22. Президент, його правовий статус. Основні системи обрання президента. Дострокове припинення повноважень президента.

У країнах з республіканською формою правління існує президентура (єдиноосібна або колегіальна).

Президент може займати різне становище в системі державної влади:

— бути тільки главою держави (Німеччина);

• бути одночасно главою держави і главою виконавчої влади (США, Бразилія);

• бути главою держави і фактичним керівником уряду за наявності особливої посади адміністративного прем'єр-міністра (Єгипет, Франція).

Президент обирається на певний строк.

Порядок обрання президента залежить від форми державного правління. У президентських і президентсько-парламетських республіках застосовуються, як правило, прямі вибори, але можуть засто­совуватися і непрямі. У парламентських республіках президент обирається за допо­могою непрямих виборів, серед яких можна виділити 3 основні різновиди:

1. Президент обирається парламентом, а в голосуванні беруть участь тільки депутати, ніхто інший до цієї процедури не до­пускається.

2. Для обрання президента створюється виборча колегія, що складається з депутатів парламенту і представників органів місцевого самоврядування найбільших адміністративно-тери­торіальних одиниць.

3. У деяких федеративних державах для обрання президента формується особлива колегія, що складається з депутатів союз­ного парламенту і представників суб'єктів федерації. Кількість представників з одного і іншого боку, як правило, різна.

Вимоги:

Більш високий віковий ценз, ніж для пасивного виборчого права на парламентських виборах. Найчастіше цей вік становить 35 років,40 років, не молодше 50 років, у Франції — 23 роки.

Певний ценз осідлості.

Строк повноважень президента зазвичай встановлюється від 4 до 7 років.

Обмеження на переобрання президентів - не можна бути більше 2 строків підряд.

Підстави для дострокового припи­нення повноважень президентів: у разі смерті, недієздатності або добровільної від­ставки президента, так само як і при усуненні його з поста в порядку імпічменту або інших подібних процедур.

23. Компетенція глави держави.

У президентських республіках: глава держави отримує свій мандат безпосередньо від виборців і завжди наділений широ­кими і реальними повноваженнями. Президент тут займає най­важливіше місце в державному механізмі і відіграє дуже важливу роль в суспільно-політичному житті. Це стосується і глав дер­жав в деяких країнах із змішаною республіканською формою правління.

У парламентських республіках: глава держави отримує мандат від парламенту. Зазвичай він не має істотних владних повно­важень і реалізує свою компетенцію у взаємодії з урядом. Статус президентів парламентських республік і монархів парламентських монархій приблизно однаковий.

Компетенція і повноваження:

1. Повноваження з представництва держави в зовнішніх відносинах і усередині держави.

Внутрішні повноваження: узгодження функцій і взаємодії органів державної влади; діяльність, спрямована на збережен­ня єдності держави; погоджувальні процедури в спорах між суб'єктами федерації тощо.

Зовнішні повноваження: представництво держави у між­народних переговорах, прийом вірчих і відкличних грамот представників інших держав, призначення дипломатичних пред­ставників в інші держави. У багатьох країнах глава держави має право ратифікувати міжнародні договори або брати участь у ратифікації

2. Повноваження щодо парламенту і здійснення ним законо­давчої влади: призначає дату виборів до парламенту, скликає парламент на сесії (видає декрет); підписує і публікує закони (промульгація); має право суспенсивного (відкладального) вето; як правило, наділений правом законодавчої ініціативи.

3. Повноваження з формування інших органів держави: призначає уряд самостійно або за пропозицією лідера партії (коаліції партій), що займає більшість місць в парламенті; у деяких країнах призначає прем'єр-міністра або міністрів з ві­дома парламенту; призначає багатьох вищих посадових осіб держави.

4. У сфері нормотворчої діяльності: видає норма­тивні акти, скасовує акти органів виконавчої влади.

Акти президента, за загальним правилом, мають підзаконний характер, але на практиці можуть відігравати домінуючу роль.

5. У сфері відносин із судовою владою: право призначати суддів або брати участь в процедурі таких призна­чень.

6. Повноваження з врегулювання надзвичайних ситуацій: оголошує надзвичайний, воєнний, облоговий стан (на певний строк і під контролем парламенту); президент може встановити своє правління в суб'єктах федерації, здійснювати федеральне втручання.

7. Повноваження з управління збройними силами. Глава держави є головнокомандувачем, призначає вищий командний склад армії, надає вищі військові звання, відповідає за безпеку держави. При цьому зазвичай створюється дорадчий орган — рада безпеки. Призначає певних державних службовців.

8. Повноваження у сфері правового статусу особи: надання і припинення громадянства (підданства), помилування, наго­родження, надання почесних звань. Глава держави є гарантом конституції, прав і свобод людини.

10. Право ініціювати референдум.

11. Право на звернення до парламенту і народу. Разом з правами, конституції передбачають і обов'язки глав держав та встановлюють певні заборони. Для президентів, як правило, передбачається заборона на будь-яке поєднання посад, а в деяких країнах встановлена вимога припинення членства в

партії.

Президент несе відповідальність за свої дії. У разі порушень до нього може бути застосовано про­цедуру імпічменту. Підставою для імпічменту найчастіше може слугувати здійснення президентом державної зради або будь-якого злочину. Як правило, для прийняття рішення про імпічмент потрібна кваліфікована більшість голосів членів парламенту.

Президент має свій апарат, резиденції тощо.

Для президентів встановлюються певні розміри окладів.

24. Парламент і парламентаризм. Поняття, внутрішня структура і органуізація роботи парламентів.

Парламент — це вищий орган народного пред­ставництва, який виражає суверенну волю народу, покликаний регулювати найважливіші суспільні відносини, головним чином, шляхом прийняття законів та здійснює контроль за діяльністю органів виконавчої влади і вищих посадових осіб; парламенти діють на постійній основі.

Парламентаризм — це система взаємодії держави і суспіль­ства, для якої характерними є визнання провідної або особли­вої і достатньо істотної ролі в здійсненні державно-владних функцій законодавчого колегіального органу, що діє на постійній основі.

Основа парламентаризму - сильний повновладний парламент. Але парламентаризм є в той же час якістю пар­ламенту, ознаки якої він може втрачати. Парламент може існу­вати без істотних елементів парламентаризму, що характерно для авторитарних політичних режимів.

Юридичний вираз парламентаризму і його визначальна риса - контроль парламенту за діяльністю уряду. Саме у ньому виражається привілейоване становище парламенту. Форми пар­ламентського контролю значною мірою залежать від форми державного правління.

Структура парламенту: як однопалатний або двопалатний орган.

До Другої світової війни двопалатність (бікамералізм) розгля­далася як ознака парламентаризму. У післявоєнні роки знач­ного поширення набули однопалатні.

В тому випадку, якщо відмова верхньої палати узгоджується з рішенням нижньої палати і може бути подолана останньою, верхня палата вважається слабкою; якщо без згоди верхньої палати закон не може бути прийнятий, то вона є сильною.

Порядок формування палат:

Однопалатні парламенти і нижні палати парламентів: формуються у переважній більшості випадків шляхом загальних прямих виборів. В деяких державах частина членів парламенту може обиратися на непрямих вибо­рах. У окремих країнах резервуються місця в парламенті для прихильників певних релігій, національностей, а також для жінок. Існують і інші винятки.

Строк повноважень нижніх палат і однопалатних парламентів зазвичай становить 4-5 років

Верхні палати:

1. Формування верхніх палат за допомогою побічних (багатоступеневих або непрямих) виборів.

2. Формування верхніх палат відбувається за допомогою прямих виборів, хоча і з деякими відмінностями від тієї системи, яка застосовується у відповідних країнах при формуванні нижніх палат.

3. Поєднання прямих і непрямих виборів.

2. Формування верхніх палат за допомогою призначення.

3. Змішаний порядок формування, в якому поєднуються елементи виборності, призначення і спадковості застосовується при формуванні сенатів Бельгії та Ірландії.

4. У Великобританії тривалий час зберігався феодальний спосіб формування верхньої палати, який останніми роками зазнав певних змін. Закон 1958 р. поширив право довічного перства на жінок, а законом 1963 р. право заняття місць в Палаті лордів надано всім шотландським перам, які до цього обирали лордів зі свого середовища. З 1999 р. почалося рефор­мування Палати лордів, яке передбачає істотні зміни порядку її формування і скорочення чисельного складу.

Існує закономірність між способом формування верхніх палат та обсягом їх компетенції і правовим статусом. Чим далі зна­ходиться процес формування від електорату, тим менше обсяг їх компетенції.

Організація роботи: порядок і черговість сесій встановлюється за принципом — "осінь" — "весна". Перерви між сесіями називають парламентськими кані­кулами.

Тривалість сесій в різних країнах істотно відрізняється. Позачергові сесії скликаються під час канікул або відпусток.

Сесійні засідання зазвичай відкриті. Закриті засідання прово­дяться за рішенням парламентаріїв. Квоти для ухвалення такого рішення при цьому встановлюються різні.

У двопалатних парламентах допускається можливість про­ведення спільних засідань. Приводи для цього - це важливі питання внутрішньої або міжнародної політики. Крім того, спільні засідання прово­дяться з метою уникнення розбіжностей між палатами.

Припинення повноважень парламенту. У звичайних умовах парламент припиняє свої повно­важення після обрання нового складу парламенту, як тільки новообраний парламент почне працювати. Достроковий розпуск парламенту найчастіше відбувається з наступних підстав: якщо парламент неодноразово відхиляв кандидатуру глави уряду, запропоновану президентом; у разі висловлення недовіри уряду з ініціативи парламенту; якщо парламент не може сформувати уряд у визначений строк; якщо не висловив довіри уряду, який сформований цим складом парламенту; при відмові у довірі, коли це питання ставиться урядом; якщо парламент у визначений строк не може почати пленарні засідання тощо.

Розпуск однопалатного парламенту або нижньої палати може бути обмежений рядом умов: в умовах воєнного або надзви­чайного стану, протягом певного часу до закінчення строку повноважень парламенту або закінчення строку повноважень президента тощо.

Елементи структури палат парламенту: парламентські фракції, органи і комісії.

Парламентські фракції (групи, клуби) створюються за прин­ципом приналежності депутатів до тієї або іншої політичної партії, блоку партій, які мають своє представництво в парламен­ті.

Фракція має певні переваги: своє приміщення в парламенті, право позачергового виступу тощо. У фракції є своє керівництво — голова.

Зазвичай представник найбільшої фракції обирається голо­вою палати, його заступники представляють інші фракції.

Найбільша фракція, що знаходиться в опозиції, зазвичай створює свій "тіньовий кабінет": визначені фракцією особи спостерігають за роботою міністрів і готуються зайняти їх місце у разі перемоги на виборах.

Керівні органи парламентів бувають індивідуальні ї колегіальні. У однопалатних парламентах і нижніх палатах голови обирають самі депутати, іноді тільки на період сесії. Проте реально вони залишаються на цій посаді впродовж всього періоду роботи парламенту цього скликання.

У англомовних країнах голову парламенту називають "спіке­ром". Спікер стежить за дотриманням регламенту, керує дебатами, організовує виконання парламентських рішень тощо.

Кількісний склад колегіальних керівних органів істотно відрізняється. Як правило їх склад: 3—5 осіб.

До складу колегіальних органів окрім голів і їх заступників можуть входити секретарі і квестори. Останні підтримують по­рядок в залі засідань, кулуарах, буфеті, забезпечують підрахунок голосів при відкритому голосуванні.

Колегіальні органи палат парламентів зазвичай розглядаються як робочі органи палат. У більшості країн ці органи не виконують політичних функцій загального характеру і обмежуються внугрішньопарламентськими справами.

Комісії або комітет - основним елементом внутрішньої структури палат парламентів. Підготовка питань, які згодом розглядаються на сесійних засіданнях. Проте, часто, ці питання фактично вирішуються в комісіях, а парламенти їх потім формально затверджують. Крім того, найважливішою їх функцією є детальний розгляд законо­проектів.

Комітети (комісії) парламентів можуть бути постійними або тимчасовими. У ряді випадків можуть створюватися підкомісії (підкомітети).

У двопалатних парламентах комісії створюються в кожній палаті. Разом з цим існує практика створення об'єднаних комісій (комітетів) на паритетних началах.

У разі виникнення розбіжностей між палатами парламенту можуть створюватися тимчасові погоджувальні комітети.

Слідчі комі­сії або комітети з розслідувань: розслідують справи, що мають суспільний резонанс.

Основний принцип формування комітетів (комісій) — пропор­ційне представництво депутатів від фракцій парламенту.

Інші органи, що не входять у внутрішню структуру палат. Найбільш поширеними з них є:

• рахункові (контрольні) палати, що здійснюють контроль за бюджетною дисципліною, фінансовою і господарською ді­яльністю;

• омбудсмани (парламентські комісари) — уповноважені з прав людини, національних меншин, з охорони довкілля, у справах збройних сил тощо.

Апарат парламенту включає 3 види органів і посадових осіб:

• допоміжні служби парламенту, його палат і комісій — секретаріат, бібліотека, друкарня, господарська частина тощо;

• консультанти парламенту, що виконують роботи з підго­товки разових експертних висновків;

особисті помічники парламентарів, їх референти і сек­ретарі.