Версальсько-Вашингтонська система. Переділ колоній і сфер впливу

Підсумки Першої світової війни підвела Паризька мирна конференція, яка відбувалася з деякими перервами з 18 січня 1919 р, по 21 січня 1921 р. В її роботі взяли участь представни­ки 32 країн, але фактично всі найважливіші рішення з огляду на нове співвідношення сил на світовій арені приймали Англія, СІЛА, Франція та Італія. Були укладені мирні договори з пере­моженими державами - Німеччиною, Австрією, Угорщиною, Бол­гарією, Туреччиною. Створювалась нова міжнародна організація - Ліга націй, яка мала сприяти розвитку співробітництва між народами і гарантувати їх безпеку. Під прикриттям Ліги націй і був проведений розподіл колоній Німеччини і володінь Османсь­кої імперії між державами-переможницями. Вводилася мандатна

15

система на управління цими територіями, оскільки їх народи нібито не здатні самостійно керувати економікою і політич­ним життям. Мандати на управління поділялися на три кате­горії. До першої входили колишні турецькі території, визнан­ня незалежності яких допускалось після досягнення певного рівня розвитку. Держава, яка мала мандат на управління, сама визначала строк, коли підмандатні території могли претенду­вати на незалежність. Це стосувалося арабських країн. Англія отримала мандати на Ірак, Трансйорданію та Палестину, Фран­ція - на Сирію і Ліван. До другої категорії потрапили німецькі колонії в Центральній Африці - Того, Камерун. Їм не було надано ніяких гарантій щодо одержання незалежності навіть у майбутньому. Третю категорію складали колонії Німеччини на Тихому океані і в Південно-Західній та Південно-Східній Аф­риці, які фактично перетворювались у володіння країн, що отримали мандати (Японія, Австралія, Нова Зеландія і Півден-но-Африканський Союз). Під контроль Японії передавалась ки­тайська провінція Шаньдун.

Мандатна система не лише підтверджувала право колоніза­торів на володіння чужими територіями, але й установлювала колективну відповідальність імперіалістичних держав за збере­ження колоніалізму.

Паризька мирна конференція не зняла цілком міжімпері-алістичних суперечностей і претензій. СІЛА і Японія вважали, що її рішення далеко не повністю враховували їх нову роль у міжнародних відносинах після Першої світової війни. Супер­ництво великих держав у Азіатсько-тихоокеанському регіоні тривало. Врегулювати конфлікти і спірні питання мала Вашин­гтонська конференція, яка працювала з 12 листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. В ній взяли участь СІЛА, Англія, Японія, Фран­ція, Італія, Бельгія, Голландія, Португалія і Китай.

Конференція зафіксувала нове співвідношення сил між імпе­ріалістичними державами на Далекому Сході. Були прийняті договори чотирьох, п'яти і дев'яти держав.

За «договором чотирьох» СІЛА, Англія, Франція і Японія погодились поважати право кожної з них на острівні володін­ня в районі Тихого океану і домовились про взаємні консуль­тації, якщо ці права будуть порушуватись якоюсь державою. Припинялась дія англо-японського союзу 1902 р., який зачі­пав інтереси СІЛА.

П'ять держав - СПІА, Англія, Японія, Франція, Італія - укла­ли угоду про обмеження морських озброєнь. Встановлювалось співвідношення між лінійними флотами цих держав у пропорції 5:5:3:1,75:1,75. СІЛА, Британська імперія і Японія погодились зберегти статус-кво щодо укріплень і морських баз на Тихому

16

океані. «Договір п'яти» означав першу перемогу СЛІА над Ан­глією в боротьбі за панування на морях.

Всі учасники конференції підписали «договір дев'яти» про Китай. Він проголоігіував принцип визнання суверенітету і те­риторіальної цілісності Китаю. Це була декларація, позбавлена практичного змісту, бо.договір не відміняв системи нерівноправ­них угод з Китаєм. Водночас він зобов'язував всі нації дотриму­ватися принципу «рівцих можливостей» у торгівлі й промис­ловій діяльності на всіі^ території Китаю. Японія договір підпи­сала, але боротьбу за переважне і навіть монопольне право гра­бувати Китай не припинила.

Досягнуті у Вашингтоні угоди стали доповненням і розвит­ком угод, вироблених на Паризькій мирній конференції. Ними завершується створення версальсько-вашингтонської системи післявоєнного світу. Ця система тимчасово врегулювала супе­речності між головними капіталістичними державами, але не припинила подальшої боротьби між ними.

Таким чином, після Першої світової війни Англія і Фран­ція розширили свої колоніальні володіння, зберегли і зміцнили провідне становище в колоніальному світі. Збільшили свої ко­лоніальні здобутки СПІА, Японія, Італія. Метрополії не збирали­ся добровільно відмовлятися від панування над афро-азіатськи-ми країнами, від тих вигод і переваг, які воно давало. Народи колоній і напівколоній пересвідчилися, що вони можуть здобути свободу, незалежність і самостійність лише ціною напруженої і безкомпромісної боротьби.