4.2.5. Законодавча база з питань охорони тваринного світу в Україні

З огляду на значення тваринного світу для людини, особливої актуальності в сучасних екологічних умовах набувають питання його охорони, відтворення та раціонального використання. З цією метою в Україні розробляються системи організаційно-господарських, біологічних, культурно-виховних та інших заходів. Велике значення в зазначеній системі заходів має природоохоронне законодавство.

Необхідність охорони тварин і рослин, поряд з охороною атмосфери, земних надр і вод відображена перш за все у цілому ряді документів з міжнародного співробітництва: Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, які перебувають під загрозою зникнення (1973), Всесвітній стратегії охорони природи (1978), Червоній книзі Міжнародного Союзу охорони природи та природних ресурсів (МСОП), Європейському Червоному списку тварин, що знаходяться під загрозою зникнення у світовому масштабі (1991), у Червоних книгах окремих країн.

Україною ратифіковано кілька міжнародних конвенцій, спрямованих на збереження різних складових тваринного світу.

Міжнародні угоди покликані посилити ефективність національних приро­доохоронних заходів, спрямовуючи їх у міжнародний контекст. Популяції більшості європейських видів звірів і птахів існують на території багатьох держав, а на певних етапах свого річного життєвого циклу вони перетинають політичні кордони.

Конвенція про охорону біологічного різноманіття, прийнята 05.06.1992 року, має за ціль збереження біологічного різноманіття, стале використання його компонен­тів і справедливий та рівноправний розподіл вигод, отриманих від використання генетичних ресурсів. Вона набула чинності 29.12.1993 р. і була ратифікована Україною 29.11.1994 р. Охоплюючи практично всі аспекти охорони та сталого вико­ристання біологічних ресурсів, Конвенція є важливим рамковим документом для природоохоронної діяльності на регіональному і національному рівнях.

Сторони, які приєдналися до Конвенції, визначають компоненти біорізноманіття, важливі для збереження та сталого використання, а також екосистеми і біотопи, які підтримують значні кількості вразливих або мігруючих видів птахів. Окреслені рамки для природоохоронної діяльності сторін in-situ. Згідно з положеннями Конвенції, сторони створюють систему природоохоронних територій або територій, де для збереження біорізноманіття необхідно вживати спеціальних заходів (ст. 8 а). Там, де дотримання суворого природоохоронного режиму визнане недоцільним, відбувається пошук альтернативних шляхів забез­печення екологічної цілісності територій, відбір яких необхідно здійснювати оптимальним чином.

Ефективна охорона біологічного різноманіття потребує планів і стратегій управління для реабілітації та відновлення деградованих екосистем і видів, що перебувають під загрозою зникнення. Конвенція та­кож передбачає попередження інтродукції, контроль за поширенням і викоріненням чужорідних видів, котрі загрожують екосистемам, біотопам і видам, та закликає до запровадження ефективної системи оцінки впливу на навко­лишнє середовище.

Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення переважно як середовища існування водоплавних птахів, більш відома як Рамсарська конвенція, прийнята 02.02.1971 р. Це один із найбільш ефективних міжнародних документів, при­свячених питанням охорони біорізноманіття, який набув чинності 21.12.1975 р. і був ратифікований Україною 29.10.1996 р.

Мета Рамсарської конвенції – охорона та раціональне використання водно-бо­лотних угідь. До зобов'язань сторін, що приєднались до неї, зокрема, належать наступні:

• визначати водно-болотні угіддя для внесення їх до Списку водно-болотних угідь міжнародного значення; відповідаючи суворим критеріям, такі водно-болотні угіддя мають високу цінність і перебувають під охороною механізмів Конвенції;

• розробляти і впроваджувати національні плани, щоб сприяти, наскільки можливо, раціональному використанню усіх водно-болотних угідь і їх територій;

• створювати природні резервати на водно-болотних угіддях, вести управління водно-болотними угіддями, сприятливе для водоплавних видів птахів, а також сприяти підготовці фахівців із питань проведення досліджень, управління та охорони; вести консультації з іншими сторонами Конвенції, зокрема щодо спільних територій водно-болотних угідь і видів.

«Людина і біосфера» (ЛІБ) – це міждисциплінарна програма досліджень і нав­чання, спрямована на розробку в межах природничих і соціальних наук основ ра­ціонального використання й охорони ресурсів біосфери та на покращення взаємин людини з довкіллям у глобальному масштабі.

Програма координується Міжнародною координаційною радою, до складу якої входять 34 держави, обрані Генеральною конференцією ЮНЕСКО. Програ­ма впроваджується у понад 100 країнах під егідою національних комітетів ЛІБ або представництв Програми. Рада також рекомендує наукові проекти для впровад­ження у країнах і оцінює пріоритети діяльності ЛІБ.

Біосферні резервати – це ділянки суходолу чи морських/прибережних еко­систем або їх поєднання, що визнані на міжнародному рівні в рамках Програми ЮНЕСКО ЛІБ. Природоохоронний статус таким об'єктам надає Міжнародна ко­ординаційна рада Програми ЛІБ на підставі звернення зацікавленої держави.

Мета створення біосферних резерватів полягає у дослідженні та демонстрації підходів до охорони природи і сталого розвитку на регіональному рівні:

• охорона природи – сприяти охороні ландшафтів, екосистем, видового і генетичного різноманіття;

• розвиток – стимулювати економічний і людський розвиток, який є екологічно та соціально сталим;

• технічна підтримка – підтримка пілотних проектів, екологічної освіти та виховання, досліджень і моніторингу питань, що стосуються охорони природи.

Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини, що відо­ма як Конвенція про всесвітню спадщину, прийнята 16.11.1972 р. і набула чинності 17.12.1975 р.

Мета Конвенції – виявлення, охорона та збереження культурної і природної спадщини, яка становить особливу цінність для людства. Кожна держава-сторона Конвенції визнає своїм первинним обов'язком виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням своєї культурної та природної спадщини.

Конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин, відома як Боннська конвенція (прийнята 23.06.1979 р., набула чинності 01.11.1983 р., ратифікована Україною 19.03.1999 р.). Станом на 1 травня 2006 року до Конвенції приєдналися 97 сторін. Конвенція має сильну позицію в Європі та добре представлена африканськими країнами, однак участь країн Азії та Америки залишається досить слабкою. Такі впливові країни як Росія, Китай, Японія, Канада, США та Бразилія і досі не приєдналися до угоди.

Мета Конвенції – збереження видів на всій території їх міграції. Серед головних зобов'язань сторін Конвенції, зокрема наступні:

• встановлювати сувору охорону мігруючих видів, які знаходяться під загрозою зникнення;

• докладати зусиль для збереження та відновлення середовищ існування видів, які знаходяться під загрозою зникнення, а також перешкоджати здійсненню діяльності та усувати перешкоди, які значно ускладнюють міграції або перешкоджають їм;

• докладати зусиль для укладання угод, що будуть сприятливими для існування мігруючих видів, статус яких є несприятливим, або тих, які отримають переваги від міжнародної співпраці.

Важливо також зазначити, що держава може укладати відповідні угоди в рамках Конвенції не будучи стороною Конвенції.

Угода про збереження афро-євразійських мігруючих водно-болотних птахів. Документ набрав чинності після його підписання чотирнадцятьма державами у серпні 1999 року. Перша нарада сторін Угоди відбулася у Кейптауні, Південна Африка, в листопаді 1999 року паралельно з Конференцією сторін Боннської конвенції.

Мета Угоди полягає у збереженні водно-болотних птахів (172 види 17 родин, внесених до відповідного додатку) на значній території, площею 60 млн. км², яка простягаєть­ся від північного-сходу Канади через Європу, Африку та західну Азію до Близького Сходу. Сторони Угоди, окрім іншого:

• вживають скоординовані заходи для підтримки сприятливого природоохоронного статусу мігруючих видів водно-болотних птахів або відновлюють цей статус, дотримуючись принципу перестороги;

• звертають особливу увагу на види, що знаходяться в небезпеці, та види, які мають несприятливий природоохоронний статус;

• охороняють мігруючих водно-болотних птахів, що перебувають під загрозою зникнення на території угоди, шляхом застосування суворого правового захисту;

• забезпечують умови, щоб будь-яке використання мігруючих водно-болотних видів птахів було сталим;

• визначають місця та середовища існування і сприяють їх охороні, управлінню, реабілітації та відновленню;

• розробляють і підтримують програми для підвищення обізнаності та розуміння питань охорони мігруючих водно-болотних видів птахів.

Другу частину Угоди складає план дій, присвячений діяльності, яку сторони повинні здійснювати стосовно пріоритетних видів і проблем.

Станом на 1 вересня 2006 року Угоду підписала 51 держава, тому нині пріоритетне завдання полягає в переконуванні держав приєднуватися до документу, адже серед потенційних сторін угоди – 120 країн.

Конвенція про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі, прийнята в Берні 19 вересня 1979 року на Третій європейській конференції з питань охорони довкілля. Документ набув чинності 1 червня 1982 року і був ратифікований Україною 29.10.1996 р. Станом на 28 липня 2006 року понад 40 європейських та африканських держав, а також Європейський Союз є сторонами Конвенції. Низка інших країн, у тому числі Алжир, Білорусь, Боснія та Герцеговина, Сан-Марино і Росія беруть участь у засіданнях її Постійного комітету як спостерігачі.

Сторони Конвенції зобов'язалися охороняти середовища існування видів дикої флори та фауни, зосереджуючи особливу увагу на збереженні видів дикої флори і фауни, що внесені до Додатків І та II, а також на охороні видів фауни, які внесені до Додатку III.

Додаток II вміщує перелік видів тварин, які підлягають особливій охороні і відносно яких заборонені відлов, утримання та знищення, руйнування місць виведення потомства і відпочинку, спустошення гнізд, збирання або зберігання яєць, навіть порожніх. Забороняється також володіння або торгівля цими тваринами живими або мертвими, включаючи опудала і окремі їхні частини, якщо це забезпечує ефективне виконання вимог конвенції.

Види тварин, до яких застосовується загальний охоронний статус, складають Додаток III. Використання цих видів потребує суворого регулювання, яке включає впровадження періодів заборони на полювання, тимчасову або місцеву заборону будь-якого впливу, регламентування продажу, зберігання та перевезення для продажу.

У Додатку IV наводяться списки заборонених знарядь і способів добування, відлову та інших форм полювання. Відносно птахів забороняється використання пасток, капканів, сіток, клеїв, гачків, вибухових речовин, отруйних та снодійних принад, живих птахів як принад, магнітофонів, електрообладнання для забиття та глушіння, штучних джерел світла, дзеркал та інших пристроїв для освітлення, пристроїв нічного бачення та підсвічування мішеней, напівавтоматичної та автоматичної зброї з більш ніж двома патронами, літаків, гелікоптерів, автомобілів та мотоциклів з метою полювання.

Сторони Конвенції зобов'язані подавати до Постійного комітету кожні чотири роки доповіді про природоохоронну політику та кожні два роки – доповідь про відступи від положень, підготовлені відповідно до статті 9 Конвенції.

Постійний комітет проводить свої засідання один раз на рік, скликаючи представників сторін і спостерігачів. Постійний комітет приймає рішення щодо рекомендацій для покращення впровадження Конвенції.

Всеєвропейська стратегія збереження біологічного та ландшафтного різноманіття була ухвалена на Третій конференції міністрів охорони довкілля «Довкілля для Європи», що проходила в м. Софія 25 жовтня 1995 року.

Стратегія спрямована на сприяння більш послідовному, а отже більш ефективному впровадженню існуючих політик, ініціатив і застосуванню механізмів, науково-дослідних програм та інформації для охорони біологічного та ландшафтного різ­номаніття в Європі. Довготермінова мета Стратегії полягає в збереженні біологічного та ландшафтного різноманіття на території усього Європейського континенту впродовж наступних 20 років.

Досягнення цілей Стратегії відбуватиметься шляхом забезпечення основ співпраці для координування, підтримки та пріоритезації заходів, що вживаються в рамках інших природоохоронних угод і програм, шляхом виявлення прогалин в існуючих ініціативах, а також шляхом ініціювання та розробки подальших заходів там, де вони необхідні.

Спеціальні заходи, необхідні для досягнення шести загальних цілей Стратегії, розробляють у рамках серії п'ятирічних планів дій.

Всеєвропейська екологічна мережа (ВЕМ) сприяє досягненню головних цілей Стратегії шляхом гарантування збереження усього спектру екосистем, біотопів, видів та їх генетичного різноманіття і ландшафтів, що мають загальноєвро­пейське значення; забезпечення того, що біотопи мають відповідні розміри для підтримання сприятливого природоохоронного статусу видів; забезпечення відповідних можливостей для міграції та розселення. Стратегія прагне зберігати екосистеми, біотопи, види та їх генетичне різноманіття, ландшафти, що мають загаль­ноєвропейське значення, шляхом розвитку ВЕМ упродовж 10 років.

Мережа буде побудована з таких елементів:

• природних ядер або осередків для збереження екосистем, біотопів, видів і ландшафтів, що мають загальноєвропейське значення;

• екокоридорів, створених там, де вони покращуватимуть територіальну цілісність створених природних систем;

• відновлювальних територій, створених там, де пошкоджені елементи екосистем, біотопів і ландшафтів потребують покращення або повного відновлення;

• буферних зон, які підтримують та охороняють мережу від негативних зовнішніх впливів.

Ядра територій включатимуть головні території та елементи, які представляють біологічне та ландшафтне різноманіття загальноєвропейського значення. У багатьох випадках вони також включатимуть важливі напівприродні системи, цілісність яких залежить від продовження певних видів діяльності людини, наприклад, екстенсивного використання сільськогосподарських ландшафтів.

Цілісність ВЕМ забезпечуватиметься шляхом створення, де необхідно, постійних коридорів, які сприятимуть розселенню та міграціям видів між ядрами. У багатьох випадках функція об'єднання, яку виконуватимуть екокоридори, буде поєднуватися з відповідними формами економічної діяльності на певних територіях.

ВЕМ базуватиметься здебільшого на існуючих європейських мережах, зокрема мережі ЄС Натура 2000 та її продовженні в країнах, що не є членами ЄС – Смарагдовій мережі в рамках Бернської конвенції. ВЕМ дозволить покращити узгодженість існуючих мереж, коридорів, буферних зон, відновлювальних і деградованих територій. Особливо важливе значення дана мережа матиме для європейських країн, що не є членами ЄС.

Про принципи і особливості раціонального використання багатств тваринного світу в Україні, а також його охорону йдеться і в багатьох законодавчих актах. Серед найважливіших із них є наступні закони України: „Про охорону навколишнього природного середовища”, „Про тваринний світ”, „Про природно-заповідний фонд України”, „Про мисливське господарство та полювання”, „Про Червону книгу України» та ін.

Природоохоронне право здійснює контроль, регулює суспільні відносини, дії організацій та окремих осіб, що пов’язані з експлуатацією природних ресурсів, направляє ці дії в інтересах держави і суспільства. Завданням законодавства України про охорону, використання і відтворення тваринного світу є регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення об'єктів тваринного світу, збереження та поліпшення середовища перебування диких тварин, забезпечення умов постійного існування всього видового і популяційного різноманіття тварин в стані природної волі, неволі чи напіввільних умовах.

Особливим нормативним актом є Червона книга України, яка має статус офіційного документу. До неї внесено відомості про стан тварин, які опинилися під загрозою зникнення, є рідкісними. Ці тварини підлягають особливій охороні, і тому виявлення місць їхнього перебування належить до головних завдань природоохоронних організацій. Забезпечення існування видів, які занесені до Червоної книги України, здійснюється шляхом створення заповідних об'єктів на територіях їхнього перебування та завдяки розведенню цих видів у спеціальних умовах, зокрема в зоопарках та розплідниках.

Відповідно до Положення про Червону книгу України рідкісні види тварин розділені на кілька категорій:

зниклі – види, про які після неодноразових пошуків, проведених у типових місцевостях або в інших відомих та можливих місцях поширення, відсутня будь-яка інформація відносно їхнього існування в дикій природі;

зникаючі – види, які знаходяться під загрозою зникнення, збереження яких є малоймовірним в разі продовження згубної дії чинників, що впливають на їхній стан;

вразливі – види, які у найближчому майбутньому можуть бути віднесені до категорії «зникаючі» в разі продовження згубної дії чинників, що впливають на їхній стан;

рідкісні – види, популяції яких невеликі, але які в даний час не належать до категорії «зникаючі» або «вразливі», хоча їм також загрожує небезпека;

невизначені – види, про які відомо, що вони могли б належати до категорій «зникаючі», «вразливі» або «рідкісні», однак достовірна інформація, яка б дозволила визначити, до якої із зазначених категорій вони відносяться, відсутня;

недостатньо відомі – види, які можна було б віднести до однієї з вищезазначених категорій, однак, у зв'язку з відсутністю повної достовірної інформації, питання залишається нез’я-сованим;

відновлені – види, популяції яких завдяки вжитим заходам щодо їх охорони не викликають стурбованості, однак не підлягають використанню і вимагають постійного контролю.

Перше видання Червоної книги Української РСР (1980 р.) містило 85 видів (підвидів) тварин: ссавці – 29; птахи – 28; плазуни – 6; земноводні – 4; комахи – 18. До другого видання Червоної книги України, яке було опубліковане в 1994 р., увійшли 382 види (підвиди) тварин, у тому числі 41 вид ссавців, 67 – птахів, 8 – плазунів, 5 – земноводних, 173 – комах та ін. Наразі готується третє видання Червоної книги України.

Для ефективної організації охорони і захисту видового різноманіття, угруповань, рослинних та тваринних ресурсів, їх раціонального використання, відтворення, здійснення систематичного контролю за якісними і кількісними їх змінами та забезпечення зацікавлених органів державної виконавчої влади, всіх користувачів ресурсів відомостями про стан біологічних ресурсів на території України створюють спеціальні кадастри.

Вони містять систему відомостей і документів про якісний і кількісний стан тварин, рослин та грибів, поділ рослинного та тваринного світу і наявних ресурсів за таксономічними групами, віднесення до категорій використання чи охорони, а також інші дані, необхідні для невиснажливого використання та охорони рослинного і тваринного світу України.

Державний кадастр рослинного та тваринного світу ведеться державними органами Мінохоронприроди та науковими установами на основі матеріалів інвентаризації, обстежень і первинного обліку видового складу, угруповань та ресурсів за єдиною для України системою за кошти державного бюджету. Порядок його ведення встановлюється Кабінетом Міністрів України. Державний кадастр публікується один раз на п'ять років за кошти державного бюджету. Обласні облікові переліки чи кадастри періодично публікуються за рахунок місцевих коштів. Головною науковою установою, відповідальною за наукову достовірність щодо зведених даних державного кадастру та самого кадастру рослинного світу і фіторесурсів, є Інститут ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України, а щодо кадастру тваринного світу та зооресурсів – Інститут зоології ім. І.І. Шмальгаузена НАН України. Головна установа відповідає за наукову точність, правильність, достовірність кадастру, відповідність сучасному рівню таксономії та вивченості екології, географії чи практичного значення кожного таксону, включеного до кадастру.

Основні принципи та положення, що покладені в основу ведення Державного кадастру рослинного та тваринного світу і біоресурсів, висвітлені в Інструкції Мінохоронприроди України.

Закінчуючи розгляд питань, пов’язаних із раціональним використанням біологічних ресурсів, акцентуємо увагу на тому, що основним завданням людини в цій сфері залишається подальше відновлення ландшафтного і біологічного різноманіття, збереження його внутрішньої структури, здатної до саморегулювання і компенсації наслідків антропогенної діяльності.