7.1.1. Поняття особистості

Особистість є відносно пізній продукт суспільно-історичного ■й онтогенетичного розвитку людини, спеціальне людське утворення, яке так само не може бути виведене з його пристосувальної Діяльності, як не можуть бути виведені з неї його свідомість чи

потреби. Біологічна природа людини є базисом розвитку соціального світу. Як свідомість людини, так і її потреб створюються суспільними відносинами, у які індивід вступає моменту народження і знаходиться до самої смерті.

Включення індивіда в суспільство здійснюється через різь соціальні спільності, які кожна конкретна людина персоніфікує чере соціальні групи, соціальні організації, соціальні інститути, пануючі суспільстві норми і цінності, тобто через культуру. У результаті цьоп індивід включається у велику кількість соціальних систем різноп рівня, кожна з яких здійснює на нього іманентно властивій даніі системі вплив: сім'я, коло друзів, громадські організації, робочі група, національні спільноти тощо. Таким чином, людина стаї частиною структури даної системи, її елементом.

Усі психологічні науки виходять із принципу суспільно детермінованості й активності особистості. На цьому загальні психологія ставить крапку, і далі починають вирішуватися власне соціально-психологічні проблеми. Соціальна ж психологія, користуючись визначенням особистості, розробленим у загальній психології, «з'ясовує, яким чином, тобто насамперед, у яких конкретних групах особистість, з одного боку, засвоює соціальний вплив (через яку із систем її діяльності) і, з іншого боку - реалізує свою соціальну сутність (через які конкретні види спільної діяльності)». Такий підхід відрізняється від власне соціологічного тим, що останній виявляє, яким чином сформувалися соціально-типові риси, чому в одних умовах життєдіяльності особистості вони виражені в більшому обсязі, чому в інших умовах якісь інші соціально-типові риси виникли всупереч приналежності людини до даної соціальної групи, до соціального середовища. Отже, у соціології акцент робиться насамперед на виявлення соціальних якостей, соціальних типів особистості (типів поведінки). Саме в структурі свідомості і діяльності окремих індивідів, які вивчає соціолог (наприклад, шляхом опитування чи спостереження), відбивається загальне й особливе соціальних систем, спільнот, груп, до яких вони належать.

Виходячи з цього особистість можна визначити як «соціальну властивість індивіда, сукупність інтегрованих у ньому соціально значущих рис, що утворилися в процесі прямої і непрямої взаємодії даної особи з іншими людьми і які роблять його, у свою чергу, суб'єктом праці, пізнання і спілкування».

Такий підхід до розуміння особистості найбільш доцільний, тому що відображає власне соціологічну специфіку, у якій людина представлена як член певного суспільства, соціальної спільноти, групи, яка втілює в собі різні соціально типові риси.

344

М.2. Соціальні орієнтації та установки

У системі соціальних взаємодій людина представлена як іктивний початок, тому що поряд з відображенням дійсності в її ївідомості і поведінці виявляється певне ставлення до неї. Згідно з їсихологічними підходами, установка являє собою цілісне психічне івище, у якому дійсність відображається відповідно до потреб ндивіда, через що активність, яка протікає на ЇЇ основі, носить юцільний характер. Однак деякі психологи зазначають, що поняття установки не повинно вживатися при аналізі соціальної активності їсобистості, тому що в установці відбиті лише біологічні особливості іюдини. У цих двох підходах наочно відображається дискусія про золь природи і середовища в структурі людської свідомості і юведінки.

Дійсно, в установці виявляються як природні підстави, так і «позичене культурою, тому що доцільна пізнавальна діяльність, яка виникає на основі таких установок, містить і фізіологічні потреби (у їжі, одязі, житлі), і соціальні вимоги, і цінності, і особистісні цільові моменти.

Будь-які людські почуття: прихильності чи ворожості, вибору чи відкидання, схвалення чи несхвалення, де б вони не виявлялися, базуються не стільки на інстинктах, скільки на великому обсязі соціальної інформації, що дає уявлення про об'єкт людського інтересу.

Установка відноситься до числа найбільш вивчених і найменш чітко визначених перемінних, якими оперують багато соціальних наук. її вивчення в американській соціології почалося в 1918 р. роботою У. Томаса і Ф.Знанецького «Польський селянин у Європі й Америці». За цим пішов бум соціологічних досліджень у Чикагському університеті. З цією школою пов'язана значна кількість відомих імен, а серед них Дж. Г. Мід.

Основна ідея Міда полягає в тому, що наші установки на об'єкти, на «інших», і особливо, наші установки на улюблений об'єкт наших думок - на себе породжуються і підтримуються соціальними факторами. Серед цих факторів істотне значення мають досвід спілкування з іншими людьми і нашою здатністю бачити світ і самих себе так, як це визначено соціальними символами. Центральна гіпотеза Міда: ми розвиваємо свої установки шляхом прийняття (за його термінологією, інтерналізації) установок інших. Висновки Міда були підтверджені дослідженнями активного впливу засобів масових комунікацій на формування установок населення.

Однак подальші дослідження показали, що в будь-якій ^:6итуації вплив інших опосередковується ставленням людини до інформатора, рівнем довіри чи недовіри до нього. Цим можна

345

пояснити успіхи і невдачі вихователів і педагогів, політиків і керівників, теле- і радіокомпаній. Тим часом довіру чи недовіру до джерела інформації можна також розглядати як ще одну установку на комунікатора.

Отже, соціальне поведінка, як і будь-яка інша активність, починається з готовності, установки, у якій відображені і соціальні прагнення, завдання, вимоги і очікування.

Деякі дослідники гранично зближують поняття ціннісних орієнтацій та установок. У цьому є раціональний зміст, хоча абсолютизація його викликає великі сумніви: адже і цінності, і ціннісні орієнтації мають не тільки індивідуальний і груповий, але і загальнолюдський (загальносоціальний) рівні, тоді як категорія установки застосовується переважно при аналізі поведінки особистості чи малої групи.

Взаємозв'язок установок і ціннісних орієнтацій виявляється в тому, що кожна людина по-своєму переживає значення соціальних цінностей і вносить у цілісний процес соціального життя свою унікальну частку, в результаті чого індивідуальні і внутрішньогрупові установки неминуче виявляють себе в інтерпретації ціннісних орієнтацій, характерних для групи, спільноти, суспільства в цілому.

Ціннісні орієнтації являють собою найбільш гнучку, що припускає вільний вибір і, отже, усебічне врахування індивідуальних інтересів і потреб людини форму включення суспільних цінностей у механізм діяльності і поведінки особистості. Інакше кажучи, у цих орієнтаціях реалізується вибірковість людської поведінки, її безпосередня обумовленість уявленнями індивіда про зміст і цінності людського життя. При цьому цінності виявляються в зв'язку між суб'єктом, який пізнає і перетворює світ, і об'єктом, на який спрямований вплив суб'єкта.

Будучи об'єктивно-суб'сктивними за походженням і змістом, цінності завжди інтерпретуються у світлі конкретних інтересів суспільства, спільноти, групи, особистості. Звідси випливає необхідність розрізнення суспільних (загальнолюдських), групових, індивідуальних цінностей і залежність співвідношення між ними від характеру суспільства.

Оскільки в якості суб'єкта оцінки може виступати й окрема людина, і групи, і все суспільство, остільки постає питання про співвідношення між оцінками і відповідно ціннісними орієнтаціями різного порядку. Як елемент структури особистості ціннісні орієнтації являють собою діалектичну єдність загального, особливого й індивідуального, думок, почуттів і практичної поведінки.

Оскільки діяльність людини завжди комплексна й окремі види її можна виділити тільки в абстракції, остільки мотивація

Діяльності також у більшості випадків виходить з орієнтації не на і«цну з цінностей, а на цілий комплекс. Наочним прикладом може Р'блужити праця артиста, у процесі якої він - залежно від ступеня свого і духовного розвитку - може орієнтуватися не тільки на виробництво ; споживчих вартостей, але й на твердження естетичних і моральних І цінностей.

і Отже, на установки і ціннісні орієнтації людини впливають

' ЯК її природні задатки, так і соціальне середовище, у якій вона живе. ;; , Соціальний вплив породжує ефекти наслідування,

[■' конформності, а також інші феномени і ціннісні орієнтації І особистості. Внаслідок ускладнення і диференціації соціального середовища соціальний вплив на особистість набуває усе більш :. складного структурного характеру. Виявленням процесів і | закономірностей, що впливають на формування особистості, її і типових властивостей, а також вивченням типів орієнтації й ^ установок і займається соціологія особистості.

і; 7.1.3. Соціологічні концепції особистості

І Соціологічні концепції особистості поєднують цілий ряд

'■ дуже різних теорій. Усі вони визнають особистість специфічним і освітам, сформованим під впливом тих чи інших соціальних факторів. ї Така постановка проблеми веде до аналізу особистості винятково з !■ погляду соціології. Джерела даної позиції ідуть коренями в соціальну

філософію.

■ : Соціологічні концепції особистості почали розвиватися в

^ другій половині XIX - початку XX ст. Потреба в загальній і Соціологічній теорії особистості випливала з розуміння необхідності | знайти постійне співвідношення або, інакше кажучи, постійну І величину, що детермінує процеси, які відбуваються в соціальних | макроструктурах. Пояснюючи ці процеси у взаємодіях індивідів і

І спільнот, ми завжди знаходимо деяку організаційну цілісність властивостей індивіда, яка «переломлює» впливи і стимули, що , Виходять від спільноти, і стійким чином визначає реакції людини на | середовище.

ь <■ На початку ЗО-х рр. XIX ст. в соціології, як уже згадувалося

І *ище, сформувався науковий напрямок - структурний функціоналізм І (чи просто функціоналізм), засновниками якого були Е.Дюркгейм, І А.Р.Редкліфф-Браун (1881-1955) і інші дослідники. Це наукова школа І Почала з дослідження норм, тобто утверджень членів групи, як варто І доводитися в дійсності при різних обставинах. Особливо велику | Увагу функціоналізм приділяв проблемам інституціальних норм, що * Називалися роллю. Функціоналісти вважали, що одиницею \ Соціального аналізу в соціологія є не діючий індивід, а роль. Концепція

соціальних ролей дуже проста. Кожна людина в різних групах (малих і великих) займає якесь визначене положення (статус), з яким пов'язані зразки поведінки. При цьому група, у яку включений індивід, очікує від нього поведінки, що відповідає даним зразкам. Отже, ми можемо говорити про рольову поведінку батька, матері тощо.

Таким чином, соціальну роль можна визначити як відносно постійну і внутрішньо зв'язану систему вчинків (дій), що є реакціями на поведінку інших осіб, що протікають відповідно до більш-менш чітко встановлених зразків, які група очікує від своїх членів.

Якщо виходити з даного розуміння соціальної ролі, то рольову поведінку індивіда можна аналізувати через ті функції, які людина виконує в різних соціальних об'єднаннях. Не випадково американські вчені Дж.Морено (1892-1974) і Р.Мертон (1910-1998) визначали особистість як функцію тієї сукупності соціальних ролей, які виконує індивід у суспільстві.

Процес реалізації ролей залежить від великого числа факторів:

• біопсихологічних можливостей людини, що можуть сприяти чи гальмувати виконання тієї чи іншої соціальної ролі;

• особистісного зразка, що визначає комплекс ідеальних рис, які індивід повинен виявляти при виконанні ролі, а також комплекс ідеальних способів поведінки, яких група очікує від людини;

• характеру ролі, прийнятої в групі, і характеру соціального контролю, покликаного стежити за виконанням членами групи рольової поведінки;

•структури групи, її згуртованості і ступеня ідентифікації індивіда з даною групою.

Хоча соціальну роль не можна вважати основною одиницею соціологічного аналізу, тому що вона випливає з характеру взаємодій індивідів, однак роль виявляється дуже корисною при вивченні інституціальних відносин у суспільстві.

Оцінка рольової концепції особистості дана в роботі Дж.К.Хоманса «Повернення до людини», у якій він пише, що практично, а не у філософському розумінні, питання полягає не в тому, чи законно розглядати роль як основну одиницю аналізу, і не в тім, чи існують рольові інститути реально, а в тому, чи привела теоретична програма функціоналізму до пояснення соціальних явиш, включаючи результати самого функціонального аналізу. Питання не в тому, чи міг досягти цього функціоналізм, а в тому, чи досяг він цього сьогодні. На це питання Хоманс відповідає негативно.

Інтеракціоністський підхід до концепції особистості заснований на методологічному принципі, відповідно до якого ні

особистісні фактори, ні умови зовнішнього оточення, якщо їх розглядати ізольовано, не можуть повною мірою пояснити поведінку людини. У якості основної детермінанти поведінки людини виступає процес постійної взаємодії між цими факторами. Оскільки процес взаємодії розуміється дослідниками не завжди однаково, у межах інтеракціонізму виникло кілька різних напрямів -- так званих теорій обмеженого застосування. Треба відзначити, що інтеракціонізм у підході до теорії особистості не має нічого спільного із символічним інтеракціонізмом, що являє собою один з методологічних принципів вивчення внутрішньогрупових і міжособистісних відносин.

Для розуміння відмінностей у інтеракціоністських концепціях особистості необхідно розглянути їх історичні передумови, точніше, ті елементи, що мали місце в рамках персонологічних і біхевіористських моделей особистості.

Німецько-американський психолог К.Левін (1890-1947) розробив у 1936 р. принцип взаємодії особистості із середовищем, у якому розрізняв середовище фізичне і психічне. Учений вважав, що поведінка залежить не від минулого і не від майбутнього, а від поля теперішнього. На його думку, фізичне і соціальне середовище реально виступають для суб'єкта у вигляді психологічних феноменів. Тому для різних індивідів об'єктивне оточення уявляється різним залежно від його особистісної значущості. При цьому психологічна реальність при взаємодії особистості із середовищем є найбільш

значущою.

У концепції особистості американського соціолога Г.Меррея проблема взаємодії індивіда із середовищем аналізується через редукування характеристик індивіда до його потреб, а властивостей середовища - до тих її факторів, що сприяють чи перешкоджають задоволенню цих потреб. Властивості середовища Меррей позначав поняттям «тиск». Основними одиницями при дослідженні взаємодії особистості із середовищем служили різні сполучення потреб і впливу соціального середовища.

Ідеї інтеракціонізму по-різному виявлялися є біхевіоризмі і психоаналітичній теорії особистості. У біхевіористській школі ідеї інтеракціонізму були викладені в концепції особистості американського психолога Е.Толмена. В ортодоксальну систему біхевіоризму було включене поняття «пізнавальні (чи когнітивні) карти». Його суть зводилася до того, що будь-яка особистість не просто механічно реагує на стимули, що виходять із середовища, а зіставляє їх зі сформованими у свідомості стереотипами на основі Досвіду «карти поля». Отже, у взаємодію із середовищем людина вносить власний елемент активності і поведінки. Погляди Толмена

стали основою роз'єднання «чистого» біхевіоризму з ідеями когнітивної психології.

Психоаналітична концепція особистості найбільше яскраво виражена в поглядах З.Фрейда, що розглядає процес взаємодії індивіда і суспільства як соціопсихологічний конфлікт, а саму особистість як ансамбль ірраціональних, несвідомих потягів. Фрейд зазначав, що цивілізація з її заборонами і санкціями, з одного боку, велике благо і необхідність, інакше людство, цілком підкорившись сексуальним і летальним інстинктам, не змогло б вижити, але, з іншого боку, вона - тягар і небезпека для людини, оскільки усе більше витиснення потягів веде до прогресуючого розвитку неврозів, зростаючої незадоволеності, тривоги, деформації характерів, відчуження, несвідомого лицемірства тощо. Оскільки суспільству загрожує дезинтеграція, є необхідність у соціалізації і соціальному контролі.

В цілому можна сказати, що сучасні інтеракціоністські концепції особистості знаходяться в стадії формування і зазнають впливу різних концепцій і теорій. Різними вченими цей вплив оцінюється по-різному, у залежності від того, які елементи взаємодії суспільства й особистості висуваються на перший план.

Основні положення інтеракціоністських концепцій особистості прекрасно виклав сучасний американський соціальний психолог Б.Екехаммар. Інтеракціоністські концепції особистості можуть розглядатися як синтез персонологізму і ситуаціоналізму. Це означає, що ні індивід сам по собі, ні ситуація сама по собі не висуваються на перший план, а як основне джерело варіацій поведінки розглядається взаємодія двох факторів.

7.2. Соціалізація особистості

7.2.1. Соціалізація як спосіб включення індивіда в соціальне середовище

В умовах ускладнення соціального життя актуалізується проблема включення людини в соціальну цілісність, у соціальну структуру суспільства. Основним поняттям, яке описує такі включення, є «соціалізація», що дозволяє людині стать членом суспільства.

Під соціалізацією розуміється процес входження індивіда в соціум, що породжує зміни в соціальній структурі суспільства й у структурі особистості. Остання обставина обумовлена фактом соціальної активності людини, а отже, її здатністю при взаємодії із середовищем не просто засвоювати його вимоги, але й змінювати це середовище, впливати на нього.

і Найбільш розповсюдженими формами, що описують

^: характер взаємодії індивіда і соціального середовища в процесі соціалізації, є адаптація й інтеграція. Адаптація означає пасивне пристосування людини до соціального середовища і його вимог. Вона характерна для суспільних систем з тоталітарним державним ладом. Однак адаптивний характер взаємодії із суспільством може бути обумовлений і самою особистістю, ЇЇ біопсихологічними чи соціальними обмеженнями. Наприклад, недостатньо розвинутими вольовими якостями людини чи низьким рівнем інтелекту, що стримують розвиток самосвідомості особистості.

Інтеграція припускає активну взаємодію індивіда із середовищем, у якому людина робить свідомий вибір і яке вона здатна змінювати, коли в цьому є необхідність і доцільність. Як правило, така форма взаємодії людини із суспільством характерна при демократичному устрої держави, а також при «відкритому» типі особистості, орієнтованій на співвідношення індивідуальних і загальносоціальних цінностей у свідомості і поведінки. У цьому випадку визначальну роль у взаємодії із соціальним середовищем грає індивід.

В існуючих вітчизняних і закордонних концепціях соціалізації особистості найчастіше використовується лише один термін - адаптація, що негативно впливає на подальше вивчення цього процесу, тому що ігнорується специфіка його протікання в різних соціальних типах суспільства і середовища, а також специфіка соціального типу особистості.

Найбільш наочною моделлю адаптації, розробленої в рамках системного аналізу, є принцип рухливої рівноваги, описаний у роботах Л. фон Берталанфі (1901-1972), але використовувався раніше в соціології Г.Спенсера, а також в еволюційній теорії російського біолога К.О.Тімірязєва (1843-1920). Відповідно до зазначених концепцій процес адаптації суб'єкта детермінується двома групами факторів: внутрішніми, обумовленими появою і розвитком самого соціального суб'єкта (наприклад, біосоціальними передумовами); зовнішніми, що відображають рівень стану соціальної системи, характер її життєдіяльності, у яку включається суб'єкт. При внутрішніх факторах соціалізація визначається логікою виникнення і розвитку самого соціального суб'єкта (людини чи групи), тоді як при зовнішніх факторах - станом соціальних процесів розвитку суспільства, способами господарської діяльності, характером зміни формацій тощо.

Будь-які процеси взаємодії породжують специфічні форми відносин, дій, ідей, думок тощо, що у свою чергу змінює соціальну структуру суспільства, спільнот, груп, особистості. Ця проблема вже

в 30-40-і рр. XX ст. зацікавила німецьких антропологів Р.Брауна, Б.Ван-Геннепа та ін. Однак найбільший інтерес дана проблема представляє для соціологів, які вивчають соціальні взаємодії, соціальні системи, соціальну поведінку, що визначає створення нових соціальних систем і структур.

Рухливість соціальних систем (від людини до суспільства) надає право розглядати процес соціалізації з погляду періодів (циклів), які мають свою специфіку й обумовлені різними факторами.

7.2.2. Вікові етапи і критичні періоди соціалізації

Якщо проаналізувати різні концепції соціалізації особистості, зокрема ідеї Ч.Х.Лантухи, Дж.Г.Міда, З.Фрейда, Ж.Піаже, то тезу про поділ процесу соціалізації на періоди дитинства, отроцтва і юності можна вважати загальноприйнятою. Однак проблема подальших етапів соціалізації викликає дуже гострі дискусії. Основним дискусійним моментом є питання про те, чи відбувається в зрілому віці засвоєння якого-небудь нового соціального досвіду, що складає значну частину змісту процесу соціалізації?

У деяких працях, що піднімають питання стадій соціалізації, зазначається, що особистість проходить три основні стадії соціалізації: дотрудову, трудову і післятрудову. Перша стадія охоплює весь період соціалізації до початку трудової діяльності і сама підрозділяється на ранню соціалізацію і стадію навчання. Друга стадія охоплює весь процес трудової діяльності людини до виходу на пенсію. З приводу третьої стадії (післятрудової) існують різні точки зору.

Прихильники першої точки зору розглядають пенсійний статус як завершальний процес соціалізації, у результаті якого людина освоює нові для себе соціальні ролі, зв'язані зі статусом пенсіонера, новими функціями в сім'ї та у соціальному оточенні. При цьому зростає роль процесу передачі соціального досвіду, накопиченого людиною за своє життя, а отже, соціалізація виступає в нових для суб'єкта формах діяльності і соціальної активності. Опоненти першої точки зору вважають, що після трудової діяльності йде лише процес згортання соціальних функцій, а тому застосування до нього терміна соціалізації недоречно. Третя точка зору - крайня -представляє пенсійний статус людини як етап десоціалізації, що настає слідом за завершенням процесу соціалізації.

Можна стверджувати неспроможність двох останніх позицій, тому що пенсійний статус людини визначається часто не віковими рамками (у нашій державі в чоловіків - 60 років, у жінок - 55 років), а соціально-економічними факторами, здатністю і можливістю людини продовжувати професійну діяльність. Ця позиція підтверджується і

352

фактом, що в суспільствах протікають постійні процеси соціальних змін, до яких будь-яка доросла людина повинна Пристосовуватися, а виходить, освоювати новий досвід і нові функції. Наочним прикладом є процеси, що йдуть в українському суспільстві, де більш ніж 80% населення опинилися перед проблемами зміни воїхіально-професійних функцій і ролей, часто - зміни соціального Статусу, викликаного потребою знову повернутися до трудової діяльності з економічних мотивів.

Цілком зрозуміло, що кризові періоди, пов'язані із соціалізацією дітей і дорослих, будуть різними, у тому числі за іирактером їх детермінації, однак їх наявність і в тих, і в інших важко заперечувати. Кризові періоди соціалізації дорослих можуть мати більш різноманітний і розповсюджений характер і бути обумовленими не стільки особистісними факторами, скільки соціальними, тобто проблемними ситуаціями, що склалися в суспільстві й у найближчому соціальному оточенні людини, і У структурі внутрішніх факторів визначального значення

набуває вік суб'єкта соціалізації - індивіда і пов'язані з ним біопсихологічні особливості. Зокрема, американський психолог і психоаналітик Е.Еріксон (1902-1976) висунув теорію «кризового розвитку» чи «критичних періодів», яка пояснює зміну відносини людини до соціального середовища з погляду вікових етапів. Отже, людське життя прийнято поділяти на три великих періоди: становлення особистості, її зрілість (дорослість) і старість. Однак вікові рубежі цих періодів багато в чому відносні і залежать, у кінцевому рахунку, і від соціально-економічних факторів, якими обумовлюються основні фази, що визначають здоров'я, тривалість життя і працездатність, а отже, фізичний розквіт і старіння людини.

У свою чергу, у період становлення особистості звичайно розрізняють дитинство, отроцтво (підлітковий вік) і юність. Ці періоди характеризуються насамперед швидкістю вікових змін, які (сполучаються із систематичним збільшенням контактів індивіда з зовнішнім світом, що створює своєрідну звичку до рухливості інтересів, установок і ціннісних орієнтації.

ї Особливе значення в цей період набуває сім'я як первинна

соціальна група (соціальне середовище), потенціал якої у взаємодії з новими соціальними факторами продовжує реалізовуватися, ^розгортатися і на наступних етапах розвитку особистості. Потенціал *ім"ї визначається такими її якостями, як багатогранність структури і Життєдіяльності сімейного колективу, перевага заснованого на ¹ почутті любові до дитини емоційного початку в сімейних відносинах 'Ісімейному вихованні.

У міру того як дитина наближається до рубежів юності _в первинній соціалізації, усе більшого значення набувають не дидактичні моменти, а саме життя сім'ї, те місце, яке займають у ній загальносоціальні цінності і відносини. Якщо в дошкільні роки дитина майже цілком ідентифікує себе з сім'єю, відкриваючи і своє власне «Я», і інших людей переважно через судження, оцінки, учинки батьків, то в отроцтві її рішення вже тією чи іншою мірою знаходяться в залежності і від однолітків, і від так званих референтних груп, і від моди, і від суспільної думки.

Актуалізація сексуального інтересу (а саме в цей час молодіжні компанії стають усе більш змішаними) у свою чергу підсилює потребу в соціальних механізмах поведінки, слабкість, недостатня сформованість яких створює ситуацію «морального вакууму».

Зрозуміло, ця кризовість перехідного періоду від дитинства до дорослості надзвичайно ускладнює визначення тимчасових меж третього періоду становлення особистості - юності, коли посилюється потреба не тільки в пізнанні, але й в освоєнні навколишнього світу, у пошуках оптимальних образів поведінки і відносини з іншими людьми, змінюється сама форма самовизначення особистості, що розвивається: у ній все більшою мірою виявляється прагнення до самоствердження і самореалізації, зростає активність поведінки, а виходить, і необхідність у її соціальному регулюванні. Іншими словами, виникають оптимальні умови як для формування в індивіда стійких орієнтації на моральні, естетичні цінності тієї чи іншої соціальної структури, так і дезорієнтації ще нестійкої психіки. Підліткова і юнацька «нестійкість» - аж ніяк не вікова особливість. Швидше навпаки, результат визначеної дезорієнтованості тих, хто за характером своєї психіки схильний до строгої нормативності вчинків.

Закінчення юнацького періоду збігається з завершенням становлення особистості, набуттям нею визначеної психічної і соціально-моральної стабільності, виявленням своїх схильностей і можливостей, з початком нового етапу її розвитку в межах дорослого стану. Цим етапом і с молодість, яку, відповідно, треба розглядати не як просте продовження дитинства, отроцтва, юності, а як розширення і поглиблення соціальної, психологічної зрілості, що складає сутність поняття «дорослість». Очевидно, тільки такий підхід до визначення сутності молодості в розвитку особистості може протистояти тенденції інфантилізації молоді і забезпечити необхідний рівень соціальних і моральних вимог до неї.

У свою чергу у період молодості розрізняються ранній і пізній етапи (за Б.Г.Ананьєвим - 21-25 років і 26-34 роки), шо передують настанню повної зрілості. Дана періодизація може бути

354

витверджена і таким критерієм, як виникнення оптимальної Е>жливості гармонізації фізичних, соціальних і психічних Ррактеристик індивіда. Це відбувається приблизно в 25-26 років, «скільки саме до цього часу навіть та частина молоді, що отримує ришу освіту, включається в професійну діяльність (тривалість такого включення, на думку фахівців, дорівнює в залежності від обставин іфьом-чотирьом рокам) і, крім того, більшість людей визначає свій ©собистісний статус, створює сім'ю, формує індивідуальний стиль ровсякденного життя відповідно до соціальних структур, у які вони даслючені. Звідси випливає, що зв'язана з усіма цим система індивідуальних ціннісних орієнтації в ряді випадків виявляється нетотожною системі соцієтальних цінностей, що пояснюється, з одного боку, плюралізацією потреб і інтересів особистості вже на рерших етапах її соціалізації, а ч іншого боку — наявністю протиріч рііж окремими факторами, взаємодіючими з особистістю в процесі її самовизначення.

\і Зазначимо, що між різноманітними соціологічними школами

$аходу і вітчизняними школами часто існують діаметрально протилежні погляди на природу форм і систем соціальної взаємодії Йидивідів у процесі соціалізації, а також на характер дії механізмів ^соціалізації.

(7.2.3. Форми і механізми взаємодії

І? Типологія форм взаємодії має різні підстави. Зокрема, за

^типологією німецького соціолога Л. фон Візі (1876-1962), взаємодії в

соціалізації можуть бути представлені як зближення, пристосування,

іарівняння, об'єднання або як суперництво, опозиція, конфлікт.

ЇКожний з цих видів поділяється на ряд підпроцесів. Так, схема

процесів, що ведуть від ізоляції (індивіда чи групи) до зближення

виглядає таким чином: на початковій стадії ми маємо справу з

Полюванням, відчуженням, відокремленням, ворожістю. Перехідною

стадією є контакт. Початковою стадією об'єднання є терпимість,

[Компроміс, шлях від якого може вести до зближення.

.^⁵ Форми взаємодії, використовувані при культурологічному

|-відході, класифікуються як підпорядкування-домінування,

^ прийняття-відкидання у вербальній чи нєвербальній комунікації

■'(мова жестів, мовна специфіка тощо) і поведінкових стереотипах.

Механізми взаємодії в процесі соціалізації часто зводяться до

^у Диференціації свідомих і стихійних (неусвідомлених) засобів

регуляції соціальної поведінки. Ця обставина пов'язана з тим, що

"формалізовані структури на відміну від неформальних мають

^йілегітимні підстави регуляції соціальних відносин: переконання,

Примус, заохочення належної для досягнення мети організації

поведінки. Наприклад, на рівні суспільства ця «повинність» виявляється у вигляді законів, установлень, моральних норм тощ_о. Неформальні відносини також можуть досягати високого рівня регламентації, соціального контролю за належною поведінкою членів своєї групи. Тому класифікація соціальних механізмів взаємодії лише на основі формальності чи неформальності структур і установок може бути піддана сумніву і вимагає подальшого дослідження.

7.2.4. Процес соціалізації в первинних і вторинних групах

Велика частина дослідників процесів соціалізації сходяться на тому, що визначальне значення має первинна соціалізація, яка здійснюється у сім'ї. Зокрема, первинна соціалізація визначає не тільки загальносоціальні форми поведінки, але й відмінності в мові, одязі, відносинах між батьками і дітьми тощо. Джерелом такого сильного впливу сім'ї на дитину є особистісна зацікавленість сімейної групи, заснована на кревній спорідненості.

В залежності від рівня авторитету кожного з батьків сила сімейного впливу на дитину може зростати чи слабшати. Саме первинна соціалізація надає процесу розвитку особистості різну спрямованість. У характері спрямованості особливу роль грає організаційна культура. Вона передається як супровід особистого «Я», яке дитина будує за допомогою інших. Культура вноситься ззовні і концентрується навколо особистої концепції індивіда, переплітаючись з тими соціальними ролями, які людина покликана грати у своєму майбутньому. Останні співвідносяться з цінностями особистості, які вона і намагається регулювати.

Якщо розглядати сім'ю як первинну соціальну групу, яка здійснює соціалізацію дитини, то треба мати на увазі, що сім'я є сполучною ланкою між дитиною й іншими соціальними мікро- і макроструктурами (системами). Тому рівень відповідності сімейних (групових) і загальносоціальних цінностей, пропонованих дитині для засвоєння, може бути різними, аж до повного антагонізму.

Ця опосередкованість робить сімейну групу до певного часу майже єдиним інтерпретатором цінностей, що панують у різних соціальних структурах, з якими зштовхнеться людина в майбутньому. Таким чином, у сім'ї закладається тип структури майбутньої поведінки, характеру інтеграції (чи адаптації) індивіда в суспільство. Чим більш конфліктною, проблемною буде первинна сімейна група, тим конфліктнішим буде входження індивіда і у вторинні групи й у соціальну структуру суспільству.

Тому ми вважаємо, що при аналізі процесу соціалізації первинна група становить особливий інтерес. Значення міжособистісних відносин у сімейній групі (батьки - діти, чоловік -

356

псина, старше - молодше покоління) важко переоцінити, тому що и визначають рівень довіри дитини до інформації, що виходить членів сім'ї, яка до певного віку служить для дитини основним Ердалом комунікації.

|^ В основі соціалізації лежить одна з важливих проблем

рормування рольової поведінки людини, яка визначається значною

ьірою якістю рольового доведення матері, батька, бабусі, дідуся

|ошо. Відносини дитини і членів сім'ї можуть характеризуватися

їденими типами міжособистісних взаємодій, які будуть

Екстраполюватися і на типи взаємозв'язку дитини з іншими

И>ціальними структурами, а також на бачення рольової концепції

ціасної поведінки. Отже, можна говорити про те, що саме сім'я дає

«образ світу», у якому повинна жити дитина. Якщо вплив сім'ї на

(итину настільки великий, то можна вважати, що основа зміни

юціальних структур і типів соціальних взаємодій у суспільстві

іолягає в сім'ї, тому що процес соціалізації одночасно є процес

рвціальних змін, соціаіьних перетворень.

к». До соціалізації у вторинних групах індивід підходить з уже сформованою самосвідомістю (структурою цінностей, зразків роведінки, сформованим «образом» суспільства). У цей час він стає членом різних соціальних груп: навчальних і виробничих колективів, Ірла друзів тощо. Істотно змінюється і характер його взаємодії з цими групами. Якщо ефективність сімейного етапу соціалізації відносно не Залежить від дитини, особливо в перші роки її життя, то соціалізація у і*вторинних групах» рівною мірою визначається як особистісними [характеристиками суб'єкта, що соціалізується, так і соціальними ^показниками групи, тобто зовнішніми факторами. Отже, можна ^стверджувати, що в процесі соціалізації у вторинних групах зміна Соціальних структур відбувається і під впливом індивідуальних рнностей.

$:.■ Включення нових членів групи змінює групову свідомість,

Йрупові оцінки, образ суспільства доповнюється новими уявленнями. ' На етапі соціалізації у вторинних групах актуалізуються

ЙЯроблеми групової ідентифікації («свої», «чужі») і формуються ^групові інтереси й установки на той чи інший характер діяльності. ^Особливу роль у цей період починають грати мова і символи. Останні затримують свій зміст чи соціальне значення як результат ролі *фолей), яку відіграє індивід у взаємодіях і комунікаціях. Цей фактор ***ає важливе методологічне значення, тому що дає уявлення про *Врироду символів. їх зміст значною мірою визначає самосвідомість і >яоведінку людини, характер відображення реальних соціальних

ЬШІДНОСИН.

На етапі соціалізації у вторинних групах, як правило, виявляється і «роздвоєння людської сутності», якщо первинний етап формування особистості заклав у свідомість індивіда уявлення, що не відповідають реальності. Ця невідповідність реальності уявленням про неї може стати джерелом як асоціальної, так і конформістської поведінки людини. Однак виникнення форм поведінки, що відхиляються, пов'язано не тільки з внутрішнім конфліктом свідомості індивіда, але а з характером груп, у які він включається в процесі дорослішання.

На етапі підліткового віку, актуалізації сексуального інтересу в процесі соціалізації зростає значення неформального спілкування. Неформальні групи і структури починають фати в житті людини особливу роль, конкурують з авторитетом сім'ї. Саме в неформальних групах, на відміну від формалізованих (наприклад, шкільних чи трудових колективів), символіка здобуває особливу роль, сприяє згуртуванню групи. Вона може мати як матеріальні символи (наприклад, одяг «хіпі» чи «металістів»), так і духовні (у виді ідей і гасел). Як правило, такі групи мають свою субкультуру і зразки поведінки, форми соціального контролю за своїми членами.

У групових відносинах такого типу складаються і певні мовні штампи і навіть певні «групові» закони.

Значення думки цих груп настільки важливе для індивіда, що він, за зауваженням американського соціолога Ч.Х.Лантухи (1864-1929), заперечує самого себе, регулює свою поведінку згідно з поведінкою референтної групи, щоб бути тотожним їй. Тому спрямованість неформальної групи, у яку включається індивід і з якою він себе ідентифікує, буде визначати тип свідомості і поведінки його самого, а отже, і характер соціалізації. Чим більш значущою для індивіда є дана група, тим більше він намагається себе з нею ототожнити. Тому можна погодитися з концепцією Дж.Г.Міда, відповідно до якої поведінка індивіда визначається тим, що він оцінює себе з точок зору інших, тобто приймає на себе роль інших осіб.

Поряд з формально важливими соціальними структурами (навчальними, професійними тощо), у які повинен інтегруватися індивід, неформальні групи також виконують роль соціального контролю в процесі соціалізації. Якщо для перших соціальних структур спектр видів контролю визначається дихотомічно: «згода» чи «примус», коли індивід не виконує узяті на себе ролі, то неформальні структури впливають на своїх членів через груповий авторитет чи лідерство. Хоча й у них може існувати примус (наприклад, у групах з формами поведінки, що відхиляються, особливо в групах злочинців).

І2.5- Управління процесами соціалізації

| Оскільки спільнота зацікавлена в ефективності соціальних

ируктур, які виникають у процесі матеріального і духовного їідтворення населення, то управління процесами соціалізації індивідів набуває не тільки соціальної, але й стратегічної значущості. Остання обставина пов'язана з тим, що ефективність соціалізації іизначає соціальну якість народонаселення країни, а основою динаміки соціальних систем служить інтеграція ціннісних стандартів )і структурою засвоєних особистістю потреб і установок. Те, що стійкість будь-якої соціальної системи, крім найбільш ефемерного процесу взаємодії, залежить від ступеня такої інтеграції, є, можна сказати, фундаментальною динамічною теоремою соціології. Це ►ихідна точка відліку для будь-якого дослідження, яке претендує бути динамічним аналізом соціального процесу.

і Якщо розглядати процес соціалізації з погляду двох

Складових: виховання як цілеспрямованого впливу соціальних Інститутів з метою формування потрібного для суспільства статусу соціального типу (що визначається типом суспільства: тоталітарний, демократичний тощо) і стихійної дії середовища, що деякі вчені і називають власне соціалізацією, то найбільш успішно можна Керувати процесом виховання. Цьому сприяють різні «соціальні технології», що роблять процес соціальної взаємодії індивіда з іншими суб'єктами відносин більш сприятливими і комфортними. '. Що стосується процесу стихійного впливу на особистість, то

ефективність соціалізації буде визначатися реальними суспільними відносинами в сфері економіки, політики, моралі, а саме тим, (Наскільки ці структури будуть створювати передумови розвитку (Особистості, її самореалізації.

7.3. Основні поняття соціології праці

*7;3.1. Праця як основна категорія соціології праці

^г' Виникає запитання, чому серед соціологічних теорій

^'проблема праці, трудових колективів, займає таке велике місце?

Праця - вічна, природна і головна умова людського життя, її

альфа й омега. У широкому розумінні слова під працею розуміють не ^тільки діяльність людей з виробництва матеріальних благ, але й зі

створення духовних цінностей. і Праця - це доцільна діяльність людей, спрямована на

створення матеріальних і культурних цінностей. Праця є основа і

неодмінна умова життєдіяльності людей. ''"'■ Праця передбачає певну суспільну форму (людина - істота

суспільна), визначені взаємини людей у процесі трудової діяльності.

1СЛ

Тому історія цивілізації, історія людини - це не тільки еволюція знарядь, предметів і способів праці, але не меншою мірою й безупинна зміна відносин між самими людьми в процесі трудової діяльності.

Соціологія вивчає працю як соціально-економічний процес. Процес праці - явище складне і багатоаспектне. Основні форми його прояву - це витрати людської енергії, взаємодія працівників із засобами виробництва (предмети і засоби праці) і виробнича взаємодія працівників один з одним як по горизонталі (відношення співучасті в єдиному трудовому процесі), так і по вертикалі (відношення між керівниками і підлеглими). Роль праці в розвитку людини і суспільства полягає не тільки в створенні матеріальних і духовних цінностей, але й у тому, що в процесі праці сама людина розкриває свої здібності, здобуває корисні навички, поповнює і збагачує знання. Творчий характер праці знаходить своє вираження в появі нових ідей, прогресивних технологій, більш досконалих і високопродуктивних знарядь праці, нових видів продукції, матеріалів, енергії, що, у свою чергу, ведуть до розвитку потреб.

У процесі праці люди вступають у соціально-трудові відносини, взаємодіючи один з одним. Соціально-трудові відносини дозволяють визначити соціальну значущість, роль, місце, суспільне становище індивіда і групи.

Соціологія праці - це дослідження функціонування і соціальних аспектів ринку в сфері праці. У вузькому розумінні соціологія праці означає поведінку роботодавців і найманих робітників у відповідь на дію економічних і соціальних стимулів до праці. Предметом соціології праці як спеціальної соціологічної теорії є структура і механізм соціально-трудових відносин, а також соціальних процесів і явищ у сфері праці.

Ціль соціології праці - це дослідження соціальних явищ, процесів, розробка рекомендацій з їх врегулювання і управління, прогнозування і планування, спрямованих на створення сприятливих умов для функціонування суспільства, колективу, групи, окремого індивіда в сфері праці і досягнення на цій основі найбільш повної реалізації й оптимального сполучення їх інтересів.

Завдання соціології праці

• Вивчення й оптимізація соціальної структури суспільства, трудової організації (колективу).

• Аналіз ринку праці як регулятора оптимальної і раціональної мобільності трудових ресурсів.

• Пошук шляхів оптимальної реалізації трудового потенціалу сучасного працівника.

_у . ■ • Пошук шляхів оптимального сполучення моральних

(.•матеріальних стимулів і удосконалення ставлення до праці в умовах ринку.

• Вивчення причин і вироблення системи заходів для попередження і вирішення трудових суперечок, конфліктів.

• Визначення ефективної системи соціальних гарантій, що захищають працівників.

По-іншому можна сказати, що завдання соціології праці зводяться до вироблення методів і прийомів використання соціальних факторів в інтересах рішення насамперед найважливіших соціально-економічних проблем суспільства й особистості.

У цілому соціологія праці покликана:

• з одного боку, розширювати знання про реально існуючу діяльність;

• з іншого боку - сприяти утвердженню нових зв'язків І процесів, що протікають у сфері праці.

Трудова діяльність завжди вплетена в конкретні соціально-економічні умови, пов'язана з певними соціально-професійними Групами, локалізована в часі і просторі. Тому соціологія вивчає (Соціальні форму й умови праці, його соціальну організацію (колективну, індивідуальну, сімейну, примусову, добровільну). Гранично важливо знати механізми включення людини в трудову діяльність, тобто ціннісні орієнтації, мотиви, задоволеність працею і багато чого іншого.

До теперішнього часу соціологія праці - найрозвинутіша частина вітчизняної соціологічної науки. Це позначилося і на формуванні визначених економічних спеціальностей. , Характер праці

, Характер праці визначає:

^! • техніко-економічний зміст;

^ • суспільну форму;

:- • соціально-економічну якість праці;

• соціальні відмінності: суспільне становище, соціальний статус, матеріальний добробут, використання вільного 'часу тощо.

Міністр, академік, учитель, бухгалтер, робітник, будівельник, сільський механізатор, прибиральниця - в основі соціально-професійних відмінностей між представниками цих професій лежить, Яасамперед, характер праці.

Зрозуміло, що при будь-якому дослідженні соціальних проблем праці в суспільстві в цілому чи в окремому виробничому колективі в першу чергу враховується характер праці як сукупної, так і індивідуальної.

Зміст праці

Зміст праці визначає конкретну трудову діяльність, функціональні обов'язки, ступінь фізичної й інтелектуальної напруги, санітарно-гігієнічні умови і багато інших характеристик. Праця робітників на складальному конвеєрі, залізниці, в авіації, радгоспі, на будівництві має різний зміст. Зміст праці значною мірою визначається професійною кваліфікацією, особистісними характеристиками конкретного працівника навіть при інших рівних характеристиках, скажемо, технічній оснащеності робочого місця.

При проведенні соціологічних досліджень змісту праці можна використовувати такі градації, як ручна, механізована й автоматизована праця. Якщо піти далі, то виділяються: проста ручна і складна ручна праця, заснована на тривалій підготовці і майстерності працівника, проста механізована і складна механізована праця, проста автоматизована і складна автоматизована праця.

Зміст праці значною мірою визначає особистісне відношення людини до виконуваної роботи. Якщо серед робітників, зайнятих складною автоматизованою працею, висловлюють свою задоволеність виконуваною роботою до 100 відсотків опитаних, то серед працюючих на напівавтоматах і складальних конвеєрах - тільки п'ята частина. На великих машинобудівних заводах підбор працівників для складальних конвеєрів являє собою серйозну соціальну проблему.

Специфіка нашої країни - велике число ремонтників.

У промисловості для обслуговування устаткування, що експлуатується десятиліттями і старіє не тільки морально, але і фізично, приходиться тримати мільйони ремонтників. Виготовленням запасних частин і ремонтом тракторів зайнято більше людей, і застосовується в чотири рази більше виробничих потужностей, ніж для випуску нових тракторів. Дійсною проблемою для України стає підтримка в робочому стані сотень тисяч кілометрів магістральних нафтогазопроводів.

Ми виділили тільки самі основні характеристики змісту праці, що враховуються в соціологічному дослідженні соціальних проблем праці, трудової діяльності.

Звичайно, приходиться враховувати і відмінність між змістом праці і рівнем кваліфікації працівників. Основна тенденція - це відставання рівня професійної кваліфікації, якості трудових ресурсів від конкретного змісту праці. У реальних умовах рівень кваліфікації

5Ярачі^вникі^{в є} завищеним. При нестачі кадрів будь-який керівник, бажаючи утримати працівників, завищує їх реальну кваліфікацію, щоб мати підставу платити більш високу зарплату. Ця проблема стосується не тільки працівників фізичної, але й розумової праці. Однак бувають і інші ситуації, коли при екстремальних умовах рівень кваліфікації істотно вищий, ніж зміст виконуваної роботи. Люди, що володіють декількома спеціальностями, мають великі можливості для професійної взаємозамінності і, як правило, якісніше виконують доручену роботу.

У сучасних умовах два основних фактори найбільш повно характеризують зміст праці.

По-перше, співвідношення фізичних і розумових навантажень у процесі праці. Чим вище частка розумової праці, тим вище, багатіше зміст праці, тим більше він привабливий для працівника, тим більше задоволення від виконуваної роботи за інших рівних умов.

По-друге, співвідношення виконавчих і розпорядницьких функцій. Чим вища професійна кваліфікація, тим більша потреба брати участь у виробленні управлінських рішень. Мистецтво управління полягає в тому, щоб допомогти виконавцям вибрати потрібне рішення. Особливо важливе делегування частини управлінських функцій. Наприклад, у сільськогосподарському виробництві настільки різноманітний, динамічний і територіально розосереджений об'єкт праці, що управлінські рішення краще вибирати безпосередньому виконавцю, наприклад, механізатору.

Умови праці

Наступна категорія, якій соціологи приділяють велику увагу, - умови праці. Це комплекс соціально-економічних, техніко-організаційних і природних факторів, у яких відбувається трудовий процес. Вони впливають на здоров'я і працездатність людини, на її ставлення до праці і ступінь задоволеності працею й ефективність праці, плинність кадрів.

В умовах праці можна виділити такі основні компоненти:

• соціально-виробничі (ступінь механізації й автоматизації, індивідуальний чи бригадний, віддаленість місця праці від місця проживання);

• соціально-економічні (тривалість робочого дня, тривалість відпустки, зарплата, соціально-економічні пільги);

• соціально-гігієнічні (безпека праці, рівень фізичних навантажень і нервових напруг, стресових ситуацій, комфортність). Наприклад, комфортабельність кабіни трактора, автомобіля. Є небезпечні умови праці, виживання - забруднення, травматизм, профзахворювання;

• соціально-психологічні (морально-психологічний клімат у колективі, взаємини один з одним і керівниками). Особливо чуттєві до морально-психологічного клімату жінки.

Виробничі конфлікти призводять до великих утрат робочого часу, зниженню ефективності праці. Дослідження показують, що половина конфліктів виникає з вини керівництва, третина -психологічною несумісністю працівників.

Наступна найважливіша обставина, яка, як правило, завжди знаходиться в центрі уваги соціологів, - це ставлення до праці. Зрозуміло, що ставлення до праці, а точніше до виконуваної роботи, визначається комплексом об'єктивних і суб'єктивних факторів і умов.

У теоретичному плані можна виділити такі умови:

• відношення людини до праці як моральної цінності;

• відношення до визначеного виду праці, професії;

• ставлення до виконуваної роботи. Крім того:

• ставлення людини до праці як життєвої потреби;

• ставлення до праці як до способу самореалізації;

• ставлення до праці як до засобу існування. Соціологи називають останнє інструментальним. Людині не

подобається виконувана робота, але притягує зарплата. І зовсім інше - щоб жити для справи, для інших людей, використовувати роботу для реалізації своїх здібностей. Дослідники часто зіштовхуються з такою ситуацією: людину не влаштовує отримувана зарплата, але подобається сама робота. Особливо характерне це протиріччя для професій розумової праці, яка відрізняються високим ступенем творчості: наука, культура, освіта.

Ставлення до праці може бути позитивним, негативним чи індиферентним. У ставленні до праці визначається зацікавленість у ній людини, усвідомленість її потреби, прагнення до реалізації свого трудового потенціалу.

Воно в працівника виявляється в поведінці, мотивації й оцінці праці.

Ставлення до праці являє собою складне соціальне явище, яке включає три основних елементи:

1. мотиви й орієнтація трудового поведінка;

2. реальне і фактичне трудове поведінка;

3. оцінку працівниками трудової ситуації.

Мотивація виражається в трудових мотивах і установках, якими керується працівник у своїй трудовій поведінці, Мотивація -це вербальна поведінка, спрямована на вибір мотивів (суджень) для пояснення трудової поведінки. В основі мотивів знаходяться потреби.

Найбільш удалу класифікацію потреб розробив американський психолог А.Н.Маслоу.

Він виділив п'ять рівнів потреб:

• фізіологічні і сексуальні (у їжі, диханні, одязі тощо);

• екзистенціальні (у безпеці, стабільності, впевненості в майбутньому тощо);

• соціальні (у прихильності, приналежності до колективу, спілкуванні, участь у спільній трудовій діяльності тощо);

• престижні (у повазі, соціальному статусі, визнанні тощо);

• духовні (у самовираженні, творчості).

Відповідно до цих потреб у кожної людини своя власна структура трудової мотивації.

Найважливіше значення для підвищення ефективності трудового процесу мас стимулювання праці. Це метод впливу на трудову поведінку працівника через мотивацію. Стимулювання праці ґрунтується переважно на матеріальних засобах винагороди, заохочення і санкцій, у якості яких виступає заробітна плата. Але не будь-яка оплата праці є одночасно і його стимулюванням. Спостереження і дослідження фахівців показують, що існує безліч ситуацій, коли оплата праці не стимулює.

У соціології виділяються такі основні види стимулювання праці:

• пропорційне (дотримуються пропорції в стимулюванні), прогресивне (зростання міри стимулів) і регресивне (зменшення міри стимулів);

• жорстке (примус працівника до витрат зусиль) і ліберальне (залучення працівника до витрат зусиль);

• актуальне (оплата праці як джерела повсякденного існування) і перспективне (задоволення потреб у власності, владі, престижі).

В умовах ринкової системи господарювання стимулювання праці здобуває колосальне значення. З іншого боку, у період соціальних перетворень особливо, набуває найважливішого значення соціальний захист працівників. Соціальний захист - необхідний елемент будь-якої розвинутої держави. Система соціального захисту - це система правових, соціально-економічних і політичних гарантій, які представляють умови для забезпечення засобів існування: працездатним громадянам за рахунок особистого трудового внеску, економічної самостійності і підприємництва; соціально уразливим верствам - за рахунок держави, але не нижче встановленого законом прожиткового мінімуму. Соціальний захист припускає систему мір законодавчого, соціально-економічного і морально-психологічного

характеру, завдяки яким створюються умови, що забезпечують соціально можливе в даних умовах розвитку суспільства якість життя.

У суспільствах, шо знаходяться в умовах трансформації, зокрема, у сучасному українському суспільстві, соціальний захист потрібен великим верствам населення - пенсіонерам, молоді, не адаптованим до нової соціальної ситуації особам працездатного віку. Особливу категорію населення в плані соціального захисту і гарантій утворюють безробітні.

Трудові ресурси

Однією з основних категорій соціології праці є трудові ресурси. їх вивченням займаються багато наук. Що ж цікавить соціологів? Зокрема, така характеристика, як ступінь мобільності трудових ресурсів. Приміром, розміщення трудових ресурсів України у східних і західних районах, а робочих місць - у північних і південних.

Соціологічні дослідження дозволяють виявити потенційну плинність кадрів, причини, з яких люди збираються змінити місце роботи, виділити соціально-професійні і демографічні групи серед таких працівників і, зрозуміло, керувати цими процесами. Однак треба мати на увазі, що є деякий оптимальний рівень плинності кадрів. Вважається, що це 10-15 відсотків. Якщо плинність менше, те виникає також багато негативних проблем: старіння колективу, консерватизм, відсутність перспективи для професійного просування молодих працівників.

В умовах ринкових реформ з'явилися відносно нові для вітчизняної соціології праці проблеми: соціальні аспекти безробіття, структурне безробіття фахівців. Так, самою чисельною групою безробітних у містах є жінки з інженерно-технічною освітою. Соціологи не тільки вивчають соціальні проблеми цієї групи населення, але і пропонують можливі шляхи їх перепідготовки, професійної реабілітації.

Серед соціологічних проблем праці можна назвати професійну орієнтацію молодого покоління: як і хто визначає професійний вибір молодих людей, як впливати на цей вибір з урахуванням суспільних інтересів тощо.

Соціологічні дослідження показали, що молоді люди вибирають не стільки саму роботу, скільки спосіб життя представників певної соціально-професійної групи. В даний час до 80 відсотків випускників середніх шкіл орієнтуються на продовження освіти у вузах, причому до половини з них вибирають професії економіко-юридичного профілю. Професійний вибір молодих людей визначає навіть така обставина, як назва професії. На жаль, на цю обставину мало хто звертає увагу.

366

Дослідження соціологів, їх наполегливі рекомендації допомогли формуванню в країні державної системи профорієнтації, ирофконсультацій, управління трудовими ресурсами. Тепер молоді яюди можуть на основі тестування отримати рекомендації психологів, соціологів на вибір професії з урахуванням індивідуальних особливостей.