26. Аналіз філософських вчень ф.Бекона і р.Декарта в праці ф. Шеллінга «До історії нової філософії (Мюнхенські лекції)».

Історія європейської філософії Нового Часу, за Шеллінгом, починається з подолання схоластики. Рене Декарт почав з того, що перервав всякий зв’язок з попередньою філософією, і почав будувати систему з самого початку.

Декарт питає – що для мене перше і відповідає на нього: я сам і я сам як буття. Для цього першого повинно було прикластися все інше, достовірне, в тій мірі в якій воно було з цим достовірним пов’язано. Таким чином Шеллінг твердить, що філософія Декарта досягає тут лише суб’єктивної достовірності, і, навіть не характеру існування всього того, що знаходиться зовні суб’єкта.

Основополагаючий принцип Декарта в тому, щоб спочатку все підвергнути сумніву, більш для того, щоб визначити правильність шляху і відсутність предвзятості, Декарт сумнівається навіть в тому, що раніше вважалось істинним.

Основа сумніву Декарта чисто емпірична, говорить Шеллінг, він часто переконується в тому, що відчуття обманюють людину.

Далі Декарт переходить до пізнання не заснованого на чуттєвих даних, а саме до математичних істин, в них він також сумнівається, Бог, затверджує Декарт, може змусити мене заблуджуватись і саме з приводу тих речей, які здаються найбільш очевидними.

Після того, як Декарт підпорядкував сумніву все, що він усвідомлює, він намагається засумніватись ще в чомусь. Якщо він підпорядковує сумніву реальність, то він сумнівався, міркує Декарт, а якщо він сумнівався, то він мислив. Тому Декарт проголошує що коли він мислить, тобто сумнівається, то він існує.

На думку Шеллінга, cogito ergo sum було своєрідною магічною формулою, яка замкнула філософію в сфері суб’єктивного, в сфері суб’єктивної самосвідомості.

Вчення Декарта в якому він намагався осягти речі а тільки взнати, чи вони існують, стало причиною того, що питання, – чи відповідає щось нашим уявленням про речі зовнішнього світу, став на довгий час основним питанням філософії.

Шлях з сфери суб’єктивного в сферу об’єктивну він знаходить в Боге, існування якого спочатку має бути доведено. Однак, після процедури доведення Бог визнається істинним принципом пізнання, який надає істинності всякому пізнанню. Декарт вводить в науковий обіг онтологічне доведення буття Бога.

З Бекона починається розвиток емпіризму в Новий час, а з Декарта розвиток раціоналізму. Нема підстав вважати, що Бекон і Декарт вплинули одне на одного. По суті, їх вчення розвивалось паралельно.

Таким чином в працях філософів Нового часу емпіризм та раціоналізм сопутствуют. Вони поряд поривають зі схоластикою. Бекон протистоїть не пізньому раціоналізму, а схоластичному його варіанту, а Декарт як і Бекон прагне до того, що слід, за Шеллінгом, назвати реальною філософією.

Перші максими Декарта ведуть до того, що сама річ, предмет; а не поняття в своєму суб’єктивному русі творить науку. Саме до цього і прагне Бекон. Його ціль – реальна філософія остільки, оскільки, він хоче виходити з речі, тією мірою, якою вона дана нам у досвіді.

Однак, філософські системи Бекона і Декарта все ще близькі одна до одної: так, по Шеллінгу, індукція для Бекона ще не сама наука – це шлях до неї.

Він говорить наступне: силогізм я залишаю схоластам. Він потребує певних принципів. Це, зауважує Шеллінг, вірно, тому що застосування силогізму починається коли вже є підтверджені раціональні принципи, тому він грає більшу роль у підпорядкованих науках, ніж у філософії.

Бекон залишає силогізм схоластиці, тому що силогізм вимагає принципів, а Бекон саме і шукає тих принципів. І саме тому Бекон тримається не на тій індукції низького рівня, яка користується методом простого перераховування, недолік такого виду індукції в тому, що найменшій факт, що суперечить іншим знищує її, а на тій, яка за допомогою простих, добре підігнаних включень і заперечень, вірі знає необхідні факти від зайвих, зводить істинну причину у суворі рамки і полегшує її винайдення.

Відправляючись від цих редукованих таким чином фактів, Бекон починає свій рух до принципу, причому дуже поступовий.

Таким чином, починаючи з сумніву, як і Декарт, Бекон приходить до достовірності, балансуючи між філософією перипатетиків (які починають там, де потрібно було б завершити), і філософією скептиків (які закінчують там де і починають).

Бекон як і Декарт бачить ціль у прогресуючий філософії, але вважає необхідним регресивно обґрунтовувати її індукцією.

Бекон не вийшов за рамки обоснування науки. Це також відноситься і до Декарта.

Вони розходяться лише у своєму відношенні до вищого поняття, Декарт a priori хоче зробити його незалежним від всякого досвіду.