жадібністю прагнуть споживати, нічого не створюючи. Чи це не шлях до руйнування суспільства і людини?

Так хто ж Платон - філософ чи соціолог? Відповідь на це запитання дає в рецензії на російський переклад «Поетики» Аристотеля М.Г.Чернишевський. Він зазначає, що Платона багато хто вважає якимось грецьким романтиком, що зітхає про невідомий і туманний, дивовижний і прекрасний край, який відривається далеко-далеко від людей і землі. Платон був зовсім не таким. Він не був мрійником, думав не про зоряні світи, а про землю, не про примари, а про людину. І насамперед Платон думав про те, що людина повинна бути громадянином держави.

Соціальні ідеї Платона викладені в двох його найбільш ґрунтовних працях: «Держава» і «Закони». Ці твори далеко не рівноцінні. У «Державі» вчення про суспільство розроблене в тісному зв'язку з основною концепцією Платона - теорією «ідей» і несе на собі відбиток ригоризму і непохитності: ідеальне як зразок протиставлений нормі, емпіричній дійсності. У той самий час, незважаючи на таке протиставлення, у роботі представлене дивне знання і розуміння емпіричної реальності, що різко критикується Платоном. «Закони» більш компромісні, у них описані деякі поступки, яких вимагає реальне життя.

До цих творів примикають два його трактати: «Політик» і частково «Критон». Існуючим, дуже недосконалим формам державного співжиття передувала, за Платоном, досконала форма співжиття в століття правління Хроноса. У ті часи самі боги, як божественні пастухи, керували окремими областями, а в житті суспільства спостерігалася достатність усього необхідного людині. Тому були відсутні війни і конфлікти. Люди народжувалися безпосередньо з землі і не мали потреби в теплому житлі й у ліжку, використовували години дозвілля для заняття філософією. Оскільки люди були вільні від боротьби з природою, їх поєднувала дружба. Однак Платон вважав, що взяти цей лад за зразок неможливо, тому що матеріальні умови існування цього ладу не дозволяють, оскільки для самозбереження людина повинна вести боротьбу з природою і ворожими народами. Цими висновками, можливо, не усвідомлюючи того, Платон підкреслює пріоритет реальних людських відносин над ідеальними формами буття, підкреслює значущість матеріального, сутнісного світу у формуванні соціального світу людей.

32

Важливим етапом у життєдіяльності Платона виявилося його перебув^{ання на} острові Сицилія. У той час це був блискучий політй^чНИЙ і культурний центр у Греції. При сіракузькому правителі Ліонісії Старшому Платон невдало намагається втручатися в _яолітичне життя Сіракуз і реалізувати при його посередництві свій дяан ідеального державного устрою. У 388 р. до н.е. Платон повернувся до Афін і заснував там свою школу, що одержала назву «Академія». У 60-х рр. Платон знову побував у Сіракузах і відновив свою спробу перетворити державний лад, утім, також невдало.

Глибоке знання соціального життя й особистий досвід дозволяли Платонові стверджувати, що ідеал суспільства недосяжний, тому що боротьба між народами і конфлікти - вічне зло, стимулює недосконалість суспільних відносин.

Не випадково ідеальному типу суспільства Платон протиставляє негативний тип суспільного устрою, в якому основним рушієм поведінки людей стають матеріальні турботи і стимули. Його основний висновок: усі сучасні держави належать до цього негативного типу суспільного устрою. «Яка б не була держава, у ній завжди є дві держави, ворожі одна одній: одна - держава багатих, інша - бідних». Ці ідеї Платона можна розглядати як підстави зародження класової теорії побудови держави і, відповідно, суспільних відносин, запозиченої потім марксистами.

Великий внесок зробив Платон у розробку етичних проблем. Його етика складається з трьох частин: розумної, вольової і почуттєвої. При цьому розум є основа вищої чесноти - мудрості; воля - основа чесноти і мужності; подолання чуттєвості лежить в основі 'чесноти розсудливості. Платон вважав, що всі ці моральні якості поєднуються в четверту - справедливість. Не випадково в ідеальній державі Платона не тільки «робітники» нагадують рабів, але й члени двох вищих класів не знають повної і щирої волі. Суб'єктом свободи і вищої досконалості в Платона виявляється не особистість і навіть не клас, а тільки все суспільство, уся держава в цілому. Етика Платона була однією з різновидів релігійної моралі, яку, на його думку, можуть мати лише обрані представники суспільства - аристократія. Демос (народ) здатний лише до негативної моральності, до моралі підпорядкування (чеснота розсудливості), а раби не здатні навіть до самого елементарного морального життя.

Платон - один з перших учених, що аналізує соціальну структуру суспільства, розділяючи її на три стани: перший -філософи, чи правителі; другий - стражники (воїни); третій -Хлібороби і ремісники. Така соціальна структура суспільства "теоретично обґрунтовувала аристократичну форму рабовласницької Держави. Поряд з ідеальним типом держави Платон виділяв чотири

форми влади: тимократію, олігархію, демократію й тиранію. Тимократія не відповідає вимогам ідеальної держави, але до неї наближається. Прикладом такої форми влади він вважав Спарту. Ще нижче він ставив олігархію, владу деяких багатіїв, рабовласників. Але основний предмет критики платонівської ідеї про владу "залишала демократія, у першу чергу афінська". Найгіршого з форм державної влади він вважав тиранію.

Різноманіття і глибина соціально-філософських та соціологічних поглядів Платона дотепер викликають науковий інтерес різних дослідників.

Пелопоннеська війна стала однією з причин кризи грецьких міст-держав. Македонія стала гегемоном усієї Греції. Нова соціальна реальність вимагала нових ідей, нових дослідників. Найбільшим представником нового історичного періоду став Аристотель (384-322 до н.е.), який походив зі Стагира, його батько був придворним лікарем царя Імінти II. Закінчивши Академію Платона, Аристотель став його філософським опонентом. З 343 р. до н.е. Аристотель був протягом декількох років вихователем Олександра Македонського, а потім у 335 р. до н.е. він заснував в Афінах Лікей, що став одним з основних центрів розвитку науки в Греції. У своїй «перипатичній школі» він розробляв питання логіки, психології, філософії, природознавства, історії, політики, етики й естетики. Недарма К.Маркс називав Аристотеля «універсальною головою», «найбільшим мислителем античності». Його соціально-філософські погляди, викладені в безлічі робіт, були потім об'єднані в одну книгу «Органон» (знаряддя, інструмент).

Аристотель визнавав існування матеріального світу, який не потребує вигаданого платонівського світу «ідей». Він вважав, що шлях у науку починається від предметів, що діють на наші почуття і призводять до законів, які визнаються нашим розумом. Отже, почуття дають нам уявлення про ідеальні конкретні предмети, а розум, розкладаючи їх на найпростіші елементи, знаходить між ними щось загальне, а отже, емпіричне пізнання ніби передує теоретичному. Аристотель створює теорію походження держави з сім'ї, тобто значно випереджає Ф.Енгельса з його аналогічною ідеєю. Однак сім'я, на його думку, - не тільки кровні родичі. Членами сім'ї він вважав і панів, і рабів, чоловіка і дружину, батька і дітей. Рабовласницька сім'я була основою виникнення держави, яку Аристотель вважав найбільш досконалою формою спілкування між людьми. Влада в такій державі повинна належати не багатим чи бідним, а середньому прошарку - рабовласникам. Як і Платон, Аристотель описав соціальну структуру суспільства, у якій він виділив три класи громадян: дуже заможних, украй незаможних і таких, що знаходяться

34

у середині між тими й іншими. Такий стратифікований погляд на суспільство є сьогодні основною концепцією деяких західних країн. Леожав¹¹' Ф°Р^МИ правління Аристотель поділяв на «нормальні» -_МЙЯархія, аристократія і політія) і «ненормальні» (тиранія, олігархія, демократія). Найкращою формою державного устрою він вважав пояітію. Аналізуючи боротьбу класів: рабів, бідняків і аристократів, Аристотель займає позицію, що підтримує інтереси рабовласників. Однак він виступає проти розкрадання майна держави олігархічною меншістю, що складається з багатих.

Соціологічні погляди Аристотеля на суспільство і державу тісно пов'язані з етичними ідеями. Це цілком виправдано, оскільки під етикою він розумів вчення про мораль людини як суспільної істоти, «політичної тварини». Моральність, згідно з Аристотелем, дана людині лише в можливості, але саме власне життя індивіда і ■середовище перетворюють її в дійсність, якою керується людина у своїх суспільних відносинах. Такі погляди Аристотеля були близькі і Конфуцію, і французьким просвітникам, і навіть марксистам.

Значний інтерес мають соціологічні погляди Аристотеля і на проблему справедливості суспільних відносин, яка може бути «розподільною» і «зрівняльною». Перша має відношення до розподілу благ серед членів суспільства в залежності від їхнього соціального стану, друга - до обміну між людьми. Таким чином, він переходив від питань етики до питань політичної економії і соціального життя. Аристотель виступав проти розвитку товарно-грошових відносин у Греції, а економіка (наука про домогосподарство) розглядалася ним як мистецтво нагромадження засобів, необхідних для життєдіяльності сім'ї і держави.

Можна сказати, що саме Аристотель підвів теоретичні підсумки розвитку соціологічної думки минулих історичних епох, особливо аналізом проблем структурної та політичної соціології інституціальних відносин. Значну методологічну спадщину залишив Аристотель і у вивченні структури наук. Усередині єдиної науки він виділив ряд областей (філософію, логіку, математику, навчання про неорганічну природу, навчання про органічну природу, теорію держави тощо). Такий погляд на науку сприяв в подальшому інетитуалізації різних наукових напрямів і шкіл. Аристотель вважав, Що наука і мистецтво мають щось спільне: як і мистецтву, знанню належить здатність бути поєднаним за допомогою навчання. Хоча знання починається з відчуття, однак воно не тотожно відчуттям. Знання відрізняється і від думки (постулат, особливо важливий для соціології), тому що думка грунтується на усього лише імовірнісних підставах, відзначав Аристотелю в «Топіці». Навпаки, для думки чи Для віри справедливо, що стосовно них завжди можливі інші думки й

інша віра. Більш того, думка може бути і хибною, й істинною, переконання в ній жодним чином не може бути «непорушним», у той же час знання - міцна і непорушна істина. Аристотель вводить поняття «предмет» аналізу та його зв'язок із знанням. Але якщо знання розглядається як уже таке, що виникло і яке вже здійснюється, уже віднесене до свого предмету, то предмет і знання про нього складають неподільне ціле, шо абстрактно можна уявити як предмет знання і знання про предмет.

Великою методологічною цінністю є і концепція Аристотеля про основні риси наукового знання. Як специфічний чинник буття знання відрізняється трьома основними рисами: доказовістю, загальністю і необхідністю, здатністю пояснення чого-небудь (сполученням єдності і ступені підпорядкування). Здатність науки до визначення сутності явиш і процесів і необхідність застосування положень, що вбачаються нею, обумовлює пояснювальний характер знання. Завдання наукового знання полягає, по-перше, у фіксуванні деякої обставини чи факту і, по-друге, у з'ясуванні причини явища, що відбувається.

Навіть цей невеликий аналіз з «Топіки» показує, наскільки значним був внесок видатного мислителя у методологію соціологічного пізнання, соціологічного аналізу соціальної реальності. Внесок Аристотеля у філософію, науку, культуру загальновизнаний і незаперечний.

2.5. Соціальна думка від середньовіччя до нового часу

Становлення феодалізму супроводжувалося тимчасовим занепадом культури й економіки: скоротилася торгівля, захиріли ремесла, а багато з колись багатолюдних міст і центрів активного громадського життя перетворилися в села.

Для феодального суспільства країн Західної Європи була характерна складна ієрархічна соціальна структура. Своїм підґрунтям вона опиралася на масу залежного селянства, а також дрібних ремісників. Над ними піднімалася ціла піраміда: від лицарів, баронів, графів до короля чи імператора.

Основною релігійною ідеологією західного середньовіччя був католицизм. Ця релігійна ідеологія була настільки всемогутньою, що по суті справи володіла пріоритетом перед законом навіть у судах. Церкві належало до однієї третини всіх оброблюваних земель. Церква була монополістом у культурному і духовному житті суспільства. Школи цілком знаходилися в руках духівництва і були пристосовані для його потреб. Така тотальна влада церкви надавала навіть класовій боротьбі релігійний відтінок. Але й в епоху середньовіччя життя не

36

стояло на місці. Розширення торгівлі, географічні відкриття, хрестові походи сприяли ознайомленню Заходу зі східною культурою, вели до «осту наукового знання: астрономії, математики, техніки тощо. У ^деижі, в ряді італійських та англійських міст, а потім у Празі були ^ЯЮрені перші університети. Хоча вони були споконвічно центрами ученого богослов'я, у них усе-таки зароджувалися соціально-філософські течії, що зсередини підривали вікову схоластику.

Приблизно в XII - на початку ХНІ ст. в Європі отримали поширення нові переклади праць Аристотеля, який набув найбільшого наукового авторитету серед передової частини суспільства. Наукові відкриття в природознавстві давали можливість підняти соціальну теорію на новий рівень. Новий світ вимагав нових ідей.

Найпоширенішим світоглядом цього часу було вчення Хоми Аквінського (1226-1274). У своїх працях він писав не тільки про філософію, але й про економіку, мораль, право, державу та суспільство, тобто про всі соціальні інститути, що його складають. Його вчення було визнано єдино вірним світоглядом католицизму і таким проголошується донині. Не випадково стовпи Ватикану пропагують «неотомізм», видають десятки книг, присвячених Хомі Аквінському.

Предметом його соціально-філософських здобутків була вся сукупність знань. Хома Аквінський вважав, що філософія не повинна протистояти теології, але перша настільки ж нижче останньої, наскільки розум людини нижче розуму божественного. Він визнавав цілісність і ієрархічність у природі й у суспільстві, при цьому вважаючи, що кожна нижчестояща ступінь має свою мету у вищій і прагне до неї, уся ж система в цілому прагне до Бога. Закріплюючи в такий спосіб суспільну нерівність, Хома Аквінський стверджував, що підніматися вище свого стану грішно, тому що поділ на стани встановлено Богом. З Божої волі він виводить і владу монарха. Разом з тим він вважав, що світській владі підлеглі лише тіла, тоді як душі підлеглі тільки Богу. Верховна ж влада повинна належати церкві і наміснику Христа на землі - римському папі.

Серед країн Європи в ХШ-ХІУ ст. в економічному розвитку порівняно швидко процвітала Англія. В Оксфордському університеті, студенти якого брали участь у численних соціальних рухах, зростав вплив світської освіченості, поширювалися емпірико-філософські погляди провісника Нового часу - Роджера Бекона (близько 1214— 1294), францисканського ченця, що провів у церковних в'язницях майже чотирнадцять років.

Роджер Бекон критикував схоластичну філософію і пропонував замість неї метод практичної науки, «який доходить до

пізнання причин явиш», тим самим закладав основи емпіричної соціології. Прихильник практичного емпіричного знання Бекон вважав, що вище всіх умоглядних знань і мистецтв ціниться уміння здійснювати досліди, і тому така наука є «царицею наук». Бекон зробив ряд цінних відкриттів в астрономії, фізиці, хімії, військовій справі, намітив ідеї конструкції окулярів, телескопа та мікроскопа.

Незважаючи на те, що в офіційних філософських вченнях у феодальну епоху панував ідеалізм, що перемішувався з релігійним світоглядом, матеріалістичний світогляд зміцнювався не тільки в науці, але й у художній творчості (в переказах, казках, повістях), виступах єретиків. Усе це сприяло розвитку науки і культури, формуванню нового, більш реального погляду на світ, суспільство, людину.

Потреба в розвитку нових соціальних теорій у країнах Західної Європи пов'язана з необхідністю регулювання суспільній відносин, що ускладнювалися, особливо в політичній, економічній і правовій сферах. Тому не випадково в працях учених соціальні проблеми усе більше розглядалися як реальні матеріальні породження практичних людських відносин, а нові знання накопичувалися поза і крім релігійно-філософських концепцій абстрактного «буття».

Наприкінці XVI - у першій половині XVII ст. в Західній Європі остаточно сформувалися прогресивні напрями в соціальній філософії, тісно пов'язані з досягненнями природознавства і техніки. У цей час центр розвитку культури, науки, торгівлі перемістився з Італії в Англію, Нідерланди і Францію. Однією з основних країн розвитку соціологічної думки стає Англія. Тут були продовжені кращі традиції античних матеріалістів і передових мислителів епохи феодалізму. Вже з XVI ст. економіка Англії набуває капіталістичного характеру, у країні ефективно розвивається мануфактурне виробництво. На цій основі посилюється торгова і промислова буржуазія - нова соціальна верства суспільства. Нагромадження капіталу вело до руйнування старих суспільних відносин, старих структур, а виходить, і старих світоглядних вчень.

їм на зміну йшли нові ідеї. У числі видатних англійських мислителів Нового часу виділяється Френсіс Бекон (1561-1626) - син лорда-охоронця печатки при королеві Єлизаветі. Закінчивши Кембріджський університет, він почав займатися юридичною практикою.

Френсіс Бекон задумав енциклопедичну працю, яка б висвітлювала основи знання, - «Велике відновлення наук», але, на жаль, не встиг її закінчити. Він підготував лише дві частини своєї праці: «Про достоїнство і множення наук», де описується об'єкт

наукового дослідження, і знаменитий «Новий Органон», що описує

індуктивний метод пізнання. Справжньою наукою він вважав

иоодданавство, _а фізику, що спирається на чуттєвий досвід, -

Лда^сливішою його частиною. Ф.Бекон думав, що чуття непогрішне

і є джерелом усякого знання. Наука є практична наука і полягає у

застосуванні раціонального методу до чуттєвих даних. Індукція,

аналіз, порівняння, спостереження, експеримент суть головні умови

раціонального методу.

Ці погляди Ф.Бекона на природу і призначення наукового пізнання закладали основи не тільки нового мислення, але й знань про суспільство і людину, якою він вважав матеріальною, тілесною істотою. Бекон зазначав, що справжнє знання здобувається через з'ясування причинних зв'язків, а не фантазування про «різну мету провидіння» чи про «надчуттєве диво». Відповідно до його концепції пізнання, досвід є першою сходинкою, а розум - другою, виробляючий раціональну обробку даних досвіду. Відкидаючи крайності емпіризму і раціоналізму, Ф.Бекон ставив проблему зв'язку між відчуттями і розумом у пізнанні, тим самим стихійно закладав основи діалектики. Специфіка беконівського методу - емпіризм, що носить матеріалістичний характер, а також широке застосування індуктивного методу аналізу. Цей метод у соціології і сьогодні є одним з основних при конкретно-соціологічному аналізі соціальних явиш і процесів.

Другий, не менш важливий внесок Бекона у формування соціологічних концепцій Нового часу - це постановка проблеми експерименту. Він стверджував, що в пізнанні необхідно користуватися не випадковим досвідом, а планомірно організованим експериментом, що «катувати природу» треба за допомогою спеціальних знарядь дослідження, наприклад, з циркулем і лінійкою в руках.

Згідно з Беконом, основою індуктивного методу є сприйняття окремих фактів. Далі, піднімаючись повільно, крок за кроком, треба Доходити до загальних положень. При цьому індуктивний метод він пов'язував з аналізом, виступаючи проти «простого перерахування» фактів. У своїй роботі «Новий Органон» Бекон іменує індукцію «виведенням чи породженням аксіом з досвіду», а дедукцію розглядає як «виведення чи витягування нових досвідів з аксіом» з метою отримання нового знання.

У працях Ф.Бекона по суті справи закладені основи соціологічного аналізу, що представлений у «Таблицях і Зіставленнях прикладів». Таблиці дають можливість розуму узагальнити дослідні Дані, виявити причини і залежності одних явищ від інших. Бекон виділяє три типи таких таблиць, кожна з яких є ступінню пізнання, у

якій відображене явище, що спостерігається. Зіставивши визначене число дослідних даних, можна за подібністю умов, при яких відбувається досліджуване явище, виявити фактор, що незмінно є присутнім при цьому. Цей прийом Бекон назвав прийомом подібності чи присутності. Якщо досліджуване явище відсутнє, то факти, що спостерігаються, повинні бути виключені з числа причин досліджуваного явища.

Незважаючи на те, що Бекон застосовував свої «таблиці» при вивченні природи, він заклав основи логічного аналізу, розроблені пізніше англійським філософом Дж.Міллем (1806-1873) у книзі «Система логіки», де він сформулював чотири методи доказу причинно-наслідкових зв'язків: єдиної відмінності, єдиної подібності, супровідних змін, залишків, широко застосовуваних сьогодні соціологами й іншими суспільствознавцями. Таким чином, індуктивний метод і логічні докази Ф.Бекона мають велике значення і для розвитку соціологічної науки.

Важливий внесок уніс Ф.Бекон у класифікацію наук, засновану на різних духовних здібностях людини (уяві, пам'яті, розумі). Ця класифікація надалі була використана французькими матеріалістами в XVIII ст. при розробці плану знаменитої «Енциклопедії». Прихильник сильної централізованої держави, Ф.Бекон надавав першорядного значення промисловості і торгівлі. Головну політичну силу в структурі суспільства він ототожнював з купецтвом («політичне тіло суспільства»), а тому він виступав проти привілеїв для дворянства, у народі ж він бачив джерело смути, рекомендував ставитися до нього суворо.

Наукові, філософські і соціологічні ідеї Ф.Бекона принесли йому світову славу, його вплив був величезний. Російський письменник і публіцист О.І.Герцен писав, що Бекон, як Колумб, відкрив у науці новий світ, саме той, на якому люди стояли споконвіку, але який забули, зайняті інтересами схоластики.

Продовжувачем ідей Ф.Бекона був Томас Гоббс (1588-1679). Він отримав класичну освіту в Оксфорді і якийсь час працював секретарем у Ф.Бекона. Гоббс написав ряд праць: «Про тіло», «Про людину», «Про громадянина», «Левіафан». У філософії Гоббса чітко виділяються два напрями: філософія природна, що займається природними тілами, і «філософія цивільна», що стосується штучних тіл, тобто людського суспільства, власне кажучи - соціальна філософія. При цьому основу соціально-філософських і соціологічних поглядів Гоббса складає детермінізм, який, на його думку, є ключем до пояснення всіх соціальних процесів.

Томас Гоббс вважав, що будь-яке емпіричне знання повинно піддаватися обробці, сутність якої він бачив в обчисленні. На перший

план він ставив кількісно-математичний початок, стверджуючи, що Опадати і віднімати можна величини, тіла, рухи, часи, якості, ^яяття, відносини і слова, у яких може міститися будь-якого роду філософія. Разом з тим Гоббс думав, що емпірична індукція не може Дути застосовна до всіх галузей знання, зокрема до геометрії і соціології, де, на його думку, править раціональна дедукція. Таким чином, Гоббс «розривав» дві необхідні сторони наукового пізнання: індукцію і дедукцію, що було кроком назад порівняно з Ф.Беконом.

Будучи атеїстом, Гоббс вважав, що релігія і церква корисні державі як «соціальна вузда». Його соціально-філософські концепції держави і суспільства найбільш чітко визначені у творах «Про громадянина» і «Левіафан». Суспільство він трактує як гігантський механізм, а людину як елементарну частку цього механізму, егоїста, спонукуваного винятково почуттям самозбереження. Людині ■ притаманні егоїзм і злість - «людина людині вовк», тому люди ': вступають у конфлікт, звідси «війна всіх проти всіх». Такі характеристики суспільних відносин Гоббс вважав природними рисами будь-якого суспільства і робив висновок, що всі люди рівні між собою, але саме рівність породжує конфлікти між членами суспільства. Отже, «вузда» у вигляді деспотизму - умова цивільного благоустрою, при якому «природний» стан суспільства переходить до «суспільного» завдяки «договору» чи взаємній згоді.

Подальший розвиток соціологічні погляди Ф.Бзкона і Т.Гоббса знайшли в працях англійського філософа-просвітителя Джона Локка (1632-1704). Він народився у Рингтоні в родині адвоката, навчався в Оксфорді, вивчав філософію, природознавство і медицину. Основна робота Дж.Локка «Досвід про людський розум» розвиває емпіризм Ф.Бекона і доводить, що знання відбувається не просто з досвіду, а з чуттєвих даних, з відчуттів. При цьому Локк вважав, що теорія пізнання нерозривно пов'язана з психологією.

У концепції пізнання Локк виділяє три основних положення:

1. Немає уроджених ідей, усе пізнання народжується в

досвіді і з досвіду.

2. Душа (чи розум) людини при народженні є «чистою

дошкою».

3. Немає нічого в інтелекті, чого раніш не було б у відчуттях,

у почуттях.

Дані досвіду - от «єдині вікна» у світ. Відчуття, отримувані людиною з навколишнього середовища, - перший і основний початок усякого пізнання. Ця ідея детермінізму свідомості особистості навколишнім середовищем знайшла свій блискучий розвиток у працях французьких матеріалістів XVIII ст. в їхній концепції ролі соціального середовища у формуванні особистості.

Значний внесок зробив Дж.Локк в емпіричну психологію, стверджуючи, що першорядне значення в ній повинне приділятися самоспостереженню (інтроспекції). Будучи деїстом, Дж.Локк визнавав Бога і поєднував віру з розумом. У своїх теоріях Локк виходить із природного стану людей і їхніх договірних відносин з державою, тому відстоює приватну власність, грошове господарство, економічну політику, що заохочує торгівлю й індустрію.

Локк звертає велику увагу на «загальні терміни», у яких узагальнені явища, процеси, речі, усе, що нас оточує. Однак Локк уточнює, що загальні й універсальні терміни - це витвір розуму. Загальне й універсальне не відноситься до дійсного існування речей, а винайдені і створені розумом для власного вживання і стосуються тільки знаків - слів чи ідей. Слова бувають загальними, коли вживаються як загальні ідеї, і тому можуть бути застосовані однаково до багатьох окремих речей; ідеї ж бувають спільними, коли виступають як представники багатьох окремих речей. Але спільність не відноситься до самих речей, що є загальними за своїм значенням.

2.6. Соціологічні погляди представників німецької класичної філософії

Родоначальником класичної німецької філософії був Імануїл Кант (1724-1804). Він народився в родині ремісника, закінчив гімназію й університет у Кенігсберзі, ректором якого він згодом став.

Один з найбільших мислителів, чиї ідеї зберегли своє значення дотепер, Кант володів широкими науково-філософськими інтересами. До числа його найбільш видатних праць належать: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» і «Критика здатності судження». Як і його попередники, Кант досліджував реальні людські відносини, проблеми особистості, питання моральної оцінки вчинків людей, етичні норми і принципи. Ці ідеї знайшли своє відображення в концепції «категоричного імперативу», згідно з яким людина повинна чинити так, шоб норми її поведінки могли стати принципом загального законодавства. Основний етичний твір Канта «Критика практичного розуму» дозволяє стверджувати, що вихідною передумовою його етики є сформоване в нього під впливом ідей Руссо переконання, що всяка особистість - самоціль і ні в якому разі не повинна розглядатися як засіб для здійснення яких-небудь завдань, навіть якщо ці завдання загального благоденства. Ця концепція Канта про абсолютне достоїнство і цінність кожної особистості цілком відповідає деклараціям ідеологів французької буржуазної революції про загальні

й невідУмні права людини та громадянина і є однією з ключових гуманістичних соціологічних ідей.

Кант стверджує, що моральний закон може бути тільки формальним. Якби у формулювання моральних законів входила вказівка на характер дій людини, то такі закони ніколи не могли б отримати безумовне необхідне значення. Дії такого закону були б усього лише умовними, гіпотетичними, у той час як він повинен дати безумовне розпорядження - «категоричний імператив». Закон вимагає, щоб кожен індивід, незалежно від змісту його дій, чинив так, щоб його особиста поведінка могла стати правилом поведінки для інших. Кант чітко відокремлював свідомість морального обов'язку від почуття, емпіричних схильностей до виконання морального закону. Він вважав, що якщо до вчинків, що співпадають з велінням морального закону, людини тягне природна схильність, то така поведінка може бути названа тільки легальною, але ще не моральною. Моральний же вчинок буде лише тоді, коли він здійснюється тільки з поваги до морального закону.

Таким чином, у концепції Канта простежується розбіжність морального і легального в поведінці людини. У випадку конфлікту між цими формами поведінки, на думку Канта, людина повинна керуватися тільки моральним обов'язком.

Соціологічні погляди Канта носять характерний для нього компромісний характер. Він супротивник революційної боротьби мас, прихильник реформаторства. Основний заклик Канта - моральне удосконалення людини і людства. Кант захищає приватну власність, вважає її наявність у людей «природним станом». Аналізуючи проблеми соціальної рівності, Кант приходить до висновку, що люди рівні лише остільки, оскільки вони створені єдиною природою. Звідси соціальна структура суспільства поділяється на «громадян» і «тільки підданих», до останніх Кант відносить працюючі маси населення. Погляди Канта на суспільні відносини представлені в його праці «Про вічний світ» (1795), де він обґрунтовує необхідність установлення миру між народами і дуже критично оцінює військові авантюри правителів Пруссії. Ідеї Канта знайшли свій подальший розвиток у поглядах пацифістів - супротивників вирішення конфліктів за допомогою війни.

Найбільшим представником класичної німецької філософії був Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831). Він народився в Штутгарті в родині чиновника. Вищу освіту здобув у Тюбінгенському теологічному інституті.

Основною заслугою Гегеля є створення діалектичного методу, який застосовується практично у всіх соціальних сферах знання і науках. Діалектичний метод Гегеля вступив у протиріччя з

42

43

метафізичною системою пізнання, що заперечувала розвиток в об'єктивній дійсності. Однак саме соціальна реальність - бурхливі історичні події його епохи - стала ідейною основою розвитку нового, діалектичного погляду на світ, людські відносини, що знов-таки підтверджує ідею інтегративності соціологічного пізнання і самого процесу розвитку соціального світу.

Вперше в історії цивілізації весь природний, історичний і духовний світ був представлений у вигляді процесу, тобто в безупинному русі, зміні, перетворенні і розвитку. При цьому Гегель зробив спробу розкрити і внутрішній зв'язок цього руху і розвитку. Об'єктивний ідеаліст, Гегель був непримиренним супротивником матеріалізму і переконаним захисником релігії. Розвиток дійсності, писав Гегель, підпорядкований необхідності, а отже все дійсне «може відбутися тільки так, а не як-небудь інакше».

Для соціології найбільше значення має другий розділ логіки Гегеля, де аналізується проблема протиріччя і зв'язаних з нею категорій. Протиріччя, говорить Гегель, є «корінь усякого руху і життєвості: лише, оскільки щось має в самому собі протиріччя, воно рухається, володіє імпульсом та діяльністю». При цьому саме протиріччя Гегель розглядає як джерело саморуху і саморозвитку. Велике методологічне значення має аналіз поняття «діяльність», яку Гегель визначає як заключну ланку в процесі перетворення реальної можливості в дійсність. Але як ідеаліст Гегель визнавав істиною лише духовно-творчу діяльність. У межах ідеалістичного світогляду Гегель дав глибоке тлумачення діалектики необхідності і випадковості, визначаючи випадкове «як щось таке, що може бути і може також і не бути, що може бути таким, а також і іншим, чиє буття чи небуття, буття такого чи іншого роду має своє підґрунтя не в ньому самому, а в іншому». Звідси, за Гегелем, випливає діалектичне взаємовідношення між поняттями випадковості і необхідності в суспільному розвитку, які не тільки не виключають, а навпаки, обумовлюють одне одного.

Чи можна уявити собі соціологічний аналіз без глибокого наукового осмислення Гегелем проблем каузальності (причинності) і взаємодії? І та, і інша категорії в соціології є основними. Наприклад, вивчаючи таке соціальне явище, як злочинність, ми неминуче звертаємося до аналізу її причин, а отже, пізнанню сутностей більш глибокого порядку, а не просто поверхневого фіксування факту злочинної дії. У цьому аналізі ми знов-таки можемо опиратися на ідеї Гегеля, який вважав, що дія «не містить у собі взагалі нічого такого, що не містить у собі причина», що одна і та сама річ виявляється причиною в одному випадку і дією в іншому.

Каузальні відносини в їхньому повному розвитку він розумів як взаємодії. Якщо взаємодія включає і себе все багатство .опосередкованих ідей у сфері буття й у сфері сутності, то, на його думку, саме в цьому випадку воно перетворюється у поняття.

Викладена в «Філософії духу», «Естетиці» і «Філософії історії» гегелівська концепція теорії суспільства доводить, що існує закономірність історичного процесу і що громадянське суспільство, держава, правові, естетичні, релігійні та філософські ідеї пройшли довгий шлях історичного розвитку і зміни. Згідно з його вченням, сім'я і громадянське суспільство - лише кінцеві форми об'єктивного духу, істиною якого є його нескінченна форма - держава. Ідеальний варіант сім'ї Гегель пов'язує з пануванням чоловіка, обов'язок жінки - народжувати і виховувати дітей, володіти власністю, вести домашнє господарство. Його соціологічна концепція громадянського суспільства базується на «системі потреб», приватній власності, яку охороняє правосуддя та поліція. Гегель виступав проти демократичних ідей політичної свободи, вважав ідеальним зразком державності прусське суспільство.

Неоціненний внесок зробив Гегель у теорію соціальних систем і системного аналізу. Хоча основи системного мислення, тобто уявлення про світ як визначеної цілісності взаємозалежних частин, з'являються, починаючи з Аристотеля, але тільки в працях Гегеля поняття «цілісність» постає перед нами у формі наукової, логічно завершеної концепції. Він вважав, що ціле є завжди щось більше, ніж сума частин, тому що саме воно визначає природу частин, і тому частини не можуть бути пізнані поза розглядом їхнього цілого, бо знаходяться в стані взаємозалежності і взаємозв'язку. Ці методологічні ідеї Гегеля знайшли своєрідне продовження в соціології: у «органічному цілому» Конта, «органіцизмі» Спенсера, «функціоналізмі» Мертона і Парсонса.

Науковий внесок Гегеля був настільки вагомим, що вже в XIX ст. виник цілий науковий напрям - гегельянство. Однак внутрішня суперечливість багатьох його положень призвела до того, що його ідеї почали використовуватися різними науковими і політичними напрямами, що вели між собою не тільки наукову дискусію, але й політичну боротьбу. Суперечки в таборі гегельянців зосереджувалися в основному на його релігійних ідеях. Частина гегельянців стала на шлях трактування вчення Гегеля в дусі християнської ортодоксії. Вони складали табір правогегельянців (французькі філософи Г.Хинрихс і Г.Габлер). Ліві гегельянці (німецькі філософи Б.Бауер, Л.Фейєрбах) виступали проти ортодоксального тлумачення вчення Гегеля.

45

Інтерес до соціальних проблем, стимульований соціальними протиріччями, що загострювалися, актуалізував потребу в новому науковому напряму. Відповіддю на соціальні запити стала соціологічна класика, яка знайшла своє вираження в таких непересічних особистостях як Огюст Конт, Герберт Спенсер, Карл Маркс, Еміль Дюркгейм, Макс Вебер.

2.7. Соціологічна думка та соціологія в Україні

2.7.1. Зародження і розвиток соціологічної думки

Історія соціологічної думки в Україні як цілісний процес донедавна практично не досліджувалася. Нині у зв'язку з процесами державотворення та національно-культурного відродження потреба у науковому знанні еволюції вітчизняної соціальної думки, починаючи від й витоків до інституціалізації як академічної науки, набуває особливого значення. Вона відтворює низку проблем, пов'язаних зі складними процесами становлення і розвитку українства від початків його історії до сьогодення.

Протосоціологічний період її розвитку охоплює хронологічний проміжок від часів Київської Русі до середини XIX ст. Його історія налічує кілька етапів, що характеризуються певними особливостями розвитку соціологічного знання під впливом економічних, соціальних, політичних, ідеологічних факторів:

• протосоціологія епохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі (праісторія, Київська держава, княжа доба, литовсько-польський період — V - кінець XV ст.);

• протосоціологічне знання козацької доби (від початків козацтва до зруйнування Січі - кінець XV - третя чверть XVIII ст.);

• протосоціологія доби відродження України (кінець XVIII-середина XIX ст.).

Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (ІХ-ХШ ст.), і тісно пов'язані з буттям українського народу, формуванням української державності -Київської Русі, яка постала в результаті об'єднання східнослов'янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру - Києва й Середнього Подніпров'я. Елементи соціологічної думки містять праці найдавніших українських мислителів.

Київський князь Володимир Мономах (правив у 1113-1125 рр.) у «Повчанні дітям» дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру.

46

Різноманітним історико-соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі ХІ-ХШ ст., найпомітніший серед яких «Повість минулих літ», авторство якого належить ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Подієвий спектр увиразнює головну його ідею, яка полягає в обстоюванні єдності Руської землі та політичної незалежності.

Вихід на історичну арену Галицько-волинської держави засвідчив «Галицько-волинський літопис» - важливе джерело інформації про соціальне життя на західноукраїнських теренах.

Соціально-економічне, політичне і духовне життя різко змінилося у XIII ст. у зв'язку з пануванням на українських землях монголо-татарської навали. У XIV ст. центрально-українські землі були захоплені Великим князівством Литовським. Більшість галицько-волинських земель опинилася під польською владою. З півдня дошкуляли татарські напади.

Історична доля українського народу витворила своєрідний соціальний феномен - козацтво - проміжну верству між шляхтою і селянством, на яку не поширювалися ні кріпацтво, ні панщина. Особливість його в тому, що Україна, не будучи державою, фактично існувала як унікальна державно-правова система, суб'єктом якої було козацтво. З ним пов'язані і перші переписи населення в Україні, формування козацьких реєстрів, створення війська реєстрових козаків.

У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566), якого сучасники називали українським (рутенським) Демосфеном. Він обгрунтував положення, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які підкоряються королю добровільно. Перед законом як гарантією розвитку та існування держави рівні всі, навіть королі. На думку С.Оріховського, природне право (закон) важливіше від законів, які регулюють відносини у суспільстві і які за необхідності можна змінити.

Виникнення держави спричинене двома факторами: вродженим людським недоліком, який вимагає взаємної допомоги, і вродженою схильністю людей до зближення, яка ніби «клеїть» їх, в'яже одним вузлом. Обов'язок держави щодо громадянина -гарантувати кожному право на існування. Вона повинна дбати про освіту громадян, «адже ніхто нічого не зробить корисного навіть у самому незначному мистецтві, якщо не буде вчитися», сприяти розбудові нових шкіл.

Обов'язки індивіда перед державою ще вищі, його діяльність має спрямовуватися передусім у руслі інтересів держави.

47

Суспільні погляди С.Оріховського відіграли етапну роль у розвитку вчення про державу від середньовічних концепцій до теорій держави і права ХУІІ-ХУШ ст. Щодо багатьох положень він випередив таких мислителів, як Г.Гроцій, Т.Гоббс, Ж.Боден та ін. В Україні і Росії його ідеї розвивали діячі Києво-Могилянської академії, зокрема Феофан Прокопович (1681-1736).

Наприкінці XVI - початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський (між 1545(50) - після 1620), який у своїх полемічних творах обстоював ідею свободи, рівності, справедливості.

У цей час центр освітнього, інтелектуального життя перемішується з Острозької академії до Києво-Могилянської, найпомітніші діячі якої Петро Могила, Стефан Яворський, Павло Величковський, Юліан Кониський, Феофан Прокопович, крім власне духовних літературних праць, приділяли увагу відносинам церкви і держави, церковній та світській владі.

Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український філософ, письменник Григорій Сковорода (1722-1794), який науку про людину вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Не заперечуючи ролі й значення технічних досягнень, найголовнішого він вважав науку про умови та способи забезпечення щасливого життя, про людину та її щастя.

Особливу цінність має його концепція спорідненої праці. Сковорода чи не першим із вчених нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя на найпершу життєву потребу та найвищу насолоду. Смисл людського буття він вбачав у праці, а справжнє шастя - у вільній праці за покликанням. Думка про визначальну роль спорідненої праці у забезпеченні щасливого життя вперше набула рис загального принципу вирішення проблеми людського щастя і смислу людського буття.

Безпосереднім суб'єктивним виявом людського щастя Сковорода вважав внутрішній світ, добрий сердечний настрій, душевну міць. Досягти цього можна, втілюючи веління своєї «внутрішньої натури», пізнаного в собі Бога. Цією «внутрішньою натурою» є спорідненість із певними видами праці. Люди мають пізнати самі себе, свої здібності й виробити адекватний своїй природі епоси життя. Спорідненість, покликання і є справжнім Богом у людині.

У такому контексті розглядає Сковорода й проблему соціальної нерівності, визнаючи тільки одну - нерівність обдаровань і покликань, тобто нерівність природного походження. Звідси його принцип «нерівної рівності». «Бог, - писав Сковорода, - богатому подобен фонтану, наполняющему различньїе сосудьі по их

48

вместимости. Над фонтаном надпись сія: «Неравное всьм равенство»... Меншій сосуд менье имьет, но тем равен єсть больиіему, что равно єсть полньїй». З цих позицій критикує він суспільні вади, ратуючи за моральну перебудову світу шляхом подолання неспорідненої праці, бо саме вона породжує суспільні вади. Треба займатися тією справою, для якої людина народжена.

Великого значення у пізнанні людської природи, у виборі людиною свого місця у житті Сковорода надавав практиці, вправам, які вдосконалюють природні дані. Наука і звички повинні спрямувати людину на шлях спорідненої, корисної для суспільства праці, яка є основною сферою вияву сутності людини в її високих духовних прагненнях.

У творчості Г.Сковороди започатковані й ідеї екзистенціалізму (філософська течія, що на першому плані розглядає людину та її переживання), які у світовій науці стали розробляти тільки через століття. Його роздуми сповнені гуманізму, конструктивного змісту і варті сучасного ґрунтовного дослідження.

Отже, суспільні концепції, які постали в Україні в період від античності до XIX ст., охоплювали широке коло соціальних проблем і підходів до їх вирішення. З позицій свого часу, тодішнього рівня знань автори намагалися осмислити окремі і загальні соціальні явища, що створювало інтелектуальне підґрунтя для подальшого вивчення суспільства як системи, механізмів його функціонування. У тогочасній українській протосоціологічній думці домінують загальні закономірності становлення й еволюції соціологічного знання та специфічні особливості, зумовлені розвитком української історії. Ця специфіка відображена у соціальній проблематиці, пов'язаній з боротьбою етносу за свою політичну й національну незалежність, громадянські права та свободи, за національні соціальні інститути.

Наприкінці XVIII ст. розпочинаються активні дослідження фольклору, етнографії, історії українського народу, набутки яких мають неабияке значення і для соціальних знань. Багато праць цього періоду, передусім «Опис весільних обрядів» Григорія Калиновського, «Зємлеописання о Малия России» М.Туранського, «Записки о Малороссии» Ярослава Маркевича, «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського, «Історія русів» невідомого автора засвідчують появу системних українознавчих студій, в контексті яких досліджувалося і соціальне життя народу.

Подальший розвиток та якісно новий стан самоусвідомлення українства розпочинається з діяльності Кирило-Мефодіївського братства, ідейне ядро якого утворювали Микола Костомаров, Михайло Гулак. Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Володимир Білозерський, Олександр Маркевич. Своєрідним маніфестом Братства

стала «Книга буття українського народу» М.Костомарова, в якій історія України розглядається у контексті світового історичного процесу, а соціософські міркування автора насичені ідеями всеслов'янського братства і відродження України.

2.7.2. Початок української соціології

Другий період розвитку соціологічної думки в Україні безпосередньо пов'язаний з виникненням соціології як окремої науки. У наукових колах його називають періодом академічної соціології. Розпочинається він за існування та інституціалізації соціології на Заході. Це породжує певні способи бачення й моделі пізнання соціальної реальності, нові підходи, способи вирішення й засоби реалізації соціальних цілей, інтересів і потреб, оскільки соціологічні принципи, методи та концепції були вже досить відомими серед українських науковців.

Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80-х роках XIX ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі «Громада».

Учені, які досліджують особливості тогочасної української соціологічної думки наприкінці XIX ст., відзначають, що тодішні дослідження здебільшого трансформували ідеї О.Конта, Г.Спенсера, К.Маркса, виявляли обмаль критичного ставлення до надбань своїх попередників, слабо були заряджені на вироблення власних соціологічних теорій, хоча окремі оригінальні ідеї вони висловлювали. Визначальна риса соціологічної думки в Україні -тісний взаємозв'язок із суспільно-політичними проблемами, з завданнями утвердження національної державності, боротьбою за незалежність, національно-культурне відродження. Специфічною ознакою вітчизняної соціології було її самовизначення як одного з засобів державотворення, розвитку національної самосвідомості. А перші українські соціологи були передусім громадськими діячами, а вже потім науковцями.

Домінувало у тогочасній соціологічній думці звернення до соціально-культурних проблем. Водночас вона виявляла помітну зацікавленість соціально-політичними, економічними аспектами.

Так, у соціологічних студіях публіциста, економіста, соціолога Сергія Подолинського (1850-1891) сусідили марксистські і соціал-дарвіністські, «громадівські» погляди. Вважаючи, що суспільне життя відбувається згідно з законом боротьби за існування, він і положення про додаткову вартість розглядав як одну з форм цієї боротьби. Але поряд із законом боротьби за існування, твердив С. Подолинський, діє і закон зростання солідарності людей. З часом

50

людські громади, піддавшись почуттю прихильності, можуть перестати боротися між собою. Все це матиме неабиякий сенс для людей, які вивільнять свої сили для взаємодії з навколишньою р_ОДОю. Зростатиме середній рівень розвитку більшості людей, з'являться можливості для самовияву талантів.

С.Подолинський значну увагу приділяв аналізу соціального становища різних груп, причин соціальної диференціації (їх він убачав у привласненні панівним класом додаткової вартості), соціальної мобільності (залежить від національності особи). Ці думки висловлював у праці «Ремесла і фабрики на Україні».

Серед учених-дослідників українського суспільства кінця XIX ст. насамперед вирізняється постать Михайла Драгоманова (1841-1895), який чимало уваги приділяв перспективам історичного поступу України, можливості її самостійного існування на європейському терені. Національне питання він вважав одним з найважливіших. Основу для його вирішення вбачав передусім у демократизації суспільства, запровадженні політичних свобод (всенародного земського представництва з контролем за діями виконавчої влади, недоторканності свободи особи, слова, товариств). На його думку, політичні та національні інтереси російського населення можуть бути забезпечені тільки за повної децентралізації управління економічним і культурним життям. Драгоманов обгрунтував тезу, що справжньої політичної свободи не може бути за тогочасної централізації. На підтвердження цього він наводить факт, що в Європі з часів Великої французької революції всі перевороти саме тому і не досягали найближчої мети, бо самодержавство королів змінювалося самодержавством парламентської більшості, залишаючи недоторканною і навіть удосконалюючи централізовану бюрократичну машину управління.

М.Драгоманов критикував ідеологію російських народників П.Лаврова, П.Ткачова, Г.Плеханова та інших за те, що вони у своїх політичних програмах навіть не обіцяли автономій іншим народам у майбутньому. Російські революційні діячі не сприйняли тоді ідей Драгоманова про федеративний принцип взаємозв'язку народів Росії. Але концепція Драгоманова набула широкого розголосу поміж української інтелігенції, справила позитивне враження і на Європу. Зокрема, її підтримував Е.Бернштейн.

М.Драгоманов черпав досвід з демократичних надбань європейських держав. Йому була близькою соціальна проблема у марксизмі, але не відкидав він і національних засад у розвитку людства, через які суспільство має засвоювати найпрогресивніші надбання. Він намагався наповнити ідею національності «всесвітньою правдою», яка допомагала б кожній нації рухатися шляхом

історичного поступу. Національність не може бути причиною насилля над людьми, а права осіб будь-якої національності мають бути рівними.

Розглядаючи соціологію як науку про суспільство, важливу роль відводив порівняльному методу досліджень, намагаючись піднести їх до світових зразків.

Один з найвідоміших тодішніх вітчизняних соціологів Максим Ковалевський (1851-1916) сповідував плюралістичний підхід до суспільства, намагався при вирішенні складних соціологічних проблем брати до уваги сукупність соціальних чинників та елементів. У двотомній праці «Соціологія» (1910) писав, що соціологія, на відміну, наприклад, від історії, відволікається від маси конкретних фактів і вказує лише на загальну їх тенденцію, не втрачаючи при цьому свого основного завдання - розкриття причин спокою чи руху людських суспільств у різні епохи. Тільки соціологія, стверджував він, може ставити собі за мету розкриття елементів, необхідних для блага суспільства, тобто для його порядку і прогресу, а також усіх різноманітних біосоціальних причин, від яких вони залежать.

У ставленні до соціології як системи наукового знання Ковалевський дотримувався тієї ж класифікації наук, що й Конт, але психологію вважав галуззю не біології, а соціології. Конкретні науки (етнографія, статистика, політична економія та ін.) забезпечують соціологію необхідними даними. У свою чергу, ці науки повинні спиратися на загальні закони співіснування і розвитку, які покликана встановлювати соціологія як наука про порядок і прогрес людських суспільств. Однак соціологія має не запозичувати у конкретних дисциплін основні засади, а виробляти їх сама, беручи до уваги різноманітні людські відчуття і потреби.

М.Ковалевський не вважав, що ідеї правлять світом, стверджував, що не існує єдиного визначального соціального чинника. Вести мову про головний чинник - те саме, що говорити про краплі річкової води, які своїм рухом зумовлюють її течію. Соціологічна теорія Ковалевського - явище складне, різноманітне, органічно пов'язане з його історичними дослідженнями.

Відомий історик, етнограф, археолог Володимир Антонович (1834-І 908) використовував свої знання для вивчення соціальної структури, психосоціальних типів, поведінки натовпу, чинників соціального розвитку. Він одним з перших вітчизняних дослідників пов'язував назву «Русь» зі слов'янським племенем полян і, всупереч польським націоналістичним історикам, а також російській великодержавно-шовіністичній історіографії, вказував на її генетичний зв'язок з історією Київської Русі. Саме Антонович запропонував для практичного вжитку термін «Україна-Русь», який,

52

на його думку, мав не лише стверджувати наступність історичного минулого й сьогодення, а й певною мірою, самою згадкою про старі часи сприяти консолідації українського народу, територіальне поділеного між Австро-Угорщиною та Росією.

Учень Антоновича, видатний історик, політичний діяч Михайло Грушевський (1866-1934) вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою визначається біологічними, економічними та психологічними чинниками. Значне місце в його дослідженнях відведено вивченню історії України, історичного процесу взагалі, генезису східнослов'янських народів. На особливу увагу заслуговують погляди Грушевського щодо виникнення і розвитку української та російської народностей, становлення державності в Україні та Росії.

До Грушевського в російській історіографії загальноприйнятою була така схема історії Російської держави: передісторія Східної Європи, неслов'янська колонізація, розселення слов'ян, формування Київської держави, історія, що сягала XII ст. Потім вона переходила до Великого князівства Володимирського, від нього в XIV ст. - до князівства Московського, де була започаткована історія Московського царства, згодом імперії. З історії українсько-руських і білоруських земель, які лишилися за межами Московського царства, часом бралися найважливіші епізоди (держава Данила, формування Великого князівства Литовського, унія з Польщею тощо) з прилученням до російської держави. Ця схема переслідувала генеалогічну ідею - довести право московської династії князів, а потім царів, тримати під владою не тільки власне московські, а й інші, завойовані, землі. Згодом, коли основний акцент був перенесений на історію народу, суспільства, культури, дана концепція була реалізована в працях з історії великоросійського народу, активно використовувалася для обґрунтування ідеї Москви як «третього Риму».

М. Гру шевський довів, що Київська держава, право, культура були утворені українсько-руською народністю. Володимиро-московська держава - то витвір іншої, великоруської народності. Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський (XIII ст.), потім - литовсько-польський (XIV-XVI ст.). Володимиро-московська держава не була ані спадкоємицею, ані наступницею Київської, вона виросла зі свого кореня, і відносини її з Київською можна було б скоріше прирівняти, наприклад, до відносин Римської держави з її галльськими провінціями. Тому це не можна розглядати як спадкоємність двох періодів у політичному і культурному житті Франції. Те, що московські князі пересадили у великоросійські землі форми суспільно-політичного устрою, право.

культуру, вироблені історичним життям Києва, не дає права включати Київську державу в історію з великоросійської народності. Етнографічна й історична близькість української народності до великоросійської не повинна спричиняти їх перемішування. Запропонований Грушевським підхід дає змогу послідовно представляти історію великоросійської, українсько-руської і білоруської народностей, а не заступати історію східного слов'янства історією великоруського народу; не ігнорувати історію білоруської та українсько-руської народностей або поєднувати її з великоруською. Він наполягав на необхідності усунення еклектичного характеру «руської історії», припинення зшивання докупи епізодів з історії різних народностей, розгляду історії кожної народності в «її генетичному наступництву від початків аж до нині».

Під час вимушеної еміграції (1919-1924) Грушевський створив у Відні Український соціологічний інститут. Крім видання наукових праць, його співробітники проводили лекційну діяльність. Були видані соціологічні дослідження М.Грушевського, ВЛипинського, В.Старосольського, П.Христюка, М.Шрага, М.Лозинського. Загалом під егідою Українського соціологічного інституту побачили світ 13 праць, присвячених різним аспектам минулого та сучасного життя України. Для українських емігрантів були організовані безплатні загальнодоступні курси із суспільних наук. Вони охоплювали різноманітні питання соціології, політології, політекономії, історії: початки громадського і державного життя, або генетична соціологія (М.Грушевський); соціальні підстави розвитку мистецтва (Д.Антонович); історія української революції (П.Христюк); теорія нації (В.Старосольський); держава і державне право (М.Шраг) та ін.

Помітно збагатив українську соціологічну думку кінця XIX -початку XX ст. Іван Франко (1856-1916), який, аналізуючи «генезу творення людської спільності» і держави, роздумував над проблемами справедливості, нового соціального порядку, за якого торжествуватиме самоуправління народу, його праця задля власного розвитку. У громадсько-федеративному суспільному устрої він вбачав основу свободи особи і громади, об'єднання громад та народів, обстоюючи свободу та автономію громад як одиниць суспільного життя. Згодом його федералістичні погляди еволюціонували до визнання федеративних зв'язків між незалежними державами.

Видатний вчений-економіст Михайло Туган-Барановський (1865-1919) вважав соціологію однією з стрижневих суспільних наук. У більшості своїх праць він зосереджувався на обгрунтуванні ролі господарства у соціальному житті. Господарство розглядав як

54

сукупність людських дій щодо зовнішнього світу задля створення _матеріальних обставин, які задовольняли б людські потреби.

Виробництво засобів до життя - нижча сходинка діяльності людей. На вищих сходинках господарська робота стає менш значимою. Отже, чим вищі потреби, тим меншу роль в їх задоволенні відіграє господарська праця. Тільки найбідніші борються за своє «чисте» існування, а більшість людей розглядає багатство як спосіб доступу до влади, а не навпаки.

Значний вплив на суспільну думку на початку XX ст. мали ідеї державності та історичного поступу України. Один з провідних тогочасних вчених, історик, політолог, соціолог В'ячеслав Липинський (1882-1931), зосередившись на проблемах держави і права, стверджував, що життєвість кожної держави зумовлена особливістю взаємовідносин між провідними верствами суспільства і народом. Ці особливості реалізуються через різні типи державного устрою - класократію, демократію, охлократію. Найраціональнішою він вважав класократію, розуміючи під поняттям «клас» осіб, наділених однією суспільною функцією. На цій підставі до «промислового класу» він зараховував робітників, технічний персонал, лідерів індустрії, аргументуючи це тим, що об'єднуючі їх чинники значно сильніші за суперечності між ними. Це аж ніяк не унеможливлює взаємної критики, свободи опозиції. А навпаки, діючи в координатах традиційного правопорядку, вони забезпечують необхідну рівновагу між владою і свободою. За взірець класократії він наводив Англію з її традиціоналізмом, консервативними цінностями.

Демократію В.Липинський критикував за те, що її використовують для ослаблення основ дисципліни і порядку в державі, внаслідок чого держава перетворюється на інструмент реалізації приватних інтересів певних соціальних груп, що спричиняє її руйнацію. Цю тезу він ілюстрував подіями в Римській республіці часів занепаду, Франції Третьої республіки, Речі Посполитій.

Малопродуктивна, за словами В.Липинського, й охлократія, яку встановлюють «войовники-непродуценти». В ній неможливий жодний вияв свободи та самодіяльності громадян, а суспільство мало чим відрізняється від військово-бюрократичного ордену. Саме таким він вважав цезаристично-бонапартистські держави, революційні режими, очолювані монархами-самодержцями.

Справжнім джерелом влади, на його думку, є мілітарна, економічна, інтелектуальна сили. Уособленням їх є «бойовики» (військові), «продуценти» (високозаможні стани) та інтелігенти. А найпридатнішими до державного управління є «войовики-продуценти». Інтелігенція, у зв'язку з неможливістю контролю над

засобами «матеріальної» (військової та господарської) сили, до такої ролі мало придатна. Але тільки вона здатна на раціональне усвідомлення та оприлюднення різноманітних настроїв у суспільстві, що має непересічну цінність для утримання суспільної рівноваги та державного порядку.

У націотворчих процесах В.Липинський теж відводив особливу роль провідній верстві як основі й керманичу нації, оскільки вона володіє матеріальною силою, моральним авторитетом, волею до влади, здоровим консерватизмом. Запорукою існування й розвитку нації він вважав національну державу: «без власної Української Держави не може бути Української Нації, а без Української Нації не може бути на Українській землі громадянського життя». Де речі, поняття «нація», за Липинським, охоплює всіх мешканців, громадян держави.

Визнаючи неминучість і доцільність соціальних змін, він стверджував, що тільки аристократія, зі своїм консерватизмом, здатна забезпечити неперервність соціального життя. Бо консерватизм є уособленням сили авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури. Цього не здатна забезпечити виборна влада, яка формується на засадах виборного цензу, а не на основі таланту і чеснот громадян.

Свої погляди він проектував на державотворчі процеси в Україні, політичним ідеалом для якої вважав правову трудову монархію у формі гетьманату. А чинником, здатним сконсолідувати українську націю на базі «територіального патріотизму» -пробудження солідарності між усіма постійними мешканцями України, незалежно від їх соціального статусу, віросповідання, етнічного походження.

Соціологічні погляди В.Липинського справили відчутний вплив як на тогочасну, так і на подальшу суспільно-політичну практику на певних етапах історичного розвитку України.

Історик, громадський і політичний діяч Дмитро Дорошенко (1882-1951), будучи під значним впливом ідей В.Липинського, вважав, що українську державу може збудувати провідна верства суспільства - аристократія. Розмірковуючи над процесом і наслідками демократичної революції в Україні, він дійшов висновку про доцільність творення не народної, а демократичної буржуазної республіки, аналоги якої існували в Європі.

Отже, у другій половині XIX - на початку XX ст. соціологічні проблеми хвилювали більшість провідних українських вчених. Але вони досліджували окремі соціологічні аспекти. Відчутним був дефіцит новітньої соціологічної методології, системного бачення соціологічних проблем. І все ж таки у цей період

сформувалася українська соціологічна традиція. Спрощені трактування поступалися місцем диференційованим,

самодостатнішим концепціям. Складався та оформлювався власне соціологічний апарат. Була започаткована системна робота щодо методології і техніки досліджень. Нові соціологічні ідеї, які проростали в Європі, знайшли і в Україні благодійний ґрунт. Поступово окреслювався предмет досліджень вітчизняної соціології, чіткішими ставали грані, що відмежовували її від суміжних дисциплін.

Таким чином, усім національним соціологіям за часів їх становлення була притаманна проблема визначення свого предмета або демаркації з сусідніми дисциплінами. Для України вона виглядатиме як проблема виділення з суспільно-політичної публіцистики. Це спричинило швидке поширення серед гуманітаріїв і громадських діячів України інтересу до ідей, поглядів та теорій провідних соціологів Європи, насамперед Е.Дюркгейма, М.Вебера, К.Маркса, В.Парето та ін.

А діалектична єдність універсальних та національних елементів, що сформувалася в ці часи, стала передумовою її подальшої наукової продуктивності.

2.7.3. Розвиток вітчизняної соціології у XX ст.

Історія світової соціології загалом, як і історія соціологічної думки в Україні, свідчить, що для її гармонійного розвитку необхідні певні внутрішні та зовнішні умови. Бездержавність української нації, тривале перебування українських земель у складі різних імперій, а в XX ст. - у складі колишнього СРСР, значно деформували процес розвитку наукової позиції вітчизняної соціології. Тривалий час вона не була ідентифікованою наукою, структурно існувала лише в системі радянської соціології.

У перші десятиліття XX ст. на українських теренах відбувався активний процес інституціалізації соціологічної науки: створювалися соціологічні навчальні та наукові заклади, здійснювалися теоретичні й прикладні дослідження, видавалися наукові праці. Своєрідним центром цієї роботи у 20-ті рр. XX ст. була кафедра соціології, створена в соціально-економічному відділі Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН). Очолював її у 1918-1920 рр. Б.Кістяківський, пізніше - марксист С.Семківський.

Іншими підрозділами цього відділу, зокрема комісією з вивчення соціального руху, було зібрано значний емпіричний матеріал про вплив різних чинників на заробітну плату. Вивчались інші процеси в господарській, гуманітарній сферах. Серед них виділялися праці академіка О.Плярова. який досліджував психологію

натовпу, співвідношення культури і цивілізації, застосування принципів природознавства щодо соціального життя. У «Записках соціально-економічного відділу» окремих соціологічних питань торкалися у своїх статтях М.Туган-Барановський, С.Дністрянський.

Значних зусиль до розвитку вітчизняної соціології у цей період доклав М.Грушевський, який повернувся у 1924 р. в Україну з наміром створити тут систему соціологічних Інституцій. Перед цим він заснував у Швейцарії Український соціологічний інститут (1919 р.), який згодом переїхав до Праги, а в 1921 р. - до Відня. Але його намір не був підтриманий, і М.Грушевський очолив, науково-дослідну кафедру з історії України, при якій і було відкрито секцію соціології.

М.Грушевський і його соратники видали низку соціологічних праць: «Спроба соціологічного пояснення української казки» (К.Грушевська), «Примітивна культура», «Соціологія в концепції нової французької демократії» (Ф.Савченко) та ін. Біосоціальним процесам були присвячені студії Українського демографічного інституту, очолюваного М.Птухою. Дослідження, що прямо чи опосередковано стосувалися проблем соціології, були проведені Українським науково-дослідним інститутом педагогіки (Харків), Українським психоневрологічним інститутом. Київським державним психоневрологічним інститутом. Соціологічна проблематика пронизувала наукові пошуки вчених, об'єднаних в Етнографічному, Географічному, Антропологічному товариствах.

Це був період поширення більшовицької ідеології в науці й практиці, що зумовило придушення, а згодом і ліквідацію немарксистської соціології. Певний час ще видавалися праці М.Ковалевського, П.Сорокіна та інших, але згодом домінуюче місце посіли теоретичні розробки марксистського напряму: «Теорія історичного матеріалізму: Популярний підручник марксистської соціології» М.Бухаріна (1921), «Соціальне життя людей: Вступ у марксистську соціологію» Л.Садинського (1923), «Марксизм і соціологія» С.Каценбогена (1926), «Соціологія шлюбу і сім'ї: досвід вступу у марксистську генеономію» С.Вольфсона (1929), «Основні питання марксистської соціології» С.Оранського (1929) та ін.

Науковий плюралізм довше зберігався у прикладній соціології. Так, у 20-ті роки в Україні певні позиції займало фрейдистське вчення. Відомий фізіолог, професор А.Зелений, досліджуючи біологічні, фізіологічні, рефлексологічні аспекти суспільного життя, твердив про майбутню «соціофізіологію». Соціальні проблеми управління розробляв Всеукраїнський інститут праці (Харків). Тут були започатковані дослідження організації виробництва, підготовки кадрів, стимулювання і нормування праці.

Ці дослідження засвідчили, наприклад, що одним із способів ухилення адміністрації від виконання рішень є перекладання своїх обов'язків на «творчу активність мас», що дріб'язкова опіка, надмірно деталізовані розпорядження завдають шкоди, оскільки рядовий працівник, боячись помилитися, постійно заглядає в інструкцію, що подовжує термін виконання завдання. У цьому інституті існував психологічний відділ, де застосовували тести професійного відбору та професійної орієнтації.

Учені цієї установи займалися соціальною інженерією, під якою розуміли насамперед діяльність щодо вдосконалення організації виробництва з урахуванням соціальних чинників, спрямовану на забезпечення робочого місця, поліпшення умов праці робітників. Зокрема, застосовувалися так звані оперограми - креслення робочого процесу з нанесенням маршрутів і послідовності етапів обробки, з урахуванням обсягу роботи і необхідного для нього часу. Оперограма становила собою модель, сконструйовану на основі інженерного розрахунку. Відповідно визначали штат працівників, складали інструкції виконавцям, замовлення на обладнання, визначали мету і завдання діяльності людей.

З кінця 20-х рр. XX ст. на теорію та практику соціологічної (практично «марксистсько-ленінської») науки починають впливати сталінські «теоретичні» положення. До «вторгнення» Сталіна у філософію та соціологію вчені інколи дозволяли собі різні трактування предмета, теорії, структури, методології соціології, хоча виходити за межі марксистського напряму не ризикували. У цей час, правда, інколи висловлювалися сумніви щодо існування соціології як науки. Згодом Сталін вольовим рішенням «скасував» її, як і інші неугодні йому науки - генетику, психологію, кібернетику та ін. Теоретичне обгрунтування цього містить розділ «Про діалектичний та історичний матеріалізм» короткого курсу «Історія Всесоюзної Комуністичної партії (більшовиків)» (1938). З того часу найважливіші складові марксистської соціології (теорія формацій, класів тощо), основний понятійний апарат і категорії стали розглядати тільки на філософському та абстрактно-теоретичному рівнях. Соціологічні методи конкретного дослідження суспільства були не тільки вилучені з ужитку, а й протиставлені соціологічному знанню як знанню філософському. На конкретне вивчення процесів, явищ соціального життя було накладено сувору заборону. Соціологію було оголошено псевдонаукою, несумісною з марксизмом, ворожою йому. Фундаментальні та прикладні дослідження в цій галузі були фактично припинені.

«Скасування» соціології як науки було зумовлено тим, що й принципи, теорія і методи пізнання та освоєння соціальної дійсності

59

не вписувалися у сталінське волюнтаристське управління суспільством. Наукова соціологія була ворожою соціальній апологетиці. Офіційні, здебільшого «валові» економічні показники з року в рік демонстрували «зростання» добробуту людей, а соціальні, які відображали реальне задоволення потреб людей, демонстрували протилежне - зниження їх достатку, зростання соціальної напруженості. Тому соціальна міфологія була зведена в ранг науки, а реальна наука оголошена «буржуазною лженаукою».

Соціологічна думка в СРСР (у тому числі й в Україні) приглушувалася до початку 60-х років XX ст. А праці з історичного матеріалізму аналізували соціальні явища, процеси на загальному, абстрактно-теоретичному, рівні, відірвано від реального життя. Філософський детермінізм, заперечення соціологічного мислення відкривали дорогу безмежному пануванню консерватизму в науці про суспільство. Відродження соціологічних досліджень почалося з настанням «хрущовської відлиги». Але якщо ці дослідження визнавалися, то соціологія як наука - ні. У науковому обігу побутувало визначення соціології як науки, що займається тільки конкретними дослідженнями.

Становлення і розвиток соціологічних досліджень наштовхувалися, на опір деяких філософів, які взяли на озброєння концепцію 30-х років, ототожнювали соціологію з історичним матеріалізмом, розглядали її як органічну частину системи філософського знання. Відповідно соціологія була оголошена філософською наукою (складовою філософії), а конкретні соціологічні дослідження виводилися за межі соціологічного знання як не сумісні зі специфікою філософського пізнання світу. їх трактували як спробу привнести у філософію елементи позитивізму («буржуазної науки»). Ініціаторів конкретних соціологічних досліджень постійно піддавали критиці, їм відводили роль «збирачів фактів». Нерідко соціологічним дослідженням відводилась обслуговуюча роль, згідно з якою вони повинні були «ілюструвати» досягнення соціального розвитку країни, приховуючи відомості щодо потворних його рис. Саме тому праці «застійних» років були здебільшого тенденційними, однобокими.

Значний масив соціальної інформації, який становив неабияку наукову цінність і міг бути використаний для вирішення багатьох соціальних проблем, був ігнорованим. Владні структури не брали до уваги тривожних сигналів соціологів щодо погіршення екологічного стану, наростання відчуження влади від народу, негативних тенденцій у міжнаціональних відносинах тощо. Нерідко ініціаторів досліджень піддавали партійним, адміністративним покаранням. Багато наукових понять («екологія», «відчуження»,

60

«соціальна статистика», «соціальна динаміка», «соціологія релігії» та ін.) навіть у період «відлиги» було заборонено. їх використання могло стати приводом до ярликування вченого як послідовника та пропагандиста «реакційної буржуазної соціології». Але, незважаючи на всі ці обставини, соціологічні дослідження розвивалися, поступово розширюючи сферу теоретичного соціологічного знання.

У 1958 р. виникла Радянська Соціологічна Асоціація. Через два роки в Інституті філософії АН СРСР був створений перший соціологічний підрозділ - сектор дослідження нових форм праці й побуту, пізніше перетворений на відділ конкретних соціологічних досліджень. У 1968 р. почав працювати Інститут конкретних соціальних досліджень. У 1974 р. побачив світ перший і до середини 80-х років єдиний у СРСР фаховий журнал «Социологические исследования».

В Україні перший науковий підрозділ соціологічного профілю - відділ конкретних соціологічних досліджень інституту філософії АН України - почав функціонувати у 1969 р. Вплив хрущовських ліберальних реформ на розвиток соціології було посилено імпортом соціологічної фразеології. З 1957 по 1961 рр. тільки Інститут філософії у Москві відвідали 217 зарубіжних філософів і соціологів.

У 60-ті роки започатковуються соціологічні дослідження різної тематичної спрямованості. Зокрема на металургійних, текстильних, машинобудівних підприємствах Дніпропетровська, Запоріжжя, Одеси соціологи вивчали умови життя, залежність способу життя від соціально-побутових і соціально-демографічних чинників. Досвід соціологічної служби Дніпропетровського металургійного заводу їм. Петровського в 70-х роках поширювався через періодичні видання, знайшов своє відображення у повісті письменника Олександра Билінова «Вибір» (Дніпропетровськ: Промінь, 1980).

Соціологічний підрозділ Львівського відділення Інституту економіки АН УРСР розробив методики соціального планування на промислових підприємствах республіки. Ці методики і пов'язані з ними концепції, як і розробки Донецького відділення Інституту економіки АН України, помітно збагатили промислову соціологію та соціологію праці в Україні.

Широкий спектр соціальних проблем шлюбу і сім'ї був типізований у праці Л.Харчева «Шлюб і сім'я в СРСР» (1965). У 1966 р. випущено двотомник «Соціологія в СРСР», в якому узагальнювався досвід емпіричних досліджень різних сфер суспільства, а також досліджень із загальної соціологічної теорії, різноманітних проблем функціонування і розвитку соціальної сфери

(праці, побуту тощо). Водночас у Великобританії були опубліковані два томи вибраних праць радянських соціологів під назвами «Індустрія і праця в СРСР», «Місто, регіон і народонаселення». У деяких університетах були запроваджені спецкурси з прикладної соціології. Для аспірантів і студентів підготовлені перші навчальні посібники («Робоча книга соціолога», 1976; «Теорія і практика соціологічних досліджень в СРСР», 1979 та ін.).

Але марксистська ідеологія не збиралася відводити соціології належне їй місце. За розквіту адміністративно-командної системи (кінець 60-х - середина 80-х років) відбувся ще один наступ на неї. ЦК КПРС були піддані різкій критиці книги Ю.Левади. Колектив Інституту соціологічних досліджень звинувачено у «насадженні буржуазних теоретичних концепцій і поглядів». Було перекроєно кадровий склад інституту, проти деяких соціологів робилися спроби порушити кримінальні справи.

Сприятливішими для розвитку соціології стали 80-ті роки, коли вона нарешті відновила статус самостійної науки. У червні 1988 р. ЦК КПРС видав постанову «Про підвищення ролі марксистсько-ленінської соціології у вирішенні вузлових проблем радянського суспільства». Наприкінці 80-х років виникла принципово нова для радянської системи інституція - Всесоюзний центр вивчення громадської думки (директор Т.І.Заславська), що став безперечним лідером у масових опитуваннях. Почали відкриватися нові дослідницькі центри. Восени 1990 р. створено Інститут соціології Академії наук України. Згодом засновано Українську соціологічну асоціацію, в університетах відкрито факультети і відділення з підготовки професійних соціологів, утворено спеціалізовані ради із захисту дисертацій, виходить журнал «Соціологія: теорія, методи, маркетинг». Тож соціологія стала універсальною академічною дисципліною, основи якої тепер вивчають у всіх вузах.

Нині вітчизняна соціологія, намагаючись викристалізувати свою теоретичну базу, предмет і методи досліджень, активно інтегрується у світову соціологічну науку. Основні напрями сучасних соціологічних досліджень стосуються особливостей соціальне-статусної стратифікації в умовах перехідної економіки, соціальних умов і механізмів формування сучасної ринкової економіки, факторів виникнення і механізмів подолання соціальних конфліктів у процесі трансформації суспільства, національних аспектів. Активно використовуються прикладні дослідження щодо різних сфер соціально-економічного, політичного і духовного життя. Значні результати сучасних українських соціологів напрацьовані у сферах вивчення соціальних проблем, соціальної структури та професійної орієнтації молоді (С.Макеєв, В.Чорноволенко), впливу засобів

62

масової інформації на самовизначення молоді (Є.Головаха, В Осовський), застосування математичних методів у соціологічних дослідженнях (А.Горбачик, В.Максименко), вивчення історії _сОціології (А.Ручка, В.Таячер), соціології освіти, проблем вищої школи (В.Бакіров, В.Волович, О.Якуба), етносоціології (Т.Рудницька, М-Шульга), соціології підприємництва (В.Ворона, В.Пилипенко, Є.Суїменко) тощо.

Все активніше включається в методичне керівництво науково-дослідною діяльністю Соціологічна Асоціація України (САУ). З 1993 р. вона є колективним членом Міжнародної соціологічної асоціації.

В Україні протягом останнього десятиліття XX ст. сформувалися нові соціальні групи, верстви, нові соціальні відносини. Процес соціальної диференціації супроводжувався соціальними протистояннями, суттєво вплинув на соціальне самопочуття суспільства, особливості взаємодії суб'єктів вітчизняного соціуму. Це суттєво позначилося на зростанні ролі соціології в дослідженні та управлінні суспільними процесами.

Однак, щоб соціологія посіла відповідне місце у науковому та практичному житті, потрібні час і подолання соціально-економічних труднощів, які на початку XXI ст. переживає українська держава. Низку різноманітних теоретичних, методологічних, організаційних проблем висуває гуманізація освіти. Необхідне справді наукове застосування соціології у різних галузях суспільного життя, очищене від намагань маніпулювати громадською думкою під прикриттям так званих «соціологічних досліджень». Цьому мала б сприяти реалізація Указу Президента України від 25 квітня 2001 р. «Про розвиток соціологічної науки в Україні», з яким передбачено започаткування державних наукових програм у галузі соціології, створення банку соціологічних даних, розвиток соціологічних і соціально-психологічних служб на підприємствах, установах, навчальних закладах, поширення соціологічних знань серед населення.'

' Соціологія. Підручник / Вид. 2-ге. перероб., долови. / За ред. доктора істор. наук, професора В.Г.Городяненка. - К.: Академія, 2003. - С. 79-99.

63

РОЗДІЛ III СОЦІОЛОГІЧНА КЛАСИКА

Будь-яка наукова дисципліна має свою історію. Знання такої історії необхідно для усіх, хто приступає до вивчення науки. Історія показує рух думки, дискусії, у яких зароджуються ідеї, що стають пізніше парадигмою науки.

Соціологія як новий, зовсім самостійний напрям наукової думки - це інтелектуальний продукт XIX ст. Одночасно можна стверджувати, що вона була продуктом могутньої системної кризи західноєвропейського суспільства, яка відзначила його перехід від традиційного суспільства до індустріального. Не випадково батько-засновник соціології Огюст Конт був одним з перших суспільствознавців, що наполегливо вживали саме цей термін «індустріальне суспільство». Соціологія як дисципліна з таким ім'ям виникла спершу у Франції, а потім, досить незалежно, у Німеччині й Америці. У цих трьох країнах вона розвивалася особливо сильно. Можна грубо зазначити період між 1890 і 1930 рр., коли була пророблена більша частина роботи з закладення її теоретичного фундаменту. Значна частина з того, що відбулося відтоді в соціології, було багато в чому поглибленням пророблення і доведення до логічного завершення інтуїтивних здогадів великих авторів класичного періоду.

Відомий російський соціолог Питирим Сорокін у своїй доповіді про єдність і різноманіття соціологічної науки, з якою він виступив на Шостому всесвітньому конгресі соціологів у 1966 р., виділив цілу плеяду вчених, яких можна було б вважати основоположниками соціології. Серед цих імен були: Огюст Конт, Герберт Спенсер, Карл Маркс, Еміль Дюркгейм, Макс Вебер, Леопольд фон Візі, Фердинанд Теніс, Вільфрид Парето.

Звичайно, як уже розглядалося вище, сплески наукової думки у вивченні суспільства можна простежити від ГТлатона й Аристотеля в грецькій філософії і до європейської та шотландської освіти. Однак не слід забувати, що сам термін «соціологія» веде своє походження від О.Конта. До того ж часу - середини XIX ст. - відноситься і початок планомірного і систематичного вивчення суспільства як єдиного цілого.

64

3.1. Огюст Конт - засновник соціології

Джон Стюарт Мілль, дуже відомий у XIX ст. англійський філософ, економіст, політичний діяч, у своєму біографічному вступі до викладу вчення Огюста Конта називає його найбільшим мислителем нового часу. Для нас особистість і праці О.Конта становлять інтерес уже внаслідок того, що саме він винайшов і ввів у науковий обіг сам термін «соціологія». Але справа, звичайно, не тільки в цьому. Набагато важливіше, що він був саме засновником соціології як науки, що дійсно заклав перші камені в її фундамент, позначивши при цьому її специфіку і багато в чому визначивши її майбутнє.

Огюст Конт (Аи£іі8і Соті) народився в 1798 р. в місті Монпел'с в родині чиновника. Учився в міському ліцеї, а потім - у Політехнічній школі. Завершивши в 1816 р. навчання, він починає заробляти на життя, даючи уроки математики. Відзначимо цей факт як досить важливий для наукового світогляду Конта, тому що й надалі він буде трудитися як викладач (точніше приватний репетитор насамперед точних (чи «природничих») навчальних дисциплін -математичного аналізу, механіки, геометрії, астрономії, володіючи ними на досить професійному рівні. Однак головною пристрастю й основним предметом його наукових пошуків досить рано стає соціальна філософія. Можливо, не останню роль на формування світогляду Конта і на зміст деяких його ідей зробив знаменитий Анрі Сен-Симон, найближчим співробітником і особистим секретарем якого він пробув протягом семи років. У будь-якому разі Ф.Енгельс вважав, що саме в Сен-Симона він запозичив більшість своїх блискучих ідей. Сен-Симон був, на думку багатьох, геніальним і досить ексцентричним французьким мислителем, що намагався створити щось на зразок «секулярної церкви». Самі сенсімоністи, його учні й послідовники, розцінювали себе як різновид організації, у якій діють священицькі порядки і яка буде захисником нової віри в ім'я прогресу І раціональності, в ім'я всього людства. Серед інших кілька дивних штрихів оточення Сен-Симона була уніформа, яку вони носили - жакет з ґудзиками уздовж спини, щоб ніхто не зміг ні надягти, ні зняти без допомоги інших. Ідея тут полягала в тому, щоб продемонструвати, що людські істоти залежні одна від одної. Пізніше Конт посварився із Сен-Симоном, і кожний з них звинувачував іншого, приписуючи йому крадіжку своїх ідей.

Сам Конт наполегливо заперечував, що Сен-Симон був його вчителем. У нього були для цього підстави. Сен-Симон дотримувався, по суті, трохи іншого напряму в суспільній науці, багато в чому роблячи акцент на значенні економічного фактору. Тому Сен-Симона

в цьому розумінні можна вважати швидше попередником Маркса, ніж Конта.

У 1824 р. О.Конт опублікував одну з перших робіт, де концепція науки про суспільство названа їм «соціальною фізикою». Пройде ще 14 років, перш ніж у четвертому томі Соигз сіє рННоаорНіе розіііує (1838) буде вперше привселюдно використаний термін соціологія. Він трактує тут соціологію як синтетичну науку, що намагається інтегрувати політичні, економічні і соціальні явища. А до кінця життя в Конта визріє думка про розширення створеної їм наукової системи до рівня універсального засобу подолання кризи сучасного світу. Він мріє створити соціолатрію - щось подібне до нового релігійного культу - але не Бога, а Людства як єдиної великої істоти. Ціла низка ідей Конта в чомусь передбачала створені пізніше теорії Тейяр де Шардена, В.Вернадского, М.Федорова.

Творча спадщина Огюста Конта дуже велика, але ми - по необхідності коротко - торкнемося лише тих його аспектів, що безпосередньо пов'язані з розвитком соціологічної теорії. Той же Дж.Стюарт Мілль стверджував, що в сучасній соціології не так вже багато галузей, які б не були так чи інакше визначені в соціології Конта.