Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Sbornik_2010.doc
Скачиваний:
97
Добавлен:
13.03.2016
Размер:
2.45 Mб
Скачать

Політичне керівництво в теоріях класиків західної соціологічної думки

Досить часто політичні погляди мислителів XIX-XX століть розвивались у контексті розвитку соціологічної науки. Видатні соціологи того часу розглядали явища, які прийнято включати у дослідницьке поле політології, як важливі елементи суспільства, визнавали їхні вагомі соціальні статуси. Не винятком була і категорія політичного лідерства, до якої звертались у різні часи, проте вона отримала систематизоване концептуальне тлумачення лише на початку ХХст. з розвитком соціологічної думки.

Так, першим суттєвий науковий внесок у розвиток категорії політичного лідерства зробив німецький мислитель М. Вебер. Він розглядає лідерство у контексті таких базових понять політичної науки, як «влада», «політика», «бюрократія», «легітимність», є автором відомого «вчення про легітимну владу». Він зазначив: «Будь-яке панування як форма влади, що вимагає постійного управління, має потребу, з одного боку, в установці людської поведінки на підпорядкування господарям, що прагнуть бути носіями легітимного насильства, а з іншого боку – за допомогою цього підпорядкування – в розпорядженні тими речами, які у разі потреби притягуються для застосування фізичного насильства: особистим штабом управління і матеріальними засобами управління».

Також науковий класик М. Вебер ввів категорію «харизматичного панування», в якій розглядає владу людини крізь призму харизми, даної Богом: «харизмою» слід називати якість особи, що визнається надзвичайною, завдяки якій вона оцінюється як обдарована надприродними, надлюдськими або, щонайменше, особливими силами і властивостями, недоступними іншим людям. Харизма розглядається як зразок; спочатку ця якість обумовлена магічно і властива віщунам, тлумачам законів, військовим героям тощо. Важливо, як саме ця якість оцінюється підлеглими харизмі, «прихильниками».

З приводу зв’язку між лідером та його підлеглими, що грунтується на інтересах, вигоді першого та прихильності других, Вебер писав наступне: «Штаб управління, який представляє у зовнішніх проявах організація політичного владарювання, як і будь-яке інше організація, прикуте до владаря, звісно ж, не одним лише уявленням про легітимність… Його підпорядкування викликане застосуванням двох засобів, які апелюють до особистого інтересу: матеріальною винагородою та виказанням почестей».

Отже, М.Вебер займався проблемою легітимізації політичної влади лідера, вказував на необхідність присутності відносин панування-підкорення в соціальних відносинах. Також він обґрунтовував лідерство існуванням харизми, яка дана людині природою від народження і яку потрібно розвивати, оскільки більшою чи меншою мірою вона притаманна всім людям. Німецький соціолог ввважав, що харизматичне панування притаманне як політикам, так і релігійним та військовим діячам. Саме харизма дає можливість вбачати в особі керівника надприродні, надлюдські якості, які підлеглі часом можуть містифікувати. Вебер описував також інтереси, які мотивують людину до вступу у відносини «панування-підкорення».

Інший класик соціології Г. Моска розробив теорію еліт, у середовищі яких і можуть формуватись лідери. Також він вказував на соціальну необхідність існування політичних лідерів, оскільки політики використовують ідеологію як засіб підпорядкування собі інших. Адже люди швидше підкоряться чомусь абстрактному, аніж індивіду. Таким чином, ідеологія та лідерство в його вченнях ставали загально обумовленими поняттями, що взаємодоповнюють один одного в соціумі. Завдяки науковим напрацюванням Г. Моски розвинувся цілий елітологічний підхід в тлумаченні категорії політичного лідерства.

Західний вчений М. Острогорський вирізнив поняття «політичний шукач», яким назвав політиків, які бажають просунутись далеко вгору і прагнуть маніпулювати людьми. Вказав на залежність керівників від народу у демократії, чим вирізнив концепцію «влади соціального залякування». Також Острогорський розглядав у своїй теорії «партійного кокуса» («машини») 3 типи осіб із партійного середовища: «хлопчаків», «службовців», «босів». «Бос» є найвищим керівником у «кокусній ієрархії», він постійно дбає про своїх прихильників, просуває їх на посади. Від «хлопчаків» та «службовців» залежить ступінь впливовості «боса».

Таким чином, М. Острогорський прив’язав лідера до його підлеглих, оскільки як «політичний шукач» залежить від «соціального залякування», так і партійний «бос» знаходиться у залежності від своїх прихильників, адже його авторитет залежить від всього «кокуса».

Відомий німецький вчений Р. Міхельс, критикуючи демократію, навпаки, зауважив, що державі потрібні сильні лідери, які не цікавляться думкою народу, що приносить більшу користь суспільству.

Таким чином, категорією політичного лідерства займалися класики соціологічної думки, серед яких М.Вебер, Г.Моска, В.Паретто, М.Острогорський, Р.Міхельс та ін. Історичний огляд їх політичних поглядів в контексті суспільної значущості змушує розглядати категорію політичного лідерства як неоднозначний аспект суспільства. Проте усі вони однозначно погоджувалися щодо значущості лідера в суспільстві. Окрім того, концептуальний науковий розвиток категорії політичного лідерства завдячує своїм становленням саме класикам політичної соціології ХХ століття.

Література: 1. Вебер М. Харизматическое господство // Класика, ИПУ // Библиотека / ПолитНаука, - http://www.politnauka.org/library/classic/veber-hg.php; 2. Вонсович Г.Б. З історії західної політичної науки ХХ століття. Навчально-методичний посібник. – Кам’янець-Подільський: Кам’янець-Подільський державний педагогічний інститут, видавничий відділ, 1997. – 28 с; 3. Кочубей Л. «Політична еліта» і «політичний клас»: класичні та сучасні підходи до визначення понять // Політичний менеджмент. Спецвипуск (серпень 2008р.), − Режим доступу: http://www.politik.org.ua; 4. Кухта Б., Теплоухова Н. Політичні еліти і лідери. Вид. 2-е перероблене і доповнене. – Львів: Кальварія, 1996. – 221 с; 5. Політологічний енциклопедичний словник / за ред. Шемшученка Ю.С., Бабкіна В.Д., Горбатенька В.П., - 2-е видання, доповнене і перероблене – К.: Ґенеза, 2004. – 684 с; 6. Юрченко І. Феномен політичного лідерства // Проблеми методології // Політичний менеджмент. – 2004. – №1. – С. 63-73.

Каспич Ольга

Днепродзержинский государственный технический университет

(Украина, г. Днепродзержинск)

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]