3.3.1. Маркс про відчуження

Відчуженням називається особливий вид взаємин, які складаються між людьми. На поверхні вони уявляються у формі втрати людиною контролю над якимись предметами чи навіть власними якостями, які складають (чи складали) його власну сутність. Найбільш чітко суть відчуження виявляється, наприклад, у відносинах власності й у відносинах ринкового обміну. Якщо я виготовив якусь річ, вклавши в неї свої знання, уміння, час (а отже, частину самого себе), то я вправі розпоряджатися нею за своїм розсудом. Але коли я продаю її комусь, то втрачаю право власності на неї, а виходить, не владний над її подальшою долею.

Маркс у цілій низці своїх праць, починаючи з «Економічних і філософських рукописів 1844 р.», виходить далеко за межі такого трактування відчуження. Він вважав, що основи відносин відчуження кореняться в самих соціальних структурах, які відмовляють людям у їх сутнісній людській природі. Він був переконаний, що людська сутність реалізується в праці, творча активність отримує логічне завершення в співробітництві з іншими, за допомогою чого люди перетворюють світ незалежно від себе. Процес виробництва - це одна з «об'єктивації», за допомогою якої люди створюють матеріальні об'єкти, що втілюють у собі людську творчість, але при цьому вартують як сутності окремо від своїх виробників. Відчуження має місце в тих випадках, коли, об'єктивувавшись, людина не пізнає себе у своєму продукті, який стає далеким йому, «не є більше його власністю» і «протистоїть йому як автономна сила».

Маркс виділяв чотири особливих прояви відчуження в капіталістичному суспільстві. (1) Робітник відчужений від продукту своєї праці, оскільки те, що він виробляє, привласнюється іншими, і він не контролює подальшу долю цього продукту. (2) Робітник відчужений від акту виробництва. Робота стає відчуженою активністю, що не дає внутрішнього задоволення, давить на робітника в якості зовнішньої примусової сили і перестає бути закінченням у собі і при цьому включає у себе працю за ціною, запропонованою кимсь іншим як примусова праця. Робота стає фактично предметом торгівлі, що продається, і єдиною цінністю якої для робітника є попит на нього як на агента виробництва. (3) Робітник відчужується від своєї людської природи чи від свого «родового буття», тому що перші два аспекти позбавляють його виробничу

94

активність тих специфічно людських якостей, які відділяють її від активності тварин і в такий спосіб визначають власне людську І природу. (4) Робітник відчужується від інших людей, оскільки капіталізм перетворює всі його відносини з іншими людьми в ринкові відносини, і про людей судять за тим становищем, яке вони займають на ринку, більшою мірою, ніж за їхніми чисто людськими якостями. Люди починають розглядати один одного як деякі «втілення» -скажемо, швидше як робітника чи капіталіста, начальника чи підлеглого - більшою мірою, ніж як особистості.

Маркс виходить з того, що капітал сам є джерелом подальшого відчуження в межах розвинутої капіталістичної економіки. Це відбувається внаслідок того, що саме капіталістичне нагромадження породжує свої власні потреби, які принижують людей до рівня предметів споживання. Робітники стають факторами приведення в дію капіталу, і над їх діяльністю панують швидше їхня здатність принести вигоду роботодавцю, ніж їхні власні людські потреби і сутності. У рамках ринкової економіки правила, що керують нагромадженням, - це правила ринку. Ці правила утворюють ряд безособових механізмів, що панують над всіма економічними факторами (так само як капіталістами, так і робітниками), і ринок володіє гнітючою силою у відношенні і до тих, і до інших. Маркс зазначав, що, хоча потреби вигоди і капіталістичного нагромадження уявляються зовнішньому спостерігачу ніби живучими власним життям, ці безособові механізми фактично перекручують людські корені капіталу й експлуатації, що дозволяють одному класу безоплатно привласнювати те, що зробив інший.

Маркс і Енгельс вважали, що знищення (точніше, зникнення) відчуження тісно пов'язано з величезним розвитком продуктивних сил як матеріальною передумовою комунізму. «Щоб стати «нестерпною» силою, тобто такою силою, проти якої здійснюють революцію, необхідно, щоб це відчуження перетворило основну масу людства в абсолютно «позбавлених власності» людей, що протистоять у той же час наявному світу багатству й освіті, а обидві ці умови передбачають величезний ріст продуктивної сили, високий ступінь її розвитку».

Зрозуміло, з часів Маркса поняття відчуження втратило багато чого зі свого первісного соціологічного розуміння і сьогодні використовується в соціологічній теорії для опису досить широкого спектра соціальних явищ. Сюди відносять, зокрема, і будь-яке почуття незадоволеності індивіда тим суспільством, у якому він живе; і відчуття, що в суспільстві панує моральний занепад; і відчуття безсилля перед непорушністю соціальних інститутів; і знеособлена, дегуманізована природа великомасштабних бюрократичних

95

соціальних організацій. Останнє, до речі, перегукується з думкою М. Вебера про бюрократичні тенденції розвитку сучасного суспільства. Взагалі, у сучасній соціології це поняття використовується не так часто. Багато соціологів, у тому числі й марксисти, переконані, що сам Маркс відмовився від ідеї відчуження у своїх більш зрілих працях на користь експлуатації, і бачив мало змісту в збереженні цього поняття. Більшість же немарксистських соціологів вважають, що воно стало занадто розпливчастим, щоб бути аналітично корисним.

3.3.2. Історичний матеріалізм

Соціологічний метод, яким користувався Маркс у своїх дослідженнях, називається історичним матеріалізмом. Суть його полягає в такому. К.Маркс висунув матеріалістичну інтерпретацію історії, згідно з якою соціальні, культурні й політичні явища в будь-якому суспільстві визначаються способом виробництва матеріальних цінностей («природничоісторичний розвиток»). У поясненні історичних процесів ця концепція надає каузальний пріоритет у першу чергу економіці, вважаючи всі інші ідеї, які циркулюють у суспільній свідомості, породженням у кінцевому рахунку умов економічної життєдіяльності. Іншими словами, серед усіх відносин, в які вступають люди, Маркс надає головну перевагу відносинам з приводу виробництва, розподілу і споживання матеріальних благ. Тим самим він думає, що, перш ніж вести наукові диспути, молитися, писати вірші чи співати гімни, люди повинні виробити для себе їжу, одяг, дах над головою.

За допомогою такої моделі Маркс установлює досить однозначний і переконливо трактований зв'язок між економічним життям суспільства і всіма іншими соціальними інститутами. З часів Маркса в соціології саме поняття «матеріалізм» має специфічний сенс відносин до тих теорій, у яких базовою причиною всіх соціальних явищ виступають економічні відносини.

На основі цієї теорії вибудовується марксова аналітична схема соціального устрою будь-якого суспільства, що знаходить своє вираження в теорії базису і надбудови. Це парні, нероздільні поняття, де перше служить підґрунтям другого. У цілому схема містить у собі такі основні елементи.

Базис охоплює практично усі взаємини людей в економічній сфері. Ядром цієї сфери і найбільш динамічним елементом її виступають продуктивні сили. Під цим узагальнюючим поняттям криється поєднання працівників (особистісний елемент), які володіють певними знаннями, уміннями і навичками, із засобами виробництва (речовий елемент), що містять у собі як матеріали, що підлягають подальшій обробці, так і засоби, за допомогою яких ця

робота виконується. Продуктивні сили безупинно розвиваються: працівники здобувають усе нові й нові знання, уміння і навички, під .деливом відкриттів, винаходів і технічних нововведень знаряддя праці удосконалюються, потужність джерел енергії зростає, у _І«)одуктивний процес утягуються нові, не відомі раніше сировинні матеріали тощо. Виробничі відносини, тобто сукупність усіх відносин, у які люди вступають з приводу виробництва і розподілу матеріальних благ, утворюють своєрідне живильне середовище для розвитку продуктивних сил. В основі («фундаменті») виробничих відносин лежать відносини власності. У відносинах власності непрацівник володіє або засобами виробництва, або працею, або і тим і іншим і тому може привласнювати продукт. Надбудова звичайно є пояснюваною категорією, що залишається (за винятком економіки) і яка містить такі інститути, як держава, сім'я чи різні ідеології, що існують у суспільстві.

Що стосується зв'язку між базисом і надбудовою, то головна

особливість марксистської позиції грунтується на ствердженні, що

характер надбудови визначається характером базису. Оскільки

змінюється природа базису, остільки змінюється й природа

надбудови. Тому можна, наприклад, очікувати, що феодальна

політична структура відрізняється від капіталістичної, тому що

способи господарювання в цих двох формаціях чітко відрізняються

одна від одної. Єдність продуктивних сил і виробничих відносин

.утворює спосіб виробництва. Способи виробництва можуть

відрізнятися один від іншого саме характером зв'язку між

продуктивними силами і виробничими відносинами. Наприклад, при

феодальному способі виробництва поміщик не має прямого контролю

над засобами виробництва і робочим часом селян, але має контроль

над розподілом виробленої ними продукції. З іншого боку, при

; капіталістичному способі виробництва капіталіст контролює і

'і продуктивні сили, і розподіл продукту. Багато теоретиків

| стверджували, що в спосіб виробництва варто включати й надбудову,

і; оскільки характер виробничих відносин тісно пов'язаний з

£ пануючими формами ідеології та політики. Наприклад, для

^ феодального способу виробництва з неминучістю характерне

і панування релігійної ідеології.

| Перехід від одного способу виробництва до іншого

І визначається тим, що найбільш динамічний елемент цієї системи -І продуктивні сили - на певному рівні свого розвитку починає І відчувати стримуючий, стискуючий вплив з боку більш І консервативних виробничих відносин. Однак зупинити прогресивно і наростаючий розвиток продуктивних сил неможливо, тому вони \ розривають рамки, що стали тісними для них, виробничі відносини

96

7 — 4-1672

97

докорінно міняються, пристосовуючись до потреб розвитку продуктивних сил. Це означає зміну способів виробництва.

Метафора базису і надбудови виявилася дуже плідним аналітичним механізмом, але вона також викликала величезне число дискусій як у самому марксизмі, так і поза ним. Один з пунктів проблеми - визначення відносин виробництва. Включаючи в себе відносини власності як фундаментальні, вони так чи інакше повинні обумовлюватися правовими дефініціями (форми власності завжди виражаються і закріплюються в законах), а вся сфера права відноситься до надбудови. Уже тому чіткий і безумовний аналітичний поділ базису і надбудови уявляється сумнівним.

Багато критиків марксизму стверджували, що дана модель є вираженням економічного детермінізму. Справді, деякі прихильники цієї точки зору займали таку детерміністську позицію. Однак слід зазначити, що самі К.Маркс і Ф.Енгельс ніколи не дотримувалися такої доктрини. По-перше, вони розуміли, що багато елементів надбудови могли бути відносно автономні від базису і мати власні закони розвитку. По-друге, вони стверджували, що надбудова не просто взаємодіє з базисом, але й впливає на нього. Уже після смерті Маркса Енгельс написав кілька праць (у формі листів, унаслідок чого весь цей цикл одержав загальну назву «Листи Ф.Енгельса 90-х років»), спеціально присвячених особливій ролі надбудовних відносин та їхньому впливу на базис. Більш пізні марксисти ще далі відходили від економічного детермінізму, стверджуючи, що елементи надбудови повинні розглядатися як умови існування базису - точка зору, яка оцінювалася як позбавлення базису якого-небудь пріоритету і надання всім інститутам у суспільстві рівної казуальної сили.

3.3.3. Трудова теорія вартості

Як вже говорилося вище, Маркса не усі визнають соціологом. В основному його вважають економістом. Для цього дійсно малися дуже серйозні підстави, оскільки марксизм багато в чому створювався як «критика буржуазної політичної економії». І сьогодні поняття «політична економія» часто не тільки вживається як ключове слово для «марксизму», але й вважається ледве чи не синонімом його. Проте, можна вважати Маркса не меншою мірою соціологом, з огляду на те, що центром його аналізу є не стільки економіка як така, скільки соціальні відносини, що складаються з приводу економіки як процесу виробництва, розподілу і споживання матеріальних благ. Зразком такого аналізу і виступає знаменитий «Капітал».

Зрозуміло, особливу увагу в цьому аналізі займають виробничі відносини. Одна з впливових точок зору полягає в тому, що в будь-якому способі виробництва виробничі відносини - це

насамперед відносини між власниками і не-власниками засобії деробництва. Проблематичність такого визначення складається, яі ,_вЖЄ згадувалося вище, у тому, що саме поняття власності є значнок «дясХО правовою категорією. І якщо закон - це щось, детермінуюче,) Лицевому рахунку, економікою (що включає в себе й виробнич відносини), тоді виробничі відносини визначати в правових терміна? не можна. У противному випадку визначення виробничих відносиь ^виражається включенням у себе тієї самої категорії, яку включає і •себе, шо таким відносинам потрібно детермінувати. _к За Марксом, сутність соціальних відносин між власникам»

засобів виробництва і працівниками, які не володіють такок .власністю, але працюють за допомогою цих засобів виробництва (Знаходить своє вираження в експлуатації. Причому, експлуатація не і шрерогативою одного лише капіталізму. «Усюди, де частиш суспільства має монополію на засоби виробництва, працівник вільний чи невільний, повинен приєднувати до робочого часу необхідного для утримання його самого, зайвий робочий час, щоб івиробити життєві засоби для власника засобів виробництва».

Експлуатація, таким чином, є не шо інше, як безоплатна

присвоєння частини продукту праці безпосереднього виробника. Ця

частина, привласнюється безоплатно власником засобів виробництва

"(вимірюється додатковою вартістю. Припустимо, робочий день

¹ складає десять годин. Протягом частини його, скажемо, шести годин.

/робітник буде виробляти товари, вартість яких дорівнює вартості

і його існування. Протягом чотирьох годин, що залишаються, робітник

буде створювати додаткову вартість, яка і привласнюється

-капіталістом. Таким чином, додаткова вартість - це не що інше, як

^вартість, яка залишається після того, як із загальної вартості

виробленого працівником продукту віднята вартість відтворення йогс

робочої сили - так звана необхідна вартість, вимірювана при

капіталізмі заробітною платою.

Досить важливим для розуміння багатьох марксистських ^концепцій (особливо для теорії суспільно-економічних формацій) є • усвідомлення суті не стільки самої додаткової вартості, скільки 'Співвідношення необхідної і додаткової вартості в загальному обсязі виробленої вартості. Будучи узята в середньо-узагальненому вигляді, -величина цієї пропорції, характерна для даного суспільства, може 'дати уявлення про багато параметрів розвитку даного суспільства: і ^; про рівень розвитку продуктивних сил, і про ступінь експлуатації, і \про пануючий характер власності (сама поява додаткової вартості означає можливість виникнення приватної власності і товарно-грошових відносин), і про цілий ряд інших важливих моментів.

7« 99

3.3.4. Марксистська соціологія після Маркса

Про долю марксистського вчення після смерті його основоположників написано величезна кількість праць, у тому числі й в Україні, особливо в 90-і роки минулого століття. Можна припустити, що останнє слово в численних дискусіях щодо емпіричних підтверджень основних положень марксизму ще не сказано. Однак марксизм у цілому - це досить складний, багатошаровий комплекс взаємозалежних теорій, що включають у себе і філософські, і економічні, і політичні концепції й ідеологічні доктрини. Нас у контексті даної роботи насамперед цікавить їхня соціологічна частина. Існує ряд областей у соціології, де праці Маркса отримали поширення і де зберігається вірність, принаймні, деяким з його принципів. Укажемо на деякі з таких напрямів зі згадуванням найбільш видатних авторів, чиї концепції отримали найбільше визнання в соціологічній науці.

1. В аналізі класової структури деякі ранні марксисти стверджували, що марксова схема повинна бути переглянута, оскільки не спостерігається реальних ознак розпаду капіталізму чи посилення класової боротьби. Значна частина зусиль була витрачена на спроби адаптувати головну ідею про неминучість конфлікту між капіталом і працею до умов сучасного капіталізму. Це вилилося у форму нових теорій класового конфлікту, що приймали в розрахунок зміни в способах володіння власністю, ріст середнього класу і зміни у відносинах на виробництві. Крім того, деякі марксисти, насамперед А.Грамші, В.І.Ленін і Д.Лукач, приділяли особливу увагу поняттю класової свідомості як передумови класової боротьби.

2. При аналізі політичної життєдіяльності суспільства аргументація, що держава є інструмент правлячого класу, відкрила шлях більш складному аналізу держави як відносно автономної від правлячого класу, що відгукується на тиск із боку робітничого класу через інститут парламентської демократії, але в кінцевому рахунку діючої насамперед в інтересах капіталу.

3. Ревізії економічних поглядів Маркса прийняли форму розмежування різних фракцій капіталу й обліку монополістичної фази капіталізму, яка істотно відрізняється від більш ранньої фази вільної конкуренції, що панувала при житті Маркса.

4. Характерною рисою капіталізму XX ст. (відзначеної насамперед В.І. Леніним) стала його здатність шукати ринки в нерозвинених країнах, а часто - прямо колонізувати ці країни і брати їх під свій контроль. Слідом за ленінською оцінкою імперіалізму багато досліджень пов'язували хронічну нерозвиненість деяких суспільств із задоволенням потреби капіталізму в експансії.

,: 5. У марксистській соціології XX ст. значною мірою

0осилк>вався інтерес до аналізу тієї ролі, яку відіграє в житті іувцільства ідеологія. Стверджувалося, зокрема, що капіталізм своїм додолим збереженням зобов'язаний встановленню ідеологічного іррИТролю, здійснюваного панівним класом. Цей тип аналізу І^пірувався уявленням про гегемонію, висунутим А.Грамші та щрацями Франкфуртської школи.

і 6. Зберігається тривалий інтерес до дослідження філософії і

негоду марксизму, зокрема, у Франкфуртській школі, Критичній теорії, а також у більш пізніх працях Дж.Хабермаса і послідовників Л.Альтюссера. Нерідко вивчення методології доповнювалося спробами очистити марксизм від позитивізму.

7. Багато соціологів використовували роботи марксистських Істориків, які займалися аналізом соціальних змін, що відбуваються Шляхом класової боротьби, і в більш пізні часи, використовуючи при ііьому до поняття способу виробництва.

і

3.4. Соціологічний реалізм Еміля Дюркгейма

Еміль Дюркгейм широко відомий як один з «хресних батьків» сучасної соціології, творчість якого значною мірою Допомогла визначити предметний зміст і ствердити автономію Соціології як наукової, так і навчальної дисципліни. Він був одним з найбільш великих фігур у соціології класичного етапу її розвитку. Поряд з іншими відомими представниками цього періоду - К-Марксом, М.Вебером, Ф.Тенісом, Г.Зіммелем, В.Парето - Е.Дюркгейм здійснив великий вплив на формування цілого ряду важливих концепцій сучасної соціології. Соціологи різних Йаціональних шкіл знову і знову знаходять у теоретичній спадщині Дюркгейма дуже плідні ідеї для розвитку нових теорій, які Лояснюють і моделюють найрізноманітніші соціальні явища. *' Біографічні дані. Еміль Дюркгейм народився в 1858 р. у

французькому м. Епіналі в родині багатого спадкового рабина. Рідні з Дитинства готували його у священнослужителі. Однак рабином він так і не став, але інтерес до релігії, її коренів, джерел, ролі, а також Функцій, що вона виконує в будь-якім суспільстві, не залишав Дюркгейма до кінця його життя і знайшов згодом відображення в ІІого творчості. Він учився у Вищій Нормальній школі в Парижі, по -^акінченні якої кілька років викладав філософію в провінційних ІНцеях. У 1887 р. він отримав призначення на посаду викладача соціальної науки і педагогіки в університеті м. Бордо. Через десять кроків він очолив тут першу у Франції кафедру соціології.

10!

У 1896 р. Е.Дюркгейм почав керувати новим науковим періодичним виданням, поява якого розглядається як серйозна подія в історії соціології. Журнал Ь'Аппее аосіоіоцідие, що редагувався ним з 1896 до 1913 рр., можна охарактеризувати, швидше, навіть як своєрідну лабораторію, ніж просто журнал, оскільки в ньому публікувалися результати досліджень насамперед дослідників дюркгеймівської школи. Цей щорічник, безсумнівно, був основним інституціальним фактором панування дюркгеймівської соціології серед різних конкуруючих груп у Франції. Співробітники журналу утворили сильну наукову течію, засновану багато в чому на ідеях його головного редактора, що отримала потім назву «французької соціологічної школи», на кілька десятиліть визначивши розвиток соціології в цій країні.

У 1902 р. Дюркгейм отримав запрошення в знамениту Сорбонну, де згодом саме на базі його лекційного курсу з соціології була створена кафедра «науки про виховання і соціологію», яку він і очолив. З відгуків сучасників, він був блискучим викладачем, і його лекції, що сполучили в собі наукову строгість стилю викладу і риси своєрідної соціологічної проповіді, мали незмінний успіх у студентів та співробітників.

Дюркгейм не тільки рішучим чином сформував французьку соціологію, але був і дуже важливою фігурою у французькому інтелектуальному і навіть політичному житті, вийшовши далеко за межі соціології як дисципліни. Він був активним учасником основних інтелектуальних і політичних криз у Франції того періоду. Це був період значних випробувань, у ході яких Третя Республіка розділилася на два політичних табори - лівий і правий. Перший представляв віру в ідеали Французької революції, останній - опір їм.

Дюркгейм дуже чітко ідентифікувався з лівими, хоча потрібно підкреслити, що тоді під цим не мався на увазі, як зараз, соціалістичний напрям, ліві означало - республіканські, прогресивні, антиклерикальні. Цей конфлікт став головним у часи життя Дюркгейма, у часи знаменитого процесу Дрейфуса, який, здавалося, розколов Францію навпіл. Будучи євреєм, Дюркгейм відчував цей конфлікт, можливо, гостріше за інших. Коли ця затяжна боротьба в 1905 р. закінчилася перемогою лівих, закріпленим відділенням держави від церкви, Дюркгейм став важливою фігурою в урядових колах, так само як і в академічних. Коли в 1905 р. в державних школах була скасована релігійна інструкція, Дюркгейм був змушений сформувати комісію для вивчення такого питання: як навчати дітей питанням моралі під час відсутності традиційної релігійної інструкції? Дюркгейм гостро відчував, що саме соціологія зможе дати важливу відповідь на це запитання. Е.Дюркгейм помер у листопаді

102

І017 Р- ^не доживши до 60 років. Багато хто вважали цю смерть _(Іер_ЄДчасною, припускаючи, що на неї багато в чому вплинула доибель його єдиного сина на салонікському фронті. _о;, ,: Творча спадщина Дюркгейма дуже велика і різноманітна /щйаочаючи його ідеї і роботи з приводу соціалізму, повз що не міг у ту епоху пройти жоден соціолог). Він опублікував ряд книг, безліч сіатей і рецензій; крім того, багато з його статей і лекційних курсів були опубліковані посмертно, Інтерес до його творчості значно зріс в сучасній соціології. З початку 90-х років минулого сторіччя після майже вікової перерви почали знову з'являтися видання дюркгеймівських праць українською мовою.

3.4.1. «Соціологізм» як соціальна теорія

З ім'ям Дюркгейма, як вже згадувалося вище, тісно пов'язана дама інституціалізація соціології у Франції - країні, де і зародилася ця наука. Багато хто вважає його послідовним продовжувачем , йозитивізму у вивченні суспільства. Це, можливо, почасти вірно й Ділком природно, оскільки авторитет Конта як засновника соціології був досить високий. Дійсно, Дюркгейм, будучи продовжувачем контівської позитивістської традиції в соціології, багато в чому керувався зразками природничонаукового аналізу (особливо на ранніх етапах своєї наукової діяльності), ставлячи в основі свого наукового методу необхідність емпіричної обґрунтованості, точності та доказовості теоретичних положень. Його докторська дисертація і перша велика книга називалася «Про поділ суспільної праці». Тема цієї книги - взаємини між індивідом і суспільством — проходила Згодом червоною ниткою через усю творчість Дюркгейма.

В той самий час не можна не зазначити, що Дюркгейм, вважаючи себе певною мірою послідовником основоположника соціології, ставився до його творчої спадщини з відомою часткою критики. Визнаючи цінність емпіричного спостереження, він у той же час віддавав належне необхідності чисто умоглядному теоретичному аналізу, щоб зрозуміти глибинні причини і джерела соціальних явищ. Крім того, Дюркгейм вважав, що контівський закон трьох стадій інтелектуальної еволюції занадто спрощено і прямолінійно підходить До пояснення людської історії і її рушійних сил, оскільки в історії різних суспільств проглядається набагато більша кількість генеральних ліній розвитку. Поступово Дюркгейм формує власний соціологічний метод, що найбільш чітко викладений у праці «Метод соціології».

Теоретико-методологічною базою, на якій Дюркгейм будував систему своїх соціологічних поглядів, став так званий «соціологізм», який вважають одним з різновидів соціологічного реалізму. Основна

103

особливість цього напряму полягала в протиставленні себе номіналізму. Соціологічний реалізм проголошує своєю парадигмою необхідність і вимогу визнавати як особливу реальність (поряд з реальністю природного середовища і реальністю внутрішнього психічного світу людини) людське суспільство. Цією соціальною реальністю як спеціального предмету вивчення до появи соціології не займалася жодна з наукових дисциплін.

У Правилах соціологічного методу він намагався показати, що суспільство має власну реальність, яка не може бути зведена до психологічних фактів. Як він стверджував, суспільство - це «реальність, що існує сама по собі (зиі §епегіз)». Цей відмітний характер соціальної реальності виражається вже тим фактом, що неможливо побажати, щоб ця реальність зникла. Суспільство протистоїть нашим думкам і бажанням, тому що воно володіє об'єктивністю, яку можна порівняти з об'єктивністю природи, хоча і не є те ж саме.

Строго говорячи, соціологізм не претендує на якесь зовсім особливе тлумачення і пояснення соціального життя як окремої загальносоціологічної теорії. Суть цієї філолофсько-соціологічної концепції полягає, швидше, у ствердженні певної вихідної позиції: визнання першорядного і виняткового значення соціальної реальності в бутті людини, а також використання соціологічних методів для пояснення цього буття.

Оскільки суспільство визнається не просто специфічною, але й домінуючою, вищою реальністю, тому соціологічний спосіб пояснення усього, що відбувається в навколишньому світі («соціологізація») проголошується як єдино вірний. Він повинен або виключати інші способи, або включати їх у себе як окремий випадок.

Онтологічний (сутнісний) аспект соціологізму складається у ствердженні насамперед автономії соціальної реальності стосовно інших видів реальності - фізичної, біологічної, психологічної. Ця реальність включена в універсальний світовий порядок. Вона ґрунтовна, стійка і підпорядковується дії визначених законів. Таким чином, утверджується той предмет, який відрізняє соціологію від всіх інших наук, що також мають свої предмети. Однак для вичленення соціологічної науки потрібно ще, щоб предмет її був доступний спостереженню і піддавався поясненню - подібно до того, як спостерігаються і пояснюються факти, з якими мають справу інші наукові дисципліни.

Звідси й виникає «теорія соціального факту». Зміст соціальної реальності, вважає Дюркгейм, складають соціальні факти, які не слід зводити ні до економічних, ні до психологічних, ні до

104

правових тощо фактів дійсності. Ці соціальні факти володіють такими самостійними характеристиками.

1. Об'єктивне, тобто незалежне від жодного окремо узятого 'індивіда, існування. Для того, щоб зрозуміти сутність соціальних фактів, їх потрібно спостерігати ззовні, відкривати заново, як ми відкриваємо факти фізичної реальності. Тому, стверджував Дюркгейм, «...соціальні факти варто розглядати як речі. Речі - це усе, що нам дано, що уявляється, або швидше, нав'язується спостереженню». Основна помилка всіх колишніх наукових дисциплін, що вивчали суспільство, на думку Дюркгейма, полягала в тому, що вони у своєму вивченні соціальних явищ виходили з того значення, яке ми самі їм надаємо; разом з тим дійсне їх значення можна віднайти лише за допомогою об'єктивного наукового дослідження.

2. Здатність чинити тиск на будь-якого окремо узятого індивіда (примусова сила), а отже, детермінувати його (чи її) дії. Регуляція поведінки індивіда в суспільстві визначається аж ніяк не індивідуальними причинами і спонукальними мотивами, а сукупністю соціальних фактів, діючих у тому суспільстві, в якому він живе, і підштовхуючих його на здійснення саме таких, а не інших учинків. Наприклад, мода - це типово соціальний факт, оскільки кожний удягається певним чином не тому, що такий його каприз на даний момент, а внаслідок того, що саме в такий спосіб і у даному місці тепер удягаються ті, хто його оточують і сприймають. Одним з найважливіших завдань соціологічної науки Дюркгейм визначав вивчення цих соціальних фактів, що, по суті справи, знецінювали пояснення соціальної дії з погляду «свободної волі». Думка, яка пронизує багато праць Дюркгейма, така: «індивід виникає із суспільства, а не суспільство з індивідів».

Усю сукупність соціальних фактів Дюркгейм розділяв на дві основні групи: морфологічні та духовні. До морфологічних, утворюючих своєрідний «матеріального субстрат» суспільства, можна віднести, наприклад, щільність населення. Вона дійсно не залежить від вчинків і намірів жодного з окремо узятих індивідів; а ось їх умови життя залежать від щільності досить сильно. При цьому необхідно розрізняти фізичну щільність (щільність у матеріальному змісті), вимірювану кількістю членів суспільства, що приходяться на одиницю площі тієї території, яке це суспільство населяє, і моральну, під якою Дюркгейм мав на увазі частоту контактів чи інтенсивність спілкування між ними. Сполучення цих двох видів щільності визначає особливості соціальної чи диференціації чи суспільного Поділу праці в даному суспільстві. Взагалі при поясненні соціальних явищ Дюркгейм (особливо на початкових етапах своєї творчості)

досить активно використовував демографічні і соціально-екологічні фактори (включаючи структуру і ступінь складності соціальних груп).

Крім того, до морфологічних соціальних фактів можна було б віднести цілий ряд похідних від спільної діяльності людей, наприклад, домінуючий характер поселень, у яких живуть члени суспільства, кількість і якість шляхів сполучення тощо. Іншими словами, морфологічні соціальні факти - це явища, сукупність яких утворить матеріальні умови життя людей, однак при цьому вони носять не природний характер, а, швидше, породжені діяльністю самого суспільства.

Що ж стосується духовних соціальних фактів, то вони не менш об'єктивні (тобто мають зовнішню стосовно кожного окремого члена суспільства природу, незалежні від нього і мають примусову силу), ніж морфологічний, хоча і не мають настільки «речовинного» утілення. До них варто віднести «колективні уявлення», сукупність яких утворює колективне чи загальне уявлення.

«Сукупність вірувань і почуттів, - стверджує Дюркгейм, -загальних у середньому членам одного і того самого суспільства, утворює певну систему, що має своє життя; її можна назвати колективною чи загальною свідомістю. Безсумнівно, воно не має в якості субстрату єдиного органа; воно, за визначенням, розсіяне у всьому просторі суспільства. Але проте воно має специфічні риси, що створюють з нього особливу реальність. Справді, воно незалежне від випадкових умов, у яких знаходяться індивіди; вони минають, а воно залишається. Воно те саме і на півночі, і на півдні, у великих містах і маленьких, у представників різних професій. Точно так само воно не змінюється з кожним наступним поколінням, а навпаки, зв'язує наступні одне з одним покоління. Таким чином, воно щось зовсім інше, ніж окремі свідомості, хоча і реалізується тільки індивідами».

Розвиток колективного й індивідуального інтелекту в суспільстві йде поруч з поглибленням поділу праці, і певною мірою перше визначається потребами другого. Дюркгейм вважав, що інтелект не ідентичний свідомості, а, швидше, «вершить» його; точно так само, як і сам поділ праці, лежить, головним чином, на поверхні громадського життя, що особливо вірно для поділу економічної праці (слід зазначити, що він проводить різницю між поділом суспільної праці і праці економічної: якщо перша - це певна структура всього суспільства, то економічний чи технічний поділ праці - лише один з її проявів).

Соціальні норми й інші соціальні фактори впливають на поведінку окремих членів суспільства не прямо і безпосередньо, а через певні механізми їх засвоєння, причому, ефективність дії

106

соціальних регуляторів проявляється не стільки силою прямого примусу, скільки тим, що виконання норм стає бажаним для самого індивіда.

Треба зазначити, що Дюркгейм не використовує у своїх міркуваннях безпосередньо такого поняття, як «соціальний інтелект», однак необхідно пам'ятати, що він визначив інтелект узагалі як вищу частину свідомості, так що ми певною мірою можемо перенести багато чого з його висновків із приводу колективної свідомості і на соціальний інтелект, як на деякий відносно самостійний субстрат, шо розвивається за своїм законами і визначає розвиток інтелекту окремих індивідів, які складають дане суспільство. Очевидно, крім загальних вірувань і почуттів, які Дюркгейм розглядає як компоненти колективної свідомості, можна було б говорити і про комплекс знань про навколишній світ, що розділяється усіма чи більшістю членів даного суспільства. Тому колективний інтелект (так само, як і колективна свідомість, частиною якого він є), імовірно, може розрізнятися за ступенем своєї поширеності і впливу в залежності від характеру суспільства. У суспільствах з домінантою механічної солідарності цей колективний інтелект (точніше, його початки, тому що говорити про більш-менш зріле наукове знання в таких суспільствах навряд чи приходиться) перекриває найбільшу частку індивідуальних інтелектів. Іншими словами, частка індивідів, що володіють однаковим обсягом знань, більш-менш збігається з усім суспільством. В міру розвитку суспільств цей процес інтелектуалізації зростає. 1 навпаки, у міру поглиблення поділу праці і соціальної диференціації одночасно розвивається й диференціація комплексів знань, умінь і навичок, якими володіють представники різних соціально-економічних і соціально-професійних груп, а також виявляються розбіжності в можливостях оволодіння цими знаннями й уміннями. Таким чином, виникає безліч колективних (групових) інтелектів. Хоча, імовірно, у кожному з них містяться якісь інгредієнти, спільні для всіх членів суспільства в цілому (наприклад, володіння єдиним для всіх членів спільноти усною і письмовою мовою).

Структуру соціології, за Дюркгеймом, повинні складати три основні галузі: морфологія, соціологія і загальна соціологія. Соціальна морфологія, подібно до анатомії, повинна займатися вивченням того, як улаштоване суспільство, які матеріальні форми прояву його структури: соціальні організації, склад народонаселення, його щільність, розподіл на займаній території тощо. Соціальна фізіологія вивчає різні сфери життєдіяльності суспільства і поділяється на ряд соціологічних теорій: соціологію релігії, Ісоціологію моралі, соціологію права, економічну соціологію тощо. І,

1 Ю7

нарешті, загальна соціологія синтезує досягнення й висновки двох перших розділів і встановлює найбільш загальні соціальні закони.