49. Взаємозв’язок суб’єктивного і об’єктивного поняття.

Проблема Гегеля полягала не в тому, щоб з'єднати субстанцію, яка була втрачена завдяки Канту, або розвити суб'єктивність ( як у Декарта й Фіхте), а в тому, щоб з'єднати субстанцію й суб'єктивність, і в тому, щоб розкрити дійсний зв'язок суб'єктивного й об'єктивного. - От двома словами вираження філософії Гегеля. Тобто в системі Гегеля інше визначення єдності суб'єкта й об'єкта, мислення й буття, ніж в його попередників. Гегель не визнає абсолютної тотожності буття й мислення як абсолютної індифференції, а говорить, що якщо є тотожність, те настільки ж необхідно є й відмінність, і що жоден момент не є дійсним у їхній відірваності друг від друга. Тобто якщо мислення й буття тотожні, то вони й протилежні один одному. Виходить, абстрактна єдність буття й мислення дозволене. Але одна справа затверджувати логічно, що повинне бути конкретна єдність, а інша справа виразити його, знайти спосіб досягнення його. Чуттєвий досвід і пізнання не підходить унаслідок однобічності буття або мислення. Інтелектуальне споглядання Фіхте й Шеллінга, екстаз неоплатоніків Прокла й Плотіна теж не підходить. Тому що тут хоч і є протест проти досвідченого знання, але підносить квінтесенція розуму в чистому виді, тобто інтелектуальне споглядання є абстрактною тотожністю в його чистоті. У самому загальному виді тут потрібне розумне пізнання. Але можна шукати розум по ту сторону розуму, як його протилежність. Але ми там знаходимо тільки випадкове й потойбічне. Виходить, треба шукати, не вискакуючи за межі розуму, а за рахунок руху природи розуму. Сам розум, знімаючи себе в русі, повинен дати те, що істинно в розумі. - От шлях до розумного пізнання. Разом з тим, сам предмет повинен бути єдністю мислення й буття, потрібно ще одержати розумне пізнання. Перебираючи способи пізнання, Гегель доходить висновку, що дійсною формою мислення є поняття. - Річ нечувана до Гегеля, тому що поняття розумілося як уявлення. Поняття - щось наявне в нашій голові як тотожне собі самому. Зміст розрізнений, виразно, а поняття тотожне собі.

Придивимося до того положення, що поняття тотожне собі, а як визначеність належить змісту. Уже ясно, що поняття є абстракція, тому що тут тільки момент тотожності. Виходить, усяка визначеність належить тільки змісту. Другий висновок: якщо поняття абстрактна тотожність із собою, а зміст - певне, то зміст є дійсне, а поняття - неістинне. Виходить, не це абстрактне собі самому поняття визначає зміст, а розрізнене в собі самому зміст визначає як абстрактне поняття. Звучить матеріалістично: буття визначає мислення, але буття виступає як одиничний і випадковий зміст, наслідково, як одиничне й випадкове. - З ніяким іншим змістом мислення не має справу. Виходить, неістинне в собі самому зміст визначає дійсне мислення. Але це і є система зовнішньої необхідності й, отже, сваволі. Дивитеся самі: в абстрактній тотожності поняття можемо поміщати будь-який певний одиничний зміст ( як хвилювало Чернишевського, устане він з лівої ноги або із правої - у цьому різний зміст). Ніякої необхідності й волі тут немає. А якщо послухати сучасних представників діамату, включаючи Нарського, те будь-яке мислення повинне бути тотожно із самим собою (інакше не буде логіки мислення), тобто абстрактна тотожність із собою: абстрактна тотожність ще визнається формою мислення. Абстрактна тотожність мислення не вичерпує мислення, а є лише моментом. Якщо мислення прагне бути не суб'єктивною уявою, тоді повинне мати в собі розрізнення. І якщо вища форма мислення є поняття, те наступний момент поняття полягає в його власній відмінності. Виходить, поняття тем і відрізняється від уявлення, що уявлення тотожне собі самому, а поняття не тільки тотожне собі, але й протилежно в тотожності, тобто поняття є єдність протилежностей. А раз один момент поняття є загальність, виходить, іншої - одиничність. Але тоді потрібно те, що з'єднує їх, тому що якби одиничність була абстрактної в понятті, якби загальність була абстрактної, тоді б відношення цих двох абстракцій був би позбавлений змісту. Але в понятті абстрактність знята, воно виразно. Виходить, не може бути й мови про те, що загальність абстрактна й одиничність теж. Моменти одиничності й загальності визначені в самі собі. Третім сполучним виступає момент визначеності особливого. Виходить, поняття є визначеність загального, особливого, одиничного в ньому самому. Така визначеність, що якщо ми досягаємо розвитому щабля всіх цих моментів, то одиничне в собі самому, досягши повної визначеності, містить особливе й загальне. Тобто момент одиничності, як момент поняття, виявляється всім поняттям, але у формі одиничності. Особливе містить одиничне й загальне, але у формі особливості, яка тут є визначальною. І нарешті, загальне є таким, що воно вже не абстракція, не однобічність, а містить у собі особливе й одиничне й де вони визначені загальним. Саме це поняття є неподільність цих трьох моментів, де кожний момент ціле в понятті й не існує як частина, а є моментом єдиного поняття. Маємо момент тотожності, протилежності і єдності, але все таке, що жоден момент не пригнічує решта. Якщо така природа поняття, то що представляє момент одиничності - звідки зміст його і яке воно. Згідно з досвідченим пізнанням, одиничне буття зовнішнього світу - логос, але яке береться не як одиничне буття, чуттєве, а в його ж власній істині. Тобто сутністю одиничного дійсного буття є його ж загальне. Виходить, одиничне чуттєве буття, що не досягло розвитку до своєї загальності й не збагнене в його власної, і є момент одиничності поняття. Якщо беремо особливе зовнішнього світу, то збагнене в його істині дає момент особливого поняття, і нарешті, якщо беремо зовнішній світ і тримаємося онтологічного уявлення, що воно дійсне, а все інше випадкове, тоді повинні шукати загальне в зовнішньому світі. Але тоді це загальне в його чистоті і є момент загальності поняття, тобто не що інше, як внутрішнє відношення одиничного, особливого й загального існування. Тому можна без перебільшення сказати, що філософія Спінози, Ляйбніца й Декарта виступала як субстанція, атрибути й модуси і є об'єктивно існуючі моменти поняття, як загальності, особливості й одиничності. Класична німецька філософія в особі Канта, Фіхте й Шеллінга перевела моменти об'єктивного вираження поняття в суб'єктивну визначеність. Субстанція - самосвідомість як сутність мислення. Проблема після них полягала в тому, яке співвідношення двох видів понять, як реального буття і як мислення. Необхідна єдність один з одним. От ця єдність об'єктивна й суб'єктивно існуючого поняття і є, за Гегелем, абсолютне поняття. Яке відношення між цими сторонами поняття і як трактувати поняття у двох його сторонах по суті - як різні сторони того самого? Як затверджувалося стосовно до атрибутів у Декарта, Спінози, Лейбніца, Шеллінга - або як інше? Точка. зору Гегеля полягає в тому, що відношення тут таке, що об'єктивно існуюче поняття є лише поняття в собі або простіше - об'єктивний світ у своєму власному існуванні нібито поза мисленням і є існування поняття в собі. Він зародок поняття, реальна можливість поняття як вищої форми мислення. А поняття, що представляє суть мислення, - це те поняття, що було в собі в об'єктивного світу, але поняття, що досягло існування як поняття для себе. Виходить, об'єктивний і суб'єктивний світ є лише щаблями розвитку поняття, єдиної єдності загального, особливого й одиничного. От звідки висновок Гегеля - світ розумний у ньому самому, тому що поняття і є суть розуму. Суб'єктивне поняття є вищий щабель, рефлексія об'єктивного поняття. Але суб'єктивне поняття не деградація об'єктивного поняття, а його вища форма.