53. “Об’єктивний дух” та його структура в “Філософії духу” г. Гегеля

ОБ'ЄКТИВНИЙ ДУХ у філософії Гегеля другий щабель розвитку духу. Пройшовши стадію суб'єктивного духу й підкоривши собі свої стани, звільнивши себе внутрішньо й ставши розумним вільним духом, дух реалізує свою вільну волю в об'єктивному світі. Індивідуальний дух на цьому етапі повинен осягтися, що всі зовні дане й конфронтуюче йому є дух. Людей підкоряє собі природу, морально й політично долає свою ілюзорну відірваність від інших людей і поринає в сховане в його індивідуальності родове загальне. На цьому шляху здобувається дійсна. індивідуальність, тотожна нар. духу. О. буд. проходить три стадії розвитку. На нерпою стадії О. буд. реалізує себе в правових відносинах. Стадії права протистоїть і поміняє її стадія моралі як права суб'єктивної усвідомленої волі. Синтезом цих стадій є моральність, що реалізується в родині, громад. суспільстві й державі. Оскільки в моральності збігаються правове й моральне, вона стає вищою формою О. буд. Вершина моральності — відповідне до свого поняття держава — синтезуючи суб'єктивне й об'єктивне в нар. дусі, може стати носієм абсолютного духу, тобто останньої стадії розвитку духу, що розкриває зміст і зміст еволюції абсолютної ідеї. «Об'єктивний дух» охоплює в Гегеля сферу соціальному життя й розуміється як надіндивідуальна цілісність, що піднімається над окремими людьми, що й проявляється через їхні різні зв'язки й відносини. «Об'єктивний дух» розгортається в праві, моралі й моральності, причому під моральністю Гегель розуміє такі щаблі об'єктивації людської волі, як родина, громадянське суспільство й держава. Гегель відзначає протиріччя буржуазного суспільства: поляризацію вбогості й багатства, однобічний розвиток людини в результаті поділу праці і т.д.

54. Поняття “Абсолютного духу” в “Філософії духу” г. Гегеля.

Розбудовуючи свою філософію в третій частині, Гегель приходить до абсолюту, як до не що загальному і єдиному. Абсолютний дух подібний середнього терміна, у сутності який, урівноважує дві крайності (суб'єктивність і об'єктивність) . «Абсолютний дух є в такій же мері вічно собі-самому-суще, як і в глиб себе повернута тотожність, що вертається й; єдина й загальна субстанція…» Як щось єдине, абсолютний дух не варто розуміти в стоїчному змісті тобто бездіяльність, навпаки, рухом цього духу є підтримка тотожності між суб'єктивним і об'єктивним. Він – пануюча середа над всім, це спінозівська субстанція. Гегель абсолют зводить до поняття вищого божества, Бога, але зміст у тому, дух повинен сам себе споглядати, бути, що й споглядають, і тим що споглядають, тільки в цьому випадку збережеться рух. Випливаючи даній логіці Дух здатний здійснити це за допомогою Віри. Завдяки їй зберігається єдність абсолютного духу в суб'єктивній свідомості й вихід його із себе, але також і дорога назад до дійсності, також здійснюється по засобу Віри, у якім затверджується об'єктивність. У підсумку ми одержуємо: схему або конструкцію релігійності, тільки вираженої в Гегелівськім розумінні. Абсолютний дух наділений тими ж предикатами, що й вища істота, Бог. Рух Абсолютного духу є момент одкровення в релігії, де момент Віри є центральним у запитуванні до Бога. Також Віра, на мій погляд сприяє акту відчуження, по Гегелеві. А саме, індивід відчужуючись у свідомості, стає якимось в-собі буттям, якимось загальним, але завдяки цьому відчуженню від «суєтності» він становить свій дійсний світ у домірність, що диктує от цим загальним.

Розподіл абсолютного духу.

Але Віра, не єдиний вид знання, завдяки якому ми можемо прийти до абсолютного духу. Гегель виділяє ще три види областей, де можливо це пізнання: по засобу мистецтва, релігії й філософії.

Мистецтво.

Цей вид знання усередині своєму ділимо на: сам добуток, що виражає наявне буття, щоденність, на суб'єкт, що створює й суб'єкт, що споглядає, це з однієї сторони. І на споглядання цієї форми, як ідеалу, що втілює абсолютний дух з іншої. У зв'язку із цим встає проблема, як у добуток суб'єктивної свідомості, вираженого в чомусь певному вмістити якийсь абсолют, божественність, як втілити Бога?

Нерозумно побрати й намалювати, приміром, це було б безглуздістю для такої мети. Відповідно, Гегель, суб’єктивність художника привносить лише як щось формальне, оскільки абсолют не виражається в єдиничностях! Художник, створюючи добуток, працює не від «власного імені», а будучи відчуженим від самого себе, (такий стан, є стан натхнення, волі мислення) у цьому випадку вміст суб'єкта не є основою в добутку. Створюваний добуток має синкретичністю деякий особистісний умінь автора, матеріалу ит.буд., але суть роботи є загальної, цінність якої сприймають усе – це є прекрасне. Феномен генія, відповідно, є рух вільного духу в індивідові, який це, можливо, навіть і не розуміє.

Тут же Гегель розглядає співвідношення мистецтва й релігії.

«…що образотворче мистецтво може бути приналежністю тільки тих релігій, принципом яких є конкретна, у самій собі, що стала вільної, але ще не абсолютна духовність». А також про роль мистецтва, як втілення й упорядкування розрізнених «духовний елементів», що піддаються свідомому спогляданню. Звідси ж з деякої аподектичністю можна сказати про все більшу першість мистецтва над релігією в плані більше натхненності, вираженої у творах мистецтва.

Релігія.

Як б то ні було релігія – є головний і єдиний виразник абсолютного духу. Тут ми можемо, слідом за Гегелем, розглянути сутність цього духу «у розрізі». Що він собою представляє?

« Для того щоб правильно осягнути й визначити в думці, що являє собою бог як дух, потрібна ґрунтовна спекуляція»

Абсолютний дух, як уже не раз говорилося, є вища істота – Бог. Для його вивчення необхідно виділяється кілька положень: Бог знає самого себе, у своєму знанні самого себе він є самосвідомістю людини, далі знання людину про Бога переходить у знання людини в Богу. У цих положеннях прослідковується суть філософії гегелівської системи. Як відзначав Феєрбах, філософія Гегеля, на чому починається, на тому ж і закінчується. Абсолютний дух, для пізнання якого необхідна рефлексія в самого себе, необхідний круговорот, з обліком, що він в-собі й для-себе сущий.

У підсумку: рух абсолютного духу, виражене у вищеописаних положеннях, можна замінити на одне – це одкровення, «, що розкриває його життя в круговороті конкретних образів уяви».

Філософія.

У попередніх главах, розглядалася роль мистецтва, у пізнанні абсолютного духу, роль релігії, тепер Гегель підводить нас до останнього й,мабуть основному завершеному кінцю свого аналізу. Філософія, за задумом автора, є чимсь начебто середнього терміна або єдності двох,вищеописаних положень. Її розгляд повинний виходити з передумов виникнення мистецтва й релігії, де мистецтво представляє об'єктивність свідомості, дійсність, релігія ж, навпаки, суб'єктивність.

Видиме відношення філософії й мистецтва не представляє, за задумом філософа, проблем, у відмінність як з релігією виникає низка питань. А саме: філософію багато теологів обвинувачували або в атеїзмі, або у великій побожності ( приміром, спынозизм). Бентежили підходи філософії, починаючи зі спекулятивного, кінчаючи критичним (скептичним). У ході цих міркувань Гегель робить явний ухил убік філософії, говорячи, що «саме філософія може в категоріях релігійного способу уяви пізнавати свої власні форми», у відмінності

« як релігійний спосіб уяви не застосовує до самого себе критики думки й не розуміє самого себе».

Усі сперечання убік філософії, Гегель розлучає часом, показуючи, що в деякий час, філософію обвинувачували в атеїзмі, в інше - пантеїзмі і т.д. По суті, відстоюючи філософський світогляд, автор, по-моєму думці, призначає роль винуватця у всім цьому релігії.

Підсумок. В основі пізнання абсолютного духу виступає філософія, як деяка єдність, що розглядає всі можливі прояви, пізнання духу. Саме філософія, своєю претензійністю створює рух розуму, «плаваючого» між двома крайностями загальності й одиничності. Будучи цим середнім терміном,філософія, діє виходячи із самої себе, втілюючи в собі руху розуму, рефлексувати в самого себе, тим самим створюючи рух, за допомогою якого тільки й можливе пізнання абсолютного духу.