4.3.1. Сутність, види і параметри

Отже, соціальною мобільністю в самому загальному розумінні називається зміна статусу соціального суб'єкта (індивіда чи групи). Етимологія цього слова відноситься до руху індивідів між різними верствами соціальної ієрархії. Сам термін «соціальна мобільність» ввів у науковий обіг П.Сорокін в середині 20-х рр. XX ст. у своїй роботі «Соціальна і культурна мобільність».

Слід зазначити, що в соціологічній літературі іноді термін «мобільність» уживається сам по собі, без указівки на відповідне явище. Тут необхідно дати ряд концептуальних пояснень. Наприклад, необхідно провести розмежування між соціальною і географічною мобільністю. Останнє відноситься просто до переміщень людей у географічному просторі (сукупність таких переміщень іменується міграцією) і не має якогось особливого відношення до соціальної мобільності, яка описує пересування суб'єктів у соціальному просторі. Хоча певний зв'язок і взаємний вплив між ними, звичайно, є. Так, підвищивши свій економічний статус (тобто, отримавши у своє розпорядження більше засобів), людина може змінити місце свого постійного проживання - переїхати в іншу квартиру, більш престижну, інший район чи навіть інше місто. Підвищення по службі нерідко пов'язане з переїздом в інше місто чи, може бути, в іншу країну. Американці з гордістю відзначають у якості однієї зі своїх національних рис високу мобільність населення (маючи на увазі саме Географічну мобільність) і вважають, що ця якість дуже сприяє вирішенню проблем зайнятості, а також структурних перебудов економіки.

Імовірно, можна було б говорити також про демографічну мобільність того чи іншого суспільства, маючи під цим на увазі зміни * структурі населення, зв'язані з народжуваністю, смертністю, укладенням шлюбів, розлученням тощо. Це поняття певним чином характеризує процеси старіння, омолодження, зміни поколінь, перспективи вступу в трудовий вік чи, навпаки, виходу з нього. Однак тут нас будуть цікавити, головним чином, процеси, що відбуваються в суспільстві в зв'язку із соціальною мобільністю. Тому, ^Опускаючи іноді з певних переконань прикметник «соціальна», ми, проте, надалі будемо мати на увазі саме її.

Говорячи про типологію, класифікацію різних видів соціальної мобільності, необхідно, насамперед, виділити такі її різновиди, як інтергенераційна та інтрагенераційна. Інтергенераційна (між поколіннями) мобільність порівнює нинішні становища індивідів із становищами їх батьків, тобто позначає зміну соціального статусу сина в порівнянні із соціальною позицією його батька. Інтрагенераційна (у рамках одного покоління) мобільність порівнює становища, досягнуті тим самим індивідом у різні моменти протягом його чи її життя (як правило, мається на увазі трудова біографія, а отже - службова кар'єра). Тому деякі дослідники воліють називати її «професійною мобільністю чи мобільністю робочої сили, тому що звичайно вона пов'язана з родом занять, а не із суспільним становищем, яке нею визначається».

Інша відмінність проводиться в зв'язку зі спрямованістю мобільності. Тут, насамперед, виділяють вертикальну і горизонтальну мобільність. Строго говорячи, лише перша з них відноситься до соціальної мобільності як такої, тобто до підвищення чи зниження статусу в межах стратифікаційної системи. Горизонтальна ж мобільність має відношення до таких змін у соціальній позиції, коли суб'єкт її залишається в межах однієї і тієї ж страти. Наприклад, шкільний учитель, який стає завучем чи директором школи, піддається вертикальній мобільності. Але вчитель, який змінює предмет з математики на географію, піддається горизонтальній мобільності, шо, цілком ймовірно, не робить впливу на загальний його ранг у стратифікаційній схемі професії.

Вертикальна мобільність, у свою чергу, підрозділяється на висхідну і спадаючу. Ці поняття багато в чому говорять самі за себе. Висхідна мобільність характеризує підвищення соціального статусу, перехід у страту, розташовану вище по ієрархічній градації; спадаюча ж означає, навпаки, спуск по тій же ієрархічній градації, зниження соціального рангу. Слід зазначити, що обидва цих різновиди мобільності, незважаючи на їх протилежність (а може бути, саме завдяки їй) тісно пов'язані і як би взаємно доповнюють один одного. Проста логіка підказує, що чим вище ми піднімаємося по «піраміді» соціальних статусів, тим менша загальна кількість місць у кожному з наступних вищерозташованих шарів. Підвищення статусу може, імовірно, відбутися лише в тому випадку, якщо відповідне місце нагорі вільне. Це означає, що колишній власник звільнив його (якщо, звичайно, воно не було створено спеціально, що трапляється значно рідше). Можливо, він також отримав підвищення і зробив висхідний стрибок. Однак до нескінченності це продовжуватися не може. Для того щоб місця у вищерозташованих стратах звільнялися, хтось повинен залишати їх, перетерплюючи спадаючу мобільність (хоча б, наприклад, у зв'язку з виходом на пенсію). Тому будь-якому процесу висхідної мобільності повинна відповідати мобільність спадаюча. Невипадково Сорокін, описуючи ці процеси, так часто вживає термін «соціальна циркуляція», тобто дослівно - «колообіг».

Нарешті, проводять відмінність між індивідуальною і груповою мобільністю. Індивід може здійснювати своє сходження на піраміду соціальних статусів, завдяки власним зусиллям і особистим досягненням. Однак історії відомо чимало випадків, коли цілі соціальні групи внаслідок якихось подій різко змінювали свій статус. У результаті змінюється і статус практично всіх приналежних до цієї групи індивідів. Сорокін наводить як приклад Російську революцію. У результаті її цілий привілейований клас дворянства здійснив колективне соціальне сходження: у двадцяті-тридцяті роки XX ст.

Лишатися дворянським титулом і виставляти його на загальний огляд у СРСР було не просто не престижно, але і прямо-таки небезпечно дія благополуччя і самого життя. Навпаки, робочо-селянське походження стало тут ознакою благонадійності і багатьом відкривало дорогу до підвищення соціального статусу.

З метою порівняння характеру соціальної мобільності в різних суспільствах і на різних історичних етапах їхнього розвитку Сорокін вводить два параметри, названі ним інтенсивністю і загальністю мобільності. Поняттям інтенсивності позначається «вертикальна соціальна дистанція чи кількість прошарків -економічних, професійних чи політичних, - які проходяться індивідом у його висхідному чи спадаючому русі за визначений період часу». Під загальністю же «мається на увазі число індивідів, які змінили свій соціальний стан у вертикальному напряму за певний проміжок часу. Абсолютне число таких індивідів дає абсолютну загальність вертикальної мобільності в структурі даного населення країни; пропорція таких індивідів до всього населення дає відносну загальність».

Починаються спроби використання більш строгого математичного апарата для розрахунків соціальної мобільності (зокрема, у прогностичних цілях), спираючись на дані статистики. Так, вводять спеціальні індекси мобільності/стабільності, що розраховуються на основі співвідношення спостережуваних і очікуваних співвідношень між частками мобільних та стабільних індивідів у тій чи іншій соціальній страті. Крім того, проводяться розрахунки коефіцієнтів кореляції мобільності між числом мобільних індивідів з одного боку і деякими їх груповими характеристиками — з іншого (статтю, расою, національністю, рівнем освіти, станом здоров'я тощо). Потім за допомогою цих індикаторів складають вірогіднісні матриці.

4.3.2. Механізми і канали соціальної циркуляції

Які ж найбільш загальні механізми і рушійні сили, за Допомогою яких соціальні суб'єкти - індивіди чи групи -переміщаються з однієї страти в іншу? Соціологічний підхід, зрозуміло, вимагає від нас виявлення досить типових способів такого переміщення, типових у просторі і в часі. Дещо простіше описати механізми групової мобільності. Вони починають діяти при певному збігу історичних обставин. Вище ми приводили приклади групової спадаючої мобільності дворянства, що відбулася в результаті Перемоги Жовтневого перевороту (відповідна їй «зустрічна» висхідна Мобільність робітничого класу носила, очевидно, не настільки касовий і набагато більш вибірковий характер). Такі ж механізми

вступають у дію у випадку успіху будь-якої революції чи навіть більш-менш масштабного державного перевороту або зміни домінуючої в суспільстві релігії, взагалі - тих чи інших масштабних соціальних катаклізмів.

Набагато більш строката картина виникає перед дослідником, коли він намагається скласти класифікацію механізмів сходження соціальними сходами окремих членів суспільства. Проте, і вони піддаються певному упорядкуванню і типологізації. Ми не будемо тут говорити про феномен фаворитизму - явища дуже характерному для усіх відомих суспільств і історичних епох. По-перше, тут значно сутужніше виявити які-небудь загальні закономірності, а по-друге, воно виявляється, головним чином, у політичному підпросторі.

Ми розглянемо тут два підходи до типології механізмів соціальної мобільності. Перший з них належить американським соціологам Полю і Бріджит Бергерам. Вони виділяють п'ять основних механізмів, за допомогою яких відбувається висхідна соціальна мобільність індивідів. Усі вони, звичайно, тісно пов'язані один з одним, навіть певною мірою випливають один з одного, так що важко буває іноді розібратися, що тут служить причиною, а що - наслідком; хоча вони можуть розглядатися (рівно, як і діяти в реальному житті) і окремо, незалежно один від одного.

Першим з таких механізмів Бергери називають економічну активність. Це може бути здійснене шляхом важкої роботи, удачі, зв'язків, може бути, навіть шахрайства.

Другий механізм - раціонально розраховане шлюбне партнерство. Іншими словами, індивід може значно поліпшити свої соціальні позиції, вдало оженившись чи вийшовши заміж. Щоправда, як зазначають Бергери, «цей механізм у нашому суспільстві легше доступний для жінок, ніж для чоловіків, але він ні в якому разі не обмежується одними тільки жінками».

Третім важливим для сучасного суспільства механізмом підвищення свого статусу, на думку БергерІв, виступає підвищення освітнього рівня. Цей механізм особливо важливий, насамперед, тому, що тут індивід найменшою мірою залежить від капризів випадків, а також від того, наскільки прихильні до нього навколишні, і найбільшою мірою від своїх особистих якостей - інтелекту, волі, сумлінності. Звичайно, з погляду параметрів професійного підпростору, підвищення рівня освіти вже саме по собі служить свідченням зростання статусу. Однак існує досить тісний зв'язок між рівнем отриманої освіти й інших параметрів сукупного соціального статусу. Зокрема, у сучасному суспільстві рівень доходу виявляє прямий позитивний зв'язок з доходами індивіда; ось дані по США: «У цифрах 1967 р. індивіди, що мали за плечима менше восьми років

ніколи, мали середній річний доход у 3606 доларів; з восьми класами школи - 5139 доларів; ті, хто закінчив чотири класи середньої школи

- 7629 доларів; від одного до трьох років коледжу - 8843 долара; і, нарешті, ті, у кого за плечима було чотири роки коледжу і більше - 11924 долара».

Нам здається, що це співвідношення навряд чи змінилося в протилежному напряму за минулі тридцять років. В одному з польових досліджень вітчизняних соціологів була зроблена спроба зіставити доходи з освітою. Отримані дані чітко свідчили про наявність позитивного (хоча і досить складного) зв'язку рівня освіти з рівнем доходів навіть для дуже не стабільного українського суспільства 1990-х рр. з його зубожілою інтелігенцією. Так, серед тих респондентів, які мали середній щомісячний доход, що перевищував 600 грн., 78,9% складали особи з вищою і середньою фаховою освітою, 16,7% - із загальним середнім і 5,6% - з неповною середньою освітою. У групі на протилежному полюсі дохідної шкали

- серед тих, у кого на одного члена сім'ї приходилося щомісяця до 200 грн. - 43,5% мали неповне середнє утворення і 18,6% були випускниками вузів (включаючи, імовірно, наших лікарів і вчителів).

Не менш цікавий зв'язок вимальовується між рівнем освіти і тим параметром економічної стратифікації, яке в попередньому параграфі було назване «місцем в організації праці». Як ілюстрацію такого зв'язку можна було б навести зіставлення даних, отриманих в іншому дослідженні, з даними по США тридцяти- і шістдесятирічної давності (див. табл.). З неї видно, що вимоги роботодавців до освітнього рівня того, кого наймають, - практично на всі професійні позиції! - протягом останнього півстоліття стрімко росли (а що може служити більш красномовним свідченням підвищення освітнього статусу?). У будь-якому випадку, освітні вимоги українських роботодавців і керівників 1999 р. в цілому істотно вище, ніж у їх американських колег тридцяти-, а тим більше - шістдесятирічної давності. Втім, можна з досить великим ступенем імовірності припускати, що й у США сьогодні планка цих вимог значно піднялася.

Щоправда, при цьому, як вказують ті ж Бергери, у суспільствах, подібних до США й інших західних суспільств, виникає ефект «зачарованого кола», іншими словами, «індивід з нижчих класів має менше шансів на отримання освіти. В результаті недостатньої освіти він має недостатні можливості для одержання доходу. Останнє, у свою чергу, знижує його шанси на поліпшення

своєї позиції в класовій системі і, що ще гірше, - на те, щоб дати адекватну освіту своїм дітям», тобто на можливості інтергенераційної мобільності. Дійсно, дані дослідження п'ятдесятилітньої давнини (1949) по Англії й Уельсу показали, що імовірність отримати статус топ-менеджера в дітей представників самої цієї страти перевищувала 0,66, у той час як у дітей некваліфікованих і напівкваліфікованих робітників складали 0,00.

Четвертий механізм мобільності - політичний. Він має місце, коли поліпшення в позиції індивіда чи цілої групи досягаються шляхом політичних тисків, угод чи гарантій, отриманих цілими соціальними групами, організованими в партії, асоціації й об'єднання типу профспілок. Так, профспілки українських шахтарів шляхом страйків, «рейкової війни» і інших масових акцій усе-таки вибивають з урядових організацій заробітну плату, у той час як менш організовані вчителі і медики залишаються в програші. Це особливо важливий механізм у розумінні, швидше, групової, ніж індивідуальної мобільності. Тому, наприклад, американські чорні й інші небі лі меншості сьогодні активно використовують політичні засоби для тиску на суспільство, щоб воно дарувало і гарантувало колективне поліпшення позицій їх членів у стратифікаційній системі.

Нарешті, існує механізм, що, можливо, найкраще описується поняттям, уведеним, щоправда, для дещо інших цілей, американським соціологом Ірвіном Гоффманом - «.керування враженнями». Це мобільність, що досягається через маніпуляцію статусними символами і демонстрацію особистої привабливості. Його легше всього побачити в такому соціальному контексті, як «суспільство» завсідників модних кафе і ресторанів чи різних «тусовок», у яких усі типи дармоїдів надають іншим відвідувачам можливість думати про себе як про людей, що вже зробили кар'єру в тому чи іншому секторі стратифікації. Оскільки з погляду суспільства як цілого такий механізм, імовірно, є найменш важливим, то можна майже чітко стверджувати, що він виступає, швидше, у якості одного з елементів у процесі використання багатьма індивідами перших чотирьох механізмів.

Другий підхід до виявлення факторів соціальної мобільності на піввіку раніш запропонував сам автор цього терміна Питирим Сорокін. Він вводить важливе поняття - канали соціальної мобільності. Таким поняттям позначаються ті соціальні інститути, потрапляючи в сферу дії яких індивіди і цілі групи здійснюють гарантоване (до певного ступеня) сходження соціальними сходами. Це схоже на своєрідний ліфт: на верхні поверхи будинку можна піднятися звичайними сходами (що досить важко і - особливо в дуже високих будинках - під силу не будь-кому), а можна скористатися для

цього ліфтом, який звичайно перевозить пасажирів цілими групами. Щоправда, доступ у такий ліфт обмежений своєрідними «фільтрами» (або «механізмами соціального тестування»), що пропускають у їх двері не будь-кого, а роблячи своєрідний відбір на придатність. Сорокін розглядає ряд таких соціальних інститутів, що виконують функції каналів мобільності.

Армія. Професійний військовий (зокрема, офіцер) у нашому суспільстві, почавши свою кар'єру лейтенантом, через два роки вислуги отримує звання старшого лейтенанта, ще через три роки -капітана, ще через чотири майора і так далі. Звичайно, тут необхідно досить регулярно проходити різноманітні перевірки на відповідність займаної посади - це і є фільтри даного каналу. Причому, існують фактично різні фільтри для мирного часу і для воєнного. У період воєнних дій (для яких, власне, створюється і утворюється армія) можливості просування набагато ефективніше - по-перше, через те, що досить велике число офіцерів гинуть, звільняючи тим самим вакансії для молодших офіцерів; по-друге, у цей період вимоги до якостей офіцерів різко міняються і посилюються, і деякі зі старших командирів можуть залишати займані ними посади, навіть залишаючись у живих, оскільки не відповідають цим вимогам. Причому, слід зазначити, що даний інститут армії через велику його значущість у всій соціальній структурі виступає каналом мобільності не тільки в масштабах власних меж. Так, П.Сорокін приводить такі дані: «З 92 римських імператорів 36 досягай цього високого становища, почавши з нижчих соціальних верств, просуваючись соціальними сходинками саме завдяки службі в армії». Засновники видатних королівських династій середньовічної Європи, таких як Капетинги і Меровинги, були полководцями; Наполеон і все його блискуче оточення, вихідці з який займали трони європейських держав - усі вони були військовими. Не будемо говорити про латиноамериканських і африканських диктаторів, більшість з яких прийшли до влади на багнетах армії. Згадаємо таких видатних президентів сучасності, як Д.Ейзенхауер і Ш. де Голль - генералів, обраних на державні посади насамперед завдяки їх військовим заслугам.

Слід зазначити, що канал цей дуже ефективний, по-перше, для тих індивідів, що з успіхом проходять його фільтри (наявність особистої сміливості, рішучості, дисциплінованості, організаційних здібностей тощо), по-друге - в особливі історичні періоди. Так, він Дуже привабливий для осіб чоловічої статі у всіх традиційних суспільствах, де висока імовірність військових конфліктів. Військова кар'єра була досить завидною долею, наприклад, у Радянському Союзі в період, який передував Великій Вітчизняній війні і

безпосередньо після неї. Однак у розвинутих індустріальних і особливо постіндустріальних суспільствах значення цього каналу помітно знижується.

Церква. Особливо важливий канал у станових суспільствах, де людина з низького стану, навіть володіючи видатними здібностями, мала дуже мало шансів на те, щоб отримати, скажемо, дворянський титул. Церква ж рекрутувала в ряди своїх ієрархів найбільш здатну молодь нижчих станів, надаючи їй можливість задовольнити свою честолюбну амбітність. Далеко не всі вищі ієрархи церкви могли похвалитися аристократичністю походження. Сорокін, який проводив спеціальні статистичні підрахунки, указує, що з 144 католицьких римських пап 28 були з простолюду, а 28 походили з тих верств, що називаються сьогодні середніми класами.

Зрозуміло, і тут були свої фільтри. Наприклад, постриг у ченці (а саме воно було неодмінною умовою кар'єри в церковній ієрархії християнства) вимагало відмовлення від надій одружитися. Крім того, не слід забувати, що церковні організації не раз ставали в історії каналом спадаючого руху, коли розгорталися масові гоніння на єретиків, відступників, язичників, іновірців (досить згадати релігійні війни епохи реформації, Варфоломіївську ніч, російське старообрядництво).

Цей канал мобільності також грав одну з найважливіших ролей, насамперед, у традиційному суспільстві; однак вона починає істотно знижуватися в ході індустріальної революції, одним з найважливіших наслідків якої стає секуляризація.

Економічні організації. Сорокін називає їх «організаціями зі створення матеріальних цінностей». Кар'єра в межах економічної організації відкриває дорогу багатьом цілеспрямованим людям, наприклад, у їх просуванні політичними сходинками. Справді, у суспільстві, де стрижнем, навколо якого вибудовуються практично всі інші соціальні відносини, є приватна власність, просто не може бути інакше. А той інститут, у якому панують ці відносини й у якому створюються матеріальні цінності, не може не бути одним із самих впливових соціальних інститутів.

Політичні організації. Сорокін поєднує в цьому інституті «урядові групи, політичні організації і політичні партії». Важливість цього каналу переоцінити важко, до того ж, як нам здається, вона достатньою мірою очевидна. «Кар'єра багатьох видатних державних діячів чи починалася вона з посади особистого секретаря впливового політика, чи взагалі з чиновників нижчого рангу». Зазначимо лише, що цей канал, як і інститут церкви, може стати каналом спадаючої групової мобільності у випадку несприятливо сформованої політичної кон'юнктури.

І Освіта. Оскільки значення цього каналу мобільності ми вже

Г досить докладно розкривали вище, відзначимо тут лише два моменти. ; По-перше, тут ясніше й чіткіше, ніж де-небудь, зрозумілі фільтри і ; механізми їх дії - системи оцінювання поточної успішності, а також і різноманітні екзаменаційні та тестові іспити; хто не пройшов цих ї фільтрів або не допускаються до наступних ступенів каналу, або ■: взагалі залишають його. По-друге, необхідно зазначити, що в

сучасних суспільствах значення цього каналу (на відміну, скажемо, * від армії чи церкви) не просто швидко зростає; проходження його

стає прямо-таки обов'язковою умовою просування будь-якою

шкалою соціальної ієрархії.

Сім'я. На перший погляд, це той самий механізм підвищення

свого соціального статусу за допомогою шлюбного союзу, про який

говорили Бергери. Однак тут сім'я є, швидше, розширеною, яка ; включає весь комплекс розширених родинних зв'язків, у тому числі і _; по побічних лініях. Зрозуміло, найбільш важливу роль тут грають ' прямі родинні зв'язки - батьки-діти, брати-сестри. Імовірно, з часу

виникнення інституту моногамної сім'ї батьки завжди намагалися

■ забезпечити своїм дітям соціальні позиції не нижче своїх власних. У '. традиційних суспільствах до того ж дуже сильний вплив кланових ; Зв'язків, що також формуються на основі родинних відносин.

Хоча, звичайно, оскільки мобільність пов'язана не стільки зі збереженням, скільки зі зміною соціальної позиції, то найважливішим серед безлічі цих відносин дійсно варто вважати вступ у шлюбний Союз із представником (чоловічого чи жіночого роду) могутнього клану. Тут теж є свої фільтри, які полягають, насамперед, у тих чи інших перевірках на вірність тому клану, до якого приєднується Здобувач, а також готовність прийняти правила гри, що склалися в цьому клані. Однак і цього недостатньо. Той (чи та), хто приймає : рішення піти саме цим шляхом підвищення свого соціального

■ статусу, нерідко повинен бути готовий розділити долю своєї нової сім'ї у випадку несприятливих обставин, що призводять цю сім'ю чи весь клан, до складу якого вона входить, до групової спадаючої Мобільності. Класичний приклад недавнього минулого з радянської Історії: одруження молодого талановитого журналіста А.Аджубея на Дочці всесильного тоді М.Хрущова і стрімкий кар'єрний зліт; однак з падінням Хрущова він, як професіонал, пішов у цілковите небуття, і з того часу ми не прочитали жодного рядка, ним написаного.

Значення цього каналу, що переважав в доіндустріальних Суспільствах, істотно знижується в епоху модернізації і продовжує Падати в постмодерністських умовах. Причини тут дві: по-перше, істотно зростає роль інших каналів; по-друге, у сучасних суспільствах Усе більш помітно виявляється криза моногамної сім'ї.

Слід зазначити важливу особливість дії перерахованих вище каналів соціальної мобільності: вони діють не поодинці, а в системі, у комбінації один з одним. Це відноситься навіть до таких, здавалося б, протистоячих каналів, як церква й освіта: щоб зробити кар'єру в церковній ієрархії, необхідно досить багато і завзято учитися (нехай навіть не у формальних освітніх установах, а шляхом самоосвіти), щоб добре знати тонкощі та деталі догматів свого віросповідання і канони теології. В армії (зрозуміло, мирного часу) для успішної військової кар'єри надзвичайно важливо мати не тільки досить високий рівень фахової освіти, але і родинні зв'язки. Як не дивно, те ж саме стосується взаємозв'язку таких каналів, як сім'я й освіта. Дотепер навіть у найбільш розвинутих суспільствах (причому, навіть сильніше, ніж у слаборозвинених) діє система відмінності вузів за ступенем престижності і привілейованості. Потрапити в такі вузи вихідцю з сім'ї робітника чи дрібного клерка можна лише при наявності видатних здібностей (що також служить зміцненню їх престижності). Утім, це відноситься не тільки до системи вищої освіти. В одному з досліджень 60-х рр. XX ст. у США було виявлено, що відвідували коледж: 44 відсотка дітей з сімей з річним доходом більш 10000 доларів; 17 відсотків з родин з доходом від 5000 до 7000 доларів; і ця цифра упала до 9 відсотків для дітей з сімей з доходом нижче 5000 доларів. Тут виявляється також зв'язок каналу освіти не тільки з інститутом сім'ї, але й з економічним каналом.

4.3.3. Історичні І загальносвітові тенденції соціальної мобільності

Не меншою мірою, ніж сьогодення, людей завжди хвилював їх завтрашній соціальний стан, у будь-якому разі - майбутнє їх дітей. Ми не беремося стверджувати, що за всіх часів у всіх суспільствах кожний з їх членів плекав честолюбні надії на те, щоб підвищити свій соціальний статус, і ці надії мотивували його поведінку. Строго говорячи, розвиток таких надій у більшого чи меншого числа членів суспільства, підпорядковується чинності закону підвищення потреб, які можна виразити такими гіпотезами:

1. Прагнення до підвищення всіх параметрів соціального статусу у всіх соціальних підпросторах не є мотивом, що детермінує поведінку всіх членів суспічьства.

Здавалося б, не існує людей, які б не хотіли жити краще, а тим більше - не хотіли б, щоб їх діти жили краще, ніж вони самі. Тим часом, ця омана (дуже властива людині), що виражається в приписуванні іншим людям своїх власних думок, спонукань, мотивів поведінки; тим більше, коли мова йде про людей минулого, чия соціалізація протікала в принципово інших умовах. Звернувшись у

«іроспективу, можна буде знайти чимало підтверджень тому, що ^|ільшість членів усіх (точніше, майже усіх) верств суспільства, включаючи і самі знедолені, були в достатній мірі задоволені умовами свого життя і не намагалися його покращити. Вони 'обурювалися, піднімали бунти і заколоти лише у випадку значного [погіршення цих умов, а аж ніяк не з метою підвищення свого соціального статусу. Хоча свої честолюбці були, очевидно, у всіх стратах і традиційному суспільстві, однак кількість їх було занадто малою, щоб визначати пануючі настрої. Навпаки, в елітних стратах, ЧИЙ рівень життя був значно вищим, частка людей, спрямованих до підвищення своїх соціальних позицій, була набагато більшою. Ось тут, у вищих верствах традиційного суспільства, головним чином, і діяв закон підвищення потреб. Точніше, навіть не в самих вищих, а, швидше, у близьких до них стратах, члени яких могли споглядати образ їх життя, «приміряти його на себе», відчувати деяке ущемлення власного становища - словом, формувати в собі комплекс почуттів, іменований «мотивацією до досягнень». Останній момент досить важливий, і він дозволяє нам сформулювати таку гіпотезу.

2. Найважливішим фактором виникнення масових спонукань 0о висхідної соціальної мобільності є демонстраційні ефекти.

Поняття «демонстраційних ефектів» увів у своїй книзі «Чому Люди бунтують» Т.Гарр. Під ним розуміється досить широка і постійна демонстрація нижчим верствам суспільства чи членам менш розвинутих суспільств (чи верств) деяких привабливих подробиць способу життя більш високих страт або більш високорозвинених суспільств. Епіграфом до четвертого розділу, де розглядаються різні аспекти впливу демонстраційних фактів, Гарр узяв цитату з книги Оруелла, у якій досить опукло і ємко показана їх суть: «Розмовляючи один раз із шахтарем, я запитав його, коли вперше стала гострою нестача житла в їх районі; він відповів: «Коли нам сказали про це», маючи на увазі, що донедавна запити людей були настільки низькими, що вони сприймали будь-як ступінь перенаселеності як ІДОсь таке, що саме собою розуміється».

Необхідно зауважити, що механізми розвитку чинності закону підвищення має також свої особливості в епоху індустріалізації. Однак надзвичайно важливо пам'ятати також і про Те, що найбільш енергійно вони «розкручуються» у промислових Урбаністичних центрах і набагато більш в'яло - у сільській місцевості. У перших множинність різних страт живуть пліч-о-пліч, маючи можливість безпосередньо спостерігати спосіб життя один Одного; тут вище рівень освіти, доступ до різних джерел інформації, вирує політичне і духовне життя з новими віяннями. В другій -Можливості демонстраційних ефектів фізично нижче, панують

консервативні цінності. У XX ст. величезну роль у посиленні демонстраційних ефектів зіграв також колосальний розвиток засобів масової комунікації, і особливо — протягом останньої його половини -телебачення, що зробило доступним споглядання інших, більш високих, патернів способу життя практично у всіх куточках світу. Хоча слід зазначити, що навіть у сучасному (індустріальному) суспільстві існує досить велике число його членів, цілком задоволених своєю долею. Для цієї категорії основним мотивом є, швидше, утримати знайдене, не втратити його.

3. Соціальна мобільність, досить стабільна і не дуже значна в традиційних суспільствах, істотно прискорюється в ході модернізації.

Найменш рухливі в розумінні висхідної соціальної мобільності кастові і станові суспільства. Кастова система - це особливий різновид соціальної стратифікації, у якій «касти ієрархічно організовані й відділені одна від одної за законами ритуальної чистоти». Вона є найбільш яскравою ілюстрацією соціальної замкнутості, у якій доступ до багатства і підвищення престижу закритий для тих соціальних груп, які виключені з відправлення так званих «ритуалів, що очищають». Ця ритуальна сегрегація підсилюється, крім того, правилами ендогамії. Певною мірою кастовим є, наприклад, будь-яке расове чи етнічне сегреговане суспільство. Однак класичним прикладом тут є індуїзм. При цьому, хоча індуїстська кастова система організована з позицій чотирьох головних каст (браміни, кшатрії, вайшьї і шудри), існує також велика розмаїтість на місцевому, сільському, рівні, де головні касти ще глибше розділені на більш дрібні угруповання субкаст, що називаються шати Цап). У принципі людина народжується в касті, у ній же помирає, і соціальна мобільність між кастами неможлива. Правда, на практиці для субкасти як цілого іноді виявляється можливим покращити своє становище в рамках ієрархії престижів. Ті групи, що можуть з успіхом володіти чи імітувати ритуальну практику привілейованих каст, можуть випробувати сходження за допомогою процесу, відомого як «санскритизація».

Що стосується станів, то ця система стратифікації історично склалася в Європі і Україні. Вона, подібно кастам, містила в собі досить різкі розбіжності та тверді бар'єри між малими групами чи стратами. На відміну від каст, стани створювалися цілеспрямовано, політичними засобами, швидше, за допомогою законів, створених людьми, ніж релігійних правил. Ці закони служили як визначенню самої системи, так і контролю за мобільністю між стратами (істотно обмежуючи її не тільки у висхідному, але й у спадаючому напряму), а також для того, щоб створити регулярний звід прав і обов'язків, який

■осувався усіх. При цьому кожен стан мав власний кодекс рр^ойної поведінки (наприклад, етикет). Стани в загальних рисах ^клалися в період феодалізму на початку постфеодального сучасного даеріоДУ- Звичайний поділ був тричленним: духівництво, нобілітет /дворянство) і третій стан, хоча іноді він розглядається як Чотиричленний, коли третій стан підрозділявся на міських жителів фсугшів, ремісників, дрібних чиновників державної служби) і селянство.

П.Сорокін вказує, однак, що й у таких суспільствах мала (іісце соціальна циркуляція. Так, він сформулював цілий ряд загальних принципів вертикальної мобільності, два з який прямо відносяться до того, що не буває суспільств із зовсім непроникними перегородками між соціальними стратами. Перший з них говорить: мНавряд чи коли-небудь, існували суспільства, соціальні верстви яких фули абсолютно закритими або в яких була відсутня б вертикальна Мобільність у трьох її іпостасях - економічній, політичній і професійній». Звертаючись до однієї із найжорстокіших систем «гратифікації - кастової й аналізуючи ведичні тексти, він приходить до висновку, що і тут відбувалися - нехай слабкі й повільні - течії вертикальної мобільності. Другий принцип стверджує: «Ніколи не Шнувало суспільства, у якому вертикальна соціальна мобільність Шула б абсолютно вільною, а перехід з однієї верстви в іншу ідійснювався б без всякого опору». Він не суперечить першому, а, іпвидше, доповнює його складаючи більш завершену картину. !■■ Зазначимо кілька основних тенденцій у змінах соціальної

мобільності в сучасному суспільстві в порівнянні з традиційним. Насамперед, при вимірах інтергенераційної мобільності в сфері зайнятості спостерігається значне зростання того параметра, який Сорокін назвав загальністю, тобто збільшення числа індивідів, що поліпшили свої соціальні позиції в порівнянні зі своїми батьками. ,Правда, тут є помітні розбіжності між категоріями зайнятості. Так,

: здафри 1950 р. по США показують, що нинішні позиції 77 відсотків професіоналів (менеджерів і фахівців найвищої кваліфікації) *№явилися істотно вищими порівняно з позиціями, що займали їх

..^атьки; однак через подібне просування пройшли лише 56 відсотків , (кваліфікованих робітників і майстрів. Іншими словами, значній .Кількості індивідів вдалося поліпшити свою позицію порівняно зі своїми батьками з погляду зайнятості, але індивіди із середнього -.Класу знаходяться в цьому розумінні в більш сприятливому становищі.

: Якщо ми будемо вимірювати вертикальну мобільність з

-Догляду службової кар'єри, то виявиться, що найбільша частина Мобільності спостерігається серед тих категорій зайнятості, які є

примикаючими один до одного чи близькими за своїм статусом. Крім того, у цьому процесі поки ще не останню роль відіграє такий канал мобільності, як сім'я. Наприклад, набагато більш ймовірно з погляду інтергенераційної мобільності, що син некваліфікованого робітника стане механіком у гаражі, ніж юристом. Аналогічно, більш імовірно, що син юриста, швидше, стане професором права, ніж директором великої корпорації. Більш важкою справою залишається проведення розмежувальної лінії між працівниками ручної і неручної праці. Найменш мобільні індивіди, зайняті сільськогосподарською працею.

Найважливішим каналом мобільності стає інститут освіти. Це робить особливо серйозним відносини того зачарованого кола між класовою приналежністю й освітою, якого ми не раз торкалися вище.

За викладеними вище причинами мобільність стала більш важкою і, можливо, навіть реально зменшилася для найнижчих страт. Якщо скомбінувати цей факт зі згаданою вище думкою соціологів з приводу відносної закритості найвищої страти, то в оцінці мобільності виникає досить цікава картина: найбільша частина мобільності відбувається у великій області між" вищим і нижчим стартами суспільства; і вершина, і дно приймають у цьому процесі найменшу участь. Індивіди в цих двох стратах з найбільшою імовірністю залишаться там, де вони є - хоча зрозуміло, що це має різні виміри і для вершини, і для дна. При вимірах за допомогою зайнятості саме середні сектори стратифікаційної системи роблять найбільшу експансію. Іншими словами, якщо говорити в широкому розумінні, середній клас у розвитих суспільствах росте швидше за інші і більше усіх збільшується б обсязі.

4.4. Соціальні системи і соціальні організації

4.4.1. Системний підхід: загальні положення

Який зміст вкладаємо ми в саме поняття «система»? Це слово від зайво частого вживання в різних контекстах і з самих різних приводів починає, часом, втрачати в нашій свідомості своє споконвічне значення. Тим часом, воно походить від грецького хухіета, що в перекладі означає «ціле, складене з частин». Таким чином, ми маємо право позначити ним будь-яку безліч елементів, якимсь способом поєднаних один з одним і, завдяки цьому з'єднанню, утворюючі певну цілісність, єдність.

Візьмемо набір дерев'яних брусків, дощечок і пригорщу цвяхів. Поки вони лежать безладно (чи навіть, може бути, у порядку -у розумінні акуратно розкладені по купках, але не з'єднані один з одним), вони системи не утворюють. Однак, привівши у відповідність один одному їх розміри й установивши між ними за допомогою

182

іївяхів більш-менш міцний зв'язок, ви могли б зібрати табуретку. Ця табуретка уже деякою мірою отримує право іменуватися системою. Ви могли з'єднати їх якось інакше й отримати, наприклад, ящик для посилки. Спочатку, до з'єднання між собою цих деревинок і залізячок, ви навряд чи могли ефективно використовувати їх для сидіння чи упакування в них якихось речей. Перш ніж з'єднати між собою елементи цього набору, ви трохи видозмінили їх розміри і форму, хоча своїх сутнісних якостей жоден з них начебто не втратив. Однак, виявившись з'єднаними разом певним чином, ця сукупність елементів придбала нову властивість (на цій табуретці можна зручно сидіти чи в ящик упакувати що-небудь) - таку, котрою кожний з них окремо не володів.

Давайте спробуємо на цьому немудрому прикладі побачити деякі загальні ознаки будь-якої системи:

• це завжди сукупність якихось елементів;

• елементи ці знаходяться між собою у певному зв 'язку;

• завдяки даному зв'язку, сукупність утворює єдине ціле;

• це ціле має якісно нові властивості, що не належать окремим елементам, поки вони існують порізно.

Такі нові властивості, що виникають у новому цілісному утворенні в соціології називають емерджентними (від англ. етеще — з'являтися, виникати). «Соціальна структура, - стверджує відомий американський соціолог Пітер Блау, - тотожна емерджентним властивостям комплексу складових її елементів, тобто властивостям, що не характеризують окремі елементи цього комплексу».

Всі існуючі у світі сукупності можна було б поділити на три

великі класи: 1) неорганізовані сукупності; 2) неорганічні системи; 3)

органічні системи. Перші два з них не представляють для нас

особливого інтересу, тому обмежимося лише загальною згадкою про

них. Неорганізовані сукупності тому й називаються так, що взагалі не

мають жодних рис внутрішньої організації, а зв'язки між складовими

їх частинами або взагалі не виникають, або носять випадковий,

несуттєвий характер. Що стосується неорганічних систем, то вони

V статичні, нерухомі; зв'язки усередині них механічні, жорсткі,

':'■ внаслідок чого їх поведінка жорстко детермінована.

Головним і, по суті, єдиним об'єктом нашого розгляду -будуть треті - органічні - системи. Органічною ми іменуємо таку систему, яку характеризує розвиток, тобто послідовне проходження через ряд послідовних етапів ускладнення і диференціації. До таких систем потрібно віднести, насамперед, біологічні і соціальні системи. 'Органічні системи володіють певними специфічними властивостями, ^які відрізняють їх від перших двох класів. Ці відмінності виступають

183

як характерні ознаки органічних систем. Розглянемо найбільш істотні з них.

1. В органічній системі є не тільки структурні, але й генетичні зв'язки, тобто такі, котрі обумовлені походженням одного елемента від іншого. Так, вивчаючи структуру рослини (яка є біологічною системою), можна установити, що гілки і стебло чи стовбур походять від молодого паростка, що, у свою чергу, проріс з насіння.

2. В органічній системі складаються не тільки зв'язки координації, тобто взаємодії, але й зв'язки субординації, тобто підпорядкування одних елементів іншим. Це, по суті, випливає вже з наявності генетичних зв'язків і походження одних елементів з інших, що саме по собі задає відносини первинності і вторинності, верховенства і підпорядкування.

3. В органічних системах, як правило, складаються особливі керуючі механізми, які виступають як особливі елементи. За їх допомогою структура цілого впливає на окремі елементи, на характер їх функціонування.

4. Зв'язки, що складаються в. неорганічній системі, не змінюють якісно самі елементи. Тому вони цілком можуть існувати й окремо від системи. В органічній же системі залежність між системою і складовими її компонентами настільки сильна, що вони окремо від системи існувати не можуть. (Наприклад, зрубуючи з дерева гілку, ви прирікаєте її на засихання, а потім - на загнивання і розпад, тобто припинення існування у будь-якому випадку - як гілку).

5- Якщо в неорганічних системах елемент найчастіше буває активніше цілого (скажемо, іон хімічно активніший, ніж атом), то в органічній системі, мірою ускладнення її організації, активність елементів вусе більшому ступені «делегується» цілому.

6. Органічне ціле складається не з тих частин, які функціонують у вже розвинутому цілому. Іншими словами, у ході розвитку органічної системи її частини, випробуючи вплив з боку цілого, перетворюються, «підганяючись» під виконання своєї функції.

7. Стійкість неорганічних систем обумовлена стабільністю складових їх елементів. В органічних же, у силу їх розвитку, зміни, необхідною умовою їх стійкості є, навпаки - постійне відновлення елементів.

8. Усередині органічного цілого практично завжди виділяються своєрідні блоки (підсистеми), які гнучко пристосовуються під виконання команд керуючого блоку системи. Ця гнучкість обумовлена тим, що елементи системи функціонують не

184

>стко детерміновано, як у неорганічній системі, а стохастично, %обто вірогідним чином, оскільки мають визначене число ступенів свободи.

Ми не будемо тут вдаватися в подробиці теорії систем, рскільки це, по суті, завдання іншої наукової дисципліни. Спробуємо дише коротко перелічити основні з використовуваних у ній понять, які так чи інакше будуть використовуватися надалі.

Розглянемо деякі поняття системної теорії. Весь масив системологічних понять можна умовно поділити на три групи.

1. Поняття, які описують будову систем. Серед них виділимо такі.

Елемент. Це далі не ділений компонент системи при даному способі розчленовування. Говорячи про елемент, необхідно підкреслити, що будь-який елемент не піддається опису поза його функціональними характеристиками, тієї ролі, яку він відіграє в системі як цілому. Іншими словами, з погляду системи не так важливо те, який елемент сам по собі, а важливо, що саме він робить, ,чому служить у межах цілого.

Цілісність. Це поняття трохи більш розпливчасте, ніж елемент. Воно характеризує відособленість системи, протиставлення її оточенню, усьому, що лежить поза нею. Основу цього протиставлення складає внутрішня активність самої системи, а також границі, що відокремлюють її від інших об'єктів (у тому числі і системних).

Зв'язок. На це поняття приходиться основне значеннєве навантаження термінологічного апарату. Це зрозуміло: системна природа об'єкта розкривається, насамперед, через його зв'язки, як внутрішні, так і зовнішні. Не вдаючись у подробиці і не перевантажуючи наш виклад безліччю визначень, нагадаємо лише, швидкий перелік різних типів і класів зв'язків. Можна говорити про ■зв'язки взаємодії, генетичні зв'язки, зв'язки перетворення, зв'язки ■■ будівлі (чи структурні), зв'язки функціонування, зв'язки розвитку, зв'язки керування тощо.

2. Група понять, що відносяться до опису функціонування системи. Сюди відносяться: функція, стійкість, ■рівновага, зворотний зв'язок, управління, гомеостази, самоорганізація. Щодо двох останніх понять у нас буде окрема, більш ґрунтовна розмова. Що ж стосується інших, то ми обмежимося згадуванням про них, оскільки не припускаємо активного їх використання надалі.

3. І, нарешті, третя група понять - це терміни, у яких описуються процеси розвитку системи: генезис, становлення,

еволюція тощо. В силу розумінь, викладених вище, ми також не будемо зупиняти уваги на цих поняттях.

Тепер, коли ми зробили ці загальні зауваження, варто згадати про те, що основним предметом нашої уваги є процеси, які відбуваються в людському суспільстві, звернемося до соціальних системних об'єктів.

4.4.2. Соціальна система: поняття, сутність і проблеми вивчення

Зрозуміло, що з величезної безлічі існуючих у світі систем для нас першочерговий інтерес будуть представляти соціальні системи. Це особливий клас систем, що істотно відрізняються не тільки від неорганічних систем (скажемо, технічних чи механічних), але й від таких органічних систем, як біологічні чи екологічні. Зрозуміло, головною особливістю їх виступає той факт, що елементний склад цих систем формують соціальні утворення (у тому числі і люди), а як зв'язки виступають найрізноманітніші соціальні відносини і взаємодії (які не завжди носять «речовинний» характер) цих людей між собою.

Поняття «соціальна система», будучи узагальнюючим найменуванням цілого класу систем, обкреслено не цілком однозначно і чітко, а тому ставить чимало проблем уже на рівні розуміння. Діапазон соціальних систем досить широкий, простягаючись від соціальних організацій як найбільш розвинутого виду соціальних систем до малих груп (в яких у набагато меншій мірі виявляються такі системоутворюючі ознаки, як ціль, ієрархія, управління, синергія). А чи застосовне поняття «соціальна система» до соціально-демографічних чи статистичних категорій населення -освітніх, професійних, статевих, вікових тощо? У дуже обмеженому ступені - тією мірою, якою деякі з них можуть утворювати якісь організаційні об'єднання, за допомогою яких будуть розвивати свої системоутворюючі якості. У той самий час ми можемо говорити як про соціальну систему про деякі соціальні об'єкти, що не включають у себе безпосередньо людей. Це, насамперед, продукти людської діяльності і взаємин між людьми (наприклад, мова).

Тут необхідно згадати, що теорія соціальних систем - це порівняно нова галузь загальної соціології. Вона зароджується на початку 1950-х рр. і зобов'язана своєю появою зусиллям двох соціологів - Толкотта Парсонса з Гарвардського університету і Роберта Мертона з Колумбійського університету. Хоча в працях цих двох авторів є значні розбіжності, обидва вони разом можуть розглядатися як засновники школи, іменованої структуральний функціоналізм. Це такий підхід до суспільства (спочатку

186

використовувався фахівцями з культурної антропології в Англії), який розглядає останнє як систему, що саморозвивається, кожна частина якої функціонує тим чи іншим способом, у зв'язку з всіма іншими. Тоді будь-які дані про суспільство можуть розглядатися з погляду того, наскільки вони функціональні чи дисфункціональні з погляду підтримки соціальної системи. У 1950-х рр. структуральний функціоналізм, імовірно, став пануючою формою соціологічної теорії в соціологічній теорії в Америці, і тільки в останні роки почав втрачати свій вплив.

У працях Т.Парсонса соціальна система визначається з погляду двох чи більше соціальних діячів, втягнутих у більш-менш стійку взаємодію в межах обкресленого оточення. Це поняття не обмежується, однак, міжособистісною взаємодією, а може також мати відношення до аналізу груп, інститутів, спільнот і міжобщинних цілісностей. Наприклад, його можна використовувати при вивченні університету чи держави як соціальних систем, які мають структури, що складаються з взаємозалежних частин.

Багато чого з ранніх надихаючих ідей теорії систем йшло від спроб установити паралелі між фізіологічними системами в медичних науках і соціальних системах у соціальних науках. У Парсонса волюнтаристична теорія дії сполучається із системним підходом до двохособисних взаємодій. У більш пізніх роботах Парсонс дав загальну теорію соціальних систем, намагаючись знайти шляхи інтеграції соціологічної теорії з розробками в біології, психології, економічній і політичній теорії. Кожна соціальна система має чотири субсистеми, що відповідають чотирьом функціональним імперативам, а саме - адаптації (А), досягненню мети (С), інтеграції (І) і підтримці чи зразків латентності (Ь). Ці чотири системи можуть бути концептуалізовані на різних рівнях так, щоб, наприклад, базовий АСІЬ-патерн відповідав економіці, політиці, соцієтальній спільноті й інститутам соціалізації. У процесі адаптації до свого внутрішнього і зовнішнього оточення соціальні системи повинні вирішувати ці чотири проблеми для того, щоб продовжити існування, і вони еволюціонують шляхом посилення диференціації своїх структур і досягнення більш високих рівнів інтеграції своїх частин. Парсонс намагався показати обгрунтованість системного підходу через розмаїтість досліджень - університетів, політики, релігії і професій.

Будучи значною мірою впливовою в сфері вивчення політичних процесів, індустріалізації, релігії, модернізації, складних організацій, міжнародних систем і соціологічної теорії, ця теорія в той самий час зазнавала ґрунтовної критики. Аргументи критиків теорії соціальних систем такі: 1) вона не може адекватно розглядати питання про наявність конфлікту і зміни 8 соціальному житті; 2) її

припущення про рівновагу і соціальний порядок засновані на консервативній ідеології; 3) вона викладається на такому рівні абстракції, що її емпіричні відсилання часто важко знайти, і, отже, даний підхід має невелике значення в поточних соціологічних дослідженнях; 4) її положення про цінність консенсусу у суспільстві не має гарного емпіричного обґрунтування; 5) важко погодити надання про структурні процеси і функціональні вимоги з теорією дії, яка підкреслює центральне положення цілеспрямованого вибору індивідуальних діячів; 6) телеологічні положення теорії систем не можуть пояснити, чому деякі суспільства знаходяться в стані недостатнього розвитку чи деіндустріалізації; 7) багато положень теорії тавтологічні та порожні. Наприклад, в одній з аналітичних статей саме Існування соціальної системи визнавалося єдиним реальним доказом на користь її адаптації до оточення. Коротше кажучи, сучасна теорія систем нерідко відтворює всі сутнісні слабкості еволюційної теорії XIX ст.

Серед безлічі різноманітних соціальних систем можна виділити гомогенні, тобто однорідні - вже через те, що вони складаються винятково із соціальних елементів (наприклад, ті самі малі групи). Однак значно частіше приходиться зіштовхуватися з гетерогенними соціальними системами, які, поряд з людиною, містять у собі й елементи іншої природи. Такі, наприклад, екосоціальні (географічні райони) чи соціотехнічні системи, що утворюються як продукт взаємодії людського фактору виробництва і його техніко-технологічної бази.

Що виступає в якості елементів соціальної системи? Перший, поверхневий підхід підказує: це люди. Однак більш ґрунтовний і глибокий пошук стійких елементів громадського життя приводить до висновку, що це життя являє собою нескінченну безліч людських взаємодій, що переплітаються, а виходить, саме на цих взаємодіях і повинна бути зосереджена увага дослідників. Саме такий погляд на структуру громадського життя представників структурного функціоналізму - однієї із широких і впливових течій сучасної соціології. Відповідно до цього підходу можна стверджувати, що соціальні системи не складаються з людей, люди просто беруть участь у системах, що утворять своєрідну «оболонку» життєдіяльності людей. Структури - це просто позиції (статуси, ролі) індивідів у системі. Система не змінить своєї структури, якщо якісь конкретні індивіди перестануть брати участь у ній, випадуть зі своїх «осередків», а їх місце займуть інші індивіди.

Функціоналізм як методологічний напрямок у соціології викликає інтерес вже через те, що він споконвічно розглядає суспільство як систему. Суть функціонального підходу полягає в

188

тому, що він прагне у будь-якому об'єкті чи явищі виділити елементи соціальної взаємодії, а потім визначити ту функцію, яку кожний з цих елементів виконує в загальній системі взаємодій. Іншими словами, будь-якого разу, коли ми намагаємося визначити те положення, яка займає в соціальній спільноті (чи суспільстві) той чи інший цікавлячий нас об'єкт, виходячи з закріплених за ним функцій (чи «обов'язків»), ми тим самим, по-перше, уже здійснюємо явно чи неявно функціональний підхід, а по-друге - у тому чи іншому ступені системний аналіз.

Що таке, у сутності «функція»? Це слово, як і безліч інших у нашій мові, багатозначне. У соціології цим терміном звичайно визначають ту роль, яку відіграє той чи інший соціальний інститут, спільнота чи соціальний процес, словом, кожен з елементів соціальної системи. Функція виникає, як правило, спонтанно - як відгук на якусь суспільну потребу і призначена для задоволення цієї потреби. «Запитувати, яка функція поділу праці, це означає - досліджувати, якій потребі воно відповідає». Тієї ж думки дотримуються й сучасні функціоналісти. «Функція, - стверджує відомий англійський етнограф Броніслав Маліновський, - не може бути визначена інакше, як задоволення потреби за допомогою діяльності, у якій людські істоти співробітничають, використовують артефакти і споживають предмети».

Важливою характеристикою соціальних систем виступає високий рівень їх складності. В принципі соціальні системи мають максимальну складність серед усіх відомих нам систем. Справа в тому, що базовим елементом кожної з них є людина, яка володіє власною суб'єктивністю і невичерпним діапазоном варіантів своєї поведінки. Тому ми можемо віднести практично будь-яку соціальну систему до числа так званих «великих систем». Велика система - це термін, що використовується для позначення системних утворень, які є результатом багаторазового додавання, з'єднання відносно малих, більш простих систем, що входять у велику систему як складові частини. Специфіка великої системи полягає не стільки в її розмірах, скільки в складності поведінки, що є наслідком великої кількості взаємозв'язків елементів і підсистем, а також у підпорядкованості цих зв'язків загальній меті. Зі сказаного випливають щонайменше два наслідки: 1) значна невизначеність, непередбачуваність функціонування соціальних систем, а також 2) наявність границь їх керованості.

Говорячи про соціальну систему, ми повинні постійно пам'ятати не тільки про внутрішні зв'язки її елементів, але й про Зв'язки соціальної системи як цілого з її оточенням. А в це оточення входять не тільки об'єкти живої і неживої природи і техніки, але й

інші соціальні системи. Таким чином, поняття соціальної системи може бути в кінцевому рахунку розширене до такої великої системи, якою є людство (чи людське суспільство) у цілому. Тут необхідно брати в розрахунок ступінь самостійності чи цілісності, яка, як ми пам'ятаємо, визначається і границями системи. У функціоналістській соціології існує поняття прикордонної підтримки, що визначає соціальну систему як прикордонно-підтримуючу, якщо вона в зв'язках зі своїм оточенням зберігає визначені упорядкованості. Існують соціальні процеси, що підтримують як границі, так і рівновагу системи щодо інших систем, які складають її оточення. Для триваючого існування систем повинний також відбуватися обмін з іншими системами через їх границі.

Таким чином, особливою проблемою при вивченні соціальних систем є їх цілісність, в основі якої лежить ступінь їх самостійності. Кожна конкретна соціальна система знаходиться в більш-менш тісних взаємозв'язках і з такими ж, як і вона, соціальними системами, і із соціальними системами більш широкого масштабу - аж до людства в цілому, яке можна розглядати як деяку гігантську макросистему (чи суперсистему). Зрозуміло, більшість соціальних систем входять складовою частиною в більш великі системи, залежать від них і детермінуються ними. У той самий час через згадані вище границі керованості соціальних систем, кожна із соціальних систем (починаючи з базового елемента - людини) завжди зберігає якийсь ступінь самостійності. Ця самостійність забезпечує величезне, практично невичерпну розмаїтість соціальних систем: навіть у межах одного класу чи типу систем - будь то підприємство, сім'я, селище тощо - можна спостерігати значні розбіжності, що дає нам право стверджувати, що кожна соціальна система в чомусь унікальна і неповторна.

У зв'язку з цим виникає запитання: у яких випадках ми можемо іменувати соціальну систему суспільством? Досить часто вживаючи слово «суспільство», ми вкладаємо в нього не завжди один і той самий зміст. «Я - сеньйор із суспільства» - так називалася сучасна італійська комедія. При цьому малася на увазі конкретна спільність людей, яких іменують ще «світським» чи «вищим світом». В аналогічному (а текстуально - прямо протилежному) розумінні ужив це слово В.Г.Короленко в назві повісті «У дурному суспільстві». У кожнім з таких чи подібних їм випадків ми маємо справу з визначеною соціальною системою, що характеризується і наявністю елементів із властивими ним наборами функцій, і з визначеними зв'язками, що складаються між цими елементами, і створюваною ними цілісністю.

Однак навряд чи в обох згаданих випадках ми мали справу із суспільством у строгому соціологічному змісті. Як вважає американський соціолог Е.Шилз, «соціальна система є суспільством тільки в тому випадку, якщо воно не входить складовою частиною в більш велике суспільство». Скажемо, рід, тобто об'єднання родичів, чи плем'я як об'єднання родів можуть і не бути частиною іншої, більш великої соціальний системи. Така автономність можлива при таких умовах: 1) дана соціальна спільність проживає на обмеженій території, яку вона звикла вважати своєю власною; 2) вона поповнює свою чисельність, головним чином, за рахунок природного приросту - тобто дітей тих людей, що вже є її визнаними членами; 3) вона цілком самостійно розпоряджається своїми внутрішніми справами, тобто має власну, ні від кого не залежну систему правління; 4) вона має свою власну історію (знає про власні генетичні зв'язки); 5) вона володіє своєю власною культурою. З цих умов природно випливає надзвичайно слабкий зв'язок даної системи як з іншими соціальними системами, що оточують її, так і із суперсистемою (людством).

У всіх інших випадках соціальні системи, з якими нам приходиться мати справу, є, як правило, складовими частинами чи підсистемами (субсистемами) якоїсь більш великої цілісності. Вони не існують поза суспільством як цілим, однак у рамках його можуть зберігати якусь відносну автономність. Про які підсистеми можна говорити стосовно до сучасного диференційованого суспільства? Це можуть бути і сім'ї (чи якісь більш великі родинні об'єднання типу кланів), і різного роду виробничі об'єднання - від дрібних ферм до великих фірм, університети, школи й інші навчальні заклади, політичні партії, церкви й інші релігійні об'єднання, різні корпоративні асоціації, якими є, наприклад, профспілки; сюди ж можна включити і системи, організовані (формально і неформально) за територіальною ознакою - села, міста, райони. Список цей можна було б продовжити до нескінченності, оскільки ці субсистеми накладаються одна на одну, перекриваються, частково збігаються своїми елементами, кордонами і зв'язками. Чому ж ми не іменуємо кожну з таку систему «суспільством» (а якщо й іменуємо, те в дуже обмеженому розумінні - скажемо, «хорова спільнота (суспільство)» чи «Спільнота (суспільство) друзів природи»)? Насамперед у силу того, що діяльність їх не виступає як самодостатня. По-друге, кожне з них виконує якусь свою - нехай важливу, але все-таки обмежену -функціональну роль у рамках більш великого цілого. По-третє, власна система правління кожним з них здійснюється в рамках власної структури й в умовах підпорядкування якійсь загальній владі, що знаходиться за їх межами і є владою всього суспільства. Саме ця

підпорядкованість і визначає відносність самостійності будь-якої соціальної системи.

Однак, звернувшись до розгляду систем, які можуть з повним правом іменуватися суспільствами, ми і на цьому рівні знайдемо, що самостійність і незалежність їх досить відносна. Справді, у деяких суспільствах (наприклад, у досить великих кочових племен) і сьогодні немає точно зафіксованих територіальних кордонів, а в минулому таких співтовариств із не позначеним чітко ареалом проживання було набагато більше. Лише далеко не всі суспільства (головним чином, з числа тих, що загублені в африканських бушах чи південноамериканській сільві й уникають контактів з цивілізованим світом) поповнюють чисельність своєї популяції винятково за рахунок природного приросту. Звернувшись до історії існуючих сьогодні суспільств - особливо досить великих, - ми побачимо, шо єдиної історії у будь-кого з них, по суті справи, немає: її замінює конгломерат історій різних народів, що ввійшли в різний час до складу даного суспільства - за допомогою чи завоювання, добровільного приєднання чи міграції.

Навряд чи ми зможемо назвати сьогодні якесь суспільство, що володіє єдиною культурою, яка була б власною і «монолітною». США мають єдину мову та літературу з Великобританією (не говорячи вже про сильний вплив африканських традицій на «класичний» американський джаз), більшість країн Латинської Америки - з Іспанією (чия культура, у свою чергу, зазнала впливу від мавританської культури в часи так званої «конкісти»). Франція дала свою мову окремим частинам Бельгії і Швейцарії, цілому ряду країн африканського й американського континентів.

Далі, спробуйте назвати хоча б одне суспільство, яке в економічному відношенні було б цілком незалежним і таким, що самозабезпечується. Усі суспільства здійснюють експорт своїх товарів в інші країни й імпорт з інших країн, при цьому складаються досить складні і взаємини, що переплітаються, і договірні зобов'язання, порушення яких тягне за собою хворобливі наслідки. Жодне суспільство, у якому розвивається сучасна наука, не може вважатися незалежним у науковому відношенні: навіть ті країни, де наука пішла далеко вперед, запозичають багато основних ідей у вчених інших країн.

Так що неважко переконатися: повна самостійність і незалежність навряд чи може вважатися абсолютно необхідною визначальною умовою розгляду соціальної системи як суспільства. Інша справа, що для того, щоб вважатися суспільством, соціальна система повинна володіти деяким власним, властивим тільки їй як цілому «центром ваги».

4.4.3. Соціальна організація як вид соціальної <\ ,»іи

Особливим різновидом соціальної системи є соціальні організації. Н.Смелзер визначає організацію коротко: це «велика група, сформована для досягнення визначених цілей». Формула лаконічна, але не вичерпна. Справа в тому, що саме слово «організація» має різне розуміння, будучи ужито в різних контекстах. їх є щонайменше три. 1) Цим терміном може позначатися соціальний об'єкт, який представляє собою об'єднання людей, що займає визначене місце в суспільстві і призначається для виконання якоїсь соціальної функції. («Пробачте, ви з якої організації?» - запитують вас при реєстрації на нараді чи конференції). 2) Тим же словом позначають і визначену діяльність зі створення системи, яка включає в себе розподіл функцій, налагодження стійких зв'язків, координації тощо. («Інститут знаходиться в стадії організації»). Тут «організація» виступає як процес, пов'язаний з цілеспрямованим впливом на якийсь об'єкт, а виходить, що припускає наявність, з одного боку, організатора, а з іншого боку - людей, які ним організовуються. У даному випадку це поняття багато в чому схоже з поняттям «управління», хоча і не цілком збігається з ним. 3) Це характеристика ступеня упорядкованості соціальної системи («тут добре поставлена організація постачання»). У даному випадку під «організацією» розуміють визначену структуру, внутрішню будову і тип зв'язків як спосіб поєднання частин у ціле. В цьому розумінні організація Об'єкта виступає як його властивість, атрибут. Такий зміст терміна вживається в тих випадках, коли ми ведемо мову про більш-менш організовані системи, скажемо, про ефективну чи неефективну політичну організацію суспільства тощо.

У цьому параграфі мова йтиме, головним чином, про соціальну організацію в першому з трьох згаданих розумінь, тобто про штучне об'єднання інституціального характеру, яке призначено для виконання більш-менш ясно обкресленої функції. (Хоча при ближчому розгляді можна буде переконатися, що майже завжди будуть присутні якісь відтінки і двох інших). Які її основні соціальні

властивості? Почати з того, що організація, як правило, створюється людьми навмисно, спеціально - як інструмент для вирішення суспільних завдань, засіб досягнення мети. «Щоб вирішити якесь завдання, досягти якої-небудь мети, людські істоти повинні організовуватися». Іншими словами, організації - це цілеспрямовані соціальні системи, тобто системи, що формуються людьми за заздалегідь наміченому плану з метою задоволення більш великої соціальної системи чи ж для досягнення співпадаючих за спрямованістю індивідуальних цілей, але знов-таки - через висування і прагнення до досягнення суспільних цілей. Таким чином, одним з визначальних ознак соціальної організації виступає наявність мети. Соціальна організація - це свідомо цільова спільнота, що і викликає необхідність ієрархічної побудови її структури і управління в процесі ЇЇ функціонування. Тому часто як відмітну властивість організації називають ієрархічність, яку можна представити «у вигляді пірамідальності побудови з єдиним центром», причому, «ієрархія організації повторює дерево завдань», для яких організація створена.

У попередньому параграфі ми говорили про підхід структурного функціоналізму, відповідно до якого системи являють собою не сукупність людей, а сукупність позицій, які просто заповнюються конкретними індивідами. З цим досить добре узгоджується той факт, що соціальна організація саме і представляє собою сукупність статусів, правил, відносин лідерства і підпорядкування. Іншими словами, організація досить часто об'єктивується як безособова структура зв'язків і норм. Тому аналіз соціальної організації починають з підходу до неї як до деякої агрегованої цілісності, побудованої ієрархічно і певним чином зв'язаної з навколишнім зовнішнім середовищем. Ми з'ясовуємо спочатку, які функції кожного зі статусів, що знаходяться в «вузлах» відносин, що зв'язують її в єдине ціле (позиції), і тільки потім приступаємо до з'ясування того, наскільки ефективно виконуються ці функції конкретними людьми, що займають дані позиції. «Якою би формою організованої діяльності ми ні цікавилися, - говорить Дж.Гелбрейт у своїй книзі, написаної, щоправда, зовсім з іншого приводу, - будь то церква, поліцейська ділянка, урядова установа, комісія конгресу чи розважальний заклад, ми насамперед прагнемо довідатися, хто очолює відповідну організацію. Потім ми цікавимося відповідними якостями чи повноваженнями, що підтверджують це командне положення».

Ми не будемо розглядати тут положень теорії соціальних організацій - це функції фактично окремої теоретичної дисципліни. Однак вважаємо за необхідне хоча б швидко перелічити деякі типи

Основні особливості формальної організації можна : охарактеризувати таким чином. 1) Вона раціональна, тобто в основі її лежить принцип доцільності, свідомого руху до відомої мети. 2) Вона принципово безособова, тобто розрахована на абстрактних індивідів, тш якими встановлюються стандартизовані («ідеальні») відносини за заздалегідь складеною програмою; у цій програмі не передбачені ніякі інші відносини між індивідами, крім службових, ніякі інші завдання, крім функціональних, а виходить, вона ще і навмисно однозначна. При крайньому ступені свого розвитку ці особливості формальної організації трансформують її в бюрократичну систему, про яку мова йтиме трохи нижче і для який характерна абсолютизація окремих сторін і елементів організації, зведення їх у ранг самостійних цінностей і перетворення засобів діяльності в мету.

Ми не будемо говорити тут про особливості формування

структури управління формальною організацією, оскільки за великим

■рахунком це - завдання інших наукових дисциплін (зокрема, теорії

управління і теорії організацій), обмежившись лише швидким

■переліком типів таких структур. Вони можуть бути побудовані за

^; принципом: а) лінійної організації, б) функціональної організації, в)

штабної організації і г) матричної структури.

¹ Поряд з величезними перевагами формальної організації в

'забезпеченні ефективності суспільної праці, слід зазначити її обмеженість, оскільки вона не в змозі (та й не ставить своїм завданням) охопити всі організаційні відносини в суспільстві. Тому за її межами чи навіть усередині її складається інший тип організованості - неформальна організація.

Неформальна організація є спонтанно сформованою системою соціальних зв'язків, норм, дій, що є результатом більш-

менш тривалого міжособистісного спілкування усередині якоїсь групи. Ми тільки що сказали, що неформальна організація виникає вже через те, що організація формальна в принципі нездатна охопити всі сторони, усі процеси соціальної взаємодії і задовольнити всі соціальні потреби індивідів, які входять у неї. Стосовно формальної організації неформальна організація виконує насамперед так звану компенсаторну функцію, тобто заповнює недоліки формальної організації. Крім того, індивід має потребу в участі в такій формі організації як у механізмі захисту від обмежуючого впливу формальної організації, вона надає йому більш широкі можливості для задоволення різних соціальних потреб - самореалізації, впевненості в собі, суспільного визнання тощо. Іноді неформальна організація може грати стосовно формальної і дисфункціональну (тобто перешкоджаючу досягненню потреб останніх) роль, протидіючи досягненню загальних цілей, «розсіюючи» авторитет тощо.

Неформальна організація виявляє себе в двох основних формах: позаформальна і соціально-психологічна.

Позаформальна організація - це система неформалізованих службових відносин, що спонтанно розвивається членами формальної організації, спрямована на вирішення організаційних завдань такими способами, які відрізняються від формально запропонованих. Головна особливість соціальних організацій цього типу - «службова», діловий зміст діяльності (яка може протікати й у вільний від роботи час) і зв'язаних з нею взаємовідносин. Напрямок цієї діяльності може або збігатися за спрямованістю з цілями формальної організації, або розходитися з ними. Ми вже не раз говорили, що функція в організації не тотожна своєму носієві-індивіду. Особистість завжди зберігає певний ступінь автономності, незалежності стосовно виконуваній нею функції. Завдяки цій автономії працівник формальної організації завжди має у своєму розпорядженні визначений діапазон свободи у виборі конкретних форм службової поведінки. Іншими словами, люди для досягнення мети, що стоїть перед формальною організацією, (особливо, коли ця мета засвоєна чи інтерналізована досить глибоко) можуть самостійно, без впливів з боку формальної організації, поєднуватися для виконання завдань цієї організації і діяти при цьому способами, відмінними від тих, що задані, «запропоновані» формальною організацією.

Соціально-психологічна організація - це спонтанно виникаюча система міжособистісних відносин, що складається на основі безпосередньої вибірковості (частіше емоційної, ніж раціональної) і взаємного інтересу один до одного. Вона створюється з метою задоволення індивідами своїх соціальних потреб - у

196

ріілкуванні, визнанні, приналежності до групи. Іншими словами, це спільнота людей, які знаходяться в безпосередньому контакті, Заснована на їх особистому потязі.

Як правило, ці групи порівняно невеликі за чисельністю (за даними більшості дослідників - від 3 до 10 чоловік), що визначається можливостями підтримки безпосередніх особистих контактів. Кордони таких груп можуть збігатися з кордонами формальних організацій або відрізнятися від них, можуть містити в собі членів різних підрозділів формальної організації взагалі функціонувати за її межами.

Нерідко, прагнучи задовольнити в межах групи свої соціальні потреби, людина потрапляє в залежність від неї, оскільки група тим чи іншим способом контролює поведінку кожного зі своїх членів. Для цього використовується цілий ряд засобів впливу: осуд, моральна ізоляція тощо - аж до остракізму. Соціально-психологічна організація формує власні норми поведінки, і кожен її член зобов'язується виконувати їх. У групі тим чи іншим способом відбувається розподіл її членів за шкалою престижу, який для групи, що склалася в рамках формальної організації, часто не збігається з «Табелем про ранги», тобто посадовою ранговою структурою. У групі виникає власна неформальна ієрархія лідерства і підпорядкування. Усі ці моменти тією чи іншою мірою відносяться до вироблюваного групою механізму контролю. Оскільки такий механізм далеко не завжди збігається з ієрархічною системою зв'язків формальної організації, те це нерідко призводить до того, що структура колективу роздвоюється на формальну і соціально-психологічну. Іноді на цій основі можуть виникати протистояння: підрозділ - група, посада - престиж, керівник - лідер тощо. Неважко зрозуміти, що таке становище системи не може не вести до її нестабільності, дезорганізації.

Бюрократія. Розглядаючи формальну організацію не можна обійти стороною таку систему управління, як бюрократія. Історично це поняття пов'язане з діяльністю державних органів і урядових чиновників, але соціологи використовують його як для позначення визначених форм управління, що виявляється в організаціях, які переслідують широкий спектр цілей.

Як технічний термін бюрократія в соціології пов'язана з ім'ям М.Вебера. Він дав їй точне визначення і припустив, що вона є найкращою адміністративною формою для раціонального чи ефективного досягнення організаційних завдань. Нагадаємо ще раз, Що веберівський ідеальний тип бюрократії містив у собі різні елементи:

• високий ступінь спеціалізації і ясно виражений поділ праці, із завданнями, що розподіляються як офіційні обов'язки;

• ієрархічна структура влади з чітко обкресленими сферами розпорядження і відповідальності; установлення формального зводу правил для управління діяльністю організації;

• адміністрування, засноване на письмових документах;

• безособовий характер зв'язку членів організації між собою і з клієнтами;

• рекрутування персоналу на основі здібностей і технічних знань;

• офіційна процедура підготовки посадових осіб;

• довгострокова служба, просування на основі старшинства чи заслуг; фіксована платня членів організації;

• поділ приватного й офіційного доходу;

• лояльність кожного працівника стосовно організації і прагнення дотримуватись встановлених правил, не ухиляючись від них (хоча це не обов'язково повинно виливатися в особисту відданість керівнику чи будь-якому іншому співробітнику).

Усі ці характеристики, узяті разом, роблять поведінку співробітників і формальної організації в цілому досить передбачуваним. Кінцеві результати діяльності такої системи знеособлені, однак «для бюрократії це в більшості випадків переважніше, ніж дезорганізація, непокора, неефективність».

Чому цей спосіб формальної організації виявився настільки стійким із самих незапам'ятних часів? Н.Смелзер стверджує, що це відбулося завдяки тому, що «бюрократія сприяє переходу від неспеціалізованої праці, коли один працівник міг виконувати безліч справ, до спеціалізованої, при якій кожному працівнику доручена чітко визначена справа». Тому в міру поглиблення спеціалізації суспільної праці може зростати і роль бюрократії як сполучного елемента системи.

Однак бюрократії властиве прагнення до абсолютизації своїх характерних рис, поширення їх на всі існуючі в даній соціальній системі організації. Коли це вдається, то, як показує історичний досвід деяких суспільств (включаючи те, у якому ми живемо), соціальна система неминуче стає тоталітарною. Це веде до концентрації всієї повноти влади в руках чиновництва, що прагне уникнути чи звести до мінімуму будь-який демократичний контроль за своєю діяльністю. В умовах наростаючої деградації демократичних інститутів на перший план у діяльності бюрократичної системи управління неминуче виступає чисто внутрішній і найдужчий мотив -прагнення до самозбереження і максимізації власних функцій. Суспільні цілі підмінюються цілями однієї зі страт цього суспільства.

Крім того, як вказує Р.Мертон, бюрократія стає негнучкою через різні непередбачувані наслідки, що випливають з її структури.

198

■деки організації можуть дотримувати правил у ритуальній манері і Віднімати їх над завданнями, які вони намагалися реалізувати. Це Ьюзке виявитися неефективним, якщо з якої-небудь причини правила щ_е встановлюють найбільш результативні засоби: наприклад, якщо Зміна обставин зробило правила застарілими. Підлеглі схильні дотримуватись встановлених правил, навіть якщо вони вводять в їрману. Спеціалізація нерідко сприяє формуванню вузького підходу, *кий виявляється не в змозі розв'язати нові проблеми, а колеги {усередині відділів виявляють почуття лояльності один до одного і до ірвоїх відділів і підтримують ці інтереси, коли тільки можуть. І Отже, у чому полягає основний фактор об'єднання людей в

організації? Насамперед - у взаємному посиленні їх учасників у ^результаті такого об'єднання. Це служить додатковим джерелом енергії і загальної ефективності діяльності даної сукупності людей. гСаме це спонукує суспільство, коли перед ним постають якісь Проблеми, створювати організації як особливі інструменти спеціально (Для вирішення цих проблем. Можна сказати, що створення (Організацій є однією з функцій системи на ім'я «суспільство». Тому організація, будучи сама системним утворенням, деякою мірою ^повторює, відбиває ті системні властивості, які несе в собі суспільство як велика соціальна система.

>,! У той самий час варто пам'ятати, що організації створюються

?Не тільки в ім'я суспільних цілей. Навряд чи люди настільки охоче

і^ктупали б в організації (хоча трапляється, що їм приходиться робити

■ це не за своєю волею), якби ця мета в корені суперечили їх власним

цілям. Ефективний механізм поєднання в організації тому повинний

бути такий, щоб досягнення одних цілей був можливим лише через

реалізацію інших. Учасник організації може досягти своїх цілей лише

в тому випадку, якщо буде з повною віддачею працювати на

організацію; і навпаки - організація тим швидше й успішніше

■■:' вирішить завдання, що стоять перед нею, чим повніше буде

•забезпечувати своїх учасників тим, чого вони потребують. Звідси

висновок: організації є не тільки цілеспрямованою, але й, по суті,

багатоцільовою системою.

РОЗДІЛ V СОЦІАЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ

Розгляд проблем соціальної взаємодії - це пошуки відповц на найрізноманітніші запитання: про те, які типові способи, з допомогою яких люди встановлюють між собою найрізноманітніш зв'язки, як вони підтримують ці зв'язки, які умови збереження підтримки (і навпаки, переривання) цих зв'язків, яким чином ц зв'язки впливають на збереження цілісності соціальної системи, яким чином характер соціальної системи впливає на способ» взаємодії людей, які входять до неї... Словом, запитанням, ще виникають при розгляді проблеми соціальної взаємодії, немає кінця.

Соціологічна наука виявляла цікавість до цієї проблеми із самого свого зародження. Нагадаємо основні позиції цього інтересу. Ще О.Конт, аналізуючи у своїй «соціальній статиці» природу соціального зв'язку, прийшов до висновку, що базовим елементом суспільної структури може виступати лише така одиниця, де вже є присутня соціальна взаємодія; тому він і оголосив елементарним осередком суспільства сім'ю.

М.Вебер ввів у науковий обіг поняття «соціальної дії» як найпростішої одиниці соціальної діяльності. Як ми пам'ятаємо, цим поняттям він позначав таку дію індивіда, яка не тільки спрямована на вирішення своїх життєвих проблем і протиріч, але й свідомо орієнтована на відповідну поведінку інших людей, на їх реакцію.

Стрижневою ідеєю соціологічного реалізму Е.Дюркгейма, якій була, власне кажучи, присвячена вся його творчість, виступає ідея суспільної солідарності - питання про те, який характер тих зв'язків, які об'єднують, притягають людей один до одного.

У марксистській соціології однією з найпомітніших праць є невелика за обсягом, але дуже значна за змістом стаття Ф.Енгельса «Роль праці в процесі перетворення мавпи на людину». Тут неодноразово підкреслюється мотив значення в антропогенезі не просто праці, а саме спільної праці пралюдей, Саме цьому зобов'язана своїм походженням друга сигнальна система, яка підняла людину над всім іншим тваринним світом планети: «...розвиток праці з необхідністю сприяв більш тісному згуртуванню суспільства, тому що завдяки йому стали більш часті випадки взаємної підтримки, спільної діяльності, і стала яснішою свідомість користі цієї спільної діяльності для кожного окремого члена. Коротко говорячи люди, що формувалися, прийшли до того, що в них з'явилася необхідність щось сказати один одному. Потреба створила собі свій орган: нерозвинена

гортань мавпи повільно, але неухильно перетворювалася шляхом модуляції для усе більш розвинутої модуляції, а органи рота поступово навчалися вимовляти один членороздільний звук за іншим».

Ми могли б звернутися до праць будь-кого з класиків чи сучасних теоретиків соціологічної науки, і не склало б великої праці переконатися, наскільки значна увага приділяється в них проблемі соціальної взаємодії. При цьому, коли виникає питання про соціальний зв'язок, практично кожного разу робиться акцент на взаємному впливі один на одного розглядуваних соціальних об'єктів.

Зрозуміло, що через свою особливу важливість для соціологічної теорії проблеми соціальної взаємодії заслуговують особливого пильного вивчення. В цьому розділі ми почнемо спробу розгляду цілого ряду різних аспектів цих проблем. Насамперед, ми звернемося до того, у чому ж полягає сутність соціальної взаємодії; подивимося, як трактують механізми цього процесу різні соціологічні теорії; предметом нашого розгляду буде також мала група - базова спільність, у якій виникає соціальна взаємодія. Крім того, ми приділимо увагу тому, як у ході соціальної взаємодії люди стають людьми, точніше повноправними членами свого суспільства, а також процесам формування принципів, правил і норм, відповідно до яких здійснюються процеси взаємодії в різних сферах суспільної практики. Особливо варто, імовірно, зупинитися на причинах і механізмах тих випадків соціальної взаємодії, у яких поведінка учасників відхиляється від загальноприйнятих правил і норм, і визначити, які важелі суспільного впливу для повернення цієї поведінки в необхідне русло.

5.1. Соціальна взаємодія як основа соціальних явищ

5.1.1. Сутність соціальної взаємодії

Соціальна взаємодія є узагальненим поняттям, центральним для цілого ряду соціологічних теорій. В основі цього поняття лежить уявлення про те, що соціальний діяч, індивід чи суспільство завжди знаходяться у фізичному чи уявному оточенні інших соціальних Діячів (індивідуальних чи групових) і поводиться згідно з цією соціальною ситуацією.

Як відомо, особливості будови будь-якої складної системи, який би не був характер її походження, залежать не тільки від того, які елементи входять до її складу, але й від того, як вони між собою з'єднані, пов'язані, як впливають вони один на одного. Власне Кажучи, саме характер зв'язку між елементами задає і цілісність Системи, і те виникнення емерджентних властивостей, яке є

20!

найхарактернішою її властивістю як єдиного цілого. Це справедливо для будь-яких систем - і для досить простих, елементарних, і для максимально складних з відомих нам систем - соціальних.

Саме поняття «емерджентних властивостей» було сформульовано Т.Парсонсом (1937) у його аналізі соціальних систем. При цьому він мав на увазі три пов'язаних між собою умови. По-перше, соціальні системи мають структуру, яка виникає не сама собою, а саме з процесів соціальної взаємодії. По-друге, ці емерджентні властивості не можуть бути редуковані (зведені) до простої суми біологічних чи психологічних характеристик соціальних діячів: наприклад, особливості тієї чи іншої культури неможливо пояснити, співвідносячи її з біологічними якостями людей - носіїв цієї культури. По-третс, значення будь-якої соціальної дії неможливо зрозуміти ізольовано від соціального контексту тієї соціальної системи, у межах якої вона виявляється.

Мабуть, найбільш скрупульозно і детально розглядає проблеми соціальної взаємодії Питирим Сорокін, присвячуючи їм значну частину першого тому своєї «Системи соціології». Давайте спробуємо слідом за класиком російської й американської соціології розібратися з елементарними поняттями цього найважливішого соціального процесу, що зв'язує безліч розрізнених людей у єдине ціле - суспільство і, більше того, перетворюючи чисто біологічних особин у людей - тобто в розумні, мислячі й, головне, соціальні істоти.

Точно так само, як у свій час Конт, Сорокін твердо упевнений, що окремо узятий індивід не може розглядатися як елементарна «соціальна клітина» чи найпростіше соціальне явище: «...індивід як індивід - ніяким чином не може вважатися мікрокосмом соціального макрокосму. Не може тому, що з індивіда можна отримати тііьки індивіда і не можна отримати ні того, що носить назву «суспільство», ні того, що називається «суспільними явищами»... Для останніх потрібні не один, а багато індивідів, щонайменше два».

Однак щоб два і більш індивіди складали щось єдине ціле, що могло б розглядатися як суспільство (чи його елемент), однієї тільки наявності їх недостатньо. Необхідно також, щоб вони вступали у взаємодію між собою, тобто обмінювалися якимись діями і відповідними реакціями на ці дії. Що ж таке взаємодія з погляду соціолога? Визначення, яке дає Сорокін цьому поняттю, досить велике і претендує на те, щоб осягти майже неосяжне, тобто всі можливі варіанти: «Явище взаємодії людей дано тоді, коли: а) психічні переживання чи Ь) зовнішні акти, або с) або те й інше

Одного (одних) людей представляють функцію існування і стану (психічного і фізичного) іншого чи інших індивідів».

Це визначення, мабуть, дійсно універсальне, тому шо містить у собі і випадки безпосередніх, прямих контактів людей між собою, і варіанти опосередкованої взаємодії. У цьому неважко переконатися, розглянувши найрізноманітніші приклади, що зустрічаються в повсякденному житті кожного з нас. Якщо хтось (випадково чи навмисно) наступив Вам на ногу в переповненому автобусі (зовнішній акт), і це викликало у Вас обурення (психічне переживання) і обурений вигук (зовнішній акт), то це означає, що між вами відбулася взаємодія. Якщо Ви є щирим шанувальником творчості Майкла Джексона, то кожна поява його на екрані телевізора в черговому кліпі (а запис цього кліпу, імовірно, зажадала від співака зробити чимало зовнішніх актів і відчути безліч психічних переживань) викликає у Вас бурю емоцій (психічні переживання), а можливо, Ви підхопитеся з дивана і почнете підспівувати і «підтанцьовувати» (роблячи тим самим зовнішні акти). При цьому ми маємо справу вже не з прямою, а з опосередкованою взаємодією: Майкл Джексон, зрозуміло, не може спостерігати вашу реакцію на запис його пісні і танцю, однак навряд чи приходиться сумніватися, що саме на такий відгук мільйонів своїх шанувальників він і ■розраховував, плануючи і здійснюючи свої фізичні дії (зовнішні акти). Так що тут ми теж маємо справу з взаємодією.

Чиновники податкового відомства, що розробляють новий фіскальний проект, депутати Верховної Ради, які обговорюють цей проект, вносячи у нього виправлення, а потім голосуючи за прийняття відповідного закону, Президент, що підписує указ про введення нового закону в дію, безліч підприємців і споживачів, на чиї доходи вплине цей закон, - усі вони знаходяться в складно переплетеному процесі взаємодії один з одним, а головне - з нами. Безперечно, що тут має місце дуже серйозний вплив і зовнішніх актів, і психічних переживань одних людей на психічні переживання і зовнішні акти інших людей, хоча в більшості випадків вони можуть ■бачити один одного, у кращому випадку на екрані телевізора.

Важливо відзначити такий момент. Взаємодія завжди ^;викликає якісь фізичні зміни в нашому біологічному організмі. Ми можемо сприймати дотиком рукостискання; щоки «спалахують» при погляді на кохану людину (судини під шкірою розширюються і відчувають приплив крові); досвідчений боєць при наближенні до нього небезпечного супротивника може зберігати «кам'яний» вираз ■Обличчя, однак у кров його уже впорскується адреналін, готуючи м'язи до блискавичної атаки; слухаючи аудиозапис улюбленого Вами популярного співака, Ви відчуваєте емоційне збудження тощо.

Які ж основні умови виникнення будь-якої соціальної взаємодії? П.Сорокін вводить у розгляд і піддає розгорнутому аналізу три таких умови (чи, як він іменує їх, «елемента»):

1. наявність двох чи більш індивідів, що обумовлюють поведінку і переживання один одного;

2. здійснення ними якихось дій, що впливають на взаємні переживання і вчинки;

3. наявність провідників, що передають ці впливи і впливи індивідів один на одного.

Ми, у свою чергу, могли б додати сюди і четверту умову, про яку Сорокін не згадує:

4) наявність загальної основи для контактів, зіткнення.

А тепер давайте спробуємо трохи детальніше розглянути кожне з них.

1. Зрозуміло, що в порожньому просторі (або ж у просторі, заповненому тільки лише рослинами і тваринами) не може виникнути ніякої соціальної взаємодії. Навряд чи може воно відбутися і там, де знаходиться всього один людський індивід. Відносини Робінзона з його папугою і козою не можна визнати патернами (зразками) соціальної взаємодії. У той самий час і самого по собі факту наявності двох і більш індивідів ще недостатньо для того, щоб між ними виникла взаємодія. Ці індивіди повинні володіти здатністю і бажанням впливати один на одного і відреагувати на такий вплив. Серед десяти базових потреб пото заріеп$, що виділяє у своїй класифікації П.Сорокін, щонайменше п'ять тісно зв'язані з прагненням будь-якої людини до контактів з іншими людьми, і поза такими контактами задоволення їхній просте неможливо.

Щоправда, слід зазначити, що більшість цих потреб аж ніяк не вроджені; вони самі виникають у ході взаємодії. Однак питання про те, що саме з них - потреби чи процес взаємодії - виступає, у кінцевому рахунку, причиною, а що наслідком, має стільки ж шансів на відповідь, як і запитання про первинність курки чи яйця.

2. Як було задано в наведеному на початку цього розділу визначенні, взаємодія виникає лише тоді, коли щонайменше один із двох індивідів впливає на іншого, іншими словами, здійснює якийсь вчинок, дію, акт, спрямований на іншого. Справді, можна (хоча і з працею) уявити собі яку завгодно велику кількість людей, зібраних на одній території в межах безпосередньої досяжності (видимості і чутності) один одного, але які при цьому зовсім не звертають один на одного ніякої уваги, зайняті винятково собою і своїми внутрішніми переживаннями. І в цьому випадку ми навряд чи можемо сказати, що між ними виникає взаємодія.

3. Ми не будемо настільки ж детально класифікувати найрізноманітніші типи і види актів, як це робить П.Сорокін. Звернемо більш пильну увагу на таку з введених ним умов виникнення взаємодії - наявність особливих провідників, що передають подразнюючий вплив від одних учасників взаємодії до інших. Ця умова досить тісно пов'язана з тим, що передана в ході взаємодії інформація завжди відбита на якихось матеріальних носіях.

Строго говорячи, поза матеріальними носіями інформація взагалі існувати не може. Навіть на самому глибинному і неусвідомлюваному - генетичному - рівні інформація записана на матеріальних носіях - у молекулах ДНК. Елементарна інформація, якою обмінюються між собою тварини, також передається за допомогою матеріальних носіїв. Розпущений хвіст павича-самця сприймається самкою за допомогою сприйняття органами зору світлових хвиль. Сигнали тривоги (попередження про потенційну небезпеку) передаються і сприймаються членами зграї (будь-якої -будь то грачина чи вовча) за допомогою звукових хвиль; те ж саме стосується закличного співу солов'я-самця, сприймається самкою за допомогою коливань повітря. Мурахи спілкуються між собою, виділяючи своїми залозами порції певних пахучих речовин: особливі органи нюху комах сприймають молекули тієї чи іншої речовини як запах, розшифровуючи інформацію, що міститься в ньому. Словом, у всіх випадках інформація передається і приймається за допомогою певних матеріальних носіїв. Однак ці природні матеріальні носії вкрай недовговічні, більшість з них існують лише протягом періоду передачі-прийому, після чого зникають назавжди. їх необхідно кожного разу створювати заново.

Найістотнішою відмінністю людської (а отже - соціальної) взаємодії від спілкування між собою тварин є наявність так званої другої сигнальної системи. Це властива лише людині система умовно-рефлекторних зв'язків, що формуються під впливом мовних сигналів, тобто навіть не самого безпосереднього подразника -звукового чи світлового, а його символічного словесного позначення. Звичайно, ці сполучення звукових чи світлових хвиль теж передаються за допомогою недовговічних матеріальних носіїв, однак, на відміну від одномоментної інформації, що передається тваринами, інформація, виражена в символах, може бути зафіксована (і згодом, з часом, відтворена, сприйнята, розшифрована і використана) на таких матеріальних носіях, що зберігаються протягом невизначеного тривалого часу - на камені, дереві, папері, кіно- і магнітній стрічці, магнітному диску. Вони, на відміну від природних носіїв, що існують У природі в готовому вигляді, виробляються людьми, є штучними. Інформація ж на них запам'ятовується в знаково-символічній формі

шляхом зміни певних фізичних параметрів самих носіїв. Саме в цьому і полягає фундаментальна основа виникнення і розвитку соціальної пам'яті. Сама ж друга сигнальна система, будучи базою виникнення узагальнено-абстрактного мислення, може розвитися лише в ході специфічно соціальної взаємодії.

Так чи інакше, якщо немає яких-небудь провідників, що виступають носіями матеріальної інформації, ні про яку взаємодію не може бути і мови. Однак коли провідники в наявності, перешкодою для здійснення взаємодії не будуть ні простір, ні час. Ви можете подзвонити в Лос-Анджелес приятелю, який знаходиться на іншому кінці земної кулі (провідник - телефонний кабель), чи написати йому листа (провідник - папір і засоби поштової доставки) і в такий спосіб вступити у взаємодію з ним. Більше того, ви взаємодієте з засновником соціології Опостом Контом (якого вже півтори сотні років немає в живих), читаючи його книги. Подивіться, який довгий ланцюг взаємодій пролягає між вами, скільки соціальних суб'єктів у нього включено (редактори, перекладачі, видавці, книгопродавці, бібліотекарі) - вони адже теж виступають провідниками цієї взаємодії. Таким чином, при наявності провідників «фактично ні простір, ні час не є перешкодою для взаємодії людей».

Ми вже відзначали вище, що соціологія, на відміну від таких наукових дисциплін, як, наприклад, чи психологія соціальна психологія, вивчає не тільки пряму і безпосередню взаємодію, що протікає в ході безпосередніх контактів між індивідами. Об'єктом її дослідження виступають усі види соціальних взаємодій. Ви вступаєте у взаємодію з безліччю знайомих і незнайомих вам людей, коли виступаєте на радіо, направляєте статті в журнал чи газету, чи, будучи посадовою особою досить високого рівня, ставите свій підпис під документом, що торкається життя досить великого числа громадян. І у всіх цих випадках неможливо обійтися без матеріальних носіїв інформації, а також тих чи інших провідників, що передають цю інформацію.

4. Вище ми визнали за необхідне доповнити запропонований П.Сорокін перелік умов виникнення соціальної взаємодії ще одним -тим, що назвали наявністю загальної основи для контактів між соціальними суб'єктами. У найбільш загальному випадку це означає, що скільки-небудь ефективна взаємодія може виникнути лише тоді, коли обидві сторони говорять на одній мові. Мова йде не тільки про єдину лінгвістичну базу спілкування, але й про приблизно однакове розуміння норм, правил, принципів, якими керується партнер по взаємодії. У противному випадку взаємодія може або залишитися нездійсненою, або привести до результату, часом прямо протилежному тому, якого очікують обидві сторони.

Нарешті, найбільш загальний підхід до розгляду сутності соціальної взаємодії, мабуть, вимагає класифікувати їх, тобто скласти визначену типологію взаємодій. Як відомо, складання будь-якої типології виробляється на основі вибору визначеного критерію -системоутворюючої ознаки. П. Сорокін виділяє три головних ознаки, які дають можливість розробити відповідно три різних типології соціальних взаємодій. Коротко ознайомимося з ними.

1) Залежно від кількості і якості індивідів, що беруть участь у процесі взаємодії. Якщо говорити про кількість, то тут можуть виникнути лише три варіанти взаємодій: (а) відбуваються між двома одиночними індивідами; (Ь) між одиночним індивідом і групою; (с) між двома групами. Кожний з цих типів має власну специфіку й істотно відрізняється за своїм характером від інших, як указує Сорокін, «навіть при передумові якісної однорідності індивідів».

Що стосується якості, те насамперед він вказує на необхідність враховувати однорідність чи різнорідність суб'єктів, що вступають у взаємодію. Критеріїв однорідності чи різнорідності можна виділити безліч, навряд чи можливо піддати обліку навіть скільки-небудь повну їх сукупність. Тому Сорокін приводить перелік найбільш важливих, серед яких, на його думку, варто виділяти приналежність:

« Подібність чи відмінність взаємодіючих індивідів в одному з цих відносин має величезне значення для характеру взаємодії».

2) Залежно від характеру актів (дій), чинених взаємодіючими суб'єктами. Тут також неможливо або надзвичайно важко охопити весь спектр варіантів; сам Сорокін перелічує деякі з них, найбільш важливі. Ми просто назвемо ці варіанти, а

зацікавлений читач може більш докладно ознайомитися з ними в першоджерелі.

1. Залежно від здійснення і нездійснення (помірності і терпіння).

2. Взаємодія однобічна і двостороння.

3. Взаємодія тривала і тимчасова.

4. Взаємодія антагоністична і солідаристична.

5. Взаємодія шаблонна і нешаблонна.

6. Взаємодія свідома і несвідома.

7. Взаємодія інтелектуальна, чуттево-емоційна і вольова.

3) І, нарешті, складається типологія взаємодій залежно від провідників. Тут Сорокін виділяє: а) форми взаємодії залежно від природи провідників (звукова, світло-кольорова, рухливо-мімічна, предметно-символічна, за допомогою хімічних реагентів, механічна, теплова, електрична); Ь) взаємодія безпосередня й опосередкована.

Крім того, у першому томі «Системи соціології» є посилання і на інші способи класифікацій, розроблені іншими соціологами.

Зазначимо, що якби виникла нагальна потреба зробити більш глибокий аналіз якихось реальних систем взаємодії, те це можна було б проробити в матричній формі, накладаючи одну на одну різні основи класифікації й описуючи будь-яку конкретну соціальну взаємодію за групою ознак. Приклад такої матриці, що комбінує різні типи взаємодій, наведений у таблиці:

при цьому аналітичний опис оудь-якої конкретної взаємодії займе не одну, а кілька осередків. Скажемо, конфлікт між чоловіком і дружиною буде описаний у першому стовпчику - «між індивідами» (якщо, звичайно, у нього не утягнена вся рідня з боку чоловіка чи дружини), за рядками: а, Ь, с, й, є' тощо. Повнота аналізу зажадає розширення матриці від двовимірної до багатовимірної - з урахуванням характеру використовуваних сторонами дій, а також провідників взаємодії.

5.1.2. Трактування соціальної взаємодії у соціологічних теоріях

Через те, що поняття соціальної взаємодії є центральним у соціології, виник цілий ряд соціологічних теорій, що розробляють і трактують різноманітні її проблеми й аспекти на двох основних рівнях дослідження - мікрорівні і макрорівні. На мікрорівні вивчаються процеси спілкування між індивідами, які знаходяться в прямому і безпосередньому контакті; така взаємодія протікає, головним чином, у межах малих груп. Що стосується макрорівня соціальної взаємодії, та ця взаємодія великих соціальних груп і структур; тут інтерес дослідників охоплює, насамперед, соціальні інститути. У цьому параграфі ми коротко розглянемо лише деякі з ■ найбільш розповсюджених теорій і їх «відгалужень».

Однією з найбільш відомих і ґрунтовно розроблених теорій, Що описують соціальну взаємодію, вважається теорія обміну. Взагалі

сама концептуалізація соціальної взаємодії, соціальної структури і соціального порядку з погляду обміну відносинами має давню історію в антропології, хоча лише порівняно недавно була прийнята на озброєння соціологами. Інтелектуальні основи ідеї обміну беруть початок ще до класичної політекономії, основоположники якої Бентам, Сміт і ін. вважали, що основним рушійним фактором діяльності будь-якої людської істоти необхідно вважати прагнення до корисності й одержання вигоди. Наприкінці XIX - початку XX ст. у багатьох роботах з соціальної антропології указувалося на важливу роль обмінних угод у житті первісних племен.

Одна з вихідних передумов, на яких базується теорія обміну, - це припущення, що в соціальній поведінці людини закладений деякий раціональний початок, що спонукує її поводитися з розрахунком і постійно прагнути до отримання найрізноманітніших «вигод» - товарів, грошей, послуг, престижу, поваги, схвалення, успіху, дружби, любові тощо. На початку 60-х рр. XX ст. американський соціолог Джордж Хоманс прийшов до висновку, що такі поняття, що утвердилися в соціології, як «статус», «роль», «конформізм», «влада» тощо варто пояснювати не дією макросоціальних структур, як це прийнято у функціоналізмі, а з погляду тих соціальних відносин, які породжують їх. Суть же цих відносин, як вважає Хоманс, полягає в прагненні людей до отримання вигод і винагород, а також в обміні цими вигодами і винагородами.

Виходячи з цього, Хоманс досліджує соціальну взаємодію в термінах обміну діями між «Діячем» і «Іншим», припускаючи, що в подібній взаємодії кожна зі сторін буде прагнути витягти максимум вигоди і мінімізувати свої витрати. До числа найважливіших з очікуваних винагород він відносить, зокрема, соціальне схвалення. Виникаюча в ході обміну діями взаємна винагорода стає повторюваною і регулярною і поступово переростає у відносини між людьми, що базуються на взаємних очікуваннях. У такій ситуації порушення очікувань з боку одного з учасників спричиняє фрустрацію і, як наслідок, - виникнення агресивної реакції; при цьому сам прояв агресивності стає деякою мірою отриманням задоволення.

Ці ідеї розвивав інший американський соціолог, Пітер Блау, який стверджував, що практично «усі контакти між людьми базуються на схемі еквівалента давання і повернення (£шп§ апо геіигпіп§ іпе е^иІVа1епсе)». Зрозуміло, ці висновки були запозичені з ідей ринкової економіки, а також біхевіористської психології. Взагалі теорії обміну вбачають подібність між соціальними взаємодіями й економічними чи ринковими угодами, здійснюваними в надії, що зроблені послуги будуть так чи інакше повернуті.

Таким чином, базова парадигма теорії обміну виявляє собою Шаоичну (двохособову) модель взаємодії. Повторюємо, що акцент дри цьому робиться на взаємному обміні, хоча основа взаємодії все рівно залишається розрахунковою і плюс до цього містить у собі деяку частку довіри чи обопільно поділюваних моральних принципів.

Такий підхід майже неминуче зіштовхується з цілим рядом ісритичних зауважень. Суть цих зауважень зводиться до такого. 1) Психологічні передумови цього підходу занадто спрощені і роблять надмірний акцент на егоїстичних, розважливих елементах індивідуальності. 2) Теорія обміну, по суті, обмежена в розвитку, оскільки не може перейти від двохособистісного рівня взаємодії до соціальної поведінки більш великого масштабу: як тільки ми переходимо від діади до більш широкої безлічі, ситуація здобуває значної невизначеності і складності. 3) Вона не в змозі пояснити багатьох соціальних процесів, таких, наприклад, як панування узагальнених цінностей, які неможливо витягти з парадигми діадичного обміну. 4) Нарешті, деякі критики стверджують, що теорія обміну - це просто «елегантна концептуалізація соціологічної тривіальності».

З огляду на це послідовники Хоманса (Блау, Емерсон) намагалися виявляти більшу гнучкість для подолання того розриву між мікро- і макрорівнями, який створювала теорія обміну. Зокрема, Пітер Блау пропонував проводити дослідження соціальної взаємодії на шляхах синтезу принципів соціального обміну з поняттями таких макросоціологічних концепцій, як структурний функціоналізм і

; теорія Конфлікту.

Однієї з модифікацій теорії обміну є виникла в 80-х рр. XX

V ст. теорія раціонального вибору. Це відносно формальний підхід, у

'■ якому стверджується, що соціальне життя в принципі може бути

; 'Пояснене як результат «раціональних» виборів соціальних факторів.

«Виявляючись перед обличчям декількох можливих варіантів дії,

люди звичайно роблять те, що, за їх переконанням, повинно з певним

ступенем імовірності привести їх до найкращого результату в цілому.

Ця оманлива проста пропозиція резюмує теорію раціонального

вибору». Для цієї форми теоретизування характерне прагнення до

застосування технічно строгих моделей соціальної поведінки, які

прагнуть витягати чіткі висновки з відносно невеликої кількості

споконвічних теоретичних припущень про «раціональну поведінку».

Іншою впливовою теорією, що ставить своєю метою дати пояснювальний опис соціальної взаємодії, є символічний інтеракционізм. Цей теоретико-методологічний напрям зосереджується на аналізі соціальних взаємодій переважно в їх символічному змісті. Послідовники цього підходу стверджують:

будь-які дії людей є проявом соціальної поведінки, заснованої на комунікації; комунікація ж стає можливою завдяки тому, що люди надають однакові значення даному символу. При цьому особлива увага приділяється аналізу мови як головного символічного посередника взаємодії. Взаємодія, таким чином, розглядається як «безупинний діалог між людьми, у процесі якого вони спостерігають, осмислюють наміри один одного і реагують на них». Саме поняття символічного інтеракционізму було введено ще в 1937 р. американським соціологом Г.Блумером, який резюмував основні принципи цього підходу з позицій трьох припущень:

а) людські істоти роблять свої вчинки у відношенні тих чи інших об'єктів на основі тих значень, які вони цим об'єктам додають;

Ь) ці значення виникають із соціальної взаємодії;

с) будь-яка соціальна дія виникає з пристосування одна до одної індивідуальних ліній поведінки.

Одним із соціологів, яких вважають основоположниками концепції символічного інтеракционізму, був Джордж Герберт Мід (Н.Смелзер взагалі вважає його автором цієї теорії). Мід майже все своє життя був професором філософії в Чикагському університеті, ніколи не вважаючи себе ніким, крім як філософом, і дійсно проводив досить складні дослідження з філософії. Проте, його вплив на американську філософію залишився дуже поверхневим, а ось його вплив на американську соціологію і соціальну психологію виявився величезним. Робота, яка найбільшою мірою забезпечила його вплив, до його смерті не публікувалася. Це був цикл лекцій, зібраний його послідовниками в книгу, яку вони назвали «Розум, самість і суспільство». У цій праці Мід дуже докладно аналізує, яким чином соціальні процеси створюють людську самість (усвідомлення ним самого себе і свого особливого місця в суспільстві), підкреслюючи, що зрозуміти людину поза розумінням її в соціальному контексті неможливо- Ключовим поняттям у соціальній філософії Міда виступає роль (яку ми обговорювали в попередній частині), і праці Міда з цього предмета стали основою для того, що пізніше було названо в американській соціології «рольовою теорією». Вплив Міда залишився дуже сильним і донині, і його звичайно оцінюють як одну із самих впливових фігур у тій школі соціології і соціальної психології, яку сьогодні називають символічним інтеракционізмом.

Аргументація Міда полягала в тому, що різниця між людиною і будь-якою іншою діяльною істотою включає дві такі відмінності. 1) Усі види діяльних істот, включаючи й людину, наділені мозком, але тільки людина володіє розумом. 2) Всі інші види, включаючи і людину, мають тіла, однак лише людина має відчуття своєї власної виняткової і неповторної особистості. У першій

212

_„.-- двох відмінностей мозки є певними психологічними сутностями §0ягі//£$), органами, які складаються з матеріальних речовин, шо володіють певними властивостями і представлені тим, що в часи Міда ібуло названо центральною нервовою системою. Однак, на відміну від тих дослідників мозку, які розглядали його як сугубо біологічну субстанцію, Мід писав: «Абсурдно дивитися на розум (тігиі) тільки з яозицій індивідуального людського організму». Тому «ми повинні оцінювати розум... як на такий, що виникає І розвивається в рамках соціального процесу». Людські форми пізнання характеризуються процесом, у ході якого соціальний розум наділяє біологічний мозок можливостями пізнання навколишнього світу в зовсім особливих формах; «Суб'єктивний досвід індивіда повинен бути поставлений у певні відносини з природними соціобіологічними діями мозку для того, щоб зробити взагалі можливу прийнятну оцінку; і це може бути зроблено тільки в тому випадку, якщо визнається соціальна природа розуму». Таким чином, розум припускає наявність, щонайменше «двох мозків». Розум може поповнювати мозок інформацією тією (і до тієї) мірою, у який індивід інкорпорує у свої дії з точки зору інших людей.

Однак мідівський аналіз - це щось більше, ніж просто спроба рефлексії шляхом постановки себе на місце іншого. Друга з зазначених вище відмінностей - відмінність між тілом і особистістю. Що дозволяє фізичному тілу стати соціальною особистістю? Тільки можливість взаємодії з іншими соціальними особистостями. Оскільки «особистості можуть існувати тільки у певних відносинах з іншими особистостями», якості розуму можуть існувати лише в тих випадках, холи жест «робить однаковий вплив і на індивіда, що робить його, і на того індивіда, якому він адресований». Тому жоден індивід не може мати чисто рефлексивний інтелект - тобто не може вважатися таким, що має розум - без взаємодії з іншим індивідом, що також володіє розумом. Причому цей інший уже повинен бути особистістю ще до того, як наша особистість може вступити з ним у комунікацію. Таким чином, людське пізнання відрізняється від будь-якого іншого типу пізнання, оскільки воно вимагає, щоб ми відфільтровували наші ■думки через той спосіб, яким, на нашу думку, можна ефективно Довести їх до розуміння інших людських істот.

Соціальне життя залежить від нашої здатності уявляти самих себе в інших соціальних ролях, і це прийняття ролі іншого залежить від нашої здатності до внутрішньої розмови із самим собою. Мід уявляв собі суспільство як обмін жестами, що містить у собі використання символів. Таким чином, символічний інтеракционізм -Це, по суті справи, вивчення відносин суспільства до самого себе як 'ДО процесу символічних комунікацій між соціальними діячами. Цей

погляд вніс важливий вклад в аналіз таких соціологічних понять, як роль, соціалізація, комунікація і дія. Він виявився досить ефективним при розробці соціології девіації для розуміння кар'єри, а також при вивченні кримінальної поведінки. Інтеракционістський підхід дав також теоретичну базу для інших, більш пізніх соціологічних концепцій, зокрема, таких, як теорії навішування ярликів, а також соціальних стереотипів. Він, зокрема, довів свою цінність у медичній соціології для вивчення взаємодії лікар - пацієнт і ролі хворого. У той час як Мід підкреслював свій соціальний об'єктивізм (суспільство володіє власним об'єктивним існуванням, а не просто відображає суб'єктивну свідомість діячів, що входять у його склад), сучасний символічний інтеракционізм прагне розглядати суспільство як систему, що виникає з безлічі різних справ, зроблених соціальними діячами.

Справді, якоюсь мірою символічне навантаження несуть практично всі навколишні нас предмети, явища і вчинки людей. І, лише зрозумівши, що саме вони символізують для нашого партнера по взаємодії (реального, потенційного чи уявлюваного), ми зможемо цю взаємодію здійснити. Практично будь-яка дія, яку ми здійснюємо, пов'язана з осмисленням не тільки вчинків, але й можливих намірів партнера, здатністю «влізти в його шкіру». Мід називав таке осмислення «прийняттям на себе ролі іншого». Це означає, що, наприклад, дитина не тільки навчається розпізнавати в когось певний атитюд і розуміти його значення, але що вона навчається сама приймати його для себе. Дуже важливою частиною цього процесу навчання є гра. Кожен, звичайно, спостерігав дітей, які грають у своїх батьків, у старших братів і сестер, а пізніше - у війну, ковбоїв, індіанців. Така гра важлива не тільки для тих конкретних ролей, які вона охоплює, але й для навчання дитини будь-якої ролі. Тому не має значення, що дана конкретна дитина ніколи не грає в ковбоїв чи індіанців. Але при програванні ролі в першу чергу розучується узагальнений патерн поведінки. «.Справа не в тому, щоб стати індіанцем, а швидше в тому, щоб навчитися, як грати ролі».

Крім цієї загальної навчальної функції «програвання ролей», той самий процес може також передавати соціальні значення «для реальності». Те, як українські діти будуть у своїх іграх зображати ролі міліціонерів і шахраїв, буде сильно залежати від того, що ця роль означає в їх безпосередньому соціальному досвіді. Для дитини з інтелігентної забезпеченої сім'ї міліціонер - це фігура, наділена авторитетом, упевненістю, готовністю до захисту рядових громадян, до якого можна звернутися у випадку лиха. Для дитини з маргінальної сім'ї та ж роль, цілком імовірно, буде мати на увазі ворожість і небезпеку, швидше погрозу, ніж довіру, когось такого, від

руГО якнайшвидше потрібно тікати, ніж звертатися до нього. Ми Ідокемо також припускати, що в іграх американських дітей ролі щдіанців і ковбоїв будуть мати різні значення в білому пригороді чи в індійській резервації.

: Таким чином, соціалізація протікає в безупинній взаємодії з

іншими. Але не всі інші, з ким має справу дитина, однаково важливі в Жьому процесі. Деякі з них явно володіють для неї «центральною» ^важливістю. Для більшості дітей це батьки, а також у тому чи іншому ступені - брати і сестри. У деяких випадках ця група доповнюється такими фігурами, як дідусь і бабуся, близькі друзі батьків і друзі по іграх. Є й інші люди, що залишаються на задньому плані і чиє місце в процесі соціалізації може бути найкраще описане як фоновий вплив. Це усі види випадкових контактів - від листоноші до сусіда, якого бачать тільки від випадку до випадку. Якщо розглядати соціалізацію як різновид драматичного спектаклю, то його можна описати з погляду античного грецького театру, де деякі з учасників виступають як головні герої п'єси (протагоністи), у той час як інші функціонують як хор.

Головних героїв у драмі соціалізації Мід називає значущими іншими. Це люди, з якими дитина взаємодіє найчастіше, з якими вона має важливі емоційні зв'язки і чиї атитюди і ролі є вирішальними у її становищі. Очевидно, в тому, що відбувається з дитиною, дуже важливо, хто саме є цими значущими іншими. Під цим ми маємо на увазі не тільки їх індивідуальні особливості і примхи, але також їх місце розташування в структурі більш великого суспільства. На ранніх фазах соціалізації, які б атитюди і ролі не приймалися дитиною, вони приймаються саме від значущих інших. Вони в дуже реальному розумінні і є соціальним світом дитини. Однак, у міру того, як протікає соціалізація, дитина починає розуміти, що ці конкретні атитюди і ролі співвідносяться з набагато більш загальною реальністю. Дитина починає, наприклад, розуміти, що не тільки його мати сердиться на нього, коли він замочився, але ця сердитість розділяється кожним з інших значущих дорослих, котрих вона знає, і в дійсності - світом дорослих у цілому. Саме в цей момент дитина починає співвідноситися не тільки з конкретними значущими іншими, але й з узагальненим іншим (ще одне поняття Міда), який представляє суспільство у всьому його обсязі. Цю ступінь неважко побачити з погляду мови. У більш ранній фазі дитина як би говорить собі (у багатьох випадках вона реально робить це): «Мама не хоче, Щоб я замочився». Після відкриття узагальненого іншого це стає приблизно таким ствердженням: «Цього робити не можна». Конкретні атитюди стають тепер універсальними. Специфічні команди і заборони індивідуальних інших стають узагальненими

215

нормами. Ця ступінь носить дуже вирішальний характер у процесі соціалізації.

На думку деяких соціологів, символічний інтеракционізм дає більш реалістичне уявлення про механізми соціальної взаємодії, ніж теорія обміну. Однак він концентрує свою увагу на суб'єктивних уявленнях взаємодіючих індивідів, кожний з яких, по суті, унікальний і неповторний. Тому на його основі досить важко зробити узагальнення, які можна було б застосувати до найрізноманітніших життєвих ситуацій.

Коротко згадаємо ще дві впливові соціологічні концепції взаємодії. Перша з них - етнометодологія. Цей теоретичний напрям намагається взяти на озброєння методи дослідження, що застосовують антропологи й етнографи для вивчення примітивних культур і громад, зробивши їх соціологічно універсальними. Базове припущення тут полягає в тому, що правила, які регулюють контакти між людьми, звичайно приймаються ними на віру, у готовому вигляді. Таким чином, етнометодологія ставить своєю метою дослідження того, яким чином люди («члени») конструюють свій світ. її предметом виступають приховані, неусвідомлювані механізми соціальної комунікації між людьми. При цьому усі форми соціальної комунікації зводяться значною мірою до мовної комунікації, до повсякденних розмов. Один з етнометодологічних методів дослідження ілюструють експерименти їх основоположника Гарольда Гарфінкеля по зруйнуванню стереотипів повсякденного життя. Гарфінкель просив своїх студентів, прийшовши додому, поводитися так, ніби вони були квартирантами. Реакції батьків і родичів носили драматичний характер, спочатку здивований, потім - навіть ворожий. За Гарфінкелем, це ілюструє, наскільки ретельно, навіть делікатно сконструйований соціальний порядок повсякденного життя. В інших дослідженнях (наприклад, поведінка присяжних засідателів) він вивчав, як люди конструюють свій порядок у різних ситуаціях, цілком вважаючи, що саме так повинно бути. Дж.Тернер у такий спосіб сформулював програмне положення етнометодології: «Риси раціональності поведінки повинні бути виявлені в самій поведінці».

Автор ще однієї концепції соціальної взаємодії, Ервін Гоффман назвав її керуванням враженнями. Основний інтерес його досліджень був пов'язаний з елементами швидкоплинних зустрічей, можливостями, закладеними в моментальних зіткненнях, тобто із соціологією повсякденного життя. Для того щоб вивчити і зрозуміти порядок таких зустрічей, Гофман використовував драму як аналогію для постановки соціальних зустрічей, тому його концепцію називають іноді драматургічним підходом. Основна ідея його полягає в тому, що в процесі взаємодії люди звичайно грають один перед

216

Іодним своєрідні «шоу», режисируючи враження про себе, які сприймаються іншими. Соціальні ролі, таким чином, аналогічні театральним ролям. Таким чином, люди проектують власні іміджі, причому звичайно такими способами, які щонайкраще служать їх власним цілям. Регулювання взаємодій між людьми грунтується на вираженні вигідних для них символічних значень, і вони нерідко самі створюють ситуації, у яких, як вони вважають, можуть зробити найбільше сприятливе враження на інших.

5.1.3. Соціальна взаємодія як інтегруючий фактор утворення малих груп

Групи знаходяться в сфері уваги соціологів ще з початку нинішнього століття. Інтерес цей цілком пояснюється: це найбільш численні об'єднання людей, вони зустрічаються всюди і легко доступні для спостереженням. Хоча, зрозуміло, необхідно обмовитися. Взагалі кажучи, поняття «соціальна група» відноситься, у принципі, до будь-яких спільностей людей, у тому числі, і досить великих. Найбільш загальне визначення соціальних груп звучить таким чином: «Це колективи індивідів, які взаємодіють між собою і формують соціальні відносини». Іншими словами, під соціальною групою розуміють будь-яку сукупність індивідів, які об'єднані спільними інтересами і, у силу цього, взаємодіють між собою. Соціологічний словник виділяє такі зовнішні відмітні риси будь-якої соціальної групи: «1) вона розвивається; 2) для неї характерний певний набір соціальних норм, що регулюють взаємодії; 3) вона має свою рольову структуру».

Однак у цьому параграфі ми будемо вести мову лише про малі групи, тобто про такі групи, члени яких знаходяться між собою в прямому і безпосередньому контакті. Такі групи служать головним об'єктом не стільки для соціологи, скільки для іншої наукової дисципліни - соціальної психології. Соціологічний же інтерес до малої групи обумовлений, в основному, двома моментами: по-перше, саме в групах у найбільше прямій і безпосередній формі виникають і протікають абсолютна більшість процесів взаємодії; по-друге, у Мікросередовищі групи можна знайти безліч найрізноманітніших «моделей» соціальних відносин, які зустрічаються й у макросередовищі, у більш великих об'єднаннях.

Одним з основоположників теорії малих груп був американський соціолог і соціальний психолог Чарльз Хортон Кулі. Він досить широко застосовував у своїх дослідженнях метод Органічної аналогії і розглядав суспільство, соціальні групи й індивідів як єдиний живий організм. Кулі вважав, що зв'язок між Суспільством у цілому і вхідними в його склад малими групами

здійснюється за допомогою певного ідеалу «морального співтовариства» - уявлення, яке домінує в суспільстві щодо найзагальніших питань соціальної зміни і розвитку.

Починаючи з 20-х рр. XX ст., дослідження малих груп стає самостійним напрямом макросоціології і соціальної психології. Інтерес соціологів до малих груп виходив з того, що результати цих досліджень можна екстраполювати на усе більш великі соціальні спільності. Крім того, саме дослідження в рамках первинних малих груп давало досить важливі дані для наукового менеджменту, що бурхливо розвивався. У 1930-х рр. спостерігався помітний ріст інтересу до цих проблем, заснований на трьох різних підходах, що згодом злилися воєдино. Елтон Мейо і його колеги по бізнесі-школі Гарвардського університету вивчали трудові групи в промисловості, що було частиною їх соціологічного підходу до вивчення людських відносин в індустрії; експериментальні психологи, пов'язані з Куртом Левином, виявляли цікавість до груп у ході дослідження відносин лідерства; а Джейкоб Л.Морено став піонером соціометрії -емпіричного дослідження структури взаємодії і комунікації в рамках малих груп. Соціальна психологія малих груп, що виникла в результаті, зайнялася проблемами групової структури і зчеплення, групового лідерства і характером їх впливу на індивідів.

У соціології і соціальній психології існують різні думки з приводу того, які граничні розміри тих соціальних груп, які можна іменувати малими. Деякі автори намагаються вказати кількісні рамки, за межами яких група вже не може вважатися малою, обмежуючи ці рамки чисельністю в 25-30 чоловік. Однак нерідко можна зштовхнутися з випадками, коли групи більших розмірів мають усі властивості малих груп. Тому нам уявляється більш правомірним підхід Р.Мертона, який визначає характеристики малих груп якісним і набагато більш узагальненим чином. Він думає, що малою може вважатися будь-яка соціальна група, що володіє трьома властивостями.

1. Сталість (регулярність) спільного просторово-часового буття. Зрозуміло, що дотримання цієї умови неминуче призведе до виникнення багатьох процесів, які ми охарактеризуємо нижче як групову динаміку: появі якихось керуючих органів (лідерів) і механізмів управління спільною діяльністю; виникненню загальних інтересів, циркулювання загальної для всіх інформації і правил поведінки (групові цінності) тощо.

2. Усвідомлення всіма цими людьми, що регулярно збираються разом, свого членства у групі (самоідентифікація). Саме таке усвідомлення веде до більш постійної взаємодії членів групи між собою і породжує внутрішню солідарність її.

218

і 3. Визнання за цими людьми приналежності до даної групи з

\боку зовнішнього оточення (ідентифікація). Цей своєрідний «вплив | ззовні» змушує групу зберігати свою цілісність і ще більш підсилює [ ступінь взаємодії між її членами.

ї Спробуйте проаналізувати з таких позицій найрізноманітніші

! скупчення людей: сім'ю, студентську групу, військовий підрозділ, [ навіть чергу в магазині (зокрема, таку, які існували в радянські часи \ роками і куди люди регулярно приходили відзначатися). Ви побачите, І що, незважаючи на всю розмаїтість за величиною, складом, за : виконуваними соціальними функціями, одні з них володіють всім \ набором перерахованих Мертоном властивостей, інші - ні, а тому не ; можуть вважатися малими групами.

і. Як виникають групи? Більшість дослідників сходяться на

: тому, що люди поєднуються в групи насамперед для досягнення спільної, єдиної мети. Однак справа не тільки в цьому. Існують важливі соціально-психологічні мотиви, що спонукують людей збиратися разом. Р.Коллінз, розвиваючи ідеї Дюркгейма, вважає, що ;. саме об'єднання людей, контакти між ними й особливо спільна діяльність для досягнення загальної мети виробляють своєрідну емоційну енергію. Це емоційна енергія, яку вони отримують, наприклад, від участі в суспільних зборах. Саме завдяки цій енергії '. люди можуть робити в оточенні близьких їм людей такі речі, яких не можуть і не будуть робити поодинці. Таке оточення змушує їх відчути себе сильними, тому що вони стають частиною чогось, що набагато сильніше їх як окремо існуючих індивідів. Воно також дає їм можливість відчути свою правоту, тому що, беручи участь у загальній діяльності, вони роблять щось більше, ніж проста активність з переслідування власних егоїстичних інтересів. З цих причин люди, діючи в групі, здатні на набагато більшу напругу, ніж звичайно, коли вони самотні.

У найбільш загальній формі ми спостерігаємо це під час спортивних змагань. Спортсмени, що грають у складі зіграної команди, і атлет-єдиноборець, якого спонукає велика і співчуваюча юрба, іноді роблять таке, що виходить за межі того, що вони самі звичайно вважають за можливе. Такого ж роду почуття спрацьовують і 8 дуже небезпечних ситуаціях, на зразок військових боїв. Звичайний рівень мужності людей може бути не дуже високий, особливо коли вони самі по собі. Але під час бойових дій війська часто стоять разом під дуже щільним вогнем і йдуть майже на вірну смерть; мужність триває доти, поки група тримається разом і почуває, шо кожний піддається такій же небезпеці.

Тому енергія і моральна сила зібраної воєдино групи і дуже могутня, і потенційно дуже небезпечна. Саме такі групові ситуації

І 219

приводять індивідів до найвищих рівнів альтруїзму. Вони стають здатні на героїчні дії й особисту самопожертву. Вони здатні стати мучениками, особливо якщо це може бути зроблене на людях і з вираженням сильної підтримки. У той самий час некерована група (юрба) легко втрачає почуття самовладання. Моральна енергія може швидко стати фанатичною і повернена у багато різних напрямів. Із збуджених зібраних мас народжуються хрестові походи і відбуваються революції. Групи менших розмірів звичайно бувають менш збудливі, однак вони також мають ефект підйому енергетичного рівня людей, що входять у них.

На які різновиди і типи можна підрозділяти малі групи? Залежно від мети дослідження може існувати не одна, а кілька типологій. Так, якщо нас буде цікавити ступінь глибини міжособистісних відносин членів групи, ступінь емоційної близькості між ними, ми будемо підрозділяти групи на формальні і неформальні. Перші з них - це різновиду формальної організації, яка володіє такими основними особливостями: «Вона раціональна, тобто в основі її лежить принцип доцільності, свідомого руху до відомої мети; вона принципово безособова, тобто розрахована на абстрактних індивідів, між якими встановлюються ідеальні відносини за складеною програмою». Така група, як правило, створюється якоюсь соціальною системою більш високого рівня, що задає і функції, і структуру її. Авторитет лідера, його статус у такій групі визначається не стільки його особистими якостями, скільки посадою, також отримуваною «зверху», ззовні.

Що стосується неформальної групи, то вона утвориться як результат особистісної, емоційної схильності один до одного її членів; формується спонтанно (мимовільно), з ініціативи складових її індивідів. І, оскільки в діяльності малих груп досить чітко виявляються всі ознаки організацій, неформальні групи можуть так само підрозділятися на позаформальні (що складаються в рамках формальних груп) і соціально-психологічні (виникаючі де завгодно). Ми не будемо тут докладно розглядати їх особливості, оскільки зробили це в попередньому розділі.

Важливим видом типології є поділ малих груп на первинні і вторинні. Необхідно з самого початку підкреслити відносність такого поділу. Первинна група - це мала група, що відрізняється більш (іноді навіть - найбільше) високою частотою і щільністю контактів між її членами. Для кожного з членів такої групи всі інші її члени виступають у якості «головних героїв драми соціалізації». Це люди, з якими він «взаємодіє найчастіше, з якими він має важливі емоційні зв'язки, і чиї атитюди і ролі є вирішальними в його становищі». Якщо

'згадати термінологію символічного інтеракционізму, то саме таких людей Дж.Г.Мід називав «значущими іншими».

Первинна група найчастіше є складовою частиною іншої малої групи, що у цьому випадку виступає вторинною стосовно першої. Якщо ми розглянемо як приклад студентську (академічну) групу, то вона може вважатися первинною стосовно курсу (потоку), що поєднує кілька груп.

Щоправда, тут необхідно обмовитися, що визнати курс як малу групу, нехай навіть і вторинну, можна лише в тому випадку, якщо його життєдіяльність характеризується всіма перерахованими вище ознаками Р.Мертона (наприклад, усі студенти курсу кілька разів на тиждень збираються разом на потокових лекціях). Однак усередині академічної групи завжди знайдуться невеликі групки студентів, яких відрізняє більша ступінь близькості, що певним чином відособлює їх від всіх інших: вони не розлучаються і під час перерв, разом проводять вільний час тощо. Можна сказати, що характерні риси первинної малої групи такі: нечисленний склад, просторова близькість, тривалість існування, єдність мети, добровільність вступу в групу і неформальний контроль за поведінкою членів. Ч.Кулі, вводячи в науковий обіг саме поняття первинної групи, підкреслював, що вони характеризуються інтимним, віч-на-віч (Гасе-іо-Гасе) контактом і співробітництвом.

Деякі вторинні групи, наприклад, профспілки, можна описувати як асоціації, у яких, принаймні, деякі їх члени взаємодіють між собою, є єдина, поділювана всіма членами нормативна система і якийсь загальний сенс корпоративного існування, що розділяється усіма членами.

Соціальні функції, виконувані в суспільстві малими групами, величезні, переоцінити їх неможливо. Досить згадати, що сім'я, яку ще Конт називав осередком суспільства, - це практично завжди мала група, причому первинна до більшості інших груп і організацій, до складу яких вона може входити. Саме сім'я, як буде відзначено нижче, є головним агентом первинної соціалізації, що грає найважливішу роль у становленні людської особистості. Утім, не тільки сім'я, але й безліч інших первинних і вторинних груп, до складу яких ми включені, грають досить важливу роль у нашій біографії, що соціалізує: групи однолітків, дружні компанії, аматорські кружки, спортивні команди - саме через них ми засвоюємо всі традиції, норми і цінності, прийняті в більш широкому співтоваристві наших сучасників і співвітчизників. Не випадково багато дослідників досить упевнено стверджують, що недолік зв'язків первинного типу може обернутися погіршенням особистісних

якостей людини і проявитися у певній неповноцінності і навіть у дєвіантній поведінці.

Дуже часто для індивіда первинна група, до якої він належить, виступає однією з найважливіших референтних груп. Цим терміном позначають ту групу (реальну чи уявну), система цінностей і норм якої виступає для індивіда своєрідним еталоном. Людина завжди - вільно чи мимоволі - співвідносить свої наміри і вчинки з тим, як можуть їх оцінити ті, чиєю думкою вона дорожить, незалежно від того, спостерігають вони за ним реально чи тільки в її уяві. Референтною може бути й та група, до якої індивід належить у даний момент, і та група, членом якої він був колись, і та, до якої він хотів би належати. Персоніфіковані образи людей, що складають референтну групу, утворюють «внутрішню аудиторію», на яку людина й орієнтується у своїх помислах і вчинках.

Досить важливим розділом теорії малих груп є вивчення динамічних процесів, що протікають у ній. Ці дослідження виділилися в особливий напрям у мікросоціології і соціальній психології, що складається з цілого ряду взаємозалежних і взаємодоповнюючих концепцій, що беруть на себе обов'язок описати ті закони, за якими живуть і розвиваються малі групи. Сам термін «групова динаміка» ввів у науковий оборот Курт Левін наприкінці 1930-х рр. Один з основних теоретичних постулатів складався в підкресленні системного характеру групової діяльності: група як єдине ціле є щось більше, ніж проста сума індивідів, що входять до її складу. Крім того, закони, що характеризують явища і процеси, які протікають у малих групах, можуть бути екстрапольовані на опис динаміки більш великих соціальних одиниць.

Важливий внесок у розвиток теорії групової динаміки вніс американський соціальний психолог (румунського походження) Джейкоб Морено. Він найбільш відомий як засновник двох важливих напрямів у дослідженні малої групи; соціодрами (чи психодрами) і соціометрії. Перше з цих понять використовувалося для опису подій (звичайно ігор і ритуалів), які повинні мати конкретне символічне значення для визначених соціальних груп чи суспільства в цілому; це виглядає так, ніби ці події виступали як драма, що спостерігається -можливо через мас-медіа - суспільством. Наприклад, висувалося припущення, що коронація королеви Єлизавети II об'єднала британське суспільство. Подібно цьому, хокейні чи футбольні матчі можуть драматизувати соціальні конфлікти, що в іншому випадку могли вийти назовні іншим способом. Що стосується соціометрії, те це система методів виявлення і кількісного виміру зв'язків між членами групи, що утворюють єдине «групове поле» емоційних і міжособистісних взаємодій.

222

Якщо спробувати коротко перелічити ті динамічні процеси, цю протікають у будь-якій малій групі від її народження до смерті, то можна резюмувати такі основні явища. Практично протягом усього життя групи не припиняється групова інтеграція - процес перетворення групи в єдине ціле на основі взаємного пристосування, адаптації членів групи один до одного. З найперших днів спільного існування починається структурування - формування внутрішньої структури, з виділенням лідерів і інших статусних позицій і, відповідно, вироблюванням малюнка ролей, що відповідають цим статусам.

Лідер, який може фокусувати на собі увагу групи, що може виражати ту ідею, якою володіє аудиторія в цілому, сам при цьому наповняється особливою енергією. Якщо група достатньо збуджена, лідер надихається більше, ніж звичайна особистість. Він (чи вона) може стати харизматичним, обраним, героєм. Енергія, що продукує цю трансформацію, виходить не від лідера. Це енергія групи, нарощена шляхом проходження через юрбу, що зібралася, і послана у фокус лідером, який говорить їм і для них. Лідер - це канал для колективної енергії, і те, що екзальтує його чи її, знаходиться вище індивідів, у масі. Але секрет влади лідера над групою - у ній самій. Саме аудиторія створює пророка; саме рух створює лідера.

Одночасно розвивається система норм і цінностей, характерних для даної групи; іноді це супроводжується виробленням особливих ритуалів, якими супроводжуються спільні дії, спільне проводження часу. Для того щоб підтримувати дотримання цих норм і цінностей, на членів групи здійснюється груповий тиск. Він здійснюється за допомогою різноманітних групових санкцій, як позитивних, так і негативних. Крайніми формами негативних санкцій, застосовуваних до тих, хто не розділяє цінностей і не виконує норм (аутсайдерам), можуть бути бойкот чи навіть остракізм (вигнання).

Чому люди взагалі схильні до заповідей моралі? Насамперед, унаслідок того, шо цього вимагає група. Але також і тому, що індивіди хочуть належати до неї. Людям важко уникнути деяких моральних почуттів чи інших внаслідок того, що майже кожний приєднаний до якоїсь соціальної групи. Оскільки вони хочуть належати до групи, вони автоматично приєднують себе до її моралі. Саме соціальні зв'язки продукують ці спонтанні почуття того, що розглядається як правильне і що - неправильне. Якою б не була і група, якщо люди хочуть належати до неї, вони повинні почувати якийсь тип морального зобов'язання.

5.2. Соціалізація та інституціалізація

5.2.1. Соціалізація як процес інтеграції

Найважливішим видом соціальної взаємодії, у ході якої відбувається формування будь-якої людини як повноправного і повноцінного члена суспільства, є соціалізація. Соціологи використовують цей термін для опису процесу, у ході якого і за допомогою якого люди навчаються пристосовуватися до соціальних норм, тобто процесу, що робить можливим продовження суспільства і передачу його культури з покоління в покоління. Цей процес концептуалізується двома шляхами. (1) Соціалізацію можна розуміти як інтерпалізацію соціальних норм: соціальні норми стають обов'язковими для індивіда в тому розумінні, шо вони, швидше, установлюються ним самим для себе, ніж нав'язуються йому засобами зовнішньої регуляції і є, таким чином, частиною власної індивідуальності особистості. Завдяки цьому індивід відчуває внутрішню потребу в пристосуванні до навколишнього його соціального середовища. (2) Соціалізацію можна уявити як сутнісний елемент соціальної взаємодії на основі припущення про те, що люди бажають підвищити ціну свого власного само-іміджу, домагаючись схвалення і підвищення статусу в очах інших; у цьому випадку індивіди соціалізуються тією мірою, у якій вони направляють свої дії відповідно до очікувань інших.

Соціалізацію прийнято поділяти на три стадії: на первинній стадії (соціалізація дитини) головним агентом соціалізації виступає сім'я; вторинна стадія охоплює період отримання формальної освіти; і третя стадія - це соціалізація дорослої людини, коли соціальні фактори входять у ролі, до яких первинна і вторинна соціалізації не можуть підготувати їх повною мірою (наприклад, становлення найманого робітника, чоловіка, дружини, батька). Прилучення індивідуального інтелекту до соціального відбувається в процесі соціалізації і є важливою її частиною.

Чим вищий рівень «соціального» розвитку того чи іншого виду живого організму, тим більшу роль в індивідуальному розвитку відіграє соціалізація, У прогресивно зростаючому ступені це відноситься вже до суспільних тварин, у яких переважна частина поведінкових актів носить наслідувальний характер. Залишившись в ізоляції, особина суспільного виду - чи то бджола, мураха чи птах -просто приречена на загибель, Розумовий же (а інтелектуальний особливо) розвиток, що є своєрідною вершиною вищої нервової діяльності, практично цілком залежить від процесу навчання, тобто цілеспрямованого і систематичного отримання інформації із соціального середовища.

224

У період первинної (дитячої) соціалізації можливості Ьридбання інформації із соціальної пам'яті ще багато в чому (Йзначаються можливостями і параметрами біологічного інтелекту: Іисістю «сенсорних датчиків», часом реакції, концентрацією уваги, пам'яттю. Однак чим більше віддаляється людина від моменту свого (вродження, тим меншу роль у цьому процесі відіграє біологічний Інстинкт і тим більшого значення набувають фактори соціального йорядку.

: Світ дитини із самої її появи на світ населений іншими

Людьми. Причому, незабаром він стає здатним відрізняти їх один від Одного, і деякі з них набувають для його життя пануючого значення. З самого початку дитина взаємодіє не тільки зі своїм власним тілом і зі фізичним оточенням, але й з іншими людськими істотами. Біографія індивіда з моменту його народження - це історія його відносин з іншими.

Більше того, несоціальні компоненти досвіду дитини

^опосередковуються і модифікуються іншими, тобто його соціальним

досвідом. Почуття голоду в його шлунку може бути подолане тільки

■ш допомогою дій, чинених іншими. Протягом більшої частини цього

періоду існування фізичний комфорт чи дискомфорт його

Викликається діями чи помилками інших. Цей об'єкт із приємно

гладкою поверхнею був кимсь вкладений у кулачок дитини. І якщо

його вимочив дощ, то це тому, що хтось залишив його коляску на

'повітрі неприкритою. У такій ситуації соціальний досвід, оскільки він

> може відрізнятися від інших елементів у досвіді дитини, ще не

і '< виявляє собою особливу, ізольовану категорію. Майже кожен елемент

'< у світі дитини містить у собі інші людські істоти. Його досвід

спілкування з іншими має вирішальне значення для всього досвіду,

'ото набувається, у цілому. Саме інші створюють патерни, через які

^і:кею пізнається світ. І саме через ці патерни організм установлює

стабільні зв'язки з зовнішнім світом - не тільки зі світом соціальним,

^;але і так само - з фізичним оточенням. Але ті ж самі патерни також

пронизують і організм; тобто вони втручаються в процес

функціонування організму. Саме інші насаджують у ньому патерни,

за якими задовольняється голод дитини. Найбільш очевидна

ілюстрація цьому - режим прийому їжі. Якщо дитина харчується

тільки у встановлений час, її організм змушений пристосовуватися до

Цього патерну. У ході формування цього пристосування міняється

^:'функціонування її організму. У кінцевому рахунку дитина не просто

починає харчуватися у визначений час, але й голод її просипається до

Цього ж часу. Суспільство не тільки насаджує свої патерни поведінки

Дитини, але й, по суті, проникає усередину, щоб організувати

Функціонування його шлунка. Такі ж спостереження можна було б

проробити за фізіологічними виділеннями, сном і іншими фізіологічними процесами, ендемічними для організму.

Практика годування дітей - цей найбільш елементарний рівень первинної соціалізації - може бути розглянута як важливий приклад придбання ними соціального досвіду, де серйозним фактором виявляються не тільки індивідуальні особливості матері, але й соціальна група, до якої належить сім'я. У цій практиці, звичайно можлива велика кількість варіацій - годування дитини за регулярним розкладом у протиставленні з так званим годуванням за бажанням, годування грудьми в протиставленні пляшковому годуванню, різні терміни відібрання від грудей і так далі. Тут існують не тільки великі розбіжності між суспільствами, але і між різними класами в рамках того самого суспільства. Наприклад, в Америці пляшкове вигодовування було уперше введене матерями із середніх класів. Потім це досить швидко поширилося на інші класи. Тому соціальний статус батьків дитини цілком в буквальному значенні вирішує, чи буде їй надана, коли вона захоче їсти, материнська грудь чи пляшка.

Відмінності між суспільствами в цій області воістину чудові. У сім'ях середніх класів у західному суспільстві до того, як експерти з цих питань поширили різні уявлення щодо годування за бажанням, існував жорсткий, майже індустріальний режим годування за розкладом. Дитину годували у певні години і тільки в ці години. У проміжках йому дозволяли плакати. Для виправдання такої практики приводилися різноманітні докази - чи з погляду практичності, чи посилаючись на той внесок, що вона вносить у підтримку здоров'я дитини. Протилежну картину ми можемо спостерігати в практиці годування в народності гусайї в Кенії.

Тут, коли мати працює, вона носить дитину на собі прив'язаною до спини чи до іншої частини тіла. Як тільки дитина починає плакати, вона негайно отримує груди. Загальне правило таке, що дитині не можна плакати більше п'яти хвилин до того, як її погодують. Для західних суспільств такий режим вигодовування дійсно виглядає дуже «ліберальним».

Величезний вплив суспільства навіть на сферу фізіологічного функціонування організму дитини можна було б відстежити й у такій сфері виховання, як відмінності між різними суспільствами в практиці привчання маленьких дітей до користування туалетом. (Іноді такий вплив виявляється зайво нав'язливим, досить згадати рекламу типу: ««Ліберо» - кращий друг малят!»). Тож, зрозуміло, соціальний фактор виявляється вирішальним при формуванні інтелекту починаючого члена суспільства.

Типова соціальна ситуація «нерівність можливостей -керівний старт» виявляється уже в перші роки життя дитини. В одних '.сім'ях вихованням і розвитком інтелекту дитини займаються ледве чи ще з моменту її народження, в інших же не займаються взагалі. До приходу в школу чи дитячий садок - тобто до початку етапу вторинної соціалізації - діти вже досить помітно відрізняються за рівнем свого розвитку, умінню читати і писати, за своїм літературним і загальнокультурним багажем, за мотивацією до сприйняття нової інформації.

Зрозуміло, що в сім'ї професійного інтелектуала діти проходять істотно іншу соціалізацію, ніж у сім'ях батьків більш низького інтелектуального рівня. Нам уявляється, що вплив цих факторів «соціальної мережі», у яку включена особистість, що формується, вплив її найближчого соціального оточення значно сильніше тих ЗО відсотків, що відводить у формуванні інтелекту навколишньому середовищу Г.Айзенк (якщо таке порівняння взагалі доступне кількісній оцінці). Необхідно підкреслити: не слід змішувати розумові здібності й інтелект: перші дійсно чималою гмірою зумовлені генетично, другий, безумовно, виробляється. Можна було б перелічити величезне число видатних особистостей, які отримали детермінуючий інтелектуальний старт саме з умов свого дитинства - від батьків і того кола друзів сім'ї, що відігравали найважливішу роль агентів первинної соціалізації. «У всіх вирішальних випадках, коли дитинство і юність генія відомі, виявляється, що так чи інакше його оточувало середовище, яке оптимально сприяло розвитку його генія, почасти тому, що геній саме його зумів вибрати, знайти, створити, почасти тому, що геніальна дитина народилася (і виховувався!) у сім'ї з визначеною соціальною наступністю. Випадки таких сімей багатьом добре відома: юність Моцарта, Баха описана багаторазово».

Може бути, до числа найбільш переконливих свідчень на користь соціального походження індивідуального інтелекту (навіть у його найбільш загальному - психологічному - розумінні) можна віднести результати спостережень за так званими дітьми-мауглі. Саме так - за іменем кіплінгівського героя - називають дітей, що з тих чи інших причин виявилися з дитячого віку позбавлені людського суспільства і виховані тваринами. Інша назва цього феномену -«феральні люди». При цьому існує думка, що в ході індивідуального психічного дозрівання існує деякий критичний період - у віці приблизно від 7 до 9 років, - переваливши за який, діти-мауглі (якщо вони до цього не були повернуті до людей) можуть остаточно втратити можливість віднайти людський розум і назавжди залишаються тваринами.

Один з найвідоміших випадків такого чину, що згадуються часто - вигодовування і виховання вовками двох індійських дівчинок (названих пізніше Амалою і Камалою). Молодша з дівчинок, Амала, незабаром після повернення до людей померла, а старша прожила серед людей ще десять років. Спостерігачі зазначали, що, незважаючи на деяку адаптацію до оточуючих соціальних, людських умов, її поведінка величезною мірою нагадувала поведінку вовка (легкість пересування на чотирьох кінцівках при утрудненості прямоходіння, відраза до одягу, хлебтання води замість пиття, відмінно розвинутий нюх, навіть виття в повний місяць). Весь словниковий запас, засвоєний нею за цей період, складав приблизно сорок слів. Іншими словами, людський розум у цієї дівчинки так і не сформувався - не тільки на рівні інтелекту, але навіть на рівні елементарного здорового глузду. Можливо, праві ті психологи, які стверджують, що вік приблизно в 7-9 років являє собою деякий критичний поріг. До цього віку дитина засвоює до 50% (!) того обсягу інформації, який їй потрібно засвоїти протягом усього її життя.

Схожі висновки можна було б зробити з так званого «феномену Кас пара Хаузера» {по імені юнака, що виховувався практично в повній ізоляції від інших людей), Щоправда, судячи з описів цього випадку в літературі, Каспар Хаузер досить швидко адаптувався до культурних цінностей свого часу.

Чому ж не удалася первинна соціалізація Камали? Як нам здається, вона усе-таки відбулася, але ще до повернення в людське суспільство. Активно спілкуючись з «родичами» по вовчій зграї, дівчинка по досягненні «критичного віку» придбала досить завершену (а тому стійку) психіку вовка. Саме тому і виявилася неможливою ресоціалізація: соціальні вимоги нового оточення виявилися не в змозі витиснути занадто поведінкові й адаптивні стереотипи тварини, що міцно закріпилися в психіці, які не мали практично нічого спільного з нормами і цінностями людського суспільства взагалі. На відміну від цього, свідомість дитини до моменту повноцінного зіткнення з людським суспільством є своєрідною іаЬиіа газа. Можливо, у нього сенсорна депривація (від йергіуаііо - втрата, позбавлення) сприяла зародженню й акумуляції органічної потреби в активній діяльності (у тому числі й пізнавальної), тому і соціалізація таких дітей протікає порівняно швидко.

Значення саме ранніх впливів, що розвивають особистість і інтелект, підкреслюється, зокрема, у роботі Р.Бергинса, який показує, що 20% майбутнього інтелекту набувається до кінця першого року життя, 50% - до чотирьох років, 80% - до 8 років, 92% - до 13 років.

рвдоаіться, що вже в цьому віці можна з досить високою імовірністю пророчити як сферу, так і «стелю» майбутніх можливих досягнень. і; В.Ефроімсон звертав увагу також на те, що ситуація в сім'ях і

р оточенні, складаючі основні агенти соціалізації високотворчих дітей і дітей просто потенційно інтелектуальних, імовірно, трохи розрізняється: якщо в сім'ях і оточенні перших складається ситуація незалежності і деякої невизначеності, схильності до ризику, то в інших, що складають більшість, перевага надається стандартам досить рівної поведінки.

Так чи інакше, до моменту завершення первинної соціалізації батьки (і найближче оточення) передають своїм дітям не тільки значний обсяг інформації про світ, у якому тим потрібно жити, але також і норми, цінності і завдання своїх груп і свого соціального класу (у будь-якому випадку - того класу, з яким вони себе ідентифікують).

Зміст, характер і якість вторинної соціалізації, що збігається за часом (і змістом) з періодом отримання формальної освіти, уже визначаються рівнем підготовки педагогів, якістю педагогічних методик, умовами, у яких протікає освітній процес. А на це, у свою чергу, не може не впливати соціальна поведінка, а отже, культурний і матеріальний рівень сім'ї. Від цього рівня залежить, у яку школу піде учитися дитина, які книги й у якому обсязі вона буде читати, яке коло її повсякденного спілкування, чи будуть у неї персональні наставники і репетитори, а сьогодні - і комп'ютер тощо. Нижче ми покажемо, що це досить чітко виявляється у відмінностях психометричного інтелекту дітей, які походять із сімей з різним соціальним статусом.

Саме в школі починається справжнє формування інтелекту, тобто прилучення його до світу наукових систематизованих знань. Однак школа переслідує не тільки цю мету. Однією з головних функцій етапу вторинної соціалізації є загальна підготовка індивіда до майбутньої життєдіяльності в соціальних інститутах, які діють у рамках формальних організацій. Один із критиків сучасної системи освіти Івен Ілліч навіть назвав школу «універсальною церквою». У силу цих причин школа, крім формування у своїх вихованців стійкого комплексу певних знань, завжди ставить перед собою завдання прищеплювання пануючих у даному суспільстві в даний історичний період ідеологічних і моральних цінностей.

Як стверджують П. і Б.Бергери, «існує ідеологія освіти, що має глибокі корені в історії західної цивілізації, яка говорить про те, яким повинен бути цей досвід». Передбачається, що освіта передає уміння й основи знань, у яких потребується індивід, щоб процвітати в Цьому світі. Передбачається також (і в класичній традиції західної освіти це більш важливо), що освіта покликана сформувати характер і

розвинути розум - зовсім незалежно від критеріїв успіху в тому чи іншому конкретному суспільстві. Незважаючи на велику розмаїтість національних освітніх систем, вони, по суті, організовані за єдиним принципом: «Освітня кар'єра індивіда в цілому структурована в такий спосіб: знання «упаковується» в курси, кожна з одиниць додається до інших одиниць, загальна сума яких є специфічними освітніми завданнями (завершення того чи іншого навчального плану, отримання того чи іншого ступеня), які індивід припускає досягти».

Зрозуміло, що ефективність впливу процесу освіти на формування індивідуального інтелекту багато в чому залежить від характеру соціальних взаємодій, що протікають у стінах класної кімнати. На початку 1970-х рр. цілий ряд англійських соціологів провели дослідження соціальних взаємодій і цінностей (нерідко, швидше таких, що малися на увазі, ніж усвідомлюваних формально), які складають соціальну систему класної кімнати в школі. Оскільки ці дослідження носили обмежений (часто єдиною школою) і, головним чином, описовий характер, узагальнення, які можна було б зробити з приводу відкриттів таких досліджень, обмежені навкруги таких проблем: 1) прихованим навчальним планом і контролем за учнями як частиною соціальної системи школи; 2) існуванням чітко виражених учнівських субкультур - тих, що приймають шкільні цінності, і тих, що тією чи іншою мірою розходяться з ними; (3) ці підрозділи в контингенті учнів випробують на собі вплив соціальної організації школи (наприклад, сегрегації на потоки «здатних» і «менш здатних», стереотипуванням і навішуванням ярликів як з боку вчителів, так і з боку самих учнів тощо); 4) надзвичайно складним характером соціальної взаємодії між вчителями й учнями, заснованому на асиметричному розподілі влади, що іноді зустрічає опір з боку учнів. Тому реальні успіхи тих, яких навчаються, є продуктом не тільки їх інтелектуального рівня й уроджених здібностей, але також складних соціальних процесів, що протікають у школі.

Н.Кедді, вивчаючи сформовану в англійських школах практику розподілу учнів по паралельних класах з урахуванням їх здібностей, пов'язує оцінку здібностей учня, яка формує основу такого поділу, із критеріями, використовуваними вчителями для оцінки знання, отримуваного в класній кімнаті. Вона припускає, що ті знання, які вважає необхідними і «вірними» сама школа, досить абстрактні і можуть бути представлені в загальних формах. При цьому вчителі оцінюють саме ці придбані на шкільній лаві знання вище конкретних знань учнів, засвоюваних ними безпосередньо з власного досвіду. Кандидати в групи з високими здібностями з більшим задоволенням засвоюють насамперед те, що визначається

Кітелями як «придатне» знання й утримуються від вираження Ьдовіри, коли воно не збігається з їх власним досвідом. Після Шйподілу по паралельних класах ті, хто визнаний більш здатними, Ьримують більш вільний доступ до знань, оцінювані більш високо, Ш відміну від тих, хто атестується як менш здатні. Слід зазначити, що |пи цьому, імовірно, виробляється й оцінка досягнутого учнем рівня Інтелектуального розвитку, що, таким чином, виробляється в межах Цінуючих у суспільстві ціннісно-нормативних уявлень. р' Практично всі школи й інші організації, що функціонують у

Іамках освітніх інститутів, мають формальний навчальний план, який ^соплює ті області академічного знання, які, як очікується, будуть засвоюватися учнями - наприклад, математика, фізика, біологія. 0днак, крім цього академічного і точно викладеного плану, існує ряд йіяностей, атитюдів чи принципів, що передаються учням вчителями і неявному вигляді. Думають, що цей прихований навчальний план ІЬкликаний підтримувати соціальний контроль у школі і суспільстві. Не відбувається шляхом привчання людей пристосовуватися до влади ї підкорятися їй, навчаючи їх сприймати соціальну нерівність як Йриродний стан і забезпечуючи, таким чином, культурне відтворення в даному суспільстві.

Звичайно, усе це накладає свій відбиток на формування інтелекту. Нерідко можна спостерігати, що учні творчі і незалежні відносно слабко встигають у школі, у той час як процвітають ті, хто мають такі якості, як пунктуальність, дисципліну, покору і Старанність,

Так чи інакше, рівень і якість освіти (тут ми ще не розділяємо формальних і неформальних, професійних і непрофесійних аспектів, а говоримо про освіту взагалі - як про цілеспрямоване і систематичне надбання нових знань, умінь і йавичок) виступає найважливішим фактором формування індивідуального інтелекту.

¹ Нарешті, у третій період - соціалізації дорослої людини -

розвиток індивідуального інтелекту і можливості його «підживлення» від інтелекту соціального, а також всіх інших здібностей особистості вже майже цілком визначаються її соціальним статусом (і у свою чергу впливають на рівень цього статусу). Є такі види інформації, Доступ до яких жорстко обмежений просто формалізованими інституціальними вимогами (наприклад, документи, що складають політичну чи військову таємницю). На шляху до отримання інших видів інформації, що зовні зовсім відкриті і не засекречені, може стати фільтр відсутності спеціальної підготовки, що дозволяє засвоїти Цю інформацію: тут може позначитися, наприклад, незнання іноземної мови. Взагалі проблеми взаємодії індивідуальних інтелектів

із соціальними (ми виходимо з того, що в будь-якому суспільстві існує не одна, а досить багато підсистем соціального інтелекту -відповідно до характеру соціальної структури, кількістю і рівнями складаючих суспільство соціальних підсистем) можуть утворити цілий напрям у структурній соціології, який можна було б назвати інформаційною справедливістю.

Істотно важливе запитання, пов'язане з формуванням інтелекту: яким чином удається деяким людям іноді висувати творчі ідеї? Дещо з цього приводу нам відомо із соціологічного вивчення діяльності творчих мислителів у науці, філософії, літературі й інших областях. Творчі особистості як правило знаходяться в складі соціальних мереж, що забезпечує їм досить постійний контакт (взаємодію) з іншими творчими особистостями. Деякі частини цих мереж нерідко з'єднують воєдино вчителів і учнів, причому, і ті, і інші процвітають у творчості. Аристотель був учнем Платона; Вітггенштейн - учнем Бертрана Рассела. Лауреати Нобелівської премії нерідко є учнями інших Нобелівських лауреатів. Однак для того щоб стати творчою особистістю, не можна просто імітувати свого вчителя; так чинять послідовники, але не іноватори. Мережа розподіляє культурний капітал, але цього ще недостатньо.

Знамениті вчителі звичайно мають досить багато учнів, однак лише деякі з них самі стають відомими творчими особистостями. Якщо ми вивчимо мережі, що складаються навколо творців-вчителів, ми знайдемо додатковий матеріал для міркування. Так, Р.Коллінз стверджує, що ці люди, як правило, «...знаходяться в контакті з іншими особистостями, що для того щоб стати творчими індивідами, не можуть просто імітувати свого вчителя; учнівські контакти мають місце через /крізь/ покоління. Цей другий аспект мережі поєднує воєдино особистостей, що належать до того самого покоління. Це, як правило, гурток іноваторів, група «младотурків», що збираються разом, і виробляють ідеї для повалення старих ідей».

Ці творчі групи виявляються у всіх сферах інтелектуальної діяльності і в усі періоди історії. В античні часи Сократ, що був учителем Платона, мав велике оточення молодих послідовників, багато з яких, як і Платон (що мав своїм учнем Аристотеля), створили собі репутації мислителів. Ми можемо згадати також, що Огюст Конт був протягом семи років особистим секретарем А.Сен-Симона, і хоча їх союз розпався аж ніяк не мирним шляхом, ніхто не може заперечувати величезного впливу, що зробив великий утопіст на формування головних ідей основоположника соціології. У минулому сторіччі ми могли б звернути свою увагу на групу в інституті Нільса Бора в Копенгагені в 1920-х рр., що зробила революцію в атомній

Узиці- Чи на команду Кріка й Уотсона в лабораторії Кавендиша, яка тобила в 1950-х рр. відкриття ДНК.

і Ще один досить важливий момент. Взаємини між

учасниками цих творчих мереж звичайно носять шагальний характер. Гворчі люди, як правило, мають суперників. Крік і Уотсон успішно виграли гонку за відкриття ДНК проти вже знаменитого лауреата Ліяуса Полінга з Каліфорнійського технологічного інституту, а також ще однієї лабораторії в Лондоні з приблизно такими ж результатами. Норман Сторер, посилаючись на дослідження, проведені в Мічиганському університеті Дональдом Пельцем, указує, що «...якість наукової праці (за оцінкою його колег і керівників), очевидно, підвищується, коли він часто спілкується як з колегою, що розділяє його орієнтації й інтереси, так і з колегою, що помітно відрізняється від нього в науковому відношенні». Нарощування наукових знань с колективною, кумулятивною справою. Тому на наукову продуктивність величезний вплив робить ефективність комунікацій усередині науки як єдиного інтелектуального простору.

Щоправда, потрібно пам'ятати, що придбання культурного капіталу зовсім не означає завершення творчого процесу. Необхідно ще проробити досить велику внутрішню роботу з рекомбінації цього культурного капіталу на досить високому рівні. Це означає, що необхідно виступити з утвердженнями, які мали би зміст для дуже великої мережі людей, що цікавляться такого ж роду проблемами. Творче мислення включає у себе, таким чином, знаходження способів комбінування роздільних частин культурного капіталу в єдине ціле.

Для нас тут центральною ланкою є те, що вся ця робота, так само як і окремі її етапи не можуть відбуватися поза соціальною взаємодією. Успішна творча робота не оглядається на старі розмови, відкіля почерпнуті інгредієнти культурного капіталу; вона дивиться вперед, на нові «розмовні мережі», які формуються як результат згаданої вище рекомбінації. Ось чому творчий індивід має потребу у всіх цих розмовних мережах. Йому необхідно знайти однодумців, що намагаються спростувати старі ідеї, створити гурток, де обговорюються проблеми переднього фронту науки, у якій він працює. Або ж вести внутрішні (інтерналізовані) дискусії. Творець -це хтось, хто створює групові альянси або наяву, або усередині власного розуму.

Слід зазначити, що багато чого зі сказаного відкоситься не тільки до наукової, творчої, але й до будь-якої професійної діяльності, Що значною мірою складає «стрижневу основу» соціалізації дорослої людини. Мова йде про те, що наше соціальне буття завжди включене в рамки визначених соціальних мереж. Це поняття - соціальна мережа - склалося в таких теоріях середнього рівня, як соціологія

сім'ї й урбаністична соціологія для опису тієї системи особистісних зв'язків, у які включений кожен індивід. Англійський соціолог Е.Ботт, наприклад, показував, що відносини між чоловіком і дружиною досить істотно залежать від взаємопереплетеності мереж споріднення, до складу яких вони входять. Багато дослідників починали спроби складання «карт» з відображенням соціальних мереж, які складаються усередині громад і організацій, для того щоб розкрити їх соціальну структуру і канали комунікацій. У мікросоціології для цієї мети проводяться соціометричні обстеження колективів з наступним складанням соціограм, на яких графічно викреслюються лінії притягань і відштовхувань між членами групи; «вузли» таких мереж досить чітко виявляють лідерів і аутсайдерів.

Які механізми здійснюваного в процесі соціалізації засвоєння індивідом соціальних норм і культурних цінностей того суспільства, до якого він належить? Один з основоположників сучасної теорії соціалізації французький соціолог Габріель Тард поклав у її основу принцип наслідування. Типовим соціальним відношенням, яке виявляється практично на всіх рівнях взаємодії, є відношення «учитель - учень». Ключове поняття при описі процесу навчання індивідів своїм соціальним ролям - «імітація». Так, у процесі первинної соціалізації величезне значення мають ігри, у ході яких діти як би «приміряють» на себе майбутні ролі, імітуючи поведінку дорослих, що спостерігається ними.

Толкотт Парсонс, у роботах якого міститься розгорнута соціологічна теорія інтеграції індивіда в соціальну систему, вважав, що індивід усмоктує в себе загальні цінності в процесі спілкування із «значущими іншими», тобто з тими людьми, що виступають для нього представниками його референтної групи. Іншими словами, ступінь і ефективність «соціального навчання» залежить від характеру і сили прихильності індивіда до цього «значущого іншого». В результаті необхідність наслідування загальнозначущим нормам і загальноприйнятим зразкам поведінки стає його внутрішньою потребою, частиною Його мотиваційної структури.

Основним агентом первинної соціалізації, що закладає фундамент цієї мотиваційної структури, Парсонс вважав сім'ю: саме тут найбільш сильні й емоційно значимі зв'язки індивіда з «значущими іншими». Справді, емпіричні дослідження досить переконливо показують залежність конформістської чи, навпаки, девіантної поведінки від характеру ранньої соціалізації. Серед тих, чия первинна соціалізація проходила в умовах неблагополучних ~ конфліктних чи неповних - сім'ях, частка індивідів з девіантною поведінкою значно вища.

234

Срім підходу Парсонса, у соціології існують і інші досить Ьторитетні концепції, що описують процеси і механізми соціалізації, керед авторів цих теорій досить багато психологів і соціальних Психологів; і це зрозуміло, оскільки соціалізація тісно пов'язана з Сформуванням людської особистості та її мотиваційної сфери, а крім ір?го, вона значною мірою пов'язана з безпосередніми прямими їісрнтактами між людьми. Так, 3. Фрейд будує свою теорію розвитку [особистості, виходячи з базового конфлікту між біологічними спонуканнями і нормами культури, і тому розглядас соціалізацію як [процес приборкання біологічних спонукань. Ж.Піаже досліджує соціалізацію як когнітивний розвиток чи процес навчання мисленню.

Одним з найважливіших механізмів соціалізації, можна навіть сказати, ядром її виступає інтерналізація - процес, у ході якого індивід вивчає і сприймає в якості обов'язкових для себе «зовнішні» соціальні цінності і норми, переводячи їх на «внутрішній» рівень. Під цим ми маємо на увазі, що соціальний світ з безліччю своїх значень стає частиною власної свідомості дитини. Те, що колись випробувалося як щось, що знаходиться поза, може тепер так само переживатися усередині неї самої. У складному процесі взаємності і відображення установлюється визначена симетрія між внутрішнім світом індивіда і зовнішнім соціальним світом, у рамках якого він проходить соціалізацію. Той феномен, що ми називаємо свідомістю, ілюструє це найбільш ясно. Свідомість, крім усього іншого, - це сутнісна інтерналізація (чи, швидше, інтерналізована присутність) моральних розпоряджень і заборон, шо колись приходили ззовні. Це починається, коли в ході соціалізації «значущий інший» говорить: «Роби це» чи «Не роби цього». В міру того, як протікає соціалізація, дитина поступово ідентифікує себе з цими встановленнями моралі. Ідентифікуючи з ними, вона інтерналізує їх. Десь на цьому шляху вона сама сказала самій собі: «Роби це» чи «Не роби цього» - може бути, у тій же манері, що і мати якась чи інша значуща особистість уперше вимовили це їй. Потім ці встановлення почали безмовно усмоктуватися в її власний розум. Голоси інших стали внутрішніми голосами. І, нарешті, це стало говорити їй її власна свідомість.

5.2.2. Інституціалізація

Отже, у ході соціалізації індивіди засвоюють різні норми, якими їм приходиться безупинно керуватися у своїй взаємодії з іншими людьми. Ми говорили в попередньому розділі про те, що сукупність таких норм, які регулюють соціальні відносини і безпосереднє спілкування в тій чи іншій сфері життєдіяльності. Утворює той чи інший соціальний інститут. Можна було б послатися на таке авторитетне і «енциклопедичне» визначення цього поняття:

«Соціальні інститути звичайно сприймаються як фокусні крапки соціальних організацій, загальні для всіх суспільств і такі, шо маюц справу з базовими універсальними проблемами упорядкованого соціального життя. Акцент робиться на трьох базових аспектах інститутів. По-перше, на патернах поведінки, регульованих інститутами («інституціалізованих»), що мають справу з якимись вічними, базовими проблемами будь-якого суспільства. По-друге, інститути містять у собі регуляцію поведінки індивідів у суспільстві відповідно до якихось визначених, тривалих й організованих патернів. Нарешті, ці патерни містять у собі визначене нормативне упорядкування і регуляцію; тобто регуляція підтримується нормами і санкціями, що легітимізуються цими нормами».

Однак як виникають і складаються такі норми? Навряд чи можна погодитися з тим, що вони для кожного з нас вроджені. Якби це було так, усі суспільства були б схожі одне на одне; тим часом вони дуже істотно розрізняються між собою - як у просторі, так і в часі - за пануючими у них звичаями і вдачами.

Взагалі вивчення таких стійких форм організації і регулювання громадського життя - це предмет особливого напряму соціологічної науки, яка називається шституціальною соціологією. Поява інститутів, відповідно до висновків представників цього напряму, виникає відповідно до визначених природничоісторичних закономірностей.

Будь-який інститут виникає не відразу, не одномоментним актом, за чиїмось бажанням чи помахом чиєїсь руки. Становлення і формування інституту в тому вигляді, як ми його спостерігаємо (і беремо участь у його функціонуванні) займає досить тривалий історичний період. Такий процес називається в соціології інституціалізацією. Іншими словами, інституціалізація є процесом, за допомогою якого певні види соціальної практики стають досить регулярними і тривалими, щоб бути описаними як інститути. Які умови і передумови цього процесу?

Найважливішими передумовами інституціалізації формування і становлення нового інституту - є: 1) виникнення певних суспільних потреб у нових видах і типах соціальної практики і відповідних їм соціально-економічних і політичних умов; 2) розвиток необхідних організаційних структур і пов'язаних з ними норм і правил поведінки; 3) інтерналізація індивідами нових соціальних норм і цінностей, формування на цій основі нових систем потреб особистості, ціннісних орієнтацій і очікувань (а отже, уявлень про малюнки нових ролей - своїх і тих, що співвідносяться з ними). Завершенням цього процесу інституціалізації є новий вид суспільної практики, що складається. Завдяки цьому, у кінцевому рахунку,

мується новий набір ролей, а також формальних і неформальних риіецій для реалізації соціального контролю за відповідними типами [рведінки. Таким чином, інституціалізація є процесом, за допомогою кого соціальна практика стає досить регулярною і тривалою, щоб |уги описаною як інститут.

Так, Ф.Енгельс у своїй праці «Походження сім'ї, приватної власності і держави» досить докладно і переконливо показує процес формування інституту моногамної сім'ї. Справа в тому, що цей Інститут, який включає в себе досить складну систему кровно-родинних і придбаних статусів і ролей, існував не завжди. Аж до ірникнення інституту приватної власності в ньому просто не було Необхідності, оскільки суспільні й індивідуальні потреби в сфері (рдюбно-сімейних відносин, а також ведення примітивного комуністичного домашнього господарства цілком задовольнялися Правилами і нормами (по-своєму досить складними) групової і парної сім'ї. Однак аграрна революція і як наслідок поява додаткового Продукту веде до появи приватної власності і відповідних їй виробничих відносин, заснованих на абсолютно інших принципах, нормах і правилах.

Ті норми і правила, що застаріли, засновані на материнському праві, визначали принципово інші правила взаємодії р сфері розпорядження майном. «За звичаєм тодішнього суспільства чоловік був... власником нового джерела їжі - худоби, а згодом і нового знаряддя праці - рабів. Але за звичаєм того ж суспільства його діти не могли його успадковувати... Діти померлого чоловіка належали не до його роду, а до роду своєї матері... Мірою того, як багатства росли, вони, з одного боку, давали чоловіку більш впливове становище в сім'ї, ніж дружині, і, з іншого боку, породжували Прагнення використовувати це зміцніле становище для того щоб ^Мінити традиційний порядок спадкування на користь дітей. Але це це могло мати місця, поки походження велося відповідно до Материнського права. Тому останнє повинно було бути скасоване, і воно було скасовано».

■« Таким чином, економічні умови, що змінилися, призводять

До породження потреб у нових правилах регулювання шлюбно-сімейних відносин: виникнення приватної власності призводить до (.виникнення інституту моногамної сім'ї, яка «заснована на пануванні Чоловіка з чітко вираженою метою народження дітей, походження ;Яких від визначеного батька не підлягає сумніву, а ця безперечність походження необхідна тому, що діти згодом як прямі спадкоємці повинні вступити у володіння батьківським майном».

У більшості випадків інститути не залишаються незмінними і стійкими протягом тривалих історичних періодів. Так, на більш пізніх

237

етапах розвитку традиційного суспільства саме до сім'ї переходять від громади функції базової господарської одиниці як у сільськогосподарському, так і в ремісничому виробництві, і це спричиняє виникнення нових статусів і ролей в інституті моногамної сім"ї. В індустріальному суспільстві ці функції ідуть від сім'ї до фабрики (чи фірми), що знову означає видозміну інституту.

5.2.3. Соціальний характер

Одним з важливих наслідків соціалізації особистості варто вважати формування соціального характеру. Для того щоб пояснити сутність цього поняття, необхідні деякі попередні зауваження. Більшість з нас, навіть не знаючи психології, добре знають, що двох абсолютно подібних один на одного людей знайти неможливо, кожна людина з живучих нині і проживаючих колись, унікальна і неповторна. Чим це визначається? Навіть якщо ми проведемо типологію порівняно невеликого кількості природжених фізичних і психічних якостей (таких, скажемо, як схильність до тих чи інших захворювань, колір очей, волосся, тип темпераменту і нервових реакцій), елементарний математичний підрахунок усіх можливих варіантів їх сполучень дасть дуже велику величину.

Але коли ми приєднаємо до цього набору ще різні типи тих умов, у яких протікає первинна соціалізація, то ця кількість сполучень може досягти астрономічних розмірів. Але ж кожний з таких варіантів і дає нам те, що ми іменуємо індивідуальним характером. Цим поняттям у психології іменують сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, які складаються і виявляються в діяльності і спілкуванні, що обумовлює типові для неї способи поведінки.

У світлі обговорюваної проблеми в наведеному визначенні для нас особливо важливе визнання того моменту, що характер складається в процесі спілкування. А спілкування - один з різновидів соціальної взаємодії. Таким чином, індивідуальний характер є не що інше, як продукт соціальної взаємодії. Крім того, саме в контактах з іншими людьми індивідуальний характер виявляється найбільшою мірою.

Однак хотілося б нагадати те, що ми не раз повторювали: соціологія - генералізуюча наука, вона займається стандартизованими, повторюваними явищами, намагаючись виявити узагальнені типи соціальної поведінки, що не випливають з унікальних, неповторних обставин. Тому навряд чи варто віднести вивчення індивідуального характеру, умов і причин його формування до числа тих проблем, що цікавлять соціологію.

ш: Можна глянути на проблему характеру під трохи іншим

Гкутом зору. Давно помічено, що існує чимала подібність у загальній і лінії поведінки (у будь-якому випадку, зовнішніх його проявів) у різних людей, що належать до однієї і тієї ж національності. В уявленнях більшості з нас італійці, наприклад, темпераментні, відрізняються швидкістю мови і застосовують рясну жестикуляцію; шведи чи фіни - флегматичні, небагатослівні; японці - усмішливі і ввічливі тощо. Це не означає, звичайно, що кожний з італійців, шведів чи японців не має свого індивідуального характеру - імовірно, існує чимало флегматичних італійців, темпераментних шведів, похмурих, непривітних японців. Мова йде про те, що статистична більшість представників зазначених національностей, імовірно, будуть поводитися саме так, як описано вище, тобто їх поведінка відповідає сформованим у нас очікуванням. Тому ми вправі говорити про типові прояви того чи іншого національного характеру. Справді, поряд з унікальністю життєвих умов, процес соціалізації кожного з нас випробує на собі певний тиск соціального оточення, пов'язаний з пануванням традицій, звичаїв, ритуалів, у яких виявляються особливості національної культури того суспільства, у якому ми живемо. До такого висновку приходили багато етнографічних досліджень, які виявили, що різні люди, що живуть в одному суспільстві і виховуються в умовах однієї і тієї ж культури, мають деяку суму однакових рис своєї поведінки.

Таким чином, у поведінці кожного з нас тією чи іншою мірою виявляються риси як індивідуальної, неповторної особистості, так і національного характеру, загальні для всіх людей, що розділяють прихильність традиціям, звичаям і вдачам того народу, до якого ми належимо. Але і це ще не все.

Давайте задумаємося: а якою мірою виявляються в нашому національному характері риси наших віддалених предків, скажемо, українських селян, що жили чотириста-п'ятсот років тому? І чи можна вважати, що корені національного характеру сучасного норвежця беруть свій початок з буйної удачі вікінгів? Якщо ми задали таке запитання, виходить, упритул наблизилися до осмислення того, що називається соціальним характером.

Початок вивченню цього феномена поклали сучасні соціальні психологи. полемізуючи з надзвичайно натуралістичним фрейдистським тлумаченням джерел індивідуального характеру. Певною мірою висновки цих досліджень продовжували ідеї етнографічних досліджень, оскільки пов'язували особливості людського характеру із соціокультурними умовами формування індивідів і своєрідністю їх способу життя. Еріх Фромм прямо визначав соціальний характер як «ядро структури характеру, властиве

більшості членів визначеної культури, у той час як індивідуальний характер - це те, чим люди, які належать до однієї культури, відрізняються одне від одного». Для нормального функціонування будь-якого суспільства, вважає він, більшість його членів повинні мати такий тип характеру, що спонукував би їх діяти так, як це необхідно для даного суспільства. Нормальне ж функціонування соціуму можливо лише за умови, що зовнішня сила заміняється внутрішнім спонуканням.

Своєрідним вододілом, що позначає перехід від одного типу соціального характеру до іншого, служить для Фромма перехід суспільства до «класичного» капіталізму. По суті, він найбільше детально описував ринковий характер - той, що € найбільш типовим для сучасного йому індустріального суспільства. Панування ринкових відносин, за Фроммом, визначає той факт, що і будь-яка людська істота виступає товаром на «ринку особистостей». Метою ринкового характеру є цілковита адаптація, прагнення залишатися потрібним для інших при будь-яких умовах, що складаються на ринку особистостей. Особистості з ринковим характером у певному розумінні не мають навіть власного «я», тому що їх «я» постійно повинно змінюватися відповідно до принципу: «я такий, який я вам потрібний». Сутність маркетингу-орієнтації індивіда Фромм описує в такий спосіб: «Людина ідентифікує себе не із собою чи своїми силами, а з тим, що інші думають про неї. Вона залежить від того, як інші бачать і оцінюють її. Це змушує її грати ту роль, у якій вона один раз уже домоглася успіху. Престиж, становище, успіх заміняють справжнє почуття ідентичності. У них людина починає бачити свою суть. Оскільки люди бачать себе як товар, то й інших вони сприймають як товар. Вони не уявляють себе самих, але тільки частину, яку вони продають. Люди розрізняються тільки кількісно -чи мають вони більше чи менше успіху».

При такому характері переважає розумове маніпулятивне мислення. Фромм, фактично повторюючи аргументацію Маркса, називає ринковий характер також відчуженим, тому що люди, які володіють таким характером, відчужені і від природи, і від своєї праці, і від самих себе. У той самий час соціальному характеру робітника в ринковому суспільстві властиві пунктуальність, дисципліна, готовність до спільної праці. А ось соціальний характер селянина, вважає Фромм, як правило, відрізняється індивідуалізмом, наполегливістю, слабким відчуттям віянь часу (консерватизмом) і завзятим протистоянням усім спробам змінити його.

Проте, незважаючи на спроби удатися до соціальних факторів, фроммівське трактування багато в чому залишається в психологічних рамках, не занадто виходячи за їх межі. Істотно далі в

240

І*ому розумінні просунулася концепція соціального характеру, розроблена американським соціологом Девідом Рисменом. Він Доставив перед собою завдання виявити взаємозв'язок між Економічним розвитком суспільства і соціальними змінами, що відбуваються в ньому. З іншого боку, він, подібно до Фромма, надавав великого значення вивченню соціального характеру і тих змін, що у ньому відбуваються. Він вважав, що це необхідно для |К)зуміння як суспільства в цілому, так і окремих його елементів. При ііьому він прагнув показати особливу важливість дитячих років у Процесі формування характеру.

Своє дослідження Рисмен, природно, починає з визначення самого поняття «соціальний характер». Це не просто частина особистості, що включає в себе темперамент, різні здібності, таланти та інші атрибути психіки. Це, швидше, та частина характеру, яка формується в процесі життєдіяльності, що протікає у визначених соціальних умовах, і є свого роду «установкою», з якою людина підходить до світу і до людей. Саме сполучення слів «соціальний характер» повинно підкреслити соціальну детермінацію характеру будь-якого індивіда (а також тієї чи іншої спільноти чи групи), а крім того, потреба суспільства у визначеному характері більшості його членів: «Для того щоб будь-яке суспільство могло нормально функціонувати, його члени повинні мати такий характер, що спонукував би їх діяти саме так, як вони повинні діяти як члени даного суспільства..., еони повинні хотіти робити те, що є для них об'єктивною необхідністю. Зовнішня сила замінюється внутрішнім ■спонуканням і особливою людською енергією, що каналізується в риси характеру».

Намагаючись установити взаємозв'язок між різними історичними епохами і типами характеру людей, що жили в ці епохи, ;він виділяє три головних історичних періоди: 1) «високого потенціалу : приросту населення» (наприклад, середні століття); 2) «перехідного росту населення» (наприклад, Ренесанс - Реформація); 3) «початкового спаду населення» (наприклад, сучасні індустріально розвиті суспільства). Кожному з цих трьох періодів відповідають три типи соціального характеру: «орієнтований-на-традицію», «орієнтований-на-себе» і «орієнтований-на-іншого». Кожний з цих типів соціального характеру визначає особливий спосіб конформності більшості індивідів, які складають дане суспільство.

Д.Рисмен описує умови, у яких формується оріснтований-на-традицію соціальний характер, таким чином: «...конформність індивідів значною мірою пояснюється відносинами влади, що існують між різними статевими і віковими групами, кланами, кастами, професіями тощо - відносинами, що існують століттями...

Культура щохвилини контролює поведінку, і хоча правила не настільки складні, щоб молодь не могла їх засвоїти в період інтенсивної соціалізації, ретельно розроблений строгий етикет, регулюючий відносини в дуже впливовій сфері родинних взаємозв'язків. Крім економічних завдань..., культура створює ритуал, установлює визначений порядок і релігію, щоб усіх зайняти й орієнтувати».

Правила взаємодії будь-якого індивіда з всіма іншими членами своєї і суміжної груп досить чітко визначені і регламентовані. Майбутнє його, життєва кар'єра також ясна, і сам він при звичайних, неекстремальних умовах може зробити на неї досить слабкий вплив. Суть всього, що відбувається в таких суспільствах, виражається в тому, що розвиток соціальних змін там уповільнений. Дуже висока залежність будь-якого індивіда від сім'ї, клану й інших типів родинних організацій. Практично всі члени суспільства живуть і взаємодіють у рамках жорсткої системи цінностей.

Суспільство, яке виникло в західній історії в період Ренесансу і Реформації і починає зникати, за ствердженням Рисмена, тільки зараз, характеризується цілим рядом принципово інших специфічних рис: «Таке суспільство характеризується зростаючою особистою мобільністю, швидким нагромадженням капіталу... і майже постійною експансією: інтенсивним розширенням виробництва товарів і людей і екстенсивною експансією при освоєнні земель, колонізації й імперіалізмі. Оскільки це суспільство надає усі великі можливості для вибору й ініціативи, необхідні для того, щоб справитися з виникаючими проблемами, то йому потрібні такі типи характеру, які можуть обходитися в соціальному житті без строгої орієнтації-на-традицїю. Це орієнтовані-на-себе типи».

Іншими словами, у такому суспільстві виникає безліч ситуацій, що не можуть бути передбачені і включені в традиційний кодекс поведінки, тому громадське життя для свого нормального функціонування вимагає принципово іншого типу конформності. Послаблення сили впливу традиції викликається і поглибленням поділу праці і зміною принципів стратифікації суспільства. Тому у своєму прагненні процвітати члени суспільства повинні мати набагато більшу гнучкість і пристосованість до постійно змінних вимог навколишньої соціального середовища, що відбуваються.

Поняття «орієнтація-на-себе» досить багатозначне. Воно означає, зокрема, що в ході своїх соціальних взаємодій людина найчастіше орієнтується на свої власні цілі (хоча саме ця орієнтація досить часто змушує її рахуватися і з бажаннями своїх соціальних партнерів). Крім того, якщо члени традиційних суспільств могли в критичних ситуаціях значною мірою опиратися на підтримку свого

наНУ. сім'ї, то тепер людина в набагато більшому ступені змушена додіватися на саму себе. Зрозуміло, що така ситуація значною мірою Пряяє розвитку індивідуалізму.

ї\ На досить високих рівнях індустріального розвитку

,атеріальні ресурси суспільства стають досить значними і до того ж використовуються набагато більш ефективно. В усе більшої кількості (гюдей з'являється матеріальний статок і усе більший час для Ірзвілля. Вони живуть у набагато більш благополучному, Ііандартизованому і бюрократизованому світі. Індустрія рбслуговування, що розвивається й удосконалюється, стає усе більш ірироко доступною і сприяє процвітанню не тільки вищих верств суспільства, але і всіх його членів. Освіта, дозвілля, сфера обслуговування відчувають на собі усе більш сильний вплив засобів расової комунікації.

^ У зв'язку з цим в усе більшої кількості людей виникає

Потреба в більш «соціалізованій» поведінці. Відбуваються також іміни й у виховній практиці дітей навіть у сім'ї. Як стверджує Рисмен, «...група рівних (група, що поєднує людей одного віку і класу) стає для дитини набагато більш важливою, а батьки змушують її відчувати провину не стільки за порушення моральних стандартів, скільки за невміння бути популярною і встановлювати контакти з іншими дітьми. Крім того, тиск школи і групи рівних підсилюється і стає постійним завдяки засобам масової інформації, кіно, радіо... У цих умовах і виникають типи характеру, які ми будемо називати орієнтованими-на-ітиого».

Іншими словами, мова йде про те, що все частіше джерелом

орієнтації для членів суспільства стають не стільки близькі родичі,

скільки взагалі сучасники - і ті, котрих він знає особисто, і ті, з якими

він знайомий через засоби масової інформації. У таких суспільствах

усе більшого значення набуває вплив моди. На відміну від

орієнтованого-на-себе соціального характеру - відносно незалежного,

прагнучого не відстати в життєвій гонці від інших - соціальний

,ї?характер, орієнтований-на-іншого, намагається, швидше, відповідати

^певному стандарту, обумовленому знеособленими засобами масової

^комунікації, причому, не тільки в зовнішніх деталях, але у

^внутрішнім сприйнятті світу.

-' Утім, не слід забувати про те застереження, що Рисмен

особливо робить наприкінці першого розділу своєї «Самотньої Н^;юрби»: «типи характеру і суспільства, з якими ми маємо справу в цій ^книзі, є типами, вони не існують у реальності; це конструкції, 'Створені на основі добору визначених історичних проблем з метою їх ^Дослідження».

5.3. Відхиляюча поведінка і соціальний контроль

5.3.1. Девіація як тип соціальної поведінки

Саме слово «девіація» - це пряма україномовна «калька» пізньолатинської йеуіаію, тобто відхилення. Заглянувши в енциклопедичні словники загального характеру, ми знайдемо, що цей термін є загальноприйнятим насамперед у таких науках, як фізика і біологія. В соціологію він прийшов порівняно недавно і використовується головним чином для позначення різних типів поведінки, які відхиляються від нормальної. Таким чином, перш ніж розглянути різні проблеми девіантної поведінки, нам, імовірно, потрібно розібратися з тим, яку ж поведінку слід вважати нормальною.

У Стародавньому Римі «нормою» називали висок, за допомогою якого муляри вивіряють вертикальність стіни. По суті, саме таке значення це слово зберегло й у сучасній мові при використанні в більшості контекстів: деякий вимірювальний інструмент, що застосовується для оцінки «правильності» того чи іншого явища, відповідності його якомусь заздалегідь заданому зразку. У трохи іншому (хоча й близькому) розумінні поняття «нормальний» використовують у математиці і статистиці. Так, поняття «нормальний вектор» застосовується до вектора, перпендикулярному до площини - той самий висок. У статистиці важливе місце займає вивчення властивостей так званого «нормального розподілу», який певною мірою складає базис теорії ймовірностей. Цей розподіл відображає залежність частоти прояву варіацій (змін) якоїсь ознаки від конкретних його значень,

В соціології одне із значень поняття «нормальний» - той, що зустрічається частіше інших, і має найбільшу імовірність появи. Звичайно, таке пояснення носить трохи спрощений характер. У дійсності усе набагато складніше. Соціальна норма - це не обов'язково реальна поведінка, а нормативна поведінка - це не просто зразок, що найчастіше зустрічається. Оскільки це поняття відноситься, головним чином, до соціальних експектацій (очікувань) «правильної» чи «належної» поведінки, норми мають на увазі наявність якоїсь законності, несуть у собі відтінок згоди і розпорядження, тобто вимогу виконати що-небудь чи, навпаки, заборону, яка накладається на якусь дію.

Девіантна, тобто поведінка, що відхиляється від норм, охоплює величезний спектр людських учинків. Залежно від амплітуди відхилення, а також від характеру норм, що порушуються, можна виділити три ступені її. 1) Незначні відступи від норм морині й етикету, ми будемо називати таку поведінку власне девіантною. 2)

■зрушення норм права, але не настільки значні, щоб за них наставала Еимінальна відповідальність, називаються в соціології ^яінквентною поведінкою. 3) Серйозні порушення норм карного ірава, іменовані злочинами, можна було б назвати кримінальною Іоведінкою. Нижче ми трохи докладніше зупинимося на двох останніх.

г Поняття «делінквентна поведінка» охоплює досить широкий

Яіектр порушень правових І соціальних норм. А в кримінології він визначається як типово молодіжне (юнацьке) правопорушення, що йсазує на досить високий рівень підлягаючих судовому чи ідміністративному переслідуванню правопорушень, здійснюваних молодими людьми (частіше чоловічої статі) у віці між 12 і 20 роками. Ми вважаємо, що делінквентна поведінка в цілому охоплює їільш широкий спектр учинків, ніж ті, що прямо переслідуються йисоном. Так, багато різних форм поведінки можуть зазнавати юціального осуду чи заперечення, навіть якщо поведінка не є яіецифічно протиправною - очевидні приклади такого роду являють Х)бою нецензурна лайка, підтримка «поганої компанії», звичка не ('являтися в обумовлений час і безпробудне пияцтво. Девіантні Дослідження досить часто містять у собі велику розмаїтість типів говедінки від зловживання наркотиками до футбольного хуліганства і Навіть занять чаклунством і магією, як поведінки, на яку наклеєний Ірлик девіантної і навіть делінквентної. Соціологія девіації, таким 4ином, бере в якості об'єкту вивчення більш широкі, більш неоднорідні категорії поведінки, ніж традиційна кримінологія.

На думку англійських соціологів, наприклад, типовими правопорушеннями, які здійснюють більш юні члени суспільства, є їлодійство, поломки і проникнення в чуже житло, у той час як у вікових групах старше 17 років вже більшою мірою поширені їлочини, пов'язані з насильством. Більшість соціологічних теорій юнацької злочинності намагаються пояснити ці злочини, Користуючись результатами вивчення організації міських банд, кримінальних субкультур і обмеженості тих можливостей, які надає ' суспільство для працюючих хлопців і соціальних груп, підданих ' Деприваціям. Наприклад, широко відома в теоретичній соціології :, *їиказька школа аналізувала юнацьку злочинність з погляду локальних (місцевих) сусідських відносин і тієї ролі, яку в соціалізації молодих поколінь відіграють групи однолітків. У деяких районах великих міст молоді виростають в оточенні злочинних зграй, і самі починають переймати і розділяти цінності правопорушників. Незабаром вони вступають на шлях дрібного злодійства, дрібних *ктів вандалізму і тому подібного. Це усе більше й більше втягує їх у культуру правопорушень, і поступово вони, переходячи до усе більш

серйозних правопорушень, стають повноцінними злочинцями. І1рц цьому деякі соціологи іноді розглядали молодіжні правопорушення як вираження протесту й опозиції пануючим цінностям і соціальній нерівності.

Особливо варто було б зупинитися на кримінальній поведінці. Один із загальноприйнятих поглядів на злочин полягає в тому, шо злочинці - це просто погані люди; єдиний спосіб ставлення до них полягає в тому, щоб їх карати. І чим менш пробачним представляється нам злочин, тим сильніше ми повинні зломити його. Такий підхід утримувався протягом багатьох століть, зберігається він і сьогодні. Лихо тільки в тому, що він реально ніколи не працював. У Європі протягом 1600-х і 1700-х рр. покарання були настільки жорстокими, наскільки може дозволити уява. Людей вішали за крадіжку шматка хліба; іншим випалювали клеймо чи відрізали вуха. Але жорстокі покарання не спрацьовували: злочини продовжували утримуватися на високих рівнях протягом сотень років, незважаючи на повішення і каліцтва.

У Саудівській Аравії й інших мусульманських країнах злодійство і сьогодні карається відрубуванням руки, а багато інших правопорушень - смертю. Страти приводяться у виконання привселюдно, на них нерідко потрібна присутність усієї громади. Але результати - ті ж, що й у середньовічній Європі. У цих сільських мусульманських громадах, наприклад, дуже високий показник убивств. Причому, значна частина насильств у цих суспільствах навіть не попадає в статистику убивств, оскільки санкціонується загальноприйнятим звичаєм. Багато хто з жертв - це жінки, що убиваються своїми чоловіками, братами чи батьками за такий злочин, як «адюльтер», що підпадає під прямий вплив традиційної моралі, коли правопорушенням може стати навіть безневинна розмова з чоловіком поза сім'єю. Насильницьке покарання за злочин у цих громадах відповідає авторитарній соціальній структурі із сильними внутрішньообщинними зв'язками і ритуальними бар'єрами між групами.

Таким чином, покарання злочинів настільки насильницьки, наскільки можливо, - це в дійсності, швидше, політична позиція, чи, по суті, та ж сама, моральна філософія, яка оголошує, що покарання правопорушників повинне бути жорстоким чи навіть злісним. Прихильники такої позиції, безсумнівно, вважають її раціональною, але така раціональність має під собою нераціональну підставу. Вони не піклуються про те, щоб ретельно вивчити дані про те, які реальні наслідки тягнуть за собою жорстокі стримуючі засоби, вони вже заздалегідь упевнені, що їх політика правильна. Таке почуття відомої

правоти можна розглядати, швидше, як ознака партійної позиції в деякому різновиді політичного консерватизму.