14. Нащонально-визвольний рух і крах колоніалізму

Етапи деколонізації

У XX ст. колоніалізм вичерпав себе як система. Відбулась трансформація економіки в метрополіях. Під впливом НТР головну увагу почали приділяти науко-ємним видам виробництва. Колонії втрачали попе­редню цінність як джерела сировини і дешевої робо­чої сили, ринки збуту. В умовах національно-визволь­ного руху стало важко зберігати владу над залежними країнами. В суспільній свідомості були розвінчані ра­систські теорії про «цивілізаторську місію» Заходу і нездатність народів Азії та Африки до самостійного

розвитку.

На процес деколонізації вплинули такі фактори:

1) розгром мілітаристської Японії і фашистської Німеччини та провал їх загарбницьких планів; 2) ос­лабленая старих колоніальних імперій - Великобри­танії, Франції, Бельгії, Нідерландів, Португалії; 3) підне­сення національно-визвольного руху, консолідація на-піонально-патріотичних сил і їх прагнення до неза­лежності; 4) діяльвість СРСР і США на міжнародній арені, їх економічна, політична, ідеологічна експансія в країни Азії та Африки..

Ліквідація колоніальної системи здійснювалась у три етапи. В 1945-1955 рр. в основному досягли незалежності країни Азії (Індонезія, В'єтнам, Лаос, Камбоджа, Індія, Пакистан, Бірма та ін.). У Північній

71

Африці незалежною стала Лівія. Характерною рисою наступ­ного 20-річчя (1955-1975) було створення незалежних держав головним чином в Африці. Самостійними стали арабські краї­ни Туніс, Марокко (1956), Алжир (1962). 00Н прийняла «Де­кларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам» (1960). Деколонізація була поставлена під міжна­родний контроль, її проведення прискорилось. В 1960 р. неза­лежність здобули 17 африканських країн (Камерун, Мадагас­кар, Сомалі, Конго, Чад, Кот д'Івуар, Габон, Сенегал, Малі та ін.). Цей рік увійшов в історію як «рік Африки». Процес звільнення від іноземного контролю поширився на країни Ара­війського півострова. В 1961 р. на шлях самостійного розвит­ку став Кувейт, що був англійським протекторатом з 1914 р. 23 липня 1970 р. виник султанат Оман в результаті державно­го перевороту і об'єднання князівств Маскат і Оман, що були пов'язані з Англією «особливими договірними умовами». 14 серпня 1971 р. була проголошена повна незалежність від Великобританії Бахрейну, 3 вересня 1971 р. - Катара. 2 грудня 1971 р. замість колишнього англійського протекторату Дого­вірного Оману була створена федерація Об'єднані Арабські Емірати, куди ввійшли 7 князівств: Абу-Дабі, Дубай, Шарджа, Умм-ель-Найвайн, Ель-Фуджайра, Аджман, Рас-ель-Хайма. У 1975-1990 рр. завершилась ліквідація колоніальних імперій. Стали незалежними португальські володіння Ангола, Мозамбік, Гвінея-Біссау. В 1990 р. припинила існування остання коло­нія в Африці - Намібія.

Вибір моделей розвитку

Перед незалежними країнами Азії та Африки постало пи­тання вибору шляхів розвитку. Частина з них обрала західну ліберальну, модель, для якої типовими є ринкові відносини, при­ватне підприємництво, конкуренція, державні інститути і полі­тичні структури, що захищають як інтереси суспільства в ціло­му, так і окремої особи. Приймались конституції, створювались політичні партії, які вели боротьбу за владу. Змінювався зміст І функцій монархій там, де вони збереглися.

Інша модель - комуністична. Її характерними рисами були:

відсутність приватної власності, державна система економіки, | диктатура прокомуністичних або прорадянських сил, колектив- і на діяльність. Встановлювались авторитарні режими, наявність і яких була звичною для афро-азіатських суспільств. |

Як перша, так і друга моделі виявились не зовсім прийнят­ними для країн, що визволилися від колоніалізму. Їх господар­ство дуже повільно пристосовувалось до світового ринку, зберігалої

72

монокультурний характер, орієнтувалось на вивіз сировини. Важ­ко приживались звичні для Заходу принципи приватного підприємництва і конкуренції. Провідну роль у розвитку еконо­міки брала на себе держава. Створювався державний сектор, прибутки від якого витрачались на забезпечення потреб еліти, бюрократії, військових і лише в останню чергу - нижчих верств суспільства. Основна частина колишніх колоній і напівколоній переживала значні економічні труднощі. Однак виділились і дві групи країн, які знайшли ефективний шлях розвитку. Перша — нові індустріальні країни (Південна Корея, Сінгапур, Гонконг, Тайвань, надалі також Малайзія, Індонезія, Таїланд та ін.); вони розвивали наукоємні галузі виробництва, орієнтовані на експорт. Друга - нафтовидобувні країни Аравійського півострова (Саудів­ська Аравія, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Катар, Бахрейн). Під контролем і за допомогою держави ці дві групи країн здійснили структурну перебудову економіки і зайняли важливе місце в міжнародному поділі праці.

Традиційні для Заходу політичні інститути отримали в Азії та Африці новий зміст. Партії часто створюються як етнічні, племінні, земляцькі, кастові, релігійні об'єднання, які використо­вуються лідерами для перерозподілу влади і національних ба­гатств на, користь окремих племен і народів. Глава держави сприймається як загальний благодійник і захисник. Дуже силь­ним е політичний вплив армії.

Близько 20 країн Азії та Африки обрали некапіталістичний шлях розвитку і «соціалістичну орієнтацію» (Алжир, Сирія, Ірак, Бірма, Гвінея, Ефіопія, Бенін, Конго, Танзанія, Ангола, Мозамбік та ін.). З комуністичної моделі запозичувались її суспільні ос­нови (од непартійність, авторитаризм, культ особи вождя та ін.). Економічні проблеми намічалось вирішувати через націоналіза­цію засобів виробництва, проведення індустріалізації, створення кооперативів у сільському господарстві. Ця концепція на прак­тиці довела свою нежиттєздатність.

І західні країни на чолі із СІЛА, і СРСР намагались нав'яза­ти незалежним державам Азії та Африки свою модель розвит­ку. При цьому вони прагнули вирішувати свої геополітичні, еко­номічні, ідеологічні проблеми. У свою чергу, багато колишніх колоній і напівколоній, скориставшись конфронтацією великих держав, робили заяви про ту чи іншу орієнтацію :і одержували значну допомогу. Змагання двох систем закінчилокгь на користь Заходу. На даний період найбільш оптимальлим шляхом роз­витку афро-азіатських народів вважається шлях синтезу тради­ційних цивілізаційних основ і західник досягнень.

У 80-90-х рр. XX ст. у світі активізувався процес глобалі­зації - інтернаціоналізації і взаємозалежності в розвитку світової

73

економіки. Капітали, товари, робоча сила, інформація та ідеї пе­реміщуються з країни в країну, з регіону в регіон. Зростає вплив високорозвинутих держав і транснаціональних корпорацій, які посилюють свій контроль над світовим ринком і національним господарством окремих країн. Транснаціональні корпорації, об'єднуючи фінанси, виробництво, торгівлю, швидко підкоряли собі світовий економічний простір і нині їм належить 40% світо­вих засобів виробництва. Так, щорічний рівень продажу про­дукції компанії «Дженерал моторе» у кінці 90-х років переви­щував валовий внутрішній продукт Індонезії, компанії «Ексон» - ВВП Південно-Африканської Республіки, у «Соні» він дорів­нював ВВП Єгипту і був більшим ВВП Шгерії. П'ять найбіль­ших транснаціональних корпорацій мали більші обсяги реалі­зації, ніж ВВП усіх країн Близького і Середнього Сходу і Північної Африки разом узятий. До позитивних наслідків діяль­ності ТНК належать: забезпечення зайнятості в багатьох краї­нах; сплата податків у національні бюджети, які можна спряму­вати на соціальні програми; поширення передових технологій;

сприяння індустріалізації слаборозвинених країн; формування конкурентного середовища. Проте вони скеровують глобальний процес перекачування цінностей усіх видів - від матеріальних і валютних до інтелектуальних - у високорозвинені держави і продовжують збагачувати невелику групу країн-лідерів. На­прикінці XX ст. виник рух антиглобалістів, які виступають за перехід до більш справедливого світового економічного порядку і забезпечення достойного рівня життя всіх народів.

У 80-х роках Міжнародний валютний фонд і Міжнародний банк реконструкції і розвитку висунули програму структурної перебудови економіки країн Азії, Африки, Латинської Амери­ки, інших регіонів. Вона передбачала зняття державного регу­лювання в господарських процесах, приватизацію державного сектора, відкриття внутрішніх ринків, необхідність для місце­вих товаровиробників конкурувати на рівних з іноземними кор­пораціями, ліквідацію контролю над цінами. Надання кредитів та інших видів фінансової допомоги обумовлювалось числен­ними додатковими вимогами. Ці перетворення мали подолати негативні явища в країнах, які розвивали свою економіку ко­мандно-адміністративними методами, без урахування ринкових чинників, допомогти їм ефективно перебудувати господарство. Невдачі країн, які сприйняли програму, МВФ і МБРР поясню­ють неточним виконанням їх рекомендацій. Індія і Китай відмовились від програми і фінансової допомоги міжнародних установ і успішно реформують свою економіку за власними національними моделями.

74