По континентах [41]

Материк	Ступінь опустелювання			Всього
	середній	сильний	дуже сильний
Африка	3 840	5 032	1 857	10 729
Азія	5 177	6 849	486	12 512
Австралія	2 904	3 120	332	6 356
Північна Америка	2 931	1 328	200	4 459
Південна Америка	1 674	1 315	444	3 433
Європа	678	218	51	947
Світ в цілому	17 204	17 862	3 370	34 436

З метою здійснення погоджених міжнародних заходів щодо боротьби з опустелюванням на спеціальній Конференції ООН в 1977 році був прийнятий План дій, і обнародувана Всесвітня карта опустелювання, розроблена експертами ЮНЕП. На карті показані розміри і межі опустелювання з оцінкою небезпеки цього процесу на основі біокліматичних даних. Експерти дійшли висновку, що зміна сухих та вологих періодів відбувається періодично і носить зворотній характер. Процес же антро-погенного опустелювання однонаправлений. Він супровод-жується погіршенням водного режиму і, як наслідок, призводить до суттєвого зниження продуктивності земельних угідь.

Різнобічне і комплексне освоєння пустель з умілим використанням досягнень науки і техніки повинно складати головну особливість господарської діяльності населення аридних областей. Щоб попередити опустелювання антропогенного характеру, необхідно мати розрахунки природних і економічних наслідків, що тягнуть за собою впровадженння технічних новинок, а також прогноз результатів ресурсовикористання. Важливе значення в цьому зв'язку повинне отримати довгострокове прогнозування фізико-географічних процесів на територіях посиленого впливу людини на довкілля.

Охорона довкілля і успішна боротьба з опустелюванням можлива за умови активізації співробітництва в рамках як двосторонніх, так і багатосторонніх міжнародних відносин, про що засвідчив самміт на самому високому рівні, який відбувся в Йоханесбурзі в 2002 році. На самміті було зазначено, що опустелювання є однією з найбільш небезпечних глобальних екологічних проблем, що заслуговує на увагу і потребує негайного вирішення.

5.5. Ерозія ґрунтів та протиерозійні заходи

Ерозія (від латинського слова erosion – роз’їдання) в загальному вигляді визначається як процес руйнування ґрунтів і гірських порід під дією води і вітру.

Міжнародні експерти прийшли до висновку, що виснаження земельних ресурсів ерозією на перспективу може становити найбільшу загрозу економічній стабільності світу.

Ерозійна деградація ґрунтів створює напружену екологічну ситуацію, погіршує якість природного середовища, знижує продуктивність агроекосистем і, в кінцевому підсумку, зменшує грунтові ресурси країни, погіршує їх якість. Найістотніших зрушень при цьому зазнають колоїдно-хімічний та гумусовий комплекси ґрунту.

Водна ерозія – процес розмивання або змивання ґрунтів і гірських порід водними потоками, який являє собою частини загального процесу денудації (сукупність процесів переміщення продуктів вивітрювання гірських порід з місць їхнього утворення). Початковим етапом ерозії є відокремлення і руйнування часток порід, основним – переміщення продуктів руйнування, що супроводжується їхнім перевідкладанням; завершується ерозія акумуляцією.

Ерозія, що є складовою природного денудаційного процесу, – звичайне явище. Однак неправильна господарська діяльність людини доводить її до катастрофічних розмірів. Вирубування дерев і чагарників на ерозійно небезпечних позиціях, розорювання дернини на крутих схилах, спалювання стерні призводять до надзвичайно швидкої втрати ґрунтами протиерозійних властивостей.

Протягом тривалого тектонічного спокою території внаслідок дії денудації утворилися ерозійно-денудаційні форми рельєфу. Зазначені форми були накладені на первинні ерозійні форми, що виникли під час переважаючих висхідних рухів. Розрізняють кілька стадій (циклів) у формуванні ерозійно-денудаційного рельєфу, які за певних умов можуть повторюватись. На території України типові ерозійно-денудаційні форми рельєфу поширені в межах Подільської, Придніпровської, Приазовської височин (полого-хвилясті вододільні поверхні серед долинно-балкового рельєфу), а також в Українських Карпатах (поверхні вирівнювання на південно-західних схилах Полонинського хребта та у Бескидах). Ерозія є важливим фактором формування сучасних ландшафтів.

Виділяють ерозію ґрунту, ерозію яружну і руслову. Ерозія ґрунту – процес руйнування ґрунтового покриву водою, вітром або під час обробітку. Вона полягає у переміщенні твердих часточок ґрунту, їх стиранні, обточуванні та відкладанні. За переважаючими факторами, що зумовлюють ерозійні процеси, виділяють нормальну і прискорену ерозію ґрунту. Нормальна ерозія розвивається на територіях, не порушених господарською діяльністю людини. Прискорена (антропогенна) ерозія ґрунту має місце там, де нераціональна господарська діяльність активізує природні ерозійні процеси, і пов'язана з інтенсивним використанням земельних угідь без впровадження протиеро-зійних заходів, зокрема, розорюванням схилів, суцільним вирубуванням лісів, нерегульованим випасанням худоби на схилах тощо. Залежно від чинників, що викликають ерозійні процеси, розрізняють водну (спричиняється талими, дощовими, зливовими та скидними іригаційними водами і залежить від кількості й інтенсивності опадів, крутизни схилів, механічного складу ґрунту, характеру рослинного покриву тощо), вітрову (руйнування ґрунту сильними вітровими потоками), агротехнічну (виникає внаслідок поперечного обробітку крутих схилів балок, узбереж річок і гірських схилів) та ін. види ерозії ґрунту. Боротьба з ґрунтовою ерозією здійснюється різними методами (безполицевий обробіток ґрунту, борознування, закріплення ярів тощо). В Україні найнебезпечнішими щодо ерозії ґрунту є правобережжя Дніпра, Десни, Сіверського Дінця і Сейму, Донецька височина. У структурі ґрунтового покриву орних земель України біля 30% припадає на еродовані ґрунти.

Водну ерозію підрозділяють також на площинну, або поверхневу і лінійну, або яружну. Розрізняють схилові і донні яри. В залежності від виду стокових вод водну ерозію ґрунтів ділять на ерозію, що викликана талими, дощовими і іригаційними водами.

Найбільша густота яружного розчленування в Україні спостерігається на схилах долин великих рік, зокрема значними яружними районами є Канівсько-Ржищевський, Словечансько-Овруцький, Придніпровсько-Подільський, Новгород-Сіверський і Донецький.

Руслова ерозія проявляється у розмиванні дна та берегів річок на фоні переміщення транзитних наносів (наприклад, переміщення руслових пасем різного розміру). Інтегральною характеристикою ерозії є каламутність руслових потоків. В Україні вона найбільша в південній частині лісостепової зони (1000–1500 г/м³ на межиріччі Південного Бугу – Дніпра); каламутність річок Українських Карпат – 500–1000 г/м³, Полісся – 20–50 г/м³ і менше. За генезисом водних потоків виділяють ерозію, викликану талими водами, дощовим стоком (найпоширеніша), а також зрошувальними, підземними та стічними водами. Інтенсивність ерозії визначається потужністю водних потоків і стійкістю гірських порід до розмиву. Поряд з природною розвивається антропогенна, прискорена ерозія, що є результатом нераціональної господарської діяльності, зокрема надмірного зрошування, розорювання схилів, знищення рослинності тощо.

Дефляція (вітрова ерозія) – руйнування поверхневого шару гірських порід і ґрунтів шляхом видування їх часточок і агрегатів. У пухких відкладах і ґрунтах цей вид ерозії виражається у видуванні і розвіюванні часточок і агрегатів, у зцементованих – у механічному руйнуванні їх під впливом вітроструменевого піщаного потоку. За рахунок винесеного матеріалу дефляція сприяє утворенню акумулятивних, зокрема еолових форм рельєфу.

Сутність дефляції полягає в тому, що вітровий потік тисне на частки ґрунту, в результаті чого виникає підйомна сила, яка описується формулою:

V =, (5.3)

де: V – швидкість вітру, g – сила ваги, f – сила тиску вітру на частинки ґрунту.

В Україні сучасних процесів дефляції зазнають піски і ґрунти степової зони (так звана вітрова ерозія, пилові бурі). Здебільшого видуваються часточки і агрегати розміром менше 1 мм (при середньому їх діаметрі у поверхневому шарі 0,22–12,2 мм); критична швидкість вітру, при якій починається дефляція, дорівнює 6,4–14,9 м/с на висоті 10 м. Найбільше піддаються дефляції розпилені, малоструктурні, карбонатні супіщані, піщані, каштанові ґрунти та чорноземи, а також пухкі й зв’язні піски. У степовій зоні за певних умов виникають пилові бурі, під час яких видувається до 370 т пилу та піску з 1 га на годину, руйнується орний шар ґрунту, знижується його родючість. Загальна площа с.-г. угідь, ґрунтовий покрив яких зазнає дефляції, в Україні становить майже 5 млн. га; втрати ґрунту складають від 2 до 140 т з 1 га на рік. Винесений матеріал засипає дороги та інші споруди, забруднює атмосферу. Ефективними методами боротьби з дефляцією є полезахисні лісосмуги, ґрунтозахисні сівозміни, безполицевий обробіток ґрунту.

Основними наслідками ерозійних процесів є зниження врожайності сільськогосподарських культур, погіршення якості продукції, зниження рентабельності виробництва, втрата поживних елементів та гумусу, замулення річок та озер. Крім того, для ліквідації негативних наслідків, викликаних ерозією ґрунтів, необхідні значні кошти. Так, в США для ліквідації в 30-х роках минулого століття наслідків ерозії ґрунтів після посух, що отримали назву «Пиловий котел», коли було знищено майже 40 млн. га земель, з 1935 по 1975 роки було витрачено 45 млрд. доларів. Ці кошти були використані для будівництва доріг, огородження пасовищ, розширення зрошення, заміни породного складу худоби і т.д.

Розрахунки показують, що втрата 1 гектара родючих земель в результаті ерозії може бути компенсована введенням в обіг 2 гектарів нових малородючих земель і вимагає 4–8 кратних витрат на їх освоєння. Повністю ліквідувати ерозію неможливо. Важливо, щоб ерозійні процеси не перевищували темпи відновлення рівня родючості за рахунок процесу ґрунтоутворення. Навіть у США, не зважаючи на значні капіталовкладення, ерозійні втрати ґрунту на 1/3 перевищують поповнення родючості за рахунок ґрунтоутворення.

Ерозія та дефляція залишаються на першому місці в світі серед проблем деградації ґрунтів в результаті діяльності людини. Це обумовлено значним поширенням ерозійних процесів на оброблюваних ґрунтах та шкодою, яку вони приносять. За різ-ними даними, ерозійні втрати родючого шару ґрунту за рік в світі складають 25–30 млрд. т, а за окремими оцінками – до 40 млрд. т.

Ерозійні процеси інтенсивно розвиваються в усіх регіонах планети, про що свідчать спостереження вчених. Особливо розвинена ерозійна деградація ґрунту на орних землях (табл. 5.16). Площа ґрунтів, що піддаються ерозії, в різних країнах коливається від 10 до 70%.

Площа еродованих і ерозійно небезпечних орних земель на території колишнього СРСР, за даними ВАСГНІЛ (1986), становила 152 млн. га, або 68%. Згідно з даними державного Комітету з охорони природи колишнього СРСР (1988), з 243 млн. га сільськогосподарських угідь, розміщених на схилах крутизною понад 1°, об'єм щорічного поверхневого стоку талих дощових вод становить 70–90 млрд. м³; при цьому зноситься 1,5 млрд. родючого ґрунту. Винесення елементів живлення в 1,5–2 рази перевищує їх надходження з добривами; при цьому також втрачається від 10 до 30% пестицидів. Зазначені речовини не тільки безповоротно втрачаються, але й спричиняють негативний вплив на екологічний стан території, особливо на якість води в річках, озерах і водосховищах.

Разом зі стоком дощових і талих вод з орних земель України щороку виноситься 186 млн. т дрібнозему. Вчені підрахували, що за весь період землекористування його було втрачено понад 35 млрд. т. На території України розвивається ерозія ґрунтів усіх трьох видів: водна, вітрова та іригаційна. Найбільшої шкоди завдає водна ерозія. Її дії тією чи іншою мірою піддаються всі орні землі України, що розташовані в умовах складного рельєфу.

Таблиця 5.16. Розміри ґрунтової ерозії на орних землях деяких країн світу, т/га за рік (за Л. Лає та ін., 1989)

Країна	Ерозійний знос
Аргентина, Бразилія, Бельгія	18,8 10–25,0
Китай	11,0–251,0
Еквадор	210–564
Гвінея	17,9–24,5
Індія	75,0
Мадагаскар	25,0–250,0
Нігер	35,0–70,0
Перу	15,0
Сенегал	14,9–55,0
США	9,6
Танзанія	10,1–92,8

Площі змитих орних земель щорічно збільшуються і становлять 10,5 млн. га, або більше третини площі всієї ріллі. За рік площа еродованих земель зростає на 70–80 тис. га. Середні щорічні втрати ґрунту за період 1988–1991 рр. становили 18 т/га, а за 1992–2002 роки – 12–15 т/га.

Часто причиною ерозійної деградації є неправильна система обробітку ґрунту. Наприклад, оранка, культивація, сівба, подальший міжрядний обробіток і навіть збирання врожаю вздовж схилів неминуче призводять до зростання інтенсивності ерозійних процесів. Руйнування ґрунтової структури і посилення ерозії викликаються також видаленням рослинного покриву і нераціональним землекористуванням. При цьому значно посилюється поверхневий стік, в багатьох місцях з достатньою кількістю опадів утворюються пустелі. В таких випадках вода, яка є невід'ємним компонентом екосистеми ґрунту і має надзвичайно важливе екологічне значення, за відповідних умов стає основним чинником ерозійних процесів.

Розорювання земель степової зони без урахування їх гранулометричного та агрегатного складу, шаблонне застосування агротехнічних прийомів, спалювання стерні і соломи перед обробітком ґрунту стали основними причинами посилення вітрової ерозії. Вона виявляється наприкінці зими або навесні, коли у поверхневому шарі ґрунту недостатньо вологи і він не вкритий рослинністю, а швидкість вітру значно зростає. Ерозія і виникнення пилових бур більш ймовірні на ґрунтах з нестійкими агрегатами розміром не більше 1 мм.

Іригаційна ерозія виявляється майже у всіх районах штучного зрошення.

Масштаби ерозійної деградації ґрунтів в Україні і спричинена нею шкода настільки значні як в економічному, так і в екологічному відношеннях, що потрібні негайні істотні зміни в господарській діяльності людини й природокористуванні. Ці зміни, на думку вчених, мають бути пов'язані насамперед з оптимізацією співвідношення природних екосистем та агро-екосистем, реконструкцією агроландшафтів, протиерозійною організацією території на рівні угідь, сівозмін, полів та окремих ділянок, адаптацією технологій вирощування сільськогоспо-дарських культур і технічних засобів до ландшафтних умов.

Протиерозійні заходи. Для запобігання й усунення негативних наслідків ерозії повинна постійно розроблятися і впроваджуватися система протиерозійних заходів. Ерозійні процеси відбуваються внаслідок взаємної дії природних та антропогенних факторів, а тому протиерозійні заходи повинні мати комплексний характер і охоплювати всю водозбірну площу, що дозволяє затримати поверхневий стік і призупинити ерозію.

В Україні проблеми ерозії ґрунтів, захисту їх від ерозії вивчають ННЦ „Інститут ґрунтознавства і агрохімії ім. О.Н. Соколовського”, Український науково-дослідний інститут лісового господарства і агролісомеліорації, Український науково-дослідний інститут „Укрземпроект” та інші науково-дослідні установи.

З метою цілеспрямованої боротьби з ерозією грунту в Україні розроблено Генеральну схему протиерозійних заходів, що включає агролісомеліоративні, агротехнічні, лісомеліоративні, організаційно-господарські, гідротехнічні та інші заходи.

Агролісомеліоративні заходи як один з видів меліорації включають у себе систему лісогосподарських заходів, спрямованих на поліпшення грунтово-гідрологічних і кліматичних умов місцевості з метою підвищення продуктивності с.-г. угідь. При цьому головним завданням є створення систем захисних насаджень (полезахисні лісові смуги, лісонасадження на вододілах, уздовж водойм, автомагістралей, залізниць, ярозакріплювальні насадження, ґрунтозахисні насадження на пісках, зелені зони міст тощо); боротьба з пиловими бурями, суховіями, розвіюванням, змиванням ґрунту, а також снігозатримання на полях, захист водойм від замулювання тощо.

В Україні створено 437 тис. га полезахисних лісосмуг, проведено закріплення і залісення ярів, балок, пісків, берегів річок, водойм, які не використовуються у с.-г. виробництві на площі понад 858 тис. га. Агролісомеліоративні заходи застосовують у комплексі з агротехнічними, гідротехнічними та іншими ґрунтозахисними заходами. В Україні комплекс меліоративних лісонасаджень вперше було створено в 1809–1835 рр. у Миргородському повіті. Наукові основи агролісомеліорації закладені в працях В. В. Докучаєва і Г. М. Висоцького.

Агротехнічні заходи. В сучасних еколого-економічних умовах в Україні найбільш високовартісними є агротехнічні і гідротехнічні протиерозійні заходи, що пов’язано з використанням потужної техніки, а отже і великої кількості паливно-мастильних матеріалів. Зважаючи на зазначене, обсяги їх запровадження на ерозійно небезпечних землях в останнє десятиліття зведені до мінімуму. До агротехнічних протиерозійних заходів відносять запровадження протиерозійних сівозмін, спеціальних способів обробітку ґрунту, створення валів-терас тощо.

Агротехнічні заходи торкаються декількох ементів системи землеробства, в першу чергу, порядку використання земельних ресурсів в сівозмінах і системи механічної обробки грунту. За допомогою цієї групи заходів вирішуються завдання зниження швидкості вітру в приповерхневому шарі і підвищення протидефляційної стійкості ґрунту. Найбільш широкі можливості при цьому пов’язані з грунтозахисною роллю рослинності. Грунтозахисні сівозміни повинні включати посів культур, які підвищують їх ґрунтозахисну ефективність. Найбільш стійкими і практично завжди захищеними від вітрової ерозії є поля, зайняті багаторічними травами. Майже незахищені від вітрової ерозії грунти полів, що знаходяться під чистим паром. Також мало відрізняються від парових полів за цим показником ґрунти, що зайняті посівами цукрових буряків, капусти, цибулі. Більш ефективними в цьому відношенні є такі культури як кукурудза, соняшник, рицина, сорго та інші. Грунт під зрілими культурами цих рослин практично не піддається ерозії. Високою ґрунтозахисною ефективністю відрізняються також суцільні посіви хлібних злаків.

Визначення ширини поля, яке захищає від вітрової ерозії, зводиться до знаходження його протяжності в напрямку вітру, при якому втрата ґрунту від вітрової ерозії не перевищує допустимої величини, плюс ширина захисної зони, що утворюється в результаті „вітрової тіні” за захисною смугою, яка примикає до неї з навітряної сторони.

Запобігання вітровій ерозії досягається також за рахунок мульчування пожнивнокореневими рештками, рідким гноєм або спеціально створеними хімічними препаратами. При однакових умовах (швидкості вітру, характері розміщення на поверхні, довжині стебел) протиерозійна ефективність рослинних решток залежить від виду сільськогосподарської культури і розміщується в спадаючому порядку в наступний ряд: озима пшениця, озиме жито, сорго, кукурудза, бавовник, соняшник. При мульчуванні ґрунту рідким гноєм (15–20 т/га) має місце суттєве покращення не тільки фізико-механічних властивостей поверхневого шару, але й поживного режиму ґрунту. Особливо ефективним воно є за необхідності швидкого „придушення” осередків дефляції ґрунтів. Найбільш широко мульчуючі речовини використовують для закріплення піщаних ґрунтів, які в результаті дій антропогенного чинника (при будівництві доріг, трубопроводів, ліній електропередач, а також в результаті нерегульованого випасу худоби) нерідко перетворюються на рухливі піски.

Посів проміжних культур. Вони призначені для відтворення втраченого елементу плодозміни і створення захисного покриву на поверхні ґрунту в той час, коли післяжнивних решток основної культури недостатньо для захисту ґрунтів від вітрової ерозії. Найбільш широко в якості озимої ґрунтопокривної культури використовують овес, оскільки він менше, ніж озима пшениця чи жито висушує грунт. Це також пояснюється тим, що деяка частина рослин вівса взимку гине, але, лишаючись на корню, ефективно захищає грунт і затримує сніг. Овес можна висівати в нормі 0,15–0,25 т/га після збирання буряків, картоплі, овочів, сої. Весняні посіви ґрунтопокривних культур використовують за умови, коли рослинних решток з минулого року до весни збереглося недостатньо для захисту ґрунтів. Конюшину, горох кормовий, вику висівають одночасно з основною культурою.

Куліси. Вони найбільш ефективні, коли орієнтовані в напрямку, перпендикулярному найбільш небезпечним вітрам. Куліси створюють захисну зону з підвітряної сторони і слугують також фільтром, який затримує ґрунтові частинки, що переносяться вітром. Для створення захисної смуги використовують двохрядні куліси із рослин кукурудзи чи сорго, розміщені на відстані 16 см одна від одної. В якості кулісної культури можна також використовувати посіви гірчиці. Відстань між кулісами на одному і тому ж полі залежить від характеру його використання.

Посів трав. В ряді випадків посів трав (залуження) – єдино можливий шлях попередження вітрової ерозії. Особливо це стосується вітроударних схилів з ґрунтами, що характеризуються низькою притидефляційною стійкістю. Залуження може бути постійним, при цьому орна земля переводиться в категорію сінокісних і пасовищних угідь. Основна складність, яку доводиться долати при залуженні сильнодефляційних ґрунтів, полягає в отриманні сходів і їх укоріненні на перших етапах росту і розвитку. Для залуження використовують такі трави як житняк тощо. На абсолютно не захищених в протидефляційному плані ґрунтах можна висівати ярі культури – ячмінь, овес, просо. Якщо вони дадуть гарні сходи, їх можна підкошувати на зелений корм чи сіно, а по стерні висівати багаторічні трави. Створені таким чином кормові угіддя використовують в перші 2–3 роки виключно як сіножаті, а в наступні роки – як ріллю або для суворо регульованого випасу худоби.

Таким чином, чергування в сівозміні полів, зайнятих ґрунтозахисними культурами (захисні поля), з полями, зайнятими культурами не здатними попереджувати здування ґрунту, є важливим агротехнічним заходом захисту ґрунтів від вітрової ерозії. Основним заходом, який дає можливість знизити швидкість поверхневого стоку і попередити змив грунтового шару на схилах, є його терасування. В залежності від нахилу поверхні і кількості стічної води використовують різні типи терас: гребеневі з горизонтальним або похилим валом, ступінчасті, траншейні, наорні вали-тераси тощо. Гребеневі вали з горизонтальним валом будують при нахилах 0,02 – 0,12 на добре водопроникних ґрунтах, здатних до інфільтрування затриманої валами води. Паралельно спроектовані до горизонталей поверхні вали повинні мати висоту 0,3–0,6 м з коефіцієнтом закладання відкосів – 3:1, 4 : 1. Відстань між валами повинна бути розрахована таким чином, щоб перенесені в натуру вони мали можливість затримувати весь поверхневий стік зливових вод, а глибина води біля підніжжя валу при цьому не перевищувала 0,45 м. В залежності від нахилу поверхні, висоти валу, кількості опадів і водопроникності ґрунту вона може варіювати від 5–10 до 200 м і більше. Вали насипають грейдерами і спеціальними терасерами на 0,1–0,15 м вище розрахункового значення. В перші два роки вали закріплюють посівом багаторічних трав. В подальшому їх можна засівати і використовувати разом з усією площею. На крутих схилах (i = 0,12 – 0,25) для зменшення нахилу поверхні між валами грунт зрізують у верхній частині тераси і відсипають його в нижню частину, формуючи таким чином ступінчасту терасу. Її висота, в залежності від грунтової відміни і рельєфу, може коливатися від 0,9 до 1,8 м. Для будівництва ступінчастих терас можуть використовуватись бульдозери і грейдери. Терасування виконують також плантажними і звичайними плугами при односторонній оранці смугами з відвалом пласта вниз по схилу. Ширина зораних смуг коливається в межах 5–10 м, між ними залишають не зорані смуги шириною 2–5 м. Плантажний плуг утворює терасу при одноразовому проході, польові плуги – при 4–8-разовій оранці. При нахилі поверхні більше 0,25 можна використовувати траншейні тераси різної конструкції з обов’язковим їх залісненням. Зазначені тераси в більшості випадків використовують лише в присітковій зоні як доповнення до водорегулюючих смуг і інших агротехнічних заходів. Забороняється оранка та інші обробітки ґрунту впоперек схилу.

Організаційно-господарські заходи включають проведення робіт з обґрунтування необхідності прийняття заходів проти вітрової ерозії, створення передумов для їх здійснення і контроль за їх виконанням. Таким чином, зазначені заходи спрямовані на протиерозійну організацію території, яка піддалася ерозії, а також на її особливе господарське використання.

В свою чергу, лісомеліоративні заходи включають створення і вирощування стокорегулюючих і грунтозахисних лісових смуг та інших насаджень. Зважаючи на те, що дія останніх проявляється через 5–10 років, для затримання поверхневого стоку необхідним є оперативне втручання людини шляхом обладнання різного роду гідротехнічних споруд.

Гідротехнічні заходи для боротьби з розмиванням ґрунтів направлені на затримання стічної води, яка сходить з водозбірної площі. Їх здійснюють переважно в гідрографічній зоні шляхом створення додаткових водозатримуючих валів, укріплення вершин ярів, їх дна і відкосів.

Із водозатримуючих споруд, які розміщують перед вершиною яру, найбільшого поширення в другій половині минулого століття набули спеціальні водозбірні вали і канави В.М. Борткевича. Їх розміщують в декілька рядів паралельно горизонталям поверхні: перший – на відстані 10–15 м від кромки яру, наступні ряди – через відповідні відстані в залежності від кількості стічної води і нахилу поверхні. Вали висотою 0,7 – 0,8 м, шириною гребня до 0,5 м, а його основи – 1,0 – 1,2 м проектують суворо по горизонталі. Глибина канави не повинна перевищувати 0,5 – 0,7 м, а ширина по дну – 0, 35 м.

На водонепроникних ґрунтах замість водозбірних валів і канав доцільно також використовувати водовідвідні (нагірні) вали і канави, за допомогою яких воду відводять в спеціально закріплені або заліснені частини яру. До будівництва нагірних валів часто звертаються в тих випадках, коли яр близько підходить до населеного пункту, залізниць, шосейних доріг, цінних сільськогосподарських угідь. В залежності від кількості стічної води, нахилу, різновидності ґрунту на вершині яру обладнують перепади, швидкотоки, висячі лотки, підпірні стінки тощо. Зазначені споруди будують із бетону, каменю чи дерева за спеціальними проектами.

Для укріплення дна яру і зменшення швидкості води практикують будівництво спеціальних загат (дамб), а також проводять заліснення. Створення неглибоких ставків-відстійників дає можливість до мінімуму знизити швидкість води на дні яру. Відстань між такими ставками-лиманами розраховують, виходячи з того, що рівень води від нижнього ставка повинен досягати верхнього за формулою:

L = h :i, (5.4)

де: L – відстань між ставками-відстійниками, м; h – висота води в ставку, м; i – нахил дна яру.

Закріплююча дія захисних лісових насаджень базується на зниженні швидкості течії при проходженні води між насадженнями з кущів верби, стовбурами тополі та інших порід дерев, які швидко ростуть. Насадження закладають смугами шириною до 10 м при відстані між кущами в ряду до 1 м, а між рядами – 0,8 – 1, 5 м. Відстань між смугами залежить від нахилу днища яру і дорівнює приблизно 4–5-кратній ширині захисної смуги насаджень.

Після проведення планувальних робіт з формування відкосів яру, їх закріплюють посівом багаторічних трав чи алкалоїдного люпину, або укладанням дернини. Дернування виконують смугами під кутом 45^о до осі яру. Воно може бути частковим або суцільним. Дернини розміром 20 х 30 см і товщиною до 0,5 м вкладають в спеціально підготовлені виїмки. Кожну дернину прибивають до відкосу двома–трьома живими вербовими кілочками. При частковому задернінні дерен укладають квадратами розміром 1,0 –1, 5 х 1,0 – 1,5 м. В утворені клітки висівають багаторічні трави чи алкалоїдний люпин.

Круті відкоси виположують або терасують, засаджують ліщиною, вишнею, смородиною та іншими рослинами. Поблизу населених пунктів і різного роду промислових споруд чи об’єктів відкоси ярів закріплюють за допомогою бетону або каміння.

Багаторічний досвід світового землеробства засвідчує, що найбільш сприятливим і раціональним засобом захисту ґрунтів від різних видів ерозії є рослинність. Доведено, що чим краще розвиваються рослини і чим більше вони асимілюють сонячної енергії, елементів живлення і вологи, тим істотніша їх біологічна дія проти ерозійної деградації ґрунту.

У багатьох випадках раціональне розташування сільськогосподарських угідь, регулювання поверхневого стоку, меліоративні й лісомеліоративні заходи також знімають проблему ерозійної деградації ґрунту. Особливу увагу слід приділяти використанню складних та ерозійно небезпечних ландшафтних територій. Сильно- та середньодеградовані ґрунти слід вилучати з активного сільськогосподарського користування. Перспективна їх реконструкція має передбачати створення лісових насаджень.

Інтенсивне землеробство на ерозійно небезпечних територіях можливе лише в спеціальних контурно-меліоративних системах, де враховується формування талого і зливового стоків, закономірності розвитку ерозійних процесів, а організація території відповідає ландшафтним контурам з максимальним наближенням до горизонталей меж угідь, елементів природоохоронної та господарської інфраструктури.