5. Загальна характеристика філософії і. Канта «критичного» періоду.

Перехід до «критичного періоду» звичайно датують 1770 р., коли Кант захистив дисертацію «Про форму і принципи чуттєво сприйманого і умоглядного світу», тільки що написану з метою отримання права на посаду ординарного професора.

Перехід Канта до критичної філософії не був одномоментною подією, а пройшов декілька важливих стадій. Перший крок був пов'язаний з радикальною зміною поглядів Канта на простір і час. В кінці 60-х рр. Кант прийняв концепцію абсолютного простору і часу і тлумачив її в суб'єктивістському значенні, тобто визнав простір і час незалежними від речей суб'єктивними формами людської рецептивності (доктрина «трансцендентального ідеалізму»). Безпосередні просторово-часові предмети відчуттів таким чином виявилися позбавлені самостійного, тобто незалежного від сприймаючого суб'єкта існування і отримали назву «феноменів». Речі ж, як вони існують незалежно від нас («самі по собі»), були названі Кантом «ноуменами». Результати цього «перевороту» були закріплені Кантом в дисертації 1770 року «Про форму і принципи чуттєво сприйманого і інтелегібельного світу». Дисертація також підводить підсумок пошукам Канта строгого метафізичного методу в докритичний період. Він висуває тут ідею чіткого розрізнення сфер застосовності чуттєвих і розсудливих уявлень і застерігає від поспішного порушення їх меж. Одну з головних причин плутанини в метафізиці Кант називає спроби приписування чуттєвих предикатів (напр. «десь», «колись») розсудливим поняттям, таким як «існування», «підстава» і т.д. При цьому Кант все ще упевнений в принциповій можливості розсудливого пізнання ноуменів. Новим поворотним пунктом стало «пробудження» Канта від «догматичного сну», що відбулося в 1771 під впливом аналізу принципу причинності, зробленої Д. Юмом, і емпіричних висновків, наступних з цього аналізу. Обдумуючи загрозу повної емпірізації філософії і, отже, знищення принципових відмінностей між плотськими і розсудливими уявленнями, Кант формулює «головне питання» нової «критичної філософії»: «які можливі апріорні синтетичні пізнання?». Пошуки рішення цієї проблеми зайняли декілька років («десятиріччя мовчання Канта» — період вищої інтенсивності його творчості, від якої залишилася велика кількість найцікавіших рукописів і декілька студентських записів його лекцій по метафізиці і іншим філософським дисциплінам), аж до 1780, коли «за 4-5 місяців» Кант написав «Критику чистого розуму» (1781), першу з трьох «Критик». В 1783 вишли «Пролегомени до всякої майбутньої метафізики», роз'яснюючі «Критику». В 1785 Кант публікує «Основоположення метафізики вдач», в 1786 р. – «Метафізичні початки природознавства», в яких висловлюються принципи його філософії природи, що базується на тезах, сформульованих їм в «Критиці чистого розуму». В 1787 Кант опублікував друге, частково перероблене видання «Критики чистого розуму». В цей же час Кант визначається в тому, щоб розширити систему ще двома «Критиками». В 1788 вийшла в світ «Критика практичного розуму», в 1790 – «Критика здатності думки». В 90-е рр. з'являються важливі роботи, доповнюючі три «Критики» Канта: «Релігія в межах одного тільки розуму» (1793), «Метафізики вдач» (1797), «Антропологія з прагматичної точки зору» (1798). В цей же період і аж до останніх місяців життя Кант працює над трактатом (так і незавершеним), який повинен був з'єднати фізику і метафізику.