17. Сутність «категоричного імперативу» в «Критиці чистого розуму» і. Канта.

Отже, згідно Канту, етична тільки та поведінка, яка повністю підкоряється вимогам категоричного імперативу.

Він є синтетичною думкою апріорі. Цей фундаментальний закон чистого практичного розуму свідчить: «...вчиняй згідно такій максимі (тобто суб'єктивному принципу поведінки.—И. Н.), яка в той же час сама може стати загальним законом» [див. 43, т. 4, ч. I, с. 279], тобто бути включена в основи загального законодавства [див. 43, т. 4, ч. II, с. 323]. Йдеться тут про законодавство не в значенні права, а в значенні сукупності загальноприйнятих правил поведінки для всіх людей, причому категоричний імператив не указує на них в конкретному їх вигляді, а тим більше не диктує цілком певних вчинків, а тільки визначає максими як загальні основи більш конкретних правил поведінки [т. 4, ч. II, с. 321,417].

Логічний аналіз Кантового категоричного імперативу приводить до висновку, що в його змісті сполучені наступні вимоги:

(а) дана особистість має право (може) і зобов'язана (повинна) скоювати вчинки, відповідні умові і бажанню, щоб кожний поступав саме так відносно будь-якої з інших осіб;

(б) дана особистість може (має нагоду) і повинна надати іншим людям таке ж право і зобов'язана сприяти їм це право реалізувати;

(в) дана особистість має право і зобов'язана не тільки не рекомендувати іншим людям скоювати вчинки, не відповідні вказаному бажанню, але і не дозволяти їм так поступати, а може бути (останнє у Канта ясно не виражене), і перешкоджати їм в цьому [див. 107, с. 68—70]. І взагалі, що повинно, то і можливо.

Вже з самої формули категоричного імперативу, якщо врахувати її контекст, витікає і деяка змістовна конкретизація його вимог, помітно що виходять за межі правила Гоббса не «роби іншому того, чого собі не бажаєш» і правила Локка «Роби іншому то, чого бажаєш собі». Імператив Канта орієнтує людей на діяльність і співжиття, він додає предикат моральності саме такій діяльності, яка здійснюється з постійною «оглядкой» на її соціальні наслідки, на благо суспільства в цілому. Кант вкладає у формулу імперативу вимогу жити згідно з природою, поважати себе і всіх інших, відкинути «скупість і помилкове упокорювання» [43, т. 4, ч. II, с. 356]. Необхідна правдивість, бо брехливість робить неможливим спілкування між людьми, і «хоча я і можу брехати, але зовсім не хочу загального для всіх закону — брехати» [43, т. 4, ч. I, с. 239]; необхідне виконання своїх зобов'язань і дотримання приватної власності, бо віроломство і привласнення чужого руйнують довір'я між людьми і т.д.

Та все ж категоричний імператив дуже формальний, що видно і з положення Канта, що форма закону моралі є сам цей закон. Не можна, проте, забувати про форму категоричного імперативу, яка в приведену вище його формулювання якраз не ввійшла, залишилася за її межами. Адже Кант має на увазі, що, слідуючи імперативу, не можна шукати якійсь, хоч би і непрямої, для себе вигоди; поступати згідно імперативу треба саме тому і лише тому що це диктується велінням ні з чим не змішаного, «чистого» морального обов`язку. Саме наш обов`язок вимагає сприяти тому, щоб люди жили, як годиться людям, тобто дійсно соціально, а не як тварини [див. 43, т. 4, ч. I, с. 384, 494]. Виконання обов'язку кожним дійсно несе благо всім, але це благо повинне бути метою саме соціального обов`язку, а не прагнення до особистої вигоди. Так і міркує Кант: «Кожний повинен зробити кінцевою метою вище можливе в світі благо».

Та все ж виникає питання: чому так? Тому що все повинне робитися в ім'я Людини. Абсолютна відмова від емпіричної мотивації виявилася для Канта неможливою вже в цьому пункті, хоча він і намагається переконати своїх читачів в тому, що не про емпіричні, а про трансцендентні інтереси людської особистості йдеться. Але хіба процвітання суспільства не на користь людини цього світу людини? Як би там не було, Кант дає друге формулювання категоричного імперативу: «Поступай так, щоб ти завжди відносився до людства і в своїй особі, і в особі всякого іншого так само, як до мети, і ніколи не відносився б до нього тільки як до засобу» [43; т. 4, ч. I, с. 270]. Існування людини «має в собі самому вищу мету...» [43, т. 5, с. 469], недаремно гідність її особистості вище будь-якій іншій цінності в світі [див. 43, т. 4, ч. I, с. 414—415]. «...Тільки моральність і людство, оскільки воно до неї здатне, володіють гідністю» [43, т. 4, ч. I, с. 277]. Пошана до морального закону розвиває і відчуття самоповаги, і веління обов`язку означає «власну досконалість і чуже щастя» [43, т. 4, ч. II, с. 319]. Значить, особистість повинна бачити в собі, строго кажучи, не самоціль, а засіб для процвітання співтовариства особистостей, подібно тому, як всі члени останнього повинні сприяти і щастю даної особистості.

Абстрактно-гуманістична формула імперативу направлена проти відчуття релігійного приниження людини. Він «усуне, по-перше, фанатичне презирство до самої себе як до людини (до всього людського роду) взагалі» [43, т. 4, ч. II, с. 380]. Далі імператив закликає до активності, маючи на увазі, що необхідне «діяльне, практичне благовоління» [43, т. 4, ч. II, с. 392]. І Кант вважає, що орієнтація категоричного імперативу на людину взагалі як на володіючу цінністю особу вирішує властиву «розумному егоїзму» суперечність між індивідуалізмом і суспільним, яка глибоко вкорінена в сучасному йому суспільстві. Абсолютно для всіх однаковий етичний інтерес перетворює людей на рівних між собою співучасників «світу розумних істот як царства мети» [43, т. 4, ч. I, с. 281]. Філософ відмітає станові традиції і забобони, заперечує правомірність вузькостанової моралі, проголошує єдиний для всіх критерій оцінки поведінки.