Етнічні відносини

Всі країни Тропічної і Південної Африки багатонаціональні. Колонізатори довільно провели тут кордони, внаслідок чого безліч народів і племен увійшло до складу різних держав. Так, у Каме­руні і Чаді проживає по 200 етнічних груп, в Анголі - 90, у Кот д'Івуарі - 60, у Нігерії і Гані - по 50, у Беніні - 42, у Того - 36. Серйозною проблемою в цих умовах стала проблема державної мови. Лише в Ефіопії, яка уникла іноземного поневолення, дер­жавною була рідна мова 75% населення - амхарська. Єдиною країною, що відмовилась від мови колонізаторів на офіційному рівні і надала статусу державної суахілі, стала Кенія. Дещо пізніше її приклад наслідувала Республіка Коморські острови, де коморська мова є офіційною. Основна частина африканських країн продовжує користуватись мовами колишніх метрополій Як державними, деякі поряд з ними ввели і свої. В Бурунді це кірунді і французька, Лесото - сото і англійська, Мадагаскарі -мерина і французька, Руанді - кіньяруанда і французька, Свази-ленді - свазі і англійська. Після ліквідації режиму апартеїду в Південно-Африканський Республіці (1994) державними стали одразу 12 мов - африкаанс, англійська, коса, зулу, ндебеле, сесото-са, лебоа, сесото, сисваті, тсонга, тсвана, венда.

Переважна більшість конституцій сучасних африканських держав містять ідею унітарності і базуються на концепції єди­ної нації, яка має включати всі існуючи на їх території великі і малі народи. В сучасних умовах цей підхід не відповідає реальній дійсності. Етноси тримаються за свою відокремленість і непов­торність і не бажають розчинятись у загальний маці.

Основною причиною етнічних конфліктів і суперечностей е невирішеність соціально-економічних проблем. Протест широ­ких Мас проти бідності» неефективної політики влади, корупції, хабарництва набуває форм ворожнечі щодо певних етнічних груп, представники яких займають найважливіші посади в місцевих адміністраціях, в армії, в керівництві держави. Корені міжпле­мінної ворожнечі мають тривалу історію. У ряді країн народи, що в минулому створили могутні держави, до цього часу зне­важливо ставляться до етнічних груп, які тоді підкорялись їх

249

правителям. Існують і надалі зберігають свою силу стійкі етнічні заборони і стереотипи. Конкретні народи в африканських суспіль­ствах можуть характеризуватись як «розумні», «чесні», «робо­тящі» або ж «агресивні», «войовничі», «зрадливі» тощо. Змінити такі оцінки дуже важко. На національні взаємовідносини впли­вають традиційні структури і релігійні відмінності.

Частина конфліктів спровокована в часи «холодної війни» протистоянням наддержав СРСР і СІЛА. Так, проти прорадянсь-ких режимів Анголи, Мозамбіку, Ефіопії воювали збройні угрупо­вання, яким зброю і фінансування надавав Захід. У прямій чи завуальованій формі великі держави й нині підтримують як офіційні режими, так і повстанців, захищаючи, в першу чергу, свої економічні й геополітичні інтереси. Вимоги національних рухів різноманітні - від поміркованих до сепаратистських. Деякі з них вимагають територіальної або культурної автономії, пропорцій­ного представництва в органах влади, врахування інтересів чис­ленних малих народів при прийнятті програм соціально-еконо­мічного і гуманітарного розвитку. Національні суперечності в ряді країн переросли в збройні зіткнення і затяжні внутрішні війни. У Руанді і Бурунді триває непримиренне протистояння між на­родностями тутсі і хуту. У 1990-1994 рр. в Руанді було винищено 800 тис. тутсі і поміркованих хугу. В Бурунді жертвами терору стали 150 тис. чол. В основі ліберійського збройного конфлікту лежить антагонізм між чорношкірими переселенцями - нащад­ками рабів із СІЛА і корінними народностями (кран, кру, гребо). У 1992-1993 рр. у Сомалі насильство в міжетнічних стосунках набуло такого розмаху, що навіть миротворчий військовий кон­тингент 00Н виявився безсилим у спробах розвести ворогуючі сторони і був виведений, не виконавши своєї місії. У Сьєрра-Леоне в 10-річній війні за контроль над алмазами було вбито 50 тис. чол., а біженцями стало 500 тис. чол.

Великого розмаху в Тропічній і Південній Африці набули рухи за відокремлення територій і створення на них нових дер­жав. Ця тенденція суперечить уставу Організації африканської єдності (1963) та її Каїрській декларації (1964), де записано, що держави-учасниці повинні зберігати кордони, які існували на момент отримання ними незалежності.

Самопроголошена Республіка Біафра існувала в Східній Нігерії в 1967-1970 рр., у ході війни центрального уряду за її ліквідацію загинуло 1 млн. чол. Еритрейці багато років бороли­ся проти політики амхаризації, за відділення від Ефіопії і ство­рення своєї держави. Ця мета була досягнута (1993). Тепер опо­зиційні її правлячому режиму сили прагнуть створити державу Велика Афарія на землях Еритреї, Ефіопії і Джибуті. Етнічні сомалійці вимагають створення держави Огаден на території

250

однойменної провінції Ефіопії і частини Кенії. Прихильники ідеї проголошення національної держави народності конго бо­рються за виділення населених нею територійзі складу Конго, Конго-Заїру й Анголи. В екваторіальній Гвінеї деякі сили висту­пають за відділення о. Біоко, на якому розташована столиця країни Малабо, і його можливе приєднання до Нігерії. На Ко-морських островах сепаратисти проголосили ніким не визнану державу Анжуан і хочуть перейти під владу Франції, проти чого категорично виступає офіційний Париж.

З 1960-го по 2000-й рік в Африці відбулося понад 20 крово­пролитних воєн, близько 15 випадків геноциду і масового терору на етнічному ґрунті, в яких загинуло понад 8 млн. чол. В сере­дині 90-х років у Тропічній і Південній Африці налічувалось 6,7 млн. біженців.

Група африканських країн спромоглася уникнути етнічних конфліктів, проводячи політику національного плюралізму. Ав­торитарний режим А. Секу-Туре у Гвінейській республіці (195ЯЇ-Ї 1984) придушував будь-які опозиційні рухи. В той же час вит] мувався принцип пропорційного представництва в держава структурах трьох основних народностей — фульбе, малінке, су Інші національні меншини теж мали певні квоти. Наступи А. Секу-Туре Лансана Конте продовжив цей курс. Виважена а ціональна політика проводилась керівництвом Танзанії, ТоЇзд, Гани, Беніну. Африка має два позитивні приклади врегулював^ затяжних збройних конфліктів — у Мозамбіку і Намібії. Ворогу­ючі політичні угруповання піїпли на взаємні поступки, домови­лися про розподіл влади, прийняли узгоджені програми перехо­ду до мирного життя. '

• т,-