6.3.1. Етапи рекультивації та штучні водойми

Землі, що звільняються після видобутку торфу, за своїм станом відзначаються надзвичайною строкатістю. Зумовлено це, насамперед, неоднаковими умовами виробництва і строками давності виходу ділянок з експлуатації.

Після машинно-формувального вироблення кар’єри мають ширину 5–10 м, довжину 100 м і розділені брівками. Ці кар'єри зазвичай засмічені пнями і заповнені водою, за їх брівками ростуть кущі і дрібнолісся. Наслідком гідравлічного способу вироблення торфу є кар'єри, що являють собою глибокі виїмки з брівками шириною 1,5-2 м, які заповнені водою на глибину 1-2 м. Поверхня їх дна нерівна, засмічена деревними залишками [5].

Після вироблення покладів фрезерним способом залишаються ділянки з порівняно рівною, слабохвилястою поверхнею, розділені осушувальними каналами на окремі смуги (карти) довжиною 500 м і шириною 20-40 м. Потужність залишкового шару торфу неоднакова. Найменшою вона буває в центрі карт, де торф може бути виробленим повністю.

У тих випадках, коли вироблені площі відразу не освоюються, вони поступово заростають. Ступінь та швидкість заростання, флористичний склад травостою, його висота, щільність залежать від виду та потужності залишеного після вироблення шару торфу, характеру підстилаючої породи, а також рівня та хімізму ґрунтових і поверхневих вод. На вироблених торфовищах низового типу в умовах порівняно слабкого перезволоження заростання починається з першого року, минаючи стадію бур’янів. Тут відразу з’являються сходи деревних порід, кущів і трав’янистих рослин. Надлишкова зволоженість низових торфовищ сприяє зниженню швидкості заростання вироблених торфових покладів. На верхових торфовищах заростання відбувається повільніше і починається лише на 3-4 рік після закінчення добування торфу.

Із площ вироблених торфовищ першочерговому плануванню, рекультивації та освоєнню підлягають колишні торфовища низового типу з пошарово-поверхневою заготівлею торфу. Поклади верхового типу, а також поклади, де торф видобували іншими способами, підлягають освоєнню в другу чергу через великі витрати на їх окультурення. Площі, що вибули з використання після поточної експлуатації, підлягають рекультивації незалежно від типу покладів та способу видобутку торфу не пізніше, ніж через рік після завершення робіт [16].

Обираючи напрямок використання кар’єрних земель, слід враховувати їх віддаленість від населених пунктів, наявність транспортних та гідротехнічних споруд, економічну доцільність, забезпеченість кадрами, необхідними для нормальної експлуатації рекультивованих площ, а також соціальні потреби у тому чи іншому виді угідь.

Технічний етап рекультивації вироблених торфовищ включає влаштування осушувальної системи, знищення лісо-чагарникової рослинності, планування поверхні, будівництво доріг та ін.

При осушенні виробленої площі ремонтують старі і, якщо необхідно, будують нові під’їздні шляхи (мости, дороги). По закінченню будівництва осушувальної системи поверхню торфовища приводять до стану, придатного для проведення оранки.

Підготовка безлісних площ полягає головно у ретельному плануванні поверхні. Вирівнювання поверхні на торфовищах взагалі, а на вироблених і поготів має важливе значення, тому що на різних за висотою ділянках створюється своєрідний мікроклімат, який впливає на врожаї вирощуваних сільськогосподарських культур. Планування поверхні забезпечує рівномірне водопостачання рослин та стік атмосферних опадів в осушувальну систему, дозволяє застосовувати для вирощування сільськогосподарських культур широкозахватні та швидкісні агрегати, сприяє зменшенню тягового опору ґрунтообробних машин.

Дерева, кущі або їх залишки зазвичай згрібають з поверхні виробленого торфовища і спалюють.

Інженерні роботи виконуються протягом 1-2 років. Ще 2-3 роки триває сільськогосподарське освоєння рекультивованих площ. Весь період від закінчення промислової розробки до початку ефективного сільськогосподарського використання виробленої ділянки триває 3-5 років. Цей термін можна скоротити приблизно на 1 рік, якщо інженерну рекультивацію розпочати ще за 3-4 роки до закінчення промислової експлуатації торфовища та застосувати дренажний спосіб осушення торфових полів [15].

Після вироблення фрезерним способом торфові поля, як правило, лишаються нерівними, піднятими з країв канав. Уникнути цього можна, провівши планування кар'єрних ділянок, а також їх розрівнювання. При розрівнюванні торфовий шар з валів та інших височин згрібають у понижені місця, де він зазвичай повністю вироблений. При видобуванні торфу на пальне або добриво у різних місцях споруджуються штучні водойми. Глину або суглинок, складені вздовж таких водойм, можна використовувати для глинування верхнього шару торфу; 40-50 т на 1 га такого ґрунту можуть значно покращити фізико-хімічні властивості орного горизонту за умови попереднього його окультурення.

Біологічний етап рекультивації вироблених торфовищ являє собою комплекс агротехнічних та фітомеліоративних заходів, пов’язаних із переходом до цільового їх використання. На цьому етапі створюється біологічно родючий шар ґрунту. Виконавши весь комплекс попередніх робіт, здійснюють вибір придатних для посіву сільськогосподарських (або лісових) культур із застосуванням системи удобрення та обробітку ґрунту.

Природна родючість грунтів вироблених торфовищ, як правило, низька: велика різноманітність ґрунтових умов (потужність залишкового шару торфу, його ботанічний склад, ступінь розкладання, рН, вміст макро- та мікроелементів, умови зволоженості тощо) зумовлює складність їх сільськогос-подарського освоєння і вимагає всебічного вивчення властивостей залишкового шару торфу для обґрунтування тих чи інших агротехнічних прийомів для кожної ділянки окремо.

Важливим для формування сільськогосподарських угідь на вироблених торфовищах є розробка агротехнічних прийомів вирощування тих чи інших сільськогосподарських культур.

Зазвичай при виборі напрямку використання вироблених торфовищ пріоритет надається вирощуванню сільсь-когосподарських культур. Сільськогосподарському викорис-танню вироблених торфовищ передує цілий ряд підготовчих заходів. Перш за все, за допомогою топографічної зйомки, зондування, грунтово-геологічних досліджень визначають можливість використання торфорозробок під сільсько-господарські культури. Вирішальним фактором для сільськогосподарського освоєння вироблених торфовищ є наявність залишкового (придонного) шару торфу. Якщо шар торфу невеликий, грунт лишається малородючим протягом декількох років. При недостатній потужності торфового шару в аеробних умовах інтенсивно мінералізується його органічна речовина. В результаті через 3-5 років шар торфу зменшується до такого ступеня, що виникає необхідність приорювання мінерального підґрунтя, яке, знаходячись в анаеробних умовах, містить шкідливі для рослин сполуки. Ділянки, вироблені до мінерального грунту, забезпечують значно менший урожай навіть при внесенні органічних добрив порівняно з ділянками, вкритими шаром торфу.

Чим менший шар залишкового торфу, тим ближча до поверхні межа розриву капілярного зв’язку між торфовим та мінеральним горизонтами і гірший водний режим в орному шарі виробленого торфовища. Для забезпечення необхідних умов для вирощування сільськогосподарських рослин потужність залишкового шару торфу має бути не менше 40-50 см.

Створення водоймищ. Перезволожені вироблені торфовища осушують різними способами: мережею відкритих каналів, закритим дренажем або поєднанням відкритих каналів з дренуванням. Вибір способу осушення залежить від того, під які культури чи угіддя призначаються осушувані землі, а також від стану осушувальної системи, що лишилася, і характеру підстилаючого мінерального грунту. При використанні вироблених торфовищ під польові культури краще застосовувати закриту осушувальну систему, під сіножаті і пасовища – відкриту.

Якщо після вироблення торфу територія має форму рельєфу безстічної котловини, її слід заповнити водою і поступово перетворити на озеро, доцільно також створювати на таких територіях водосховища або рибні господарства.

Вироблення торфових покладів у заплавах річок призводить до значних змін водного режиму на території водозбірного басейну, тому проводити їх розроблення тут не рекомендується. Проте деякі з них все ж розробляються, а багато вже вироблено. Щоб відновити природні умови, що були до початку вироблення торфового родовища, у вироблених заплавах необхідно створювати каскади ставків. Лише окремі ділянки виробленої площі можуть бути використані під сільськогосподарські угіддя.

В деяких випадках після виробітку торфу на площі торфового родовища створення великого водосховища неможливе через недостатнє водне живлення. Проте і сільськогосподарські угіддя розміщувати на виробленій площі у несприятливих умовах регулювання водного режиму також недоцільно. В такому випадку частину площі можна використати під водосховище, яке після припинення добування торфу утворюється природнім шляхом. Іншу площу, в залежності від потужності залишкового шару торфу, можна використати під сільськогосподарські угіддя, лісонасадження або мисливські заказники.

У випадку, коли рекультивація торфовищ є економічно невигідною, порушені землі слід використовувати як місце розведення та існування рідкісних корисних тварин, птахів чи рослин, влаштовуючи мисливські заказники. Якщо проведення рекультивації неможливе, а вироблене торфовище чинить негативний вплив на навколишнє середовище, здійснюють його біологічну або технічну консервацію.