5.3.1. Географія та структура ґрунтового покриву

Характеристика земельних ресурсів в своїй основі базується на всебічному знанні географії та структурі ґрунтового покриву, а також властивостей його ґрунтових відмін. Адже співвідношення площ ґрунтів різного рівня родючості визначає як сучасні, так і потенційні можливості досягнення високих показників у виробництві сільськогосподарської продукції при одночасному створенні екологічного благополуччя в тому чи іншому регіоні.

Ґрунтовий покрив України як основна складова земельних ресурсів є детально дослідженим. В цілому вивчення земельних ресурсів та ґрунтового покриву України тісно поєднане з російською генетичною школою ґрунтознавства. Н.Б. Вернандер (1978) за період з 1887 по 1967 рр. виділяє 3 основних етапи у вивченні і картографуванні ґрунтів України. На першому етапі в 1887–1917 роках завдяки діяльності видатного вченого-грунтознавця В.В. Докучаєва було покладено початок розробкам наукових основ ґрунтознавства. В цей період проводяться значні роботи по вивченню ґрунтового покриву, створюються грунтові карти майже на всю територію України. Проте дана робота не носила державного характеру, проводилася безсистемно, дослідження характеризувалися неоднорідністю.

На другому етапі (1917–1941 рр.) почали проводитися цілеспрямовані планомірні ґрунтові дослідження. Створені в цей період ґрунтові карти широко використовувалися для вирішення практичних задач в сільському господарстві. З 1925 року починають проводитися систематичні грунтові дослідження. У 1926–1928 роках були детально обстежені великі площі лісостепової та степової зон України. На цій основі Наркомзем України створив першу ґрунтову карту масштабу 1 : 1 000 000. З 1934 року беруть свій початок систематичні крупномасштабні грунтові обстеження, методичною основою яких уже стає не морфологічний, а генетичний метод. В ці роки продовжена подальша агроінвентаризація земель, в т.ч. обстеження орних земель бурякосіючих господарств. Під керівництвом П.А. Власюка та В.І. Канівця створені грунтово-агрохімічні карти з конкретними рекомендаціями щодо застосування добрив, грунтово-агрохімічна карта регіону в масштабі 1:420000. В 1935 році під керівництвом Н.К. Крупського, О.М. Грінченка, Г.С. Гріня створена нова ґрунтова карта України. Почалося систематичне вивчення генезису та властивостей основних типів ґрунтів, особливостей окультурення засолених ґрунтів півдня України

На третьому етапі досліджень були продовжені роботи з ґрунтового обстеження і картографування ґрунтів, в результаті чого в 1949 році була створена ґрунтова карта України в масштабі 1 : 750 000. Колективом авторів створена монографія «Грунти УРСР», де було узагальнено всі дані про особливості ґрунтового покриву України.

В період з 1957 по 1967 роки було проведено суцільне крупномасштабне ґрунтове обстеження. На основі «Методики крупномасштабного обстеження земель» для кожного господарства були створені карти 1 : 10000 та 1 : 25000 масштабу та набір спеціальних картограм із рекомендаціями з підвищення продуктивності ґрунтів. На основі матеріалів 1-го туру обстеження створені ґрунтові карти районів, областей та України різних масштабів, здійснено агрогрунтове групування та класифікацію ґрунтів, розроблено їх номенклатуру та діагностику. На основі узагальнень першого туру обстежень у 1960–80-х рр. українською школою ґрунтознавців було продовжено вивчення властивостей та генезису солонцюватих ґрунтів буроземів, поверхнево-опідзолених ґрунтів передкарпаття та торфових ґрунтів.

Після здобуття Україною незалежності роботи по вивченню ґрунтового покриву країни продовжується. Координатором досліджень є ННЦ „Інститут ґрунтознавства та агрохімії ім. О.Н. Соколовського” УААН. В останні роки певну роботу проводить також Державний центр охорони родючості ґрунтів Мінагрополітики України.

Сучасна структура ґрунтового покриву сільсько-господарських угідь України з зазначенням основних ґрунтових відмін згідно даних Інституту землеустрою УААН та ННЦ „Інститут агрохімії і ґрунтознавства імені О.Н. Соколовського” УААН показана в табл. 5.9. Близько 42% території країни покрито найбільш родючими грунтами (чорноземами, лучно-чорноземними та ін. грунтами), які при науково-обгрунтованій системі землеробства можуть давати високі врожаї озимої пшениці, цукрових буряків, кукурудзи, овочів та ін. Біля 30% займають грунти з дещо нижчою родючістю (дерново-підзолисті піщані та супіщані, ясно-сірі і сірі опідзолені супіщані, південні чорноземи і темно-каштанові ґрунти). Підняття їх родючості досягається внесенням мінеральних та органічних добрив (дерново-підзолисті піщані та супіщані, ясно-сірі і сірі опідзолені супіщані) та шляхом вологонакопичення (чорноземи південні і темно-каштанові ґрунти).

Грунти з помітно зниженою родючістю (оглеєні, слабо-кам'янисті кислі, солончакуваті і ін.), які крім високої агротехніки потребують хімічної меліорації, займають біля 20%. І зрештою, грунти, що потребують докорінного поліпшення, або зовсім непридатні, займають до 8% площі.

Грунти Українського Полісся відрізняються легким гранулометричним складом грунтотвірних порід, які представлені переважно глинисто-піщаними, супіщаними флювіо-гляціальними відкладами та мореною. В центральній частині Правобережного Полісся ґрунтотворними породами є льодовикові відклади. Має місце й близьке залягання ґрунтових вод.

Водороздільні простори зайняті дерново-підзолистими грунтами різного ступеня підзолистості і оглеєності. Для ґрунтів Полісся характерна мала потужність гумусового горизонту. Відсоток гумусу у верхньому шарі не перевищує 1–2%. Ці грунти відрізняються також кислою реакцією ґрунтового розчину і поганою водоутримуючою здатністю. Польові культури, які на них вирощують, страждають як від нестачі елементів живлення, так і від нестачі води.

На процеси грунтотворення значно впливає близький рівень залягання ґрунтових вод, а місцями і довготривалі весняні повені, які затоплюють не тільки заплави, але і тераси. В результаті зазначеного ґрунтотворний процес сприяв формуванню дерново-підзолистих ґрунтів з різним степенем оглеєння.

На плоских низовинних терасових рівнинах утворилися підзолисті сильно глеєві ґрунти. Ґрунтові води тут знаходяться на глибині 80–100 см. Корені рослин в таких умовах часто загнивають, рослини гинуть.

Залишки старої гідрографічної мережі, широкі прохідні долини, заплави річок, а часто і водороздільні простори Полісся сильно заболочені і вкриті торф’яно-болотними грунтами і торф’яниками низового типу. Зольність торфових горизонтів в таких умовах, як правило, не висока (25–35%).

Зовсім інший комплекс ґрунтів сформувався в районі близького підстилання флювіогляціальних відкладів крейдяними породами. Значні масиви ґрунтів тут сформовані на безпосередніх продуктах вивітрювання карбонатних порід (дернові карбонатні). Болотні грунти цього регіону характеризуються наявністю шару добре розкладеного торфу, під яким безпосередньо залягає крейда, чи крейда, вкрита сапропелем, в торфі на його нижній границі помітні значні накопичення вівіаніту.

Ґрунтотворний процес (дерновий процес грунтотворення) Лісостепової зони розвивався з одного боку під широколистяними лісами, з іншого – під різнотравно-лучними степами на лесах різного гранулометричного складу. Найбільш типовими грунтами, сформованими в даних умовах, є чорноземи опідзолені та чорноземи типові.

Понижені місцевості даного регіону характеризуються наявністю також і лучно-чорноземних ґрунтів. Характерною особливістю чорноземів Лісостепу України є їх відносна малогумусність (кількість гумусу в ґрунтах природних ценозів не перевищує 6,5–6,9%) в порівнянні з чорноземами Середньо-Російської височини (8,5–9,5%). Потужність гумусового горизонту може сягати 120–130 см.

Таблиця 5.9. Структура ґрунтового покриву сільськогосподарських угідь України

Основні групи ґрунтів	Сільгоспугіддя		В т. ч. рілля
	тис. га	%	тис. га	%
Дерново-підзолисті різного генезису	2522,2	6,03	2080,5	6,3
Ясно-сірі і сірі лісові опідзолені	2149,3	5,1	1931,8	5,8
Темно-сірі опідзолені і чорноземи опідзолені	4133,0	9,9	3858,1	11,6
Дернові різного генезису	1281,2	3,06	536,7	11,6
Лучні різного генезису	1565,9	3,7	764,7	2,3
Лучно-болотні і болотні	716,5	1,7	99,4	0,3
Торфо-болотні і торф’яники	614,6	1,5	82,2	0,2
Мочаристі	87,0	0,2	66,2	0,2
Чорноземні різного генезису	22111,5	52,8	19968,2	60,2
Лучно-чорноземні	718,9	1,7	567,9	1,7
Солонці і солончаки різного генезису	171,1	0,4	57,7	0,2
Осолоділі і подові	301,4	0,7	223,9	0,7
Темно-каштанові і каштанові різного генезису	1238,1	3,0	11336,1	3,4
Буроземи, дерново-буроземні, підзолисто-буроземні	189,1	0,5	73,4	0,2
Коричневі	127,2	0,3	71,4	0,2
Намиті	658,2	1,6	347,7	1,05
Рекультивовані	10,6	0,03	5,0	0,02
Розмиті, виходи порід	119,1	0,3	17,0	0,05
Бурі гірські	322,9	0,8	74,7	0,2
Інші	2801,9	6,7	1226,0	3,7
Всього по Україні	41839,7	100	33188,6	100

В типових чорноземах карбонати знаходяться на глибини 40–50 см. Типові чорноземи мають нейтральну реакцію ґрунтового розчину, володіють доброю водоутримуючою здатністю.

Високі розчленовані ділянки Лісостепу з давніх часів були вкриті широколистяними лісами, під покривом яких сформувалися ясно-сірі, сірі та темно-сірі опідзолені ґрунти. Ясно сірі ґрунти покривають найбільш підвищені ділянки території. За своєю генетичною будовою вони схожі на дерново-підзолисті, проте відрізняються від них більш високим вмістом гумусу та нижчою кислотністю. Сірі опідзолені ґрунти покривають верхні і середні частини схилів. В них вже відсутній елювіальний горизонт, а безпосередньо під гумусовим (потужністю 30–35 см) залягає щільний ілювій. Темно-сірі опідзолені ґрунти залягають в нижній частині схилів. Потужність гумусового горизонту в них сягає 50–55 см. В сірих, темно-сірих опідзолених ґрунтах вміст гумусу складає 3,0–4,0%. Вони мають слабокислу реакцію ґрунтового розчину і відрізняються достатньою родючістю На давніх дніпровських терасах серед чорноземно-лучних і лучно-чорноземних відмін зустрічаються також і масиви содових солончаків і солончакуватих ґрунтів.

В зоні Степу під різнотравно-типчаково-ковильними і типчаково-ковильними степами формуються чорноземи звичайні та чорноземи південні з однорідним ґрунтовим покривом. В цій зоні чорноземи звичайні мають найбільше розповсюдження й сягають навіть меж узбережжя Азовського моря. Південні чорноземи замикаються на території Причорноморської низовини. Впродовж їх південної межі тягнеться вузька смуга солонцюватих відмін, поява яких пов’язана з недостатньою кількістю опадів та наявністю солей в ґрунтотворних породах.

Південніше, в зоні Сухого Степу, де в минулому переважав полино-типчаково-ковильний степ, при нестачі атмосферних опадів і високому випаровуванні сформувалися темно-каштанові грунти (північна частина Сухого Степу), а на крайньому півдні – каштанові відміни. Зазначені грунти в тій чи іншій мірі є солонцюватими. В їх грунтово-вбирному комплексі міститься більше 5% натрію від суми обмінних основ. Інтенсивність процесу солонцюватості збільшується з півночі на південь.

Темно-каштанові і каштанові ґрунти менш родючі, ніж чорноземи. Вони містять 2,5–3,5% гумусу і мають порівняно малопотужний гумусовий горизонт (35–45 см). В цій зоні серед каштанових ґрунтів зустрічаються чисельні плями солонців – ґрунтів, вбирний комплекс яких містить більше 20% натрію від загальної суми ввібраних основ. До 30% території Сухого Степу – комплекси каштанових ґрунтів із солонцями і солончаками. Родючість солонців підвищують завдяки гіпсуванню і плантажній оранці. Солончаки практично не придатні для сільськогосподарського використання через значний вміст солей у верхньому шарі (≥ 1,1%). Слід зазначити, що регіони Південного та Сухого Степу – основні зрошувані масиви України. Гірський Крим і Українські Карпати вкриті переважно буроземами, дерново-буроземними, підзолисто-буроземними та коричневими лісовими ґрунтами. Зазначені ґрунти утворилися під буково-дубовими, рідше шихтовими лісами. Їх гумусовий горизонт має потужність до 35 см. Буроземи Українських Карпат найбільш кислі ґрунти в межах України.