3.4.2. Проблема соціального зв'язку

Тема вивчення природи і характеру соціального зв'язку взагалі є, мабуть, центральною у всій науковій творчості Дюркгейма. До чого б він ні звертався - до проблем типології суспільств чи до виявлення соціальних факторів самогубства, до вивчення суспільного поділу праці чи до розкриття ролі релігії і сутності ритуалів, - скрізь його постійно займає одне: що змушує людей з'єднуватися воєдино, тягтися один до одного, а що роз'єднує їх?

«Кожний знає, що ми любимо того, хто подібний до нас, хто мислить і почуває, як ми. Але не менш часто зустрічається і протилежне явище. Часто трапляється, що ми почуваємо потяг до людей, які на нас несхожі, саме тому, що вони несхожі на нас». Виходячи з цього, він вважає за необхідне розрізняти дві форми соціальної солідарності, які він називає механічною й органічною. Ці поняття він вводить у своїй першій роботі «Про суспільний поділ праці», вважаючи, що саме характер і глибина поділу праці якщо не визначає, то досить адекватно відображає загальний рівень розвитку суспільства і формує той чи інший пануючий тип соціального зв'язку. Дюркгейм тут багато в чому ґрунтувався на ідеї конструювання ідеальних типів суспільств, між якими існує певна історико-логічна наступність. Солідарність же розглядається як вищий універсальний принцип, вища моральна цінність. Тому моральний і сам поділ праці.

Механічна солідарність переважає, за Дюркгеймом, в архаїчних чи примітивних суспільствах. Це, користуючись його власною термінологією, солідарність унаслідок подібності. Члени спільноти чи громади притягуються один до одного завдяки тому, що в них дуже багато спільного - мова, звичаї, вірування, навіть загальні історичні спогади (наприклад, у вигляді усних переказів), в однакових ситуаціях вони відчувають ті самі почуття. Такі ж механізми ведуть до відштовхування від представників інших племен. Це солідарність за принципом «свій - чужий». Більш розгорнута характеристика суспільств із пануванням механічної солідарності наведена в таблиці.

Органічна солідарність, що складається в більш розвинутих, просунутих суспільствах, - це продукт диференціації функцій його членів, поглиблення поділу суспільної праці. Люди тут - чим далі, тим сильніше - відрізняються одне від одного за самими різними ха­рактеристиками. Однак саме внаслідок цього вони усе сильніше ма­ють потребу одне в одному, не можуть одне без одного обійтися -обмін функціями, діяльністю і її продуктами призводить до усе більш глибокої взаємозалежності, а отже, до усе більшого зчеплення цих «соціальних часток». Поділ праці тут розуміється не тільки як чисто економічне, але, швидше, універсальне, усеосяжне соціальне явище. Кожна окрема недосконала людина, доповнюючи ж одна одну, ство­рюють могутню інтеграцію. Такий тип солідарності називається «ор­ганічним» за аналогією з органами живої істоти, кожний з який не схожий на інші і виконує свої специфічні функції, і лише тільки всі разом вони створюють можливості для функціонування організму як цілого.

При пануванні механічної солідарності індивідуальна свідо­мість поглинається колективною. Виникнення ж людської індивідуа­льності можливо лише в тих суспільствах, де домінує органічна солі­дарність.

«Перша можлива лише остільки, оскільки індивідуальна осо­бистість поглинена колективною; друга можлива тільки за умови, якщо будь-хто має свою власну сферу дії, а отже, і особистість. Отже, потрібно, щоб колективна свідомість залишила відкритою частину індивідуальної свідомості для того, щоб у ній установилися ті спеціа­льні функції, які вона не може регламентувати. І чим ширша ця об­ласть, тим сильніший зв'язок, що випливає з цієї солідарності».

Намагаючись визначити характер солідарності в реа енук>чих суспільствах, не слід забувати, що тут мали справу саме реальними типами. При всій переконливості виділення двох типів далідарності і ствердження про перевагу їх у різних за рівнем >озвитку суспільствах, диференціація ця носить значною мірою ^аналітичний характер. Звичайно ж, і в сучасних індустріальних суспільствах зустрічається чимало проявів механічної солідарності: саме вона лежить, наприклад, в основі сімейних і родинних зв'язків. Національні, релігійні і навіть партійно-політичні відносини також в основі своїй багато в чому є не що інше як прояв механічної солідарності, оскільки будуються на основі взаємозв'язків типу «свій _ чужий». Проте, теза про домінанту, про перевагу того чи іншого типу солідарності не утрачає своєї теоретичної сили.

Аналізу соціального зв'язку, її характеру і різних видів прояву присвячена, по суті, і одна з найбільш відомих робіт Дюркгейма «Самогубство». Ця книга загальноприйнято розглядається як класична соціологічна праця. У якості такої її аналізують, зокрема, П.Сорокін і Н.Смелзер у своїх підручниках по соціології. Назва цієї роботи має підзаголовок «Соціологічний етюд». У цьому дослідженні Дюркгейм звернувся до соціальних причин самогубств. Це було особливе драматично, тому що суїцид є одним з найбільш унікальних індивідуальних актів, на які здатні тільки люди. Проте, Дюркгейм показав, використовуючи рясні статистичні дані, що у визначенні імовірності самогубства вирішальне значення мають соціальні підстави. Тому сама унікальна індивідуальна подія виявляється детермінована колективними і високо абстрактними факторами. Перший великий розділ цієї книги розглядає фактори позасоціального характеру, здатні вплинути на зміну статистики самогубств у тому чи іншому суспільстві: психопатичні стани; расові і спадкоємні особливості; сезонні коливання кліматичних умов; механізми наслідування. Спираючись на великий статистичний аналіз, Дюркгейм завершує кожну частину цього розділу висновком: жодна з них не може пояснити відсоток самогубств задовільним чином. Резюме першого розділу таке: «... у кожній соціальній групі існує зовсім специфічна схильність до самогубства, непояснювана ні фізико-органічною будовою індивідів, ні фізичною природою навколишнього середовища. Звідси за методом виключення випливає, Що схильність ця неминуче повинна залежати від соціальних причин і бути колективним явищем». А отже, лише соціологічна наука здатна £ задовільним чином пояснити причини самогубств. •^г При аналізі статистичних даних Дюркгейм звертає увагу

читача на цілий ряд закономірностей: у містах питома вага V самогубств вища, ніж у сільській місцевості; самогубства частіше

здійснюють протестанти, ніж католики; неодружені більш схильні до самогубств порівняно з сімейними людьми, причому, особливо високий цей відсоток серед розлучених; жінки рідше вдаються до самогубства, ніж чоловіки; кількість самогубств істотно скорочується в періоди воєн і взагалі нешасть національного масштабу. Усе це говорить про те, що основним фактором самогубств як більш-менш масового явиша виступає насамперед характер і сила соціальних зв'язків, властивих тій чи іншій соціальній спільності. Послаблення чи навіть розрив соціальних зв'язків індивіда може призвести його до висновку про безцільність подальшого існування і прийняття рішення піти з життя. «Якщо розриваються зв'язки, які з'єднують людину з життям, то це відбувається тому, що ослабнув зв'язок її із суспільством». Однак до рішення піти з життя деяких індивідів за певних обставин може підштовхнути й надмірна сила соціальних зв'язків. Відповідно до цього Дюркгейм і розробляє свою типологію самогубств.

Егоїстичне самогубство. Намагаючись зрозуміти, як переважна приналежність до того чи іншого типу віросповідання може вплинути на статистику самогубств, Дюркгейм дійшов до висновку, що для протестантизму в набагато більшою мірою характерне вільнодумство, тому тут зв'язок віруючого зі своєю громадою і з церквою взагалі менш жорсткий, ніж в інших гілках християнства. А «чим сильніше в групі віруючих виявляються приватні судження, тим менша її роль у житті людей, тим слабкіша її згуртованість і життєвість». Тому «перевага на стороні протестантизму в сфері самогубств походить від того, що ця церква власне кажучи за своєю суттю менш цілісна, ніж католицька».

Приблизно такі ж соціальні механізми відмінностей в коефіцієнтах самогубств у міських і сільських громадах: у перших люди значною мірою роз'єднані і надані самі собі, у той час як соціальні зв'язки між мешканцями сільських громад не тільки міцніший (у силу традиційного їхнього характеру), але й відчуваються більш зримо і безпосередньо. Причини посилення тенденції до суїциду серед неодружених (і особливо розлучених і овдовілих) полягають насамперед у тому, що «подружжя мають кращу фізичну і моральну організацію, ніж безшлюбні».

Розгляд цілого ряду варіантів таких видів самогубств дозволяє Дюркгейму прийти до констатації егоїстичного суїцидального типу: «Крайній індивідуалізм не тільки сприяє діяльності причин, що викликала самогубства, але може сам вважатися однією з таких причин. Він не тільки усуває перешкоди, які стримують прагнення людей убивати себе, але сам збуджує ці

рагнення і дає місце спеціальному виду самогубств, що носять на )бі його відбиток».

Альтруїстичне самогубство. Цей тип самогубства, який

роркгейм називає також «ендемічним», прямо протилежний

їзглянутому вище і відбувається «у тому випадку, коли

юмадськість цілком і без залишку поглинає... індивідуальність». До

іякого виду самогубств відносяться, зокрема, відомі з історії деяких

народів звичаї старих здійснювати самогубства, «коли життя ставало

їм у тягар»; або прийняття в індуїзмі самоспалення вдів на похоронах

^;чоловіка. Згідно з Дюркгеймом, альтруїстичний суїцид, тобто

самогубство в ім'я групових інтересів, був результатом сильного

групового тиску і соціального схвалення.

Існує і цілий ряд інших також не менш типових випадків, коли люди жертвують своїм життям на благо суспільства або — при певних обставинах - в угоду сформованим традиціям і звичаям. Як стверджує Дюркгейм, «суспільство вимагає подібної самопожертви в соціальних інтересах».

Розглядаючи випадки суїцидів серед військових, котрі відбуваються відносно частіше, ніж серед цивільних осіб, і припускаючи особливу схильність до цього в даній соціальній групі, Дюркгейм приходить до висновку, що тут також нерідко маємо справу з різновидом альтруїстичного самогубства. Причина цього, на його думку, полягає в тому, що «військова кар'єра розвиває в людині такий стан душі, що непереборно тягне її розпрощатися з життям».

Загальною же властивістю альтруїстичних самогубств є їхня пряма протилежність егоїстичному і «недостатній розвиток індивідуалізму». Воно звичайно відбувається в ім'я обов'язку.

Аномічне самогубство. Цей тип пов'язаний з характером регулювання соціальних зв'язків з боку суспільства. Аномія - це «соціальна умова, яка характеризується вибухом норм, керуючих соціальною взаємодією», або «такий стан суспільства, у якому значна частина його членів, знаючи про існування зобов'язуючих норм, ставиться до них негативно чи спокійно». Така ситуація досить часто виникає в перехідні періоди, в епохи реформ і соціальних катаклізмів, коли колишні норми, до яких більшість членів суспільства пристосувалася і звикла їх виконувати, перестають діяти, а нові ще не закріпилися. «Колишня ієрархія порушена, а нова не може відразу установитися». Зрозуміло, що багато хто в такій ситуації відчуває себе ніби в нормативному вакуумі і втрачає соціальну орієнтацію.

Дюркгейм розглядає, наприклад, причини сплеску кривої самогубств у періоди економічних криз. Він вважає, що в суспільствах є соціальні групи, які відрізняються внутрішньою Дисциплінованістю за самими умовами свого життя, заздалегідь

навчені до стриманості та помірності; ці люди «з набагато меншою напругою волі можуть перетерпіти нову необхідну нужду». У той же час ті, хто за видом своїх занять і способом життя прагне до можливо більш швидкого прогресу, не мають опори в минулому і сьогоденні, і тому частіше стають жертвами економічних криз аж до добровільного відходу з життя. «Величезний відсоток (720 чоловік на 1 млн) досить переконливо говорить нам, що до самогубства найсильніше схильні люди, облагодіяні долею».

Імовірно, аномічні самогубства є продуктом не одних лише економічних криз. Тією ж мірою інші соціальні зміни, шо протікають у порівняно короткі періоди часу в політичній, ідеологічній сферах суспільної життєдіяльності, зрушення в області морального регулювання можуть викликати істотну дезорієнтацію свідомості і своєрідну моральну паніку.

Справді, людина, що вчора презирливо іменувалася «спекулянтом», яка переслідувалася органами правосудця, затаврована суспільним презирством, сьогодні займається своїми «темними справами» цілком легально і процвітає в житті; а я, чесний трудівник, знаходжуся на межі нужденності. Учора засоби масової інформації таврували американський імперіалізм, а сьогодні підлещуються перед ним. Тут є від чого вдатися у відчай. Якщо теорія аномії вірна, то українське суспільство 90-х рр. XX ст. могло б послужити їй гарною ілюстрацією. «За даними республіканських соціологічних досліджень останнім часом щорічно накладає на себе руки більш 40 тис. українців... Якщо порівняти середньо-українські показники із середньоєвропейськими, то українські чоловіки кінчають розрахунки з життям у 2,5 рази частіше, ніж європейці, а українські жінки в 1,5 рази частіше». Такі результати порівняння аномічного суспільства з «благополучним».

Аномія може торкнутися і шлюбно-сімейної сфери. Дюркгейм зіставляє різні регіони Франції, Німеччини Швейцарії і приходить до висновку, що існує стійка позитивна кореляція статистики самогубств зі статистикою розлучень. Це дає йому підстави стверджувати, що розпад родини (який теж багато в чому є аномією) виступає в як однин з факторів самогубств.

3.4.3. Соціологія релігії в поглядах Дюркгейма

Взаємини між наукою і релігією були однією з основних тем досліджень практично всіх соціологів «класичного» періоду розвитку цієї наукової дисципліни (за винятком, можливо, Маркса, який обмежувався ствердженням, що релігійні ідеології виникають із соціальної структури, зміцнюючи панування правлячого класу, і форми власності, на якій вона побудована).

Наприкінці XIX ст. в суспільних науках усе сильніше лдгверД^зКУ^валася ідея про непримиренне протиріччя між релігійними Ііпланнями і наукою, причому не піддавалося сумніву, що в міру л-юдІльного прогресу друга послідовно спростовує і витісняє перші, Т^|^уточи їх значення в соціальному житті. Що стосується Доркгейма, то визнаючи в принципі це протиріччя, він у той же час був переконаний, що суспільство може зберегти свою структуру і досить міцний зв'язок між різними її складовими частинами лише за умови, якщо всіх членів суспільства поєднує якась спільна віра.

Слід зазначити, що Дюркгейм досить послідовно проводить у своїх роботах ідею функціональної обумовленості всіх соціальних інститутів. Якийсь соціальний інститут чи просто традиція, звичай можуть виглядати архаїчно, безглуздо з позицій чисто раціональних підходів. Однак якщо вони існують досить довго, отже, вони призначені для задоволення певної соціальної потреби і, імовірно, задовольняють її досить оптимально, якщо не зникають.

З погляду здорового глузду існують дві досить очевидні позиції, які ви можете зайняти щодо свого ставлення до релігії. Чи ви вірите в Бога, чи не вірите. У першому випадку ви визнаєте існування деякої не осягнутої не людським розумом Верховної Реальності, що, таким чином, виходить за межі всього того, чим займається соціологія. В іншому випадку віра в Бога - це просто ірраціональний забобон з приводу речей, що не можуть мати місця в раціональному світі. Однак для соціолога в релігії найбільш значущим не є жодне з цих двох очевидних відносин — ні прихильність до релігії, ні протистояння їй. Існує третя альтернатива. Дюркгейм створив ■ своєрідну неочевидну теорію релігії, у якій ключем до релігії виступає не віра, а соціальні ритуали, які виконуються її прихильниками. Релігія - це ключ до соціальної солідарності, а релігійні вірування важливі не за своїм власним правом, а як символи соціальних груп. Тому релігія набуває важливості як приклад нераціонального феномену, яка відноситься до тих, що відіграють основну роль у соціальному житті.

Давайте задамося запитанням: що спільного у всіх релігіях? Це не яка-небудь конкретна доктрина Бога - Ієгови й Ісуса, Аллаха і Мухаммеда, Крішни, Вишну, Изіди чи Зевса. Не обов'язкова й концепція про існування єдиного бога, оскільки є чимало релігій з більш ніж одним богом: пари добра і зла, втілених в Агумаразді й Арімані - у зороастристів, пантеон античних грецьких і римських богів, що сиділи на Олімпі, безліч богів у древніх індусів та багато інших. Мова навіть не про поняття якого-небудь бога взагалі: буддизм, наприклад, очевидно, с релігією, але його базова концепція освіти зовсім атеїстична. Немає богів і в багатьох племінних релігіях,

хоча там є тотемні тварини, рослини, камені тощо, що складають об'єкт культу.

Швидше, указує Дюркгейм, усі релігії характеризуються наявністю двох загальних рис: визначені вірування, яких дотримуються їхні прихильники, і визначені ритуали, які віруючі колективно виконують.

Базове релігійне переконання, за Дюркгеймом, полягає в тому, що увесь світ поділяється на дві категорії: священне (сакральне) і несвященне (профанне). Священним може бути що завгодно: де хі, невидимі боги, конкретні тварини чи дерева, вівтарі, хрести, святі книги, особливі слова, що можуть вимовляти тільки ті, хто пройшов ініціацію, чи пісні, які тільки вони можуть співати. Відмінна риса священного полягає в тому, що воно небезпечне і найвищою мірою важливе: ви повинні підходити до нього серйозно, шанобливо і з необхідними приготуваннями. Несвященні речі утворюють інший світ: всі інші речі, з якими ви можете мати справу в реальній дійсності, з чим завгодно, чого ви бажаєте, що ви знаходите корисним чи бажаним. Це базове релігійне вірування: дуалізм священного і несвященного. Разом з ним твориться релігійне дійство, а саме -ритуал. Ритуал дуже відрізняється від звичайної поведінки. Звичайна практична дія, така як прогулянка вулицею, виконання своєї роботи, купівля чогось у магазині і що завгодно інше може виконуватися найрізноманітнішими способами. Немає ніякої різниці, як ви проробляєте це. Ритуали ж - це строго детермінована поведінка. У ритуалах саме форми мають найважливіше значення. Проголошення молитви, спів гімну, виконання найпростішого жертвопринесення чи танцю, хід у процесії, колінопреклоніння перед ідолом чи хресне знамення ~ у них дія повинна відбуватися правильно. Ритуали - це не засіб досягнення наступної мети, як у різних способах практичних дій; ви не можете сказати, що немає різниці, як ви робите їх, поки не досягнете мети, оскільки форма ритуалу - це і є його мета. Він переповнений значенням, якщо виконується правильно, і нічого не вартує, якщо зроблений неправильно.

Таким чином, релігії складаються з вірувань і ритуалів, які пов'язані між собою. Ритуали - це процедури, за допомогою яких люди повинні вводити себе у світ тих речей, які вони вважають священними. Так само йдуть поруч і протилежні цим двом поняття: звичайна, неритуальна поведінка - це те, як ви поводитеся в присутності несвященного. Як ми побачимо, Дюркгейм віддавав пріоритет ритуалам перед віруваннями. У певному розумінні правильне виконання ритуалу - це те, що дало початок вірі у священне.

116

■іу_іД, Тепер виникає запитання: як же люди могли винайти цю йдмінність? Чому з'явилася ця майже універсальна повсюдна ^Іренція розділяти світ на священне й несвященне? У природі немає ^Л^го подібного. Тварини не роблять такої різниці. У фізичному світі ■Ші~ знаходиться на одному і тому самому рівні. Чому ж люди Являють, шо він наповнений невидимими духами, богами, силами, Лісі вимагають певного типу примхливої поваги і стають небезпечними, якщо їм не коряться. Неважко переконатися, що у світі _є чимало цілком реальні небезпеки, але люди повинні швидко ■навчатися, як поводитися з ними на практиці. З чисто практичної точки зору повинно уявлятися, що релігія наповняє світ галюцинаціями.

Утім, є одна реальність, що володіє всіма тими характеристиками, які люди приписують божествам. Дана реальність «є відноситься ні до природи, ні до метафізики. Це саме суспільство. Оскільки суспільство - це справді сила, набагато більша, ніж будь-який окремо узятий індивід чи навіть група індивідів. Саме .суспільство привело нас у це життя і воно ж може убити нас. Кожний із нас залежить від нього незліченними способами. Ми -використовуємо знаряддя й уміння, яких ми не винаходили; ми говоримо мовою, яка прийшла до нас від інших. По суті, весь наш матеріальний і символічний світ отриманий нами від суспільства. інститути, у яких ми живемо - наша форма сім'ї, економіки, політики ■і чого б не було, — прийшли з накопиченого досвіду інших, коротше -із суспільства. Отже, можна з упевненістю стверджувати, що Бог -символ суспільства.

'п Тому навряд чи можна вважати ілюзією почуття, що поза

нами існує щось дуже могутнє і, тим не менше, не є частиною 'звичайної фізичної реальності, яку ми бачимо перед своїми очима. 'Більше того, це щось - почуття нашої залежності від суспільства -існує одночасно поза й усередині нас. У релігіях завжди позначається зв'язок між священним світом за межами нас і чимось священним ■^усередині нас самих. Бог одночасно і поза, і усередині. У розвинутих •релігіях, таких, як християнство чи іслам, існує поняття індивідуальної душі, що належить Богу. У тотемічній релігії примітивних племен також існує подібний зв'язок, оскільки кожен член племені ідентифікується з тотемом. Якщо священна тварина австралійського клану - кенгуру, тоді кожен член клану почуває, що *ін - теж деяким чином кенгуру- І це переконання відповідає чомусь реальному. Ми є часточками суспільства: воно існує тільки у вигляді •агрегату, що складається з нас.

У Більше того, система нашої власної внутрішньої особистості

'сконструйована з частин, які приходять до нас ззовні. Наше ім'я,

наша самоідентичність приходять з тих способів, якими ми пов'язані з іншими людьми, і якими інші люди пов'язані з нами. Ми часто думаємо про себе, уживаючи свої власні імена, але ми рідко даємо собі ці імена самі. І більш глибокі аспекти нашого самоіміджу приходять з нашого досвіду спілкування з іншими людьми. Думаєте ви про себе як про людину, що мас гарний вигляд, звичайну чи відверто неприємну? Відчуваєте себе довірливим, що піддається впливам, непередбаченим, тривожним чи квапливим? Ці почуття стосовно себе сформувалися відповідно з тим, як інші люди поводилися з вами. Ця залежність самоіміджу від інших людей добре відома в соціальній психології. Ми схильні дивитися на себе очима інших людей. Для пояснення цього факту соціолог Чарльз Хортон Кулі використовував поняття «сам розглядає себе у дзеркалі».

Найбільш таємне з усього - сама наша свідомість -соціальна. Ми мислимо словами, але придумали їх не ми. Ми не могли б думати взагалі, не володіючи ідеями. Крім того, ми керуємося у своїй поведінці певними ідеалами. Але ні ідеї, ні ідеали ми не змогли б винайти поодинці. Ідеї й ідеали повинні нести в собі щось загальне; вони є поняттями, які перевершують конкретне і які показують кожну конкретну річ, як приклад більш широкого класу речей. Але природа завжди подає нам себе у вигляді подробиць, ніколи не пропонуючи нам узагальнень. Спостереження природи ніколи не змогло б дати нам загальних понять. Кожне дерево воістину унікальне; і тільки тому, що ми володіємо загальною ідеєю дерева, ми можемо побачити подібність між деревами і тому поводитися з ними як із представниками того самого класу речей.

Якщо Бог є представником суспільства, тоді з цього випливає, що різні типи суспільств повинні мати різні типи богів. Повинна бути відповідність між типом релігії і структурою соціальної групи. У міру того, як змінюються суспільства, так само повинні змінюватися і релігії.

Обертаючись назад, на весь діапазон суспільств, що складали історію людства - від племен мисливців і збирачів до великих світових імперій, - ми можемо побачити, що тип богів, яким поклонялися в кожному з них, відповідає розмірам і структурі суспільства. Бог виражає суспільство не тільки в загальному значенні, але й у деталях. Кожен окремий тип суспільства має свій власний тип Бога.

Якщо Бог виражає суспільство, тоді, в міру того, як суспільство збільшується в розмірах і ускладнюється за своєю структурою, Бог стає усе величнішим і віддаленим. Більше того, як указував сам Дюркгейм, мірою того, як суспільства стають більш складними, сама ідея Бога повинна ставати усе більш абстрактною. З

І^К^либленням і ускладненням поділу праці окремі члени суспільства «^подіють усе більш спеціалізованими життєвими досвідами й усе дмяьніші* відрізняються одне від одного. Отже, будь-який символ, .;^рЙ виражає суспільство як ціле, повинен володіти усе менш ^^Йаченим змістом. Бог віддаляється тому, щоб осягатися як %>нкр^етна емблема, подібно австралійському тотему, і навіть виходить за межі усвідомлення як особистість, подібно одному з Грецьких богів чи богинь. У величезному світі релігій Бог, чи гранична Реальність, проголошується за межами всіх характеристик фізичного світу і тому може бути описаний тільки в абстрактних _;;деличних ступенях - як необмежене, невизначене, нескінченне, всевідаюче, вище Добро. Стає богохульством розглядати Бога як дросто різновид надлюдини.

ф . У цьому розвитку € навіть наступна ступінь. У міру того, як

'■■іфот стає досить абстрактним, поступово зникають всі

"чмггрс-поморфічні елементи релігії. Дюркгейм стверджує, що в

'«індустріальних суспільствах масштаб поділу праці стає настільки

^великий, що навіть сама загальна ідея Бога має тенденцію

: розчинитися, розтанути у повітрі. Вона перетворюється в загальну

«онцепцію гуманності.

''.-■ Дюркгейм не тільки сам по собі був впливовою фігурою, але

^; ;і став засновником дуже важливої школи. Ця школа, до якої звичайно

■'.відносяться саме як до дюркгеймівської школи, домінувала в

:ООЦІальних науках у Франції протягом біля тридцяти років. Протягом

'цього періоду соціологія у Франції означала дюркгеймівську

;-:соціологію. У цілому ряді інших дисциплін, які вивчали людину, саме

-ртуденти Дюркгейма продукували важливі й впливові роботи. Це

^особливо справедливо стосовно етнології (те, що сьогодні в Америці

.іменується культурною антропологією), історії, лінгвістики,

психології і права. Більш чверті сторіччя це співтовариство вчених

«знаходилося в постійній комунікації один з одним і приводилося в

* «рух сутнісно єдиною та воістину чудовою системою знань про події в

■^суспільстві. Ця акумуляція інформації далека від вичерпання і донині.

^: Однак школа Дюркгейма не прожила довше 1930-х рр. Тому є кілька

причин, таких, наприклад, як той факт, що багато хто з представників

її були євреями і тому жорстоко винищувалися в період нацистської

окупації Франції під час Другої світової війни. Але основна причина,

ймовірно відноситься до сильного поєднання дюркгеймівської

соціології з політичними переконаннями, з якими вона була тісно

^Пов'язана. Раціоналізм і оптимізм республіканського кредо

Дюркгейма не зумів пережити мук Другої світової війни. Після

звільнення Франції дюркгеймівській соціології не призначено було

Повернутися. Велика частина французької соціології виявилася

зайнятою або марксистами, або потрапила під сильний вплив з-за кордону, особливо зі Сполучених Штатів. Проте, робота, пророблена Дюркгеймом і його школою, залишається однією з найбільших здійснень в історії цієї дисципліни.

3.5. Розуміюча соціологія Макса Вебера

Макса Вебера, німецького соціального філософа, економіста й історика, часто називають одним із засновників сучасної соціології. Аргументи на користь цього твердження такі: 1) він дав систематичний виклад концептуальних основ соціологічної перспективи; 2) він розробив послідовну філософію соціальної науки, яка осмислила сутнісні основи соціальної дії; 3) у ряді самостійних областей він відзначив основні характеристики сучасної індустріальної цивілізації; 4) через емпіричні дослідження сучасного суспільства він ідентифікував ряд ключових питань, які стали осередком подальших принципових дискусій у межах даної дисципліни; 5) його власне життя являє собою переконливий приклад соціології як покликання.

Біографічні дані. Макс Вебер народився в 1864 р. в м. Ерфурті в родині юриста. Він отримав виховання, яке характеризувалося сімейним багатством, політичним лібералізмом і протестантським духом. Учився в Гейдельбергському, Геттінгенеькому і Берлінському університетах. Темою його ранніх наукових досліджень було господарське життя античних і середньовічних суспільств. З 1891 по 1897 рр. він - професор права і політичної економії в ряді університетів Німеччини. Одночасно веде активну науково-дослідну і публіцистичну діяльність. Однак його викладацька і дослідницька робота була перервана хворобою, що супроводжувалася в 1897 р. нервово-психічним розладом. Незважаючи на це, його академічна продуктивність продовжувала залишатися величезною. З 1907 р., отримавши спадщину, цілком присвячує себе науці. Протягом ряду років активно співробітничає з Німецькою асоціацією соціологів, займаючи там дуже помітні посади. З початком Першої світової війни знаходиться на державній службі (до чого він завжди ставився з великою повагою). Помер у 1920 р. у Мюнхені.

3.5.1. Соціологічний метод

Соціологія в другій половині минулого століття була, по суті, досить молодою наукою. Як уже згадувалося, основоположник цієї науки Огюст Конт був одночасно і засновником нового наукового методу - позитивізму. Позитивізм, розглядаючи людське суспільство

120

«к одну з різновидів природної реальності, вимагав підходити до його .«вченню за допомогою тих методів, які зарекомендували себе в ■-,—•іфодничонаукових дисциплінах: спостереження, реєстрація фактів, ЖІгальнепня і виведення закономірностей.

Щ: Таким чином, позитивізм із самого початку придбав пануючі

Созиції в новій науці. Однак, у міру її розвитку, усе більше число

дослідників задумувалися про правомірність використання саме

цього методу досліджень. Так, німецький історик культури і

соціальний філософ В.Дильтей стверджував, що в соціальних

^дисциплінах способи пізнання повинні відрізнятися від тих, що

склалися в природничонаукових. Справа в тому, що суспільство

дасладається з індивідів, наділених свідомістю, і саме вона - людська

поведінка. Якщо природничі науки мають справу із зовнішнім

досвідом і вдаються головним чином до пояснення явищ, які

^постерігаються, то науки, що вивчають суспільство, яке складається

гд^людей, повинні враховувати розуміння почуттів, мотивів, інтересів

іірих людей.

Н*; Ці іди вплинули на МВебера в його міркуваннях про

науковий метод, який повинен застосовуватися в науці про людське

ісуспільство. І він, у кінцевому рахунку, дійде висновку, що соціальні

,дауки в цьому розумінні повинні глибоко відрізнятися від

.природничих наук (хоча і мають з ними загальний раціональний

,(початок). Однією з найважливіших відмітних рис науки про людське

«суспільство повинне бути розуміння. Вебер виходить з того, що

^(соціологія повинна пізнавати ті значення, які люди надають своїм

Лідіям. Для цього і вводиться термін Уегхіекеп, що дослівно

,-^Переводиться з німецької як «розуміння» і набуває в соціологічному

ІОйєтоді Вебера досить автономне значення.

Зс У той же час соціологія, будучи наукою, яка вивчає людську

^поведінку в максимально узагальненому виді, не може присвятити

.себе виявленню мотивів кожного окремо узятого індивіда - усі ці

йяиотиви настільки відрізняються і не схожі один на один, що ми

їійвиявимося не в змозі скласти скільки-небудь змістовний опис їх чи

Створити яку-небудь типологію. Однак у цьому, на думку Вебера,

Чвемає потреби: оскільки всі люди мають загальну людську природу,

*цам необхідно просто скласти типологію різних дій людей у їх

"'відносинах зі своїм соціальним оточенням.

"і* Суть використання Уегхіекеп полягає в тому, щоб поставити

фребе в становище інших людей для того, щоб побачити, яке саме

■Шначення вони надають своїм діям чи яким цілям служать. Якщо

«соціологи мають намір, наприклад, проаналізувати соціальні

Дичини, через які люди розмахують руками, вони повинні мати якісь

Йдстави для того, щоб вирішити, що саме є спонукальними мотивами

змахів чиєїсь руки нагору і вниз (вправо - уліво), і чому інші так не чинять в аналогічній ситуації. Якшо ви виявляєтеся нездатні до дослідження такого роду значень, це може стати джерелом серйозних оман, коли якісь групи дій будуть віднесені до однієї і тієї ж категорії, у той час як у дійсності вони належать до різних категорій. Дослідження значень людських вчинків - це якоюсь мірою простий розвиток наших повсякденних спроб зрозуміти дії безлічі різних оточуючих нас людей.

У якості одного з важливих дослідницьких інструментів у своєму соціальному аналізі Вебер використовує поняття ідеального типу. Ідеальний тип - це деяка розумова конструкція, що витягується не з емпіричної реальності, а утворюється в голові дослідника - як теоретична схема досліджуваного явища - і виступає як своєрідний «еталон», порівнюючи з яким цікавлячий нас об'єкт, ми можемо судити про міру видалення, чи навпаки, наближення до нього досліджуваної емпіричної реальності. Вебер підкреслює, що сам собою ідеальний тип не може дати знання про відповідні процеси і зв'язках досліджуваного соціального явища, а є чисто методичним інструментом.

Вебер припускав, що соціологи відбирають в якості характеристик ідеального типу певні аспекти поведінки чи інститутів, які доступні для спостереження в реальному світі, і перебільшують їх до форм логічно зрозумілої інтелектуальної конструкції. Не всі характеристики цієї конструкції можуть бути представлені в реальному світі. Але будь-яку конкретну ситуацію можна зрозуміти глибше, порівнюючи її з ідеальним типом. Наприклад, конкретні бюрократичні організації можуть не збігатися в точності з елементами ідеального типу бюрократії, однак знання цього ідеального типу може пролити світло на ці реальні варіації. Тому ідеальні типи є, швидше, гіпотетичними конструкціями, які формуються з реальних явищ і мають пояснювальну цінність. «Ідеальний» тут означає, швидше, «чистий» або «абстрактний», ніж нормативно бажаний. Взагалі кажучи, точний зв'язок між ідеальними типами і реальністю, до якої вони відносяться, залишається не до кінця ясним. Вебер, з одного боку, припускав, що розбіжності, які виявляються, між реальністю й ідеальним типом повинні вести до перевизначення типу, а з іншого боку, він також стверджував, що ідеальні типи є моделями, які не підлягають перевірці. Однак інші соціологи трактували ці моделі реального світу як такі, що перевіряються. Додаткова плутанина може виникнути внаслідок того, що Вебер сам часто мовчки використовував ідеальні типи моделі, які перевіряються. Утім, сутність цього інструменту

122

стане краще зрозуміла з його застосування. Розглянемо два ідеальних типи, використаних Вебером у його соціології.

Г.2. Ідеальні типи соціальних дій Одним з центральних понять веберівської соціології виступає соціальна дія. Ось як визначає її сам Вебер: «"Дією" ми називаємо дію людини (незалежно від того, чи носить вона зовнішній чи внутрішній характер, чи зводиться до невтручання чи терплячого прийняття), якшо й оскільки діючий індивід чи індивіди пов'язують з ним суб'єктивний зміст. «Соціальним» ми називаємо таку дію, яка за пе­ редбачуваним діючою особою чи діючими особами розумінням спів­ відноситься з дією інших людей і орієнтується на нього». ]. Однак дії і вчинки людей вивчають і багато інших наук, зок-

рема, історія і психологія. У чому ж якісна своєрідність чисто соціо-і логічних підходів? Насамперед, у тому, що соціологія вивчає узагаль­нену поведінку людей так ніби вона протікала в деяких ідеальних і умовах. При цьому її цікавить не тільки орієнтованість дій на інших |людей, але і ступінь наповненості їх певним змістом. Поняття ж змі-'сту виводиться зі співвідношення мети і засобів. Вивчення різних варіантів такого співвідношення приводить Вебера до побудови ідеа­льної типології соціальних дій (див. табл.).

і. Мова йде про те, що будь-які вчинки і дії, які здійснюються

людьми, можуть бути «виміряні» за допомогою цих своєрідних ета­лонів, тобто можуть з більшим чи меншим ступенем наближення від­несені до одного з чотирьох ідеальних типів, наведених у таблиці. Давайте спробуємо розглянути кожний з них більш докладно.

Цілераціональна дія. Цей максимальною мірою раціональ­ний тип дії характеризується ясністю й усвідомленням поставленої мети, причому, це співвідноситься з раціонально осмисленими засо­бами, які забезпечують досягнення саме цієї, а не якоїсь іншої мети. В раціональності мети можна упевнитися двояко: по-перше, з погляду її власного змісту, по-друге, з погляду доцільності (тобто відповідності з метою) засобів, що обираються. У якості саме соціальної дії (а от­же, орієнтованої на визначені чекання з боку інших людей) вона при­пускає раціональний розрахунок діючого суб'єкта на відповідну реа­кцію з боку оточуючих людей, з одного боку, і на використання їх поведінки для досягнення поставленої мети - з іншого. Тут необхідно пам'ятати про те, що така модель виступає насамперед ідеальним ти­пом, а виходить, реальні людські вчинки можуть бути зрозумілі на­самперед через вимір ступеня відхилення від даної моделі. В одних випадках такі відхилення не занадто значні, і ми можемо говорити про реальний учинок як про «майже цілераціональний». Якщо ж від­хилення більш істотні, то вони практично виводять нас на інші типи соціальної поведінки.

Ціннісно-раціональна дія. Цей ідеальний тип соціальної дії припускає здійснення таких учинків, які засновані на переконаності в самодостатній цінності вчинку як такого, іншими словами, тут в

124

ІЖОСТІ Мсти вшлунін, і;ама дія. ц,шни;но-рацшнальііа дія, іа осос^им, Завжди підпорядкована певним вимогам, у наслідуванні яким індивід 'рачить свій обов'язок. Якщо він діє згідно з цими вимогами - навіть їлкшо раціональний розрахунок підказує велику імовірність Несприятливих наслідків такого вчинку для нього особисто, -Іриходить, ми маємо справу з ціннісно-раціональною дією. Класичний приклад ціннісно-раціональної дії: капітан потопаючого судна залишає його останнім, хоча це загрожує його життю. Усвідомленість такої спрямованості дії, співвіднесення її з визначеними уявленнями про цінності - про обов'язок, достоїнство, красу, моралі тощо - уже доворить про певну раціональність, усвідомленість. Якщо до того ж МИ маємо справу і з послідовністю в реалізації такої поведінки, а отже, навмисністю, то можна говорити про ще більший ступінь раціональності його, що й відрізняє ціннісно-раціональну дію, скажемо, від афективної. У той же час у порівнянні з цілераціопальним типом «ціннісна раціональність» дії несе в собі щось ірраціональне, оскільки абсолютизує цінність, на яку Орієнтується індивід.

■ ■'■. Уявляється, що розходження між цілераціональним і

ціннісно-раціональним типами соціальної дії приблизно таке ж, як між істиною і правдою. Перше з цих понять означає «те, що є насправді», незалежно від системи уявлень, переконань, вірувань, що склалися в тому чи іншому конкретному суспільстві. Отримати таке знання дійсно непросто, до нього можна просто послідовно, крок за кроком, наближатися - так, як це пропонує зробити позитивіст Конт. Друге ж означає зіставлення того, що спостерігаєш чи маєш намір Почати, із загальноприйнятими в цьому суспільстві нормами і ^явленнями про обов'язкове і вірне. Іншими словами, правда завжди Нормативна.

'■-■ Традиційна дія. Цей тип дії формується у відповідності до

традиції, тобто наслідування тим чи іншим зразкам поведінки, яка вклалася у культурі й схвалюється нею, а тому практично не підлягає раціональному осмисленню і критиці. Така дія відбувається багато в *чюму чисто автоматично, по сформованим стереотипах, воно характеризується прагненням орієнтуватися на звичні зразки Новедінки, які склалися на основі власного досвіду і досвіду Попередніх поколінь. Незважаючи на те, що традиційні дії аж ніяк не 'Припускають вироблення орієнтації на нові можливості (а може бути, ■саме тому), мабуть, саме воно складає левову частку усіх вчинків, здійснюваних індивідами. Якоюсь мірою прихильність людей до 'ійійснення традиційних дій (варіантів, що проявляються у величезній }!йлькості) є основою стабільності існування суспільства і ІРСредбачуваності поведінки його членів. Як указує сам Вебер, «...суто

традиційна дія... знаходиться на самій границі, а часто навіть за межами того, що може бути назване «осмислено» орієнтованою дією».

Афективна дія. Найменш усвідомлена з наведених у таблиці ідеальних типів. Головкою її характеристикою є визначений емоційний стан - спалах пристрасті, ненависті, гніву, жаху тощо. Афективна дія має свій «зміст», головним чином, у якнайшвидшому знятті виниклої емоційної напруги, у розрядці. Цим вона прямо протилежна цілераціональній дії; однак тут приховується певна подібність з ціннісно-раціональною дією, яка, як ми бачили, також не прагне до досягнення якоїсь «зовнішньої» мети і бачить визначеність у самому здійсненні дії. «Індивід діє під впливом афекту, якщо він прагне негайно задовольнити свою потребу в помсті, насолоді, відданості, блаженному спогляданні чи знятті напруги будь-яких інших афектів, якими низькими чи витонченими вони ні були».

Наведена типологія може служити непоганою ілюстрацією для розуміння сутності того, що було вище визначене як «ідеальний тип». Навряд чи якийсь з реальних вчинків, здійснюваних у цьому світі реальними людьми, можна було б повною мірою охарактеризувати як такий, що відноситься до того чи іншого ідеального типу соціальної дії. Вони можуть лише більшою чи меншою мірою наближатися до якогось з них, нести в собі риси і того, і іншого, і третього. А кожний з ідеальних типів буде виконувати функції «еталонного метра» - іридієвого бруска, що зберігається в Паризькій палаті мір і ваг.

Два останніх ідеальних типи соціальних дій, строго говорячи, не є цілком соціальними - у будь-якому разі, у веберівському значенні цього слова. Справді, і традиційний, і особливо афективний типи дії багато в чому близькі до тих типів дій, що властиві і тваринам. Перший з них - традиційний - можна значною мірою уподібнити умовному, а другий - афективний - безумовному рефлексу. Зрозуміло, що вони значно меншою мірою є породженням інтелекту, ніж другий і - особливо - перший типи соціальної дії.

З наведеною вище типологією ідеальних типів соціальних дій досить тісно пов'язана одна зі стрижневих ідей веберівської соціології - ідея про послідовну раціоналізацію соціального життя. Взагалі ідея посилення значення раціональності в міру історичного розвитку того чи іншого суспільства проходить червоною ниткою через наукову творчість Вебера. Він твердо переконаний, що раціоналізація - це одна з головних тенденцій самого історичного процесу. Раціоналізація знаходить своє вираження в збільшенні частки цілераціональних дій у загальному обсязі всіх можливих типів соціальних дій і в посиленні їхньої значущості з погляду структури

126

•суспільства в цілому. Це означає, що раціоналізується спосіб ведення господарства, раціоналізується управління, спосіб мислення. І все це, як вважає Вебер, супроводжується колосальним посиленням соціальної ролі наукового знання - цього найбільше «чистого» утілення принципу раціональності. Формальна раціональність у Іреберівському розумінні - це, насамперед калькульованість усього, що піддається кількісному обліку і розрахунку. Той тип суспільства, у якому виникає такого роду домінанта, сучасні соціологи іменують індустріальним (хоча першим його назвав так ще Сен-Симон, а потім цей термін досить активно використовував і Конт). Усі типи суспільств, які колись існували, Вебер (і слідом за ним - більшість сучасних соціологів) називає традиційними. Найважливіша ознака традиційних суспільств - це відсутність у соціальних діях більшості їх членів формально-раціонального початку і перевага вчинків, найбільш близьких за своїм характером до традиційного типу дії. , . Формально-раціональне - це визначення, яке застосовується до будь-якого явища, процесу, дії, шо не просто піддається кількісному обліку і розрахунку, але і, більш того, у значній мірі вичерпується своїми, кількісними характеристиками. Рух самого процесу історичного розвитку характеризується тенденцією наростання в життєдіяльності суспільства формально-раціональних початків і усе більшої переваги цілераціопального типу соціальних дій над всіма іншими. Зрозуміло, що одночасно це повинно означати і підвищення ролі інтелекту в загальній системі мотивацій і прийняття рішень соціальними суб'єктами.

Суспільство, де панує формальна раціональність, - це таке .суспільство, де нормою є не стільки прагнення до наживи, скільки раціональна (тобто розумно-розрахункова) поведінка. Усі члени такого суспільства поводяться таким чином, щоб раціонально і для .Загальної користі застосовувати усі - і матеріальні ресурси, і технологію, і гроші. Розкіш, приміром, не може вважатися і>аціональною, оскільки це аж ніяк не розумна витрата ресурсів.

Раціоналізація як процес, як історична тенденція, за Вебером, містить у собі: 1) в економічній сфері - організацію фабричного виробництва бюрократичними засобами і розрахунки вигод за допомогою систематичних оцінюючих процедур; 2) у релігії -розвиток теологічних концепцій інтелектуалами, поступове Зникнення чаклунства і витіснення таїнств особистою відповідальністю; 3) у праві - ерозію спеціально влаштованого (аа" &рс) законотворчості і довільного судового прецеденту дедуктивними і'вридичними міркуваннями на основі універсальних законів; 4) у Політиці - занепад традиційних норм узаконення і заміщення *8ризматичного лідерства регулярною партійною машиною; 5) у

моральній поведінці - більший акцент на дисципліну і виховання; 6) V науці - послідовне зниження ролі індивідуального інноватора і розвиток дослідницьких команд, скоординованих експериментів і наукової політики, яка керується державою; 7) у суспільстві в цілому - поширення бюрократичних методів управління, державного контролю й адміністрування. Поняття раціоналізації було, таким чином, частиною веберівської точки зору на капіталістичне суспільство як на своєрідну «залізну клітку», у якій індивід, позбавлений релігійного змісту і моральних цінностей, буде все зростаючою мірою піддаватися державному нагляду і впливу бюрократичного регулювання. Подібно до марксового поняття відчуження, раціоналізація має на увазі відділення індивіда від громади, сім'ї, церкви і його підпорядкування правовому політичному й економічному регулюванню на фабриці, у школі й у державі. Таким чином, Вебер беззастережно уявляв раціоналізацію як ведучу тенденцію західного капіталістичного суспільства. Раціоналізація - це процес, за допомогою якого сфера людських відносин стає предметом розрахунку і управління. У той час, як марксисти визнавали провідну роль розрахунку лише в трудовому процесі і фабричній дисципліні, Вебер знаходив раціоналізацію у всіх соціальних сферах - політиці, релігії, економічній організації, університетському управлінні, у лабораторії і навіть у нотному записі.

3.5.3. Соціологія панування

Одне з питань, що постійно займає Вебера і до якого він повертається знову і знову у своїх роботах, - причини, з яких одні люди підкоряються іншим, а також механізми, за допомогою яких здійснюються соціальні відносини панування-підпорядкування. Слід одразу зазначити, що Вебер розрізняє владу і панування. Перша, вважає він, передує другій і не завжди володіє його характеристиками. Строго говорячи, панування - це, швидше, процес реалізації влади. Крім того, панування означає певну імовірність того, що накази, які віддаються одними людьми (що мають владні повноваження), зустрінуть в інших людей готовність підкоритися, виконати ці накази.

Одне з важливих запитань: при яких умовах виникають між людьми відносини панування-підпорядкування? Ці відносини, за Вебером, засновані на взаємних експектаціях: з боку керуючого, того, хто віддає розпорядження, - чекання того, що розпорядження, яке віддається, буде неодмінно виконано; з боку керованих - чекання, що керуючий має право на віддання таких розпоряджень; тільки при впевненості в такім праві керований отримує мотивацію до виконання

іаказу. Іншими словами, легітимне, тобто законне, панування не цоже обмежуватися самим фактом застосування влади, воно має [Отребу у вірі в її законність. Влада стає пануванням, коли вона юзцінюється людьми як легітимна. При цьому, затверджує Вебер, і...легітимність порядку може бути гарантована тільки внутрішньо, а йме:

1). суто афективно: емоційною відданістю;

: 2). ціннісно-раціонально: вірою в абсолютну значущість

ПОР^ЯД^КУ як вираження найвищих непорушних цінностей (моральних, '^естетичних чи яких-небудь інших);

3). релігійно: вірою в залежність блага і порятунку від збереження даного порядку».

Існують три ідеологічних підстави легітимності, які можуть наділяти правителів владою: традиційне, харизматичне і легально-раціональне. Відповідно до цього Вебер обґрунтовує три ідеальних типи панування, кожний з який отримує найменування за своєю '■ ідеологічною підставою. Розглянемо кожний з цих типів докладніше. Легально-раціональне панування. (Його іноді називають просто раціональним). Тут основним мотивом підпорядкування виступає, певною мірою, задоволення власних інтересів. При цьому люди підкоряються не стільки іншим людям, скільки загальноприйнятим законам, правилам, які цими іншими людьми виражаються і від імені яких вони виступають. Легально-раціональне панування має на увазі покору формальним правилам, установленим за допомогою «правильних» публічних процедур. Звідси - настільки важлива роль, яку відіграє в легально-раціональному пануванні бюрократія, як невід'ємний елемент раціонального суспільства і та величезна увага, яку приділяє їй у своїх дослідженнях Вебер.

Саме поняття «бюрократія» має щонайменше два змісти: 1) визначений спосіб управління і 2) особлива соціальна група, яка Здійснює цей процес управління. Вебер у якості основної характерної риси будь-якої бюрократичної організації виділяв знову ж раціональність. Бюрократичну раціональність, за Вебером, варто розглядати як утілення капіталізму взагалі (причини цього розглядатимуться нижче); тому вирішальну роль у бюрократичній організації повинні грати технічні фахівці, які отримали спеціальну підготовку і користуються у своїй роботі науковими методами. " Бюрократична організація характеризується багатьма

важливими рисами, серед яких Вебер виділяє такі. Ефективність, яка Досягається, головним чином, завдяки чіткому поділу обов'язків між Чаївниками апарату, що дає можливість використовувати на кожній ⁸ позицій вузькоспеціалізованих і висококваліфікованих фахівців. Жорстка ієрархія влади, що дозволяє вищестоящому посадовому

чиновнику здійснювати контроль за діяльністю нижчестоящого. Формально встановлена і чітко зафіксована система правім, яка забезпечує однаковість управлінської діяльності і застосування загальних інструкцій до окремих випадків, а також не допускає невизначеності і двозначності тлумачення розпоряджень: співробітники бюрократичної організації підпорядковуються насамперед цим правилам, а не конкретній особистості, яка їх виражає. Безособовість адміністративної діяльності й емоційна нейтральність відносин: кожен функціонер виступає не як особлива неповторна особистість, а як формальний носій соціальної влади певного рівня, представник займаної ним посади. До інших характерних рис бюрократії відносяться також: адміністрування, засноване на письмових документах; рекрутування персоналу на основі здібностей і технічних знань, отриманих за допомогою фахової освіти; довгострокова служба; просування на основі старшинства чи заслуг; фіксована оплата; поділ приватного й офіційного доходу.

Сучасний науковий аналіз позиції Вебера стверджує, що його ідея про раціональність бюрократії містила в собі два дещо відмінних моменти. В одному розумінні раціональність бюрократії полягала в тому, що вона максимізуе технічну ефективність. Правила, що визначають найбільш придатні засоби для досягнення організаційних завдань, базуються на сучасних технічних знаннях і направляють поведінку членів організації уздовж найбільш ефективних ліній поведінки. В іншому розумінні бюрократія є системою соціального контролю чи влади, яка приймається членами організації чи соціальної спільноти, оскільки вони розглядають правила як раціональні, вірні і справедливі - «легально-раціональна» система цінностей. Однак головна властивість бюрократії, за Вебером, - це її передбачуваність.

Основна мета Вебера полягала в широкому історичному порівняльному аналізі способів політичного адміністрування і їх впливу на суспільство, він прагнув виявити бюрократичний ідеальний тип. Однак, як ми пам'ятаємо, дійсність не зобов'язана збігатися з ідеальним типом (швидше, саме і не повинна збігатися). Реальні бюрократичні організації досить часто виявляються неефективними, вони несуть у собі, поряд з раціональними рисами, чимало ірраціональних, поряд з формальними відносинами, неформальні. Не говорячи вже про те, що покора тут нерідко перетворюється в самоціль, а влада узаконюється самим фактом перебування на посаді.

Традиційне панування. Воно грунтується на звичному, найчастіше не цілком усвідомленому, переконанні у святості і непорушності загальноприйнятих традицій і в законності прерогатив влади, наданих ними. Прихильник традиційної влади приймає

Правила, які втілюють звичай і древню практику. У рамках цього типу Гранування право влади найчастіше носить спадкоємний характер ((приблизно так: «Я служу цій людині, тому що його батьку служив |ІІЙ батько, а його діду - мій дід»). У чистому своєму вигляді це патріархальна влада. Поняття «патріархату» у соціології звичайно використовується для опису панування чоловіків над жінками, ірричому воно може виявлятися в різних типах суспільств. Це поняття вживається також для опису певного типу організації домашнього господарства, у якому старший за віком чоловік панує над усім сімейством, включаючи більш молодих чоловіків. Тому відносини між володарем і його адміністративним апаратом при традиційному типі панування можна уподібнити взаєминам між домогосподарем і '■■ слугами, а також залежними від нього родичами: вони носять особистісний характер, чітко емоційне забарвлення і засновані на особистій відданості.

: Однією з найбільш розповсюджених різновидів традиційного

'панування, за Вебером, є патримоніалізм. У патримоніальних системах адміністративна і політична влада знаходяться під прямим особистим контролем правителя. Причому, підтримка патримоніальної влади забезпечується не стільки тими силами, що рекрутуються з землевласницької аристократії (що типово, наприклад, для феодалізму), скільки за допомогою рабів, регулярних військ чи найманців. Вебер розглядав патримоніалізм як: 1) політично Нестабільний, оскільки він є об'єктом інтриг і двірцевих переворотів, і 2) перешкода розвитку раціонального капіталізму. Іншими словами, патримоніалізм виступав у якості одного з аспектів веберівського пояснення причин відсутності капіталістичного розвитку в різних східних суспільствах, де домінувало особисте правління.

Хариїматичне панування. Воно засноване на виняткових якостях, які приписуються лідеру. Сам термін харизма (від гр. Ьагівта - божественний дарунок, благодать) ввів у соціологічний концептуальний апарат німецький теолог Е.Трьольч. При наявності Нього типу панування накази виконуються тому, що послідовники чи учні переконані в абсолютно особливому характері свого вождя, влада якого перевершує звичайну існуючу практику. Харизматичне панування засноване на екстраординарній, можливо, навіть магічній здатності, якою володіє пан. При цьому неважливо, що в дійсності Цією здатністю наділяють його самі прихильники - ті, хто йде за ним і ■відданий йому (хоча вони і вважають, що його наділяють цим Дарунком деякі вищі сили). Тут не має значення ні походження, ні ПОв язана з ним спадковість, ні скільки-небудь раціональні розуміння ^тільки особисті якості лідера. Наявність харизми означає пряме, безпосередньо здійснюване панування. Харизматиками були

* 131

більшість прославлених в історії пророків (включаючи всіх засновників світових релігій), полководців і видатних політичних вождів.

Як правило, зі смертю лідера учні розносять харизматичні вірування чи перетворюють їх у традиційні («офіційна харизма»), або легально-раціональні форми. Тому сама по собі харизматична влада носить нестабільний і тимчасовий характер.

3.5.4. Соціологія релігії

Деякі з критиків Вебера стверджували, що він ставив своєю метою спростування історичного матеріалізму і прагнув пояснити процес історичного розвитку винятково впливом релігійних вірувань, які панують у тому чи іншому суспільстві. Це не зовсім так. Вебер, швидше, намагався довести, що економічна поведінка людей істотно залежить не тііьки від характеру виробничих відносин (як стверджує марксизм), але й від загальних поглядів людей на навколишній світ. Тим часом релігійні догми і їхнє тлумачення - це і є найважливіша складова частина їх загального бачення світу. Тому на ринку християнин буде поводитися зовсім не так, як мусульманин чи буддист. Таким чином, вивчаючи соціологію релігій, Вебер ставить своїм основним завданням з'ясування того, як економічна поведінка людей залежить від характеру їх світогляду.

Імовірно, найбільш виразною ілюстрацією такого підходу варто вважати одну з найвідоміших його робіт «Протестантська етика і дух капіталізму». У ній стверджується, зокрема, шо світська культура капіталістичного суспільства парадоксальним чином виникла з аскетизму, насаджуваного протестантським реформізмом.

Спробуємо думкою уявити собі карту Європи кінця XIX ст. і виділити на ній три групи країн - відповідно до того, який з напрямів християнської релігії був у них традиційно пануючим. Ми побачимо католицький південь і південний захід (Італія, Іспанія), православний схід і південний схід (Росія, Балкани, Греція) і протестантський центр і північний схід (Англія, Німеччина, скандинавські країни). Якщо ми слідом за цим спробуємо виділити зони, що розрізняються за ступенем розвиненості капіталістичної економіки того періоду, то переконаємося, що границі області, де рівень «просунення» капіталізму був найвищим, досить чітко збігаються з границями протестантського світу (особливо, якщо додати сюди ще і США). Уже такий, чисто географічний, підхід наштовхує на думку про певні історичні взаємозв'язки.

Однак спочатку необхідно виявити найбільш характерні риси самого капіталізму як ідеального типу. «Капіталізм, за Вебером, визначається наявністю підприємств..., мета яких одержання

максимального прибутку, а засіб досягнення цієї мети - раціональна організація праці і виробництва. Сполучення прагнення до прибутку з раціональною дисципліною - ось історично індивідуальна риса (вхідного капіталізму. Індивіди, які жадають грошей, були у всіх рідомих суспільствах, але рідка і, можливо, унікальна особливість юпіталізму полягає в тому, що бажання наживи задовольняється не шляхом завоювання, чи спекуляцій інших авантюр, а за допомогою дисципліни і науки».

При цьому капіталізм західного типу отримав свій розвиток гільки в західноєвропейській цивілізації і насамперед у тих суспільствах, де панувала ідеологія протестантизму. Протестантська ,_; етика як сукупність моральних правил, якими варто керуватися в повсякденній діяльності, може бути зведена до п'яти основних положень кальвіністської концепції:

; • є Бог, Усевишній, який створив світ і який ним править, але

: який незбагненний для кінцевого розуму людей; :■ І' • цей всемогутній і таємничий Бог заздалегідь визначив

•кожному з нас порятунок чи осуд на погибель, ми ж своїми діями . неспроможні змінити приречення Боже; • Бог створив світ у славу собі;

■>■■'■ • людина, яку Він визначив для порятунку чи загибелі,

повинна трудитися на збільшення слави Божої і на створення Божого царства на цій землі;

>. • справи мирські, людська природа, плоть відносяться до

категорії гріховності і загибелі, порятунок же дарується людині (зверху як Божа благодать».

о. Як стверджує Р.Арон, усі ці елементи «у розрізненому виді

^існують і в інших релігіях та віровченнях, але таке одночасне їхнє

сполучення - незвичайне й унікальне». І справа тут не тільки в

^вродженні «духу капіталізму». Не менш важливо, що релігійний

-світогляд такого виду відкидає який би то не було містицизм, а

відповідно, звернений на сугубо мирські справи. Він схиляє людей до

"Того, щоб звернути свою увагу, головним чином, на природний

'Порядок речей, який доступний вивченню за допомогою науки і

•повинен бути нею вивчений. Тим самим відкидається будь-яке

ідолопоклонство, і інтерес віруючих звертається насамперед на

^задоволення суттєвих потреб, причому, наукові пошуки не

'Відкидаються, а визнаються цілком правомірними.

'■- Це і є знаменита веберівська теза про необхідність

^і1розчаклунення навколишнього зовнішнього світу. Сутність

^Протестантської етики, за Вебером, зводиться до такого:

надприродне, може бути, і існує, але людина до нього не причетна.

використання будь-яких магічних засобів як способу порятунку

оголошується блюзнірством. Логіка досить проста: роби свою земну справу якнайкраще - тільки цим ти можеш бути бажаний Богу. Такого роду концепція «...носить антиритуальний, антикультовий характер і схиляє людське існування до визнання природного порядку речей, який наука не тільки може, але й повинна вивчати. Тим самим вона побічно сприяє розвитку наукових відкриттів і протистоїть будь-якому ідолопоклонству».

І ще раз про «дух капіталізму» як такий. Сам Вебер вважає, що квінтесенція його якнайкраще виражена в одному з листів чудово відомого протестанта і борця за свободу США Бенджаміна Франкліна, і виглядає вона у викладі Вебера (у сильно скороченому вигляді) таким чином:

«Пам'ятай, що час ~ гроші...

Пам'ятай, що кредит - гроші...

Пам'ятай, що гроші за природою своєю плодоносні і здатні породжувати нові гроші...

Пам'ятай прислів'я: тому, хто точно платить, відкритий гаманець інших. Людина, яка розраховується точно до встановленого терміну, завжди може зайняти у своїх друзів гроші, які їм у даний момент не потрібні.

Варто враховувати, що самі незначні дії впливають на кредит...

Крім того, акуратність показує, що ти пам'ятаєш про борги, тобто, що ти не тільки пунктуальна, але й чесна людина, а це збільшує твій кредит...

Остерігайся вважати своєю власністю усе, що ти маєш і жити відповідно до цього. У цей самообман впадають багато людей, що мають кредит. Щоб уникнути цього, веди точний рахунок своїм витратам і доходам».

Основний висновок Вебера з приводу наведеної вище цитати Франкліна таке: «Чесність корисна, тому що вона приносить кредит, так само полягає справа з пунктуальністю, старанністю, помірністю -усі ці якості саме тому і є чеснотами». Цей висновок дуже прагматичний та раціональний і тому цілком укладається у викладену вище веберівську концепцію про послідовну раціоналізацію життєдіяльності людського суспільства.

Один з розділів праці про протестантську етику називається «Аскеза і капіталістичний дух». У цій назві прямо пов'язуються самообмеження в споживанні матеріальних благ з завданнями капіталістичного нагромадження. Розглядаючи цю проблему, Вебер указує, що й в інших цивілізаціях (наприклад, у китайській) можна було знайти чимало раціональних передумов до розвитку капіталістичного господарського ладу, однак у них був відсутній

[релігійний (а отже, морально-етичний) фактор. Для виникнення ^капіталізму необхідний був розвиток у досить великої частини членів суспільства зовсім особливого світовідчування у формі мирській протестантської аскези: «Виробити якнайбільше і спожити Якнайменше, що в деякому розумінні є крайньою мірою нерозумності, хоча саме ця ознака складає сутність капіталізму, як Його бачить Маркс, і основу радянізму, як його уявляють собі ті, хто не відноситься до комуністів».

Таким чином, протестантизм підкреслював незалежність індивіда від церкви, духівництва і ритуалу. Релігійні доктрини його стверджують, що віруючі зовсім не зобов'язані заради свого порятунку залежати від інституціалізованих засобів благовоління католицької церкви (конфесія, євхаристія, баптизм), від посередницької ролі священика чи від особистих благочестивих справ. Ключовим елементом протестантських доктрин стала індивідуальна віра в Христа як особистого рятівника гріховного людства. Протестанти піддавалися «рятівній опіці», оскільки поки вони вірили, що тільки обрані визначено для порятунку, вони не могли мати повної впевненості у своєму особистому порятунку. Пасторське умовляння в протестантизмі стверджувало, що відгуком на таку турботу повинно стати світське покликання, самоконтроль, важка робота й общинне служіння, оскільки ці якості могли б дати знак вибраності. Протестантизм багато дав для культурного змісту раннього капіталізму - індивідуалізм, мотивацію до досягнень, ворожість до того, хто успадкував багатство й розкіш, законність підприємницького покликання, опір магії і марновірству, прагнення до організації і розрахунку в суспільному й особистому житті. І, імовірно, саме протестантизм виробив багато з елементів раціоналізації західного суспільства. У той самий час Вебер вважав, що хоча ця етика була надзвичайно важлива для розвитку духу капіталізму, вона вже не була необхідною умовою розвитку капіталізму після його ствердження як пануючого суспільного ладу.

Слідом за Протестантською етикою і духом капіталізму Вебер почав велику роботу з порівняльної соціології релігії. Вона охоплювала дослідження релігії Індії, Китаю й античного Близького Сходу. До часу смерті Вебер працював над соціологією Ісламу, Оцінюючи ретроспективно, можна стверджувати, що обсяг інформації, яка увійшла в підготовчі матеріали, приголомшує. Деякі з конкретних досліджень з соціології релігії, початих Вебером, здійснили глибокий вплив на загальний обсяг ерудиції в цих областях - наприклад, його дослідження зв'язку інтелектуалів з релігіями порятунку в Індії, його дослідження пророцтва в древньому Ізраїлі. Але. у той час як Вебер у ході своєї роботи входив з багатьох

135

напрямів, він завжди повертався до того, що складало головний його інтерес, а саме - до відношення інтелектуального й економічного процесів-в історії. Установивши, для свого задоволення, зв'язок релігії з капіталізмом на Заході, він використовував загальну історію людської релігії як гігантську лабораторію, щоб верифікувати свої первісні тези. Знову і знову його головним пунктом досліджень древніх і незахідних релігій ставала відсутність аскетизму внутрішнього світу.

СОЦІОЛОГІЧНІ КОНЦЕПЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ

Вивчаючи будь-який об'єкт, ми чи рано пізно (швидше за все

• - з самого початку) звертаємося до питання про те, як він улаштований, з яких частин і великих фрагментів складається, і які функції цих окремих елементів, блоків і вузлів у життєдіяльності системи чи організму в цілому. Такий підхід характерний і для медиків, ретельно й досконально вивчаючих і кожний з органів людського тіла, і способи їх взаємозв'язку між собою; і для біологів, які, знайшовши, що все живе складається з клітин, прагнули знайти складові частини цих первинних «цеглинок»; і для фізиків, які наполегливо докопуються до самих глибинних елементів атома і

• щдря. Наполегливе прагнення до дослідження будови, устрою ЯІкавлячих нас предметів і явищ, видно, с взагалі невід'ємною рисою процесу пізнання, тому що навіть дитина намагається заглянути усередину іграшки, яка їй сподобалася, - саме так осягаються ази навколишнього світу.

* Точно так само діють і люди науки. Згадаємо, що студенти-

иедики починають з вивчення анатомії - науки про будову людського тіла, про те, з яких складених елементів і частин складається це тіло. -Та й будь-яка наукова дисципліна - будь то фізика, хімія, біологія - в якості свого фундаменту містить комплекс інформації про те, з яких елементів, великих і малих частин складається об'єкт її вивчення. ЇГак що будова, структура досліджуваного об'єкта є одним з основних предметів будь-якої науки.

в? Не є виключенням і соціологія. Кожний з великих соціологів

приділяв у своїй творчості чимало уваги проблемі будови суспільства. Правда, підходи їх при цьому дуже розрізнялися. Класична соціологія, головним чином, шукала відповіді на запитання про те, у які великі соціальні групи об'єднуються індивіди, які складають те чи інше суспільство, і які найбільш характерні ознаки, за якими можна занести конкретного індивіда в «списки» конкретної групи. Сучасні соціологи набагато частіше направляють свій уявний оогляд на пошуки «безособових» елементів - статусів, ролей, Функцій, інститутів.

¹ ■'■ В основі будь-якої структури лежить не стільки подібність

людей між собою, скільки їх розходження, нерівність. Причому, якщо ^яти біологічні і навіть психологічні параметри, властиві різним

людям, то ми знайдемо тут набагато менше розмаїтості, ніж у тих випадках, коли ми звертаємося до різних позицій, які вони займають у соціальній структурі.

У соціології склалося досить багато теорій і концепцій, які ставлять у центр своєї уваги вивчення соціальної структури. Більшість з них роблять наголос на детермінучій, визначальній ролі соціальної структури стосовно складових її елементів. Крім того, ці теорії трактують структуру не як навіки застиглу конфігурацію, а підкреслюють її динамічний, змінний згодом характер.

У теоретичній соціології переважають дві основні Моделі соціальної структури - 1) ціннісно-нормативна й 2) категоріальна. Перша з них найбільш чітко представлена школою структурного функціоналізму. Сутність функціонального підходу полягає, по-перше, у виділенні елементів соціальної взаємодії і, по-друге, - у визначенні їх місця і значення (функції) у соціальному зв'язку. Громадське життя функціоналісти розглядають як нескінченну безліч взаємодій між людьми і групами людей та переплетення цих взаємодій. Для того щоб піддати їх аналізу, необхідно знайти в цій надзвичайно рухливій соціальній системі якісь стійкі елементи. Сукупність цих стійких елементів і утворює структуру. Структури не зв'язані однозначно з конкретними індивідами, а утворюють сукупність позицій участі індивідів у системі. Заповнення тих чи інших позицій означає для індивідів, що беруть участь, набуття деякого соціального статусу. При цьому передбачається, що заняття більш відповідальних позицій і виконання відповідних таким позиціям функцій повинне отримувати винагороду з боку системи -насамперед, у виді соціального престижу. Так чи інакше, система повинна забезпечувати розподіл індивідів за різними позиціями структури, де їх діяльність могла би послужити задоволенню як індивідуальних, так і суспільних потреб.

Категоріальні моделі в якості основних компонентів соціальної структури виділяють великі групи людей, об'єднаних подібними соціальними ознаками - класи, соціальні страти, професійні групи. Тут € два основних напрями, що трохи по-різному описують і трактують соціальну структуру. Прихильники марксизму і неомарксизму підкреслюють обумовленість соціальної структури та її особливостей характером пануючого способу виробництва і прагнуть, насамперед, виявити протиріччя в ній. Представники ж різних концепцій технологічного детермінізму головним джерелом змін, що відбуваються в соціальній структурі, вважають технологічні інновації і думають, що технічний прогрес здатний сам по собі вирішити всі протиріччя в структурі.

Нижче буде зроблена спроба більш докладно розглянути в узагальненому виді основні положення згаданих теорій і концепцій, і, крім того, торкнутися проблеми переміщення індивідів і соціальних груп з різних позицій соціальної структури - процесу, що називається в соціології соціальною мобільністю.

4.1. Соціальний інститут як система статусів і ролей

Будь-який складний агрегат складається з якихось елементів, об'єднаних у досить великі блоки, що інтегруються, у свою чергу, в єдине ціле. Так, будь-який біологічний організм являє собою єдину систему органів, кожний з який складається з клітин. Що ж ми могли б прийняти в якості елементарних одиниць суспільства? Здавалося б, що за питання - звичайно ж, людей... Однак звернемо увагу на те, що у своїх взаєминах люди суцільно і поруч ставляться один до одного не просто як до особистостей, засновуючи ці відносини не на своїх симпатіях і антипатіях, особистих емоціях і почуттях, точніше - не на одних тільки емоціях і почуттях. Ми дивимося один на одного, Насамперед - як на начальника (підлеглого), чоловіка (дружину), Студента, викладача, міліціонера тощо. Коли, наприклад, студент закінчує вуз, оточуючі змінюють своє ставлення до нього, у їх Ставленні з'являється щось інше, більш поважне і шанобливе, хоча як особистість він, імовірно, практично не змінився з отриманням диплома. Погодимося, що саме такий погляд людей один на одного й утворює у першому наближенні те, що ми називаємо соціальною структурою. Досить часто нас, у першу чергу, цікавлять не стільки особистісні характеристики тих, з ким ми спілкуємося, скільки те положення, яке вони займають у суспільстві. Незалежно від того, подобаються нам люди чи ні, ми можемо ставитися до одним з них з іговагою, до інших - фамільярно, до третіх - поблажливо чи навіть зі Ййевагою.

. Поняття соціального статусу

Розглядаючи соціальні системи, ми вже говорили, шо існують концепції, згідно з якими люди не можуть розглядатися як елементна база суспільства. Люди, швидше, проживають у цих Системах, подібно мешканцям багатоквартирного будинку, які Уїжджають у квартири, розташовані на різних поверхах його, ^лишають їх. переїжджаючи в інші квартири, розташовані поверхом *Ище чи нижче, чи взагалі - в інші будинки. Взаємне розташування Чих квартир жодним чином не зміниться від того, хто саме займає їх у |*8Ний момент. (Хоча конкретні мешканці в період свого проживання * квартирі, звичайно, можуть надати їй свої індивідуальні риси,

139

зробивши за своїм смаком ремонт, тримаючи її в порядку чи несправності).

Приблизно так само полягає справа і з соціальними системами. Вони утворюються в результаті упорядкування різних соціальних позицій: одні позиції розташовані в цій системі вище, інші нижче, треті розташовуються приблизно на тому самому рівні. Відповідно ставляться один до одного й люди, які займають ці позиції: до одних вони звертаються як до вищих, до інших - як до нижчих, до третіх - як до рівних. Чим же визначається взаємне розташування цих соціальних позицій? Відповідь на це запитання, по суті справи, міститься в самому перекладі терміна: яіаіии - це латинською - правове положення. Іншими словами, статус людини -це сукупність його прав і обов'язків стосовно інших людей, які володіють іншими статусами. Звернемо увагу на подвійність цього зв'язку: мої права стосовно іншої людини обертаються його обов'язками стосовно мене, і навпаки.

Треба зауважити, що ми безупинно змінюємо свій статус постійно навіть протягом одного дня. Прокинувшись, ми йдемо снідати зі своїми батьками, знаходячись у статусі сина чи дочки; вийшовши на вулицю, ми аж до автобусної зупинки зберігаємо за собою статус пішохода; сівши в автобус, набуваємо статус пасажира; ввійшовши в двері свого інституту, аж до закінчення занять залишаємося в статусі студента... Словом, кожного разу, коли ми опиняємося в складі якоїсь спільноти людей, об'єднаних спільною метою та спільною діяльністю, ми набуваємо певного статусу (точніше, нас наділяють ним оточуючі). Сукупність статусів, що характеризують особистісні і соціальні позиції однієї і тієї ж людини, називаються статусніш набором. Можна вважати, що сполучення усіх властивостей відомою мірою характеризує індивідуальність людини, її неповторне місце в системі суспільних відносин. Однак кожного разу будь-який конкретний статус у будь-якій сфері життєдіяльності й у кожній із спільнот характеризується визначеними правами і визначеними обов'язками. Тому цілком доцільно з цього приводу можна навести слова Н.Смелзера: «Статусом називається позиція людини в суспільстві з визначеними правами й обов'язками».

Права й обов'язки - це завжди дві сторони одного і того ж соціального зв'язку. Ті права, які дає батькам їхній статус щодо своїх дітей, мають своїм зворотним боком не тільки і не стільки обов'язки дітей стосовно батьків, скільки їхній же, батьків, обов'язки стосовно дітей (хоча, у свою чергу, зміст батьківських прав, звичайно, багато в чому визначається й обов'язками дітей).

Відзначимо два важливих моменти, пов'язаних з поняттям соціального статусу. По-перше, сукупність усіх статусів у будь-якому

140

І^успільстві організована в ієрархічні ряди. Іншими словами, статуси ^находяться в співпідпорядкованості один одному, а отже, співвідношення їх, як правило, виражається в поняттях «вище» -«нижче». Статуси не рівні один одному і відображають нерівність людей. По-друге, поняття статусу завжди відносне. Поняття статусу незастосовне до жодного людини, поки вона знаходиться одна, сама цо собі, поза зв'язком з іншими людьми. Для того щоб це поняття набуло змісту, вимагаються, щонайменше, дві людини, статус однієї з яких неминуче буде відрізнятися від статусу іншої. Так що можна [Сміливо стверджувати, що Робінзон не мав ніякого статусу, поки на острові не з'явився П'ятниця.

Серед безлічі різноманітних статусів, якими володіє одна і та сама людина, можна виділити головний (чи ключовий) - той, що вирішальним чином визначає його соціальні позиції в суспільстві в цілому. Найчастіше цей статус — особливо в сучасних суспільствах -пов'язаний з економічною та професійною діяльністю. Але не тільки. ■У расово-сегрегованому суспільстві, наприклад, головний статус ноже визначатися кольором шкіри. У теократичній державі надзвичайно важливе віросповідання, а також та позиція, яку займає людина в церковній ієрархії. Головний статус звичайно визначає спосіб життя людини, коло її спілкування, престиж в очах оточуючих. Певні статуси ми здобуваємо від народження — та ж сама раса, приналежність до визначеної національної спільноти, нарешті, статус сина чи дочки. Такі статуси називаються приписаними (чи йскриптивними). Саме це поняття - «аскрипція» (чи дослівно -приписування) означає, що певні якості індивідів задані більшою мірою тим становищем, у якому ці індивіди породжені (і над яким вони фактично не мають контролю), ніж їх власними досягненнями. Приписані статуси особливо важливі в традиційних - кастових і станових - суспільствах, де людина народжувалася принцом чи жебраком, тобто могла з появою на світ отримувати приналежність до дуже високої чи дуже низької статусної групи. Отримання іскриптивного статусу - за визначенням - не залежить від самої людини, її бажань та дій.

Слід зазначити, що в загальному випадку аскриптивний статус не збігається з природженим. Природженими, строго Говорячи, можуть вважатися тільки три соціальних статуси: стать, Р*са, національність. Це ситуація, у якій соціальний стан визначається чисто біологічними факторами. Аж до самого останнього часу змінити їх було в принципі неможливо. Однак у *■ язку з останніми успіхами медицини з'ясувалося, шо в результаті серії надзвичайно складних хірургічних операцій виявляється можливим змінити не тільки колір шкіри (і специфічні риси обличчя,

обумовлені расовою приналежністю), але й стать. Так що питання про природженість цих статусів також набуває деякої невизначеності.

Цілим набором статусів володіє будь-яка система споріднення. Причому, тільки частина з них є аскриптивними - ті, що виражають той чи інший ступінь кревного споріднення (батько, мати, син, дочка, брат, племінник тощо). Цілий ряд родинних статусів є такими, що набуваються. Так, одружившись, чоловік набуває не тільки статусу чоловіка власної дружини, але й отримує в родичі всю її кревну рідню.

Взагалі більшу частину статусів зі свого статус ного набору людина, звичайно, завойовує, додаючи до цього якісь зусилля. Для того щоб придбати статус студента, необхідно здати вступні іспити у вуз, а щоб отримати (підтвердити) цей статус, приходиться рік здавати екзаменаційні сесії; досягнення статусу фахівця з вищою освітою вимагає чимало потрудитися над дипломним проектом і підготовкою до державних іспитів. Такі статуси іменуються набутими (або придбаними).

Визнання володіння людиною тим чи іншим статусом (іноді навіть ототожнення її особистості з цим статусом) називається ідентичністю. При цьому незалежно від того, чи отримана ідентичність від народження чи ж досягнута в результаті витрачених зусиль, у будь-якому випадку вона засвоюється індивідом через процес взаємодії з іншими людьми, які оточують її. Саме інші ідентифікують його особливим чином. Тільки якщо ідентичність підтверджена іншими, вона стає реальною для самого індивіда, який вважає, що він володіє нею. Іншими словами ідентичність - це продукт взаємодії ідентифікації і самоідентифікації. Саме інші ідентифікують його особливим чином. Наприклад, сьогодні все частіше (причому, не тільки в спеціальній літературі, але й у широкій пресі) з'являються матеріали про трансвеститів - індивідів, які ідентифікуються як чоловіки, але які б воліли бути жінками (чи навпаки). Вони можуть проробляти будь-яку кількість дій, випробувати усі види хірургічних утручань для того, щоб реконструювати свій організм із погляду бажаної нової ідентичності. Однак сутнісна мета, якої вони прагнуть досягти, полягає в тому, щоб принаймні деякі інші прийняли цю нову ідентичність, тобто ідентифікували їх з цього погляду. Неможливо дуже довго бути чимось чи кимсь тільки для себе. Мова йде про те, що при ідентифікації нашого статусу інші повинні сказати нам, хто ми є, інші повинні підтвердити нашу ідентичність. Хоча, звичайно, є випадки, коли індивіди наполегливо повторюють про свою ідентичність, яку більше ніхто у світі, крім них самих, не визнає за реальну. П. і

Бергери називають таких індивідів «психотиками», вважаючи, що вони «являють собою маргінальні випадки» самоідентифікації.

В арто розрізняти соціальні й особисті статуси однієї і тієї ж самої людини. Особистий статус ~ це позиція, яку займає людина у своєму безпосередньому оточенні, оцінка, яку дають їй родичі, колеги, друзі. Різні люди, що володіють одним і тим самим соціальним статусом, можуть мати різні особисті статуси, і навпаки. Можна було б провести таку відмінність: особистий статус - це доложення, яке людина займає в малій (як правило, первинній) групі, а соціальний - позиція, займана нею у великій соціальній спільноті. Соціальний статус носить значною мірою безособовий характер, тоді як особистий статус підкреслює ваші індивідуальні якості.

Відмінність соціального й особистісного статусу завжди чітко проглядається в ступені авторитету і впливу, яким володіє людина в структурі колективу тієї формальної чи неформальної організації, до якої вона належить. Скажемо, дослідження рейтингу викладачів (що проводяться у вигляді опитування студентів, які виставляють їм оцінки за цілим рядом професійних якостей) вибудовує їх усіх у ранжированому ряду. Цей список очолюють лідери - викладачі, що отримали найвищі оцінки (рейтинг), а замикають аутсайдери - викладачі, оцінені студентами нижче усіх. Іншими словами, одні викладачі мають більш високий статус, а інші -більш низький. Однак мова тут йде винятково про особистий статус, тому що соціальний статус у всіх викладачів, що входять у список рейтингу, звичайно ж, однаковий. І, звичайно ж, особистісний статус можна досягти більшою мірою, ніж соціальний (за винятком, може бути, того особливого статусу, яким ми наділяємо своїх близьких родичів).

І точно так само, як кожний з нас має цілий набір соціальних статусів, наша життєдіяльність характеризується і визначеним комплексом статусів особистих. Це пов'язано з тим, що протягом .еврго життя ми одночасно (точніше, поперемінно) беремо участь у ркитті безлічі малих груп - своїх сімей, компаній друзів, навчальних і Виробничих колективів, спортивних команд. При цьому в кожній з іНих у нас установлюється свій особливий статус - високий, середній ЗД низький.

Ми вже говорили, що соціальні статуси - це щось начебто Дорожніх осередків. Люди, що заповнюють ці осередки, неминуче привносять у них свою індивідуальність. Зрештою, будь-яких прав і будь-яких обов'язків можна дотримуватися з більшим чи меншим Ступенем бажання і сумлінності. Іншими словами, міцність нашого соціального статусу якоюсь мірою нерідко залежить від нашого

особистого статусу. Але й особистий статус у чималому ступені визначається рівнем статусу соціального.

4.1.2. Соціальна роль

У той самий час кожного разу, коли людина займає певну соціальну позицію, її поведінка, імовірно, буде залежати не стільки від того, яке її власне уявлення про те, як необхідно поводити себе людині, яка займає таке становище, скільки від того, чого саме очікують від власника цієї позиції оточуючі її люди, ніж від її індивідуальних особистісних характеристик. Характер поведінки, очікуваний від власника того чи іншого соціального статусу, саме і називається соціальною роллю. Наприклад, конкретний шкільний учитель виконує роль «учителя», яка співвідноситься з певною очікуваною - з боку учнів, шкільного керівництва і батьків -поведінкою, незалежно від його (чи її) особистих почуттів; і завдяки цьому, стає можливим узагальнення професійно-рольової поведінки вчителя незалежно від індивідуальних характеристик тих людей, що займають цю соціальну позицію.

Соціологічна важливість поняття ролі полягає в тому, що вона демонструє нам, яким чином і за допомогою яких механізмів індивідуальна діяльність випробує на собі вплив суспільства і, завдяки цьому, відповідає регулярним установленим зразкам. Виконання нами визначених ролей упорядковує соціальне життя, тому що робить поведінку людей передбачуваною. Нижче ми побачимо, що соціологи використовують ролі як свого роду елементарні структурні одиниці, з яких конструюються соціальні інститути. Наприклад, школа як соціальний інститут може бути піддана аналізу в якості зборів і взаємодії ролей вчителів і учнів, які будуть загальними для всіх шкіл.

У теорії соціальних ролей досить широко представлені два основних підходи. Саме поняття ролі вперше було систематичним чином використано на початку ЗО-х рр. XX ст. Дж.Г.Мідом, попередником теорії символічного інтеракціонізму. Він описував ролі як продукт взаємодії між людьми, яка носить експериментальний і одночасно творчий характер. Мідівська соціальна філософія споконвічно виявляла цікавість до того, яким чином діти освоюються в суспільстві і розвивають свої соціальні сутності («самості») шляхом прийняття ролей, тобто ніби приміряючи на себе у своїй уяві ролі інших - батьків, матерів, учителів, лікарів. Дорослі у своїй поведінці, як передбачалося, теж використовують «приміряння» на себе ролей інших людей для розробки своїх власних ролей. Відповідно до теорії символічного інтеракціонізму, кожна роль містить у собі взаємодію з іншими ролями; наприклад, роль «учителя» неможливо зрозуміти без

144

'ьолі «учня», і вона може бути визначена тільки як очікувана поведінка наставника в співвіднесенні з очікуваною поведінкою учня. Процес взаємодії означає, що люди, виконуючи свої ролі, завжди перевіряють сформовані в них більш-менш цілісні уявлення щодо ролей інших, і реальні реакції людей, які діють у ролях інших, підкріплюють такі концепції чи ставлять їх під питання. Це, у свою чергу, веде людей до того, щоб підтримувати чи змінювати власну рольову поведінку.

Другий підхід бере свій початок від Р.Лінтона (1936). Згодом цей підхід став складовою частиною функціоналізму — однією з найбільш впливових шкіл сучасної соціології. Функціоналізм розглядає ролі як сутнісно запропоновані і статичні (тобто незмінні) очікування. Ці розпорядження кореняться в культурі суспільства і знаходять своє вираження в соціальних нормах, які і вводять поведінку в русло ролей. Підхід культурних розпоряджень визнає, що ролі можуть часто визначатися в зв'язку з іншими ролями, однак не вважає, що сам процес взаємодії може створювати нові ролі чи модифікувати вже існуючі. Хоча, звичайно, індивіди можуть отримувати інформацію про зміст своїх ролей і про те, наскільки успішне їх виконання, в ході взаємодії з людьми, що виконують інші ролі.

Яким чином соціальне оточення змушує людей правильно виконувати свої ролі? Цьому служить механізм санкцій. Коли той, хто має певний статус, поводиться таким чином, що це розходиться з нашими очікуваннями, ми, зрозуміло, виявляємо тим чи іншим способом своє невдоволення, роздратування, гнів; і навпаки, якщо люди виконують свої ролі як повинно бути, ми виявляємо їм своє схвалення, заохочення. Тим самим соціум направляє людей у русло, бажане для суспільства в цілому, принаймні - для найближчого соціального оточення.

Скільки-небудь ефективне вивчення соціальних ролей при величезній їх розмаїтості в суспільстві вимагає хоча б самої загальної їх класифікації. Така спроба була почата на початку 50-х рр. XX ст. Т.Парсонсом. Він виділив п'ять основних параметрів, за допомогою яких може бути описана будь-яка роль.

■ 1. Рівень емоційності. Здається, кожному ясно, що існують

ролі, у яких очікується максимально беззастережна (і безстороння) поведінка - працівників правоохоронних органів, наприклад. У той $Самий час якщо настільки ж емоційно стримано буде поводитися ваша дружина (чоловік), те, імовірно, ваша реакція на це буде не самою позитивною.

2. Спосіб отримання. Враховуючи, шо роль є поведінка, очікувана від власника визначеного статусу, ми вправі очікувати, що

характер статусу зробить свій вплив і на характер ролі. І справді, малюнки деяких ролей зумовлюються приписаним характером їх статусу; інші ж ролі набуваються разом зі статусом, що набувасться, (звичайно, і ті й інші ролі їхнім власникам приходиться «розучувати», щоб правильно виконувати).

3. Масштаб. Деякі з ролей досить жорстко обмежені певними аспектами взаємодії. Наприклад, якщо викладач вузу при оцінці рівня знань студента на іспиті буде виявляти інтерес не тільки до того, як студент засвоїв пройдений матеріал, але й брати до уваги ступінь його релігійності чи політичні переконання, те це буде означати, що він виходить за рамки ролі, а значить виконує її неправильно. У той самий час, наприклад, рамки відносин між роллю батька і роллю сина розсунуті набагато ширше, оскільки батька повинні турбувати найрізноманітніші сторони життя його дітей,

4. Ступінь формалізації. Виконання багатьох ролей значною мірою формалізовано, тобто носить свідомо безособистісний характер. Такі практично всі ролі в більшості формальних організацій - особливо бюрократичних, військових і напіввійськових. Тут правила поведінки чітко окреслені і гранично знеособлені, а діапазони імпровізації невеликі (хоча, як показує теорія організацій, і не виключені цілком). Інша крайність - це слабко окреслені ролі, такі, як батька чи друга, де діапазон для внесення чисто особистих моментів набагато ширший. Навряд чи варто очікувати, що інспектор ДАІ зобов'язаний вникати в усі обставини вашого особистого життя, які призвели вас до даного конкретного порушення правил дорожнього руху; якщо ж він буде ставитися до одних порушників з більшою поблажливістю, ніж до інших, ми оцінимо таке виконання ролі як некоректне. І навпаки, виконання ролі друга зажадає від вас набагато більш уважного ставлення до слабких і сильних сторін того, з ким ви взаємодієте; тут набагато більше значення, ніж у першому випадку, має особистий статус обох партнерів.

5. Мотивація. Виконання різних ролей зумовлено різними мотивами. Навряд чи ми будемо очікувати, шо бізнесмен витрачає свої гроші, час і енергію, керуючись розуміннями процвітання своєї громади чи збагачення найманих їм працівників; головна його мета - отримати максимальний прибуток (насамперед - з метою подальшого вкладення засобів у справу для отримання ще більшого прибутку тощо). Політик керується у своїх діях розширенням обсягу особистої влади. Працівники ж органів соціального забезпечення ставлять своєю метою досягнення благополуччя своїх клієнтів. Усі ці мотиви, зрозуміло, примхливо переплетені в складній соціальній взаємодії, десь почасти збігаючись за своєю спрямованістю, десь суперечачи один одному. Взагалі з усіх критеріїв класифікації ролей критерій

ивації, імовірно, найбільше важко піддається безпосередньому обліку й аналізу.

' Словом, так чи інакше будь-яка соціальна роль є складне,

комплексне сполучення конкретного вираження всіх цих п'яти характеристик. Подальша розробка теорії ролей у соціологічній теорії післявоєнного періоду привела до істотних доповнень у ній. Так, £.Гоффман (1959) увів поняття рольової дистанції. Ним позначається 'ситуація суб'єктивного відокремлення від ролі її виконавця, коли він це може «зжитися» з нею, не почуває себе при виконанні ролі як риба у воді. Так, у «Записних книжках» А.П.Чехова описаний сюжет, у Якому діють університетський професор, який з відразою і нудьгою ставиться до викладання і ночами із захопленням займається переплітанням книг, а також палітурник, великий аматор ученості (таємно ночами займається наукою).

У цей же період розробляються концепції рольового конфлікту. Це поняття досить багатозначне й описує цілий ряд досить типових ситуацій. 1) Це може відбутися в тих випадках, коли індивід виявляє, що він (чи вона) повинен виконувати в один і той самий час дві чи більше ролей, причому кожна з них висуває несумісні з іншими ролями вимоги, що виконуються. Таке нерідко відбувається, наприклад, з тими працюючими жінками, які повинні задовольняти одночасно рольовим очікуванням службовки, дружини і матері, які можуть вступати між собою в конфлікт. 2) Бувають Ситуації, коли особистість визначає малюнок своєї ролі інакше, ніж ті, хто знаходяться в зв'язаних з нею ролях, як це відбувається, наприклад, у тих випадках, коли у вчителя складаються свої власні уявлення про те, як повинна виглядати професійна поведінка педагога, а ці уявлення заперечуються батьками чи місцевими керівниками системи освіти. 3) Може скластися і так, що чиясь роль виявляється на перетинанні уваги двох чи більш статусних груп, чиї вчікування щодо того, як саме повинна виконуватися ця роль, суперечать один одному. У такій ситуації може виявитися, наприклад, майстер, на який спрямовані конфліктуючі очікування з боку менеджерів і з боку робітників.

Ч" Люди з часом виробляють свої способи подолання рольового

•конфлікту. Існує кілька досить розповсюджених способів такого Роду, який узагальнив, наприклад, Р.Мертон. Серед них, наприклад, установлення для себе ступеню важливості різних ролей - для того, Щоб у ситуації конфлікту віддати перевагу тому, що представляється більш важливим; чіткий поділ різних сфер життєдіяльності, де виконуються ролі, між якими можливий конфлікт; нарешті, жарт.

Ще однією проблемою, яка цікавила соціологів в останні Роки, була свобода індивідів у рольовій творчості - покладанні на

себе ролей і їх виконанні. За сучасними уявленнями, вона досить широко варіює - насамперед, у залежності від того, які можливості для імпровізації допускає відповідний їй тип статусу. Можна, наприклад, порівняти виконання соціальної ролі з дією в античному театрі масок. У виставі актору запропоноване проголошення певного тексту, а на обличчя його надіта нерухома маска, яка відповідає характеру персонажа, що виконується. Сьогодні роль цього персонажу виконує один актор, у завтрашній виставі - інший, котрий надягне ту ж маску і буде вимовляти той самий текст. Однак голос, що лунає з ротового прорізу, відбиває індивідуальність актора, рухи -манеру його гри, а, крім того, актор цілком може трохи відступати від дослівного проголошення тексту ролі, хоча і не має права спотворювати його змісту. Словом, будь-яка соціальна роль допускає можливості імпровізації. І, імовірно, певний відбиток на характер цієї імпровізації буде накладати загальна рольова система, якою володіє даний індивід у відповідності зі своїм специфічним статусним набором.

4.1.3. Соціальний інститут

Тепер прийшов час поговорити про термін, що винесений у заголовок даного розділу. Поняття соціального інституту характеризує великомасштабні об'єднання соціальних статусів і ролей, призначені для упорядкування всього громадського життя. Цим поняттям у самому загальному виді позначають стійкий комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм, установок, що регулюють взаємодію людей у визначеній сфері життєдіяльності й організуючих його в систему ролей і статусів. Сукупність таких систем ролей і статусів і утворює, у кінцевому рахунку, Велику Систему, яка називається соціальною системою.

Поняття інституту, так само, як і ролі, має відношення до встановлення деяких загальних для всіх зразків поведінки, однак інститут розглядається як одиниця більш високого порядку спільності, яка інкорпорує в себе безліч ролей, що співвідносяться і пов'язані між собою. Так, школа як соціальний інститут охоплює роль учня, роль учителя, ролі керівників навчального процесу (директора, завуча); крім того, враховуючи, що школа досить тісно пов'язана і з зовнішнім оточенням, школа як інститут пов'язаний з ролями батьків, ролями інспекторів (наприклад, районного управління народної освіти), методистів тощо. Причому ці ролі приблизно однаковим чином «розписані» у кожній зі шкіл, які у своїй сукупності утворюють систему шкільної освіти в даному регіоні чи навіть у суспільстві в цілому.

При цьому, зрозуміло, варто розрізняти соціальний інститут

щ сукупність правил взаємодії від конкретних організацій і

Юціальних груп, що функціонують за цими правилами. Так, поняття

«інститут моногамної сім'ї» означає зовсім не окрему конкретну

■ім'ю, а просто комплекс однакових чи дуже схожих норм, яким

даруються у своїй повсякденній життєдіяльності безліч родин

Моногамного типу. Іншими словами, соціальний інститут не слід

ототожнювати із сукупністю осіб, установ, організацій, наділених

яевними матеріальними засобами здійснюючих певну суспільну

функцію. Успішне здійснення соціальної функції тісно пов'язано з

«Наявністю в рамках відповідного соціального інституту цілісної

системи стандартів поведінки, необхідних для реалізації цієї функції.

Таким чином, зі змістовної сторони соціальний інститут - це не що

іише, як набір доцільно орієнтованих стандартів поведінки

конкретних осіб у типових ситуаціях.

Оскільки правила і норми, що утворять інститути, так чи Інакше відображають різні цінності, які сприймають члени даного суспільства, ми можемо винести своє судження про ступінь його згуртованості, інтегрованості, якщо знаємо, чи всі члени суспільства Підпорядковуються цим правилам і нормам (тобто виконують запропоновані їм ролі) і наскільки строго вони їх дотримуються. Крім того, така інформація дає нам уявлення про те, наскільки глибоко ці норми інтерналізовані в мотиваціях людей. Ми вже згадували вище, що під інтерналізацією мається на увазі процес, у ході якого індивід вивчає і сприймає як обов'язкові для себе особисто соціальні цінності і норми поведінки, які розглядаються як доречні в його чи її соціальній групі чи більш широкому суспільстві. Це відбувається шляхом перетворення цінностей і норм, що задаються ззовні, у глибокі внутрішні переконання.

У теоретичній соціології сформувався цілий напрямок,

Ев'язаний з вивченням стійких форм організації і регулювання змадського життя, - інституціальна соціологія. Тут досліджується _г лив на соціальну поведінку людей різних соціальних нормативних актів і інститутів. Сама необхідність виникнення інститутів і їх функціонування розглядається як природничоісторична закономірність. З позицій інституціальної соціології, соціальні ^інститути призначені для свідомого регулювання й організації ^Життєдіяльності великих мас людей і постійного відтворення повторюваних і найбільш стійких зразків поведінки, звичок, традицій, ІЦО передаються з покоління в покоління.

. Взагалі кажучи, поняття соціального інституту прийшло в

^оціологію з юридичних наук, де воно позначає комплекс законів і |Фрм, що регулюють соціально-правову діяльність у визначеній сфері

(приміром, інститут власності, інститут спадкування тощо). У той самий час у соціології це поняття придбало значно більш широкий зміст і стало позначати узагалі весь спектр соціально регульованої й організованої поведінки великих соціальних груп.

У суспільному та індивідуальному житті нараховується безліч найрізноманітніших сфер спільної діяльності людей. Навряд чи було б плідним з аналітичної точки зору зв'язувати з кожною з них свій власний окремий соціальний інститут. Доцільніше було б провести своєрідну типологію цих сфер діяльності і вказати, у рамках якого інституту здійснюється її регулювання. Більшість авторів, які аналізують сфери дії і функції соціальних інститутів, прямо пов'язують їх формування з необхідністю регулярного й організованого задоволення певних суспільних потреб. Дійсно, якщо ми хочемо зрозуміти, у чому полягає суть функцій того чи іншого інституту, ми повинні прямо зв'язати їх із задоволенням потреб. Одним з перших указав на цей зв'язок Е.Дюркгейм: «...Запитувати, яка функція поділу праці, це значить досліджувати, якій потребі вона відповідає». Отже, якщо ми хочемо скласти типологію соціальних інститутів, нам необхідно виділити найбільш важливі соціальні

[Ііотреби, у задоволенні яких потребується для свого нормального Ірозвитку будь-яке суспільство, і вказати ті інститути, функцією яких ;Є задоволення цих потреб.

Усі ці соціальні потреби задовольняються, звичайно, не автоматично, не спонтанно, не самі собою. Для цього необхідні спільні, скоординовані зусилля всіх членів суспільства, і ці зусилля здійснюються в межах інститутів. Крім організації спільної діяльності, інститути служать також цілям розподілу різних ресурсів, потреби, у яких відчувають всі інститути для свого нормального .функціонування.

: Спираючись на «соціальний реалізм» і теорію соціальних

фактів Е.Дюркгейма і виходячи з того, що найважливішими соціальними фактами варто вважати соціальні інститути, можна вивести цілий ряд базових соціальних характеристик, якими вони повинні володіти. Коротко розглянемо ці характеристики.

1. Інститути сприймаються індивідами як зовнішня реальність. Іншими словами, інститут для будь-якої окремо узятої людини являє собою щось зовнішнє, існуюче окремо від реальності думок, почуттів чи фантазій самого індивіда. У цій характеристиці інститут має подібність з іншими сутностями зовнішньої реальності - навіть деревами, столами і телефонами, - кожна з який знаходиться поза індивідом. Він не може, наприклад, побажати, щоб дерево зникло. Те ж саме відноситься і до інституту.

2. Інститути сприймаються індивідом як об'єктивна реальність. Фактично це в трохи іншій формі повторює попередню характеристику, але не цілком збігається з нею. Щось є об'єктивно реальним, коли будь-яка людина погодиться з тим, що воно дійсно існує, причому поза і незалежно від його свідомості і дане йому в його відчуттях.

3. Інститути мають примусову силу. До деякої міри ця якість мається на увазі двома попередніми: фундаментальна влада інституту над індивідом полягає саме в тому, що він існує об'єктивно, і індивід не може побажати, щоб він зник за його бажанням чи примхи. Подобається нам це чи ні, добровільно чи проти свого бажання, усвідомлено чи неусвідомлено, але ми усі змушені виконувати розпорядження і правила, які складають зміст практично ■кожного із соціальних інститутів, у межах яких протікає наше життя. У противному випадку можуть наступити негативні санкції.

4. Інститути володіють моральним авторитетом. Інститути не просто підтримують себе примусовою силою. Вони проголошують своє право на легітимацію - тобто вони залишають за собою право не тільки яким-небудь чином покарати порушника, але і винести йому моральне осудження. Зрозуміло, інститути

розрізняються за ступенем своєї моральної сили. Ці варіації виражаються звичайно в мірі покарання, яка накладається на порушника. Держава в екстремальному випадку може позбавити його життя; сусіди чи товариші по службі можуть оголосити йому бойкот. В обох випадках покарання супроводжується почуттям обуреної справедливості в тих членів суспільства, які причетні до цього.

5. Інститути володіють якістю історичності. Інститути -це не просто факти, але історичні факти; вони мають історію. Майже у всіх випадках, пережитих індивідом, інститут вже існував до того, як він народився, і буде після того, як він помре. Значення, втілені в інституті, акумулювалися протягом довгого часу незліченним числом індивідів, чиї імена й обличчя ніколи вже не будуть витягнуті з минулого.

4.2. Соціальна класифікація

Поняття «клас» у самому загальному виді використовується для позначення певної множини, що складається з елементів, кожний з який володіє, як мінімум, однією загальною для усіх властивістю; саме наявність цієї загальної властивості і дозволяє об'єднати їх усі в єдиний клас. Кожний з цих елементів може виступати як виразник і представник свого класу.

Що стосується терміна класифікація, то, узятий одночасно з визначенням «соціальна», він означає не що інше, як систему великих груп людей, розташованих в ієрархічному (тобто супідрядному) ряду, які утворюють у своїй сукупності суспільство в цілому. Саме поняття «соціальний (чи суспільний) клас» ввели в науковий оборот на початку XIX ст. французькі історики Тьєрі і Гізо, вкладаючи в нього при цьому головним чином політичний зміст, показуючи протилежність інтересів різних суспільних груп і неминучість їх зіткнення. Приблизно в той самий період ряд англійських економістів зробили перші спроби розкрити внутрішню будову класів, їх «анатомію».

Однак по-справжньому активне використання цього терміну в соціології й інших соціальних і політичних науках починається з К.Маркса. І хоча сам Маркс не дає чіткого й однозначного визначення поняття «клас» (як ми побачимо нижче, це зробив В.І.Ленін), приймаючи його як щось саме собою що розуміється і добре усім відоме, аналіз класової структури індустріального капіталізму XIX ст. займає в його працях величезне місце. У своїх роботах поняття класу Маркс використовує, насамперед, в економічному розумінні, хоча маються розбіжності в поглядах на те, що ж вважати вирішальними економічними детермінантами.

4.2.1. Марксистська традиція в класовому аналізі

Маркс робив аналіз класів, головним чином, в аспекті економічної життєдіяльності суспільства, а саме - відносин власності на капітал і засоби виробництва. Він поділяв населення на тих, хто володіє власністю на засоби виробництва, і на ті, хто позбавлений такої власності - на капіталістів і пролетаріат. Правда, при цьому визнавалося існування й інших дуже великих груп, що не знаходили хмісця в цій структурі, таких, як селяни і дрібна буржуазія, однак Маркс був твердо переконаний, що вони являють собою пережитки Докапіталістичної економіки, які будуть стрімко зникати, розмиватися» у міру усе більшого дозрівання капіталістичної ^системи. У марксистській традиції введення поняття «клас» було ^більше, ніж просто способом опису економічного становища різних асоціальних груп, оскільки Маркс розглядав класи не тільки як зручну аналітичну модель, але як цілком матеріальні колективності і реальні соціальні сили, здатні змінювати суспільство.

■і У той самий час, хоча економічний підхід Маркса

Підкреслює, насамперед, об'єктивні фактори, він був також дуже "добре обізнаний і про суб'єктивний вимір, який називав класовою ^відомістю. Дуже часто, стверджував він, існує розбіжність між ійб'єктивними обставинами і суб'єктивним усвідомленням, яке мають люди про своє становище у класовій системі. Досить часто люди можуть помилятися щодо своєї реальної позиції в суспільстві - про такий випадок Маркс говорить як про помилкову свідомість. Однією З найважливіших передумов успішної революції з боку «ксплуатованого класу саме і є зростання класової свідомості, тобто поінформованість людей про те, що вони дійсно є гнобленою групою, З це їхня спільна доля. Безупинне прагнення капіталістів до стягнення (Прибутку веде до експлуатації пролетаріату, і тому, як був ^Переконаний Маркс, - до його безупинної пауперизації. У таких :іумовах робітники повинні розвивати в собі класову свідомість, і ^Пролетаріат повинен рости від буття як клас «у собі» (тобто просто Економічно визначеної категорії, що не володіє самосвідомістю) до становлення в клас «для себе», що складається з робітників із класово Усвідомленим поглядом на світ і готовий вступити в класовий конфлікт із капіталістами.

Макс Вебер, загальний підхід якого до соціології був у багатьох випадках довгостроковою конфронтацією з Марксом, у принципі визнавав правильність марксового поділу населення на класи за ознакою наявності чи відсутності власності на капітал і на Засоби виробництва. Однак він вважав такий поділ занадто грубим, одномірним, спрощеним і пропонував доповнити його градацією

відповідно до економічних розходжень у місткості ринку праці. Клас трактується Вебером як група людей, які володіють однаковими життєвими можливостями. Класова позиція, відповідно до Вебера, детермінує можливість того, що життя індивіда буде випливати визначеним патернам. Це означає, що, внаслідок визначеної спільності доступу до обмежених ресурсів, існує сильна імовірність того, що люди усередині одного класу, мають подібні біографії, поведінку й наміри в розумінні того, чого вони бажають і чого реально досягають у цьому конкретному суспільстві.

Одним із джерел місткості ринку товарів і послуг виступає капітал, а кваліфікація й освіта найманих робітників формують інший ринок - праці, який теж повинен прийматися до уваги при класовому аналізі. Іншими словами, пропонувалося розглядати як критерій класифікації не тільки власність на засоби виробництва, але й власність на робочу силу. Оскільки власники власності на засоби виробництва утворюють клас, ті власники робочої сили, чия кваліфікація виявляється виключною на ринку і які, завдяки цьому, будучи найманими робітниками, отримують високу платню, також конституюються в клас. Таким чином, Вебер виділяв у капіталістичному суспільстві вже не два, як Маркс, а чотири основних класи відповідно до тих позицій, які вони займають на товарному ринку (що визначається розмірами власності на засоби виробництва) і на ринку праці (що визначається рівнем кваліфікації) -див. табл. Позиції ж, займані класом на тому чи іншому ринку, детермінують життєві шанси, отримувані його представниками, тобто можливості, якими володіє індивід для того, щоб претендувати на отримання певної частки вироблених у суспільстві товарів економічного і культурного характеру.

Класовий конфлікт, за Вебером, - це дійсно загальнопоширене явище, але він з найбільшою імовірністю виникає між групами з безпосередньо конфронтуючими інтересами -наприклад, швидше, між робітниками і менеджерами, ніж прямо між робітниками і капіталістами. Вебер відзначав також немаловажне значення інших принципів стратифікації, що відрізнялися від чисто класових, а саме - соціальної репутації чи статусу, а також влади.

Система класів у капіталістичному суспільстві за М.Вебером

, - Позиції на Позиції на Клас ринку товарів ринку праці

Буржуазія (клас власників капіталу) високі

Професіонали (клас інтелектуалів, адміністраторів і менеджерів)

Д рібна буржуазія (клас дрібних . . . * . . ^ низькі

підприємців і торговців) _____

Робітничий клас - низькі

Сучасні підходи до аналізу класової структури часто відкидають марксистське визначення. У просунутих, тобто розвитих суспільствах диверсифікація власності і перевага її акціонерної форми, а також відділення володіння капіталом від менеджменту і контролю над індустрією роблять відсутність концентрованої в одних руках власності на капітал настільки широко розповсюдженим явищем, що це не дає можливості провести чіткого розмежування між групами з різним економічним становищем - наприклад, між менеджерами і фабричними робітниками. Не збулося і пророкування Маркса про пауперизацію (що відзначав ще наприкінці минулого століття Е.Бернштейн).

Проте, говорити про повне відмовлення від марксистських підходів до класового аналізу суспільства було б передчасно. Переконлива логіка, чіткий внутрішній зв'язок різних розділів усієї марксової теорії змушує деяких соціологів знову і знову звертатися до марксистської методології, на якій, наприклад, у значній мірі засновані розглянуті нижче підходи до класового аналізу Е.Райта і його колег.

4.2.2. Немарксистські підходи до визначення класів

У різних соціологічних школах - наприклад, американської й

англійський — класові теорії розвивалися в трохи різних напрямах.

Післявоєнні американські соціологи взагалі розглядали своє

суспільство як безкласове. Це відбувалося почасти внаслідок того, що

'Вони вважали, начебто вже не існує різких перепадів у розподілі

"Матеріальної винагороди (яку вони розташовували по ранжирі уздовж

/безперервного континууму), почасти - через їхню переконаність, що

4*ндивідів У сучасному суспільстві можна цілком правомірно

розподіляти в класи за безліччю критеріїв і факторів, не пов'язаних з економічно визначеним класом, таких, як рід занять, релігія, освіта, етнічна приналежність. Вони приймали, швидше, точку зору Вебера щодо статусу і розробляли багатомірний підхід, який трактував соціальний статус і престиж як незалежні фактори, які послабляли чи навіть витісняли економічно детермінований клас. Більшість ієрархічних схем професійних шкал, використовуваних у дослідженні нерівності, просто припускали, що професії можуть, швидше, бути ранжовані за принципом «краще» чи «гірше», ніж за іншими, - що відповідають доходу і престижу, які отримують їх власники.

Британські соціологи в цей період спочатку приймали в якості вирішальної детермінанти класу поділ праці і визначали основний принцип класового поділу як границю між фізичною і нефізичною працею. Це, як тоді уявлялося, повинно було відповідати основним розбіжностям в економічних і соціальних умовах життя. Такий поділ був навіть прийнятий в якості офіційно-статистичного і за підсумками перепису 1951 р. сформував основу Британського Генерального Регістра класифікації соціоекономічних груп (5ЕС -5осіо-Есопотіс Огоирв). Ці соціоекономічні групи містять у собі людей, чиї життєві стилі (чи способи життя) подібні у відношенні соціальної, культурної поведінки, і люди розміщуються в 5ЕО, насамперед, на основі їх професійних занять і професійного статусу. Число статусів спочатку складало тринадцять, а до 1961 р. збільшилося до сімнадцяти. Існує стиснута версія шести соціоекономічних класів, які описуються як; 1) професіонали; 2) роботодавці і менеджери; 3) клерки - проміжні і молодші працівники нефізичної праці; 4) кваліфіковані працівники фізичної праці і самостійні (самонаймані) непрофесіонали; 5) напівкваліфіковані працівники фізичної праці й обслуговуючий персонал; 6) некваліфіковані працівники фізичної праці.

Таке розмежування носило значною мірою штучний характер, і в теоретичному класовому аналізі соціологи рідко використовують цю класифікацію; однак не можна не визнати, що вона, у кінцевому рахунку, виникає з веберівського зауваження про життєві шанси. Так чи інакше цей розподіл не є широко уживаним у соціології, оскільки в розвитих суспільствах економічні і соціальні умови багатьох видів інтелектуальної праці (у всякому разі, більш низького рівня) стають усе більш подібними до тих, у яких працюють і живуть працівники фізичної праці; не існус і значних відмінностей між тими, хто знаходиться у підніжжі та на вершині сходів занять фізичної праці. Тепер клас визначається, швидше, за критеріями ринкових і трудових ситуацій. Ринкова ситуація відноситься до матеріальної винагороди і життєвих шансів (таких, як оплата

"роботодавцем додаткових пільг, страховок і інших матеріальних благ), безпеки і можливостям службового просування. Трудова ситуація має відношення до характеру розв'язуваних трудових завдань, технології виробництва і структурі соціальних відносин у системі контролю у фірмі. Передбачається наявність погодженості між цими факторами в тому розумінні, що ринкова винагорода і трудові умови прогресуючим чином поліпшуються в міру сходження по класовій ієрархічній градації. Значна увага приділялася процесу, іменованому структуралізацією, у ході якого класи можуть трансформуватися з економічних категорій у соціально значущі групи. Фактори, що детермінують структуралізацію, містять у собі, зокрема, проживання в порівняно однорідних за складом монокласових громадах, низькі показники соціальної мобільності, які утримують людей в межах одного класу, і спільність життєвих стилів, що ведуть до перетворення класів у ідентифіцибельні групи. Відмінність класів може доповнюватися варіаціями в розділюваних соціальних цінностях і в політичній ідентифікації.

Додаток цього загальноприйнятого визначення, яке тепер уже досить близько грунтується на веберівському підході до класу, не завжди легко здійснюється на практиці. Критерії в принципі враховують розмаїтість класів, заснована на різних рівнях винагород, різних типах трудових ситуацій і різних їх комбінацій. І, тим не менш, точна ідентифікація декількох основних класів - це сьогодні справа, швидше, інтерпретації, ніж самоочевидного й об'єктивно детермінованого буття. Тепер загальноприйнятою соціологічною моделлю класової структури в деяких країнах (наприклад, у Великобританії) є поділ населення на три класи - робітничий, проміжний і вищий. Працівники фізичної праці відносяться до робітничого класу; працівників нефізичної праці низького рівня, таких, як клерки і нижчі техніки, відносять до проміжного класу; а менеджерів, адміністраторів і професіоналів - до вищого. Деякі соціологи поміщають у робітничого клас і канцелярських працівників, але це не загальноприйнятий погляд. У той самий час, як ми бачимо, у цю схему знову не уписуються великі капіталісти, а також дрібні і середні підприємці.

Що стосується американської соціології, то її в питанні про класову структуру характеризує значна розмаїтість поглядів і напрямів. Укрупнено можна було б виділити два основних підходи -немарксистський і марксистський (чи напрями, близькі до них), інтерес до яких у 70-80-і рр. XX ст. у США помітно зріс. Для немарксистського напряму характерне виділення в класовій структурі просто «вищих» і «нижчих» класів. Якщо бути більш точним, то традиційний поділ дотримується чотиричленної структури:

Вищий клас (ІЛррег Сіазв), відрізняється найбільш високими розмірами добробуту і влади.

Середній клас (МісІШе Сіакз), який утворюється дуже строкатим конгломератом соціальних груп - від підприємців середньої руки до середньооплачуваних інженерів і клерків.

Робітничий клас (\¥огкіп§ Сіазз), який поєднує працівників фізичної праці.

Нижчий клас (Ііпсіегсіазк), який включає в себе, як правило, представників етнічних меншин, а також жінок, зайнятих на самих низькооплачуваних, найменш безпечних і найменш привабливих робочих місцях.

У той самий час більшість соціологів чітко усвідомлюють, що такого великомасштабного розподілу для більш поглибленого аналізу класової структури явно недостатньо. Вони намагаються знайти більш тонку градацію класового поділу сучасної Америки. Так, Р.Ротмен у своїй монографії «Нерівність і стратифікація в Сполучених Штатах» поступає досить прямолінійно: він просто виділяє верстви усередині середнього класу, приєднуючи їх до трьох інших класів із указівкою зразкової частки кожного з них у загальному обсязі населення (див. табл.).

Потім він детально розглядає кожний з названих класів, їх склад, особливості життєвого стилю і політичної поведінки. В основу ж визначення соціальної ієрархії Ротмен, як і більшість західних соціологів, кладе розмір доходу. Те, шо він називає класом «підприємців» містить у собі міську і сільську дрібну буржуазію. Не обходить Ротмен і питання про характер розподілу: згідно з наведеними ним даними, 0,5% відсотка населення володіють 20,4% активів, тоді як 40% американців володіють менш, ніж 3% загального багатства, яке знаходиться в руках приватних осіб. Відзначимо, що, роблячи свою класифікацію, автор не розділяє соціальну структуру і структуру зайнятості населення: так, до складу робітничого класу, крім індустріальних і сільськогосподарських робітників, включені працівники сфери послуг - одна з найбільш численних професійних категорій у сучасній Америці.

Таблиця

Структура сучасного американського суспільства за Р.Ротменом

К лас Питома вага (%) у населення США

вищий Г-2

виший середній 5-Ю

158

На цей же момент звертає увагу й інший американський соціолог - Чарльз Андерсон. Він підкреслює, що ріст чисельності зайнятих у сервісному секторі відбиває зміни, що відбуваються в структурі зайнятості, але аж ніяк не в соціальній композиції суспільства, У цілому ряді своїх робіт Ч.Андерсон висуває тезу про виникнення «нового робітничого класу». Традиційного робітничого клас, на думку автора, представлений, головним чином, «синіми комірцями» і складає 40-45% головів сімейств у сукупній робочій силі країни. На додаток до нього «нового робітничого клас» складається з найманих службовців («білих комірців»), причому основу його утворять учені, інженери і техніки, втягнуті у виробництво; крім того, Андерсон відносить сюди працівників освіти й охорони здоров'я, а також більшість управлінських, торгових і офісних працівників. Автор представляє розгорнуту характеристику класової структури США на початку 70-х рр. XX ст. (див. табл.).

Незважаючи на деяку суперечливість пропонованих категорій, автор дає досить переконливу і, на думку багатьох дослідників, близьку до дійсності картину класової будівлі американського суспільства.

Серед американських соціологів, що спираються на марксистське розуміння класу, варто виділити роботи Едварда Райта. У своїй монографії «Класова структура і визначення доходу» він дідкреслюе, що ігнорувати суспільні відносини виробництва означає ЛІдкидати одну з фундаментальних причин нерівності при капіталізмі.

Райт справедливо вказує на теоретичні і практичні складності, що виникають при виявленні класової приналежності найманих робітників з числа «білих комірців» - менеджерів, фахівців різного рівня, техніків. У зв'язку з цим він висуває нове положення про «суперечливі локації усередині класових відносин». До таких «локацій» Райт відносить: менеджерів і супервайзерів (розташовуються між буржуазією і робітничим класом), «напівавтономних службовців» (між робітничим класом і дрібною буржуазією), а також дрібних наймачів робочої сили (між буржуазією і дрібною буржуазією). Сама ж дрібна буржуазія як клас - це швидше релікт простого товарного виробництва, ніж продукт капіталізму.

Підсумкові результати аналізу проведеної Е.Райтом та його колегами аналізу класової структури США такі: самий численний клас суспільства - робітничий: робітники разом з тими, хто займає суперечливі, але близькі до них локації, складають від 50 до 60% населення. У той самий час Райт указує на одну немаловажну деталь: більшість нинішніх робітників складають жінки і представники етнічних меншостей (тіпогіНех).

Останнім часом західних соціологів усе більше займає проблема вивчення статевого складу різних класів. Так, критика традиційного підходу до класового аналізу полягає, зокрема, у тому, що він концентрує свою увагу на чоловіках і ігнорує жінок. Приміром, у Великобританії жінки складали на початку 80-х рр.

^ХХ ст. близько 43 відсотків усієї зайнятої робочої сили. Жінки, що Працюють у сфері нефізичної праці, сьогодні зосереджені в значній лірі в невеликій групі занять, в основному, в обмеженому колі професій, а також на канцелярських і торгових посадах, а в сфері фізичної праці - на некваліфікованих фабричних роботах (наприклад, збирання). їхні професійні заняття мають тенденцію відокремлюватися від чоловічих - певні посади і спеціальності взагалі в широкому масштабі резервуються саме для жінок. Вони мають також більш низький у порівнянні з чоловіками рівень ринкової винагороди. Якби участь жінок у всіх сферах зайнятості була рівномірною, ігнорування статевого поділу не могло б уплинути яа спосіб, яким вивчається класова структура. Але оскільки це не так, у соціологів, які досліджують професійну зайнятість, маючи на увазі тільки чи головним чином чоловіків, можуть скластися перекручені уявлення про форму класової структури, оскільки, ігноруючи жінок, вони випускають з розгляду значні верстви в загальній структурі зайнятості.

Взагалі теоретичні і практичні результати трактування чоловіка як центральної фігури в класовому аналізі є предметом широкого обговорення в соціології. Однієї з центральних проблем тут € перетворення сім'ї в одиницю аналізу в емпіричних дослідженнях .класу, і це порушує питання про передачу і закріплення сформованої матеріальної і культурної нерівності в наступних поколіннях (при вивченні, наприклад, соціальної мобільності). Правда, для того щоб приписати сім'ї певну класову позицію, необхідно обумовлено визначити класові позиції всіх членів сім'ї на основі роду занять одного з членів - чоловіка /батька, який розглядається як глава домогосподарства і головний годувальник. Практика емпіричних досліджень показує, що в більшості випадків виконання цієї умови *тає проблематичною. Якщо, наприклад, чоловіку і дружині ііфиписуються, виходячи з їх індивідуальних професійних занять, різні класові позиції, то класова позиція сім'ї не може вважатися -чітко обкресленою. Крім того, способи життя тих сімей, де заробіток (доходи) приносять двоє, можуть істотно відрізнятися від інших, лриналежних тому ж класу, де заробляє лише один. Плюс до цього, Деякі фінансисти вважають, що в класовій теорії несправедливо 'ігнорується виконання жінкою неоплачуваної роботи в будинку, оскільки ця домашня робота підтримує сили членів сім'ї на оплачуваній роботі, крім цього, вони зайняті ще і репродукуванням наступного покоління зайнятих.

4.2.3. Класифікація чи стратифікація?

Термін «стратифікація» ще порівняно недавно розглядався в радянській соціологічній науці як символ «загниваючого впливу Заходу». У своєму прагненні до утвердження й підтримки міфу про безупинний рух до соціальної однорідності соціалістичного суспільства ідеологи від науки пильно викорінювали будь-які натяки про те, що нерівність людей, по суті справи, вічна, а тим більше -будь-яку думку про те, що ця нерівність може служити джерелом постійного саморозвитку суспільства (хоча взагалі така ж думка цілком відповідає принципам діалектики). Усякі припущення про стратифікованість радянського суспільства, про наявність у ньому «верхів» і «низів», «еліти» і «дна» жорстоко припинялися (тим більше, що і сама ця термінологія була не «нашою», а «буржуазною»).

Іншими словами, радянська суспільна наука при описі соціальної структури застосовувала винятково принцип класифікації, відкидаючи стратифікаційний підхід і повідомляючи його псевдонауковим.

Тим часом обидва цих підходи жодним чином не можуть виключати один одний. Це просто дві вимірювальні лінійки з різними масштабами. Поняття «клас», зручне і доречне при макропідході, виявляється явно недостатнім, коли ми спробуємо розглянути цікавлячу нас структуру більш детально. Крім того, для вироблення системного підходу одного лише економічного виміру, який пропонує нам марксистський класовий підхід, явно недостатньо. Тому і теоретичні, і практичні політичного й адміністративного характеру потреби змушують нас шукати інші методики виміру соціальної структури.

Тут і відкриваються ті можливості, які як з аналітичної, так і з практичної точки зору надає вимір стратифікації. «Страта» (зігаіа) у перекладі з латині означає не що інше, як «шар», «прошарок». А що являють собою виділені тим же Ротменом усередині середнього класу проміжні групи - «вищий середній», «підприємницький» і «нижчий середній» класи? їх можна було б назвати «субкласами», а точніше -різними ієрархічно організованими прошарками або верствами того самого середнього класу. Те ж саме ми могли б сказати про «суперечливі локації внутрішньокласових відносин» Е.Райта. Таким чином, стратифікаційний вимір - це не що інше, як досить тонке градуювання верств або шарів усередині класу, що дозволяє провести більш глибокий деталізований аналіз соціальної структури.

Однак це тільки один з аспектів поняття стратифікації. Іншим є той підхід, початок якому поклав М.Вебер. Ми вже говорили вище про запропоновану ним модель класової диференціації суспільства.

162

с він висував і інші принципи визначення соціальної нерівності.

|Іо-перше, тип стратифікації, заснований на статусі. Статус

відноситься просто до ступеня соціальної оцінки, якої удостоюється

індивід чи група. Немає потреби говорити, що дуже часто між

і^татусом і класом існує тісний зв'язок. Але цей зв'язок не є

Необхідний чи універсальний. Так, бувають випадки, коли люди

■іаймають високу позицію в класовій системі, але не набувають

Іфорівнянного статусу. Простим прикладом тому може служити

І^агатий вискочка, який прагне ввійти до складу аристократичного

'Суспільства. І навпаки, можуть бути люди чи групи з високим

'Статусом, які у класовій системі займають порівняно низькі позиції.

Шрикладом тому можуть бути військові в багатьох суспільствах.

І Тісно пов'язано зі статусом веберівське поняття стану як страти.

^Стан (це слово, звичайно, уживається тут не в розумінні власності, а

|;*к приклад - коли люди говорять про буржуазію як про третій стан у

|йаси Французької революції) розуміється Вебером як соціальна група,

Щ якій індивід породжений і в який він залишається під впливом

ріесноти, яку Вебер називає кодексом честі. Звідси випливає, що

^Потрапити в систему станів значно важче, ніж висунутися в класовій

Ійістемі. В останній головним механізмом мобільності є придбання

рїжономічних засобів. У становій системі цього, звичайно,

Недостатньо; можна купити безліч речей, але не можна купити факт

р&вого народження - неважливо, скільки в тебе грошей. Строго

:1х)ворячи, при досконалій системі станів нікому неможливо

висунутися, хоча, порушивши положення кодексу честі, деякі люди

^можуть опуститися нижче. В той самий час у реальному житті

^можливості входження в станову систему існують, і однією з

%айбільш важливих є вступ у шлюб. Вступивши в шлюб з тим, з ким

Ргреба, можна як би виправити факт свого народження.

І» Крім того, згідно з Вебером, існує стратифікація, що

^базується на владі. І це знову ж може бути пов'язане чи не пов'язане і

Н класом, і зі статусом. Влада визначається Вебером досить просто -

іїйс здатність здійснювати свої наміри в суспільстві навіть всупереч

^>пору інших. В обговорюваній стратифікації, заснованій на владі,

^Вебер також використовує такі поняття, як «політичний клас» чи

^партія». Інші соціологи воліють користатися поняттям еліти. Яке би

'поняття не використовувалося, цілком ясно, що всі суспільства

¹Сгратифіковані не тільки з погляду доступу людей до обмежених

'ресурсів і статусу, але також і до влади. Деякі групи в цьому

відношенні більш могутні, ніж інші. Тому ми можемо говорити ще

';^! про один тип веберівської стратифікації - політичний.

' Ще одне ключове поняття стратифікації (особливо в

⁴американських дослідженнях) - це стиль життя. Це поняття,

вперше уведене Вебером, відноситься до загальної культури чи до способу життя різних груп у суспільстві. Деякі американські соціологи наголошували на стилі життя замість економічних факторів, і думали за допомогою цього забезпечити недвозначно немарксистський спосіб дослідження стратифікації. Це особливо справедливо стосовно досліджень стратифікації в Америці, які стимулювала робота Ллойда Уорнера. У 30-40-і рр. XX ст. Л.Уорнер провів детальне польове дослідження соціальної структури громади Ньюберипорт у штаті Массачусетс (виходячи із звичайного правила анонімності при польових роботах, Уорнер назвав цю громаду «Янки сіті»). При цьому в якості основної типологічної ознаки він узяв репутацію, точніше те, як визначали чиюсь класову приналежність його сусіди і земляки.

Дослідження Уорнера цікаво також тим, що це одна з деяких робіт, де показане розходження домінуючих духовних цінностей у представників різних страт - зокрема, моральних. Уорнер розділив громаду, яку він вивчав, на шістьох класів: спочатку на три - вищий, середній і нижчий, а потім кожний з них ще на два - вищий і нижчий. Таким чином, він одержав шість страт, проранжируваних від вищої-вищої (що бере свос походження від старих родин Нової Англії) до нижчої-нижчої (щось подібно люмпенів, розташованих на соціальній драбині нижче пролетаріату). Проводячи своє дослідження, Уорнер намагався виявити той особливий стиль життя, загальний для більшості членів кожної страти, причому, ті його сторони, які були б не занадто прямо пов'язані з очевидними відмінностями в доступі до економічних ресурсів. Наприклад, він проводив різницю між вищезгаданими вищою-вищою і нижчою-вищою стратами, що полягало в більш пізньому виході другої на цей соціальний рівень. У деяких випадках індивіди з нижчої-вишої страти мали набагато більше грошей, ніж люди вищої-вищої страти, і, проте, вони лізли зі шкіри геть, намагаючись хоч у чомусь перевершити стиль життя останніх. Найкращий прикметник, яким можна було б описати стиль життя вищої-вищої страти, - «спокійний». Це, на думку Уорнера, досить різко відрізнялося від стилю життя вищого-середнього класу (з якого, до речі, лише недавно вийшли більшість представників нижчого-вищого класу). У вищому-середньому класі, з яких би позицій їх ні оцінювати, результати чиїх би то не було економічних прагнень відображаються явно, відкрито, іноді навіть з деякою часткою агресивності. Навпаки, стиль життя вищого класу диктує, щоб багатство не виставлялося напоказ, було, наскільки це можливо, сховано. Відповідно до цього, існують також відмінності в етосі кожної зі страт. Скажемо простіше: загальну характеристику етосу середнього класу можна було б виразити словом натиск. Однак ті

164

Цінності, які у середньому класі розглядаються як нормальні здорові даибіції, вищим класом оцінюються як деяка непристойна Напористість і вульгарність.

Подібні відмінності в етосі існують і нижче по соціальній рікалі. Так, Уорнер показав, що розмежувальна лінія між тим, що він називав вищою-нижчою і нижчою-нижчою стратами, носить, йасамперед, моральний характер. Вища-нижча страта (швидше за все, та страта, яку марксистські соціологи назвали б робітничим класом) відна, у деяких випадках, можливо, настільки ж бідна, як і члени втрати, розташовані нижче неї, однак її представники надихаються стосом важкої роботи, дисципліни, енергії й амбітності. Навпаки, індивіди нижчої-нижчої страти («дно» - якщо не люмпени, те дуже близько до них) цілком позбавлені таких чеснот. Там переважаючим етосом виступає хвилинна насолода і презирство до тих винагород, до (исих прагнуть люди в інших стратах. У якомусь відношенні виникає воістину курйозна подібність між найвищою і найнижчою стратами в уорнеровській схемі - у розумінні етосу презирства до амбіційних )гстремлінь. Що стосується пануючого етосу середнього класу, то він, відповідно до аналізу Уорнера, домінує в більшій частині його класової системи. Проходячи зверху вниз, етос середнього класу поширюється від нижчого-вищого класу до вищого-нижчого. У цих ртратах більшість індивідів переповнені обов'язком сумлінного Прагнення до поліпшення своєї економічної ситуації. Що ж Стосується людей на двох крайніх полюсах системи - на самому рерху і на самому дні, то вони споглядають усю цю кипучу активність ІЗ сардонічною відчуженістю.

^ Нарешті, не можна не згадати точку зору ще однієї зі шкіл,

ще недавно однієї з найбільш відомих і популярних у сучасній Іеоретичній соціології. Мова йде про структурно-функціоналістську Юсолу (головним чином - в американській соціології), яка розробила (Ніасний підхід до вирішення проблеми стратифікації. Він був дійсно іуже впливовим протягом якогось періоду часу, хоча, імовірно, варто вказати, що в останні роки цей вплив почав занепадати. Які би іфитерії для детермінації положення в стратифікаційній схемі ні використовувалися (а соціологи цієї школи випробували на собі, ¹ насамперед, вплив Вебера), акцент тут робився на тому, що історична ♦гісія стратифікації полягає в підтримці функціонування суспільства ЦШяхом забезпечення мотивації і винагород членів суспільства. Для убезпечення нормальної життєдіяльності суспільства необхідно, щоб У ньому виконувалися визначені завдання. Щоб виконувати їх, люди ІЮвинні бути мотивовані на це і витрачати зусилля на виконання цих ³*вдань. Найкращим інструментом мотивації служать винагороди, що Привласнюються за успішне виконання цих завдань. Іншими словами,

стратифікація функціонує як своєрідна система батога і пряника. Це виглядає так, ніби суспільство говорило людям: «Робіть те, чого від вас очікують, і ви збережете чи підвищите свій ранг із певними привілеями. Якщо ви відмовитеся від виконання того, чого від вас очікують, то або ви не утримаєте свого статусу, або вас викинуть з нього». Зрозуміло, що на відміну від марксистського акценту на класовій боротьбі тут робиться наголос на інтеграції і стабільності суспільства.

У принципі, при вивченні стратифікації в залежності від тих цілей, що ставить перед собою дослідник, можлива досить широка сваволя при виборі критеріїв стратифікаційного простору.

4.3. Соціальна мобільність

Соціальна структура будь-якого суспільства, якою би моделлю її ні описувати - ціннісно-нормативного чи категоріальною -не є чимось на віки відлитим у форму, нерухомим і непорушним. Навпаки, вона знаходиться в процесі безупинної зміни. Ці зміни, що відбуваються в соціальній структурі, їхній напрямок, темпи і характер є найважливішою частиною загального процесу соціальних змін.

Будь-який з членів суспільства, займаючи визначену статусну позицію, повинен виявляти певну активність, вести якусь діяльність, обумовлену відповідною соціальною роллю. Інакше він просто не зуміє зберегти за собою даного статусу, тому що бездіяльність чи неправильна (з погляду оточуючих людей, пов'язаних з цим статусом) діяльність призведуть до його втрати. І навпаки, раціональні енергійні і цілеспрямовані дії можуть призвести до нових досягнень, а ці нові досягнення тим чи іншим способом - підвищити його статус. Так чи інакше, людина не залишається на одному рівні статусу протягом усього життя; рано чи пізно їй передбачається змінити його, перейшовши на нову статусну позицію. Такі процеси, що відбуваються в будь-якім суспільстві безупинно й охоплюють практично всіх його членів, описуються в соціології поняттям соціальної мобіяьності.