124. Новий рух на Україні російській.

Таким чином, і в Росії, по розгромі Кирило-Мефодіївського братства, і в Австрії, по втихомиренню революції 1848 p., кінець сорокових і п'ятдесяті роки стали часами глухої реакції, де затихло і приникло українське життя. В Росії, одначе, ся реакція як на­ступила скорше, так і скінчилася скорше. По нещасливій кримській війні настали в Росії нові часи, правительство само взялось реформувати старі, пережиті форми життя, що виявили свою нездатність. На чергу стало визво­лення селянства, визволення суспільності від пут старого режиму; суспіль­ність заворушилася, рвалася до нового життя, і з нею стали виходити на яв приспані змагання українські.

Кирило-мефодіївські братчики, повернені з заслання, збиралися в Петер­бурзі і заходилися прясти далі перервану основу українського відродження. Особливо живу видавничу й організаційну діяльність виявив у тім часі Ку­ліш, скорше повернений з заслання. Зачинає він видання старших україн­ських письменників, відкриває нову зорю українського слова — молоду Марковичку (Марко Вовчок), громадить матеріал для альманаху «Хата» (1860), нарешті з своїм швагром В. Білозерським розпочинає видавання українського місячника «Основа». Журнал сей, що виходив несповна два роки, 1861 —1862, всуміш мовою українською і російською, мав незвичайно велику вагу, вперше об'єднавши інтелігентних українців Росії й визначивши їм провідну поступову і народолюбну стежку.

Сміливі політичні гадки Кирило-Мефодіївського братства, правда, вже не залунали в новім органі. Трудно сказати, чи прикрі досвіди і кари, які впали на голову братчиків, змінили їх гадки, чи вони вважали незручним спиняти увагу громадянства на таких далеких справах, котрі в підцензурній часописі можна було б обговорювати хіба дуже загально і здалека, коли тим часом на черзі стояли справи такі близькі і для українства превеликі. Справа визволення селянства, упорядкування нового громадянського, господарського і культурного життя селян — се ж було здійснення соці­альної програми братства, бодай в часті! Варто було потрудитися коло сього, і сим справам гурток «Основи», що почала виходити саме перед визволенням селян, присвячував особливу увагу, відсуваючи справи політичні.

За справою визволення виступило питання народної освіти — українці заходилися організувати недільні школи по містах, складати українські книжечки для шкіл і народної освіти та збирати гроші на їх видання. Разом з тим виникали гарячі суперечки про українську мову, придатність її для шкільного і книжного, взагалі культурного уживання. Приходилося боронити її від наскоків общеросів — чужих і своїх «тоже малоросів», які силкувалися доводити, що українцям не треба розвивати своєї мови, бо можуть корис­туватися «общерусскою», себто великоруською книжною мовою. А заразом мусіли відборонюватися і від поляків, які теж хотіли підтягнути українців під свою стару історичну Польщу. Костомаров енергічно боронив історичних прав українського народу, обґрунтовував з історичного боку федеративний принцип, виясняв демократичні традиції української історії. Він і Куліш виступають головними оборонцями української ідеї в сім часі.

Перед усіми тими живими справами дня відійшли на далекий план старі мрії про об'єднання всіх слов'ян. Натомість справа селянська, що зай­мала також поступове великоруське громадянство, зблизила з ним українців, що давніше не раз стояли ближче до великоруських консерваторів-слов'янофілів, а з боку поступовців російських стрічалися з неприязним і зневажли­вим трактуванням (так, найбільший представник тодішнього великоросій­ського поступового громадянства Бєлінський в 1840-х роках дуже неприязно поставився до Квітчиних і Шевченкових творів). Тепер поступові великоруси в цілім ряді питань почули себе одно­думними з українцями і не раз виступали з обороною українських потреб. Так, пе­тербурзький комітет грамот­ності в 1862 р. звернувся до правительства з прошен­иям, аби в народних школах на Україні заведено науку на українській мові, а між реко­мендованими ним для народ­ного читання книжками було навіть більше українських, як великоруських. Російські письменники виявляли зацікав­лення українською літера­турою і навіть до галицьких прихильників книжного слов'яно-російського язика звер­талися з щирими порадами залишити сю мертву мову та триматися живої народної української.

Сей живий і дуже помір­кований український рух, одначе, скоро стрівся з но­вими перешкодами з боку правительства. Хоч саме в тім часі українці обгризалися з поляками-поміщиками, які дуже ворожо виступали против народолюбних українських заходів і против своїх людей, що переходили на український ґрунт (гурток Антоновича й Ін.), проте правительство повірило безглуз­дим наклепам, нібито українці накладають з поляками. А тоді саме (1863) піднялося польське повстання. Пішла від начальства всяка біда на укра­їнське слово і на всякі українські заходи. «Основа» сама спинилася з кінцем 1862 p., інші видання заборонялися правительством. Почали забороняти також українські книжки для школи і народу, українських діячів арештовували і висилали на північ.

~ "Нарешті вийшло розпорядження" міністра внутрішніх справ (Валунні) проти українських книжок взагалі. Він посилався на те, що «бес...малороссіянь весьма основательно доказываютъ, что никакого особеннаго малороссійськаго языка не было, нЪтъ і быть не можетъ», а викликають укра­їнський рух на свою користь поляки. Отже, наказав цензурі на будуче про­пускати тільки українську белетристику, а книг наукових і для народу при­значених до друку не дозволяти. Даремно тодішній міністр освіти (Головін) вказував, що не можна так забороняти книжки, не вглядаючи в їх зміст, за саму тільки мову, котрою вони писані. Заборона таки зосталася, а до неї прилучився і синод, заборонивши святе письмо на українській мові; цензо­ри ж, потрапляючи під мисль начальства, перестали перепускати і беле­тристику.

Жвавий український рух тим способом раптом припинено і придавлено саме серед його розмаху. Але се мало той наслідок, що він з Росії перекида­ється до Галичини; ще раз отеє, по стількох віках, починається поворотний культурний рух зі Східної України на захід, в Галичину, тим часом як перед тим під натиском польського панування живіші елементи з Західної України відпливали на схід. Тепер українському рухові на сході стало тяжче, ніж в Галичині під австрійським пануванням, і починається рух на захід.

125. Народовство і москвофільство в Галичині і на Буковині. В Галичині серед українського, чи «руського», як тут казали, громадянства по деся­тилітнім застою новий рух починається з 1859 р. Проект галицького наміс­ника поляка Голуховського, щоб в галицькій письменності завести латинські букви, був останньою краплею, що переповнила чашу пригноблення га­лицьких русинів. Поляки в тім часі захопили в руки галицьке правління, ставши між Галичиною і центральним правительством, і тепер сей проект заведення латинського «абецадла» відкривав перед галицькими українцями в будучності повне ополячення всього галицького життя. З великою однодуш­ністю виступили вони против сього проекту і встигли його задавити своїм однодушним протестом. Та проект проектом, але вставало питання, як боро­тися против сеї страшної польської хвилі, що грозила потопити галицьку Україну? Консервативні елементи галицького громадянства, священики і урядники, чули свою безсильність, щоб розбудити народне життя. Досі вони всі надії покладали на австрійське правительство. Тепер, як виявилося, що воно віддало Галичину в жертву полякам і нічого не хоче робити для українців против волі поляків, надії сих консервативних елементів зверта­ються на Росію.

Такий російський напрям уже перед тим приготовлявся тою старою слов'яно-російською мовою, досить близькою до російської книжної мови XVIII в., і пам'яттю про заступство Росії за православних у Польщі. За сим пішли зносини з деякими російськими слов'янофілами (особливо з Погоді-ним), що. з свого боку підтримували такий русофільський напрям в Гали­чині. Велике вражіння також зробила російська поміч Австрії в 1848 p., коли Росія своїм військом помагала задавити угорське повстання; вона зо­сталася в пам'яті галичан як надзвичайно могутня, всемощна сила, і вза­галі Росія николаївських часів, що придавила так сильно Польщу після пов­стання 1831 p., малювалася галичанам як ідеальне царство порядку і сили. Австрію з кінцем 1850-х років спіткали великі нещастя в Італії, потім в 1860-х роках погромила її Прусія; здавалося, що приходить їй кінець. Коли ж до сього ще австрійське правительство зовсім перейшло на польський бік і віддавало польській шляхті Галичину в повне володіння, то консервативні елементи галицької суспільності (русинської) стали спасеніє своє покладати в Росії.

Сподівалися, що російський цар скоро забере Галичину від Австрії і в сих надіях проповідували зближення до російської культури і мови. Під вражіннями погрому австрійських військ під Кеніггрецом в 1865 р. львівська газета «Слово» — орган отсих консерватистів, «москвофілів», як їх названо, виступило відкрито з сим новим політичним сповіданням. До­водило, що галицькі русини оден народ з великоросами, українська мова — незначна відміна «русскаго языка», що ріжниться тільки вимовою: знаючи, як треба вимовляти слова по-великоруському, галицький русин може за одну годину навчитися говорити по-великоруському; та й ніяких русинів нема — є тільки оден «русскій народ», від Карпатів до Камчатки; тому й нема чого заходитися коло творення народної української літератури: є готова література російська (великоруська).

Так ото з консервативно-реакційних напрямів галицького життя 1850-х років, під вражіннями байдужості австрійського правительства для гали­цьких українців, в 1860-х роках почало витворюватися галицьке москво­фільство, по духу, як бачимо, близьке тому «большинству малороссів» ро­сійських, на яких посилався в 1863 р. Валуев,— що вони не знають україн­ської народності, ні мови, а тільки оден російський народ і язик. Се москво­фільство обхопило майже всю тодішню «інтелігенцію» Галичини, Буковини і угорської України, що найбільше підпала мріям про всесильну Росію, ба­чивши погром угрів російським військом. В тім напрямі в Галичині пішло багато й таких людей, що в 1848 р. зовсім рішучо стояли на українськім ґрунті,— сам Яків Головацький між ними, що, розпочинаючи виклади укра­їнської мови на новозаснованій кафедрі львівського університету, величав сю мову пишними похвалами, а тепер став також прихильником єдиної ро­сійської мови і пізніше перейшов до Росії. Певне, легше було сподіватися всяких благодатей від Росії і тим часом тихенько сидіти, не зачіпаючися з поляками (як се дійсно робили тоді й потім ті галицькі москвофіли), ніж працювати коло розбудження українського народу й сотворення культурних і всяких інших підстав для його нового життя.

Але власне сею другою дорогою пішли більш енергічні елементи з то­дішньої галицької молодіжі, а з нею — і деякі представники старших поко­лінь. Вони чули себе безмірно ближчими до демократичного, народолюбного українського руху, що на їх очах саме тоді відживав у Росії, ніж до тої офі­ціальної Росії николаївських часів, про котру мріяли попи і урядники москвофіли (а котра сама виявила свою гниль перед самими росіянами і давала місце більш поступовим напрямам нового царювання Александра II). Прояви тодішнього українського відродження в Росії наповняли сю галицьку молодіж радістю і надією. Жадібно ловила вона огненні слова Шевченка. «Кобзарь» стає для неї святою книгою, Україна — святою землею. Кохаються в пам'ятках козацької слави — між молодіжжю входить в моду вбира­тися «по-козацьки»; з молодечим завзяттям виганяють з уживання галицької інтелігенції польську мову. Пильнують якомога наблизитися до української мови й українського життя і своїми виданнями («Вечерниці» 1863, «Мета» 1863—1865, «Нива» 1865, «Русалка» 1866, «Правда» від 1867) будять в громадянстві любов і прив'язання до свого народу — простонародної маси і гарячі бажання піднести її культурно, економічно і політично.

Сей же новий народовецький рух захоплює й сучасну Буковину та тво­рить тут перші початки національного життя, якого досі не знала ся маленька країна, відрізана політичними, а далі й релігійними та культурними межами від сусідньої Галичини. Хоч австрійська адміністрація зв'язала її разом з Галичиною, досі Буковина жила осторонь, не зачеплена і не розрухана не­рухливим галицьким життям. Аж галицьке народовство 1860-х років знахо­дить живіший відгомін серед буковинців. Знаходиться тут кілька талановитих і енергічних письменників — брати Воробкевичі, особливо Ісидор, популярний поет, далі Осип Федькович — найбіль­ший талант, якого взагалі до того часу видвигнула австрій­ська Україна. В своїх опові­даннях і поезіях він розвинув перед громадянством Гали­чини і Буковини чарівну ро­мантичну панораму Карпат­ських гір, переказів і легенд, зв'язаних з ними, і барвисто­го тутешнього гуцульського життя. За недостачею місце­вих органів, місцевого літера­турного руху сі письменники прилучаються до руху га­лицького, беруть участь у народовецьких виданнях Га­личини, і при слабких взагалі тутешніх літературних засо­бах вони мали чимале зна­чіння в розвою перших наро­довецьких початків. В самій же Буковині народне життя стало розвиватися значно пізніше; тутешнє товариство «Руська бесіда», що служило осередком літературного і громадського життя, засноване 1869 p., довго мало характер русофільський, і тільки в 1880-х роках здобувають у нім перевагу народовці. Та незмірно більше значіння, ніж ся моральна поміч віщунів буковин­ського відродження, мала для народовецького руху в Галичині, і взагалі в австрійській Україні, участь і поміч українців російських. Після того як припинено розвій українського життя в Росії, чимало українських письменників звертають свої писання в збірники і часописі, що заходилися видавати га­лицькі українці. З старших письменників особливо Куліш, з молодших Марко Вовчок, Антонович і особливо Кониський і Левицький-Нечуй починають спомагати українські видання Галичини своїми писаннями. Коли з 1861 р. на місце тих недовговічних видань у Львові удалося наладити журнал «Правду», що виходив потім кільканадцять літ, українці з Росії брали в нім діяльну участь, і він мав до певної міри характер всеукраїнського органу, тому що в Росії не можна було видавати ні українських газет, ні журналів

Ся поміч українців з Росії мала величезну вартість для українців австрій­ських. Український, або, як його звали, народовецький рух в Галичині був піднятий молодіжжю. Майже все старше громадянство спочатку було йому неприхильне і більше або менше рішучо тягло в сторону москвофільську. В руках москвофілів були всі інституції і тут, і на Буко­вині, не кажучи за Україну угорську, а «народовецтво» з кінцем 1860-х і потім в 1870-х роках було представ­лене невеликими громадками інтелігенції, бідної і мате­ріальними засобами, і куль­турними силами. Отже, стра­шенно багато значило то для народовців, що вони чули за собою Україну — ту безграничну, могутню Україну, що сплодила великих героїв ко­заччини і нових діячів укра­їнського відродження, і ба­чили їх між співробітниками своїх органів і видань. З дру­гого боку, участь російських українців скріпляла демо­кратичний і поступовий на­прям галицького україн­ства — се теж багато зна­чило супроти переваги цер­ковних і консервативних еле­ментів у галицькім грома­дянстві. Для українців же російських в тодішнім їх при­гнобленні від усяких перепон і заборон Галичина явилася немов вікном у свобідну далечінь українського розвою, що давало їм вихід навіть на випадок найбільших утисків у Росії.

126. Київська громада і указ 1876 р. З початком 1870-х років цензура на українські книжки в Росії трохи полегшала і взагалі утиски ослабли; стала можлива знову літературна й наукова діяльність. Тоді центром українського руху знову стає Київ, де за останні кільканадцять літ після розгрому кирило-мефодіївців наросли нові культурні сили з вихованців тутешнього університету і між ними цілий ряд визначних учених — українознавців в ріжних спе­ціальностях. Се відбилося і на діяльності відновленої київської громади, що вона, відмінно від петербурзької, зверталася головно не так на суспільні, як на наукові справи: на обґрунтування українства науковими дослідами ми­нулого і сучасного життя українського народу. В тім напрямі працювали такі визначні учені, як історики Антонович і Драгоманов, етнографи Чубинський і Рудченко, знавець українського права Кистяківський, язикознавці Житецький і Михальчук і ін. їм удалося добути дозвіл на заснування тут у Києві відділу географічного товариства (1872), і він став центром, коло котрого стали громадитися культурні сили українські. Проіснував він не­довго, але для розбудження українських наукових інтересів і взагалі для української свідомості в місцевім громадянстві зробив багато. Археологічний російський з'їзд, що відбувся в тім часі (1874) в Києві і розбудив велике заінтересування в публіці, проведений був головно міс­цевими українськими силами і виніс ріжні принципіальні пункти українознавства перед широкий світ, перед громадян­ство, поставивши руба питан­ня старинності, історичності ріжних сторін сучасного укра­їнського життя. Се було справ­жнє свято українознавства. Поруч того оживає також і українська література. З кінцем 1860-х і в 1870-х роках виступають талано­виті поети і письменники — як Руданський, Нечуй-Левицький, Мирний, Кониський, Михайло Старицький. Нечуй-Левицький, Мирний, Конись­кий кладуть підвалини со­ціального українського рома­ну, розгортають широку пано­раму народного українського життя в нових, розкріпощених умовах — на місце старо­го кріпацького змальованого Шевченком і Вовчком.

Микола Лисенко зачав класти підвалини українській музиці своїми збір­ками пісень, композиціями і чудовими концертами. Перші вистави його опер — «Чорноморців» і «Різдвяної ночі» зробили глибоке вражіння як нова сторінка в історії української культури. Згодом починає підійматися україн­ський театр і, невважаючи на всі перешкоди з боку цензури і адміністрації, незвичайно розворушує громадянство, його інтелігентські і півінтелігентські верстви.

Поруч з такими блискучими успіхами в області вищої української куль­тури — науки, письменства й мистецтва — на другий план відступало те, що робилося в області соціальній і політичній. Київська громада наново зав'я­зала перервану правительством нитку народницьких заходів і дала цінні вклади в народну популярну літературу. Вона стояла на ґрунті кирило-мефодіївської ідеології й розробляла її програму. Але сучасний соціально-політичний радикальний, революційний рух, що розвивався серед російської молодіжі і захоплював в значній мірі також українську молодіж, стрічався з доволі рішучою опозицією київської громади. її відпихав від себе росій­ський державний централізм сих революційних груп, неприхильність до на­ціонального питання взагалі й особливо українського, а також нахил до те­роризму і взагалі неперебірчивої тактики деяких з сих груп. Декотрі з провід­ників київської громади свідомо й умисно звертали увагу українського гро­мадянства, особливо молодіжі, на культурний бік української справи, за-нехтуючи політичний, щоб відтягти українців від участі в російських револю­ційних рухах, і тим будили навіть невдоволення серед самих українців на таке одностороннє «культурництво».

Таким одностороннім культурником, і то в дуже тісних межах (так зва­ного «домашнього ужитку»), зрікаючися вищих проявів культури, виступав під старість заслужений і славний кирило-мефодіївець Костомаров. В київ­ській громаді найбільш яскравими представниками сього ідейного розлому в 1870—1880 pp. стали найвизначніші духові вожді її Антонович і Драгоманов, товариші й співробітники (їх спільним ділом було видання «Історичних пісень українського народу», 1874—1875 pp., на російській мові, найважніше діло київської наукової громади) — пізніше ідейні антагоністи. Антонович виступав найбільш авторитетним і поважним представником сього напряму, який рішучо відмежовувався від російських революційно-соціалістичних те­чій, висував на перший план потреби національного усвідомлення україн­ського народу і якомога виразного національного відокремлення. Як автори­тетний історик України, він мав великий послух. Драгоманов в сім часі, в 1870-х роках, не досить ще рішучий в національних українських домаган­нях, признаючи, наприклад, загальне і для українців універсальне значіння великоруської літератури й культури, сильно виступав против перецінювання національної сторони українського питання: признавав національність тільки формою, в котру мусить бути влитий загальноєвропейський поступовий і соціалістичний, демократичний зміст («космополітизм в цілях, націоналізм в формах і способах»). По його гадці, український рух повинен був іти з ни­зів, від задоволення своєї «плебейської» публіки, .опиратися на соціалістич­них завданнях, на інтересах народних мас і з зростом їх — як «плебейська нація» — ставити собі все дальші й вищі культурні завдання. Українство, на його погляд, повинно було бути соціалістичним, не інакше, і з сього погляду він настоював на спільності з соціалістичними російськими течіями — хоч різко виступав і против тероризму та всякої неперебірчивості в способах (його гасло: «до чистого діла треба чистих рук!»), і против централізму й державної узькоглядності («якобінства») російських соціалістів (против сього написаний головний, класичний його публіцистичний твір: «Историческая Польша и великорусская демократія», 1881 — против польських і росій­ських революційних претензій на Україну).

Сі гадки, котрі Драгоманов проводив з великим завзяттям і талантом і в своїх пізніших писаннях, 1880-х і. 1890-х роках, мали великий вплив і зна­чіння для дальшого розвитку політичної української мислі. Але в данім мо­менті, в 1870—1880-х роках, перевага в київських кругах була по стороні більш поміркованих культурницьких течій.

Невважаючи на се, діяльність київських громадян послужила приводом до нових правительствених заходів проти українства. Привідцями до того були чернігівські поміщики урядовці Рігельман і його свояк Юзефович, що грав роль сторожа російських державних інтересів на Україні. Розсварившися з провідниками київської громади, Юзефович раз у раз надсилав пра­вительству свої донесення, лякаючи його успіхами українського «сепара­тизму», як тоді се називано — що українці розвивають свою мову і письмен­ство на те, щоб відділитися від Росії. З початком 1875 р. була наряжена осібна комісія в сій справі, і до неї покликано також Юзефовича. Він пред­ставив сій комісії українство як польсько-австрійську інтригу, звернену на те, аби відірвати Україну від Росії. Цензурні представники з свого боку по­тверджували, що українське письменство має потайні цілі — відокремлення України від Росії. Притім особливу небезпеку вже тоді добачали в україн­стві галицькім, не зв'язанім цензурними російськими обмеженнями і настроєнім різко й ворожо для російського правління через його заборонні заходи против українства.

Комісія рішила якнайпильніше слідити за галицькими виданнями, не до­пускати до Росії все, що могло б впливати на розвій українського життя, підтримувати грошевими підмогами й іншими способами москвофільські видання, москвофільський рух в Австрії та вжити всіх способів, щоб задавити українських рух в Росії. Зараз потім закрито київський відділ географіч­ного товариства, а весною 1876 р. вийшов указ против українського слова взагалі: дозволено українською мовою друкувати тільки історичні пам'ятки, з нової літератури — белетристичні твори (вірші, оповідання, п'єси), та й то правописею російською і під найгострішим доглядом; українські кон­церти, представлення, читання заборонено зовсім.

Самі по собі се були дуже тяжкі заборони, а на ділі цензура ще додавала до того своєї пильності, і якийсь час українські книги не пропускалися таки зовсім — хіба десь припадком, через недогляд. Доходило до всяких сміховий: вичеркували українські слова з оповідань, писаних по-російськи; веліли, щоб на концертах українські пісні співалися словами, перекладеними на російську або французську мову, і т. ін. Скоро, одначе, саме начальство київ­ське і харківське звернулося до правительства з виясненнями, що заведені заборони занадто гострі і безпотрібно тільки дражнять громадянство. Через те зроблено було потім деякі полегші, наприклад дозволено українські кон­церти й представлення, хоч і з всякими обмеженнями; дещо полегшено книж­ну цензуру; пропущено, хоч і з немилосердними вирізками, кілька літера­турних альманахів («Луна», «Рада», «Нива»), що мали заступати місце літературного журналу, якого не дозволювано ніяк. Принципіальні ж за­борони і обмеження зосталися в усій силі.

127. Українська робота на галицькім ґрунті в Росії в 1880-х роках. Незважаючи на сі малі полегші, яка-небудь літературна чи громадянська ро­бота українська все-таки була неможлива в отсих обставинах, і заборона 1876 р. мала той наслідок, що свідоміші й енергічніші українці з Росії в 1880-х роках ще в більших розмірах, аніж в 1860-х роках, переносять свою роботу до Галичини. З становища тих державних, чи централістичних інте­ресів, які мали на оці автори заборони, се був результат, гірш якого для них навіть вимислити не можна було. Для напрямку ж і характеру українства він мав велике значіння.

Ще перед указом 1876 р. кілька тямущих українців з Росії заходилося заснувать у Львові інституцію для розвою українського письменства і науки, щоб вона могла працювати тут свобідно, не знаючи цензурних утисків, для цілої України. Так виникло Товариство імені Шевченка, засноване у Львові 1873 p. На зібрані гроші засновано при нім друкарню для українських видань; але зібрано було грошей мало, так що довгий час прийшлося ще сплачувати друкарню, поки вона стала на ноги і товариство могло розпочати власні видання,— се сталося тільки при кінці 1880-х років. Після заборони 1876 р. Михайло Драгоманов з кількома молодшими товаришами — гро­мадка талановитих і енергічних людей,— з огляду на урядові нагінки ви­їхавши за кордон, щоб наладити свобідні від цензури видання, присвячені українським питанням політичним і національним, зав'язали тісні зносини з

галицькою суспільністю, хоч і осілися кінець кінцем не в Галичині, як думалось, а в Женеві, бо австрійська цен­зура тодішня по-своєму та­кож була нелегка. Декотрі українці, як-от Куліш, потім Кониський, Нечуй й ін., при­їздили і перемешкували дов­гий час таки безпосередньо в Галичині, розвивали тут більш або менш живу літера­турну і політичну діяльність, мали визначний вплив на розвій і напрям галицького українства і теж були по­середниками в зав'язанні тісніших зносин австрійської України з російською.

Впливи сих українців на галицькім ґрунті йшли в ріжних напрямах. Зовсім в іншім напрямі впливали, на­приклад, Драгоманов і його однодумці, побуджуючи ук­раїнське громадянство Галичини до освідомлення народних мас і організації боротьби за свої права, а знов в іншім Куліш, Антонович, Кониський — стараючися сотворити більш прихильні обставини для розвою українського життя порозумінням з польськими владущими шляхетськими верствами. Але кінець кінцем всі сі ріжнорідні впливи, весь сей приток духовних сил, а почасти і матеріальних засобів з російської України дуже зміцнив українське життя Галичини і причинив йому багато розвитку. Протягом 1870-х і 1880-х років українські народовці дуже зростають в числі і силі. Почавши від роботи літературної та просвітньої — видавання популярних книжечок та засновування читалень, вони переходять до політичної діяль­ності, з малозначних громадок витворюють сильну партію, котра своєю енергією і духовою силою відтіснює на другий план останки старих консер­ваторів та москвофілів і надає тон і напрям життю галицьких українців. Невважаючи на слабкі сили і засоби, в ній почувалася сила руху, енергія поступу, тому все живіше починає приставати до неї, і скоро народовці почи­нають грати першу роль в Галичині і на Буковині, невважаючи на поміч, яку партія москвофільська мала з Росії — далеко багатшу, ніж народовці від українців. З другого боку, для України російської Галичина з сього часу стає справді вікном на світ, що не давало їй заснути в темряві тодішніх заборон. Позбавлені можності скільки-небудь свобідно обговорю­вати питання української по­літики, завдання і змагання її, російські українці ко­ристувалися для сього га­лицькими виданнями, котрі хоч і були заборонені в Росії, проте поширювалися на ро­сійській Україні досить знач­но. На галицькім ґрунті, на галицьких відносинах, в галицьких виданнях стави­лися, випробовувалися й рі­шалися ріжні питання соці­альні, політичні, національні. Через те галицькі відносини викликали незвичайне заінтересування серед свідоміших російських українців. Не маю­чи можності у себе дома зай­нятися справами політичними і національними широко і явно, вони якийсь час, можна ска­зати, жили галицькими подія­ми й інтересами, особливо з початком 1890-х років, коли між галицькими українцями-народовцями зачалася бо­ротьба між більш уміркованим і більш поступовим, ра­дикальним напрямом. І се давало корисне доповнення до тісного обсягу культурних

справ, полишених російським українцям суворим і підозріливим режимом, і заховувало їх від повної односторонності.

Тими убогими можливостями культурної української роботи, яку поли­шала російська внутрішня політика в сім часі, не міг задоволитися і найзавзятіший культурник, що скільки-небудь серйозно ставився до, української стихії. Межі дозволеного були тісні навіть для прихильників легальності. Після того як закрито київський відділ географічного товариства, російські українці довго зоставалися не тільки без органу, але й без якогось публічного осередку. Історичне товариство, засноване в Києві, зрідка тільки попадало під впливи українських учених, оживлялось і набирало громадського інтересу Але з початком 1880-х років наладився історичний місячник «Кіевская Старина» (1882—1895), і хоч його ініціатори брати Лебединцеві стояли далеко

від сучасного українського руху, були тільки українськими антикваріями в старім стилі, з дуже неглибоким українським патріотизмом, все-таки їх українофільство згромадило коло видання наукові і культурні українські сили, а з смертю свого першого видавця воно таки і вповні перейшло на орган київської «старої громади» (1888). Журнал вівся по досить широкій програмі (російською мовою): займався і етнографією, і мовою, і письменством; пізніше, з 1890-х років, він мав часами й доволі живу су­спільну закраску, містив ук­раїнську белетристику і літе­ратурну критику, заступаючи місце літературного органу, котрого ніяк не хотіла по­зволити російська адміні­страція, так само як і полі­тичної або популярної укра­їнської преси.

Двадцятиліття, що пішло за указом 1876 p., було вза­галі часом коли не найбільш тяжких, то найбільш прикрих цензурних і адміністратив­них утисків на українство в Росії — особливо болючих, що громадська і культурна сила українська наростали неустанно, під впливами за­гального розвитку життя, культурних і соціальних єв­ропейських впливів, рвалася йти в парі з життям велико­руським, польським і своїм закордонним — і на кождім місці стрічала міцний мур урядових заборон і репресій. Цензура і адміністрація, коли не вдалось, як хотілось, вигнати зовсім з письменського і культурного вжитку українське слово, завзялися принаймні обмежити його обсягом чистого етнографізму і не дати пере­творитися в знаряддях культури. Тому рішучо, не допускали його до вжитку в школі, в церкві, в урядуванні і всіми силами силувалися не дати йому захопити, так би сказати, вищих проявів культурного життя. Не до­пускалося ніяких наукових видань на українській мові. Белетристику і театр старалися обмежити малюванням селянського побуту, і то без яких-небудь провідних соціальних і національних ідей. Повісті й драми з життя інтелігенції вважалися недопустимими зовсім — цензура їх не пускала. Цен­зорам наказувано не пропускати взагалі творів показних, великих, поваж­них, які могли б становити значне надбання українського письменства, і всяко пильнувати, щоб якменше проходило українських книжок, уживаючи до того всяких причіпок або й просто забороняючи їх «з державних мотивів». І цензори дійсно старалися, а щоб хтось чогось не упустив, для українських книжок спеціально заведено подвійну цензуру: книжка, про­пущена цензором місцевим, мусіла йти на розгляд ще до Петербурга, до главного управленія в справах печаті. Тими всіми способами українські книжки справді нищено, і проходила з них переважно ріжна полова, а все цінніше пропадало, йшло кінець кінцем за границю або зоставалося лежати в цензурних архівах. Подібними ж труднощами обставляно й український театр, що при недостачі української книжки і всяких перешкодах для їх поши­рення мав величезне значін­ня і в сій добі — був голов­ним і сливе єдиним засобом національного освідомлення широкої публіки. Успіх він мав величезний, неймовірний. Українські трупи почалися з одної, але з часом множи­лися, ставали все більш роз­повсюдженим явищем, і, невважаючи на убогість репер­туару і невисокої прикмети більшості п'єс (цензура теа­тральна була ще більш сувора, ніж книжкова), вони підтримували пам'ять народ­ного слова і любов до нього серед винародовленої міської людності. Приїзд української трупи до міста ставав свого роду національним свя­том, стягав до купи розпо­рошену, розгублену і неор­ганізовану українську публіку, давав їй національний імпульс. Бідність репертуару викупалася багатством і красовитістю етнографічного й істо­ричного українського побуту, що, за виключенням всяких національних, соціальних і політичних мотивів, грав головну роль в сім репертуарі, а також і визначною талановитістю артистичної братії. Українська сцена виставила відразу цілу низку першорядних сценічних талантів, які вміли надати блиск і правду навіть найбільш примітивним п'єсам репертуару. Такими були Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, три брати Тобілевичі — Іван, Опанас і Микола (по сцені Карпенко-Карий, Саксаганський і Садовський), Затиркевич і інші. Як талановиті організатори театраль­ної справи, потрудилися Старицький, Кропивницький, Тобілевичі. Вони по­ставили український театр дійсно високо, дали певного роду стиль і школу, що, виростаючи з чисто етнографічних підстав, по-своєму стилізували і надавали своєрідну закраску і більш загальним типам і ситуаціям.

Але ся творча робота проходила в обставинах істинно неймовірних. Адмі­ністрація і цензура обставляли її систематичними труднаціями. Що сказати про такі, наприклад, вимоги, щоб чисто українських вистав не було: щоб разом з українською п'єсою ставилася п'єса російська з тим же числом актів,— так що трупа мусіла одчитати при порожнім театрі якомога скорше російську драму в п'яти діях, щоб приступити до правдивого, українського представлення, і т. п. А дов­гий ряд літ, хоч український театр і не заборонено, так в'їзд йому зоставався закри­тим до всього київського генерал-губернаторства (ку­ди входили тоді п'ять губер­ній) — і се тільки за овацію, зроблену в Києві трупі Кропивницького, яка ті. генерал-губернаторові не подобалася тим, що була занадто гаряча. В сих тісних межах не мо­гла, повторяю, уміститись на­віть найскромніша культурна українська творчість, невважаючи на всі силкування при­хильників культурницького напряму. Організоване укра­їнство в Росії в сих десяти­літтях стояло під проводом їх. Найбільш талановитий і енергійний проповідник ак­тивної соціально-політичної діяльності, Драгоманов, пі­сля указу 1876 р. виїхав за кордон з деякими молодшими товаришами і розвинув там свою публіцистичну діяль­ність, в своїх власних і ріжних європейських виданнях (збірники «Гро­мада», «Вільне Слово» й ін.). Була се воля і бажання самої київської громади, вона обіцяла Драгоманову матеріальну поміч і для занять, і для видань, прирікала своє співробітництво. Але скоро почалися непо­розуміння, ріжниці в оцінці тактичних завдань між емігрантами і київ­ською громадою. Вона, виділивши з себе найбільш рішучих прихильників активної політичної роботи, ще далі пішла в бік культурництва, шукала ле­гальних доріг для нього і осуджувала різку тактику, взяту против російського уряду Драгомановим в його заграничних виданнях. Але й її програма зоставалась безплідною. Російське правительство на ніякі уступки не йшло, всі ті подання, петиції, заходи «через людей», на які кидалися декотрі гро­мадяни, «щоб помирити з собою російське правительство», не приводили до нічого. Література застрягала в цензурних архівах, проби наладити як не га­зету, хоч не журнал, то який-небудь півперіодичний збірник, розбивалися теж о цензурні «чистки». Все було даремне, а тим часом етнографічні, язикові чи історичні студії не могли ж захопити цілої суспільності!

Найбільш живі й енергічні суспільні елементи зневажливо покидали українство, бо воно здавалося їм якимсь застарілим романтизмом. Ішли в російські партії, де була хоч видимість якоїсь живішої діяльності, смілі завдання і гострий риск небезпеки, що завсіди вабить смілих, а не було всього того в культурницьких гурт­ках російського українства. І ся вся безвихідність української роботи в Росії власне надавала особливу ціну укра­їнській організації галиць­кій: на галицькім ґрунті, бодай хоч посередньо, через органи преси, через особисті зв'язки можна було брати участь в відкритих партійних дебатах, в обговоренні принципіально політичних і соці­альних питань, в політичній і громадській роботі,— хоч як ся галицька робота в тім часі, в 1880—90-х роках, ще мала місцевий характер, духом і складом своїм далеко від­ходячи від інтересів російсь­кої України.

128. Політичний рух в австрійській Україні і її на­ціональний зріст в 1890— 1900-х роках. 1890—1895 pp. були поворотними роками українського життя Гали­чини. За вісімдесяті роки, як я вже сказав, народовецький українский рух дуже поширився між галицьким громадянством, запанував над ним і, як звичайно в таких обставинах буває, притягнув до себе багато наро­ду нейтрального, що йде за тим напрямом, який бере гору, хоч би внутрішнім своїм змістом він був йому навіть зовсім чужий. Тому разом з тим, як народо­вецький український напрям виступав все показніше як сильна політична партія та проторговав собі дороги в ширші народні маси, в самій середині його мусів зазначитися певний розлом через велику неоднаковість тих елементів, які опинилися тепер під одною спільною фірмою українського народовства.

Елементи більш поступові хотіли йти далі в тіснім союзі з поступовими елементами російської України і разом з ними — з поступовими європей­ськими напрямами — бажали на українськім національнім ґрунті перебуду­вати суспільні, політичні і економічні відносини в дусі справжнього демокра­тизму і соціалізму. Елементи більш помірковані і консервативні, священики

урядники та інші представники буржуазних верств (між українцями дуже невеликих), прийнявши національну форму—народну мову і до певної міри — українські національні традиції, бажали під сею зверхністю заховати старий зміст життя. їх займало панування української національної церкви (уніатської в Галичині) й релігійна правовірність громадянства, а в со­ціально-політичних відносинах вони були або рішучими консерваторами, або дуже і дуже поміркованими демократами. На сім ґрунті виникає в Галичині досить різка боротьба, що й велася при живій участі і навіть під сильними впливами російських українців. Особливо Драгоманов, хоч не жив в Га­личині, через гуртки своїх однодумців, людей більш енергічних і здіб­них, з молодших поколінь галичан, вів галицьке громадянство в першім напрямі, і впливи його серед молодіжі і серед селянства все більше зростали.

Рішучим моментом було, коли більш консервативна частина народовців в 1890 р., не без впливів і участі декотрих російських українців, розірвала політичний союз з москвофілами, з котрими разом виступала в галицькім соймі й австрійськім парламенті против поляків і правительства. Вона ввійшла в порозуміння з правительством, чи краще сказати — з галицьким наміс­ником (графом Бадені), і сподівалася опертися на його помочі, як в 1848 р.

Але тоді правительство стояло против польської шляхти, а тепер було з нею зв'язане. Та й не те було галицьке громадянство! Поступовіша частина га­лицьких українців уже перед тим відлучилася від більш консервативних на­родовців і стала формуватися в осібну партію під назвою «радикалів». Коли ж проголошений був новий союз народовців з правительством, сі радикали різко виступили против нього і повели дуже енергічну агітацію против такої «угодової» політики народовців. Опозиція їх була глибоко справедлива, бо на ділі союз з правительством мав бути союзом українців з правлячою поль­ською шляхтою Галичини, а властиво і не союзом, а відступленням від бороть­би з шляхетським польським пануванням за ціну деяких національних усту­пок, дуже дрібних як на таку принципіальну справу (одна українська гімназія, одна українська кафедра в університеті й таке інше). Кінець кінцем проводирі народовців, розгледівши, куди веде їх сей союз, та й уступаючи натиску громадської думки, розірвали сю «угоду», і при ній зосталася тільки невеличка група консервативно-клерикальна. Переважна більшість наро­довців, ще глибше переконавшися на сім прикладі, як нерозривно зв'язалося правительство з польською шляхтою, рішила стати в рішучій опозиції і до польського панування і до центрального правительства, що віддавало Га­личину на поталу полякам, за те що вони підтримували правительство в пар­ламенті.

За прикладом радикалів, що всі свої плани оснували на соціальнім і політичнім освідомленні селянства й його організації, народовці рішили також іти якенергічніше в народ, освідомляти його політично — загрівати до бо­ротьби за свої права та організувати до участі в політичнім житті і політичній боротьбі. З сього власне погляду вплив радикалів на галицьке життя був дуже важний, бо він не дав народовцям пересуватися направо, куди їх тягли консервативні й клерикальні елементи, а змушував вести бодай середню лі­нію між сим консервативним і радикальним напрямом. В 1900 р. народовці навіть постановили формально злитися докупи з радикалами, прийнявши поступові й соціальні домагання радикальної програми, і перейменували

отсю об'єднану партію на «національно-демократичну». Розуміється, само приймлення радикальної програми не зробило сих народовців справжніми поступовцями в дусі радикальнім; праві елементи не стратили своїх впливів і все тягнули до угодових порозумінь з правительством та польськими правителями. Але все-таки лівіші елементи галицького українства стри­мували народовців від занадто різкого і відкритого маршу направо, до кот­рого тягнуло їх праве крило. Кінець кінцем, як-то зви­чайно буває, боротьба і кон­куренція напрямів незвичай­но оживили галицьке життя протягом дев'ятдесятих — дев'ятсотих років. Національ­не і політичне усвідомлення вийшло з громадок інтелі­генції, обхопило широкі кру­ги, маси народні, навчило їх пильнувати своїх прав, боротися за свої економічні, культурні й національні інте­реси, доходити їх своїми силами, єдністю, організа­цією. Опозиційний напрям, котрим повели галицьке гро­мадянство поступові україн­ські течії, в противність стар­шому, правительственному народовству 1848—1850-х ро­ків, мав власне той незви­чайно корисний вплив, що відзвичаїв галицьких укра­їнців від сподівань якихось благодатей від правитель­ства чи когось іншого, навчив будувати свою долю, своє життя власними силами і засобами та йти пробоєм, не оглядаючися, яке вражіння роблять їх змагання на сильних і владущих. Те, що здобуло галицьке українство протягом останніх десятиліть, воно осягнуло власними силами, своєю організацією і боротьбою против усяких ворожих пере­шкод, які ставило польське панування всіми своїми величезними засо­бами. Маючи по своїй стороні центральне правительство, в своїх руках три­маючи всю державну управу Галичини і крайове самопорядкування, розпоряджаючи величезною земельною власністю, всякими грошевими і куль­турними засобами, поляки всіми силами боролися з українським рухом, але таки не могли спинити величного походу української народної маси. Осягнемо за се десятиліття справді багато. В сфері національної куль­тури насамперед треба зазначити сотворения української науки, про яку ста­ло можна серйозно говорити тільки з сього часу, з тої організованої роботи, яку повели учені, згуртовані в 1890-х роках коло львівського Товариства імені Шевченка, в 1892 р. переміненого на наукове товариство, а в 1898 зре­формованого на взірець академій наук. Його видання дуже скоро звернули на себе увагу дослідників, і українська наука здобула собі право громадян­ства в науковім світі. Невважаючи на дуже убогі підмоги з фондів державних і крайових, товариство розвинуло велику видавничу і організаційну діяль­ність, про яку чверть віку перед тим ніхто не посмів би й думати.

В парі з сим виступило також домагання україн­ського університету. Прави­тельство обіцяло його ще в 1848 p., але потім се все за­булося разом з іншими обі­цянками. Львівський універ­ситет захопили поляки, а українцям зосталося лише кілька кафедр з україн­ськими викладами. Тоді з кін­цем 1890-х років вони стали добиватися заснування дру­гого, осібного українського університету; в 1900-х роках ся справа стала незвичайно гострою, раз у раз викликала сильні заворушення на уні­верситеті, на котрі чуйно від­зивалися найширші круги громадянства, й український університет став черговою справою української політики, а здобуття його стало питанням недалекого часу.

В сфері літературній тре­ба одмітити розвій красного письменства завдяки цілій громаді яскравих, живих талантів, що в сей же момент розцвіту полі­тичних і суспільних інтересів з кінцем 1890-х років виступили на досить яло­вім перед тим галицько-буковинськім ґрунті. Досі, в 1880—1890-х роках, Іван Франко, талановитий поет, новеліст і публіцист, був найбільш визначним талантом на сім ґрунті. Тепер наоколо новозаснованого місячника «Літературно-Науковий Вістник» і видавничого товариства «Українсько-руська ви­давнича спілка» виступив ряд нових, свіжих талантів з Василем Стефаником і Ольгою Кобилянською в головах і надав небувалого перед тим змісту ту тешньому українському життю.

В сфері освітній і народно-організаційній дав себе знати незвичайнийі розвій читалень «Просвіти» і товариств гімнастичних, так званих «Січей" і «Соколів», які нечувано зворушили народні маси, розбудили в них бажання знання, освіти, інстинкти організації й солідарності.

З огляду на ті трудності, з якими зв'язане було заснування нових українських середніх шкіл - що їх просто-таки приходилось випрошувати і вимолюлювати у польських верховодів, а властиво виторговувати за які-небудь важні уступки з інших українських домагань,— галицькі українці взялися до закладання своїх приватних середніх шкіл і в останнім десятилітті перед війною розвинули дуже показне своє власне свобідне шкільництво.

Звернено також в сих літах велику увагу на економічну сторону — на заснування позичкових кас, кооперативів, сільськогосподарських това­риств, щоб по можності ви­зволитися від залежності від чужих фінансових і сільсько­господарських інституцій.

Все се незмірно підняло почуття власної сили і мож­ності в українськім грома­дянстві, уможливило здобу­вання національних прав не поклонами — вислугами вла­дущим партіям чи правитель­ству, як вели свою «полі­тику» старші покоління, а організованою боротьбою, зму­шуючи рахуватися з на­ціональними домаганнями га­лицьких українців незалежно від того, чи на них дають свою згоду польські верхо­води Галичини, чи ні. А ще важніше — що навіть неза­лежно від державних від­носин, в самім собі україн­ське громадянство відкрило сили і засоби свого націо­нального розвитку, і, власне, в момент найбільшого розвою

суспільно-політичного руху в громадянстві й народі воно видобувало з себе сили культурного і національного розвою, енергію національної творчості.

129. Перше розкріпощення російської України. В Росії в 1890-х роках теж потроху легшали цензурні утиски українського слова і стала можливою жи­віша літературна і видавнича робота. Добродійне товариство для видавання дешевих книжок, засноване в Петербурзі, де менше давало себе знати «усердіє» місцевих цензурних комітетів, досить енергійно заходилося коло видавання, популярних книжечок для народу з ріжних областей знання. В Києві видавничий гурток «Вік» заходився коло видавання української белетристики. Виступив ряд визначних авторів в краснім письменстві — Коцюбинський, Грінченко, Самійленко, Кримський, що внесли нові тони, нові теми в українське літературне життя і дали нову силу і блиск літератур­ній мові. Сильно розвинувся театр. Його репертуар за сей час збагатився рядом цінних п'єс, головно творами Карпенка-Карого (Тобілевича), то вмів і в рамках цензури поширити круг тем, увівши до них деякі соціальні мотиви з сучасного народного життя. Гідно підтримував славу української музики Микола Лисенко. Нарешті — вже в перших роках дев'ятсотих — виступають перші замітні проби українського стилю в мистецтві (найважніший і най­більший утвір сього часу — дім полтавського земства, робота визначного українського маляра і архітектора Василя Кричевського).

Ще важніше було оживлення національне і політичне, яке зазначується в українськім громадянстві уже з 1890-х років і стає помітнішим в 1900-х роках.

Заборони української мови на археологічних з'їздах 1899 і 1903 pp. з новою силою підняли суперечки про культурну правосильність української мови, ме­жі і завдання української куль­тури. Здобутки культурного і національного руху, зроблені на галицькім ґрунті з участю ро­сійських українців, високо пі­діймали рівень їх змагань і в Ро­сії. Українство ставить своїм завданням осягнути всю повно­ту національного життя по всій лінії. Заразом, рівно з партій­ною боротьбою в Галичині ви­ступають початки партійного групування в російській Україні, боротьби і полеміки ріжних су­спільних і політичних течій.

Ідеї Драгоманова і галиць­кий радикальний рух знаходять сильний відгомін, особливо серед молодших поколінь, уже з 1890-х ро­ків. Против культурництва і лояльності старших громадян наростає все сильніша опозиція. «Українофільство» стає докірливою назвою в її устах — нею означують уже поверхове, не продумане до кінця відношення до укра­їнських національних домагань, хапання за зверхню, формальну, декоратив­ну сторону, незрозуміння політичних і соціальних завдань, які випливають з національного постулату, звужування національних завдань і опортунізм в відносинах до правительства. На сім ґрунті «українці» все ріжче і ріжче одмежовуються від «українофілів», при всіх ріжницях в своїх власних рядах. 1897 р. зроблено першу пробу організувати сі «українські» елементи з цілої України на ґрунті боротьби за українські національні права. Елементи були занадто ріжнорідні, щоб об'єднатися в спільній програмі або в спільній активній політиці, але, почавши від сього часу, нова організаційна зв'язь між ними не переривається до нинішньої революції. Проба дати їм партійну організацію, яко «демократичній» (1904), потім «радикально-демократичній» (1905) українській партії, не вдалася через ріжноманітність об'єднаного в сій організації громадянства. Вона вернулася до ролі між-партійної організації, зібраної на платформі автономії України в федера­тивній Російській державі і названої потім Товариством українських посту­повців (ТУП). Не успішніші були проби об'єднання і радикальніших з політичного чи соціального погляду елементів — почавши від дуже хаотичної Революційної української партії (1900), що об'єднала певні радикально-політичні елементи серед молодіжі, і до більш виразних організацій, як Українська радикальна партія, з поміркованою народно-соціалістичною за­краскою, і Українська соціал-демократична робітнича партія (1905), що до загальної соціал-демократичної програми вносила національні поправки. Обставини складалися так, що не сприяли політичному розріжненню і су­перництву, а навпаки, нахиляли свідомі українські елементи до всяких заходів коло об'єднання на спільних гаслах, щоб не роз­порошитися серед загального російського руху. Але зріст і рух в них був очевидний.

З початком дев'ятсотих років рух сей стає дуже помітним. Нещаслива російсько-японська війна і часи «довір'я правитель­ства до громадянства» розбуди­ли його ще більше і захопили українське громадянство в за­гальний вир російського визво­лення. На чергу стали питання перебудови Російської держави; спеціальні українські інтереси одійшли на другий план. Гру­пування російських партій за­хоплювало і ділило на аналогіч­ні партії також і українське громадянство. Селянство за­хоплене було земельним пи­танням, інтелігенція — політич­ним. Серед сього загального заворушення невеликі тодішні групи організованого україн­ського громадянства силкувалися дорогою преси, петицій, резолюцій і т. ін. добитися поставлення українського питання — національної рівноправ­ності для українців, а насамперед скасування заборони українського слова, і для сього старалося об'єднати свідомі українські елементи, щоб спільними заходами притягати увагу до сеї справи.

В грудні 1904 р. комітет міністрів спеціально зайнявся українським пи­танням і прийшов до переконання, що український рух «не містить в собі, як здається, скільки-небудь серйозної небезпеки», яка б оправдувала заборонні заходи правительства і ті шкоди, які заборона українських книжок чинить селянству. Запитані ним державні органи висловилися также в тім дусі, а петербурзька академія виступила з просторою, авторитетною запискою в справі української мови. В ній вияснила неправдивість ходячих фраз, що літературний великоруський язик — мова общеруська, котра для українців може служити такою ж рідною мовою, як і для великорусів, так що україн­цям нема потреби розвивати українську мову. Невважаючи, одначе, на всі отсі вияснення, справа затяглася, і правительство не видало спеціального закону про знесення заборон українського слова: вони були скасовані самі собою загальними законами: видані восени 1905 р. нові правила про періо­дичні видання відкрили українцям можність видавати газети і журнали на українській мові, а правила про неперіодичні видання (в квітні 1906 р.) зняли всякі обмеження з книг «на иностранных и инородческих языках», втім і з української мови.

Правда, в дійсності і після сього над українською книжкою і пресою не перестав тяжіти більш гострий і підозріливий догляд. На українській мові раз у раз каралося і заборонялося те, що свобідно проходило на росій­ській. Українське слово далі звучало для адміністрації як щось вороже і зловіще, і вона все шукала в нім якоїсь погрози, заклику до бунту і повстання. Його здібність проходити в таємні глибини народу, будити в нім свідомість і викликати созвучні настрої незмірно лякали її. Зостаючися панею краю, вона не жалувала своїх засобів против нього. На українські газети вида­валися ріжні спеціальні заборони, як ні против яких інших: їх не тільки забороняли виписувати служащим людям або карали за виписування, а й просто наказували поштам або сільським управам не видавати адресатам по селах, а самі видання нищили карами грошевими, арештами редакторів, замиканням друкарень, де вони друкувалися, або просто закривали самі газети без усяких мотивів.

Все ж таки було, і то вже добре по всім попереднім, що принципіально українське друковане слово зрівняно з російським і тим відкрито йому, хоч і в узьких межах і з вічним риском кар, все-таки якусь дорогу поширення і розвитку.

В справах політичних і суспільних царський маніфест 17 жовтня 1905 р. з своїми обіцянками політичної свободи і конституційного устрою відкрив великі перспективи,— і не вгадати було, як мало здійсниться з них справді.

Великі надії покладалися на першу думу, скликану весною 1906 р. Між селянськими й інтелігентськими депутатами її знайшлося чимало людей, для українства настроєних більше або менше прихильно, і з них організу­валася чимала українська фракція, яка могла б мати немале значіння в дальших нарадах думи. Та думу розпущено перше, ніж ся фракція підібра­лася відповідно — з людей переважно Мало обзнайомлених з українськими справами, що аж тут в думі мали нагоду серйозно застановитися над по­требами українського життя. Свідомі українці, що становили осередок фрак­ції, стояли, на становищі кирило-мефодіївських традицій, прийнятім сучас­ними українськими організаціями. В своїй декларації, опублікованій тоді ж, вони заявляли, що приймають федерацію за найбільш відповідну форму дер­жавного устрою, а в данім моменті домагаються національно-територіальної автономії для України й для інших національних територій Росії — крайо­вого українського сойму і зв'язаних з них органів адміністрації і контролю, з широкими правами в законодавстві, порядкуванню фінансами й крайовим земельним фондом, організації освіти і справ духовних, громадської безпечності і економічних засобів. Програма ся, одначе, не могла бути скільки не будь розвинена перед думою, бо й винесена була незадовго перед її розпуском. Те саме повторилося і в другій думі, вік котрої так само був короткий: українська фракція ще не вийшла з організації, а вже дума була розпущена Ну, а в третю думу, скликану на підставі нового виборчого закону, селянство вже не могло послати самостійно вибраних депутатів, і українське село

єдиний елемент, на котрий можна було покладати надії, зосталося, властиво, без представників. В результаті за всі десять літ думське законодавство не дало українському життю нічого. Навіть для заведення української мови в народній школі в третій думі не знайшлося більшості, як для декотрих інших інородчеських шкіл.

В сім відбився неприхильний для українства настрій правительственних сфер, що стали рішучо на становище, вороже українському національному рухові. Після виборчого закону 1907 р. (на те умисно і уложеного) вони завсігди мали в думі правительственну більшість і були спроможні давати напрям думському законодавству. В українській справі се було тим легше, що і консервативні, і ліберальні, і навіть соціалістичні круги російські до українства настроєні були дуже неприязно, і елементи, скільки-небудь при­хильні до національної свободи, гинули без сліду в сій загальнонеприхильній масі. Власне, оте провалення української мови в народній школі і в урядовім (судовім) ужитку показало се очевидно: право народної мови в школі при­знано полякам, литовцям, латишам, естам, татарам, дрібним кавказьким гір­ським народам, але українців і білорусів від сього права виключено (1910).

Таким чином, розвіялися надії тих, які по маніфесті 17 жовтня думали, що з розвоєм конституційного життя в Росії українське життя зможе розви­ватися тут свобідно і правильно. Але воно, хоч і з страшенними перешкодами, все-таки невпинно розвивалося.

Десятиліття 1905—1914 pp., невважаючи на всі розчарування, заборони і гоніння на українство, зазначило себе великим поступом, принесло важні й цінні здобутки, які глибоко врізалися в життя і не могли бути вирвані з нього ніякими заборонами і нагінками, тому, власне, що здобуті були на­перекір всяким перешкодам і заборонам. Українська преса, котрій відкрив дорогу маніфест 17 жовтня: газети «Хлібороб», «Громадська Думка» (по­тім перемінена в «Раду»), «Рідний Край», «Село», «Засів», «Рілля» й багато інших, журнали «Вільна Україна», «Нова Громада», перенесений з Львова до Києва «Літературно-Науковий Вістник», «Українська Хата» зробили своє важне діло, невважаючи на всі бичі і скорпіони адміністративних і судових кар, на всякі перепони для їх передплати і поширення. Ся преса об'єднала і зв'язала в одно громадянство розсипані атоми української інтелігенції, ви­сунула перед ним основні політичні, суспільні і національні домагання україн­ського життя, а поруч них вперше серйозно поставлені були й економічні за­вдання. Заснування Українського наукового товариства (1907), що згурту­вало українські наукові сили з ріжних наук, в своїх виданнях зазначило домагання повноти української культури — не якогось «домашнього оби­ходу» старих часів, а в усіх областях культурного життя. Серйозно постав­лено жадання української школи.

Найбільші перешкоди стрінуло поширення освіти і практичного знання в народних масах; «Просвіти», що заснувались для сеї мети в ріжних містах, в одних місцях не дозволялись, в інших закривались і скоро були вбиті майже вповні. Але популярна література, що значно розвинулася за сі роки, захопи­ла широкі круги народні,— і се показало себе незадовго.

130. Перед війною. Російська революція 1905 р. була великим святом світової свободи. Вісті про неї, як електрична течія, пройшли скрізь, осмілюючи і підіймаючи прихильників політичного і соціального визволення. За революцією російською пішла турецька, китайська, перська. Здавалося, світ іде швидким кроком в краї свободи і справедливості; Але сі успіхи визвільного руху підняли на ноги також і всіх його ворогів; привели їх до об'єд­нання і рішучих заходів. І сю реакцію з особливою силою прийшлося дізнати на собі українському народові як в Росії, так і в Австрії.

На австрійських відносинах російська революція відбилася дуже сильно. Вона підняла на ноги всі демократичні, соціалістичні, національно-опозиційні елементи в цілій Австро-Угор­щині. Припало се на час за­гострення між Австрією й Угорщиною, кличі демокра­тичні і соціалістичні пере­плуталися з політичними і на­ціональними. Загальне роз­ворушення вилилося в вели­кий рух за реформу вибор­чого права на основі загаль­ності, рівності, безпосередньості й тайності (чотирьох-членна, чи «чотирьохвостна», формула). Розвинулася ве­личезна, бурхлива агітація по ріжних краях, в тім дуже сильно і в Галичині, серед української людності. Укра­їнцям ся реформа давала надію зломити панування польської шляхти і буржуа­зії, що передусім держалося привілегійованим станови­щем сих польських елементів в виборчім праві. Під вражінням російської революції консервативні круги вважали потрібним піти на уступки. Старий імператор дав свою згоду на реформу, виборів до парламенту, вона була ухвалена. Але реформу виборчого права до соймів полишено самим соймам. Та й переведення парламентської реформи впливові парламентські партії німці й поляки постаралися обставити так, щоб вона якнайменше пошкодила їх національ­ному і класовому пануванню. Принцип рівності покалічено немилосердно при викроюванні виборчих округів і розділі мандатів: українські округи умисно пороблено великі, польські малі,— так що українець кінець кін­цем дістав тільки півголоса замість повного голоса.

Се дуже прохолодило запал до сеї справи серед людності, і справді, «перший народний парламент», скликаний 1907 р. на підставі сих нових, «за­гальних і рівних» виборів, показав повний крах усіх сподівань, покладених на реформу. Національні меншості, хоч і збільшені значно, все-таки по-дав­ньому зосталися втім же прикрім становищі груп, фактично позбавлених всякого впливу й голосу в законодатній роботі. Соціальні завдання, які стояли перед парламентом, безнадійно загальмувалися національними суперечками. Українське представництво, хоч і значно побільшене числом, лишилося без­сильним супроти об'єднаних на національнім ґрунті («в польськім колі») польських партій і груп. Панування в Галичині зосталось далі за польською буржуазією; польські націонал-демократи, взявши гору над шляхтою помі­щиками після останньої реформи, внесли в національні відносини ще більше загострення. Національна ворожнеча дійшла до крайніх проявів. Такі факти, як убийство галицького намісника Потоцького українським студентом М. Січинським, що хотів тим способом помститися за політичні кривди свого на­роду (1908), або кривава перестрілка українських і польських студентів в львівськім університеті (1910), давали міру сеї ворожнечі.

Парламентарні українські проводирі під впливом гірких досвідів і роз­чарувань в більшості скоро пускаються на дорогу опортуністичну. Шукають порозуміння з правительством, те кождого разу видає його головою полякам, і се кінець кінцем, невважаючи на крайню непопулярність угоди з поляками серед українського громадянства, приводить політичних провідників галиць­ких і буковинських до компромісів з польською гегемонією. Ґрунтом для них послужили переговори про реформу соймових виборів і взагалі сеймо­вого представництва: без згоди польської більшості його не можна було провести, і по довгих, бурхливих суперечках, обструкції й опозиції українські політичні проводирі пішли на рішучі уступки. По затяжних і прикрих торгах в лютім 1914 p. (14.II) прийшло до угоди. Українці відступили від свого принципіального домагання, щоб Галичину поділено на дві часті, україн­ську і польську, і з тим розділено сойм і вищі крайові установи (як виділ крайовий, шкільна рада і т. ін.). Вони відложили сю справу, а зараз признали спільність сойму і в сім соймі вдоволилися ролею меншості: згодилися на такий поділ мандатів, щоб на українців припадало 27 %, а решта зосталась полякам (разом з жидами), і в вищих крайових установах вони вимовили собі тільки збільшення представництва відповідно до тої ж пропорції.

Се мало збільшити для даного моменту впливи українців в крайовій управі — але з принципіального становища була се капітуляція україн­ського елементу перед польським, признання його паном краю, і прийняття такого неприємного для народної самосвідомості політичного курсу осяга­лось пониженням політичного українського життя. Воно помічається в сім часі дуже виразно. Провідна національно-демократична група, яка після при­лучення до неї частини радикалів запанувала нероздільно в тутешнім по­літичнім житті, взявши в свої руки головніші органи преси, економічні й фінансові інституції, взагалі більше звертала увагу на те, щоб удержати в послуху і залежності громадянство, чим розвинути в нім політичну свідомість і самодіяльність. З другого боку, недобре впливала гостра національна бо­ротьба, серед котрої кінець кінцем затрачувались і провідні принципи і , всяка моральна міра в засобах боротьби. Методи або, краще сказати, ухватки сеї боротьби, вироблені в польських шляхетсько-бюрократичних кругах, переймалися українськими політиками з дуже сумнівною користю для україського життя. Ідейні, культурні інтереси відступали перед всякими «реаль­ними» політичними і партійними рахунками, і те культурне піднесення, яке поставило Галичину в центрі українського життя в попереднім десяти­літті, швидко спадало в сих роках. Падає літературна продукція, наукові інтереси, і їх не заступають і не вирівнюють успіхи економічних організацій, кооперативів, банків,— принаймні для тої ролі, яку Галичина грала досі для цілої України, вони давали дуже мало або й зовсім нічого.

Само по собі розкріпощення України зменшало сю роль, се ж ослаб­лення культурного життя в Галичині ще більше прискоряло зменшення інте­ресів до галицького життя на Україні. З появою преси, журналів, культурних організацій на російській Україні зовсім природно до них поверталися ті сили, що раніше шукали собі при­ложения в Галичині. Але ра­зом з тим тратять для українців інтерес і самі по собі галицькі видання, галицькі відносини, галицька політика, через те що бідніє їх принципіальний зміст, і галицькі сили дедалі починають шука­ти собі приложения в росій­ській Україні. На українських виданнях 1907—1914 pp. се було помітно доволі вираз­но, особливо на перенесенім з Львова до Києва «Літературно-Науковому Віснику».

Невважаючи на всі пере­шкоди і трудності, які стрічав на своїм шляху український національний розвій в Росії в сих роках, українське життя билося тут сильно,— може, власне, тим сильніше, що тільки що розкріпощена, ви­пущена з підземелля національна енергія стрічала стіль­ки перешкод на кождім кроці.

Правительственна реакція, яка почалася буквально другого ж дня після опублікування маніфесту 1905 p., давала себе відчувати на українстві особ­ливо яскраво. Поминаючи ріжні адміністративні репресії більш розріжнені, варто одмітити принципіальніші, декларативні виступи правительственних органів в сій сфері. Такий характер мало потвердження сенатом (1908) по­станов полтавського присутствія, що відмовило регістрації «Просвітам» на тій підставі, що поміч культурно-просвітньому розвиткові місцевій україн­ській людності криє в собі сепаратистичні змагання. Сю точку погляду розвинув потім прославлений циркуляр міністра внутрішніх справ з січ­ня 1910 p., що всупереч всім офіціальним доводам про «одність русского народу» зарахував українські організації до «інородчеських», нарівні з жи­дівськими, і наказав місцевій адміністрації не дозволяти всяких таких огранізацій незалежно від їх завдань — «тому що об'єднання на націо­нальних інтересах веде до збільшення національного відокремлення».

Нарешті рапорт того ж міністра (Столипіна) з приводу відмови регістра­ції одного українського товариства в Москві в лютім 1911 р. дав докладне мотивування сьому прави­тельственному курсові, зв'я­завши його з старим «істо­ричним завданням російської державності — боротьбою з рухом, в теперішнім часі про­званим українським, що міс­тить в собі ідею відродження старої України і устрою ма­лоросійської України на ав­тономних національно-тери­торіальних основах». Прави­тельство, таким чином, при­знавало повну історичність українського руху, всупереч всім балаканням про те, що він з'явився як видумка купки фантастів, але ставало су­проти нього на становищі абсолютно ворожім і, не беручися розріжняти, де в нім кінчаються культурно-націо­нальні і починаються політичні змагання, вважало своїм зав­данням нищити всякі окремішності, які розділяють «східно­слов'янські народності»! Тримаючися отсих поручень, місцева адміністрація підняла в останні роки перед війною справжній похід на українські організації і на українське слово. Заборонялися без усякої підстави «Просвіти», де вони ще існували, українські клуби, лекції, концерти, афіші, оголошення, вивіски, арестувались бібліотеки, книги по складах — такі, як «Кобзарь», як українське євангеліє, видане синодом, і т. ін. Вертаються курйози «недавніх добрих часів» після указу 1876 р.— в Полтаві, наприклад, велено забрати з вікон книгарні книж­ку «Українська граматика», щоб не агітувала перехожих; на вивісці школи ім. Котляревського наказано поправити її назву на російське, викинувши і і ь; назви українських п'єс на афішах сказано давати в російських перекладах, так що замість «Пошились у дурні» одного дня з'явилось «Записались въ дураки», і т. ін.

Всі сі курйози, дрібниці і серйозні удари — в тім роді, як заведення величезного мита на закордонні українські видання, що фактично закрило дорогу до Росії українським книгам, виданим за кордоном, як заборона одної з найповажніших організацій — київської «Просвіти», закриття київського Товариства грамотності і конфіскація його «Народного Дому» і ін., не робили на громадянство і тіні того гнітючого впливу, як репресії 1870—80-х років. Революція і розкріпощення українського слова зробили глибоку зміну в настроях і свідомості громадянства і широких мас, і поворот до старого, ви­димо, був неможливим. Се відчувалося, очевидно, і самою адміністрацією, що до самої війни не важилася об'єднати і звести в одну систему всі сі нові

репресійні натиски, і вони, при всій своїй безстидній нахабності, зоставалися розріжненими випадами. Українське життя не слабло і не опадало. Навпаки, на загальнім тлі всеросійської реакції й опаду революційної хвилі, в порів­нянні з пониженням громадянської енергії, яке давало себе знати в сих роках в громадянстві російськім, український рух з його неослабною волею до роз­витку і боротьби ставав явищем все більше яскравим і помітним. Серед бурхливої хвилі російської революції 1905 р. український рух здавався дріб­ним провінціалізмом, що мав — могло думатися — згодом потонути і роз­плистися в російськім морі. Тепер реакція російська виявила дещо з його сили і значіння, і з ним починають рахуватися як з явищем серйозним і глибоким. Серед поступових російських кругів починають мінятися відносини до націо­нального руху взагалі: більш уважливі і чуткі люде починають розуміти всю невірність поглядів на національні змагання як силу реакційну і заду­мують ввести їх в круг тих елементів, на яких опирається російський визволь­ний рух,, оживити його підупаду енергію революційною силою національних змагань. З другого боку, на силу й значіння українського руху починає звер­тати увагу російська інтелігенція на Україні (з партії народної свободи, ка­детів). На сім Грунті в 1912—1914 pp. доходить до організованого контакту між поступовими російськими партіями й українцями (Товариством україн­ських поступовців, що в сих роках, після того як двері думи закрилися для української людності і партійні організації стратили свою мету, зосталося одинокою представницькою українською організацією). За рік перед війною зав'язався союз автономістів-федералістів з представників недержавних на­родів Росії, які стоять на ґрунті національно-територіальної автономії; в нім брали участь федералісти великороси, а найвизначнішу роль грали українські представники. Уставилося порозуміння між тою ж українською організацією (ТУП) і думськими фракціями трудовиків і кадетів, які обов'язалися ставити й підтримувати українські домагання з сфери культурно-на­ціонального самоозначення. Се порозуміння було зазначене думською дебатою в справі київських заборон святкування століття Шевченкової смерті (лютий 1914).

Проводирі поступових груп думи виступили з програмними промовами в українській справі, вперше розвинулася серйозна дебата, і се зробило таке ж вражіння, як і грандіозні маніфестації в Києві в Шевченківські дні з при­воду тих заборон. Українство вперше виявило свою силу і впливи в Росії.

Аркас

При кінці XVIII віку на Україні, як ми бачили, одна за одною скоро наступали великі реформи (переміни), котрі украй перевернули та понівечили усе стародавнє життя. Народ за­прягли у кріпацьке ярмо, і він не бачив собі просвітку; заве­дено було нові городські та сільські установи, нові суди із чужою, незрозумілою мовою; усякі урядовці, що наїхали на Україну та позаймали нові посади, не розуміли мови і не знали звичаїв того народу, що приїхали ним порядкувати. Панство, здобувши дворянство, одвернулося од свого на­роду, стидалося своїх звичаїв, своєї мови; школи, котрих було так багато на Україні, знищено, бо тепер вони були небажані для панів: панам краще було, як їх кріпаки будуть темні та неосвічені; духовенство на Україні, втративши свою автономію, опинилося під началом митрополитів,—здебільшого, за останні годи, з Великоросів, і вони нещадно винищували усе українське у Київській Академії та й скрізь, де тільки могли, і тим помалу вони одірвали духовенство од його народу, бо стало воно народові чуже; у Галичині-ж, при кінці XYIII віку, духовенство було без міри темне та неосвічене, бо за гроші можна було купити священ­ство хоч би й зовсім неписьменному чоловікові. Ясно, що такі пан-отці не мали ніякої сили у своїй парахвії і їх ніхто не по­важав; польські-ж пани просто знущалися над ними і не раз карали їх самовладно канчуками. Чи-ж могли вони піддержати свій народ у тяжку годину? Чи-ж міг і народ у таких пан­отців шукати собі помочи та поради? Отак в ту добу усе ущухло, усе завмерло. Народ покинула його інтелігенція, його духовенство; він негаразд розумів, що з ним робиться, терпів і мовчав; від вищих він перестав вже чути свою рідну мову і потрохи став призвичаюватись до того, міркуючи собі так, що мова його — мова мужицька; що для панів, або й так людей трохи вищого стану, вона не годяща. Так воно діялося і на Україні, і у Галичині,—була тільки та одміна, що галичанське панство вживало польської мови, а українське—московської. Цих мов, замість своєї рідної, окрім панства і духовенства потроху стали вживати і крамарі і городяне та навіть і селяне, котрі пожили який час по городах. І так воно велося доти, поки на Заході Європи не заходилися Славянські народи прокидатися од сну до нового життя. Перші прокинулися Чехи, за ними Серби, Поляки та инші Славяне, а з ними й Українці. Немов новий вітер повіяв на Славянській землі і навіяв любов до свого народу, до його життя, мови, до його минувшини. Спочатку захожуються коло того поодинокі люде; потім їх стає все більше і більше, вони починають приставати до гурту, нарешті пристає до них і увесь народ, і тоді вже вони добиваються усі разом прав на самостійне культурне життя. Таке саме почалося і на Україні. Розпочалося з поодиноких людей, котрі почули своїм серцем любов до свого рідного слова, до свого народу.

Батьком нового українського письменства був Іван Пет­рович Котляревський (з Полтави). Він пер­ший почав писати чис­тою народньою україн­ською мовою; в році 1798 з'явилася на світ його „Енеїда". З того часу зачинається нова пора в житті України.

Правда, і перед Ко­тляревським були пись­менники, котрі оберта­лися часом до рідної мови, але оберталися вони до неї дуже рідко, та й то мішали її з чу­жою мовою, російською або польською. Такий письменник був і сла­ветний Григорій Ско­ворода, перший укра­їнський философ,—тоб­то чоловік, що хоче всьому найпершої причини дійти. Він складав пісні і байки, але мішаною мовою. Він був вчителем у Харьківському Колегіумі і мав великий вплив на сучасне грома­дянство. Дякуючи йому та Василю Каразіну, у 1805 році у столиці Слобідської України, в Харькові, заснований був університет, котрий робиться осередком, до якого часу, духовного життя України. Тут з'являються один за другим українські діячі і письменники, як Петро Гулак—Артемовський, Григорій Квітка-Основяненко, відомий своїми оповіданнями з сільського життя; тут у Харькові вперше з'являється журнал, писаний українською і російською мовами, виходять альма­нахи (збірники); з 1819 року починаються видання збірників українських народніх дум та пісень—Цертелева, Лукашевича, Метлинського; у 1818 році вийшла перша граматика українсь­кої мови (наука, як по-українському говорити й писати) Павловського; тут починає свою діяльність славетний історик український Микола Костомаров.

Тим часом ця, так звана доба славянського відродження, у 1820—1830 роках захопила й Галичину. Там ще у 1784 році імператор Іосиф II заснував у Львові університет і визначено було кілька професорів, щоб вони українською мовою викладали науку. Та незабаром у Австрії знову перемінилося на гірше: пани знову взяли велику силу і понівечили усе добре, що роби­лося задля селян. Але-ж через який час у Львівській Семинарії склалося потайне това­риство, з Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем на чолі, і воно поклало собі боротися проти спольщення Галичини, а для того задумали вони ви­давати книжки, друковані народньою українською мовою. Перша книжка, котру видали вони у 1837 році, звалася „Русалка Дністрова". Незабаром власті її заборонили, де кого з членів того гуртка засудили у тюрму і гурт той порозго­нили. Але після 1848 року заступники Української люд­ности зібрали,. Головну Руську (Українську) раду", котра ста­ла на сторожі прав свого на­роду і вела завзяту боротьбу за його самостійність *).

*) У Галичині уживають слово „Руський" замість слова „Українець". Гали­чане зовуть себе Рутенами, Руснаками, Русинами і Руськими, так як і наші Українці часто звуть себе Руськими.

В той час проявилося у Галичині перше видання (1840 року) „Кобзаря" Тараса Шевченка—найбільшого поета усіх Славян. Тарас Григорович Шевченко родився 25 лютого (фев­раля) 1814 року у селі Моринцях, Звенигородського повіту. у Київщині і був кріпак пана Енгельгардта. Малим зостався він сиротою, пас вівці та свині, ходив вчитись до пья­ного дяка, потім до маляра, поки пан не зробив його поко­йовим козачком. Як він підріс, то його віддано у малярську

науку—уперед у Варшаві, а потім у Петербурзі. У Петербурзі, через свого земляка Сошенка, познайомився він з українським письменником Гребінкою, з славетними російськими письменни­ками Жуковським та Григоровичем, з художниками Брюловим та Венеціановим. Усі вони зацікавилися долею талановитого па­рубка і склавшись, викупили його у пана за 2.500 карбованців у 1838 році. Після того Шевченко поступив до Академії Ху­дожеств у Петербурзі.

З цього часу починає він писати свої вірші, котрі мали і досі мають такий величезний вплив на людей, так вражають своєю щирістю, красою і силою, так ваблять до себе та зму­шують оглянутись і замислитись кожного над тим, яких ми, спра­вді, батьків та чиї діти? Поезія (вірші) Шевченкова зробила таке велике діло, яке тільки й може зробити справдешній велитень мислі і слова. У 1845 році Шев­ченко приїхав до Київа, де тоді вже працював ще один з видатнійших наших пись­менників, Пантелиймін Ку­ліш; сюди переїхали з Харь­кова Максимович та Костомарів.

Тут у Київі Шевченко, разом з Кулішем, Костома­ровим, Білозерським, Мико­лою Гулаком, Панасом Мар­ковичем, Пильчиковим, Навроцьким та иншими засну­вали у Київі, котрий вже мав в той час університет ще з 1834 року, таємне товариство, що звалося „Кирило-Мефодіевське братство". Усі спільники того товариства були Українці, котрі щиро любили свій народ, свою Україну і положили спільними силами доходити правди та добра свойому народові та иншим народам Славянським. Вони маріли про те, щоб завести федеративний устрій у Славянстві,—щоб кожен Славянський народ, а між ними й Український, жив собі са­мостійно, по своїй волі, вибіраючи собі начальство по своїй уподобі; щоб не було так, що один народ панує над другим, але щоб жили кожний вільно і тільки були у братерському союзі між собою —спільними силами собі помагали й боронили оден одного. Вони бажали поставити свій народ нарівні з другими Славянськами народами, котрі повинні були увійти у ту спілку, і домагалися, щоб не було неволі між людьми, щоб не було кріпацтва та панського права над селянином; щоб не було полегкостей для них, а тягарів для других; щоб що мужик, що дворянин, що купець—було все одно; щоб усі мали рівні права; щоб кожній вірі і народності була воля вірити так, як хто хоче, а не силою привертати до якої-небудь віри; щоб вільно було друкувати всякі книжки чи газети, всякі думки висловляти, і щоб за це неможна було людей карати. Таку роботу взяв на себе той гурт молодих, щирих людей. Але святу їх роботу було скоро припинено: якийсь студент з Київського університету Петров підслухав одного разу, що гово­рилося в товаристві і доніс про те жандарам. Зараз братчиків арештували, посадовили по тюрмах, а потім позасилали по ріж-них містах. Так, Куліша заслано у Тулу, Костомарова у Сара­тов, а Шевченка покарано найтяжче—оддано його у салдати без строку і забороне­но йому писати або ма­лювати; заслано його уперед до Оренбургу, а потім у Ново-Петровську кріпость, над Каспійським морем. Тільки у 1857 році, вже за царя Олексан­дра II, коли за Шев­ченка почали клопо­татись високі особи, його нарешті визво­лено. Як бачимо, Київу на цей раз не пощастило зробитись осеред­ком духовного розвитку України, і та робота, що так жваво розпо­чали були молоді Українці, була припинена на самому початку. У Галичині в той час, як констітуцію була скасовано, теж підупав народно-політичний рух, проте там з весни 1848 року почала виходити перша Українська газета „Зоря Га­лицька", доволі гарною українською мовою; того-ж року скли­кана була у Львові „Головна Рада", котра повинна була пеклуватись про Українську народність у Галичині; такі самі ради засновано було і по повітових городах: у Стриї, Коломиї та инших; склався був гурток людей, щоб видавати українські кни­жки,—звався він „Галицько-Руська Матиця" Але не всі Га­лицькі Українці стали на праву. путь. У Галичину почав наїзди­ти професор Московського університету Погодін, і от послухав­ши його та ще декого з Галичан, прихильних до російських порядків, частина Галичан одцуралася своєї рідної мови, вва­жаючи її за „хлопську"—почали говорити, що вони ті самі люде, що й Великоруси. „Нема Русинів (Українців},—казали вони,— а є Росіяне!" Вони почали писати й друковати книжки якоюсь мішаниною—не то московською мовою, не то церковною. Цієї нісенітниці не то у Росії ніхто не второпає, а навіть і самі ті, що писали. Такі люде є ще й зараз у Галичині, і прозивають їх „москвофилами"; за них тягне руку Російський уряд і усим їм допомагає. Нарешті у 1866 році в Австрійському царстві за­ведено констітуцію. Усім народам, а між ними й Галицьким Українцям, дано рівне право, свободу віри, слова, печати. Для справ, котрі належать до всієї держави, заведено Державну Раду (Думу) у столиці Відні, а для справ поодиноких країв — Сейми. Один такий Сейм заведено у Львові, а другий — у Чернівцях, і там виборні депутати порядкують своїми спра­вами.

При кінці 1850-х і на початку 1860-х років братчики Кирило-Мефодіевського братства, бувши в той час уже на волі, почали з'їздитись до Петербургу і почали там гуртуватися. Там було жити вільніше, як в иншому якому місці, і туди на якийсь час і переносять свою роботу Українці. Тут починають вони видавати книжки, а у 1861—62 p.p. розпочали перший український щомісячний журнал ,,Основа". За ті часи багато з'явилося українських письменників: Марко Вовчок (жінка О. Марковича), Л. Глібов, С. Руданський, Д. Мордовцев, О. Стороженко, Ганна Барвінок (жінка Кулішева), О. Кониський, Я. Щоголів, Л. Свідницький і инші. Вони починають видавати тут свої твори,—появляються українські букварі, граматки, щотниця (арихметика) і другі книжки для шкіл. Куліш заводить власну тіпографію і починає друкувати у ній старі й нові ук­раїнські книжки; з друкарні тієї вийшли його „Записки о Юж­ной Руси" і „Чорна Рада", твори Котляревського, Марка Вов­чка та инші. Костомаров почав видавати свої писання про ук­раїнську історію, Куліш писав про українське письменство. Вперше тоді виходила українська наука на ширшу дорогу. Те­пер, коли правительство взялося само до того, щоб визволити кріпаків, багато Українців взялося за працю для свого народу, взялися допомагати, щоб те визволення було як найкраще зроб­лено. Для того, щоб селяне знали свої права, заходилися пи­сати книжечки про закони та порядки державні. Щоб між на­родом була більша освіта, допоминалися, щоб наука в школі була мовою українською—рідною, щоб дитина її розуміла. За­водили школи і для дорослих—такі, де можна було вчитися ве­чорами та у неділю робітникам та слугам неписьменним, і в них вчили по-українськи. Але не минуло й два роки після визволення кріпаків, як уряд припинив всяку роботу на ко­ристь народові. Багато українських діячів було заслано, книж­ки, писані українською мовою, заборонено було друковати,— тільки й дозволено було видавати невеличкі оповідання, та й то цензура дуже присікувалась до них.

26-го лютого (февраля) 1861 року у Петербурзі помер Та­рас Григорович Шевченко, не діждавши кілька день, щоб по­чути про волю для свого народу, за якою він так тяжко поби­вався і так гірко проливав свої святі сльози. З великою поша­ною тіло його одвезено на Україну, як він того бажав, і тут, над Дніпром, недалеко Канева, поховано на високій могилі. Хрест, що стоїть над ним, видко з-далека. Він довіку буде сяяти на Україні, будити свідомість в Українському народі та додавати натхнення й охоти працьовникам.

З початку 1870-х років знов оживає національний рух на Україні, і осередком його стає Київ. Тут визначаються такі вчені, як Володимир Антонович (історик), Михайло Драгоманів, П. Чубинський, П. Житецький, В. Науменко, Михальчук і инші; тоді ж таки починає працювати й відо­мий усій Україні її музика—композитор Микола Лисенко, а в українському письменстві здобувають собі слави—Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Олександер Кониський, Михайло Старицький, Олена Пчілка. У Одесі з'являється Марко Кропивницький, цей батько українського театру. Він складає труппу (товариство артистів), пише пьєси (драми й комедії), їздить по Україні і виставляє свої та чужі пьеси. В його труппі були такі славетні артисти, як Марія Заньковецька, Карпинська (Затиркевич), брати Тобілевичі (для театру вони прибрали пріз­вища: Садовський, Саксаганський і Карпенко-Карий), з них— Карпенко Карий зробився видатним драматургом і написав ба­гато пьес для українського театру. У ті часи було заборо­нено виставляти українські пьеси в Правобічній Україні, че­рез те Київ та губернії Київська, Подільська і Волинська не мо­гли бачити свого рідного театру. Аж у 1887 році Марко Кропивницький, побувавши із своею труппою у Петербурзі, зацікавив українським театром навіть царя Олександра ПІ, і тоді Кропивницький виклопотав дозвіл робити свої вистави скрізь по Україні.

Як вже говорилося, у початку 1870-х років почала від­живати українська література (письменство), утиски цензури трохи було помягчали, та знов не на довгий час: вже у 1876 році несподівано вийшов новий закон, котрим заборонялося вида­вати всякі книжки, писані українською мовою, окрім віршів та оповідань, забороненобуло привозити їх з-за границі, заборонялося виставляти що-небудь українською мовою та співати українсь­ких пісень (пізніще, у-початку 1880-х років зроблено було полегкість і дозволено робити українські вистави, тільки щоб неодмінно поруч виставляти й пьесу російською мовою). Оця заборона на ук­раїнські книжки була аж до року 1906—рівно тридцять літ. Не можна було ніякої доброї книжки по-українськи видати — чи про Україну та українську історію, чужі землі, чи про природу, чи про господарство, чи про хворобу яку,—рідко яка за десятки літ якимсь дивом проскочила; не можна було на українську мову перекладати якісь писання з чужих мов,—навіть Святе Письмо; не можна було видавати ніяких книжок для дітей—щоб не зви­кали до рідної мови, або для шкіл—щоб по-українськи не вчились. Оповідання й вірші дозволялося тільки такі, що для забавки годящі, а в котрих була яка новажніща думка, або що про Україну, чи про порядок громадський або державний, або щось на панів та на властей, то не позволяли. До того всього, заборонено було друковати книжки та инше що по-українськи „кулішівкою"—правописом, котрим почав писати П. Куліш (цей правопис от і в нашій книзі), а силували, щоб скрізь писати все „общепринятим" правописом („ерижним", як у нас його звуть, через букву ,,ЬІ", котру неодмінно треба було писати замість на­шого „И"). Це було дуже не з руки, бо російським правописом не можна до-ладу написати все те, що ми вимовляємо.

З року 1881 усі ці утиски трошки, хоч дуже не багато, полегшали були, і у Київі зараз (у 1882 році) почав виходити що місячний журнал ,,Кіевская Старина"; в ньому й почали працювати наші талановиті письменникі та вчені. Проте, одного цього журнала, котрий переважно мусів друковати статті пцсані російською, а не українською мовою, було мало. Через те наші письменники і вчені почали свою роботу українську переносити за границю до Галичини. Львів, таким побитом, як колись у XIII віці, знову робиться осередком духовного життя усієї України. Туди переїздить професор київського універ­ситету Михайло Драгоманів, а пізніще—Михайло Грушевський; наукова робота їх там, заграницею, мала і має зараз вели­чезну вагу для України. Там таки-ж, у Львові, засновано було ще у 1873 році „Товариство імени Шевченка", котре на по­чатку 1890-х років перетворюється у „Наукове Товариство", на взірець європейських Академій Наук. На чолі його стає про­фесор Львівського університету Михайло Грушевський. Він жваво і палко почав працювати, і за короткий час постано­вив це Товариство на таку височінь, що з неї воно своїм сві­том засяяло по всій Україні і звернуло на себе увагу євро­пейських вчених. Коло Наукового Товариства згуртовались для праці найвидатніщі вчені Галичини та письменники, як от І. Франко, професори М. Студинський та О. Колесса, Хв. Вовк, В. Гнатюк, І. Верхратський. Воно видало багато наукових розслідів про Україну і Український народ, видавало девять літ щомісячний журнал „Літературно-Науковий Вістник", котрий тепер, як скасовано в Росії цензуру, виходить разом і у Львові і у Київі, видає науковий журнал „Записки Наукового Товариства імени Шевченка" і ба­гато иншого. Крім згаданих галицьких вчених, за останні десяти­ліття в Галичині і на Буковині вславилися поети та письменники:

Юрій Федькович, Кобринська, Кобилянська, Стефаник, Бордуляк, Маковей та инші. А в нашій Україні тим часом здобули собі слави на полі науки і письменства—Борис Грінченко, Михайло Коцю­бинський, Леся Українка, А. Кримський, Дніпрова Чайка, В. Са-мійленко, А. Грабовський, Грицько Григоренко, М. Чернявський, Модест Левицький, В. Винниченко, С. Єфремов та ще багато дру­гих. Усе це свідчить, що вже з 50-х років минулого століття українська інтелігенція помалу вертається до свого народу. На жаль, прикрі, тяжкі обставини за останні часи не дали цим кращим людям нашим розгорнути свої могутні крила.

Добробут селянського люду і на Україні, і в Галичині, щороку стає гірший: людей більшає, землі стае дуже мало, за­робітків нема, нема де роздобути, чого треба, а через те люде мусіли шукати собі кращого життя і виселятись з своєї бать­ківщини. Раніще почали переселятися над Чорне море, на Кубань, у Таврію та на Кавказ; а як тут стало повно, то по­далися до Оренбурської губернії, у Сібір, Барнаульську землю (царські землі у Томській губернії), на Амур та в Усурійський край. Ці місцьовості найбільш оселені Українцями, надто з Правобічної України; Лівобічні і Галичане—ті шукають собі притулку в Америці: там їх налічують вже більш як пів мильона. Вони мають там великі колонії (осади) свої у Спо­лучених Штатах, в Канаді та Бразілії. Окрім хліборобства, вони найбільш роблять по шахтах. Духовний розвиток їх іде все вперед: вони вже впорядкували у себе видання українських часописів (газет) , засновують книгозбірні, читальні і на дале­кому Заході не забувають ні своїх звичаїв, ні рідної мови і з-за Окіяну пильно слідкують за тим, що діється в свойому рід­ному краї.

Поміж інтелігенцією на Україні тим часом все більше і більше виявляється самосвідомість, національний рух ширить­ся, і це добре виявилося було у 1903 році на Полтавському святі, коли одкривали у Полтаві памятник батькові українсь­кого письменства, Іванові Котляревському. 30 серпня (августа) 1903 року на свято це з'їхалося до Полтави сила народу. Тут були заступники од усіх країв України, з Галичини і Буко­вини,—зібрались і вчені, і письменники наші.

Тяжке життя по селах, дорога земля, важкі заробітки за останні роки, нещаслива війна з маленькою Японією, котра побила велике російське військо, — усе це привело до того, що й уряд наш зрозумів, що далі бути так не може. І от 17 жовтня (октября) 1905 року було проголошено царсь­кий маніфест, котрим усім у державі дарувалася: незай­маність особи, свобода слова, свобода віри, свобода печати, сво­бода збіратися, а для того щоб завести кращий лад у державі, ухвалено було скликати у Петербурзі так звану „Державну Думу", з заступників од усього народу. Велика радість настала тоді в державі, і пригнічене слово не криючись радісно залу­нало по всій країні, закликаючи людей до боротьби з старим ладом і його оборонцями. Але та радість, те невпинне бажання кращого життя і визволення з-під гніту старого ладу, те ба­жання скоріще упитися здобутою волею, не довго панували, і страшні кари посипалися як із мішка. Проте скасування цен­зури—для нашого краю, для України, зробило велике діло: у Лубнях, Одесі, Київі, Харькові, Катеринославі, Могилеві—По­дільському, навіть у Петербурзі і Москві, почали виходити часописи (газети), тижневі та щомісячні журнали, писані нашою рідною мовою. Хоч багато з них скоро було заборонено, про те ті, що осталися, мають великий вплив на селян і все громадян­ство, і культурна їх робота незабаром дасть такі жнива, яких ми ще не бачили.

27-го квітня (апріля) 1906 року і 20 го лютого (февраля) 1907 року скликано було першу і другу Державну Думу у Петер­бурзі. Обидві вони скоро були розпущені. Вони нічого не встигли зробити,—поклали тільки нові підвалини новому життю, що з того часу починається для Росії, а з нею й для нашої України, бо те, що минуло, не могтиме вже вернутися ніколи. Цікаво те, що в обох Думах, як і в Комісії, що скликала була у 1767 році цариця Катерина, українські посли висловили таке саме бажання автономії для рідного краю. Партія (громада) Українців в Думі була чимала—в першій Думі було 80 чоло­віка членів, а в другій—42 з усього числа 500 послів. На чолі Української Громади в першій Думі стояв „Український Пар­ламентський Клуб", з Шрагом, Шеметом, Чижевським та Біляшевським на чолі, а в другій Думі в „Українській Думській Громаді" перед вели посли: Рубіс, священик Гриневич, козаки Сайко і Хвіст. „Українська Парламентська Громада" у другій Думі видавала газету для селян „Рідна Справа", в котрій спо­віщалося про те, що робиться в Думі та в Українській Громаді.

Полегкості, що настали після 17 жовтня 1905 року, дали заснувати українські просвітні товариства „Просвіти", котрі засновано вже, на зразок Львівського ,,Товариства імени Шев­ченка'', у Одесі, Київі, Каменці-Подільському, Катеринославі, Катеринодарі, Чернигові, Миколаєві і Житомирі. Вони по своїх статутах (уставах) мають—ширити самосвідомість серед Українсь­кого люду, нести освіту у народ по найдальших кутках, де живе він, а для того—видавати і ширити дешеві, корисні для людей, книжки, заводити книгозбірні, влаштовувати читання і таке инше. Товариства ці повинні зробити те велике діло для свого народу тепер, що колись випало було на долю церковним брат­ствам. Хоч обставини життя тепер і не ті, але праця їх одна­ково свята й велика. За остатні часи робота просвітних Товариств припинилася через лихоліття у державі, але мине якийсь час, і Товариства ці стануть на твердий грунт та зроб­лять те велике діло, якого дожидає од них 30 мільйонів Українсь­кого народу.

Субтельний

ЗРОСТАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ

Рідко коли спостерігався такий захоплюючий, різноманітний і широкий розквіт нових ідей, як у XIX ст. До того часу вже давно завершився розпоча­тий в епоху Відродження відхід від поглядів, згідно з якими світ можливо було збагнути лише з точки зору Божої волі. Освічені європейці утвердились у переконанні, що розум людини цілком здатний аналізувати й спрямовувати людське життя. Ця впевненість у можливостях інтелекту привела до небаче­ного розмаїття нових ідеологій. Власне, у цей час ідеологія — тобто система поглядів, що претендує на пояснення минулого й теперішнього світу й на роль дороговказу до кращого життя в майбутньому,— постає як рушійна сила істо­рії.

Тісно пов'язаною з цими подіями була поява інтелектуалів, або інтелігенції, як у Східній Європі називали подібну соціальну групу. Неперевершена в обґрунтуванні та поширенні ідей, у мобілізації мас на їх утілення, на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі виходить інтелігенція. І однією з найбільш захоплюючих концепцій, що їх висунули інтелектуали XIX ст., була концепція нації (національної свідомості). Вона, як ми переконаємося, являла собою цілком новий спосіб не лише тлумачення суспільства, а й впливу на його поведінку. На Україні, як і в інших країнах, виникнення цієї концепції, поза всяким сумнівом, свідчило про наближення сучасної епохи, бо з усві­домленням національної належності прийшли ідеї та питання, які й сьогодні лишаються з нами.

Концепція нації

Сьогодні національна свідомість є всепроникаючою дійсністю, і важко уяви­ти, що на початку XIX ст. у Східній Європі, як, власне, і в більшості країн світу, вона була лише туманним поняттям, яке повільно набирало обрисів. Це не значить, що раніше народи не знали про існування етнічних відмінностей. Люди завжди відчували велику прив'язаність до своєї батьківщини, мови, звичаїв і традицій. Але до недавнього часу етнічна належність не розглядалася як основний критерій визначення групової тотожності. Правові та соціально-еко­номічні відмінності, втілені в системі феодальних станів, тобто відмінності в межах одного народу, вважалися важливішими, ніж відмінності між наро­дами. Інакше кажучи, український, російський чи польський феодал відчу­вав, що має більше спільного з феодалами інших країн, ніж із селянами чи мі­щанами власної країни. Й лише у XIX ст. починає формуватися нове поняття спільності, яке спирається на спільність мови та культури. На Україні, як і в інших країнах, виникнення й поступове поширення ідеї національної свідомості, що базується на етнічній тотожності, стане однією з головних тем нової та новітньої історії.

Французька революція, що ознаменувала розпад феодального суспільства й народження нової, опертої на маси, політичної та соціально-економічної системи, сприяла поширенню цієї ідеї. Дедалі більше європейців сприймали ідею про права особи й про те, що носієм суверенітету є народ, а не його прави­телі. Простий люд став займати належне йому місце в житті суспільства, водно­час завойовували визнання народна мова, звичаї, традиції. З цього починається процес творення національної свідомості.

Найпереконливіший доказ значення національних мов і фольклору висунув німецький філософ Йоган Гердер. На противагу «мертвотності», знеособленості імперських систем та штучності чужих мов і звичаїв, що панували при ко­ролівських дворах та у дворянських салонах, Гердер зосередив увагу на етніч­ній культурі селянства. Відомий історик Ганс Кон писав: «Гердер першим наголосив на тому, що людська цивілізація існує не в загальних та універсаль­них, а в конкретних національних проявах; кожен культурний прояв має бути неповторним, але ця неповторність полягає у своєрідності національної спіль­ності й національної мови. За своєю сутністю та історією люди — це насам­перед члени певної національної спільності й лише як такі можуть бути по-справжньому корисними». Думки Гердера знайшли схвальний відгук особ­ливо серед інтелігенції країн Східної Європи, в яких неподільно панували мо­нолітні імперії; і не хто інший, як представники інтелігенції, першими розвива­тимуть і поширюватимуть серед східних європейців це новітнє вчення.

Хоч в еволюції національної свідомості кожного суспільства спостеріга­лися значні розбіжності, сучасні вчені вирізняють у розвитку національних рухів Східної Європи три головних етапи, між якими є ряд спільних рис. На по­чатковому етапі, позначеному дещо ностальгічними настроями, невелика група вчених-інтелектуалів збирала історичні документи, фольклор, предмети старо­вини, вважаючи, що незабаром самобутність їхнього народу зникне під нава­лою імперської культури. Другий, або культурницький, етап, як правило, ста­вав періодом несподіваного «відродження» місцевих мов, їх дедалі ширшого використання в літературі та освіті. І на третьому, або політичному, етапі відбу­валося зростання національних організацій і висунення національно орієнтова­них вимог, за якими у більшій чи меншій мірі крилося прагнення до само­врядування. Як ми пересвідчимося, в цю загальну модель добре вписується ево­люція української національної свідомості.

Інтелігенція

Важко всебічно осмислити виникнення й поширення на Україні, як і в усій Європі XIX ст., нових ідей, не зупинившись на появі нової категорії людей, які ці ідеї народжували. У Східній Європі цих «нових людей» називали інтеліген­цією — слово, що за своїм значенням лише приблизно відповідає західно­європейському «intellectual». З'явившися спочатку в Росії, а згодом і в усій Східній Європі, слово «інтелігенція» у широкому розумінні означало тих по­рівняно небагатьох, що мали вищу освіту. Але у вужчому й історично вагомі­шому значенні під інтелігенцією малися на увазі люди, які з ідеологічних переконань присвятили себе покращенню культурного, соціального і політичного становища мас, тобто селянства.

«Новизна» інтелігенції виявлялася у кількох аспектах. Вона сприймала життя з точки зору певних ідей та ідеологій, а не конкретних суспільних прав, привілеїв і повинностей, як це спостерігалося до її появи в інших суспіль­них груп. Замість того щоб розглядати суспільство у вузькій перспективі шлях­тича, міщанина чи селянина, представники інтелігенції вважали, що вони див­ляться на суспільство в цілому, враховуючи інтереси всіх. Із часом критика іс­нуючого стану речей стала звичайною темою у виступах інтелігенції — й до та­кої міри, що наприкінці XIX ст. частина інтелігенції навіть присвятила себе боротьбі за зміну статус-кво за всяку ціну й будь-якими методами.

У Російській імперії, як у всій Східній Європі, поява інтелігенції була по­дією великого значення. Особливо вагомою вона стала для суспільств типу ук­раїнського, що «втратили» свою дворянську еліту в результаті асиміляції ім­перською культурою та службою. Бо саме інтелігенція мала забезпечувати українців культурним, а згодом і політичним проводом протягом усієї новітньої доби.

Як і належало сподіватися, інтелігенція звичайно з'являлася в містах — насамперед у тих, де були вищі учбові заклади. Відтак Харків (де 1805 р. за­сновано перший у російській частині України університет) став одним із пер­ших осередків інтелігенції, що народжувалася в країні. Цей університет виник за цікавих обставин: на відміну від інших університетів імперії його відкрили не з ініціативи уряду з метою підготовки державних службовців. Сповненій по­чуття місцевого патріотизму й прагнення піднести культурний рівень України групі місцевого дворянства на чолі з невтомним Василем Каразіним удалося пере­конати імператора Олександра І дати дозвіл на заснування університету, а також зібрати для цього необхідні фонди. Лише в 1834 p., коли було засновано універси­тет Св. Володимира, інтелектуальний центр України перемістився із Харкова до Києва.

Соціальне середовище, з якого постало перше покоління української інтелі­генції, складалося насамперед із дворян, що походили зі старої козацької старшини. Серед них не було багатих впливових вельмож, здатних завдяки своїм контактам легко діставати високі посади в імперській бюрократії. Навпаки, вища освіта най­більшою мірою приваблювала збіднілих дворян, занепадаючі маєтки яких штов­хали їх на пошуки інших засобів до існування. Невеличка група таких перших інтелігентів складалася з синів священиків, міщан і козаків. До 1861 р. серед інтелігенції надзвичайно рідко траплялися вихідці з селянства.

За своєю чисельністю інтелігенція на Україні, як і в інших країнах Східної Євро­пи, була дуже невеликою. До 1861 р. Харківський університет закінчили всього 2800 випускників, тоді як новіший і більший університет у Києві випустив близько 1500 вихованців. Із цього маленького середовища добре освічених людей лише невелика частина виявляла заінтересованість в українських справах. Відтак ті, що стали причетними до виховання в українців почуття національної самобутно­сті, складали крихітний відсоток населення України.

Представники інтелігенції головним чином об'єднувалися в гуртки, на засіданнях яких обговорювали питання філософії, ідеології тощо. Іншим об'єднуючим чинни­ком стали журнали, що слугували своєрідним форумом для інтелігентів-однодумців. Контакти інтелігенції з іншими верствами суспільства й особливо з селянами, котрі теоретично мали найбільше їх цікавити, були мінімальними. Більшу частину XIX ст. українська інтелігенція, як і російська, лишалася незначною групою суспільства, часто розірваною інтелектуальними суперечками, настроєною проти уряду, ізольова­ною від мас і зануреною у власні справи. І все ж вплив її, на перший погляд, непотріб­ної та малозрозумілої діяльності виявився набагато сильнішим, ніж це могла уявити сама інтелігенція.

«Будівельні блоки» національної ідентичності

Хоч новопостала інтелігенція виходила з середовища освіченого чиновництва та дворян, вона погано гармоніювала з імперською верхівкою, яку мало цікавили й нові ідеї, й вільнодумство. Тому в багатьох інтелектуалів поступово розвинулося почуття відчуженості щодо верхів. У свою чергу це живило дедалі більшу за­інтересованість життям давно забутих селянських мас.

Інтерес цей посилювався впливом західних ідей. Пряме відношення до цього мали теорії Гердера, що швидко полонили Східну Європу. На початку XIX ст. захоплення німецького філософа селянською культурою співпали з поширенням західноєвропейського романтизму. За багатьма своїми рисами романтизм був духовним повстанням проти Просвітництва XVIII ст. Просвітництво, що визначало світогляд творців Російської та Австрійської імперій, особливо підкреслювало раціональність, од­номанітність, універсальність і порядок. Романтизм, що заволодів уявою нової інтелігенції Східної Європи, оспівував емоційність, спонтанність, різноманітність, природність. Привертаючи увагу до неповторності різних народів світу «в їхньому природному стані та середовищі існування», ідеї Гердера і романтиків поклали по­чаток концепції національної самобутності й тим самим дали засади для визначення нації.

Виявляючи складові, національної ідентичності, українська інтелігенція, як і ін­телігенція, інших країн Східної Європи, зосередила увагу на таких неповторних ри­сах своєї "етнічної спільності, як історія, фольклор, мова та література. Звісно, стаючи на шлях дослідження цих аспектів, українські інтелігенти спочатку не мали якогось заздалегідь виробленого проекту створення теорії українського національного визначення. Коли б їх спитали, що саме зумовило їхнє захоплення такими, здавалося б, малозрозумілими заняттями, як збирання давніх документів, рідкісних народних пісень чи наслідування селянської говірки, багато представників інтелі­генції, напевно, пояснили б це як щось трохи більше, ніж хобі, яке живиться місцевим патріотизмом і ностальгічною любов'ю до світу, що відходить у минуле. Однак у ре­зультаті цих аматорських студій серед невелико"! групи інтелігентів з'являється одностайний погляд стосовно того, що слід вважати головними елементами власне української культури. Згодом ці висновки стануть основою теоретичного визначен­ня української національної свідомості.

Шлях до національної свідомості був вимощений книгами. Ці своєрідні збірні да­них про українську культуру водночас слугували засобом поширення цих даних серед письменних українців. Крім того, в процесі написання книжок інтелігенція розвивала і вдосконалювала українську мову — засіб, що надзвичайно ефективно культивував почуття всеукраїнського братства. Тому література займає особливе місце в ранній історії будівництва української нації.

Відтворення національної історії. У процесі зростання національної свідомості вивчення історії свого народу завжди відігравало вирішальну роль. Народові, котрий плекає нове почуття спільності, необхідне усвідомлення того, що його єднає й спіль­на доля. Цей спільний історичний досвід, крім того, має сприйматися як славетне минуле, що вселяє почуття гордості та спонукає до ототожнення зі своїм народом. Не менш важливим, ніж славетність минулого, є його давність. Тривала історія дає людям почуття безперервності, віру, що сучасна сумна доля їхнього народу — це лише тимчасове явище. Вивчення минулого було також необхідним для того, щоб спростовувати сумніви численних скептиків щодо існування української нації взагалі. Оскільки ці завдання виконувала національна історіографія, то не дивно, що в авангарді будівництва нації як серед українців, так і серед інших народів стояли історики.

Наприкінці XVIII ст. серед дворян-інтелігентів Лівобережжя посилилася зацікав­леність історією, особливо історією Козаччини. Це відбилося у працях кількох нащадків давніх старшинських родів, які вийшли у відставку з царської служби й присвятили себе опрацюванню та публікації історичних матеріалів. Вони в основ­ному керувалися звичайним замилуванням старовиною чи місцевим патріотизмом і зовсім не усвідомлювали подальших наслідків своєї праці. Найбільшої уваги серед цих істориків-аматорів (усі вони писали російською мовою) заслуговують Василь Рубан («Короткая летопись малороссийская», 1777 р.), Опанас Шафонський («Черниговского наместничества топографическое описание», 1786 р.), молодий патріотично настроєний Яків Маркович («Записки о Малороссии», 1798 р.). Усі їхні праці схвально зустріло українське дворянство.

Проте деякими з цих аматорів керували не лише альтруїстські мотиви. Десь у 1800 р. Імперська геральдична канцелярія стала піддавати сумніву право на­щадків старшини на статус дворян, оскільки, за словами одного російського чиновни­ка, «в Малоросії ніколи не було справжніх дворян». Серед української знаті про­котилася хвиля обурення й протестів, а деякі її представники, зокрема Роман Марко­вич, Тимофій Калинський, Василь Черниш, Андріан Чепа, Василь Полетика, Федір Туманський, заходилися збирати історичні документи. Між 1801 і 1808 pp. вони на­писали ряд статей про славетні діяння й високий статус своїх предків. Після розв'язання конфлікту в 1830-х роках деякі дворяни Лівобережжя не втратили зацікавленості історією свого краю й сприяли дальшим історичним дослідженням.

З огляду на те, що перші історики були дилетантами без спеціальної освіти, ста­ла очевидною потреба в серйозніших і докладніших дослідженнях історії України. У 1822 р. свою ретельно документовану чотиритомну «Історію Малоросії», що згодом набула широкої популярності, закінчив Дмитро Бантиш-Каменський (на­родився у Москві в родині архіваріуса й писаря генерал-губернатора Лівобережжя князя Рєпніна). Твір Бантиша-Каменського приваблював українську знать не ли­ше професіоналізмом, а й своїм тлумаченням українського минулого. Вірний цареві чиновник, Бантиш-Каменський доводив, що, незважаючи на свою героїчну історію, українці є відгалуженням російського народу, а возз'єднання з Росією — визначна подія їхньої історії. Для багатьох українських дворян така інтерпретація була зручною й переконливою, дозволяючи їм підтверджувати свою українську (ма­лоросійську) специфічність, водночас наголошуючи на вірності цареві та відданості могутній Російській державі й російській нації.

Дуже відмінною від згаданих творів була «История Русов». Цей історичний трактат, що мав надзвичайно великий вплив, оточує атмосфера таємничості. Лиша­ються невідомими місце й дата його написання. Історики можуть лише припускати, що з'явився він у першому десятилітті XIX ст. десь біля Новгорода-Сіверського, що на Лівобережжі. Не публікована протягом десятиліть «История Русов» активно, хоч і таємно, поширювалася у середовищі лівобережного дворянства. Й лише у 1846 р. вона вийшла друком. Навіть скрупульозне розслідування цього історіо­графічного детективу не змогло остаточно встановити автора, хоч фахівці і обмежу­ють коло ймовірних осіб такими представниками дворянської інтелігенції, як Григо­рій Полетика, його син Василь, а також Опанас Лобосевич та Олександр Безбородько.

Звідки вся ця таємничість? Вона, очевидно, пояснюється небезпечно запаль­ним духом «Истории Русов», котра являла собою скоріше політичний трактат, ніж наукову працю. Вона сміливо прославляла й романтизувала козацьку минувши­ну, і хоч автор не виступав за негайну незалежність України, він убачав в українцях окремий від росіян народ і закликав надати йому певну форму самоврядування. Його героями були Хмельницький і, що важливо, непокірний Полуботок, який повстав проти Петра І. Він також доводив, що Україна, а не Росія, є прямою спадкоємницею Київської Русі. Автор змальовував поляків найзапеклішими ворогами українців, та водночас його працю пронизували й ледь відчутні антиросійські інтонації. Так, він стверджує, що на відміну від волелюбних українців «серед московського люду в найвищій мірі панує кріпацтво й рабство... так, наче їхні люди були створені, щоб стати рабами».

«История Русов» сповнена почуття національної гідності, але вона не пропагує вузький етноцентризм. Автор стверджує, що правда й справедливість є наріжними каменями кожної політичної системи, а захист життя, свободи та власності є не­від'ємним правом усіх людей. Ще радикальніше звучить у цій праці твердження про те, що жоден уряд не може грунтуватися на тиранії та рабстві. Отже, з одного боку, яскравий (хоч і не завжди правдивий) опис козацтва у цій праці посилював інтерес до української минувшини, а з іншого боку, в ній порушувалось питання про місце України у тогочасній політичній ситуації. Відтак, з появою «Истории Русов» вивчення історії України набуло ідеологічного й політичного значення.

Захоплення фольклором. Іншим поширеним заняттям у середовищі молодих українських дворян-інтелігентів було вивчення фольклору. Вибух інтересу до селян­ських звичаїв, традицій, пісень тощо різко контрастував із минулим, коли освічена верхівка всіляко намагалася зберегти відстань між власною культурою та культурою мас. І тут зацікавленість народним буттям запалили в українській інтелігенції ідеї Гердера, що поступово просочилися на Україну.

На думку Гердера, основною передумовою повнокровної й животворної культури є природність. Він із жалем констатував, що культурним життям Європи кінця XVIII ст. вершили пройняті космополітизмом імперські двори та аристократія, котрі радо запозичували чужу мову, манери, цінності, культивували атмосферу, в якій придушувалися прояви неповторної народної культури. Для вирішення проблеми не­обхідно, як він вважав, відкинути «високу культуру» й звернутися в пошуках сві­жих джерел натхнення і засобів самовираження до незіпсованої, справжньої та самобутньої культури простого люду. Збігло небагато часу, як східноєвропейська ін­телігенція почала вважати пісні свого народу прекраснішими від найпишнішої бароккової музики, селянські звичаї чарівнішими від придворних манер, а давні при­слів'я мудрішими від товстих томів, писаних чужими мовами.

У перші десятиліття XIX ст. багато молодих інтелігентів ходили по селах, роз­шукували, збирали й згодом публікували перлини народної мудрості. Так, відомий український історик Костомаров згадував, як він юнаком «ходив в етнографічні експедиції по селах в околиці Харкова... слухав оповідання, суперечки, записуючи цікаві слова й вирази, вступав у розмови, розпитував людей про життя, просив їх співати своїх пісень».

Одна з найпривабливіших особливостей українців — народу в основному се­лянського — крилась у їхньому багатому й живому фольклорі. Того ж Гердера на­стільки вразила його краса, що він заявив: «Україна стане новою Грецією: прийде день, і постануть перед усіма це прекрасне небо, цей життєрадісний народний дух, ці природні музичні обдарування, ця родюча земля!» Геніальний польський поет Адам Міцкевич визнавав, що українці — найпоетичніші й наймузикальніші серед слов'ян. Тому не дивно, що етнографічні дослідження незабаром захопили лівобе­режну інтелігенцію.

До перших шанувальників українського фольклору належав князь Микола Цертелєв. Попри своє грузинське походження та російське виховання Цертелєв виростав на Україні й глибоко полюбив її народ. У 1819 р. він опублікував у Петербурзі «Попытку собрания старых малороссийских песен». У передмові Цертелєв зазначав, що ці пісні демонструють геній і дух народу, звичаї того часу й, нарешті, чисту мораль, якою завжди були відомі малороси. Набагато повніше й систематичніше дослідження української етнографії під назвою «Малороссийские народные песни» склав у 1827 p. Михайло Максимович — українець із козаків, що став професором Московського університету, а у 1834 р.— першим ректором нового університету в Києві. Інший український професор Московського університету — Йосип Бодян-ський — присвятив свою кандидатську дисертацію (написану в 1837 р.) порівнянню російських та українських народних пісень. Із типовим для романтика перебільшенням він протиставляє начебто засмучені й смиренні інтонації пісень російської Півночі життєрадісним мелодіям українського Півдня. «Яка велика різниця існує між Північчю й Півднем,— писав Бодянський,— і наскільки різні народи там жи­вуть».

Крім того, що невинне, на перший погляд, вивчення фольклору сприяло від­межуванню українців від їхніх сусідів, воно незабаром вплинуло на інтелігенцію й в іншому відношенні. У щоденному житті села інтелігенти не лише бачили бар­висті звичаї — вони віч-на-віч зіткнулися з немилосердним визиском селянства. Спочатку інтелігенція надто захопилась ідеалістичними пошуками загальних істин і самобутніх українських рис, щоб зробити ширші висновки про соціально-економічну долю селянства. Проте згодом деякі з її представників вирішили: негоже просто спостерігати за знедоленим селянством, треба щось робити, аби допомогти йому.

Мова: зв'язуюча ланка. Гердер вважав, що мова є найважливішим компонентом національності: «Чи має нація щось дорожче, ніж мова її батьків? У мові втілене все надбання ЇЇ думки, її традиції, її історія, релігія, основа її життя, все її серце й душа. Позбавити народ мови — значить позбавити його єдиного вічного добра». Але функ­ція мови у розвитку національної свідомості виявляється навіть ширшою, ніж її окреслив німецький філософ. Мова найефективніше встановлює «природні» межі нації. Вона є критерієм розмежування між національним і чужим. Вона пов'язує різні класи та релігії. Сучасні соціологи доводять, що мова не тільки є засобом спілкування: завдяки тому, що вона виступає унікальною системою світобачення та самовираження окремої нації, мова також дає змогу представникам цієї нації розу­міти одне одного на глибинному, підсвідомому рівні.

З огляду на центральне значення мови для процесу будівництва нації мине не­багато часу, перш ніж українська інтелігенція розгорне діяльність, спрямовану на те, щоб перетворити місцеву (тобто розмовну) мову простого люду на головний засіб самовираження всіх українців. Лише так можливо було встановити спільний зв'язок між верхівкою й масами, закласти основу спільної ідентичності. Проте спочатку таке перетворення здавалося недосяжною метою. Порівняно з такими пре­стижними й розвиненими мовами, як французька, німецька та дедалі більше ро­сійська, розмовна мова неосвічених українських селян здавалася грубою, обмеже­ною. Українські дворяни вживали ЇЇ, як правило, для обговорення зі своїми селяна­ми простих і приземлених питань господарства. Серед освічених людей панувала думка: оскільки селяни не могли сказати чогось важливого, а якби й казали — то грубою мовою, чи ж є сенс підносити селянську говірку до рівня літературної мови? На додаток, із посиланням на близьку спорідненість української та ро­сійської мов часто стверджувалось, що українська мова — це лише діалект росій­ської.

Однак, незважаючи на ці перешкоди, окремі представники української інтелі­генції намагалися культивувати й підносити народну мову. Та навіть ці першопрохідці мали сумніви щодо перспективності своїх починань і підходили до них як до курйозного літературного експерименту. Прикладом може бути «Енеїда» Котлярев­ського — перший твір, написаний мовою селян і міщан. її публікація в 1798 р. зна­менувала появу української мови як літературної, а також початок сучасної укра­їнської літератури.

Досить характерним є те, що «Енеїда» була пародією, поемою-бурлеском. Заснована на славетній «Енеїді» римського поета Вергілія, вона змальовувала античних героїв і богів у вигляді відчайдушних козаків та дужих сільських дівок, що розмовляють влучною й барвистою українською говіркою. Сам Котляревський, царський чиновник і син дрібного козацького старшини, любив спілкуватися з українськими селянами, робити нотатки про їхні звичаї, слухати їхню мову, пісні. Спочатку він вважав свій мовний експеримент не вартим публікації. Але друзі пере­конали його надрукувати «Енеїду», яка, на його подив, одразу здобула великий успіх серед лівобережного дворянства. Проте навіть тоді Котляревський не усвідомлював, що його твір став переламним моментом у розвитку рідної мови й літератури. Для нього він залишався прикладом того, що українська мова, котру він любив і про­довжував нею писати, могла успішно використовуватися для створення комічного ефекту, й до останніх днів у нього існували сумніви щодо можливості її використан­ня у «поважній» літературі.

Такими ж експериментальними були праці Олексія Павловського, який у 1818 р. написав «Граматику малороссийского наречия». Цей автор ставився до української мови неоднозначно: прагнучи відшліфувати її, він усе ж вважав її діалектом російської. Але досягнення Павловського та й доробок Івана Войцеховича, який у 1823 р. склав невеликий український словник, мали вагоме значення.

Література: збагачення української національної культури. Вирішальним по­казником життєвої сили української мови стала якість і різноманітність літе­ратури, що створювалася нею. Котляревський завоював епітет «батька сучасної української літератури» не просто тому, що першим писав українською мовою, а тому, що його «Енеїда» була твором високого літературного гатунку. Його успіх, щоправда, зумовив появу недолугих наслідувань, котрі певний час заважали розвит­кові інших жанрів. Спочатку здавалося, що писемна українська мова вживатиметь­ся виключно у жартівливих псевдонародних пародіях на місцеві звичаї, а не" у «високих» літературних жанрах.

Значна заслуга в розширенні літературного діапазону української мови нале­жить харківським романтикам, як їх тоді називали. Більшість із цих письменників жили на Слобідській Україні й були пов'язані з новоствореним Харківським уні­верситетом. У 1820—1830-х роках провідну роль у розвитку української культури перейняла ця найсхідніша з усіх українських земель. Переказують, що поштовх розвиткові української прози дав заклад між Петром Гулаком-Артемовським (сином священика й ректором Харківського університету) та Григорієм Квіткою-Основ'яненком (нащадком знатного козацького роду). Гулак-Артемовський, який відчував сильний потяг до української мови й експериментував з нею в літературі, був переконаний, що її чекає безрадісне майбутнє: «Думка про те, що, напевно, не­далекий той час, коли назавжди зникнуть не лише сліди малоросійських звичаїв і старовини, а й сама мова зіллється з величезною рікою могутньої і панівної ро­сійської мови, не залишивши по собі жодних слідів свого існування, породжує в мені такий відчай, що є миті, коли мені хочеться відмовитися від усіх своїх намірів і сховатися у мирному затишку простого селянина, щоб зловити останні звуки рід­ної мови, що вмирає з кожним днем».

Оскільки українське дворянство переходило з української на російську мову, а українською розмовляли тільки селяни, Гулак стверджував, що вона не годиться для «великої» літератури. Квітка не погоджувався з ним і вирішив довести свою пра­воту. В 1834 р. він пише «Малоросійські оповідання Грицька Основ'яненка». Ці сумні й сентиментальні твори добре зустріла громадськість, і проникливий Йосип Бодянський тут же оголосив, що вони є початком української прози.

Далі розширив жанрову різноманітність української літератури Левко Боровиковський — інший харківський письменник, який складав балади українською мо­вою. Улюбленою темою харківських письменників була Козацька Україна, що зма­льовувалася у типових для романтиків барвах як сумний відгомін славної минув­шини. Яскравим виявом цих печальних роздумів були слова Амвросія Метлинського, професора російської літератури Харківського університету, котрий характеризував власну колекцію української поезії та перекладів як «твір останнього бандуриста, що передає вмираючою мовою пісню минулого».

Свій внесок у розвиток української прози й поезії також зробила незліченна кількість інших, менш значних харківських письменників. Як не дивно, але всю цю літературну діяльність надихав росіянин Ізмаїл Срезневський, який згодом став од­ним із провідних російських філологів. Проте вклад цього новонаверненого палкого прихильника українства був скоріше організаційним, ніж літературним. Кількатомові збірки творів української літератури Срезневського під назвою «Запорожская Ста­рина» та «Украинская антология» були спробою розв'язати проблему відсутності належної трибуни для українських письменників. Єдині більш-менш регулярно публі­ковані на Лівобережжі часописи «Украинский вестник» та «Украинский журнал» виходили у Харкові, та й то російською мовою. Являючи собою трохи більше, ніж мішанину місцевих новин, мандрівних нотаток, етнографічних матеріалів і окре­мих літературних творів, вони мали обмежене коло читачів — усього кілька сотень.

Щоб дійти до ширшої та освіченішої аудиторії, українські письменники часто зверталися до російських журналів, що виходили у Москві та Петербурзі. Багато з них, особливо більш консервативні, з готовністю публікували українські оповідан­ня, навіть написані українською мовою. Серед російських письменників-романтиків 1820—1830-х років існувало щось на зразок моди на все українське. У багатьох росіян буремна історія й багатий фольклор цього краю викликали чаруючі екзотичні образи, й не на останньому місці були уявлення про Україну як про «дике погра-ниччя». Проте, визнаючи специфіку України, вони вважали її невід'ємною частиною Росії й розглядали сприяння українській літературі як збагачення загальноросій-ської культури. Замилування Україною існувало в той час і серед польських пись­менників, таких як Антоній Мальчевський, Богдан Залеський, Северин Гощин-ський, що утворювали так звану українську школу в польській літературі романтиз­му. Зі свого боку вони вважали Україну частиною історичної та культурної спад­щини Польщі.

Отож, незважаючи на прогрес у розвитку української літератури та освіти, інте­лігенція початку XIX ст. продовжувала розглядати Україну і українців у «регіо-налістському» світлі. Вона ще не вірила, що місцева культура здатна настільки розвинутися, щоб коли-небудь замінити на Україні панівну російську культуру. Як і їхні російські колеги у Петербурзі та Москві, українські літератори були переко­нані, що, розвиваючи все українське, вони також збагачували культурну спадщину Росії в цілому. Однак їхня праця, їхні зусилля дадуть такі плоди, яких не могли передбачити ні українці, ні росіяни. Про це чітко висловився Юрій Луцький: «Якщо вважати ці перші дослідження української історії та фольклору за перше пробуджен­ня сучасної української свідомості, то слід зробити висновок, що вони забезпечили їй міцні підвалини. Бо що може бути більш нагальним для нації, котра народ­жується, ніж потреба знайти своє історичне коріння і свою культурну самобутність? Якийсь час саме цим і займалися українці, шукаючи таким чином основу своєї са­мобутності».

Тарас Шевченко

На початку XIX ст. у середовищі української інтелігенції виникла своєрідна ситуація. Як ми пересвідчилися, духовні віяння, що захопили більшість країн Схід­ної Європи й Росію, не оминули й Україну. Радикальні республіканські ідеї Фран­цузької революції були широко представлені на Україні декабристами та україн­ськими членами Союзу об'єднаних слов'ян, водночас філософські концепції націо­нальної культури Гердера, без сумніву, надихали творчість харківських романти­ків. Проте на Україні політична активність не поєднувалася з культурною націо­нально орієнтованою діяльністю: політичні радикали лишалися «безнаціональни­ми» й не відводили у своїх політичних проектах місця для України, в той час як про­пагандисти української національної культури були далекими від політики консерва­торами, відданими цареві та існуючому ладові. Цей поділ шкодив обом ідеологічним течіям і згодом перетворився на хронічну хворобу української інтелігенції, та, зда­валося, він не так вже турбував покоління 1820-х років. Проте для наступного по­коління, що сформувалося у 1840-х роках, поєднання національної культури з по­літичною ідеологією стане першочерговим завданням.

Осередком покоління 1840-х років, до якого належали такі особистості, як істо­рик М. Костомаров, письменник П. Куліш та поет Т. Шевченко, був не Харків, а Київ, де у 1834 р. постав новий університет. Представники цієї генерації походили як із Правобережної, так і з Лівобережної України і за своєю соціальною належністю були більш різнорідними, ніж їхні попередники — вихідці з дворянства.

Серед молоді 1840-х років найвище підносилася постать однієї людини — Та­раса Шевченка. Можна сперечатися про те, чи хтось із українців тієї доби справив на своїх співвітчизників сильніший вплив, ніж Шевченко. Але те, що в історії народу, який підводився на ноги у середині XIX ст., таке видатне місце посів саме поет, не було чимось винятковим. Культурна діяльність була єдиною цариною, де позбавлені держави українці могли виразити свою самобутність: тому часто провідну роль «будителів народу» відігравали поети, письменники, вчені. І все ж важко знайти ін­ший приклад людини, поезія та особистість котрої такою повною мірою втілила на­ціональний дух, як це для українців зробив Шевченко.

Життєвий шлях Шевченка символізував сумну долю його народу. Шевченко на­родився у 1814 р. в селі Моринцях на Правобережжі й виростав сиротою-кріпаком. Коли пан узяв його з собою до Петербурга, малярські обдарування юнака приверну­ли увагу кількох провідних митців, які у 1838 р. допомогли викупити його з кріпацтва.

Тоді Шевченко вступив до Імператорської Академії мистецтв, де здобув першокласну освіту. Водночас його інтелектуальні обрії значно розширилися завдяки інтенсив­ним контактам із багатьма українськими та російськими художниками й письменниками столиці. Незабаром ним оволоділа потреба висловити свої переживання в поезії. У 1840 р. вийшла друком його перша збірка українських поезій під назвою «Кобзар». Ці ліричні, щирі та сповнені музики вірші, переважно присвячені історії України, одразу ж привітали як українські, так і російські критики, назвавши їх геніальними творами.

Вихід «Кобзаря» був, як зауважує Юрій Луцький, подією унікального значення в історії української літератури, позаяк у ньому українська мова досягла літератур­ної неперевершеності. Поет подолав одновимірність і обмеженість ролі, що її до тих пір відігравала українська література, спростувавши переконання таких, як, зокрема, знаменитий російський критик Віссаріон Бєлінський, котрі вважали, що мова укра­їнських селян не здатна передавати витончені думки й почуття. Відповідаючи на принизливі для української мови погляди Бєлінського, Шевченко писав:

Теплий кожух, тілько шкода — Не на мене шитий, А розумне ваше слово Брехнею підбите.

Досягненнями Шевченка були спростовані погляди його сучасника — українця Миколи Гоголя, який вважав, що талановиті українці можуть зажити літературної слави лише в контексті російської літератури.

Шевченко розширив гнучкість, експресивні можливості й ресурси української мови, синтезувавши кілька українських діалектів, сільську і міську говірки, а також елементи церковнослов'янської мови. Тим самим він продемонстрував своїм спів­вітчизникам, що їхня мова здатна блискуче передавати найширше розмаїття почут­тів і думок, довів, що українці не мають ніякої потреби спиратися на російську мову як на засіб досягнення вищого стилю. Його поезія фактично стала проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців. Колишній кріпак не за­бував про своїх «знедолених братів» і, наче біблійний пророк, громогласно тавру­вав гнобителів закріпаченого селянства. На відміну від більшості інших представни­ків інтелігенції Шевченко не вірив у ліберальні проекти поступових реформ. У його віршах відкрито пропагувалися радикальні, революційні методи знищення несправед­ливості в суспільстві. У знаменитому «Заповіті» він закликав своїх земляків:

Поховайте, та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте!

І мене в сім'ї великій,

В сім'ї вольній, новій

Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом.

Обурення Шевченка соціальною несправедливістю нероздільно переплітаєть­ся з його ненавистю до національного гноблення на Україні, на цій «нашій не-своїй землі», як він про неї писав. Непримиренний ворог царського самодер­жавства, він закликає до самовизначення України задовго до того як цю ідею під­тримали його помірковані колеги-інтелігенти. Така спрямованість з усією очевид­ністю проступає в його тлумаченні історії України, цієї найулюбленішої з його тем. Хмельницький для Шевченка — і «геніальний бунтар», і людина, відповідальна за фатальний союз України з Росією, внаслідок чого Україна втратила своє само­врядування. Його симпатії на боці таких козацьких ватажків, як Полуботок, що повставали проти царів: тих же, хто потурав Москві, він нещадно засуджував. Шев­ченко не приховує ненависті до Петра І, називаючи його «тираном» і «катом», та й до Катерини II він ставиться не краще. Полемізуючи з найвидатнішим росій­ським поетом Олександром Пушкіним, який вихваляв цих монархів, Шевченко писав:

Тепер же я знаю:

Це той П є р в и й, що розпинав

Нашу Україну,

А Вторая доконала

Вдову-сиротину.

Кати! кати! Людоїди!

Але націоналізм Шевченка не був шовіністично обмеженим. Він вважає прагнен­ня України до свободи складовою всезагальної боротьби за справедливість. Як свід­чать поема «Єретик», присвячена знаменитому чеському великомученику Янові Гусу, та поема «Кавказ», поет симпатизує пригнобленим народам усього світу.

Поезія Шевченка (деякі її зразки були настільки бунтарськими, що їх не публікували аж до 1905 р.) розбурхувала в його сучасників нові хвилюючі думки й почуття. Історик Костомаров писав: «Шевченкова муза зірвала покрови, що закривали від нас життя народу, й споглядати його було страшно, солодко, боляче й п'янко».

Шевченко змусив своїх колег бачити в народі не лише барвисті звичаї, а й його страждання. В історії козацтва він шукає не романтичних героїв, а уроків, що ведуть до кращого майбутнього. Україна для нього не просто мальовничий регіон Ро­сійської імперії, а край, що може й має стати незалежним.

Кирило-Мефодіївське товариство

З березня 1847 р. студент Київського університету Олексій Петров доніс цар­ським властям про таємне товариство, яке він випадково виявив. Поліція зразу ж арештувала провідних членів цієї групи й доставила їх у Петербург. У результаті посилених допитів власті дізналися про існування Кирило-Мефодіївського това­риства — першої на Україні організації політичного спрямування.

Незабаром стало очевидним, що побоювання властей відносно наявності широ­кого підпільного руху були перебільшеними. Товариство складалося всього з де­сятка активних членів та кількох десятків співчуваючих. До групи входили молоді представники української інтелігенції на чолі з Миколою Костомаровим (обдаро­ваним істориком і викладачем університету), вчителем Василем Білозерським (ви­хідцем із дворян) та Миколою Гулаком (дрібним, але високоосвіченим чиновни­ком). Хоч два інших інтелігенти — викладач гімназії та письменник Пантелеймон Куліш і вже добре знаний поет Тарас Шевченко — підтримували з товариством не дуже стійкі зв'язки, їх також заарештували. Товариство було не лише малочисель-ним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існу­вання «браття» збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні диску­сії (під час однієї з них якраз і був присутній донощик Петров) та підготували ряд положень своєї програми.

Найважливіші з цих положень, сформульованих Костомаровим, містились у творі під назвою «Закон Божий (Книга Буття українського народу)». Написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цін­ностей і панслов'янськими елементами, цей твір, що зазнав сильного впливу поль­ських моделей, закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. Серед пропонованих у ньому конкретних заходів були скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність освіти для мас. Національне питання, що з усією очевидністю привернуло найбіль­шу увагу товариства, ставилося в широкий контекст, панславізму: «Всі слов'ян­ські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що важливіше, вони повинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогіч­ними тим, що є у Сполучених Штатах». Столицею федерації мав стати Київ.

Першою по шляху створення федерації мусила піти Україна, яку Костомаров та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою, й найбільш егалі­тарною серед усіх слов'янських суспільств — через відсутність у ній знаті.

Подібне до Христового, воскресіння цієї країни описувалося у псевдобіблійному стилі: «І зруйнували Україну. Але то лише здавалося... бо голос України не змовк. Встане Україна з своєї домовини і закличе братів-слов'ян; почувши її за­клик, повстануть всі слов'яни... і стане Україна самостійною республікою у слов'ян­ському союзі. Тоді всі народи вказуватимуть туди, де на карті розміщена Україна, і казатимуть : «Дивіться, відкинутий будівельниками камінь став наріжним каменем». Таке мессіанське бачення майбутнього України у рамках федерації хоч і спиралося на надмірно ідеалізовану картину її минулого, але виключало ідею її повної незалеж­ності. Переважна більшість членів товариства, за винятком Шевченка й ще кількох, сумнівалися у здатності своїх «м'яких» і «поетичних» співвітчизників існувати не­залежно.

Погоджуючися щодо загальних засад, учасники групи, однак, розходилися в питанні про те, що вважати першочерговим і найголовнішим. Для Костомарова це були єдність і братство слов'ян; Шевченко палко вимагав соціального й націо­нального звільнення українців, а Куліш наголошував на важливості розвитку україн­ської культури. Більшість висловлювалася за еволюційні методи, сподіваючись, що загальна освіта, пропаганда й «моральний приклад», який вони подаватимуть властям,— це найдійовіші засоби досягнення поставленої мети. На відміну від них Шевченко і Гулак представляли думку меншості, згідно з якою лише шляхом рево­люції можна здійснити бажані зміни. Втім ці розходження не слід перебільшувати. Членів товариства безсумнівно об'єднували спільні цінності та ідеали й, що най­характерніше, бажання покращити соціально-економічну, культурну й політичну долю України.

Попри відносно безневинний характер товариства царські власті вирішили пока­рати його провідних членів. При цьому суворість покарання була неоднаковою. Костомаров, Куліш та інші помірковані дістали порівняно легкі вироки, що передбачали заслання вглиб Росії на рік і менше, після чого їм дозволялося продовжити по­передні заняття. Гулака засудили до трьох років ув'язнення. Та найсуворіше було покарано Шевченка, в якому цар і його чиновництво вбачали найнебезпечнішого учасника товариства. Його віддали у солдати на 10 років. Сам Микола І дописав до вироку таке: «...под строжайшим наблюдением и запретом писать и рисовать». Фізичні й моральні муки цього заслання спричинили передчасну смерть Шевченка у 1861 p.

Значення Кирило-Мефодіївського товариства важливе з кількох міркувань. Воно явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурниць­кого до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських куль­турних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної сві­домості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелі­генції з російським царатом.

Зростання національної свідомості на Західній Україні

Культурна діяльність на Україні головним чином зосереджувалася на Лівобе­режжі — території давньої Гетьманщини та Слобідської України. В інших регіонах Російської України спостерігалося мало ознак зацікавленості українською народ­ною культурою. На Правобережжі кілька польських шляхтичів, такі як Тимко Паду-ра, Міхаль Чайковський, Зоріян Доленга-Ходаковський, у романтичному світлі ба­чили козацьке минуле України й мріяли про час, коли українське селянство, за­бувши про минулі образи від шляхти, допоможе включити Правобережжя у від­новлену Польську Річ Посполиту. Однак ця тенденція мало сприяла послабленню польської культурної гегемонії на Правобережжі. Що стосується новозаселених причорноморських регіонів, то там практично не існувало будь-яких ознак украї­нофільства.

Західноукраїнська інтелігенція. Говорити про західноукраїнську інтелігенцію початку XIX ст.— значить говорити про духовенство. І справді, оскільки духовен­ство було єдиною соціальною групою, що могла користуватися перевагами вищої освіти в Австрійській імперії, вища освіта на Західній Україні практично стала си­нонімом освіти богословської. Так, на початку 1840-х років із майже 400 студентів-українців Львівського університету та інших закладів 295 навчалися теології, в той час як майже вся решта займалася філософськими дисциплінами, котрі також вхо­дили до курсу богослов'я. Іншим доказом переважання священиків серед інтелі­генції є те, що із 43 книжок, написаних між 1837 і 1850 pp. українською мовою, 40 належало перу священиків.

Лише у другій половині XIX ст. вагомим чинником на Західній Україні стане світська інтелігенція — вчителі, юристи, вчені, письменники та чиновники. Втім, не слід вважати кожного священика інтелігентом. Величезну більшість духовен­ства становили бідні сільські священики, котрі за своїм інтелектуальним рівнем ледве підіймалися над селянами. Й лише його невелика частка, зосереджена в таких містах, як Львів і Перемишль (тобто центрах церковної адміністрації, що мали заклади вищої освіти, бібліотеки та друкарні), мала змогу брати участь у куль­турному житті.

Навіть за сприятливих обставин інтелектуальному розвиткові духовенства пере­шкоджали його природна консервативність, рабська відданість династії Габсбургів. Тонкий прошарок освічених західних українців — людей за суттю своєю провінцій­них і консервативних — із надзвичайною підозріливістю сприймав нові ідеї, при­множуючи свої обмежені інтелектуальні ресурси навколо таких другорядних (хоч і гостро дебатованих) питань, як абетки, календарі та церковні обряди. Для тих небагатьох, хто прагнув ознайомитися з більш радикальними західними ідеями чи взяти участь у революційній діяльності, єдина можливість для цього відкривалася у контексті польського руху. Тому в 1830-х роках незначна кількість молодих укра­їнських семінаристів приєдналася до польських революційних груп, котрі боролися за відновлення Польської Речі Посполитої, розглядаючи українців як дезорієнтовану й відсталу гілку польської нації.

Привабливість престижної польської культури була настільки сильною навіть для найбільш традиціоналістськи настроєних представників церковної інтелігенції, що з покращенням юридичного, освітнього й матеріального становища західно­української верхівки вони стали наслідувати поляків. Це позначалося й на мові: чим далі поліпшував українець свій соціальний статус, тим більше соромився він користуватися «мовою селянства».

Унаслідок цього духовенство та інтелігенція дедалі частіше послуговувалися польською мовою, а українською розмовляли лише з селянами. Промовистим свід­ченням занепаду української мови (тобто тієї неприродної та незграбної мішанини місцевої говірки, церковнослов'янських, латинських, польських та німецьких еле­ментів, яку тоді видавали за літературну українську мову) в середовищі освіче­них людей стала ліквідація у 1809 р. україномовного факультету «Студіум рутенум» у Львівському університеті. Як не парадоксально, але до цього спричинилися не по­ляки і не австрійці, а самі українці. Оскільки інші дисципліни в університеті виклада­лися німецькою мовою, студенти факультету вважали дискримінаційним те, що їх, як і всіх інших, не вчили німецькою мовою, й радо пішли на заміну української німецькою.

Та водночас із підкресленням недоліків української мови вища освіта також народжувала її оборонців. Навчаючись у Львові чи Відні, деякі українці не могли не чути про ідеї Гердера стосовно значення рідної мови для народу. Вони часто спілку­валися з польськими й особливо чеськими інтелігентами, які у справах національної свідомості й культурного розвитку йшли далеко попереду інших слов'ян Австрій­ської імперії. Натхнена успіхами сусідів, долаючи несприятливий вплив свого се­редовища, невелика, але зростаюча західноукраїнська інтелігенція стала чимдалі ближче сприймати нову ідею української нації.

«Народні будителі» на Західній Україні. Перші ознаки зацікавлення культурними аспектами національної проблеми з'явилися на початку XIX ст. у старовинному місті Перемишлі — центрі греко-католицької єпархії, де були семінарія, багаті книго­збірні й де проживали деякі з найосвіченіших представників українського духовен­ства. Протягом десятиліть це найзахідніше на українських землях місто віді­граватиме у розвитку національної свідомості австрійських українців роль, аналогіч­ну тій, яку приблизно в той самий час відігравав для російських українців Харків, розташований на найсхідніших землях України. Причому слід підкреслити, що перемишльські священики, творчі здібності яких були не дуже високими, брали при­клад із харківських романтиків.

Найвидатнішим серед представників перемишльської групи був Іван Могиль­ницький — високопоставлений церковний ієрарх, котрий відав справами початкової освіти в єпархії. У 1816 р. за підтримки свого зверхника — єпископа Михайла Левицького — Могильницький організував так зване «Клерикальне товариство», що ставило за мету готувати й поширювати серед селян нескладні релігійні тексти українською мовою. У контексті панівних тоді полонофільських тенденцій такий крок сприймався як щось неортодоксальне. Звісно, Могильницький та його одно­думці керувалися не тільки ідеями Гердера чи прикладом східних українців; важли­вим їхнім міркуванням було й те, що, користуючись польськими книжками, селяни могли б навернутися до римо-католицтва.

І хоч зусилля товариства, що вилилися у видання кількох молитовників та буква­рів, дали скромні плоди, а саме воно незабаром розпалося, його поява варта уваги, оскільки це була перша спроба української інтелігенції — як на Правобережній, так і на Лівобережній Україні — організуватися й, що ще важливіше,— привернути увагу до мовного питання, яке на наступні десятиліття лишатиметься основною справою західноукраїнської інтелігенції. Проте, намагаючись «вдосконалити» місце­вий діалект, Могильницький наполягав на тому, щоб вживати його з численними церковнослов'янськими домішками. Отриманий внаслідок цього штучний мовний гіб­рид мало сприяв спростуванню тверджень про непридатність української мови для літературного вжитку.

Крім перемишльського гуртка, у 1820-х роках працювали кілька західноукра­їнських учених, які, на зразок колекціонерів та антикварів, збирали матеріали з істо­рії Східної Галичини та її фольклор. Серед представників цієї невеликої групи були історики Михайло Гарасевич та Денис Зубрицький, а також граматисти й етно­графи Йосип Левицький та Йосип Лозинський. Втім, написані німецькою, латин­ською чи польською мовами, їхні праці мали обмежений вплив.

«Руська трійця». У 1830-х роках центр діяльності, спрямованої на пробудження національної свідомості, переміщується до Львова, де на арену виходять молоді ідеалістично настроєні й захоплені ідеями Гердера семінаристи. їхнім лідером був Маркіян Шашкевич — 21-річний юнак, що мав поетичний та організаторський та­лант. Разом із двома близькими товаришами — високоосвіченим Іваном Вагилеви-чем та енергійним Яковом Головацьким — він утворив гурток, згодом названий «Руською трійцею». У 1832 р. вони організували групу студентів, котра поставила перед собою мету піднести український діалект, звільнений від церковнослов'янських та чужомовних «вишуканостей», до рівня літературної мови. Лише так, на їхню дум­ку, можна було відкрити селянству доступ до знань, які допомогли б полегшити його долю й дати змогу українцям виразити свою віками гноблену індивідуальність.

Для греко-католицьких ієрархів сама ідея — писати простою, незміненою мовою селянства й спрощеною абеткою-кирилицею — здавалася чимось нечуваним. Вони прямо дали зрозуміти Шашкевичу та його товаришам, що в своїй справі їм не варто розраховувати на допомогу церкви. Але підтримка, однак, прийшла з Російської Ук­раїни, де «Руська трійця» встановила контакти з такими українофілами, як Ізмаїл Срезневський, Михайло Максимович та Йосип Бодянський. А з Заходу їх надихав

приклад наростаючого чеського національного руху. За допомогою чеського інтелі­гента Карела Запа, що служив у галицькій адміністрації, «Трійця», й насамперед Го-ловацький, вступила в активне листування з такими досвідченими «будителями народу» й палкими слов'янофілами, як словаки Ян Колар і Павел Шафарик, словенець Бартоломей Копітар та чех Карел Гавлічек.

Для здійснення своїх задумів «Руська трійця» вирішила публікувати альманах «Русалка Дністровая», що містив би народні пісні, вірші, історичні статті на місце­вому діалекті. Коли про вихід альманаху стало відомо греко-католицьким ієрархам, вони засудили його як «негідний, непристойний і, можливо, підривний». Водночас начальник німецької поліції Львова зазначав: «Ми вже маємо достатньо клопоту з одним народом (поляками.— Авт.), а ці божевільні тут хочуть відродити давно мертвий і похований русинський народ». Місцевий цензор і греко-католицький священик Венедикт Левицький заборонили публікацію альманаху у Львові, тому в 1837 р. Шашкевич із товаришами був змушений видавати його у далекому Буда­пешті. З 900 привезених до Львова примірників майже всі конфіскувала поліція. Ли­ше невелика частина потрапила до рук скептичної публіки. Розчарований такою ре­акцією й переслідуваний церковною владою, помирає в молодому віці Маркіян Шаш­кевич; Вагилевич згодом переходить до польського табору; й лише Головацький по­слідовно і невідступно продовжує працювати над здійсненням цілей «Руської трійці».

Хоч видання «Русалки Дністрової» з самого початку зазнало краху, воно ста­новило важливий прецедент, який показував, що мова українського селянства може вживатися як літературна. Під впливом «Русалки Дністрової» повільний, але не­відворотний процес переорієнтації на українські народні маси почне нове покоління західноукраїнської інтелігенції, покоління, котре вербуватиме більшість своїх членів із народу.

* * *

Як ми пересвідчилися, поширення ідей національного відродження було проце­сом тяжким і повільним. На середину XIX ст. воно не просунулося далі виникнення невеликих груп української інтелігенції, котрі самі визначали для себе суттєві скла­дові української культурної самобутності. Щоб вийти за межі культурницького етапу, належало подолати численні перешкоди. За винятком інтелігенції, в аграрному, тра-диціоналістському, провінційному суспільстві України не було соціальних верств, чутливих до нових ідей. До того ж твердження про те, що українці — це окремий народ, мова й культура якого варті того, щоб їх плекали, часто викликало серед самих українців гострий скепсис і зневагу. Важко було протистояти впливові пре­стижних і більш розвинених польської та російської культур. І все ж, підбадьорені прикладом західних народів і впевнені в тому, що їхня діяльність відповідає потре­бам ідеалізованого народу, «будителі нації» не здавалися.

Із самого початку процесу поширення національної свідомості між Східною й Західною Україною спостерігалися важливі відмінності. На Лівобережжі, де ще зберігали силу традиції Козаччини й пам'ять про часи автономії, діяльність, спря­мована на піднесення національної свідомості, мала багатообіцяючий початок. Проте жорстока розправа з Кирило-Мефодіївським товариством показала, що як тільки український рух у Російській імперії переходив певні межі, він зустрічав у особі царського уряду немилосердного й непереборного ворога. У Східній Галичині про­грес був повільний, і опір йому чинила переважно консервативна греко-католицька верхівка. Зате тут не відбувалося драматичних відступів, і попри свою в'ялість зрос­тання національної свідомості ставало чимдалі відчутнішим. Нарешті, цей паралель­ний розвиток за всіх розбіжностей мав ще один важливий результат: після сто­літь обмежених контактів східні та західні українці почали виявляти посилений взаємний інтерес. Розгортався процес національної інтеграції.

ДІЯЛЬНІСТЬ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ

На початку XIX ст. ініціатива щодо продукування нових ідей та орієнтації сус­пільства належала царському урядові. Проте під кінець століття імперська еліта з усією очевидністю почала втрачати впевненість, цілеспрямованість і здатність при­стосовуватися до обставин. Водночас джерелом суспільного руху, розкутого завдяки величезним змінам 1860—1890-х років, ставали ширші верстви суспільства і особливо інтелігенція — його добровільний оборонець. Зіткнувшись із пасивністю й навіть обструкцією уряду, інтелігенція стала поступово переходити від простого вису­нення пропозицій до самоорганізації й намагань мобілізувати суспільство з ме­тою втілення цих пропозицій, вдаючись при необхідності до революційних кроків.

У Російській Україні інтелігенція виступала як за національний розвиток, так і за соціальну справедливість. Це було невдячне завдання. Чисельно менша, ніж відпо­відні верстви в інших частинах імперії, українська інтелігенція натикалася на великі перешкоди, встановлюючи контакти з неосвіченим і апатичним у своїй масі народом, якому вона прагнула допомогти. Ця двоєдина мета породжувала вдвоє більші про­блеми й переслідування. Плутанину і розмежування серед українців викликало питання про те, на що слід звертати пильнішу увагу — на проблеми національні чи соціальні. Однак, попри болючі невдачі, український рух продовжував зростати, доки аж на початку XX ст. він був готовий поширитися поза межі своєї традиційно вузької соціальної бази.

Українофіли

Щойно народжений український рух, що зазнав жорстокого удару від розгрому в 1847 р. Кирило-Мефодіївського товариства, виявив нові ознаки життя після смерті у 1855 р. архіконсервативного Миколи І. Звільнені із заслання Микола Костомаров, Василь Білозерський і, згодом, Тарас Шевченко з'їхалися до Петербурга, де до них приєднався Пантелеймон Куліш. Ці піонери українського руху (деякі з них зайняли відповідальні посади, наприклад, Костомаров став відомим професором історії) згуртували навколо себе більше десятка молодих українців, утворивши в сто­лиці імперії так звану громаду. Аналогічні громади української інтелігенції до кінця століття слугуватимуть тиглями українського руху.

Першочерговою турботою цієї групи було покращення долі українців і особливо селянства. Всі, за винятком Шевченка, зійшлися на тому, що в своїй діяльності громада має бути аполітичною й зосереджуватися на просвіті мас. Костомаров і Куліш уперто виступали за обмеження діяльності лише цариною культури, уникаючи всякого радикалізму, що викликав би гнів властей.

З метою поширення своїх поглядів у 1861 р. петербурзька група з великими труд­нощами отримала дозвіл на публікацію першого в Російській імперії українського часопису, що дістав назву «Основа». Його фундаторами були два багатих українці —

Василь Тарнавський і Григорій Ґалаґан. Протягом свого короткого 22-місячного існування «Основа» виступала засобом спілкування та будителем національної свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій імперії.

Поновлення активності українців прихильно зустріла російська інтелігенція столиці. Тамтешні часописи друкували українські статті та взагалі підтримували розвиток української культури. На публічних читаннях часто з'являвся Шевченко ра­зом із такими велетнями російської літератури, як Іван Тургенев та Федір Достоєв-ський. Є свідчення, що російська публіка приймала Шевченка тепліше, ніж Достоєв-ського. Тургенев переклав російською мовою сповнені розпуки оповідання Марка Вовчка про кріпаччину на Україні, а вплив цих оповідань на російського читача був подібний тому, що справила «Хатина дядька Тома» письменниці Херріет Бічер-Стоу на американців. Узагалі представники як української, так і російської інтелі­генції були переконані в тому, що працюють разом на благо народу.

Водночас нове покоління прибічників українства в Києві, що складалося пере­важно із студентів, також утворило громаду. Кияни, яких налічувалося кілька со­тень, зосередили зусилля на розвитку мережі недільних шкіл для неписьменного се­лянства. У період між 1859 і 1862 pp. вони відкрили на Київщині кілька шкіл, в яких навчалися сотні учнів. Проте з точки зору дальшої перспективи найважливіша риса київської громади полягала саме в тому, що вона привабила нову категорію прибічників.

На початку 1860-х років серед польської та спольщеної шляхти Правобережжя виділилася група студентів, сумління яких мучилося усвідомленням того, що їхній клас століттями гнобив селян, і які вирішили зблизитися з народом. Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем, що користувалася українською мовою, українським вбранням і трималася українських звичаїв, називали хлопоманами.

Напередодні польського повстання 1863 р. хлопомани відкрито порвали з поль­ським суспільством, проголосивши себе українцями, і вступили до київської громади, поринувши у справу просвіти селянства. їхнє почуття обов'язку перед народом відображав відкритий лист, надісланий до однієї московської газети: «Як особи, що користуються благами вищої освіти, ми повинні зосередити всі наші зусилля на тому, щоб забезпечити нашому народові можливість здобути освіту, усвідомити його влас­ні потреби й стати здатними задовольнити їх. Словом, шляхом власного внутріш­нього розвитку народ повинен досягти рівня, на який він законно заслуговує».

У відповідь на звинувачення поляків у зраді Антонович, нащадок давньої родини спольщеної української шляхти, опублікував в «Основі» свою знамениту «Сповідь». У ній він доводив, що дворяни Правобережжя мали дві можливості: або «повернути­ся» до українського народу й, самовіддано працюючи на його благо, намагатися компенсувати йому кривди столітнього гноблення; або ж лишитися ненависними па­разитами, яким рано чи пізно доведеться тікати до Польщі. Обравши першу можли­вість, Антонович став славетним істориком України, довічним народовцем, визнач­ним провідником українського руху. Значний внесок в українську справу зробили й такі його товариші, як Тадей Рильський, Павло Житецький, Борис Познанський та Костянтин Михальчук.

Натхнена прикладом киян, українська інтелігенція Полтави, Чернігова, Харкова та Одеси також заснувала свої громади, розширюючи мережу недільних шкіл, доки їхня кількість на Україні не наблизилася до сотні. Члени громад занурювалися в уже традиційні царини етнографії, філології та історії. На зразок хлопоманів вони стали вбиратися, як українські селяни, дотримуватися їхніх звичаїв, споживати їхню їжу, спілкуватися з ними по шинках, співати їхніх пісень і — окрім своїх осель — розмов­ляти українською мовою. Вони розвинули культ козацтва й носили барвистий козаць­кий одяг. Причому об'єктом їхньої ідеалізації були не козацькі гетьмани й старшини, а волелюбні запорожці та гайдамаки, що, на їхню думку, символізували природні прагнення українських мас. У другій половиш XIX ст. це романтичне й позбавлене політичного забарвлення поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьо­му українському стало відомим під назвою українофільства.

Але навіть несмілива й поміркована діяльність українофілів викликала підозри. У 1863 р., в розпал повстання поляків та особливо великої підозріливості до всього неросійського, уряд і навіть російська інтелігенція дійшли висновку, що для Росії потенційно смертельну загрозу становить український рух, і виступили проти украї­нофілів. Царські чиновники доводили, що недільні школи — це, по суті, зловісна змова з метою пропаганди серед селянства українського сепаратизму. Такі невинні речі, як носіння української вишиваної сорочки чи співання народних пісень, трак­тувалися як підривна діяльність. Військовий міністр Дмитро Мілютін зайшов так да­леко, що попереджав царя про наміри хлопоманів буцімто утворити самостійну українську державу.

Частина російської преси на чолі з такими ура-патріотичними газетами, як «Вест­ник Юго-Западной России», «Киевлянин» та «Московские ведомости», розпочала злісну кампанію проти українофілів та їхніх намагань начебто підірвати Російську державу. Незабаром чимало представників російської інтелігенції, які ще вчора ди­вилися на українофілів прихильно як на прибічників невинного барвистого регіона-лізму, тепер стали вбачати в них справжню загрозу імперії. Якщо багато росіян вважали український рух за польську змову з метою зменшення їхнього впливу н Правобережжі, то поляки бачили в ньому маневр росіян, спрямований на ослаб лення польських позицій у цьому регіоні.

Українці в свою чергу квапилися запевнити всіх у своїй лояльності. Антонови і 20 учасників київської громади опублікували відкритого листа, запевняючи росій ську публіку в тому, що їхньою метою «є лише освіта народу» і що всякі «розмови про сепаратизм є дурним жартом, оскільки нам він не тільки непотрібний, а й некорис ний». Але ці запевнення мали незначні результати. У липні 1863 р. міністр внутріш ніх справ Петро Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських науко вих, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати «малоросеийскм наречием» дозволялося лише художні твори. Валуєв заявив, що української мови «ні' коли не було, нема і бути не може». Незабаром після цього громади було розпущено перестала видаватися «Основа» (скоріше, однак, через брак передплатників, ні» через репресії), а ряд українських діячів заслали у віддалені частини імперії.

Майже ціле десятиліття українофілів змусили вичікувати свого часу. На по­чатку 1870-х років ксенофобія 1863 р. почала розвіюватися, цензура — слабшати а кияни — поступово відновлювати свою діяльність. Антонович (тепер уже професор Київського університету) із своїми колегами й за підтримки таких талановита? помічників, як Михайло Драгоманов, Олександр Русов, Микола Зібер і Сергій Подо-линський, таємно утворили «Стару громаду», що дістала таку назву, аби відрізнити ї старших і досвідченіших членів (їх налічувалося близько 70) від нових громад, ще також з'являлися й складалися переважно із студентів. Українофіли знову зосереди­лися на неполітичній діяльності.

Діяльність ця значно розширилася із заснуванням у 1873 р. в Києві відділенн* Російського географічного товариства. Українофіли масово записувалися в цю напів­офіційну організацію й фактично опанували нею. Під її прикриттям вони почали ви­давати архівні матеріали, заснували музей та бібліотеку, збирали українські докумен­ти. У 1875 р. «Стара громада» придбала російську газету «Киевский Телеграф», перетворивши її на орган, який висвітлював події в українській перспективі.

Однак заборона українських видань лишалася великою перешкодою розвиткові національної культури. Щоб обминути ці обмеження, Куліш, Кониський, Драго­манов та інші встановили контакти з українцями в Галичині, використовуючи їхню україномовну пресу, й особливо газету «Правда», для поширення поглядів, забороне­них у Росії. В 1873 р. за допомогою аристократки Лизавети Скоропадської-Милорадович та цукрового барона Василя Симиренка вони започаткували й фінансували створення у Львові Літературного товариства ім. Т. Г. Шевченка, яке через кілька десятиліть (уже під назвою «Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка») стало не­офіційною українською академією наук.

Але минуло небагато часу, як на українофілів упали нові підозри. Як це часто трапляється, найзапекліші вороги українців знаходилися в українському ж середо­вищі. У травні 1875 р. колишній член київської громади, багач і консерватор Михайло Юзефович надіслав до Петербурга петицію, в якій стверджував, що українофіли перетворилися на підривну організацію й ведуть серед селян пропаганду незалеж­ності України. На довершення донощик додав, що українофіли поширюють антиросійську агітацію в Галичині й що весь їхній рух — не що інше, як австро-німецька змова. Реакцію уряду неважко було передбачити.

Емський указ 1876 р. Стурбований Олександр II призначив імператорську комі­сію, куди ввійшов і Юзефович, яка рекомендувала цілком заборонити ввезення і пуб­лікацію українських книжок, користуватися українською мовою на сцені (на інші мови було перекладено навіть слова українських пісень, які виконувалися в театрі), а також закрити «Киевский Телеграф» і припинити субсидування галицької проросійської газети «Слово». Міністерство освіти дістало розпорядження заборонити викладання в початкових школах будь-яких дисциплін українською мовою, вилучи­ти із шкільних бібліотек книжки, написані або українською мовою, або ж українофі­лами, замінити вчителів-українофілів на росіян. І нарешті, комісія пропонувала ліквідувати київську громаду й заслати ряд українських діячів, насамперед Драго-манова та Павла Чубинського. Словом, намагання паралізувати український рух ставали більш систематичними та безжальними, ніж заходи, передбачені валуєвським циркуляром. Олександр II, що відпочивав у німецькому містечку Емс, прийняв усі рекомендації комісії, й 18 травня 1876 р. набув чинності Емський указ.

Цей документ не лише став на перешкоді діяльності українофілів, але й ста­вив під сумнів деякі основні засади, що на них спирався український рух. Незва­жаючи на досвід 1863 p., українофіли й надалі вірили, що, обмежуючись неполітичною культурницькою діяльністю й поміркованими поглядами, вони уникнуть репре­сій уряду. Щоб обгрунтувати суто культурницьку природу українства, Куліш навіть розвинув цілу теорію. За нею, росіяни мали надзвичайно високі політичні здібності державотворців, які не властиві українцям, про що свідчить уся їхня нещаслива іс­торія. Тому, на думку Куліша, було природним і навіть корисним лишатися у складі Російської імперії, користуючись при цьому її силою, безпекою і престижем. Проте, вважав він, у культурному відношенні українці з їхнім чудовим фольклором обдаро-ваніші від росіян. Тим-то українці цілком логічно мали лишити політичну сферу для росіян, зосередившись на діяльності у царині культури, де вони переважали. Однак Емський указ розбив сподівання Куліша на те, що у взаєминах між українською культурою й російською політикою запанує принцип «живи сам і не заважай іншим», і змусив його вдатися до ще менш реалістичних поглядів, аби виправдати ідею україн­ського культурництва.

Інший піонер українського руху — Микола Костомаров—після 1876 р. став висловлювати відверто занепадницькі думки. Той, що колись із викликом писав: «Хай ні росіяни, ні поляки не вважають, що їм належить земля, на якій живуть українці*, тепер радив своїм товаришам слухняно підкоритися політиці царату. Інші провідні українофіли, такі як Антонович і Житецький, виступили за компроміс. Продовжуючи обстоювати ідею розвитку культурної самобутності українців, вони наголошували при цьому, що це не має спричинятися до відмежування українців від благотворного впливу російської культури та імперії. Вони вірили в можливість бути відданим одночасно і своїй «вужчій» українській батьківщині, й «ширшому» всеросійському суспільству, що складалося з росіян, українців і білорусів. Ще інші, такі як Борис Грінченко та Олександр Кониський, вважали себе твердими українця­ми, намагаючись звести до мінімуму зв'язки України з Росією. Але вони не мали конкретної реальної програми втілення своїх ідей. Відтак під загрозою царських репресій у середовищі українофілів виникли значні розбіжності щодо цілей, тактики й навіть визначення природи українства, а це поглиблювало їхні й без того значні труднощі.

Драгоманов і зародження українського соціалізму. Найгостріше відчували по­требу в нових ідеях молодші члени київської громади. Один із них, Михайло Драго­манов, трохи не власними силами взявся за розширення інтелектуальних та ідео­логічних обріїв своїх співвітчизників. Попри те, що його погляди не дістали широкої підтримки серед української інтелігенції, вони спонукали багатьох молодших її пред­ставників виходити поза межі культурницької діяльності, порушувати в українському контексті ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми дня.

Драгоманов народився 1841 р. в м. Гадячі біля Полтави в родині дрібного дво­рянина, що виводить своє коріння з козацької старшини Гетьманщини. Хоч рідні традиції користувалися повагою в сім'ї, їх затіняв космополітичний лібералізм бать­ка Драгоманова — людини надзвичайно освіченої, начитаної. Ще до навчання' в Ки­ївському університеті Драгоманов став переконаним демократом, сповненим прагнення допомогти своєму народу. Згодом він очолив справу заснування перших у Росії недільних шкіл для неписьменних селян. Саме працюючи з селянами, Дра­гоманов усвідомив потребу в навчальних матеріалах українською мовою, став цікави­тися всім українським. З такими думками він вступив до київської громади. Отже, в український рух його привели не романтизовані уявлення про батьківщину, а прагнення практично допомогти пригніченому людові.

Метою, що ЇЇ ставив перед Україною Драгоманов, було досягнення політичного та соціально-економічного статусу, подібного до статусу передових європейських країн. При цьому він вважав, що набути його можна лише тоді, коли український рух дістане ширшу базу й апелюватиме до народу, порушуючи конкретні повсякденні питання. На його думку, українці (цей, як він казав, «плебейський народ» — пригнічений, змушений тяжко працювати, позбавлений своєї еліти) ідеально відпо­відали політичним програмам, що поєднували національні та соціально-економічні інтереси. Тому, підкреслював Драгоманов, істинний демократ повинен бути патріо­том України, а істинний український патріот повинен бути демократом.

Твердо дотримуючись федералістських позицій, Драгоманов не виступав за ві­докремлення України від Росії. Але, побоюючись навіть потенційної загрози обме­ження прав особи з боку сильної централізованої держави, він вважав за необхідне реорганізувати Російську імперію у вільну конфедерацію автономних регіонів (ство­рених не обов'язково на етнічних засадах), в якій рішення приймалися б насамперед на місцевому рівні. Закликаючи українців, особливо галицьких, знайомитися з найкращими здобутками російської культури, Драгоманов, утім, відкидав думку Пушкі­на про те, що «все славянские ручьи сольются в русском море». У своїй відомій статті

«Втрачена епоха» він доводив, що в цілому українці під російським правлінням біль­ше втратили, ніж набули. Він однозначно твердив, що українці повинні зберігати вір­ність не «всій Русі», а насамперед Україні: «Освічені українці, як правило, трудяться для всіх, тільки не для України і її народу... Вони повинні поклястися собі не кидати українську справу. Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з Ук­раїни, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною».

Доля Драгоманова була долею людини, цілковито відданої своїм ідеалам. У період репресій 1875—1876 pp. він відмовився зректися своїх поглядів, обравши на­томість вигнання на чужину. Перед від'їздом із Києва він досяг угоди зі «Старою громадою», за якою зобов'язався при фінансовій підтримці громади видавати часопис, присвячений українській справі. Так виникла «Громада» — перший український ча­сопис, що з перервами виходив з кінця 1870-х до початку 1880-х років у Женеві, де Драгоманов приєднався до нечисленної групи українських політемігрантів. Поряд з національними проблемами Драгоманов дедалі частіше висловлював у «Громаді» радикально-соціалістичні ідеї. Внаслідок цього між ним і набагато консервативнішими київськими українофілами у 1885 р. стався розрив, що призвів до припинення часопису.

Однак із послабленням зв'язків з українцями в Росії зміцнювались контакти Драгоманова з галицькими українцями. Ще в 1870 р. він відвідав Галичину й Закар­паття і відтоді систематично знайомив західних українців з їхніми співвітчизниками на сході. З часом ідеї Драгоманова пустили коріння серед невеликої, але самовід­даної групи галицької молоді й згодом спричинилися до заснування першої укра­їнської соціалістичної партії.

Драгоманов не був єдиним українським діячем, якого приваблював соціалізм. Його близькі друзі з київської громади — напівшвейцарський-напівукраїнський еко­номіст Микола Зібер та син багатого землевласника Сергій Подолинський — також відігравали важливу роль у поширенні серед українців соціалістичних ідей. Зібер широко відомий як один із перших пропагандистів у Росії ідей Маркса. Енергійний Подолинський встановив контакти з Марксом і Енгельсом, тісно співпрацював з Дра-гомановим в Європі й допомагав організовувати соціалістичні гуртки на Україні та в Галичині.

Російський революційний рух на Україні

У 1870-ті роки стало очевидним, що попри скасування кріпацтва економічне становище селян не поліпшилося й самодержавство не виявляє ніяких ознак готов­ності до подальшого компромісу. У суспільстві поширювалося розчаруван­ня. Це спричинилося до зростання у середовищі інтелігенції радикальних настроїв і готовності зробити все для знищення старого ладу. Словом, назріли сприятливі обставини для появи революціонерів.

На кінець XIX ст. соціальний склад інтелігенції, з якої виходила більшість рево­люціонерів, зазнав помітних змін. Здійснена після реформи лібералізація освіти означала, що дворянство вже не складатиме переважної більшості студентів універ­ситетів, а відтак і інтелігенції. Тепер до університетів вступали сини міщан, священи­ків, дрібних чиновників, козаків і навіть селян. У трьох університетах України — Київському. Харківському та Одеському — в 1895 р. вони складали близько полови­ни усіх студентів. Це середовище різночинців надавало новій інтелігенції певних позакласових рис, що дещо зменшувало її відчуженість від мас.

Але попри зростання в кінці XIX ст. університетів інтелігенція продовжувала лишатися крихітною часткою суспільства. У 1895 р. на Україні налічувалося лише близько 5 тис. студентів. А революціонери, звичайно ж, становили незначну частку інтелігенції. Наприклад, у 1881 р. (пік революційної діяльності в імперії) на 100 млн. населення зафіксовано всього 1000 випадків антидержавних дій. Нарешті, револю­ційний рух у сутності своїй був позбавлений національних ознак. Намагаючись ство­рити у боротьбі з царизмом об'єднані «всеросійські» сили, його учасники спочатку нехтували національними проблемами, а згодом стали дивитися на них як на основну перешкоду в їхній революційній боротьбі.

Народники. Починаючи з 1860-х років радикально настроєну молодь імперії зви­чайно називали народниками. Сама назва говорить про те, що це були люди, які ото­тожнювали себе з народом, а в тих обставинах це значило — з селянами. Це ототожнення з селянством та ідеалізацію його, притаманні радикально настроєній інте­лігенції, важко зрозуміти з точки зору чисто раціональних міркувань. Вони значною мірою виростали з почуття вини, що розвинулося у молодих, ідеалістично настроє­них студентів, які порівнювали своє привілейоване становище з тяжкою долею се­лянства. Різновидом підсвідомої компенсації селянинові за його злигодні стала його ідеалізація. Моральну чистоту, начебто властиву селянинові, інтелігенція виводила з його тяжкої й чесної праці. На її думку, особливо цінним аспектом селянського суспільства була община, що, як здавалося, свідчила про відсутність у селянина его­їзму та про його природжену схильність до соціалізму.

Ідеалізація селянства характеризувала не одних лише народників (такий підхід певною мірою поділяли хлопомани та інші групи інтелігенції), проте виключно їхньою рисою була рішуча відданість справі революції, яка поклала б початок но­вому справедливому ладові. Першу групу народників-революціонерів організував у 1871 р. в Петербурзі Михайло Чайковський; подібні групи виникали по всій імперії. На Україні одну з таких груп заснував у 1873 р. в Одесі Федір Волховський. Вона налічувала 100 членів. Серед них був і Андрій Желябов — український студент із селянської родини, який стане згодом одним із найвидатніших революціонерів імперії. Незабаром у Києві виник невеликий гурток анархістів, що називався «Київська громада». До нього також входили ті, хто згодом стануть відомими рево­люціонерами: Віра Засулич, Володимир Дебогорій-Мокрієвич та Яків Стефанович.

Із появою революційних груп між ними розгорілися палкі суперечки щодо найефективніших методів досягнення поставленої мети. Один із напрямів, пов'язаний з відомим російським народником Петром Лавровим, обстоював поступовий підхід у підготовці народу до революції за допомогою освіти й пропаганди. Інший, не такий популярний спочатку підхід асоціювався з барвистою й харизматичною постаттю російського анархіста Михайла Бакуніна, який закликав революціонерів до здій­снення насильницьких підбурливих актів, що спровокували б спонтанні масові висту­пи народу. В 1874 р. для Лаврова та його прибічників, здавалося, настав зоряний час, коли після страхітливого голоду в Поволжі близько 3 тис. народників по всій імперії кинули навчання в університетах і, вбравшись у селянський одяг, пішли на село встановлювати контакти з народом і готувати його до великого повстання. Проте це «ходіння в народ», як його назвали, зазнало жалюгідної поразки. Селяни просто відмовлялися мати справу із чужинцями з міста, перевдягання яких на хліборобів часто викликало глузування. Нерідко селяни навіть допомагали жандармам виявляти революціонерів.

На Україні «ходіння в народ» спостерігалося головним чином в околицях Чиги­рина Київської губернії. Народники вибрали саме цей край, оскільки він був одним із вогнищ кривавого гайдамацького повстання півстоліття тому, сподіваючись, що тут і досі тліли жарини бунтарства. Хоч цей рух і зазнав невдачі, цікавим його продовженням стали події, що відбулися у 1877 p., коли Стефанович та його анархіст­ська група, що базувалася в Києві, вдалися до спроби скористатися відданістю се­лян цареві, сфабрикувавши «царські маніфести», в яких селянам наказувалося утво­рити «таємні загони» й повставати проти місцевих поміщиків і чиновників. Цю так звану «чигиринську змову» викрили, виявивши причетними до неї близько 1000 се­лян.

У той час як більшість народників зосередилися на роботі з селянами, деякі з них почали звертати увагу на робітників, чисельність яких зростала. У 1875 р. Євген За-славський заснував в Одесі нелегальний «Південноросійський союз робітників», що став однією з перших робітничих організацій в імперії. В наступні роки з'явився ряд інших робітничих гуртків, організованих на зразок тих, що діяли на півночі Росії, проте існували вони недовго, а їхній вплив був скороминущим.

Після невдачі «ходіння в народ» деякі з найбільш радикальних народників звер­нулися до ідей Бакуніна, вирішивши, що розпочати революцію можуть лише на­сильство й терористичні акти. У 1878 р. Віра Засулич, колишня учасниця ки­ївської групи анархістів, поранила з револьвера військового коменданта Петербурга генерала Трепова. Незабаром виникла група розкольників — сумнозвісна «Народна воля», яка зробила тероризм основною засадою своєї діяльності. Суворо конспіратив­на й непроникна іззовні «Народна воля» (серед учасників якої був і Желябов) роз­почала кампанію політичних убивств, кульмінацією якої став замах на Олександра II у 1881 р. Загибель царя викликала загальний осуд насильства, дискредитацію теро­ристів і переконала уряд у необхідності проводити реакційну політику. Характерно, що під час терористичної кампанії 1879 —1881 pp. народники виявилися особливо діяльними на Україні. У Києві та інших містах було вбито кількох важливих урядо­вих чиновників. Дехто з революціонерів навіть доводив, що політичні вбивства ви­найшли такі «південці», як Желябов, Дмитро Лизогуб і Микола Кибальчич.

Російські революціонери й українське питання. Хоч у центрі уваги народників була соціальна революція, у підготовці до неї вони не могли нехтувати «місцевими умовами», тобто національними особливостями різних народів імперії. Провідний ідеолог народників Лавров вважав націоналізм за побічний аспект світової історії й висловлював серйозні сумніви щодо його здатності сприяти прогресу людства. Цю позицію підтримували багато революціонерів українського походження, на думку яких, було б краще, коли б національні відмінності зникли; хай, мовляв, цей процес виявиться хворобливим, аби тільки народилося нове всесвітнє соціалістичне суспіль­ство. Але поки що, вважали вони, національні особливості слід враховувати.

Виразним прикладом пов'язаних з національними особливостями проблем, що ви­никали у народників, було питання селянської общини. Революціонери вважали, що селянське общинне землеводіння в Росії є переконливим свідченням природної схильності росіян до соціалізму. Відтак вони робили висновок, нібито Росія може ми­нути капіталістичну стадію розвитку й прийти до соціалізму швидше й безпосеред­ніше, ніж Європа. Проте цю теорію заперечувала ситуація на Україні. В українському селі поширеним було приватне землеволодіння, й деякі народники з розпачем гово­рили про «вроджену відразу» українців до общини. Інші революціонери, такі як М. Стародворський із кам'янець-подільської групи, визнавали, що «на Україні справа стоїть інакше. Наші люди являють собою буржуа, тому що вони пройняті інстинк­том приватної власності». Більше того, на думку Стародворського, схильність укра­їнців до приватної власності могла означати, що «Малоросія, ймовірно, стане бар'єром на шляху поширення соціалістичних ідей у Росії».

Попри всі ці розходження між народниками та українофілами, особливо їхнім молодим поколінням, у них було багато спільного, що випливало з їхнього інтере­су до селянства. Часто, збираючи етнографічні матеріали на селі, молоді українофіли встановлювали дружні стосунки з народниками, які займалися революційною про­пагандою. Багато з них поєднували обидві справи. Навіть на організаційному рівні ре­волюційні групи активно співпрацювали з «молодими» громадами. «Старі» ж громади, члени яких глибоко поринули у складання словника української мови, не схвалю­вали діяльності своїх молодших колег, і ця обставина стала джерелом серйозної на­пруги між двома поколіннями українофілів.

Революційний рух спричинився не лише до розколу серед українофілів, а й до значного зменшення числа їхніх прибічників. Динамізм, героїчна романтика ре­волюційного руху дедалі більше приваблювали молодих українців. Приставши до лав революціонерів, вони займали антинаціональні позиції, поривали свої зв'язки з укра­їнським рухом і ніколи не контактували з ним. У кращому випадку ці молоді укра­їнські борці за справу соціального радикалізму намагалися спочатку підняти рево­люцію, а потім вже розв'язувати національне питання. Так революційний попу­лізм привертав на свій бік чимраз більше талановитої молоді, що призвело до критичного ослаблення українського руху.

Марксизм. Спантеличені й роздратовані сліпою вірою селян в царя і з розчару­ванням усвідомлюючи, що середній селянин волів би скоріше бути куркулем, ніж бо­ротися за соціальну рівність у своєму селі, багато радикалів стали сумніватися в революційному потенціалі селянства. Внаслідок цього чимало радикалів починали сприймати ідеї, які пов'язували надію на революцію з новим класом — пролетаріа­том.

Джерелом цих ідей був марксизм. Порівняно з туманним ідеалізмом народників виглядало, що марксизм із його наголосом на економічних відносинах пропонував науково достовірний метод аналізу соціальної поведінки. Він давав принципи поділу всіх верств суспільства на експлуатованих і експлуататорів і доводив невідворотність класової боротьби та революції. Більше того, здавалося, він міг пояснити суспільні відносини протягом усієї історії людства і в будь-якій країні світу.

Ще одним привабливим аспектом марксизму була його пряма пов'язаність із сучасністю. Говорячи про наближення останньої сутички між капіталом і пролетаріа­том, Маркс передбачав, що найбільша в світі революція відбудеться у недалекому

майбутньому. Перемігши в цій титанічній боротьбі, пролетаріат здійснить остаточний синтез соціалізму. Таким чином, марксизм не лише надихав радикалів новим опти­мізмом, а й схиляв їх до віри в те, що вони власними зусиллями можуть сприяти епохальним подіям.

Марксистські ідеї з'явилися на Україні досить рано, коли Зібер, якого дуже шану­вав Маркс, у 1871 р. вперше ознайомив з ними своїх студентів і колег у Києві. Радян­ські вчені вважають, що причиною неспроможності Зібера збудити зацікавленість цими ідеями була його зосередженість лише на економічній теорії Маркса, а не на його революційному вченні. Байдужість до марксистських ідей, що спостеріга­лася спочатку, також пояснюється тим, що в той час іще не почалася широкомас­штабна індустріалізація й пролетаріат на Україні був малочисельним.

Заслугу знайомства інтелігенції Російської імперії з марксизмом звичайно при­писують Георгію Плеханову — розчарованому російському народникові, котрий почав читати твори Маркса під час свого вигнання у Швейцарії. В 1883 р. у Женеві він засновує першу російську марксистську групу «Визволення праці» та публікує в перекладі російською мовою праці Маркса, нелегально поширюючи їх в імперії.

Перша постійно діюча марксистська група на Україні під назвою «Російська група соціал-демократів» виникла 1893 р. в Києві. її організатором був Юрій Мельни­ков — росіянин, що заснував ремісничу школу, яка служила своєрідним каналом поширення марксистських ідей. Інші марксистські групи з'явилися у Харкові, Одесі та Катеринославі. Українці рідко траплялися серед цих перших марксистів, біль­шість яких складали росіяни з великим домішком євреїв і невеликим — поляків. Це й зрозуміло, позаяк соціал-демократи зосереджували свою увагу на неукраїн­ському пролетаріаті, проблеми якого важко було зрозуміти орієнтованій на селянство українській інтелігенції.

У Росії розвиток соціал-демократичного руху відбувався повільно. Більшість членів марксистської соціал-демократичної партії у 1898 р. заарештували. У 1903 р. для її відновлення довелося скликати новий з'їзд. Проте замість зміцнення партії з'їзд спричинився до розколу в її лавах, що відіграло важливу роль для Росії та Украї­ни. Більшовики на чолі з Володимиром Ульяновим (пізніше відомим під псевдонімом Ленін) виступили за створення дисциплінованої компактної організації професійних революціонерів, що стала б авангардом пролетаріату. В історичній перспективі поява Леніна й більшовиків була подією величезної ваги. Проте тоді вона лишилася не­помітною для народів Росії. Щодо царської жандармерії, яка була добре поінформо­вана про діяльність соціал-демократів, то вона вважала всякий рух, що спирався на такі заплутані теорії, як у Маркса, позбавленим шансів на успіх в імперії.

Інші неукраїнські партії на Україні. Зміцнення соціал-демократів змусило мо­білізуватися їхніх ідеологічних суперників — народників. У 1901 р. вони створили партію соціалістів-революціонерів, ідеологія якої являла собою суміш народниць­ких принципів із марксистськими ідеями, а тактика, як і колись, включала застосу­вання політичних убивств. Нарешті, діяльність радикалів підштовхнула створення партії лібералів, що входили до складу земств і мали за мету встановлення консти­туційного ладу на зразок Англії чи Франції. У 1904 р. вони заснували «Союз визво­лення», що згодом став партією конституційних демократів, або скорочено — каде­тів. Стурбований появою нелегальних антицаристських партій, уряд намагався відно­вити рівновагу, підтримуючи організацію таких ультранаціоналістичних проурядових партій, як Російська монархічна партія, а також груп на кшталт «Союза рус­ского народа». Ці ультраправі угруповання, що користувалися всілякою під­тримкою православних священиків і називалися в народі «чорними сотнями», спеціа­лізувалися на погромах єврейських общин та антиукраїнській агітації на Україні. Заснували тут свої політичні організації й національні меншості. Поляків представляла Польська соціалістична партія, а євреїв — цей найбільш політично активний і організований серед народів імперії — спрямовували націонал-сіоністи та марксист­ський Бунд.

Російські партії на Україні далеко не завжди складалися лише з росіян. До каде­тів і соціалістів-революціонерів приєднувалося чимало русифікованих та й націо­нально свідомих українців, убачаючи в цих організаціях найефективніший спосіб боротьби з царатом. Навіть в ультранаціоналістичних, антиукраїнських організа­ціях брало участь багато «малоросів», які змагалися з росіянами у відданості цареві та ненависті до його ворогів.

Російські та неукраїнські партії ставилися до українського руху по-різному. Схиляючись на бік децентралізації, соціалісти-революціонери якщо і не підтриму­вали прагнення українців, то дивилися на них із зрозумінням. Польські соціалісти й особливо сіоністи та Бунд, яких єднали з українцями намагання завоювати собі культурну автономію, часто з готовністю співпрацювали з окремими укра­їнськими угрупованнями. З іншого боку, марксистам і передусім більшовикам у тих небагатьох випадках, коли порушувалося українське питання, лише частково вдава­лося приховати свою ворожість до українських «сепаратистських» тенденцій.

Українські політичні партії

Українці, аналогічно росіянам та іншим народам імперії, також поринули в по­літичну діяльність, що характеризувала 1890-ті та початок 1900-х років. З одного боку, це було їхнім реагуванням на репресії 1880-х років, а з іншого — перед ними стояв надихаючий приклад нового пожвавлення й свіжих ідей, що зароджувалися в середовищі російських радикалів. Ще одним важливим стимулом стала поява но­вого покоління українських діячів, які вже не вагалися щодо власної національної належності й гордо називали себе «національно свідомими українцями», войовничо вимагаючи для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної справедливості.

Ці «нові» українці були переважно студентами, й особисті контакти між собою вони зав'язували в гімназичному та університетському колі, де й виникали погляди, котрі згодом штовхали їх до активної опозиції царатові. Кар'єра українського діяча звичайно являла собою таку схему. Спочатку юнак, що навчався в гімназії, знайо­мився з «підривними» ідеями, ліберально настроєний викладач давав йому контра­бандну літературу й запрошував до участі в таємних дискусійних гуртках. В університеті такий юнак вступав до української громади; деякі з них, наприклад київська чи петербурзька, налічували сотні членів. У громаді студент осягав цілий ряд ідеоло­гій, входив до кола відомих діячів і нерідко починав займатися нелегальною діяль­ністю, наприклад, публікацією й поширенням антицаристської літератури.

Конфлікти з урядом дедалі більше радикалізували студентів. Так, у 1901 р. уряд силоміць віддав у солдати 183-х студентів-активістів Київського університету. Це викликало масові страйки солідарності по всій Україні та призвело до виключення з університету великого числа студентів, багато з яких дійшли висновку, що єдиним виходом для них було стати революціонерами. Чимало студентів, звісно, ніколи не брали участі в радикальній діяльності або відходили від неї, закінчивши навчання. Однак важко було знайти серед українських політичних провідників таких, хто не завоював собі популярності спочатку як студентський активіст або не був членом студентських громад, що слугували первинним будівельним матеріалом для укра­їнських політичних організацій.

Перша організована поява цих молодих «свідомих» українців відбулася у 1891 p., коли група студентів на чолі з Іваном Липою, Борисом Грінченком та Миколою Міхновським зібралася на могилі Тараса Шевченка й створила «братство тарасівців». Занепокоєне тим, що краща українська молодь йде в російські революційні органі­зації, братство вирішило створити український рух як альтернативу російському ра­дикалізму і російській культурі взагалі. Воно зав'язало контакти зі студентськими групами в Києві, Одесі, Полтаві та Чернігові й почало організовувати лекції, поста­новку п'єс, свята на честь Т. Шевченка. Деякі з цих груп приєднувалися до видавни­чого товариства, що складалося з майже 80 осіб, переважно вчителів початкових шкіл, основною метою якого було поширення серед студентів і селян української лі­тератури. Липа та його однодумці, крім того, закликали українських письменників на­слідувати у своїх творах європейські зразки замість російських.

Але найвидатнішим досягненням братства стала публікація в 1893 р. у львівській газеті «Правда» його славнозвісного кредо — «Декларації віри молодих українців». Цей рішучий документ, пройнятий наступальним націоналізмом, дошкульно кри­тикував українофілів за їхню інтелектуальну залежність від російської культури. Його автори впевнено проголошували про свій намір стати тим, ким ніколи не було старше покоління, тобто істинно українською інтелігенцією. На доказ своєї «українськості» вони зобов'язувалися розмовляти виключно українською мовою, ви­ховувати в «українському дусі» своїх дітей, вимагати викладання в школах україн­ської мови й при кожній нагоді боронити українську справу. В царині політики їхньою метою було цілковите визнання українців як окремого народу в межах демо­кратичної федеративної Росії. Однак, попри всі ці сміливі ідеї та активізацію куль­турної діяльності, братство домоглося незначних конкретних результатів і неза­баром розчинилося в інших українських політичних угрупованнях.

Урешті-решт глухий гомін невдоволення, поява новостворених груп, а також зростання чисельності учасників громад змусили старших діячів українського руху по тривалій перерві 1880-х років знову діяти. У 1897 р. з ініціативи Антоновича й Кониського вони вирішили утворити підпільну організацію, що об'єднала б усіх ук­раїнських активістів імперії. Внаслідок цього постала «Всеукраїнська загальна орга­нізація» (ВЗО), що являла собою федерацію близько 20 громад, багатьох студент­ських груп та окремих осіб на чолі з консультативним комітетом у Києві. За да­ними таємної поліції, активних членів організації налічувалося близько 450, 100 з них діяли в Києві. Як завжди, одним із перших кроків цієї організації стала спроба надрукувати у пресі «Послання до українців». Це стало, зокрема, причиною заснування в Києві книговидавництва ВЗО й книгарні. Вона також улаштувала свят­кування річниць народження Т. Шевченка та інших видатних українських письмен­ників, що сприяло піднесенню морального духу українців. Особливо знаменними були святкування ювілеїв І. Котляревського в 1903 р. та М. Лисенка у 1904 р., в яких взяли участь кілька тисяч представників української інтелігенції, в тому числі із За­хідної України. Для допомоги тим, хто зазнавав переслідувань поліції за українську патріотичну діяльність, ВЗО заснувала спеціальний фонд. Поява ВЗО свідчила про те, що старше покоління українців усвідомлювало необхідність самоорганізації, проте характер її діяльності вказував на небажання відмовитися від культурництва й перейти до політичної роботи. Відтак наприкінці XIX ст. українці все ще не мали того, що вже мали інші меншості, скажімо, євреї та поляки,— тобто політичної партії.

Революційна українська партія (РУП). І знову саме в Харкові ініціативу взяла група студентів, до якої входили Л. Мацієвич, Юрій Коллард, О. Коваленко та сини кількох старих українофілів — Дмитро Антонович, Михайло Русов, Д. По­знанський. У січні 1900 р. вони заснували Революційну українську партію — тісно згуртовану конспіративну групу. Метою цієї першої у Східній Україні політичної партії було об'єднання різних поколінь і класів у боротьбі за національні права й соціальну революцію. Особливо прихильно відгукнулися на ініціативу харківської групи студенти. До 1902 р. діяло вже шість організацій — у Києві, Харкові, Полта­ві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі, координованих центральним комітетом. До партії також входило багато менших груп студентів гімназій та університетів. Для полегшення реалізації видавничої програми, що становила обов'язкову складову діяльності партії, були засновані закордонні бюро у Львові — в Галичині та Чернів­цях — на Буковині. РУП публікувала два періодичних видання — «Гасло» та «Селя­нин», які таємно провозилися до Російської України й ставили собі за мету політизувати селянство.

Незабаром партія наштовхнулася на перешкоди — власне тоді, коли вона вда­лася до спроби чіткіше сформулювати свою програму. З самого початку постала про­блема: що з революційної точки зору заслуговує на більшу увагу — національне чи соціально-економічне питання? Спочатку з опублікованого партією памфлету «Са­мостійна Україна» (автор — палкий націоналіст Микола Михновський) випливало, що національне питання привертало до себе "велику увагу її членів. Проте згодом, з метою поширення своїх впливів поза межі первинного ядра «свідомих українців» на селянство, РУП дедалі частіше зверталася до соціально-економічних питань. До того ж багато ЇЇ членів стали на позиції марксизму, поступово перетворюючи партію на соціально-демократичну організацію.

У ході цих змін між членами РУП виникла напруженість. Більшість на чолі з Ми­колою Поршем і його товаришами Володимиром Винниченком та Симоном Петлю­рою вважали, що ця організація має бути національною партією, до якої входили б виключно українці і яка поєднувала б націоналізм із марксизмом. Інші ж (головним виразником їхніх поглядів виступав Мар'ян Меленевський) хотіли, щоб РУП відки­нула свою національну орієнтованість, ставши автономною організацією Російської соціал-демократичної партії, що представляла б усіх робітників України, незалежно від їхньої національності.

Тепер слід коротко зупинитися на фракціях. Радикально настроєна інтелігенція вела запеклу боротьбу з царським самодержавством, яке перешкоджало форму­ванню атмосфери толерантності, необхідної для відкритого й спокійного обговорення різноманітних думок. Ця боротьба не давала розвинутися таким західноєвропей­ським засадам, як мистецтво політичних компромісів і правління більшості. Відтак на всіх ділянках революційного руху поширеним явищем стала фракційність. Коли одна група революціонерів не погоджувалася з іншою, вона, як правило, залишалась на своїх позиціях, фанатично звинувачуючи ідеологічних опонентів у кращому випад­ку в дурості, а в гіршому — в реакційності. Тоді, впевнена в своїй правоті, ця група рвала зв'язки з первинною організацією й засновувала власну фракцію. Часто пре­зирство до колишніх товаришів було таким же сильним, як і ненависть до царського режиму.

Українці не являли собою якогось винятку в цій тенденції, про що свідчать розко­ли, які виникли в РУП. У 1902 р. під впливом націоналістичних настроїв Михновського від партії відкололася невелика група й заснувала крихітну за чисельністю Українську народну партію. Через два роки з РУП вийшла значна частина її чле­нів, що підтримували Меленевського, й приєдналася до російських соціал-демокра­тів. Фракція Меленевського (вона називалася «Спілка») мала за мету перетвори­тися на марксистську партію на Україні у складі російської організації. Ті, що лишилися в РУП, перейменували себе на Українську соціал-демократичну робіт­ничу партію й надалі намагалися поєднувати марксизм і націоналізм.

Характерним аспектом діяльності РУП були її стосунки з іншими неукра­їнськими марксистськими партіями. У взаєминах із Російською соціал-демократичною партією українські марксисти знайшли підтвердження своїм давнім підозрам — а саме тому, що російські революціонери поділяють із царським урядом схильність до централізму. Раз за разом, коли РУП намагалася налагодити з Ро­сійською соціал-демократичною партією робочі стосунки, обговорення тих чи інших питань завжди заходили в глухий кут через небажання надати українській органі­зації автономного статусу. Зате з Польською соціалістичною партією й особливо з єврейським Бундом РУП підтримувала прекрасні стосунки. Це відбивалося у кри­тиці з боку РУП дискримінації євреїв в імперії, а також у підтримці Бундом намагань українців добитися автономії в складі Російської соціал-демократичної партії.

Помірковані. РУП не лише поклала початок іншим партіям, а й змусила помірко­ваних українців, об'єднаних у ВЗО, до кроку, якого вони довго уникали. У 1904 р. з ініціативи Євгена Чикаленка ВЗО проголосувала за перетворення на ліберальну партію, що ставила метою встановлення конституційного правління, проведення со­ціальних реформ, здобуття повних національних прав для українців у межах федера­тивної Російської республіки. Зробити цей крок значною мірою штовхали побою­вання,, що молоді, радикально настроєні соціалісти, підпорядкувавши собі україн­ський рух, спрямують його в таке річище, де буде важко пливти респектабельним професорам, урядовим чиновникам та земцям. Як і належало чекати, навколо цього стали виникати ідеологічні сутички й фракційні розколи. Щоб заспокоїти своїх лівих членів, ліберальна партія перейменувалася на Українську радикально-демо­кратичну партію. Але попри зміну назви вона за суттю лишалася ліберальною пар­тією, дуже подібною до російських кадетів.

Таким чином, до 1905 р. український рух значно зріс. У ньому розвинувся цілий ряд партій, що пропонували широкий діапазон способів вирішення національних, політичних та соціально-економічних проблем України. Але всі ці партії, як і раніше, складалися переважно з інтелігенції, й між ними постійно точилися чвари. До того ж, оскільки майже вся українська інтелігенція трималася лівих поглядів, консерватив­на точка зору в українському політичному спектрі не була представленою, що зму­шувало українців відповідних переконань вступати до російських консервативних партій. Але попри всі ці недоліки не підлягало сумніву, що український рух нарешті вийшов за межі культурництва, вступивши в нову, політичну стадію свого розвитку.

Революція 1905 р.

Перша російська революція почалася у «криваву неділю» 22 січня 1905 p., коли у Петербурзі поліція розстріляла велику мирну демонстрацію робітників, які йшли з іконами й портретами царя на чолі з попом-українцем Георгієм Гапоном. Цього дня близько 130 чоловік загинули й сотні дістали поранення. В міру того як в імперії зростали потрясіння та обурення цією подією, змінювались настрої, особливо селян і робітників, до того відданих цареві. Його образ як доброзичливого благодійника було безповоротно заплямовано, і всі з цілковитою ясністю побачили абсолютне бан­крутство властей. Загальний гнів проти уряду швидко перетворювався на симпатію до революціонерів, на готовність до протесту.

Протягом наступної весни й літа країну охопила наростаюча хвиля страйків. Її апогеєм став величезний загальний жовтневий страйк, в якому взяли участь близько 2 млн. робітників, із них 120 тис. на Україні. Водночас по селах швидко поширювалася хвиля заворушень, що, як правило, зводилися до розграбування і спалення маєтків ненависних поміщиків. Навіть в армії вибухали повстання, найвизначнішим із яких був заколот на панцернику «Потёмкин» в одеському порту. Відмовившись виконати наказ стріляти у страйкарів на березі, екіпаж «Потёмкина», що складався переважно з українців на чолі з вихідцем із Харківської губернії Опанасом Матюшенком, повстав і захопив владу на кораблі. Серед небагатьох офіцерів, котрі приєдналися до повсталих, був О. Коваленко — один із провідних членів РУП.

В умовах наростаючого тиску цар Микола II неохоче погодився на поступки. Кульмінаційним моментом став знаменитий Маніфест 17 жовтня, за яким цар дару­вав своїм підданим усі громадянські права, пообіцявши скликати парламент, або Ду­му. Йшлося до того, що імперія от-от мала стати конституційною монархією.

Вплив революційних подій на Україну. Українському рухові революція принесла два докорінних покращення: вона нарешті поклала кінець ненависній урядовій полі­тиці заборони української мови й дозволила українцям організаційно об'єднуватися. Результати були негайними і вражали своїми масштабами: якщо в листопаді 1905 р. існувала лише одна українська газета, то на початок 1906 р. їх налічувалося вже 17. Число видавництв із двох підстрибнуло до 17, з яких 13 знаходилися в Києві. Майже в кожному місті з'являлися громади, або українські клуби, як їх тепер називали. По селах поширювалися «Просвіти» — культурні заклади, що створювалися на зразок однойменних організацій у Галичині. Перша на Східній Україні «Просвіта» виник­ла наприкінці 1905 р. у Катеринославі, а до середини 1907 р. по великих містах України їх налічувалося 35, причому кожна мала численні філії в сусідніх селах. Були свої «Просвіти» й у емігрантів на Далекому Сході. Однак навіть у розпал рево­люції уряд обмежував поширення й координацію діяльності таких товариств. Ось як це пояснювалося в одному з документів: «Враховуючи, що засоби, якими «Про­світи» намагаються впливати на народ, є в теперішній неспокійній ситуації дуже небезпечними... а також пам'ятаючи про те, що Малоросія є частиною єдиної Ве­ликоруської держави й те, що тепер не можна допустити пробудження національної та політичної свідомості малоросійського народу... адміністрація губернії вирішила відмовити в реєстрації українського товариства «Просвіта».

Повсюдно виникали кооперативи, які звичайно очолювали українські діячі: в Київській губернії їх кількість виросла з трьох у 1904 р. до 193 у 1907, на По­діллі — з 18 в 1905 р. до 200 у 1908, а в Харківській губернії — з двох у 1905 р. до 50 у 1907. Стало остаточно очевидним, що із скасуванням обмежень український рух виявив набагато більший потенціал, ніж можна було сподіватися.

Хоч революція застала українські партії, як і всі партії в імперії, зненацька, вони розгорнули активну діяльність, щоб скористатися цим вибухом. Найенергійніше діяла «Спілка» — українська частина Російської соціал-демократичної партії, що під­тримувала меншовиків. Особливо успішно вона мобілізувала на страйки та демон­страції селян, масово залучаючи їх до своїх лав. Менших успіхів у розширенні своєї соціальної бази досягла Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), наступниця РУП. Твердження її прибічників, що число членів УСДРП під час революції сягнуло 3 тис, були, напевно, перебільшеними. Однак знаменним кро­ком в її діяльності й жестом доброї волі щодо єврейського Бунду стала організація кількох загонів у Полтаві та Лубнах для забезпечення порядку і захисту єврей­ських громад від погромів. Українські ліберали робили мало спроб вийти за межі інтелігенції. Проте з проведенням весною 1906 р. виборів до Державної думи їхній вплив посилився.

Переламний момент революції настав на початку 1906 p., коли поступки царату спричинилися до розколу серед революціонерів. Задовольнившись гарантіями кон­ституційного правління, ліберали погодилися взяти участь у виборах до Думи. Але радикали вирішили їх бойкотувати, стверджуючи, що соціалістична революція ще не закінчилася. Внаслідок цього такі найсильніші українські партії, як «Спілка» та УСДРП, своїх кандидатів не висунули, обраною виявилася лише жменька укра­їнських лібералів. Проте значну кількість українців обрали за мандатами російських партій. Із 497 членів І Думи депутація України включала 63 українців, 22 ро­сіян, п'ятьох поляків, чотирьох євреїв і одного німця. Коли зібралася Дума, українці швидко організували парламентський клуб із понад 40 депутатів для обстоювання своїх інтересів.

Українці в Думі добивалися насамперед більшої автономності для своєї країни. Українське селянство дещо несподівано всім серцем підтримало цю вимогу. Не менш популярною була вимога українізації освіти, особливо на початковому рівні. Але уряд, відчуваючи себе дедалі впевненіше, відкинув їх. Його представники вважали, що надання українцям більшої автономії розпалить у них апетит до незалежності. Міністр внутрішніх справ Дурново повідомляв Миколу II: «Слід сподіватися, що під впливом революційної пропаганди селяни цієї губернії (Полтавської.— Авт.) приймуть резолюцію про відокремлення України від Росії, що спирається на принцип автономії».

Миколі II так мало припали до вподоби перші спроби парламентського правління, що він скористався своїми прерогативами й розпустив І Думу через 72 дні після и скликання. Лише ввівши обмеження права голосу на користь більш консерватив­них і маєтних класів, цар отримав у складі III і IV Дум ту більшість, яка могла його задовольнити. Як і належало сподіватися, будучи орієнтованими вліво, всі українські партії не потрапили до складу наступних Дум, і українське питання, таким чином, майже цілком ігнорувалося.

Післяреволюційна реакція. У 1907 p., спираючись на консервативну більшість у Думі, уряд був готовий до наступу проти «революційних ексцесів». Було проголо­шено надзвичайний стан і суворо заборонено всі демонстрації. По всій імперії вводилися військові трибунали, які засуджували до страти сотні революціонерів і повста­лих селян. Політичні партії були вимушені піти в підпілля, а їхні найбільш знані вожді, включаючи багатьох старих діячів РУП, утекли за кордон. Один за одним роз­пускалися українські клуби. Дозволялися лише «Просвіти», діяльність яких зводи­лась до постановки п'єс, та кілька наукових товариств. Українські періодичні видан­ня, що в такому розмаїтті з'явилися у 1905 p., практично зникли, а всякі розмови про українізацію освіти тепер викликали з боку властей відверте глузування.

Антиукраїнська політика уряду знаходила активну підтримку в певних верст­вах російського суспільства. Знаменитий ліберал Петро Струве в 1908 р. написав низку статей, в яких обстоював необхідність підтримувати ідею «Великой России» й гостро критикував український рух за відсутність патріотизму. В міру того як у роки перед першою світовою війною російський націоналізм набирав шовіністичного забарвлення, дедалі частіше багато росіян дивилися на діячів українського руху як на прибічників «зрадницького сепаратизму», або, вживаючи улюблене слово українофобів, як на «мазепинців». Уперто поширювалися чутки, наче провідні укра­їнські діячі таємно оплачувалися німцями та австрійцями.

Деякі російські газети на Україні, як, наприклад, «Новое Время» та «Киевлянин», постійно застерігали читачів від «небезпеки» українства. У 1908 р. в Києві був засно­ваний «Клуб русских националистов», що ставив перед собою мету «вести суспіль­ну й культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави на Україні».

Але українці мали й прибічників. У 1911 р. на Всеросійському з'їзді працівників земств у Москві представники Харківського й Полтавського земств рішуче виступи­ли за впровадження в початкових школах української мови. Земства на Україні взагалі підтримували розвиток української культури. В академічних колах україн­ський рух захищали такі відомі російські вчені-філологи, як Олексій Шахматов, Федір Корш, Іван Бодуен де Куртене. Особливо рішуче підтримував вимоги укра­їнської автономії палкий теоретик сіонізму Володимир Жаботинський з Одеси. Однак ці доброзичливці становили рідкісні винятки серед загальної ворожості російського суспільства та царського уряду до українського руху в роки, що передували першій світовій війні.

Розвиток культури

В історії української культури період з 1861 по 1914 р. був надзвичайно плідним. Значною мірою завдяки великим соціальним, економічним і політичним змінам, які відбувалися в цей час, з'явилися творчі сили, що попри урядові репресії досягли насправді чудових здобутків. Вибух творчої снаги спостерігався у житті всієї імпе­рії — цей період часто називають срібним віком російської культури. Енергія, що за­родилася в Петербурзі та Москві, без сумніву, справляла стимулюючий вплив на Україну. Те, що з'являлося в науці, літературі й мистецтві Росії та України, гідно перегукувалося з аналогічними зрушеннями в Західній Європі. Однак, як і багато іншого в Російській імперії, розвиток культури на Україні був явищем контрастним: у той час як тонкий прошарок суспільства користувався благами вищої освіти, систе­ма якої ставала дедалі розгалуженішою, й був за своїм культурним розвитком на європейському рівні, переважна більшість населення країни лишалася неписьмен­ною і далекою від культури.

Освіта. Якщо у XVIII ст. рівень загальної освіти українців був предметом їхньої гордості, особливо на Лівобережжі, то в XIX ст. він став просто жахливим. Про масштаби цієї катастрофічної деградації свідчить такий факт: якщо в 1768 р. у трьох найбільших волостях Чернігівської губернії одна початкова школа припадала на кож­них 746 жителів, то у 1876 р.— вже на 6750. До занепаду освіти насамперед спричи­нилися впровадження кріпосного права та переконаність уряду і дворян у тому, що освіта кріпакам не потрібна. Ті ж початкові школи, що діяли у XIX ст., були переваж­но церковнопарафіяльними, і їхнє існування залежало від внесків зубожілого селянства.

Становище дещо поліпшилося після скасування кріпацтва в 1861 р. і особливо у 1870-х роках, коли відповідальність за розвиток загальної освіти взяли на себе зем­ства. Земські шкільні комітети, що нерідко складалися з людей прогресивних поглядів і покривали 85 % шкільного бюджету, сприяли спорудженню нових шкіл, удоско­наленню методики викладання й замість зубріння релігійних текстів упроваджували такі дисципліни, як математика, історія, географія.

Підвищився також рівень вчителів, багато з яких були ідеалістично настроєни­ми університетськими випускниками. Проте й надалі тут лишалися серйозні пробле­ми. Оскільки навчання було необов'язковим, близько двох третин селян замість школи посилали своїх дітей працювати в поле. Незважаючи на заклики земств та ви­кладачів уряд відмовився дозволити навчання в початкових школах українською мовою, виразно дискримінуючи тим самим українських учнів. Нарешті, на Право­бережжі, де земства з'явилися аж у 1911 p., покращення в освіті були мінімальними, а культурний рівень цього краю — найнижчим у всій Європейській частині Росії. Звісно, рівень письменності на Україні був неоднаковим: якщо серед сільського насе­лення лише близько 20 % вміли писати й читати, то в містах ця цифра сягала 50, а серед робітників Києва і Харкова — аж 60 %.

Значні зрушення відбувалися в системі середньої освіти, яку утворювали голов­ним чином гімназії. їх існувало кілька типів: більшість пропонували семирічний курс, інші — неповний чотирирічний, деякі ж являли собою гімназії класичного типу, де велика увага приділялася вивченню грецької, латинської мов і логіки; ще в інших — сучасним європейським мовам, точним наукам і математиці. У 1870 р. були офіційно впроваджені жіночі гімназії для підготовки вчительок. Майже кожне губернське міс­то й навіть багато повітових мали свої гімназії, й на 1890 р. по всій Україні їх налі­чувалося 129. Однак такі темпи ледве задовольняли справжні потреби.

Із заснуванням у 1865 р. Одеського університету число університетів на Україні зросло до трьох. Загальна кількість студентів у них збільшилася з 1200 у 1865 р. до 4 тис. у 1890-х роках. Значних змін також зазнав соціальний склад студентів: у 1865 р. понад 71 % із них були дворянськими синами, а в 1890-х роках понад 60 % — дітьми священиків, міщан і купців. Нарешті, у 1878 p., доступ до університе­тів отримали жінки. В останні десятиліття XIX ст. в університетах України, що славилися своїм високим престижем, найважливішими аспектами життя поряд з ака­демічними були й політичні. У 1884 р. уряд, стурбований тим, що університети слу­жать сприятливим середовищем для радикалів, суворо обмежив їхню автономність, що спричинилося до хвилі студентських страйків та інших акцій протесту. Після 1905 р. українські студенти почали кампанію за впровадження в університетах українознавчих дисциплін. На 1908 р. вони досягли певних успіхів у Харківському та Одеському університетах, де, крім викладання українських курсів, було засновано й кілька українознавчих кафедр. Викладацький же склад Київського університету, відомий своєю консервативністю, затято відмовлявся погодитися з вимогами україн­ців. Коли всю імперію охопила післяреволюційна реакція, були скасовані навіть ті ук­раїнські курси, що були у Харкові та Одесі.

Наукові досягнення. З одного боку, натхнені блискучими науковими відкриттями початку XIX ст., а з іншого, відкидаючи емоційність романтизму й туманну метафізичність ідеалізму, інтелектуали Російської імперії наприкінці XIX ст. звернулися до позитивізму, що обіцяв дати конкретні й достовірні докази й виміри фізичних та суспільних явищ. Розвиткові цього напряму сприяло те, що в російських універ­ситетах надавали великого значення лабораторним дослідам, які стимулювали ви­кладачів і студентів працювати спільно над вирішенням наукових проблем. Це особ­ливо стосувалося таких точних наук, як хімія, фізика, геологія, ботаніка, біологія, а також математика. Іншою причиною зростаючої популярності точних наук (на противагу гуманітарним та суспільним) було те, що вони навряд чи могли привести до ідеологічних конфліктів із невсипущим урядом.

До вчених всеросійської, навіть європейської слави, які працювали на Україні, належать М. Умов — засновник київської школи теоретичної фізики, М. Бекетов — оригінальний учений-хімік із Харківського університету, О.Ляпунов — математик

із Харкова, ембріолог О. Ковалевський, про роботи якого схвально відгукувався Чарльз Дарвін, І. Мечников, що разом із М. Гамалією заснував у 1886 р. в Одесі першу в імперії лабораторію з мікробіології. Хоч серед провідних учених України і були українці, росіяни все ж становили непропорційно велику кількість. Це частко­во пояснюється тим, що в університетських містах переважали росіяни, для яких вищі учбові заклади були куди доступнішими.

Зате вплив українців більше відчувався у суспільних науках. Серед істориків, що вивчали минуле України не як складової Російської імперії, найславетнішим був Володимир Антонович — людина обдарована, енергійна й широкоосвічена; одним із багатьох видатних його учнів був Михайло Грушевський. Серед інших відомих укра­їнських істориків слід назвати Олександра Лазаревського, Олександру Єфименко та Дмитра Багалія. Навіть такі російські історики на Україні, як Геннадій Карпов та Михайло Володимирський-Буданов, приділяли велику увагу історії землі, на якій вони жили, хоч їхні концепції (й цього слід було сподіватися) докорінно відрізня­лися від концепцій їхніх українських колег. До видатних українських учених в інших галузях належить правознавець Олександр Кістяківський, економісти Микола Бунте та Михайло Туган-Барановський, мовознавець Олександр Потебня.

Діяльності вчених на Україні значно сприяли численні наукові товариства, ко­місії, часописи, а також бібліотеки, архіви, що з'явилися після 1861 р. Очолювана протягом 10 років невтомним Антоновичем Археографічна комісія, що існувала з 1843 по 1917р., опублікувала десятки томів архівних документів із минулого Украї­ни. У 1873 р. історичне «Товариство Нестора-Літописця» зайнялося вивченням української історії, а у 1882 р. українофіли «Старої громади» заснували «Киевскую Старину» — цінний часопис українських студій (виходив російською мовою). Після революції 1905 р. виникло Київське наукове товариство, що відкрито заявило про свої наміри розвивати й популяризувати різноманітні галузі знань, користуючись українською мовою. Кількість його членів швидко росла — з 54 у 1907 р. до 98 у 1912 й до 161 у 1916 р. Проте уряд усе ще знаходив способи обмежувати видання українських книжок. Унаслідок цього з 5283 книг, що вийшли друком у 1913 p., тільки 176 були україномовними.

Розвиток літератури. Як не дивно, але українська література не лише вижила, а й розцвіла — незважаючи, а може й у відповідь, на репресії, які позначили період з 1876 до 1905 р. Із зростанням числа випускників університетів збільшувалися також кількість авторів та коло читачів. До того ж галицька преса надавала східноукраїн­ським письменникам широкі можливості обминати царську цензуру. Далеко позаду лишилася пора, коли українська література початку XIX ст. спиралася на купку авторів і читачів. Свідченням цього стали урочистості навколо відкриття пам'ятника І. Котляревському в Полтаві у 1903 р., в яких взяли активну участь тисячі пред­ставників української інтелігенції та десятки західноукраїнських письменників.

До бурхливого розвитку української літератури також спричинилося успішне освоєння нових літературних стилів. У другій половині століття поступово занепав романтизм, що справляв великий вплив на розвиток української літератури по­чатку XIX ст., із властивими йому зосередженістю на національній неповторності народу, замилуванням фольклором, захопленням історією, увагою до національної мови. Під впливом утопічних ідей таких французьких мислителів, як Огюст Конт, та палких виступів таких російських літературних критиків, як Микола Чернишевський, спостерігаючи злиденне життя села й фабрики, письменники по всій Російській імперії тепер доходили висновку, що гасло «мистецтво задля мистецтва» втратило будь-які виправдання. Змушені використовувати мистецтво для викриття зла й несправедливості суспільства в надії, що це сприятиме його вдосконаленню, письменники звернулися до нового літературного методу — реалізму.

Все ще зберігаючи певні елементи романтизму, зокрема зосередженість на жит­ті селян, український реалізм нарешті сягнув за межі етнографічності, розпочавши дослідження соціальних і психологічних проблем. Одним із перших письменників-реалістів був Іван Нечуй-Левицький, котрий описував зміни в українському селі після скасування кріпацтва. У прозі Нечуя-Левицького часто проступало відчуття зрадженості, гіркого здивування з того, що замість полегшення жити ставало дедалі тяжче. Один із героїв його повісті «Кайдашева сім'я» питає: чому світ Божий такий гарний та веселий, а життя людей таке страшне? Причиною надзвичайних злиднів, темноти, забобонів і морального занепаду на селі була, на думку Нечуя-Левицького, величезна нерівність між багатими й бідними, насаджена чужим вій­ськово-бюрократичним «московським» режимом і особливо його системою освіти.

Ще проникливіший опис життя селян дав Панас Мирний (Рудченко). На від­міну від Нечуя-Левицького він не обмежився аналізом соціальної нерівності, а гли­боко досліджував те, який психологічний вплив справляє на людину несправедли­вість. У повісті «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» він простежив, як зло породжує зло. Герой твору — чесний, але бунтівний селянин Чіпка — у відповідь на образи, гноблення та обман відкидає свої традиційні цінності, перетворюючись на запеклого

бунтаря, моральний нігілізм якого проривається у фразі: «Якби я міг, то знищив би весь світ... щоб натомість постав новий і кращий». Іншим представником реалістич­ного напряму був Анатоль Свидницький, який в романі «Люборацькі» простежив вплив на кілька поколінь української священницької родини чужої культури, зокрема польської та російської.

Набагато складніше класифікувати численних поетів цього періоду. До найвидатніших із них належали Степан Руданський — письменник надзвичайно талановитий, що прославився своїми дотепними, гострими й афористичними «співомовками», Лео­нід Глібов — автор популярних байок, Павло Грабовський, який за свої вірші, спов­нені ненависті до царського режиму, був засуджений до заслання в Сибір, де він провів більшу частину життя.

З появою на зламі століть нової генерації авторів чимраз частіше робляться спроби піти далі негнучких утилітарних меж реалізму й удатися до модерністських прийомів в описі особистих переживань. Найяскравіше цей підхід відбився у твор­чості двох провідних літературних постатей Східної України цього періоду — про­заїка Михайла Коцюбинського та поетеси Лесі Українки. В повісті «Фата Морга­на» Коцюбинський торкається традиційної теми соціальних злиднів на селі. Проте висвітлюється вона у надзвичайно новаторський спосіб. Вживаючи слова, подібно тому, як художник-імпресіоніст користується фарбами, він створює відчуття три­вожного й напруженого чекання, що приводить людину до стану жаху, ненависті й паніки. В повісті «Тіні забутих предків» описується реальний і міфічний світ гуцуль­ського села, невпинна взаємодія між свідомим і підсвідомим у людині.

Лариса Косач-Квітка, що писала під псевдонімом Леся Українка, народилася в одній з найкультурніших родин на Україні: її матір'ю була відома письменниця Олена Пчілка, її дядько — славетний Михайло Драгоманов, серед родичів були композитор Микола Лисенко та драматург Михайло Старицький. Блискуче освічена жінка, яка, крім української та російської, володіла французькою, іспанською, англій­ською, німецькою, грецькою та латинською мовами, а також відвідала не одну країну Європи, вона потерпала від тяжкої недуги, що сповнювала кожен день її життя стражданням.

Тому гідними подиву є надзвичайно надихаюча сила, енергія й оптимізм, якими промениться її глибока й витончена поезія. Ці настрої, зокрема, виражені у вірші «Contra spem spero» («Без надії сподіваюсь»). У ранніх ліричних збірках Лесі Укра­їнки, наприклад, «На крилах пісень» та «Думи і мрії», ще відчувається вплив Т. Шев­ченка. Та поступово поетеса звертається до нових мотивів, що не замикаються на суто українській проблематиці, а свідчать про її бажання охопити загально­людські проблеми. Цей новий підхід виявився в «екзотизмі» її поезії, опертої на теми Стародавньої Греції, Палестини, Єгипту, революційної Франції та середньовічної Німеччини, а також у порушенні таких проблем, як конфлікт між владою та свобо­дою, суперечлива природа кохання, взаємини між поетом і народом. Драматична пое­ма «Лісова пісня» із вражаючою художньою силою описує конфлікт між високим ідеалом і похмурою дійсністю.

Іншим прикладом відходу від орієнтованого на селянське життя реалізму була творчість Володимира Винниченка — чи не найпопулярнішого українського письмен­ника й драматурга дореволюційної доби. У таких ранніх реалістичних творах, як «Голота» й «Краса і сила», він змальовує життя мешканців провінційних містечок та наймитів у світі відмираючих сільських звичаїв і занепадаючої моралі. Більш нова­торським було його висвітлення таких надзвичайних для української літератури героїв, як революціонери, що потрапляють у психологічно складні (хоч і дещо штуч­ні) ситуації, як, зокрема, в романі «Зіна». Однак найулюбленішою для Винниченка є постать егоїста-циніка (з найбільшою силою зображена у «Мемуарах кирпа­того Мефістофеля»), який, щоб до кінця лишатися чесним перед собою, ладен на будь-який злочин за умови, що його вчинки відповідають його почуттям, пере­конанням і волі.

Якщо додати до вже згаданих ще й західноукраїнських письменників — Василя Стефаника, Ольгу Кобилянську та неперевершеного Івана Франка, стане зрозумілим, що навіть за західноєвропейськими стандартами українська література була пред­ставлена авторами, які вражали різноманітністю таланту. Так на зламі століть укра­їнська література, яка ще покоління тому виборювала собі право на існування, посіла належне місце серед великих слов'янських літератур.

Театр. Особливо популярною цариною української культури того періоду був театр. Глибоко занурений на своєму початковому етапі в українську етнографію, він пропонував привабливе поєднання акторської гри та співу. Вирішальним чинни­ком його розвитку й однією з небагатьох поступок режиму українському рухові став дозвіл користуватися на сцені українською мовою, що його дав уряд у 1881 р. Завдяки цьому театр залишався єдиним середовищем, у якому українська культура могла розвиватися більш-менш вільно, тому він швидко зосередив у собі велику творчу енергію. Вплив театру виходив за художні рамки, оскільки в душі багатьох українців іскра національної гордості й самосвідомості часто спалахувала саме під час перегляду п'єси, що талановито виконувалася рідною мовою.

У 1881 p., майже одразу після рішення уряду, Марко Кропивницький заснував у Єлисаветграді перший професійний український театр. Через рік трупа налічу­вала 100 акторів. У 1890-х роках існувало принаймні п'ять професійних труп, що виступали по всій імперії; кожна з них могла похвалитися репертуаром від 20 до ЗО п'єс. Театр, без сумніву, далеко відійшов від того стану, в якому він перебував у 1860-х ро­ках, коли міг спиратися лише на кілька українських п'єс, як, зокрема, «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка та «Запорожець за Дунаєм» І. Гулака-Артемовського.

Заслуга швидкого розвитку театру належить таким талановитим, енергійним та підприємливим діячам, як Старицький, Кропивницький, і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського й Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором, режисером і організатором, а Карпенко-Карий — ще й драматургом. Провідною «зіркою» українського театру була Марія Заньковецька.

В ідеологічному, культурному, а також економічному та соціальному відношен­нях кінець XIX ст. був періодом наростаючих змін. Традиційний устрій починав розвалюватися на всіх рівнях, і скрізь проступали ознаки пошуків нових шляхів. Особливо помітно це відбилося в чимдалі серйознішому зацікавленні інтелігенції ідеологією. На Україні на передній план вийшли дві головні ідеологічні течії — націоналізм та соціалізм. Чим глибше коріння вони пускали, тим більшого значення набувало питання про взаємини між ними. Багато українських діячів усвідомили, що національний рух, позбавлений соціалістичного виміру, мав невеликі шанси сягнути поза обмежені культурницькі рамки. Одночасно чимало українських соціалістів ро­зуміли, що, ігноруючи національне питання, соціалізм на Україні лишатиметься су­спільним рухом зі слабким корінням, рухом, котрий охоплює переважно неукраїнців. Намагання (зокрема РУП) поєднати ці дві ідеології не дали взаємоприйнят­них результатів, і зі вступом українців у XX ст. ця проблема лишалася нерозв'яза­ною.

Реакція українців

Якщо 1848 рік був кульмінацією українського руху в Галичині, то 1860-ті роки стали, без сумніву, його спадом. Поступки Відня полякам вразили й здивували укра­їнців. Під час революції 1848 р. вони змагалися з поляками як з політично рівними собі, тепер же українці виявилися цілком підпорядкованими їм. Із покоління в по­коління вони вірили, що непохитна відданість Габсбургам гарантувала їм під­тримку династії, але у 1867 р. з болем зрозуміли, що це були помилкові припущення. Нова політична ситуація в Галичині показала, що перед представниками української верхівки з середовища священиків, яких звичайне* називали «старими русинами», лежало похмуре майбутнє. Крім того, що Відень виявився ненадійним, його міць і престиж значно послабшали внаслідок недавніх політичних поразок. Поляки ж бу­ли сильними, як ніколи. А в середовищі власного народу українські вожді бачили тіль­ки маси убогих і неписьменних селян. Переживаючи глибоку кризу віри у власні сили, вони стали шукати нові джерела підтримки.

Русофіли. У 1860-х роках інтереси й надії багатьох освічених українців зосере­дилися на Росії. У цьому не було несподіванки: адже саме в цей час різні слов'янські народи, такі як чехи, серби і болгари, котрі зазнавали тяжкого гніту німців та турків, також спрямували свої погляди до близького слов'янського народу — росіян — у пошуках допомоги. Дбаючи про власні цілі, Росія сприяла слов'янофільським тенденціям, налагоджуючи з цими «спорідненими» народами культурні зв'язки й підтримуючи їх фінансово. Одним із перших і найпалкіших російських культурних місіонерів був Михайло Погодін — відомий історик консервативних поглядів, який у 1835 р. відвідав Львів і зав'язав контакти з українською інтелігенцією. Хоч у той час

його проросійська агітація не мала помітних наслідків, вона стала приносити плоди в атмосфері 1860-х років.

Першим у Галичині новонаверненим русофілом став Денис Зубрицький — історик, один із нечисленних українських дворян. Завдяки його власним старанням та намаганням невтомного Погодіна до цієї течії вдалося прилучити інших освіче­них українців і серед них — Якова Головацького, одного з членів «Руської трійці». Однак вирішального прориву в Галичині русофільство домоглося під кінець 1860-х років, коли його догмати прийняло так зване Святоюрське коло греко-католицького вищого духовенства. Відтак русофільство швидко поширилося на більшість духо­венства, й до кінця XIX ст. священики являли собою його основну соціальну базу. Користуючись підтримкою значної частини західноукраїнської верхівки, русофіль­ство стало відігравати провідну роль в культурному й політичному житті Східної Га­личини, Буковини і Закарпаття.

Русофільство приваблювало «старих русинів» не лише завдяки слов'янофільській пропаганді та розчаруванню Габсбургами, але ще й тому, що багато ветеранів подій 1848 р. вважали, ніби вистояти у змаганні з поляками можна лише спираючись на Ро­сію. Важливу роль відігравала також і суспільна психологія. Навіть випадковий спо­стерігач ясно бачив, що українська духовна еліта страждала від комплексу етніч­ної та соціальної неповноцінності. Як і кожна еліта, вона прагнула визнання й пре­стижу. Однак польська шляхта рідко пропускала нагоду підкреслити свою соціальну вищість перед греко-католицьким священством. Зрозуміло, що селянська природа українського суспільства й культури не давала жаданого престижу, а після невдач 1860-х років українство стало ще менш привабливим. Тому можливість ототож­нення з могутнім російським царем, багаточисельним російським народом і його про цвітаючою культурою відповідала глибоко затаєним потребам духовенства. Були також і прагматичні міркування: враховуючи ослабленість Австрії та могутність Росії, цілком реальну можливість того, що росіяни рано чи пізно захоплять Галичину, багато освічених українців вважали обачним раніше «всістися на російський віз».

У своєму русофільстві українці відрізнялися від чехів та інших слов'ян тим, що заходили значно далі, наголошуючи на подібності й навіть тотожності українців і ро­сіян. На думку таких провідних русофілів, як Богдан Дідицький, Іван Наумович, Михайло Качковський, а також Адольф Добрянський в Закарпатті, українці є лише окремим відгалуженням триєдиного російського народу, двома іншими складо­вими якого є великороси й білоруси. Вперше ці погляди були опубліковані у 1866 р. у таємно фінансованій російським урядом газеті «старих русинів» «Слово»: «Ми не мо­жемо більше китайським муром відділяти себе від наших братів, відкидаючи мовні, літературні, релігійні та етнічні зв'язки, що єднають нас з усім російським світом. Ми більше не є русини 1848 року; ми справжні росіяни».

Остаточно здаючи позиції 1848 p., «старі русини» демонстрували своє невір'я у здатність власними силами вистояти в культурних і, особливо важливо, в політичних змаганнях. Сутність цієї позиції виражало популярне тоді прислів'я: «Якщо нам су­дилося потонути, то краще зробити це у російському морі, ніж у польському болоті». Цей підхід мав також інші наслідки: покладаючи всі свої надії на підтримку ро­сіян, русофіли дійшли висновку про марність спроб мобілізувати українські маси. Тому їхній політичний курс став характеризуватися пасивністю та інертністю.

Але «старим русинам» бракувало відваги відкрито відкинути Габсбургів. Наго­лошуючи на своїх культурних зв'язках із Росією, вони були достатньо обачними, щоб у тій самій статті у «Слові» заявляти: «Ми є і завжди були непохитно вірними нашому августійшому австрійському монархові й славетній династії Габсбургів». Де­які, особливо вище духовенство, заходили ще далі, доводячи, ніби вони — не ро­сіяни, не українці, а окремий галицький народ. Плутана самоідентифікація, наголо­шування на своїх локальних особливостях, плазування перед можновладцями та намагання ототожнитися з могутньою Російською імперією з одночасним обстою­ванням певних регіональних відмінностей — все це, звичайно, не являло собою чо­гось нового в українській історії. В сутності, тут ішлося про західноукраїнський ва­ріант «малоросійської» ментальності, поширеної на Східній Україні.

Вплив русофільства на українців найсильніше виявлявся у царині мови. Висту­паючи з елітарних позицій, «старі русини» затято відмовлялися брати за основу української літературної мови місцевий діалект (чи, як вони його називали, «мову свинопасів і чабанів»). Вони хотіли, щоб їхня мова мала визнану літературну тради­цію й престиж, і тому в публікаціях користувалися церковнослов'янською мовою релігійних текстів з домішками польських, російських та українських слів.

Можливо, ця незграбна й штучна суміш, або язичіє, як її називали, й була пре­стижною, але правда й те, що її важко було зрозуміти, особливо селянам. Навіть ті освічені українці, які писали нею, кожен за власними безладними правилами, рідко коли нею розмовляли, воліючи користуватися польською мовою. На питання, чому саме польською, «старі русини» відповідали: «Бо малоросійська — це мова селян, а російської ми не знаємо, тому ми користуємося цивілізованою мовою поля­ків». Погляди «старих русинів» на мову були запереченням літературних принципів, що ними керувалися «Руська трійця» й ті відкриті прибічники місцевого діалекту, котрі з'явилися у 1848 р. Русофіли були такими затятими противниками народного діалекту, що навіть привітали заборону українських публікацій в Росії у 1876 р. І саме навколо питання про мову в середовищі українських студентів стала розви­ватися опозиція галицьким русофілам.

Нелегко було молодшому поколінню вступати у бій зі старшим, що вже міцно стояло на ногах. Русофіли панували майже в усіх українських закладах. В їхніх руках перебували Народний Дім, добре фінансований Ставропігійський інститут, ви­давництво «Галицько-руська матиця», а також велика частина преси, включаючи най­більшу газету «Слово». Крім того, у 1870 р. русофіли заснували політичну органі­зацію — Руську Раду, яка претендувала на роль головного послідовника справи Го­ловної Руської Ради 1848 р. і яку вони намагалися перетворити на єдиного пред­ставника всіх українців у Галичині. Так навіть серед власної еліти український рух мав рішучого й сильного противника.

Народовці. У період до революції 1848 р. саме молодь на чолі з «Руською трійцею» виступила за користування народною мовою, й попри перешкоди з боку старшого покоління не хто інший, як молодь, стала на захист розмовної мови в 1860-х роках. Подібно до «старих русинів» багато молодих західних українців звертали погляди на схід. Але якщо старше покоління підлещувалося до царя, то натхненником молоді був Шевченко. Вона не лише захоплювалася красою, енергією й силою, які він відкрив у народній мові, а й поділяла орієнтацію поета і багатьох східних укра­їнців на народ. Відтак цих західних українців звичайно називали народовцями.

Крім вікових та ідеологічних відмінностей, русофілів відрізняли від народовців і розбіжності в соціальному статусі. До перших, як правило, належали добре за­безпечені церковні та світські чиновники та інші «солідні громадяни»; інші ж переважно були студентами, молодими священиками, представниками світської інтелігенції, котра народжувалася. Однак не слід перебільшувати відмінностей, що розділяли цих два табори, які формувалися в тонкому прошарку освічених за­хідних українців. Спочатку суперечки між ними точилися майже виключно навколо питань мови й літератури. В інших питаннях прибічники обох угруповань мали спіль­ні цінності (та й походження, часто священицьке) й дивилися на ці суперечки як на розбіжності між старшими й молодшими членами однієї родини.

Проте зовнішні впливи поступово поглиблювали розрив між двома фракціями. Якщо русофіли знайомилися з творами консервативних російських письменників-слов'янофілів, то народовці жадібно читали Шевченка, Куліша і Костомарова. Ця література зближувала останніх з київськими українофілами. Особливо після про­ведення антиукраїнських заходів 1863 і 1876 pp. східноукраїнські автори стали частіше друкуватися у часописах галицьких народовців. Ці контакти утвердилися після того, як Антонович, Кониський і Куліш відвідали Галичину і, як би там не бу­ло, стали причетними до західноукраїнської політики. Під впливом ліберально на­строєних східних українців дещо розширилися інтелектуальні обрії провінційних і прив'язаних до церкви західних українців. На початковому етапі зміцнення цих стосунків демократичні та світські тенденції навіть переважали. Але інтелектуальний та ідеологічний вплив східних українців на західних мав свої межі. Коли наприкінці 1870-х років Драгоманов, перебуваючи у вигнанні, спробував прищепити їм свої космополітичні, соціалістичні та антиклерикальні думки, його «безбожний анархізм» викликав у них відразу. Багато народовців були молодими сільськими священи­ками, які прагнули розширити контакти з селом. Тому вони часом не могли й не ба­жали вийти поза ці прагнення.

Згода, що зароджувалася у середовищі народовців, спиралася передусім на ви­знання того факту, що українці — це окрема нація, котра проживає на просторах від Кавказу до Карпат, і найкращим засобом самовираження якої є народна го­вірка. Вони дійшли висновку, що найефективніший спосіб вирізнення і розвитку цієї національної самобутності полягає в тому, щоб культивувати і пропагувати укра­їнську мову. Відтак основним національним питанням для них було питання мови й літератури. Такий вузький підхід виключав можливість порушувати суспільні проблеми, виступати проти уряду, взагалі займатися політикою. В цьому відношенні народовці були західноукраїнським різновидом українофілів Російської імперії. Інша спільна риса полягала в тому, що народовці, як і українофіли, на відміну від русо­філів не мали чужоземної підтримки. Спираючись на «власний народ», вони були (принаймні в теорії) демократичнішими, ніж їхні консервативні суперники-русофіли.

Майже всі існуючі українські заклади, включаючи пресу, перебували під контро­лем русофілів, народовці ж не мали до них широкого доступу. Єдине, що їм лишило­ся,— це створити нові. Народовці заснували кілька таємних гуртків (позаяк русо­фільські верховоди заборонили семінаристам вступати до груп народовців та чита­ти їхні часописи), найважливішим серед яких була «Молода Русь», утворена в 1861 р. у Львові. Ці гуртки переважно займалися виданням часописів, ціле роз­маїття яких з'явилося у 1860-х роках. Так, зокрема, «Вечорниці» (1862) популяри­зували Шевченка й перебували під впливом петербурзької «Основи»; «Мета» (1863— 1865) оголосила своїм завданням поширення знань серед світської інтелігенції; «Ни­ва» (1865) й «Русалка» зосередилися на літературі; «Правда» (1867 —1880) була органом, в якому часто друкували свої твори східні українці, й слугувала чимось на зразок всеукраїнського форуму. За винятком «Правди», ці редаговані недосвід­ченими молодими ентузіастами видання мали обмеженого читача, незначні фінансові ресурси й швидко позникали.

Водночас ряд народовців розробляли українську граматику й словники. Іншим різновидом їхньої діяльності став український театр. Заснований 1868 р. у Львові, він, як і в Російській Україні, перетворився на особливо ефективний засіб поглиблення національної свідомості. В 1868 р. група з майже 60 студентів на чолі з Анатолем Вахнянином створили товариство «Просвіта», що займалося «вивченням та освітою народу». А в 1873 р. за фінансової та моральної підтримки східних українців у Львові було засноване вже згадуване Товариство ім. Т. Г. Шевченка.

Незважаючи на цей вибух літературної та культурної діяльності, незабаром ста­ло очевидним, що насправді зв'язки народовців із народом є слабкими. Крім осмис­лення цього, їх змусили переглянути свої позиції ряд інших чинників. Після Емсько-

го указу 1876 р. несподівано стали зростати контакти з більш досвідченими схід­ними українцями. Драматичним доказом політичного безсилля українців у Галичині став 1879 рік, коли, очолювані русофілами, вони спромоглися послати лише трьох делегатів до сейму провінції. У 1880 р. прийшли нові лідери, що належали до середо­вища світської інтелігенції,— такі професори і юристи, як Юліан Романчук, Олек­сандр Огоновський та брати Барвінські.

Під впливом цих подій у народовців з'явилося бажання прислухатися принаймні до одного із закликів Драгоманова: «Поляки витіснили вас із галицького сейму: русофіли вигнали вас із ваших установ... ми закликаємо вас відійти від політики ком­промісів і взаємних звинувачень, а натомість іти в народ і організовуватися». Щодо русофілів, то Драгоманов радив узагалі не контактувати з ними. Цю пораду народов­ці взяли на озброєння. Ті, хто належав до русофільських закладів та студентських клубів, вийшли з них. У 1880 р. вони відкрили орієнтовану на маси газету, демонстра­тивно назвавши її «Діло» на противагу русофільському «Слову». Того ж року з метою обговорення становища й потреб українського суспільства вони скликали перші українські масові збори, або віче. На нього зійшлося близько 2 тис. осіб, у тому числі багато селян. У 1885 р. було засновано представницький орган — Народну Раду.

Радикали. На думку деяких сучасників, навіть найактивнішої діяльності наро­довців було мало, щоб забезпечити їм конструктивну й прогресивну роль в укра­їнському суспільстві. Що ж до русофілів, то їхні переконання були до такої міри безнадійно реакційними, що не витримували ніякої критики. Принаймні так вважав Драгоманов. Як представника більш інтелектуально розвиненої східноукраїнської інтелігенції, цього емігранта, що проживав у Женеві, шокували низький культурний рівень, провінціалізм і дріб'язковість галичан. Він особливо гостро виступав проти панівного й, на його думку, негативного впливу духовенства на українське життя (на Східній Україні, де духовенство великою мірою русифікувалося, його вплив на український рух був мінімальним). Цього переконаного соціаліста обурював повто­рюваний багатьма галицькими священиками під час проповідей аргумент, нібито убо­гість селян була передусім наслідком їхнього пияцтва й лінощів. Переконавшись, що старше покоління західних українців (до якого у 1870-х та 1880-х роках він зарахо­вував і народовців) у своєму ретроградстві зайшло надто далеко, аби спромогтися ви­правитися, Драгоманов зосереджує увагу на розвитку контактів із галицькими сту­дентами.

У ряді послань, опублікованих у галицькому студентському часописі «Друг», Дра­гоманов закликає молодь відкинути погляди старшого покоління й розширяти свої інтелектуальні обрії, знайомлячись із кращими здобутками європейської та російської культури й науки, присвятити себе служінню гнобленим масам не лише словом, а й ділом. Його заклик припав до душі невеликій групі західноукраїнської молоді, викресавши іскру того, що можна назвати інтелектуальною революцією. Він підштовхнув членів цієї групи на пошуки третього й соціально більш виправданого шляху обстоювання інтересів українців.

Перші прибічники Драгоманова з'явилися у віденському клубі українських сту­дентів «Січ». Наприкінці 1870-х років його ідеї почали підтримувати дві студентські групи у Львові — русофільський «Академический кружок» та українофільський «Дружній лихвар». Про свою підтримку також заявило кілька невеликих груп гім­назистів у провінції. Але найважливішими послідовниками поглядів Драгоманова були два обдарованих, енергійних і самовідданих студенти скромного селянського походження — Іван Франко, котрий стане одним із найкращих українських письмен­ників, та Михайло Павлик. Саме вони очолять інтелектуальне та ідеологічне повстан­ня проти ідейно обмеженого й консервативно мислячого західноукраїнського про­воду, повстання, до якого закликав їхній женевський наставник.

За освяченою часом традицією інтелігенції першим провісником інтелектуальних змін став часопис. У 1876 р. Павлик і Франко починають редагувати русофіль­ське студентське видання «Друг». Вони негайно відкидають язичіє, на якому він публікувався, й переходять на українську народну говірку, а також розгортають на­ступ на русофілів. Згодом вони поширюють критику на народовців, висміюючи їх за посередність літературної продукції та консерватизм. Галицькі українці, шоковані гострою критикою, радикалізмом і антиклерикалізмом редакторів, вирішили ска­сувати передплату (кількість читачів зменшилася з 500 до 260), і Драгоманов му­сив надати часописові фінансову підтримку. Павлик також допомагає соціалістам-революціонерам. У 1878 р. на втіху галицько-українському «істеблішменту» його і Франка судять за підривну діяльність.

Незважаючи на легке покарання, українське суспільство відвернулося від Франка, й він був змушений звернутися по допомогу до польських соціалістів. Водночас з'явилися нові послідовники соціалізму, такі як Вячеслав Будзиновський, Микола Ганкевич, Станіслав Козловський і Кирило Триловський. Внаслідок цього у 1880-х роках серед західних українців розвинулося невелике, але активне ліве крило. У 1890 р. ці молоді активісти разом з «ветеранами» Франком і Павликом були готові до організації політичної партії. Це мала бути перша українська політична партія на Західній і Східній Україні. її поява (що на десятиліття випередила східноукраїнську РУП) відкриє новий динамічний період розвитку галицьких українців.

Зростання організованості

У розглядувану добу українці Галичини здобули репутацію людей високоорганізованих і суспільно дисциплінованих, особливо в порівнянні з їхніми співвітчиз­никами на сході. Однією з причин того, що галицькі українці розвинули ці риси, була нагода застосовувати їх. Попри своє невигідне становище порівняно з поляками, після 1861 р. українці Австрії жили за конституційної монархії, що надавала їм наба­гато ширшу свободу слова та асоціацій, ніж це було можливим у Російській імперії.

Зростанню організаторської діяльності, яке спостерігалося в Східній Галичині наприкінці XIX — на початку XX ст., сприяв і ряд інших чинників. Західні українці зазнавали прямого впливу таких суспільно високодисциплінованих народів, як німці та чехи. Ще безпосередніше впливали на них поляки, які стали на шлях політики «ор­ганічної праці», спрямованої на зміцнення їхньої спільності шляхом мобілізації та розвитку економічних і культурних ресурсів. Якщо західні українці хотіли змагати­ся з поляками, вони з усією очевидністю повинні були б застосувати аналогіч­ний підхід. Звідси й таке гасло народовців, як «Спирайся на власні сили». Нарешті, в 1880-х роках серед українців сформувався новий тип проводу, уособленням якого став громадський діяч. Цей провід здебільшого складали педагоги і особливо юрис­ти — як ідеалісти, всім серцем віддані справі народного добробуту, так і прагмати­ки, які намагалися пристосувати українського селянина до вимог тогочасного суспільства.

Досягнення освіти й культури. Провісником цієї нової течії стало товариство «Просвіта», засноване в 1868 р. народовцями. Привятивши себе справі піднесення культурного й освітнього рівня селянства, це львівське товариство за допомогою сільських учителів і парафіяльних священиків поступово поширило по всій Східній Галичині мережу читалень і бібліотек. У них селян заохочували читати пресу (нерід­ко один письменний селянин читав цілому гуртові своїх неписьменних сусідів) і об­говорювати політичні та соціальні питання. Популярність цих читалень зросла, коли з часом при них почали діяти хори, театральні трупи, гімнастичні товариства та кооперативи. Під кінець століття вони фактично стали суперничати з церквою та шинком. Це було великим внеском у піднесення політичної та національної свідо­мості селянства.

Завдяки самовідданій праці таких провідних діячів «Просвіти», як Анатоль Вахнянин і особливо Олександр Огоновський, до 1914 р. товариство мало 77 регіональ­них відділень, близько 3 тис. читалень і бібліотек, понад 36 тис. членів у складі його львівської філії й близько 200 тис.— у сільських читальнях. Здійснювалися також спроби організувати сільську молодь. На зразок чеських організацій у 1894 р. були засновані гімнастично-протипожежні товариства під назвою «Сокіл» та «Січ». Особливо діяльними виявили себе тут радикали, зокрема Кирило Триловський.

Ці юнацькі групи давали селянам нагоду не тільки брати участь у парадах, вони виховували схильність до дисципліни, співпраці, знань та розвивали почуття патріотизму. На 1914 р. вони налічували 974 місцевих відділення й понад 33 тис. чле­нів. Зростання таких організацій свідчило про те, що народовці змогли перейти від діяльності в ефемерних часописах і малозгуртованих студентських групах 1860-х років до систематичної діяльності в масових організаціях, що були характерною оз­накою 1890-х та початку 1900-х років. Конкуруючи з народовцями, у 1874 р. русофі­ли засновують Товариство ім. Качковського, але за чисельністю воно значно поступа­лося перед організаціями суперників.

Галицькі вожді з деяким запізненням зрозуміли, що, крім культурних потреб се­лянства, їм доведеться звертатися й до економічних питань. Через своє соціальне становище та психологію вони не виявляли великого інтересу до революційних¹ мето­дів, які набули такого поширення в Російській імперії, а натомість виступали за само­допомогу, тобто покращення долі селян шляхом створення кооперативів. Перша спроба мобілізувати селян для їхнього власного блага мала місце у 1870-х роках, коли духовенство розпочало кампанію проти пияцтва на селі. Масові сходи та обітниці, які давалися на них всією громадою, допомогли скоротити споживання алкоголю, а сама кампанія стала для церкви одним із перших найбільш конкретних її досягнень.

Згодом економічні заходи щодо селян очолила світська інтелігенція. Спочатку товариство «Просвіта» фінансувало кооперативні крамниці, склади та кредитові спілки. Але воно не могло забезпечити необхідну кваліфіковану допомогу та організувати спеціалізовані кооперативи. Цю потребу взявся задовольнити Василь На­гірний — піонер західноукраїнського кооперативного руху, який протягом 10 років займався вивченням досвіду швейцарських кооперативів. У 1883 р. він організував споживчий кооператив «Народна торгівля», що ставив собі за мету закуповувати й продавати великі партії продуктів, оминаючи посередників, а заощаджені гроші передавати селянам. За допомогою своєї організації Нагірний сподівався привчити українців до комерційної діяльності.

Поступово виникали інші кооперативи. У 1899 p., щоб навчати селян сучасних методів господарювання, Євген Олесницький заснував «Сільський господар», який у 1913 р. налічував понад 32 тис. членів. Однак найчисельнішими серед кооперати­вів були кредитові спілки. Деякі з них виникли ще в 1873 p., проте лише в 1894 р. із заснуванням спілки «Віра» вони отримали стабільну, добре відрегульовану основу. Даючи десятипроцентні позички, ці спілки, яких налічувалися сотні, швидко витіс­нили більшість лихварів. Ще одна важлива економічна установа з'явилася в 1895 р. у Львові — страхова компанія «Дністер». На 1907 р. вона мала 213 тис. клієнтів. Зростання кооперативів привело до організації в 1904 р. Центральної асоціації укра­їнських кооперативів, що мала близько 550 філій, переважно кредитових спілок, і 180 тис. членів. У 1909 р. на 40-ві роковини «Просвіти» діячі кооперативного руху скликали з'їзд (який зібрав 768 делегатів, здебільшого молодої світської інтеліген­ції) , щоб визначити напрями майбутнього розвитку нації. Багато делегатів, охоплених надзвичайно оптимістичним настроєм, висловлювали думку про те, що українці нарешті стають господарями власної долі.

Важливим аспектом кооперативного руху, а також діяльності товариства «Про­світа» було сприяння розвиткові тісних гармонійних взаємин між селянством та інтелігенцією, чого не вдалося досягти інтелігенції Російської України. Успіхи народовців у згуртуванні мас забезпечили їм остаточну перемогу над русофілами, при­бічники яких серед членів кооперативів складали лише близько однієї п'ятої числа українофілів. Нарешті, зростання кооперативів мало серйозні негативні наслідки для єврейської спільності: бойкотування алкоголю, кредитові спілки, споживчі коопе­ративи завдали дошкульного удару по євреях-шинкарях, лихварях і крамарях — і загострило тертя між українцями та євреями, часто спонукаючи останніх до еміграції.

Міське культурне життя. Підбадьорена своїми організаторськими досягненнями серед селян, інтелігенція намагалася зміцнити своє становище і в міському середо­вищі. Об'єктом її уваги стала освіта, особливо середня та університетська. Як і на­лежало сподіватися, українці були мізерно представлені на всіх освітніх рівнях. Зокрема в початкових школах вони мали вдвоє меншу кількість класних приміщень і вчителів, ніж поляки. Ці диспропорції поглиблювалися у гімназіях та університе­тах, де поляки робили все можливе, щоб затримати зростання української освіченої еліти. Так, у 1897 р. з 14 тис. учнів середніх шкіл у провінції 80 % складали поляки й лише 16 % — українці (у 1854 р., до того як поляки встановили контроль над сис­темою освіти, це співвідношення було приблизно однаковим). Якщо поляки мали 30 гімназій, то українці — лише дві. У Львівському університеті українці навчалися головним чином на факультетах теології та права й складали близько 30 % загаль­ного числа його студентів, яке становило 1700 чоловік. У 1911 р. із майже 80 ви­кладачів професорів-українців було лише вісім. Тому не підлягало сумніву, що для підвищення свого культурного рівня українцям належало домогтися широкого доступу до вищої освіти.

Оскільки для відкриття гімназій потрібна була згода уряду, поляки та українці боролися за кожну школу на політичному рівні. До 1914 р. українцям удалося приму­сити уряд відкрити ще чотири гімназії, фінансованих державою. За той же період поляки відстояли для себе в кілька разів більше середніх і ремісничих шкіл. Усвідом­люючи, що уряд не задовольнить їхніх потреб, українці звернулися до громади й за­вдяки приватним внескам заснували ще вісім гімназій. Щоб допомогти студентам, особливо тим, котрі приїжджали із сіл, при гімназіях та університетах відкривали численні гуртожитки, утримувані приватним коштом.

Ще з більшою рішучістю поляки прагнули зберегти «польськість» освіти у Львів­ському університеті. Щоправда, час від часу їм доводилося йти на поступки. Так, у 1894 р. під тиском Відня вони неохоче погодилися на запровадження для україн­ців ще однієї професорської посади (з історії), не підозрюючи, що це єдине призна­чення за своїми наслідками дорівнюватиме багатьом. Оскільки в Галичині не було кваліфікованих кандидатів, зайняти нову посаду запросили 28-річного учня Ан­тоновича — Михайла Грушевського з Києва. З приїздом Грушевського до Львова в українській науці відкрилася нова ера.

Цей найвизначніший з усіх українських істориків починає видавати свою фунда­ментальну «Історію України-Руси», поставивши собі виразну мету дати історичне обгрунтування ідеї української державності. Майже без усякої сторонньої допомоги Грушевський реорганізовує Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у справжню академію наук. Незабаром товариство об'єднало майже всіх провідних східно- і західноукраїнських, а також багатьох славетних європейських учених. До 1913 p., крім численних інших публікацій, воно видало 120 томів своїх «Записок», що користувалися великим авторитетом. Його багата бібліотека й численні підсекції слугу­вали школою підготовки нового покоління обдарованих учених.

Вражаючих успіхів було також досягнуто в літературі; вони насамперед пов'яза­ні з Іваном Франком — одним із провідних українських письменників. Поєднуючи непомильне, майже фотографічне сприйняття дійсності з оптимістичною вірою ідеа­ліста в кращі людські риси, Франко творив у надзвичайній різноманітності жанрів — романи, повісті, психологічні та соціальні нариси, сатира, поезія, драматургія — і широкому діапазоні тем. Поряд з обов'язковими тоді описами селянських злиднів,

у романах «Boa Constrictor» та «Борислав сміється» він відтворює тяжке життя робіт­ників нафтових промислів. Поряд із психологічно тонкими й сповненими тепла опо­віданнями про дітей з'являються ретельно вималювані картини тюремного життя. А в його нарисах про деградуючу аристократію та інтелігенцію, що переживала своє становлення, проступає глибоке розуміння соціології. Франко був також блискучим ученим, відважним полемістом і, як ми пересвідчилися, видатним політичним діячем, якого часто не розуміла й кривдила його власна громада.

Іншими видатними західноукраїнськими письменниками були Василь Стефаник та Ольга Кобилянська. Перший уславився своїми короткими, але насиченими опо­віданнями про трагічне життя селян; у творах Кобилянської знаходило відображення одвічне «прагнення краси» й «шляхетності духу». У царині мистецтв творили такі видатні художники, як Олександр Новаківський, Іван Труш та багато їхніх учнів, які користувалися підтримкою нового митрополита Андрея Шептицького й завдяки його субсидіям часто їздили за кордон. Оперний світ хвилювала своїми виступами всесвітньовідома співачка Соломія Крушельницька; зокрема, її спів забезпечив успіх опері Пуччіні «Мадам Баттерфляй».

Іншим свідченням розвитку українських культурних установ у Галичині був швид­кий розквіт преси. Під умілим редакторським керівництвом Олександра Барвінського заснована у 1880'р. газета «Діло» поклала край пануванню у пресі русофілів і стала найбільш впливовою й популярною українською газетою. Щоб не пасти зад­ніх, радикали та інші суперники народовців також заснували власні періодичні видання, створили різноманітні освітні товариства, професійні спілки, релігійні та мо­лодіжні групи. На 1913 р. західні українці вже мали 80 періодичних видань, із них 66 у Галичині, а решта — на Буковині та Закарпатті.

Політичні партії. В міру того як формувалися ідеологічні течії та зростала орга­нізаційна інфраструктура, дедалі нагальнішою ставала потреба координації дій у парламентській системі. З'являлися передумови до виникнення політичних партій, що мали замінити слабко згуртованих народовців та русофілів. На відміну від неве­ликих радикально настроєних підпільних партій у Російській Україні галицькі пар­тії розвивалися легально й, намагаючись завоювати якнайбільше виборців, додержу­валися в цілому помірного тону. Інша відмінність між східними та західними партіями корінилася в підході до національного питання. В той час як перші агоні­зували у пошуках способу пов'язати його з соціально-економічними проблемами, другі, навіть найбільш соціалістично настроєні, однозначно наголошували на своїй відданості єдиному великому українському народові, вимагали рівності з поляками і вбачали кінцевою метою самостійну державу. Вимоги незалежності не були не­сподіваними, про аналогічні прагнення давно оголосили інші народи габсбурзької імперії. З піднесенням войовничості західних українців проголошення ними подіб­них вимог було лише справою часу. Так, коли у 1896 р. молодий радикал Юліан Ба-чинський у своїй книзі «Ukraina Irredenta» вперше став обстоювати єднання всіх українців у незалежній державі, його ідея справила надихаючий вплив на всіх на­ціонально свідомих українців.

Як вже згадувалося, не хто інший, як радикали у 1890 р. формально згуртувалися в політичну організацію, відтак претендуючи на те, щоб вважатися першою укра­їнською політичною партією. Під проводом Франка і Павлика та керуючись пора­дами Драгоманова, вони стали на позиції «наукового соціалізму», критикуючи греко-католицьке духовенство за його соціальний консерватизм і виступаючи за співпрацю з польськими робітниками й селянами. У 1895 р. вони «націоналізують» свою програму, проголошуючи, що в дальшій перспективі найповніше реалізувати соціалізм можна в рамках незалежної української держави, а у короткій перспекти­ві — у цілком автономній українській провінції Австрійської імперії. Проте воро­жість духовенства, яке заблокувало радикалам доступ на село, малочисельність українського пролетаріату, залежність від польських соціалістів та фракціонізм не давали змоги цій діяльній новаторській партії завоювати собі широку підтримку в галицькому суспільстві.

У 1899 р. оновлені народовці на чолі з Євгеном Левицьким та Володимиром Охримовичем (до них приєдналися Грушевський і Франко, що покинув ворогую­чих між собою радикалів) утворили Національно-демократичну партію. Склавши програму, що могла б привабити невдоволених радикалів і розчарованих русофілів, націонал-демократи також проголосили своєю довготривалою метою національну незалежність; водночас до своїх найближчих цілей вони віднесли автономію і збере­ження відданості Габсбургам. У інших питаннях партія стояла на типово ліберальній платформі, уникаючи суперечливих соціальних проблем. Поміркована орієнтація й підтримка таких народовських організацій, як «Просвіта», незабаром перетворили націонал-демократів на найбільшу українську партію Галичини.

Дві інші партії з'явилися на протилежних кінцях ідеологічного спектру. У 1899 р. з метою обстоювати інтереси українських робітників марксисти Микола Ганкевич і Семен Вітик заснували Соціал-демократичну партію. Того ж року окремі представники духовенства утворили Католицько-руський союз. Проте обидві партії не мали великого успіху, оскільки у першому випадку, щоб забезпечити марксистів соціальною базою, бракувало українських робітників, а в другому — для більшості молодих священиків-українофілів відвертий націоналізм націонал-демократів був привабливішим, ніж завзятий консерватизм клерикальної партії.

Щоб завоювати підтримку селян, усі ці партії організовували віча — народні зібрання, що їх скликали на селі партійні активісти для обговорення загальних про­блем життя. Нерідко в них брали участь великі маси селян. Так, під час виборчої кампанії 1905—1906 pp. на національно-демократичне віче зійшлося близько 20 тис. чоловік, що свідчило про поширення політичної свідомості серед селян.

Із зростанням організаційної та політичної сили українофілів слабнув вплив русофілів. Для молодшого покоління української інтелігенції ба навіть для напівосвічених селян язичіє звучало надто штучно, ототожнення з росіянами було надто неприродним, соціальна консервативність русофілів — надто реакційною, а їхня за­лежність від допомоги з-за кордону — принизливою. Спроби русофілів змагатися з українофілами на організаційному рівні не були дуже успішними: в 1914 р. Товариство ім. Качковського мало тільки 300 читалень порівняно з 3 тис. читалень «Просвіти»; якщо українська кооперативна спілка мала понад 900 відділень, ана­логічна русофільська організація — всього 106. Не краще складалися справи у полі­тиці. В 1913 р. до галицького сейму було обрано ЗО делегатів-українофілів і лише один русофіл.

Сподіваючись затримати процес свого занепаду, в 1900 р. молодше й агресивніше покоління русофілів проголосило «новий курс», що закликав до цілковитого ототож­нення з Росією. Вони заснували Російську національну партію, отримували ще біль­ші дотації від царського уряду та агітували за перехід галицьких українців у пра­вослав'я. Щоб посіяти серед українців розбрат, а також сприяти консервативним тен­денціям, польські аристократи в Галичині почали підтримувати русофілів. Таким чи­ном, від цілковитого розвалу табір русофілів рятувала в основному допомога цар­ських чиновників і польських землевласників.

Східна Галичина: українська твердиня. У 1907 р. видатний польсько-єврейський ліберал Вільгельм Фельдман писав: «У XX столітті багато народів постало з попелу, але відродження небагатьох відбулося так швидко й енергійно, як відродження українців Австрії... їхнє несподіване й бурхливе зростання в основному сталося завдяки тому, що вони навчилися самодопомозі та впертій боротьбі за свій кожен здобуток». Хоч Фельдман і не вважав, що західні українці подолали всі перешкоди (адже вони, як і раніше, належали до найчисельніших і найбільш політично дискримінованих народів імперії), він, однак, наголошував на тому, що вони стають на ноги, перетво­рюючись на велику силу. Із поширенням українських організацій західні українці нарешті брали справи у власні руки, а їхній національний рух показував себе явищем багатогранним і соціально базованим. Словом, якби у майбутньому з'явила­ся нагода здобути незалежність, західні українці були б готові скористатися нею.

Наростання національного руху в Галичині мало великий вплив на взаємини між східними та західними українцями. Фактично, саме такі східняки, як Антонович, Кониський, Куліш, а пізніше Драгоманов та Грушевський, першими зрозуміли те, що Галичина здатна відіграти роль П'ємонта, або бази національного відродження.

Ще у 1860-х роках вони співпрацювали з галицькими часописами й надавали фі­нансову допомогу західноукраїнським культурним закладам. Із збільшенням числа цих часописів і закладів активізувалася й участь у них східняків.

На початку XX ст. східні українці часто були кореспондентами й передплат­никами галицької преси, вчені та письменники обох регіонів нерідко разом працювали в НТШ, студенти Російської України не раз їздили слухати українські літні курси в Галичині, а українські емігранти, особливо після 1905 p., знаходили собі притулок і засновували свої штаб-квартири у Львові. Спостерігаючи життя українців на захо­ді, репресована царатом українська інтелігенція Російської імперії бачила, як те, про що вона могла лише мріяти, ставало дійсністю в Галичині. В свою чергу благотворний вплив на українців Галичини також справляв приток зі сходу першокласних інте­лектуалів, а головне — надихаюче відчуття того, що вони є не малим ізольованим на­родом чисельністю лише в 4 млн., а частиною великої 20-мільйонної нації. Таким чи­ном, завдяки гарантованим австрійською конституцією правам, потребі організу­ватися, щоб вистояти у змаганні з поляками, моральній та інтелектуальній під­тримці східних українців невелика, убога й відстала Галичина сформувалася як твердиня національного руху.

Польсько-українська конфронтація

Із прискоренням політичного й національного розвитку як українців, так і поляків і без того складні взаємини між ними погіршали. Інтереси цих двох націй, принаймні з точки зору їхніх провідників, розходилися мало не в кожному питанні: якщо поляки вперто стояли за збереження єдності Галичини, аби вона могла слугу­вати основою їхньої майбутньої держави, то українці вимагали її поділу для того щоб мати в східній частині провінції свою базу; якщо у Східній Галичині поляки складали вищі класи суспільства, то українці ототожнювалися з його нижчими класами. Укра­їнці вимагали змін і реформ там, де більшість польських провідників обстоювали ста­тус-кво. Словом, поляки були «імущими», а українці — «неімущими», які не хотіли більше миритися зі своїм становищем.

У зв'язку з активізацією громадських організацій у політичну діяльність і конф­лікти втягувалося дедалі більше представників обох народів. На відміну від ситуації 1848 р. поляків уже не можна було ототожнити з невеликою групою аристократів, а українців — із купкою священиків та інтелігенції. На початок XX ст. польсько-український конфлікт із боротьби між двома національними елітами виріс у конфрон­тацію між двома народами, що набирала загрозливих масштабів.

Звісно, робилися спроби досягти компромісу. Українські та польські соціалісти, як, наприклад, Іван Франко та Фелікс Дашинський, таврували шовінізм з обох сторін, закликаючи селян і робітників обох національностей до співпраці в ім'я спільних інтересів. У ролі посередників між супротивниками намагалися виступати такі східні українці, як Антонович і Куліш, які побоювалися, що ця ворожнеча поставить під загрозу їхнє перебування в Галичині. Час від часу робив спроби врегулювати су­перечки Відень, сподіваючись остудити напруженість на своїх чутливих східних кордонах. Найбільше пропагувалася так звана «нова ера політичного спокою», що ма­ла початися у 1890 р. В результаті згоди, досягнутої між народовцями під проводом Юліана Романчука й Олександра Барвінського, з одного боку, та генерал-губерна­тором Казимиром Бадені, що представляв галицький уряд,— з іншого, українцям робилися поступки (переважно в царині культури та освіти), взамін того, що вони мали визнати політичний статус-кво. Але коли виявилося, що ці поступки обмежу­ються кількома новими гімназіями й що уряд провінції продовжує маніпулювати ви­борами, угоду було розірвано й обидві сторони відновили політичну війну. Подальші намагання (як, зокрема, у 1908 р.) досягти порозуміння закінчувалися подібним чи­ном.

В останнє десятиліття до першої світової війни польсько-українська конфрон­тація розгорталася навколо трьох основних пунктів: селянське питання, суперечки навколо університету й вимоги проведення виборчих реформ. У зв'язку з надзвичай­но низькими заробітками, що їх отримували у великих маєтках сільськогосподарські робітники, особливо гострим і актуальним було селянське питання. На почат­ку століття багато селян вже не бажали дивитися на еміграцію як на єдиний спосіб розв'язання своїх труднощів. У 1902 р. селяни (яких підбурювали радикали, а також, хоч і з деяким запізненням, націонал-демократи й водночас відмовляли русофіли) розпочали масовий бойкот жнив, що охопив понад 100 тис. сільськогосподарських робітників у великих маєтках Східної Галичини. Координувати страйк, підтриму­вати дисципліну та спокій серед його учасників допомагали численні місцеві ко­мітети.

Перелякані цією несподівано вдалою демонстрацією селянської солідарності, поміщики закликали уряд до «відновлення порядку». Незважаючи на сотні арештів, страйк продовжувався. Тоді поміщики апелювали до польської громадської думки, стверджуючи, що страйк є не чим іншим, як спробою українців витіснити поляків із їхніх спадкових земель. Так питання, що могло об'єднати українських селян із такими ж гнобленими польськими селянами, було з помітним успіхом використаце для поглиблення національної ворожнечі між ними. Врешті страйк увінчався перемо­гою селян. Поміщики мусили підвищити платню й піти на інші поступки. Однак ширше значення страйку полягало в тому, що він активізував багатьох селян, залу­чивши їх до політичної боротьби.

Ще гострішим, хоч і не таким широкомасштабним, був конфлікт у Львівському університеті. Після 1848 р. Відень планував зробити університет двомовним, але коли до влади прийшли поляки, вони швидко стали полонізувати цей заклад. Поступово було обмежене вживання української мови, навіть для викладачів, натомість стало постійною практикою підкреслювати «польськість» університету. Протягом 1890-х років українські студенти організували ряд заходів протесту. Переконавшись в тому, що їхні протести ігноруються, студенти висунули вимогу створити окремий укра­їнський університет. Ця ідея заволоділа уявою українського суспільства, навіть се­лян, і на підтримку студентських вимог стали скликатися багатолюдні мітинги. Водночас українські депутати в галицькому сеймі та віденському парламенті неоднора­зово виступали з пристрасними закликами до уряду розв'язати це питання.

Та поляки вперто проводили свою політику, і в перше десятиліття XX ст. ситуа­ція у Львівському університеті стала загрозливою. Озброєні палицями українські та польські студенти вели між собою справжні бої в лекційних залах; у 1901 р. українські студенти стали масово кидати навчання в університеті; в 1907 р. проти університетських властей були організовані великі демонстрації, а в 1910 р. у за­пеклій сутичці було вбито українського студента Адама Коцка. Тепер Відень зрозу­мів, що пора діяти, і в 1912 р. він пообіцяв у наступні п'ять років відкрити окремий український університет. Проте війна позбавила українців цієї довго виборюваної винагороди.

Та, на думку українських провідників, питанням найбільшої ваги була виборча реформа. Якби українцям удалося добитися справедливішої системи представництва в галицькому сеймі та віденському парламенті, їхні можливості покращити свою долю були б значно ширшими. Система курій жорстко обмежувала вплив українських виборів, а провінційний уряд незграбним маніпулюванням результатами виборів зажив собі скандальної слави. Ці маніпуляції здійснювалися у різні способи: фальсифікували списки виборців; лише за кілька годин до виборів змінювали місце та час їхнього проведення; викрадали скриньки з бюлетнями ( що не було складно, бо серед українців не було людей, які рахували б голоси); щоб перешкодити передвиборній агітації, українських кандидатів кидали до в'язниці за дрібними звинуваченнями. Порушення виборчої процедури сягнули апогею під час «кривавих виборів» 1895 і 1897 pp.— у період губернаторства Бадені, якого називали «залізним губернато­ром». Коли українські селяни почали протестувати проти порушень та обману, Бадені послав проти них поліцію, внаслідок чого 10 чоловік було вбито багнетами, 30 тяж­ко поранено й понад 800 заарештовано.

Але й у цьому питанні наближалися зміни. Спочатку у Відні, а потім — у 1907 p., всупереч затятому опору польської верхівки,— і в Галичині було скасовано систе­му курій і впроваджено загальне голосування. Хоч уряд провінції продовжував фаль­сифікувати результати виборів, число українських делегатів як у віденському пар­ламенті, так і в галицькому сеймі постійно зростало. В 1879 р. українці мали трьох своїх представників у Відні, а після виборів 1907 р.— 27; у галицькому сеймі в 1901 р. засідало 13, а в 1913 — 32 українці. Однак вони лишалися непропорційно представ­леними, значною мірою через крутійство на виборах галицьких губернаторів.

12 квітня 1908 p., протестуючи проти цих зловживань, молодий український сту­дент Мирослав Січинський убив губернатора Анджея Потоцького. Цей випадок свід­чив про те, що українсько-польські відносини сягнули небезпечної межі. Проте зро­стаюча напруженість мала глибше коріння. Серед поляків швидко поширював свої впливи ультранаціоналістичний рух на чолі з Польською націонал-демократичною партією Романа Дмовського. Польські націонал-демократи подібно до українських заснували мережу селянських організацій і здобули собі велику популярність у місь­ких середніх класах, інтелігенції та студентстві. Основною їхньою турботою стала зростаюча загроза пануванню поляків у Східній Галичині з боку українців. Перед­чуття цієї загрози звучать відлунням у словах відомого польського історика Францішка Буяка: «Наше майбутнє в Східній Галичині не обіцяє добра. Доля англійців в Ірландії чи німців у чеських землях є невтішним прогнозом і для нас». Відтак основна мета польських націоналістів у Галичині полягала в збереженні того, що належало полякам у східній частині провінції. Це означало, що проти українців виступали вже не «подоляни», тобто жменька східногалицької шляхти, а польський рух із широкою соціальною базою, що вперто відмовлявся йти на будь-які поступки.

Очолювані власною національно-демократичною партією, українці поводились із не меншою войовничістю. Вони енергійно продовжували організаційну діяльність, при кожній нагоді атакуючи поляків у парламенті та сеймі, часто проводячи масові зібрання, аби показати свою зростаючу міць. 28 червня 1914 р., на масовому зібранні у Львові, де перед величезною прихильно настроєною аудиторією свою гімнастичну вправність демонстрували тисячі членів товариств «Січ» і «Сокіл», до трибуни, запов­неної високими особами, кинувся гонець і оголосив новину про вбивство у Сараєві ерцгерцога Фердинанда Габсбурга. Європа от-от мала поринути у страхітливу війну ворогуючих між собою націоналізмів.

Буковина і Закарпаття

Якщо 80 % західних українців проживало в Галичині, то решта 20 % — у двох невеликих регіонах: на Буковині та в Закарпатті. До певної міри їхнє життя було схо­жим. Серед українців Буковини та Закарпаття переважали селяни; маєтну ж еліту складали неукраїнці — румуни на Буковині та мадяри у Закарпатті. Небагато укра­їнців мешкало у напівсонних містечках, де переважали німці та євреї; промисловості практично не існувало. Аналогічно Галичині, Буковина і Закарпаття являли собою внутрішні колонії австрійського центру. Проте в інших відношеннях ситуація поміт­но відрізнялася.

На Буковині, яку в 1861 p. відділили від Галичини в окрему провінцію, близько 300 тис. українців (або 40 % загальної кількості населення) проживали в ЇЇ північній частині. Решту населення складали румуни (34%), євреї (13 %), німці (8 %) та інші меншості. Серед усіх західноукраїнських селян буковинці були найзаможнішими, в основному завдяки тому, що великі румунські землевласники не мали такого вели­чезного впливу у Відні, як поляки та мадяри. Оскільки політика Відня зводилася до використання українців як противаги румунам, то перші й справді мали певні полі­тичні важелі. На кінець XIX ст. наслідками цього впливу була добре організована система освіти, можливість навчання у Чернівецькому університеті та відносно сприятливі політичні вигоди. Втім існували й перешкоди на шляху національного й по­літичного розвитку. Буковинці, як і румуни, були православними, а церковна ієрархія була в основному опанована румунами. Тому, на відміну від Галичини, церква не гра­ла та й не могла відігравати помітної ролі у розвитку почуття національної ідентич­ності на Буковині; відтак процес національного будівництва в краї значно сповільню­вався.

Коли у 1870-х та 80-х роках цей процес фактично почався, великий вплив на нього справили сусідство з Галичиною й приплив сюди галицької інтелігенції. В 1869 р. для сприяння рідній культурі в Чернівцях було засновано Руське товари­ство. Через рік виникла Руська Рада — політична група, що мала представляти українців на виборах. Спочатку в цих організаціях переважали русофіли, але вони ніколи не мали великої сили на Буковині. До 1880-х років провід над буковинськими українцями перейшов до таких українофілів, як галичанин Степан Смаль-Стоцький (професор української мови й літератури у Чернівецькому університеті) та Микола Василько (багатий місцевий землевласник). Незабаром у краї з'явилися місцеві від­ділення галицьких націонал-демократів, радикалів та соціал-демократів. До 1914 р. Руське товариство, що орієнтувалося на «Просвіту», залучило до свого складу близь­ко 13 тис. чоловік. Тим часом у 1911 р. було досягнуто компромісу з іншими наці­ональностями, за яким українцям гарантувалося 17 із 63 місць у сеймі провінції. У віденському парламенті буковинські українці звичайно посідали респектабельні п'ять місць. Так, завдяки збалансованій політиці Відня на Буковині політичний ком­проміс був більш реальним, а національна напруженість — більш згладженою, ніж у Галичині.

У Закарпатті, на відміну від Буковини, ні про який компроміс не могло бути й мо­ви. Мадяри цілком підпорядкували собі край, особливо після 1867 p.: їхні аристо­крати свавільно експлуатували селянство, а угорські націоналісти всіляко душили місцевий патріотизм. Таким чином, майже в усіх відношеннях близько 400 тис. закар­патців, які складали майже 70 % всього населення краю, були найбезправнішими з усіх західних українців.

Національний розвиток закарпатців також зазнав серйозних невдач. Зразу ж після 1848 р. під проводом Адольфа Добрянського та Олександра Духновича вони добилися ряду впливових посад в адміністрації та запровадження шкіл із рідною мо­вою навчання. Але зростання русофільських настроїв, спричинене приходом до Угорщини в 1848 р. російських військ для придушення гнобителів-мадярів, оволо­діло чисельно невеликою інтелігенцією й греко-католицьким духовенством, створив­ши культурний розрив між ними і селянством. Після 1867 р. під впливом посиленої мадяризації значна частина освічених людей, не маючи широкої опори на народ, піддалася тискові й асимілювалася, ставши так званими «мадяронами». Греко-католицька церква, що мала єпископства у Пряшеві та Мукачеві, не лише не спинила цей процес, а й прискорила його. Оскільки ж Закарпаття відділяв від Галичини австро-угорський кордон, що пильно охоронявся, а контакти між ними були тра­диційно слабкими, тут, на відміну від Буковини, не могли розвинутися україно­фільські течії. Відтак в останні десятиріччя XX ст. в краї зникав один слов'янський часопис за іншим, число шкіл з викладанням на місцевій говірці з 479 у 1874 р. зійшло на нуль в 1907, а Товариство Св. Василія, що дбало про розвиток культури, саме ледве животіло. Й лише жменька молодих народовців, таких як Юрій Жаткович та Августин Волошин, намагалася чинити опір мадяризації.

Українців Російської імперії, що відвідували Галичину в перші роки XX ст., незмінно вражав той поступ, який зробили їхні західні співвітчизники. В Києві все ще заборонялося публікувати книжки українською мовою, у Львові ж існували укра­їнські наукові товариства, школи, масові організації та кооперативи, газети полі­тичних партій, парламентські представництва. В Російській Україні національна інте­лігенція все ще гуртувалася у невеликі, зосереджені в містах громади, реалізуючи свої часто туманні проекти, в Галичині ж та на Буковині вона, спираючись на велику частину недавніх вихідців із селянського середовища, працювала в тісному контакті з селянством у товариствах «Просвіта», кооперативах, політичних партіях. У діяльності західних українців чи не найбільший оптимізм вселяло те, що вони довели: сподівання щодо піднесення українського національного руху були не ілюзією ідеалі­стично настроєних інтелігентів, а чимось цілком здійсненним.

Хоч якого вражаючого поступу досягли українці Галичини та Буковини, його не слід перебільшувати. Попри всі свої зусилля західні українці в цілому все ще борса­лися в трясовині злиднів; поширеним явищем була неписьменність селян, а націо­нальна свідомість багатьох із них була низькою. До того ж у вузькому про­шарку освіченої еліти тривали гострі розходження між українофілами та русофілами, а також між лібералами, консерваторами та радикалами щодо напрямів дальшого розвитку українського суспільства. І все ж таки напередодні першої світової війни серед західних українців помітне було почуття оптимізму.

Литвин

План семінарського заняття

1. Український національний рух у першій половині XIX ст.

2. Національне суспільно-політичне життя в Україні у другій половині XIX cт.

3. Україна та українці в російському та польському русі.

Методичні рекомендації

1. Український національний рух у першій половині XIX ст. Готуючись до відповіді, потрібно загострити увагу на ключовій думці: український на­ціональний рух у першій половині XIX ст. характеризується культурно-ду­ховним відродженням суспільства, яке заклало підвалини організаційної консолідації українських сил для боротьби за національне визволення. Правомірно побудувати розповідь за проблемно-хронологічним принципом. Це дасть можливість з'ясувати основні напрями та прояви національного руху, його сутність і особливості у різні періоди.

Згадавши матеріал попередніх тем, де йшлося про українську дер­жавність, наголошуємо на поширенні автономістських ідей в українському національному русі, носіями яких були представники колишньої козацької еліти Лівобережної України і Слобожанщини.

Зрозуміти прагнення до повернення втрачених Україною автономних прав дасть можливість стислий аналіз діяльності прихильників відроджен­ня гетьманської держави.

Григорій Полетика, пропагуючи автономні права України з виборною представницькою владою, підкреслював, що українське суспільство має жити згідно зі звичаями і традиціями свого народу "за прикладом освічених народів".

За відновлення автономії України, засуджуючи поневолення її царатом, ратував в "Оді на рабство" (1783) В. Капніст. Автономісти виношували ідеї відокремлення України від Росії і включення до складу Прусської держави. Із цією метою весною 1791 р. за дорученням групи козацької старшини з та­ємною місією у Берлін виїхали брати Капністи. Повідомляючи про зустріч з українцями короля Фрідріха-Вільгельма ІІ, канцлер граф Герцберг наголо­шував, що Капніста послали "мешканці цієї країни (Малоросії), котрі дове­дені до крайнього відчаю тиранією, яку російський уряд, а саме князь Потьомкін, здійснювали над ними, та що він хотів би знати, чи на випадок війни вони зможуть сподіватися на протекцію Вашої величності — в такому ви­падку вони спробують скинути російське ярмо. Він каже, що це була країна давніх запорозьких козаків, від яких забрали всі їх привілеї, кинувши їх під ноги росіян...". Король не погодився на підтримку українців. Після не­вдалої місії брати фактично відмовилися від активної політичної діяльності.

На початку XIX ст. за відновлення автономних прав України виступив син Г. Полетики Василь Полетика. Він вважав (1801), що потрібно ставати на шлях боротьби за волю України, наслідуючи приклад національних ге­роїв (Б. Хмельницького, С. Наливайка та ін.). Прихильники автономії нази­вали себе "патріотами рідного краю". "Як приємно працювати для слави і добра батьківщини. Наші власні почуття, свідомість, що ми не байдужі до інтересів Батьківщини, служать нам нагородою", — писав В. Полетика.

Необхідно звернути увагу на діяльність організацій автономістів. У 1780—90-х pp. у Новгород-Сіверському громадські та релігійні діячі, військові (Г. Долинський, О. Лобисевич, Г. Полетика, А. Худорба, В. Шишацький, І. Халанський, М. Значко-Яворський, А. Рачинський, І. Калинський, Ф. Туманський, М. Миклашевський) створили патріотичний гурток. Вони розповсюджували публіцистичні твори з акцентом на діяльність геть­манів Мазепи, Полуботка, збирали і готували до друку матеріали з історії, етнографії, економіки Гетьманщини. Автономістські ідеї сповідували чле­ни громадсько-політичної організації "Малоросійське товариство", яке за­снував у 1821 р. Василь Лукашевич. Осередки товариства діяли в Києві, Пол­таві, Чернігові. Воно підтримувало відносини з Ніжинським ліцеєм, Товари­ством об'єднаних слов'ян, польськими таємними організаціями. В. Лукаше­вич склав "Катехізис автономіста", у якому прославлялася столиця Гетьман­щини Чигирин, де "зійшло сонце" української державності. Під час слідства над декабристами організація була викрита. В. Лукашевич заперечував, що в Україні під його керівництвом працювала таємна політична організація, яка ставила за мету "відірвати Україну від Росії". Слідчий комітет визнав, що В. Лукашевич з однодумцями "хотіли зробити Україну незалежною, але об­межились самою спробою, і (таємне) товариство не стало реальністю".

Політичні настрої автономістів найповніше відображені в "Історії русів". Можливими авторами твору вважаються батько й син Григорій і Василь Полетики, Григорій Кониський, інші особи. Невідома також дата створен­ня. Серед дослідників побутують версії, що "Історія русів" вийшла з Новгорода-Сіверського. Твір у першій чверті XIX ст. розповсюджувався у спис­ках, а в 1846 р. був виданий у Москві О. Бодянським.

Книга мала антипольське й антиросійське спрямування. Анонімний ав­тор обґрунтовує думку, що українці — "руси" і росіяни — "московці" спо­конвічно жили як два окремих народи, а український народ — "народ вільний і готовий кожночасно вмерти за свою вольність до останньої люди­ни, і характер цей у ньому природжений і непридатний до насилування". "Історія русів" захищала автономні права України.

Твір вплинув на формування ідеології українського національного руху. Національно-визвольна спрямованість зумовила його широку популярність. За словами історика О. Оглобліна, "Історія русів" є "настільною книгою ук­раїнської національно-політичної думки, підручником української націо­нальної філософії".

У відповіді потрібно наголосити, що на початку XIX ст. царизм посилив тиск на українську культуру, духовність. Зважаючи на це, українська інте­лігенція першої половини XIX ст. пропагує український фольклор та старо­житності, відстоює права української мови.

Звернемо увагу, що відлік українського національно-духовного відро­дження у XIX ст. традиційно пов'язують з виходом у світ першої частини "Енеїди" Івана Котляревського (1798). Українська інтелігенція звертається до історичного минулого України. Історик Я. Маркевич написав "Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях" (1798), П. Симоновський (1717— 1809) підготував працю "Краткое описание о козацком малороссийском на­роде..." (видана у 1847 р.). У 1822 р. в Москві побачила світ чотиритомна "История Малой России" Дмитра Бантиш-Каменського, у якій, незважаю­чи на монархічний ореол твору, фактично протиставляються автономістські ідеї великодержавності "Истории государства Российского" російського істо­рика Михайла Карамзіна.

Микола Маркевич видав у Москві 1842—1843 pp. п'ятитомну "Историю Малороссии". За прихильність до автономізму В. Бєлінський звинуватив Маркевича у прагненні відірвати історію України від історії Росії.

Значний вплив на пробудження національної свідомості справили пуб­лікації фольклористичних збірок. Грузинський князь за походженням, уро­дженець України Микола Цертелєв, вважаючи українську народну думу кра­щою за всі романси і пісні, видав збірку "Опыт собрания старинных мало­российских песен" (1819 р.). Збирачем українського фольклору був перший ректор Київського університету Михайло Максимович, який опублікував пісенні збірки "Малоросійські пісні" (1827) і "Українські народні пісні" (1834). Російський і український вчений Ізмаїл Срезневський видав у Хар­кові кількома випусками (1833—1838) "Запорожскую старину" з матеріа­лами про козацтво.

В умовах першої половини XIX ст., коли царизм твердив, що українсь­кої мови не існує, а є лише діалект російської мови, з'являються мовознавчі дослідження. У 1818 р. в Петербурзі О. Павловський надрукував "Грамма­тику малороссийского наречия...". У1823 р. І. Войцехович склав невеликий словник української мови. І. Срезневський у статті "Взгляд на памятники украинской народной словесности" (1834) підкреслював, що українська мова є справжньою мовою, а не діалектом, і у неї велике літературне майбутнє.

Українознавчі центри існували в Харкові, Одесі, Петербурзі, Москві. Відкриття університету святого Володимира (1834) та створення Тимчасо­вої (археографічної) комісії для розгляду давніх актів (1843) активізувало українознавчу роботу в Києві. Нею активно займався Т. Шевченко. У 1843 р. він здійснює етнографічну поїздку по Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, а у 1845 р. приїздить до Києва і починає працювати в Археографічній комісії. У Петербурзі Шевченко організував видання "Живописна Україна".

Слід підкреслити, що українське відродження підготувало ґрунт для ідей­ного й організаційного становлення національного руху. Це засвідчила пер­ша українська національно-політична організація в Наддніпрянській Україні — Кирило-Мефодіївське товариство.

Засновниками товариства були М. Костомаров, М. Гулак і В. Білозерсь-кий. Ядро організації склалося наприкінці 1845 — на початку 1846 р. Чле­нами товариства стали також Т. Шевченко, П. Куліш, Д. Пильчиков, О. Навроцький, І, Посяда, Г. Андрузький, О. Маркевич, О. Тулуб, М. Савич.

Кирило-Мефодіївське товариство мало Статут (вироблений В. Білозерським, за участю М. Гулака та М. Костомарова), який складався з двох частин: "Головні ідеї" (програмна) і "Головні правила товариства" (статутна). До товариства приймали представників слов'янства незалежно від станового по­ходження. Кожний член давав присягу. Між його учасниками мала панува­ти повна рівноправність. Засновники товариства виготовили кілька символів. Персні з литого заліза М. Костомарова і М. Гулака з вигравіюваними іменами Кирила і Мефодія свідчили про належність їх власників до таємної організації. М. Костомаров мав печатку з євангельським висловом: "І пізнаєте істину і істина визволить вас".

Програмні ідеї кирило-мефодіївців викладено в Статуті, "Книзі буття українського народу", прокламації "Брати українці!".

Кирило-мефодіївці передбачали створення демократичної федерації (чи конфедерації) слов'янських держав. У "Книзі буття..." зазначалося, що Україна буде незалежною державою "в союзі слов'янськім". Прокламація "Брати українці!" відкривалася тезою: "Ми приймаємо, що усі слов'яни по­винні з собою поєднатися", але так, щоб вони мали свою мову, літературу і "свою справу общественну".

Члени товариства обстоювали ідею встановлення для кожної слов'янсь­кої держави демократичної республіки з обранням "правління народного" та "свого правителя" на певний період ("на года"). У "Книзі буття..." прого­лошувалося, що "і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царе­вича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар".

На думку кирило-мефодіївців, Україна була провідною силою серед сло­в'янських народів і мала посісти в майбутній слов'янській федерації чільне місце. У "Книзі буття..." це пояснюється тим, що на відміну від поляків (про­никлись ідеєю аристократизму) та росіян (стали монархістами), українсь­кий народ не любив ні царя, ні пана, бо він суто "демократичний" і завжди керувався Христовими заповідями любові та братерства, ідеями рівності. Кирило-мефодіївці вважали, що управління, законодавство, право власності мають базуватися на вченні Ісуса Христа. Передбачалося, що в майбутній федерації (конфедерації) слов'янських держав буде створено спільний орган — Слов'янський собор (сейм чи раду) з депутатів від усіх держав, які й вирішуватимуть питання, що стосуватимуться всього слов'янського союзу.

Товариство прагнуло втілювати в життя свою політичну програму шля­хом виховання молоді, поширення програмних ідей через літературу, збільшення кількості членів своєї організації, ліквідації розбіжностей між слов'янами, особливо в конфесійних питаннях.

Найбільший ідейний вплив на кирило-мефодіївців мав Т. Шевченко. П. Куліш свідчить: "Багато в дечому він природно мусив підлягати Косто­марову, але й Костомаров не міг бути вільним від його впливу". Сам М. Кос­томаров пише: "Тарасова муза розбила якийсь підземний льох, що протягом кількох віків був замкнений на багато замків, запечатаний багатьма печатя­ми. Вона відкрила з собою шлях і соняшному промінню, і свіжому повітрю. і людській цікавості".

Кирило-мефодіївці не змогли не тільки реалізувати свої масштабні про­грамні положення, а й розгорнути більш-менш значиму організаційну й про­пагандистську діяльність. Організація існувала трохи більше року. Про і": існування на початку березня 1847 р. доніс властям О. Петров (син жандарм­ського офіцера, студент Київського університету). У березні — квітні жан­дарми заарештували всіх його учасників. Слідство спеціальної комісії три­вало до кінця травня 1847 р. Імператор Микола І та його поплічники пока­рали членів Кирило-Мефодіївського товариства ув'язненнями, засланням. Солдатчина без права писати і малювати випала на долю Т. Шевченка.

У підсумку слід зазначити, що Кирило-Мефодіївське товариство, вису­нувши ідею створення української держави, поклало початок організацій­ному об'єднанню діячів українського національного руху. М. Грушевський підкреслював, що кирило-мефодіївці вперше зробили спробу теоретично сформулювати "українську ідею в політичній і суспільній сфері в дусі про­гресу й свободи", від них "веде свою історію весь новий український полі­тичний рух".

Звернемо увагу на національне відродження на західноукраїнських зем­лях, яке відбувалося в умовах австрійського і польського засилля. Західно­українська інтелігенція обстоювала національну ідею, пробуджувала інте­рес народу до рідної мови, фольклору.

Право на українську мову обстоювали священики. Іван Могильницький заснував у Перемишлі (1816) перше в Галичині просвітнє товариство греко-католицьких священиків, яке займалося мовною проблемою, намагаючись удосконалити галицький діалект української мови церковнослов'янськими зворотами. Проте нововведення не знайшло підтримки як у можновладців, так і в народних масах. І. Могильницький уклав "Граматику язика словено-руського" (1829), написав наукову розвідку "Відомості о руськом язиці" (1829).

Пробудженню національної свідомості галичан сприяла діяльність фоль­клориста Зоріана Доленга-Ходаковського. У 1814—1818 pp. він записав у різних регіонах України близько 3 тис. пісень, серед яких майже 1400 ук­раїнських (частину опубліковано у збірниках пісень М. Максимовича). Істо­рик Денис Зубрицький видав польською мовою "Нарис з історії руського

народу в Галичині..." (1837), тритомну "Історію древнього Галицько-Руського князівства" (1852—1855), в яких заперечував правомірність польських зазіхань на землі Східної Галичини і Західної Волині.

У 1830-ті pp. у національний рух активно включилися студенти Львова. Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький заснували гурток "Руська трійця" (1833). Вони прагнули сприяти піднесенню освітнього рівня та пробудженню національної свідомості галичан, присвятивши цьому всю свою багатогранну діяльність у галузі народознавства, фольклористики, мовознавства, джерелознавства, літературознавства, журналістики, педаго­гіки, а також літературно-художню та перекладацьку творчість.

Я. Головацький тривалий час записував фольклор, описував побут селян Галичини, Буковини, Закарпаття. Він видав першу в Галичині "Хрестома­тію церковнослов'янську і давньоруську" (1854). У 1836 р. І. Вагилевич зро­бив перший переклад українською мовою "Слова о полку Ігоревім", але цен­зура не дозволила друкувати твір. Сам дослідник за заклики до непокори властям зазнав переслідувань. Влада заборонила також розповсюдження "Читанки для діточок..." М. Шашкевича (побачила світ лише в 1850 р.). Лідер "трійчан" працював також над підготовкою граматики та словника ук­раїнської мови.

"Руська трійця" популяризувала славні сторінки минулого. її діячі пи­сали про козацтво, про Богдана Хмельницького, який бачив Волинь, Гали­чину, Львівську та Белзьку землі невід'ємною частиною соборної України. "Руська трійця" виношувала ідею возз'єднання українських земель у складі федерації, в якій Україна мала складатися з двох штатів — Східний (Лівобе­режжя) і Західний (Правобережжя), до якого приєднувалась і Східна Гали­чина. Свої думки і мрії "трійчани" доносили до галичан з церковних амвонів у релігійно-моральних проповідях українською мовою.

У 1837 р. в Будапешті побачило світ дітище "Руської трійці" — альма­нах "Русалка Дністрова". У збірці вміщено українські народні пісні, думи, перекази, історичні документи, публіцистичні статті. Влада визначила спря­мування альманаху ворожим, конфіскувала й знищила майже весь тираж (крім 250 примірників), а автори зазнали гонінь були притягнені до судової відповідальності.

Потрібно зробити наголос, що своєю діяльністю "трійчани" підготували піднесення національного руху в Галичині під час революції 1848 р. Рево­люційні події політизували національно-духовне життя Галичини. Українці від квітневих петицій австрійському імператору з вимогами змін у мовно-культурній сфері перейшли до створення власних політичних організацій. Таким об'єднанням постала 2 травня 1848 р. Руська рада, яка уособлювала не лише національно-культурні, а й політичні домагання українців Галичи­ни в Австрійській імперії. Подібно до львівської виникло близько 50 рад на місцях. Заяви ради з вимогами українців незабаром був змушений визнати австрійський уряд.

Проти діяльності Руської ради виступила польська Рада народова, які була за єдність революційного руху в краї, проти виокремлення українсь­ких вимог. Міжнаціональні відносини різко загострилися. Поляки спира­лись на полонізовані вищі верстви українського суспільства, які утворили 23 квітня свою організацію — "Руський собор". Сповідувані ними ідеї незалежної Польщі мала захищати створювана пропольська гвардія. Biz польських зазіхань Східну Галичину мали боронити проукраїнські загони руських стрільців.

За таких обставин представники Руської ради, Ради народової та "Русь­кого собору" зібрались у Празі у червні 1848 р. на Слов'янський з'їзд. Ук­раїнці домоглися визнання права рівності всіх національностей і віроспові­дань, вжитку української мови у школах і державних установах, створення спільної українсько-польської гвардії. Не знайшла розуміння пропозиція українських делегатів щодо поділу Галичину на українську й польську час­тини. Зважаючи на перебіг революційних подій, з'їзд припинив свою робо­ту. Для органів влади його рішення нічого не означали.

Активність українців дала їм можливість вибороти право на представ­ництво у першому австрійському парламенті. 39 парламентарів-українців домагалися вирішення соціально-економічних та національно-духовних проблем населення краю, справедливого територіального поділу Галичини за національними ознаками. Культурно-освітні здобутки українців втіли­лись у створення влітку 1848 р. "Галицько-руської матиці", яка мала зай­матися виданням шкільних підручників українською мовою, та відкритті у Львівському університеті кафедри української мови й літератури (завіду­вач Я. Головацький).

Національно-політичні успіхи українців Галичини пішли на спад піл тиском реакції. 7 березня 1849 р. припинив роботу австрійський парламент, була скасована конституція. Влітку 1851 р. влада заборонила діяльність Го­ловної руської ради. Проте, незважаючи на незавершеність революційно: боротьби, вона стала серйозною школою для галицького національно-ви­звольного руху, викристалізувавши його політичне спрямування.

2. Національне суспільно-політичне життя в Україні у другій половині XIX ст.

Напередодні селянської реформи 1861 р. український національний рух значно активізувався. М. Костомаров у статті "Украйна", яка була надру­кована у 1860 р. у герценівському "Колоколі", писав, що в Україні "з'яви­лося прагнення відродити народність, що помирала під московським бато­гом й санкт-петербурзьким багнетом".

На межі 1850—60-х pp. зародився і дав паростки масовий громадівський рух, який влада та російські шовіністи називали "українофільством".

Громадівський рух з другої половини 1858 р. пустив коріння в Петербурзі. Свіжість у життя української громади внесли колишні кирило-мефодіївц: В. Білозерський, Т. Шевченко, М. Костомаров. Вони заснували (редактор

3. Білозерський) громадсько-політичний і літературно-мистецький щомі­сячний журнал "Основа" (1861—1862). 22 місяці журнал (тиражем 800— 2000 примірників) сприяв пробудженню самосвідомості народу, захищав українську мову, літературу, права народу на освіту та видання навчальної і науково-популярної літератури рідною мовою, популяризував українське минуле. Його авторами були більш як 40 осіб — Т. Шевченко, Марко Вов­чок, М. Максимович, Л. Глібов, М. Костомаров, С. Руданський, А. Свидницький, П. Єфименко, О. Лазаревський, Т. Рильський. Під впливом звинува­чень в "українському сепаратизмі" та внаслідок інших перепон журнал "Ос­нова" мусив самоліквідуватися.

Петербурзькі громадівці у друкарні П. Куліша під назвою "Сільська бібліотека" видали близько 40 невеличких книжечок-"метеликів" українсь­ких письменників. М. Костомаров, звернувшись (1863) до всіх громад із за­кликом збирати гроші на українську видавничу справу, зазначав, що сором не дать своєї копійчини на святе діло. Коли б спромогтись на книжки, а там пішла б складчина на школи". Зробивши багато для розвитку українського національного руху, громада Петербургу припинила існування в 1863 р.

Ідеї українців Петербургу в 1859 р. підхопили студенти Київського університету. Біля витоків громадівського руху на Наддніпрянщині стояли так звані хлопомани. Демонструючи єдність з народом, вихідці з польських і українських родин розмовляли виключно українською мовою, вбирались у національний одяг, дотримувалися народних звичаїв і обрядів. Згуртував хлопоманів студент-випускник Київського університету В. Антонович. Його підтримували Т. Рильський, Б. Познанський, К. Михальчук, П. Житецький та ін.

Хлопомани розпочинали свою діяльність за непростих обставин. У сту­дентському середовищі діяли польські організації — гміни. Члени польських гмін мали різні погляди, а загалом їх об'єднувала ідея відновлення польської держави в кордонах 1772 р. Група прихильників українства поступово ви­окремилась із польських студентських гмін Києва. В. Антонович восени 1860 р. доводив, що "жити серед українського народу і не злитися з ним, не пройнятися його національними інтересами, значить бути дармоїдами, па­разитами". Тоді ж прозвучало його "слово про наше єднання з українським народом, про визнання себе самих українцями".

Думки Антоновича поділяв Б. Познанський: "Природнім результатом хлопоманії, як віяння було зближення з "хлопом", а з цього зближення за місцем дії виникло і усвідомлення його, цього хлопа, національності і потім зіднесення себе цілком до цієї національності".

Наприкінці 50-х pp. впродовж трьох канікул члени гуртка організовува­ли етнографічні експедиції, вели культурно-просвітні бесіди з селянами Во­лині, Поділля, Київщини, Холмщини, Катеринославщини та Херсонщини. Вони детально ознайомилися з життям і світоглядом українського народу.

Польські поміщики були обурені поведінкою В. Антоновича і його сорат­ників. Посипалися доноси, зокрема київський генерал-губернатор одержав їх аж 42. Поширювались чутки, що в Києві з'явилася група, яка вирішила вирізати усіх панів. У 1860 р. близько 60 польських дворян, зібравшись у Києві, викликали В. Антоновича на свій шляхетський суд, який закінчився безрезультатно.

У січні 1861 р. поліція заарештувала братів Тадея та Йосипа Рильських за те, що вони пропагували "ненависть до вищих станів". У лютому 1861 р. В. Антоновича й Т. Рильського викликали на засідання слідчої комісії при канцелярії генерал-губернатора. За належність до української громади і по­ширенні серед селян розмов про несправедливість реформи 1861 р. у Каневі у квітні було заарештовано Познанського. За таких обставин хлопомани при­пинили свої ходіння по селах і зосередилися на культурно-просвітницькій роботі у містах.

На початку 1860-х pp. на Надніпрянщині діяло чотири громади — київ­ська, полтавська, чернігівська, харківська, які відкривали недільні школи, бібліотеки. Громадівці поширювали твори Т. Шевченка, інших письменників і поетів. Чернігівська громада під егідою Л. Глібова видавала тижневик "Чер­ниговский листок" (1861 —1863) з україномовною літературною частиною.

Громадівський рух зазнавав постійних утисків з боку влади. У 1862 р. уряд закрив недільні школи, було проведено арешти активних членів гро­мад. Розгул російського шовінізму призвів до появи у липні 1863 р. цирку­ляра міністра внутрішніх справ П. Валуєва з горезвісним визначенням, що "ніякої української мови не було, немає і бути не може". Заборона україно­мовних наукових, педагогічних, церковних видань, підручників завдала серйозного удару по діяльності громад та загалом по національному життю в Україні. Не міг особливо врятувати становища сановний дозвіл писати ху­дожні твори на "українському наріччі". Арештами і засланнями було роз­громлено полтавську і чернігівську громади. Громадівський рух опинився перед загрозою повного знищення.

Потрібно наголосити, що відносне затишшя на громадівському національ­но-культурному фронті тривало недовго. Наприкінці 1860-х pp. поновили ро­боту громади в Києві, Полтаві, Чернігові. Напівлегальний характер діяльності громад диктував і її форми. В основному це були наукова робота, яка торкала­ся, зокрема, проблем національного руху, та видавнича діяльність.

У цей час спостерігається поляризація поглядів членів громад. Спектр їх був досить широким — від поміркованих позицій невтручання до політич­них проблем до прагнення радикального, революційного вирішення нагаль­них питань життя українського суспільства. Типовим було становище у київській громаді, де помірковане крило очолив представник "старої гвардії" В. Антонович, а радикалів представляли П. Житецький, С. Подолинський, М. Старицький, М. Лисенко.

Легалізації діяльності громад та поширенню їхнього впливу на народні маси сприяло створення у 1873 р. Історичного товариства Нестора-літописця (голова громадівець М. Тулов), Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Низка науково-видавничих заходів відділу — ви­дання двох томів "Записок" (1875,1876), семи томів праць етнографічно-ста­тистичної експедиції до Південно-Західного краю (редактор П. Чубинський), проведення III Археологічного з'їзду в Києві (1874) пожвавило науково-про­світню роботу громадівців. Пропаганда громадівських ідей здійснювалась у 1874—1875 рр. на сторінках газети "Киевский телеграф", яка відігравала роль друкованого органу київської громади.

Діяльність громад, оприлюднення їхньої позиції на сторінках "Киевско­го телеграфа", дала "підстави" для звинувачення громадівців в "українсько­му сепаратизмі" .Стан речей вивчала спеціальна комісія, висновки якої при­звели до оголошення Емського указу 1876 р. В Україні було заборонено пе­рекладати українською мовою твори російської та світової літератури, видавати підручники, писати, співати пісні та грати на сцені, завозити украї­номовну літературу з-за кордону. Було закрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, газету "Киевский телеграф". Україн­ство в черговий раз було піддано нещадним гонінням, а активні діячі зазна­вали переслідувань.

Єдиною віддушиною була наукова творчість. У 1882 р. на кошти Василя Симиренка у Києві було засновано журнал "Киевская старина", в якому дру­кувалися історичні документи, мемуари, художні твори. Активізувались на­укові дослідження, розвивалась українська культура, що сприяло національ­ному самоусвідомленню українців.

Передові позиції у розвитку суспільно-політичної думки займав Михай­ло Драгоманов. За кордоном він на кошти громадівців видає для України українською мовою пропагандистську та науково-популярну літературу, яка нелегально поширюється на Батьківщині. Під орудою М.Драгоманова, С. Подолинського, М. Павлика у Женеві видається журнал "Громада" (1878— 1879,1880,1882). На його сторінках Драгоманов обґрунтовує федералістичну модель майбутнього суспільного устрою. Громади з вільних, рівних лю­дей утворять федерацію вільних громад. Федерація автономних земств і країв буде запорукою політичних і соціально-економічних перетворень. М. Дра­гоманов виступав за політичну автономію України, закликаючи громадівців до політичної боротьби за федерацію. Такі основні уявлення М. Драгоманова про майбутній державний устрій.

Продовжуючи відповідь, потрібно наголосити, що наприкінці 1880-х pp. спостерігаються потяги до політизації національного руху, які були харак­терні, перш за все для молодіжного середовища. Зусиллями студентів з Хар­кова І. Липи, М. Байздренка, М. Базькевич і студента Київського універси­тету В. Боровика було створено у 1891 р. "Братерство (братство) тарасівців".

Товариство поповнили студенти Харкова. Понад 20 осіб об'єднались у "Молоду громаду". Тарасівці знайшли підтримку в Полтаві, Чернігові, Києві, Олександрії. У 1893 р. у львівському журналі "Правда" вони опублікували програму — "Кредо віри молодих українців". У ньому вони дбали про розвиток української культури, мови, ставили за мету визволення усіх народів Росії, соборність України. "Братерство тарасівців" існувало до 1893 p., коли весною поліція арештувала більшість його членів.

У відповіді потрібно акцентувати увагу на тому, що у другій половині 90-х pp. активізується студентський громадівський рух. У 1895 р. студенти Київського університету створили таємну Українську студентську громаду, а студенти Харкова — Харківську студентську громаду (1897). У Полтаві діяла Полтавська семінарська громада. Всього в України працювали близь­ко 20 студентських громад, які з різних позицій дивилися на політичне май­бутнє України (самостійна чи автономна Україна у федеративній Росії). Для координації діяльності студентських громад у Києві відбувся (серпень 1898 р.) загальноукраїнський нелегальний з'їзд студентських громад. З'їзд закликав студентів домагатися демократичних свобод, широкого запрова­дження в життя української мови. Другий студентський з'їзд (1899) націлю­вав українських студентів на боротьбу з царським самодержавством.

Розглядаючи національне суспільно-політичне життя на західноукраїнсь­ких землях, акцентуємо увагу на тому, що суспільно-політичний рух харак­теризувався багатогранністю й активністю. Він розвивався в умовах прове­дення австрійцями політики, спрямованої на зміцнення своєї влади в регіоні. Австрія не погодилася на виокремлення Східної, української Галичини в ок­реме адміністративне утворення, була розпущена Головна руська рада.

Похід проти українства викликав протест в українському суспільстві. Галичина перетворилася на український "П'ємонт". Австро-Угорська кон­ституційна монархія, зважаючи на боротьбу українців, змушена була ви­знати право українців на свої видання, культурно-просвітницькі товариства. Українці одержали право обирати й обиратися до австрійського і угорського парламентів, галицького і буковинського сеймів.

Водночас у краї посилюються польські впливи, якими досить вправно маніпулювали з Відня. Політика полонізації стала однією з причин оформ­лення у другій половині 1860-х pp. течії суспільно-політичного руху моск­вофільства, яка, орієнтуючись на Російську імперію, пропагувала ідею "єдиної, неподільної російської народності" від Карпат до Камчатки. На хвилі своєї антипольськоі' популярності москвофіли заснували політичну органі­зацію — Руську раду (1870).

Ідеї москвофілів у 80-ті pp. обстоювали три газети в Галичині, по одній на Буковині та Закарпатті, науково-літературні збірники. Заперечуючи існу­вання українського народу та його мови, українцям втлумачували не­обхідність вжитку "язичія" — суміші з російської, української, польської та церковнослов'янської мов, яку подавали як "руську" мову. Одночасно москвофіли боролися з пияцтвом, створювали братства тверезості, хоч і на "язичії", але видавали для населення популярну літературу, що перешко­джало австро-угорцям і полякам денаціоналізувати українців Галичини, Буковини й Закарпаття.

Національна течію в суспільно-політичному житті Західної України з початку 1860-х pp. представляли народовці. Вони вбачали своє завдання в служінні українському народові, доводячи, що це — окремий народ, який населяє територію від Кавказу до Карпат. Народовці пропагували націо­нальні та культурно-освітні ідеї у журналах "Вечорниці", "Нива", "Мета", "Русалка", "Правда", щоденній львівській українській газеті "Діло" (1880).

Народовці згуртовували українців у товариства, установи, гуртки, куль­турно-освітні заклади. У 1864 р. у Львові було засновано перший українсь­кий професійний театр, а 1868 р. культурно-освітнє товариство "Просвіта". За сприяння товариства були засновані кооперативи "Народна торгівля", "Сільський господар", страхова компанія "Дністер". У 1873 р. було створе­но Літературне товариство імені Тараса Шевченка (з 1892 р. Наукове това­риство імені Тараса Шевченка), яке проводило культурно-просвітницьку ро­боту, видавало українські журнали "Правда" і "Зоря". У 1885 р. народовці створили свою політичну організацію — Народну раду, яка мала продовжу­вати справу Головної руської ради.

У середині 1870-х pp. у Галичині серед молодої інтелігенції формується радикальна, просоціалістична течія, яку представляли Іван Франко, Михай­ло Павлик, Остап Терлецький. Вони критикували ідеї москвофілів і наро­довців, панівний лад.

У національно-визвольному русі в Західній Україні наприкінці 1880-х pp. простежуються прояви лояльного ставлення до австрійської влади. Під тис­ком австрійців поляки у 1890 р. визнали галицьких українців окремим на­родом. Уряд погодився на надання українцям місць в австрійському парла­менті та Галицькому сеймі, відкриття трьох українських гімназій, збільшен­ня кількості українських кафедр у Львівському університеті. Після цього була проголошена "нова ера" у взаємовідносинах між народовцями, урядом і поляками. В 1892 р. народовці висловилися за зміцнення панівного ладу через поступки українцям. У 1894 р. через невиконання домовленостей сто­рони відмовилися від "новоерівської" політики.

3. Україна та українці в російському та польському русі. Перша полови­на XIX ст. проходила в Росії під знаком поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи. Невдоволення політикою самодержавства, яке охо­пило ліберальні кола, призводило до формування в суспільстві опозиційних настроїв.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. у ліберальних колах українських діячів культури, військових, чиновників, поміщиків укорінюється масонство. Ідеї вільнодумства, самопізнання і самовдосконалення, всесвітнього братер­ства і рівності, які сповідували масони, проникали в Україну із західноєвро­пейських країн, Польщі, Росії. Перша масонська ложа — "майстерня" в Украї­ні була заснована у 1742 р. у селі Вишнівці на Волині.

Масонськими ложами були охоплені практично всі регіони України. На Слобожанщині діяла організація масонського типу "Паліцинська академія".

Кілька масонських "майстерень" функціонувало на Поділлі: у селі Буць-ківці — ложа "Мінерва", в Кам'янці — ложі "Озиріс до пломеніючої зорі" та "Пломеніюча зоря", у Вінниці — ложа "Трьох братів". На Волині діяла ложа "Доброчинність і досконала єдність", а у Кременчуці — "Марс" і "Добрий па­стир". Масонські "майстерні" існували у Львові, Самборі, Немирові.

Знаним масонським центром на початку XIX ст. була Одеса. З 1817 р. у місті діяла "майстерня" "Понт Евксинський", до якої входили близько 70 осіб, зокрема, І. Котляревський та ректор Рішельєвського ліцею І. Ор-лай. Із ложею "Три царства природи" підтримували зв'язок онуки останньо­го гетьмана України Кирило і Петро Розумовські. Відомою була і ложа "Друзі природи".

Масонська ложа у Харкові була заснована у 1817 р. як релігійно-етичне товариство. До ложі належали—20 масонських "братів" та "сестер" — університетські викладачі, місцеві дворяни. Петро Гулак-Артемовський, майбутній ректор університету, підкреслюючи свою належність до масонів, ходив із палицею з набалдашником у вигляді масонського молотка.

У 1818 р. в Полтаві з ініціативи М. Новікова виникла ложа "Любов до істини", яка об'єднувала понад 20 осіб. Особливим авторитетом користува­лися І. Котляревський та В. Лукашевич. З полтавськими масонами, можли­во, був пов'язаний генерал-губернатор князь М. Рєпнін, який славився своїм лібералізмом та прихильним ставленням до українців. Звертаючись до історичного минулого України, члени ложі формували політичну свідомість українського дворянства. її керівництво контактувало з декабристами. За особистим "повелением" Олександра І у 1819 р. ложа була закрита.

Українське масонство зверталося до ідеї слов'янської єдності. Масонсь­ка ложа "З'єднаних слов'ян", яка діяла у Києві у 1818—1822 pp. і налічува­ла понад 80 членів, обґрунтовувала та пропагувала ідею визволення слов'ян­ських народів від національних та політичних утисків, їх об'єднання в за­гальнослов'янську федерацію.

За опозиційну діяльність масонів Олександр І видав указ (1822) про забо­рону масонських лож та таємних гуртків і організацій. У 1826 р. Микола І підтвердив указ свого попередника, а в 1849 р. від викладачів, священиків, чиновників було взято підписку про неналежність до таємних організацій.

На думку вчених, із середини XIX ст. діяльність масонів значно радикалізувалась. Не виключаються, зокрема, певні масонські впливи на діяльність Кирило-Мефодіївського товариства (подібність до масонської назви органі­зації, запозичення символіки).

Загалом діяльність масонів свідчила про зростання в українському суспільстві під впливом європейських ідей та традицій опозиційних настроїв самодержавству, які з часом усе більше радикалізувались.

Потрібно звернути увагу на декабристський рух в Україні, який уособ­лював зростання політичної опозиції російському самодержавству. Доціль­но простежити основні етапи розвитку декабристського руху, охоплення ним "країни. Предтечею декабристського руху в Україні стала таємна організа­ція "Залізні персні", яка діяла в 1815—1816 pp. у Кам'янці-Подільському.

У1816 р. в Петербурзі виникла таємна офіцерська організація "Союз порятунку, або Товариство істинних і вірних синів Вітчизни", яка об'єднувала близько 30 осіб. Серед учасників "Союзу" визначались онуки гетьмана Да­нила Апостола Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли. Дискусії між радикальним та поміркованим крилом організації призвели до розколу і розпаду товариства у 1818 р.

Налаштовані на боротьбу колишні члени "Союзу порятунку" створили у січні 1818 р. таємну організацію "Союзу благоденства", яка налічувала по­над 200 осіб. Багато членів товариства родовим корінням були тісно пов'я­зані з Україною. В Україні з 1818 р. діяла Тульчинська управа на чолі з П. Пе­стелем. Метою організації були ліквідація кріпосницької системи і запро­вадження конституційної монархії. У 1820 р. за пропозицією П. Пестеля було взято курс на встановлення шляхом військового перевороту республікансь­кої форми правління. Проте відсутність єдності щодо стратегії та тактики дій спричинили саморозпуск (березень 1821 р.) "Союзу благоденства".

Колишні члени Тульчинської управи "Союзу благоденства" у березні 1821 р. створили нову таємну організацію — Південне товариство. Очолив організацію П. Пестель. У Петербурзі було створено Північне товариство. Питання діяльності Південного товариства у 1822—1825 pp. обговорювались на з'їздах, які відбувалися в Києві під час Контрактових ярмарків. У 1823 р. товариство було поділено на три управи — Тульчинську, Кам'янську та Ва­сильківську.

У прикордонному Новограді-Волинському на початку 1823 р. була ство­рена таємна військова організація — Товариство об'єднаних слов'ян. Засну­вали товариство офіцери-артилеристи брати Андрій і Петро Борисови та учас­ник польського визвольного руху Юліан Люблінський. До нього увійшли близько 50 офіцерів, серед яких були і вихідці з України. У вересні 1825 р. Товариство об'єднаних слов'ян влилося до Південного товариства як його четверта управа — Слов'янська.

Програмними документами діяльності декабристів були "Руська прав­да" П. Пестеля (Південне товариство) та "Конституція" М. Муравйова (Північне товариство). Документи передбачали скасування кріпосного пра­ва, демократизацію суспільного життя. "Кріпосний стан і рабство скасову­ються, — писав М. Муравйов. — Раб, що торкнувся землі російської, стає вільним". П. Пестель зазначав: "Рабство має бути рішуче знищено і дворян­ство повинно неодмінно навіки зректися ганебної переваги володіти іншими людьми". Однак у програмах декабристів були і суттєві відмінності. Так, за "Руською правдою" після повалення самодержавства Росія проголошувала­ся республікою із загальним виборчим правом для всіх чоловіків, які досягли 20 років. У "Конституції" М. Муравйова обстоювалися доцільність вста­новлення конституційної монархії (імператор — "верховний чиновник" Росії), запровадження високого майнового цензу для тих, хто обирає, і тих, кого обирають.

Програми відрізнялися визначенням майбутнього національно-держав­ного устрою. М. Муравйов передбачав утворення федерації, поділ Росії на 15 штучно утворених частин — "держав" і "областей". Дві з них утворюва­лися на території України: Українську — зі столицею в Харкові й Чорно­морська — зі столицею в Києві. "Руська правда" у вирішенні національних питань була консервативнішою. П. Пестель обстоював єдність і цілісність території Росії, бачив її майбутнє в унітарній неподільній державі. Право на самовизначення визнавалося лише за поляками. "Малоросія, — зазначав П. Пестель, — ніколи не була і бути не може самостійною... Відтак вона му­сить поступитися своїм правом бути окремою державою". Можливі ілюзії тих, хто сподівався на відродження державності України, він розвіював: "Ма­лоросія навіки з Росією залишиться нерозривною і ніяка сила не відторгне Малоросії від Росії".

Програмними документами Товариства об'єднаних слов'ян були "Пра­вила об'єднаних слов'ян" та "Клятва об'єднаних слов'ян", у яких проголо­шувалися завдання скасування кріпацтва. Члени товариства були за визво­лення усіх слов'янських народів шляхом створення слов'янської федерації, до якої увійшли Росія, Польща, Боснія, Моравія, Валахія, Трансільванія, Сербія, Молдавія, Далмація, Угорщина. Кожному народові надавалося пра­во мати свою конституцію, а парламенту приймати закони. На жаль, місця Україні як державі у цих програмних документах не знаходилось.

Члени таємних товариств із 1823 р. активно готували військовий перево­рот. Час спільного виступу узгодили на літо 1826 р. Проте смерть Олександра І прискорила розвиток подій. 14 грудня 1825 р. у день присяги новому цареві Миколі І члени Північного товариства підняли повстання в Петербурзі.

29 грудня 1825 р. члени Васильківської управи С. Муравйов-Апостол та М. Бестужев-Рюмін підняли повстання в Чернігівському піхотному полку. На 1 січня 1826 р. лави повстанців налічували понад 1 тис. солдатів та офі­церів. Сподівання чернігівців на підтримку інших військових частин вия­вилися марними. З січня 1826 р. біля сіл Триліси, Ковалівка та Устимівка повстанців розбили урядові війська.

Учасників повстання жорстоко покарали. У 1826 р. найактивніших організаторів змови (М. Бестужева-Рюміна, П. Каховського, С. Муравйова-Апостола, П. Пестеля, К. Рилєєва) повісили у Петропавлівський фортеці. Так, не знайшовши широкої соціальної підтримки, трагічно завершився виступ декабристів.

У відповіді потрібно наголосити, що, починаючи з 1820-х pp. суттєвою ознакою суспільно-політичного життя в Україні було розгортання польсько­го національно-визвольного руху.

У листопаді 1830 р. у Варшаві вибухнуло національно-визвольне повстан­ня поляків. Повсталі передбачали відновити Польщу в межах 17 72 р., до якої входила б і частина українських, литовських та білоруських земель. Керів­ники повстання зробили спробу поширити його і на Правобережну Україну. Звернувшись до населення Правобережжя із закликом взяти участь у повстанні, поляки кинули гасло "За вашу і нашу свободу". В Україну було на­правлено кавалерійський корпус під командуванням генерала Ю. Дверницького. У квітні загони повсталих активно діяли на Волині. У середині квітня 1831 р. спалахнуло повстання на Поділлі, в якому взяло участь близько 1200 осіб, переважно дрібної польської шляхти. Останній виступ повстанців під керівництвом К. Ружицького стався в Житомирському повіті у травні — червні 1831 р.

Необхідно наголосити, що масового повстання на Правобережжі Украї­ни полякам підняти не вдалося. Українське селянство не підтримало його, оскільки поляки виступали за збереження кріпосного права, привілеїв шлях­ти та входження земель Правобережжя до складу Польської держави. Го­ловнокомандувач російських військ фельдмаршал Ф. Остен-Сакен, обіцяю­чи звільнення з кріпацтва, закликав селян Правобережжя схоплювати і до­ставляти начальству підозрюваних поміщиків-поляків. Кріпаки виловлю­вали поміщиків і шляхту, заковували їх у дерев'яні колодки й віддавали до рук влади. Досить вдало для боротьби з повстанцями царський уряд вико­ристав ідею відновлення козацтва, оголосивши про формування восьми кінних полків (по тисячі козаків у кожному) на Полтавщині й Чернігівщині. Новозаписаним козакам за боротьбу з поляками було обіцяно повернення до військової козацької служби. Проте після поразки повстання обіцяне україн­ському селянству ніхто не виконав. У серпні 1831 р. царські війська зайня­ли Варшаву і придушили повстання.

Потрібно підкреслити перманентний характер польського національного руху. Після поразки повстання поляки продовжували боротьбу. Вони створи­ли (1835) таємну організацію "Співдружність польського народу". її відділи діяли на Волині (товариство "Віра, надія і любов"), Києві (гурток студентів у Київському університеті), Одесі (гурток "Демократичне товариство").

Польські організації були розкриті жандармами. У складеній поліцією "Алфавітці" неблагонадійних осіб значилися 146 осіб із Київської, Волинсь­кої і Подільської губерній. Було покарано групу студентів Київського уні­верситету. Із січня по вересень 1839 р. університет було закрито. Після відновлення занять над студентами встановили найсуворіший нагляд. Гене­рал-губернаторові надавалося право припиняти читання лекцій, брати під варту винних у створенні таємних товариств.

На суспільно-політичне життя в Україні вплинуло польське повстання 1863—1864 pp. Учасники руху виступали за відновлення Польщі в кордо­нах 1772 р. Незначна частина визнавала права українців, білорусів і литовців на самовизначення.

Своїми планами відновлення незалежності Польщі в межах 1772 р. по­ляки відштовхнули від себе українську інтелігенцію. Негативно ставилися до польських домагань В. Антонович, М. Драгоманов та інші громадівці. Окремі члени громад (А. Красовський, В. Синьогуб) намагалися організува­ти на підтримку польського визвольного руху виступи українського селян­ства. З поляками співпрацював "Комітет російських офіцерів у Польщі", одним із засновників і керівників якого був українець А. Потебня.

Повстання у Польщі розпочалось у січні 1863 р. А. Потебня, який очо­лював військову організацію "Землі і волі", добровільно перейшов на бік повстанців. Бік польських повстанців взяли 273 солдати царської армії — росіяни, українці, білоруси.

Організатори повстання вживали заходів до залучення на свій бік селян України, звертаючись до них зі спеціальними відозвами, листівками, про­кламаціями ("До козаків, що тепер селяни", "Брати поляки, русини і ли­товці" та ін.). Повстання на початку травня 1863 р. охопило частину Київсь­кої та Волинської губерній. Всього на території Правобережної України дія­ло близько 20 повстанських загонів, які складалися переважно з польсько­го населення. Селянство України загалом не підтримало повстанців, оскіль­ки не поділяло їхні ідеї про приєднання українських земель до Польщі. Після поразки повстання сотні поляків було страчено, тисячі вислано в Сибір, відда­но до армії, їхнє майно конфісковано.

У підсумку варто наголосити, що польський національний рух на тере­нах України характеризувався масштабністю, рішучістю й прагненням си­лою повернути Польщі державну незалежність. Він базувався на ідеї панів­ної ролі польського населення й польської культури в житті народів май­бутньої держави, що не сприяло його підтримці в українському середовищі.

Розглядаючи питання, доцільно звернути увагу на опозиційну діяльність земств, які, представляючи різні верстви населення, всупереч волі влади за­ймалися реформуванням народної освіти, визначали шляхи покращення становища селянства. Ліберальні ідеї обговорювалися на нелегальних нара­дах, з'їздах земських діячів у Ніжині та Харкові (1878). Вони виступали за розширення прав земств, об'єднання земських опозиційних сил для бороть­би за демократичні свободи, конституційний лад.

Земці, сподіваючись на проведення реформ, запровадження в країні кон­ституції, надсилали свої проекти до царя. Проблеми політичних реформ у дер­жаві обговорювались у Москві на земському з'їзді (1880). Земці-ліберали на своєму з'їзді у Харкові (1881) прийняли "Програму земського союзу 1881 p.", у якій вимагали створення Державної думи, широкого місцевого самовряду­вання шляхом надання владних повноважень общинам, повітам, волостям і губерніям. Однак, законодавчі ініціативи лібералів не знайшли підтримки.

Підсумовуючи, зазначимо, що, незважаючи на вимушену деклара­тивність, яка диктувалась політичною ситуацією, опозиційність, лібералізм земств впливами на суспільно-політичне життя в Україні.

Розглядаючи питання, потрібно звернути увагу на суспільно-політичну течію російського руху — народництво, яким Україна була охоплена з початку 1870-х аж до кінця 1880-х pp. Народники сподівалися повалити шля­хом народної революції самодержавство, побудувати справедливе суспіль­ство. Ідеологами народництва, які уособлювали його головні течії, були П. Лавров, М. Бакунін, П. Ткачов. П. Лавров вважав, що інтелігенція має готувати народ до боротьби проти панівного ладу пропагандою ідей соціалі­зму. М. Бакунін вбачав у російському селянині готового революціонера-бунтаря, якого лише потрібно підняти на збройну боротьбу. Він пропонував організувати суспільство на основі "вільної федерації" асоціацій виробників, без огляду на національності. Обидва теоретики підкреслювали, що селянсь­ка община — основа розвитку майбутнього суспільства. П. Ткачов, подібно до бланкістів, вважав, що революційна інтелігенція має створити підпільну організацію, шляхом змови скинути царя й будувати соціалізм.

Наголосимо, що народництво в Україні, маючи свої особливості, розви­валося під впливом аналогічного російського руху. У Києві (1872) та Одесі (1873) були створені гуртки "чайковців". У 1873 р. гуртки Петербурга, Моск­ви, Києва та Одеси об'єднались у федеративну організацію. На початку 70-х pp. "чайковці" вели пропаганду в "лавровському дусі" серед населення Полтавської та Подільської губерній.

У 1873 р. народники в Україні почали масове "ходіння в народ". Перши­ми були члени київського гуртка Володимира Жебуньова, які, працюючи вчителями, провадили революційно-просвітню роботу серед учнів і селян. На початку 1874 р. бакунінці, члени "Київської комуни" (виникла з студент­ської комуни і об'єднувала до 80 осіб) під виглядом майстрів діяли у селах та містах. Влітку 1874 р. "ходіння в народ" поширилося на 37 губерній Росії і усі губернії України.

Українські народники користувалися легальною та нелегальною пропа­гандистською літературою, в якій ішлося про становище народу, повстання проти панівного режиму, нове справедливе суспільство. Народники закли­кали трудящих боротися і бути готовими, за словами Герцена та Шевченка, взятися за сокиру чи косу. За повідомленнями поліції, діяльність народників посіяла "бродіння умів" селян. На народників посипалися арешти, ув'язнен­ня, заслання.

Новий поштовх діяльності народницьких гуртків дала створена у Петер­бурзі організація "Земля і воля" (осінь 1876 р.), в якій брали участь і вихідці з України. Землевольці, проводячи агітацію, сподівалися на збройні бунти населення, насильницьке захоплення влади. Передавши землю селянам, зміцнивши общинне землеволодіння і запровадивши широке самоврядуван­ня, вони мріяли побудувати нове суспільство.

Українські народники, не вступаючи в організацію, підтримували зв'яз­ки з "Землею і волею". Натомість у 1875 р. 30 народників України (І. Кохановський, Л. Дейч, В. Засулич, М. Ковалевська та ін.), які сповідували ідеї бакунінського анархізму й бунтарства, об'єдналися у гурток "Південних бун­тарів". За свідченнями "бунтарів", їх революційності сприяла історична па­м'ять про Запорозьку Січ, козацтво, гайдамаччину.

В епіцентрі діяльності "Південних бунтарів" опинилася Чигиринщина, де не вщухало невдоволення реформою 1861 р. Встановивши контакти з учас­никами заворушень, вони вирішили створити селянську повстанську органі­зацію. Нелегальна селянська організація "Таємна дружина" об'єднувала до тисячі осіб. Змовницький характер дав і назву подіям на Чигиринщині — Чигиринська змова. Збройне повстання планувалось на жовтень 1877 р. У вересні змову розкрили, учасників заарештували і покарали.

У 1877—1878 pp. народники стають на шлях терору. 24 січня 1878 р. Віра Засулич стріляє у петербурзького градоначальника Ф. Трепова. Терористичні акти були проведені в Києві, Одесі. Народник Г. Гольденберг за участю Л. Кобилянського вбив харківського губернатора князя Д. Кропоткіна. Терор на­родників не знайшов підтримки у суспільстві. Поліція у 1878—1879 pp. роз­громила організації терористів, а їх учасників засудили до каторги чи стра­ти.

Новий етап боротьби народників пов'язаний із діяльністю організацій "Народна воля" та "Чорний переділ", які утворилися після розпаду "Землі і волі" (серпень 1879 р.)

"Народна воля" проголосила метою своєї боротьби досягнення народного добробуту і народної волі. Народовольці спрямували зусилля на пропаган­ду, агітацію, організацію бойових акцій. Народовольські організації діяли з осені 1879 р. у Харкові, Києві, Одесі, Кам'янці-Подільському. 1 березня 1881 р. народовольці вбили Олександра II. Поліція розгромила керівний центр "Народної волі", заарештувала лідерів організації. Незважаючи на арешти, в Україні створюється нове народовольське підпілля (Єлисаветград, станція Люботин, Гадяч, Кам'янець-Подільський, Сімферополь, Луганськ), групи народовольців продовжували діяти в Києві, Харкові, Одесі. Діяльність народовольців тривала до кінця 1880-х pp.

Активно діяла також організація "Чорний переділ" (засновники — Г. Плеханов, Я. Стефанович, Л. Дейч, В. Засулич), яка сповідувала соціалі­стичні ідеї та гасла. Програма чорнопередільців передбачала соціальну ре­волюцію, утвердження політичних свобод. Революційні перетворення в країні мали привести до федеративного принципу співжиття в державі. При­гнобленим народам було обіцяно надати автономію чи незалежність. Ідеї чорнопередільців мали вплив і в Україні. їх гуртки діяли в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві.

Основні терміни і поняття

Сепаратизм — прагнення до відокремлення й створення власної держа­ви чи автономної області.

Персоналії

Антонович Володимир (1834—1906), український історик (археолог, археограф, джерелознавець), професор Київського університету, фундатор Історичного товариства Нестора-літописця. Громадський діяч, тривалий час очолював Стару громаду. Його учнями були українські історики М. Гру-шевський, Д. Багалій, М. Довнар-Запольський та ін.

Бантиш-Каменський Дмитро (1788—1850), один із перших дослідників української історії, автор 4-томної "Истории Малой России" (1822).

Берлинський Максим (1764—1848), історик, один із перших істориків Києва. Автор "Краткого описания Киева" (1820).

Бодянський Осип (1808—1877), філолог-славіст, історик, професор Мос­ковського університету. Обстоював самостійність української мови та літе­ратури, збирач та видавець українських пісень, прислів'їв, приказок.

Вагилевич Іван (1811 —1866), громадський діяч, учений, письменник, один з організаторів "Руської трійці" та упорядників альманаху "Русалка Дністрова". Переклав польською мовою "Повість минулих літ" та українсь­кою "Слово о полку Ігоревім".

Вербицький Михайло (1815—1870), композитор, автор гімну "Ще не вмерла Україна" (1863), поклав на музику "Заповіт" Т. Шевченка.

Головацький Яків (1814—1888), громадський діяч, письменник, історик, педагог. Один з організаторів гуртка "Руська трійця" та видавців альманаху "Русалка Дністрова", перший професор української мови та літератури Львівського університету.

Гулак Микола (1821 —1899), громадсько-політичний діяч, працював у Київській археографічній комісії, член Кирило-Мефодіївського товариства, противник самодержавно-кріпосницького ладу, прихильник права України на національну незалежність та об'єднання слов'янських народів у міждер­жавний конфедеративний союз.

Драгоманов Михайло (1841—1895), громадсько-політичний діяч, вчений (історик, етнограф та фольклорист) і публіцист, доцент Київського (1864— 1876) та професор Софійського університетів. Очолював ліве крило Київсь­кої громади, емігрував (1876), видавав перший український політичний журнал "Громада" (1878—1882). Стояв біля витоків політизації українсь­кого національного руху, розглядав українську проблему в широкому кон­тексті європейської історії. Спираючись на національну традицію, сповіду­вав ліберальні, соціал-демократичні та соціалістичні погляди.

Житецький Павло (1836—1911), філолог, громадський діяч. Засновник Київської громади. Обґрунтував ідею самостійності української мови та літе­ратури.

Капніст Василь (1758—1827), відомий поет, учасник автономістсько-са­мостійницького руху кінця XVIII — початку XIX ст. Автор проекту відродження козацтва (1787), "Оди на рабство", в якій виступав проти закріпа­чення селян.

Кониський Олександр (1836—1900), громадський діяч, письменник, пуб­ліцист. Член Полтавської і Київської громад, організатор недільних та вечірніх шкіл, автор популярних підручників, один із засновників журналів "Зоря" та "Правда".

Костомаров Микола (1817—1885), історик, фольклорист, етнограф, кри­тик, письменник, поет, публіцист. Громадсько-політичний діяч, засновник Кирило-Мефодіївського братства, автор програмного документа товариства.

Котляревський Іван (1769—1838), письменник, основоположник укра­їнської літератури. Брав участь у формуванні частин ополчення у війні 1812 р., член масонської ложі "Любов до істини" (1818). Автор "Енеїди".

Красовський Андрій (1822—1886), військовий, революціонер. Член організації "Земля і воля", під Києвом провадив революційну агітацію се­ред селян і солдатів, очолив таємний "Малоросійський комітет".

Куліш Пантелеймон (1819—1897), український громадський діяч, пись­менник, критик, історик, фольклорист, етнограф, один із лідерів Кирило-Мефодіївського братства.

Липа Іван (1865—1923), громадський і політичний діяч, письменник. Один із засновників "Братства тарасівців".

Лукашевич Василь (1788—1866), громадсько-політичний діяч, меценат. Член полтавської масонської ложі "Любов до істини", київської "З'єднаних слов'ян", нелегального товариства "Союз благоденства".

Максимович Михайло (1804—1873), український вчений та організатор освіти, ботанік, історик, фольклорист, мовознавець, перший ректор Київсь­кого університету.

Полетика Григорій (1724/25—1784), активний український громадсько-політичний діяч другої половини XVIII ст., автономіст. Вважався автором "Історії Русів", збирач історичних та правових джерел.

Шевченко Тарас (1814—1861), світоч українського народу, класик ук­раїнської літератури, автор численних геніальних поетичних творів, худож­ник, академік гравірування. 1838 р. викуплений з кріпацтва, а 1840 р. ви­дав збірку "Кобзар". За участь у Кирило-Мефодіївському товаристві та за антисамодержавні поезії заарештований і засланий солдатом до Орської фор­теці з царською резолюцією про заборону писати і малювати.

Найважливіші події

1798 — видано "Енеїду" Івана Котляревського.

1805 — відкриття університету в Харкові.

1818 — заснування масонської ложі "Любов до істини" в Полтаві.

1819 — організація Малоросійського таємного товариства.

1821 — створення Південного товариства.

1823 — створення Товариства об'єднаних слов'ян.

1825 — повстання декабристів на Сенатській площі в Петербурзі.

1825—1826 — повстання Чернігівського полку.

1834 — відкриття університету в Києві.

1840 — видано "Кобзар" Т.Г. Шевченка.

1845, грудень —1847, березень — діяльність Кирило-Мефодіївського братства.

1848—1849 — революція в Австрійській імперії.

1848, травень — виникнення Головної руської ради.

1848, вересень — відкриття у Львівському університеті кафедри україн­ської мови

1848, жовтень — створення товариства "Галицько-Руська матиця".

1863 — польське повстання у Правобережній Україні.

1863, 18 липня — циркуляр російського міністра внутрішніх справ про обмеження видання книг і заборону викладання в школах українською мо­вою (Валуєвський указ).

1865 — відкриття в Одесі Новоросійського університету.

1873 — створення Південно-Західного відділу Російського географічно­го товариства в Києві.

1873 — заснування народницького гуртка "Київська комуна".

1873 — заснування Літературного товариства імені Т. Шевченка у Львові.

1873 — заснування Історичного товариства Нестора-літописця в Києві.

1874 — найвище піднесення масового руху народників — "ходіння в народ".

1876 — підписання Емського указу.

1877 — чигиринська змова.

1891 — виникнення "Братства тарасівців".

Контрольні запитання та завдання

1. Якими були організаційні форми та ідеологія масонства?

2. Як планували розв'язати національне, зокрема українське, питання в Російській імперії діячі таємних військових організацій?

3. Чому та як у програмі Кирило-Мефодіївського товариства ідея незалеж­ної України поєднувалася з ідеєю всеслов'янського федеративного об'єднання?

4. Чому австрійський уряд був зацікавлений у розпалюванні ворожнечі між Головною руською радою і Центральною народною радою?

5. Які програмні цілі діяльності громадівців?

6. У чому полягає сутність "громадівського соціалізму"?

7. Що було відмінного і спільного у суспільно політичних позиції народовців і москвофілів?

8. Чому Східна Галичина заслужила назву "Українського П'ємонту"?

Теми рефератів

1. Тарас Шевченко і діяльність Кирило-Мефодіївського братства.

2. Участь студентства в українському національно визвольному русі.

3. Створення та діяльність робітничих і соціал-демократичних органі­зацій в Україні (1870—1890 pp.).

Рекомендована література

1. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). — Л.,1996.

2. Катренко A.M. У пошуках шляхів побудови справедливого суспіль­ства. Діяльність народовольців і чорнопередільців в Україні у 80-х роках ХІХст.— К.,2001.

3. Катренко А.М. Український національний рух XIX ст.: У 2 ч. — К., 1998—1999.

4. Косачевская Е.М. Восточная Галиция накануне и в период револю­ции 1848 г. — Львов, 1968.

5. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нариси суспільно-по­літичного руху (XIX ст. — 1939 p.). — Івано-Франківськ, 1993.

6. Лисяк Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. — К., 1994.

7. Марченко M.I. Українська історіографія. — К., 1959.

8. Реєнт О. Україна в імперську добу (XIX — початок XX ст.). — К., 2003.

9. "Руська трійця" в історії суспільно-політичного руху і культури України. —К., 1987.

10. Сергієнко Г.Я. Суспільно-політичний рух на Україні після повстання декабристів. — К., 1971.

11. "Українське питання" в Російській імперії (кінець XIX — початок XX ст.): В 3 ч. — К.,1999.

12. Шип НА. Интеллигенция на Украине (XIX в.): Историко-социологи-ческий очерк. — К., 1991.

13. Щербак М.Г., Щербак Н.О. Національна політика царизму на Право­бережній Україні (друга половина XIX — початок XX століття). — К., 1997.

Єфименко

Проте українська народність, похована в соціаль­них надрах хлопської маси, зберегла свою життєздат­ність і заявила про свої права не тільки на існування, а й на подальший розвиток, на культуру. Як, коли і за яких обставин почалося те, що називають українським відродженням?

Перші ознаки відродження з'явилися не на Правобе­режжі й навіть не на Лівобережній Україні, де треба було на нього сподіватися, а на Україні Слобідській. На початок XIX ст. між Малоросією та Слобідською Україною вже не було ніякої істотної різниці. Обидві вони були провінціями Російської імперії з тими ж са­мо загальнодержавними органами: все це була одна кріпосна Росія. Але під одноманітним офіційним по­кровом і тут і там губилася українська народність, по­ки що ще жива й життєздатна. Вона жила не тільки в кріпосному підданстві, а й у міщанстві міст, почасти в місцевому духовенстві й навіть у дрібному дво­рянстві. Але дворянство докладало всіх зусиль, щоб відокремитися від своїх кріпаків мовою, одягом, побу­том, засвоїти «благородний спосіб життя». Назустріч прагненню дворянства йшла держава, яка намагалася обернути Україну на Росію. До цього були спрямовані органи й закони, цьому слугувала й освіта. Навчання у середній та вищій школах було поставле­не так, що вони могли випускати зі своїх стін тільки росіян, а не українців. Одне слово, освіта поки що служила цілям денаціоналізації, але й з тієї освіти ви­никла й зворотна течія.

Центральний уряд довго відхиляв прагнення південноруського дворянства мати свій університет. Він вва­жав, що «полуденна Росія не має потреби в інших за­кладах освіти», крім Київської академії та Харківсько­го колегіуму. Перший південний університет було відкрито в Харкові в 1804 р.

Щодо грошових коштів і щодо розумових сил Хар­ківський університет був влаштований дуже скромно, але все-таки це був університет. Чи погано, чи добре, але він доносив до свідомості місцевого суспільства те, що досягалося в Західній Європі в науці, філо­софії, політиці. Разом з французьким вільнодумством через університет проникали ідеї слов'янської спільності, повязані з ідеєю відродження слов янських народностей. У 30-ті роки в Харківському універ­ситеті вже склався гурток людей, які свідомо виступа­ли з думкою працювати для відродження української народності. Робота ця, звичайно, могла бути лише наукова та літературна. З'являються окремі видання: «Український альманах», альманах «Вранішня зоря», «Український збірник». У цьому останньому було на­друковано «Наталку Полтавку», відомий твір полтав­чанина Котляревського, який іще раніше написав свою «Енеїду» *: з її появою прийнято зв'язувати по­чаток нової, відродженої, української літератури. В 40-х роках у Харкові з'являються нові видання з тим же українським характером: «Сніп», «Молодик», «Південноруський збірник». З'являються вчені, які присвячують свою діяльність вивченню південноруської народності: професори Срезнєвський і Метлинський, Вадим Пассек. У цій атмосфері посиленої уваги до місцевої народності починає писати по-українськи обдарований Гулак-Артемовський, до української мо­ви вдається вже літній літератор Квітка-Основ'яненко й збагачує українську літературу кількома видатними творами. В цій же атмосфері готується до майбутньої діяльності український історик Костомаров, не кажу­чи вже про багатьох інших осіб меншого хисту й зна­чення.

* Перше видання «Енеїди» — в 1798 р.

У 1834 р. на території України виникає й інший про­світницький центр — Київський університет. Його бу­ло засновано з політичних міркувань: російський уряд вважав його необхідним для протидії впливові польсь­кої культури на Правобережній Україні. Звичайно, його засновники менш за все думали про відродження української народності, але просвітницький центр не міг не відгукнутися на цей жагучий запит життя. Вже перший ректор Київського університету Максимович виявився видатним українським науковим діячем. Він доклав немало зусиль на вивчення історії, географії, археології, етнографії України, її мови і народної творчості. Періодичні видання, які він очолює, «Ки­евлянин» і «Украинец» також присвячені місцевому вивченню. Але чи не найважливіше і чи не найзнаменніше те, що він — учений за становищем, розвитком, особистими смаками — складає підручники та популярні книги для українського народу, на народну мову перекладає псалми. Таким чином Максимович є не тільки свідомим українцем, а й українським народни­ком.

Вище ми розповіли, якими шляхами приходили перші свідомі українці до необхідності працювати для своєї народності. Ідеї слов'янської єдності (панславізм) та відродження слов'янських народів продовжували й далі впливати на уми місцевих людей, але життя вно­сило в ці ідеї цікаві зміни.

У 1846 р. у Києві виникло таємне товариство, так зва­не Кирило-Мефодіївське товариство. В ньому брали участь Костомаров, Шевченко, Куліш та інші. Товари­ство не встигло розгорнути свою діяльність, бо відра­зу стало жертвою доносу. Членів заарештували й тяж­ко покарали — ув'язнення в фортеці, багаторічне за­слання. Теоретична програма цих молодих українців, з яких потім вийшли видатні українські діячі, була та­ка: федеральний союз слов'янських народностей, до яких належить, звичайно, самостійна українська на­родність; скасування всіляких станових переваг і на­самперед кріпосного права; цілковита свобода релігійної думки, науки, друкованого слова. Щодо найближчих практичних завдань: освіта українського народу, видання для нього книг, заснування шкіл при сприянні освічених поміщиків — звичайно, викладан­ня рідною, українською мовою.

Знищення кріпосного права розчистило грунт для розвитку серед культурних українських людей того спрямування, яке має назву українофільства, або українського народництва. Щаслива випадковість по­дарувала Україні геніальну людину, яка вдихнула в те­оретичну побудову живу душу. Незначний член Кирило-Мефодіївського братства, він був так покараний, що його кара значно перевершувала кару інших членів братства. Тарас Шевченко відіграв у справі відро­дження української народності просто виняткову роль. Його поезія була справжнім одкровенням. Та на­родна душа, що жила таким прекрасним життям у його геніальних віршах, не могла не бути душею щедро об­дарованого народу, права котрого на самостійну куль­туру й національну рівноправність не потребували особливих доказів.

Водночас зі звільненням селян у Петербурзі з'явився літературний орган, у вигляді щомісячного часопису, що цілком присвячувався інтересам української на­родності. Довкола «Основи» згуртувалися всі пред­ставники тодішнього українофільства. За короткий час свого існування — два роки — «Основа», безпе­речно, багато встигла зробити для справи відроджен­ня українського народу.

Взагалі, початок 60-х pp. обіцяв буйний розквіт української культури. Міністерство народної освіти готується видавати навчальні та шкільні посібники українською мовою як мовою викладання. Духовенст­во цією мовою виголошує проповіді; створюється українська література. Навіть місцева адміністрація, в районі Київського генерал-губернаторства, іноді вдається до спілкування з місцевим населенням їхньою мовою.

Але польське повстання, з викликаною ним реакцією, кладе всьому кінець. Уряд, керований злим генієм Катковим, почав вбачати в українському русі польську інтригу. З 1863 р. починаються жорстокі утиски української мови та літератури. Забороняються підручники і взагалі народні книги, переклади книг церковних — усе, крім творів художньої літератури. З 1873 р. настає коротке послаблення суворостей. Але вже в 1876 р. з'являється закон, за яким остаточно й на тривалий час для української мови встановлюється для українського слова нестерпне становище, в якому вона перебувала останнім часом, а почасти перебуває й досі. Законом 1876 р. забороняється видання в самій державі оригінальних творів та перекладів, за винятком історичних документів і творів красного письмен­ства, та й то з дозволу Головного управління в справах преси. Закон тлумачився так широко, що не дозволя­лися перекладні видання красного письменства, не до­зволялися дитячі книги, навіть белетристика, не до­зволялися періодичні видання будь-якого виду, змісту й спрямування.

Закон убивав українську літературу, але він не міг убити думки. Думка зріла й розвивалася незалежно від її проявів у місцевій літературі. Старе українофільст­во зникло. Натомість з'явилися різноманітні течії на­ціональної української самосвідомості. На створення цих течій впливала як загальноросійська, так і євро­пейська філософська, політична й соціальна думка. Немає українофілів, а є українці різних напрямів, од консервативних до радикально-соціалістичних, з усіма відтінками, об'єднані лише спільною любов'ю до батьківщини і прагненням до її культурної само­стійності. Останнім часом з'явилася можливість цим напрямам і відтінкам організовуватися в політичні партії. Водночас українське слово утверджується в пе­ріодичній пресі. Періодичні видання українською мо­вою починають з'являтися одне за одним і, звичайно, їх кількість зростатиме разом з ростом політичної сво­боди й національної самосвідомості.

Звичайно, на зростанні української національної самосвідомості позначалося й те, що вона одержувала підтримку з Галичини, бодай навіть і суто моральну. Там завдяки умовам життя конституційної держави українське друковане й усне слово користувалося свободою, й галицько-руська література ²⁸ стала пред­ставницею національної думки для всієї української території.

Галичина відійшла до Австрії в 1772 р. за першим по­ділом Польщі. Австрія застала галицьких русинів у стані цілковитого пригноблення. Селянство перебува­ло в тяжкому кріпосному рабстві; руське міщанство було нечисленне й безправне. Православ'я в Галичині перейняло уніатський обряд, і тому вище духовенство, із ченців базиліанів, мало більше спільного з католи­цизмом, ніж з православ'ям; а нижче духовенство, бідне й темне, майже не відрізнялося від своєї убогої кріпосної пастви. Здавалося, що руська народність Га­личини, затиснута лабетами економічної, культурної та правової залежності, безповоротно приречена на загибель. Але вона не загинула.

Австрія хотіла підтримати галицьких русинів на про­тивагу полякам, ворожих їй. Ліберальні реформи Иосифа II внесли в становище русинського населення важливі зміни ²⁹. Тягар кріпацької залежності було по­слаблено. Завдяки продажу церковного майна ство­рився освітницький фонд, який мав слугувати також і православному населенню. На кошти цього фонду бу­ло засновано руську семінарію у Львові, створено сільські школи при церквах, видрукувано для цих шкіл підручники. Але національне самоусвідомлення гали­чан було таке слабке, що вони не зуміли скористатися з законів, які надавали свободу місцевій мові. Пред­ставники галицького суспільства вважали мову влас­ного народу простонародною, не гідною того, щоб нею могла користуватися культурна людина; мовою ж церковних книг та богослужіння не можна було ні розмовляти, ні писати.

Таким чином, незважаючи на надану законами свобо­ду, галичани користувалися польською мовою, в якій вони вбачали єдину, їм доступну мову, яка здатна бути проводирем культури ³⁰. І це в той час, коли на Ліво­бережній та Слобідській Україні вже поширювалися твори Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітки, які досить переконливо довели, що мова України, а от­же, й Галицької Русі, може бути мовою літературною. Головною причиною відсталості, виявленої галицьким суспільством, було, звичайно, те, що представником галицького культурного класу було майже виключно духовенство. А духовенство всюди є тим середови­щем, яке погано сприймає нове.

Але дух часу робить свою одвічну справу. Думки про народність та її значення починають проникати і в ма­ло сприйнятливе галицьке суспільство. В Галичині з'являються й літературні твори українців з Росії. Роб­ляться спроби скористатися народною галицько-руською (українською) мовою для церковної проповіді. В 1837 р. виходить альманах «Дністрова Русалка», збірник творів галицького гуртка, на чолі якого стояв Маркіян Шашкевич.

Слідом за цією першою ластівкою з'явилися інші тво­ри місцевою мовою — літературні й наукові, з етно­графії, з граматики. Одначе цей рух попервах не мав великого розмаху. Не можна було відразу позбутися впливу того факту, що носієм народності була хлопсь­ка маса, неповноправна, а отже, суспільно зневажена. Духовенство продовжувало розмовляти й писати по-польськи, самі церковні книги друкувалися латинсь­ким шрифтом. Важливий поворот до народності приніс 1848 рік, що докорінно змінив становище се­лянства.

Хвиля революційного руху охопила Австрію; повста­ла Угорщина, повстали слов'янські народності імперії на чолі з чехами — ідея слов'янського відродження да­ла свої плоди. Уряд поспішив назустріч народним вимогам. Особливо застережливим був він до галицьких русинів, бо розраховував на їхню допомогу в прибор­канні поляків. Скасовано було кріпосне право в його останніх залишках; надано конституцію; поновлено Львівський університет з місцевою мовою на кількох кафедрах; місцева мова стає мовою середніх і нижчих навчальних закладів усюди, де переважало руське на­селення.

Усе це дуже обурювало поляків. Вони вважали запо­чаткований рух вигадкою русинів, які змовилися з урядом — на зло їм, панам краю. На їх думку, русинська народність якщо и існувала колись, то давно зник­ла, а русинська мова є говіркою польської мови. Але тим часом галичани скористалися наданою кон­ституцією свободою зборів та спілок з метою зміцнення й розвитку національної самосвідомості. Виникли просвітницькі товариства й заклади з місце­вим національним характером, з'явилася газета «Гали­цька Зоря» галицько-руською мовою, втім, поки що дуже далекою від безпосередньої краси народної мо­ви. Ця газета роз'яснювала народові його нові консти­туційні права, особливо звертаючи увагу на аграрне питання: галицький люд одержав орну землю, але ду­же несприятливо було поставлене питання про серві­тути (права користування спільними угіддями). Одне слово, галицьке суспільство в цей важливий історичний момент виявило правильний інстинкт, поєднавши справу відродження народності з інтереса­ми народної маси, з демократичними принципами. Водночас з'ясувалося, яким слабким іще був політич­ний розвиток суспільства. Коли настала смуга реакції, галичани не змогли зайняти через зміну умов правиль­ну позицію. Вони підтримували уряд у його реакцій­них заходах, тратили час і сили на взаємну боротьбу через дріб'язкові незгоди.

А тим часом висунулася так звана «староросійська» партія, яка деякий час мала чималий вплив, який не втратила остаточно й досі. Ця партія гадає, що розви­ток галицької народності можливий тільки за сприян­ня Росії, через засвоєння російської культури і ро­сійської мови. Проте не так-то легко засвоїти мову іншої, хоча й близької та спорідненої людності, куль­тури, що зросла на іншому історичному грунті. Замість живої російської мови виходило якесь штучне «язичіє» (за глузливим висловом супротивників), яке можна було застосувати для написання урочистих од у дусі Ломоносова. Ніяке живе почуття чи жива думка не передавалися цією дерев'яною «твердою язицією», якою люди не могли писати, бо не думали нею. Старо-російська партія постійно одержувала підтримку з Росії не тільки моральну, а й матеріальну, грошову; російський уряд був зацікавлений в «обрусінні» гали­чан. Завдяки цій підтримці російська літературна мова галицьких друкованих органів почала поліпшуватися. Але вона все-таки не встигла стати мовою життя, а в майбутньому це вже буде абсолютно неможливо: в Га­личині на народній основі встигла тим часом утверди­тися своя літературна мова.

З 60-х pp., з часу невдач в Італії, Австрія знову стала на шлях лібералізму. Хвиля літературного руху з України докотилася й до Галичини. Особливе значен­ня мало знайомство з поезією Шевченка. Місцеві українофіли, або народовці, вийшли зі свого стану жи­вотіння. З'явилося декілька літературних органів на­родницького спрямування — «Вечорниці», «Мета», «Нива», «Русалка» та ін. Спочатку цей напрям був по­верховий, здебільшого наголошувалося на зовнішньо­му боці української історії та побуту, але поступово він набував глибшого характеру. Дедалі посилюється прагнення об'єднати вияви національної самосвідо­мості з реальними інтересами народних мас. Життя конституційної держави відкривало шлях для прак­тичної діяльності на користь народу. Виникло просвітницьке товариство «Просвіта». Воно ставило своїм завданням: випуск популярних і дешевих кни­жок для народу з усіх галузей знань, відкриття сільських читалень та бібліотек. Окрім того, скрізь ор­ганізовуються товариства тверезості, допоміжні каси, споживацькі товариства тощо. Таким чином наро­довці, розвиваючи літературну мову на місцевій на­родній основі, водночас ставали справжніми керівни­ками народу в усіх сферах культурного й політичного життя.

У 1873 р. в Галичині вперше скликали народне віче; відтоді селянство почало брати участь у загальному духовному житті народності. Поряд з цим фактом важливого суспільного значення мав місце інший, який також справив сильний вплив на подальший ку­льтурний розвиток галицького життя. Маємо на увазі появу в Галичині М. П. Драгоманова, а також його діяльність.

Появу Драгоманова в Галичині не можна вважати про­сто випадковістю. Вона була природним наслідком то­го, що через тяжкі обмеження законів та адміністра­тивні утиски в російській Україні став неможливий подальший розвиток української культури. Тепер українські літературні сили спрямовувалися на робо­ту в галицькій літературі; з України в Галичину на підтримку галицької культури, здебільшого літератур­них і наукових заходів українською мовою, почали по­стійно надходити грошові кошти.

На чолі літературно-наукових сил, котрі перенесли свою діяльність з України в Галичину, стояв Михайло Петрович Драгоманов. Професор Київського універ­ситету, він емігрував з Росії, щоб під захистом полі­тичної свободи працювати для розвою української са­мосвідомості.

Діяльність Драгоманова та його послідовників не про­сто розширювала й посилювала галицько-руську сус­пільну думку. Вона започаткувала собою справжній перелом у розвитку цієї думки. Драгоманов з його ши­роким науково-філософським світоглядом вніс новий, освіжаючий струмінь у духовну атмосферу галицького суспільства. До нього ця атмосфера через сильний вплив духовенства, яке підтримувало всілякі традиції та устої щодо мислення і життя, була досить задушли­вою. Критицизм, тобто вимога погоджувати своє став­лення до світу з висновками сучасної позитивної науки, — все, що так посилено поширював Драгома­нов, — дуже бентежив і настроював проти себе одну частину галицького суспільства і викликав до себе палкі симпатії іншої, переважно молоді. Під впливом Драгоманова склалася нова течія в галицькій суспільній думці — радикальна, біля якої сформувала­ся й нова політична партія — теж радикальна. Новий напрямок висунув і нових діячів; між ними перше місце за особистими достоїнствами, талановитістю і впливом належить Іванові Франку. Взагалі, треба сказати, що відродження галицько-русь­кої народності з того пригнобленого становища, в якому її застало XIX століття, до гідного й повноправ­ного національного існування досягло величезних успіхів, особливо останні тридцять років, починаючи з 1873 р. Перед нами такі значні факти. Зараз у Галичині місцевою мовою видається до два­дцяти газет і журналів. У Львівському університеті є вісім кафедр, де мовою викладання є та само мова, є чотири руських гімназії — вже не кажучи про сільські школи, де люд навчається, звичайно, своєю рідною мо­вою. Особливе значення для будучини галицько-руської народності має заклад, відомий під назвою «Нау­кове товариство ім. Шевченка». Його було засновано 1873 р. на кошти, що надійшли з російської України. Товариство почало інтенсивно розвиватися з 1892 р. Його розвій пов'язують з іменем М. С. Грушевського, київського історика, який переніс свою діяльність з України в Галичину. Товариство розділилося на три секції: філологічну, філософсько-історичну та медич-но-природничо-математичну з підрозділами у вигляді наукових комісій. Майже кожна із секцій та комісій видає свій спеціальний друкований орган. Записки Товариства ім. Шевченка, спочатку спільний орган усього закладу, спеціалізувалися згодом на питаннях української археології, історії, мови й історії літерату­ри. Цих Записок вийшло вже 60 томів. При Товари­стві ще видається «Літературно-науковий вісник» — щомісячний журнал, який не поступається перед ана­логічними виданнями інших культурних країн. Можна сподіватися, що в недалекому майбутньому Товарист­во ім. Шевченка стане галицько-руською Академією наук, а поряд із Львівським університетом, з його не­багатьма українськими кафедрами, з'явиться універси­тет з викладанням українською мовою, як цього дома­гається галицьке суспільство.

Українська народність за межами Росії живе, окрім Галичини, ще на Буковині та в Угорщині. Буковина — австрійська провінція, що управляється своїм облас­ним сеймом у Чернівцях. Буковинські русини відокре­милися від галицьких з XV століття, коли Буковина ввійшла до складу Молдавії і разом з нею перейшла під владу Туреччини. Таким чином вона зберегла де­які старовинні особливості і, між іншим, православний обряд. Загарбана під час турецької війни в XVII ст. російськими військами, вона була подарована Катери­ною II Австрії. Тепер буковинцям треба обстоювати свою національність од німців, мова яких є офіційною мовою області, та від румунів.

Пробудження національної самосвідомості серед бу­ковинських русинів пов'язується з талановитою осо­бистістю буковинського горця Федьковича (1834 — 1887). Федькович, незважаючи на свою безперечну поетичну оригінальність та обдарування, прийшов до свого світовідчуття не самостійно, а під впливом Шев­ченка. Його вірші та повісті тривалий час високо оці­нювалися в Галичині та Україні, але не на батьківщині — таким низьким був стан культурної думки на Буковині. Та вплив живого и талановитого слова встиг-таки пробудити русинську народність Буковини до усвідомленого існування. В 1870 р. з'являється пер­ша газета «Зоря буковинська». Нині духовний рух на Буковині йде пліч-о-пліч з галицьким рухом. Гірші справи щодо відродження русинської національ­ності були в Угорщині, хоча чисельністю вона й пе­реважає Буковину. Коли і як тут опинилося руське плем'я — зовсім невідомо. Русини Угорщини прийня­ли уніатський обряд, і весь їх національний інтерес зосереджується на питаннях своєї віри та обряду. Єдина культурна група тут — духовенство, але й воно перебуває на дуже низькому рівні освіченості. Причи­ни жалюгідного становища русинської народності в Угорщині, з одного боку, в її відірваності від племені, з другого — в насильницькому характері мадярської національності, серед якої вона опинилася. 1848 р. з його широким визвольним характером був поворотним пунктом в історії Угорської Русі. Він приніс скасування кріпосного права і безпосереднє знайомство з росіянами: відомо, що російські війська приборкували угорську революцію. До всього цього долучився і вплив сусідньої Галичини. Але із галиць­ких напрямів тільки один знайшов тут співчуття: це — «староросійський». Угорські русини твердо стояли на тому, аби прилучитися до мови і духовної культури, виплеканих російською державністю. Звичайно, ро­сійська мова не могла бути цілком опанована угор­ськими русинами, а чужою мовою неможливо створи­ти літературу, виявити творчість. Нарешті, й самі місцеві діячі зрозуміли, що їхня справа безнадійна, й облишили її. Почалася посилена мадяризація. Але народ залишався все-таки зі своєю рідною мовою, повністю ізольований від будь-якої освіти. Нарешті й мадярський уряд зрозумів, що необхідна бодай якась доза освіти для того, щоб боротися з народним зубо­жінням; освіта ж може успішно прививатися лише за допомогою рідної мови. І от сам уряд почав видавати підручники і газету для народних учителів місцевою мовою. Останнім десятиліттям помічається, під впли­вом Галичини, певний поворот до народництва. Тяжке економічне становище руського народу, як у Галичині, так і в Угорщині, змушує його щороку шука­ти щастя за океаном. Таким чином зараз можна знайти в Америці такі куточки, де чути українську мову й де видаються українські книги та газети.

Поява на світ роботи з історії українського народу до останнього часу зустрічала перепони з боку цензу­ри. Протягом усієї другої половини XIX століття не вийшло жодної систематизованої праці з цього пред­мета, ніякого цілісного огляду. Тільки останнім часом завдяки визвольному рухові помічається поворот на краще.

Але розробка питань української історії, хоча й уповільнена зовнішніми перепонами, не припинялася. Основна заслуга тут належить київській школі істо­риків та її творцеві Володимирові Боніфатійовичу Ан­тоновичу. Ця видатна людина майже протягом півстоліття керувала як науковою розробкою питань південноруської історії, так і напрямом громадської думки інтелігентних українців, проводила те й інше майстерною рукою через підводне каміння та мілини, котрими так щедро був усіяний шлях українського на­ціонального відродження.

Курс лекцій - ще

ЛЕКЦІЯ 29. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX ст.

Культурна ситуація періоду Розвиток освіти й нау­ки Здобутки художньої літератури Драматургія і театр Піднесення музичної культури Образотворче мистецтво й архітектура

Культурна ситуація періоду. Перебування українських земель у складі царської Росії та Австро-Угорської імперії зумовило регіональні особливості розвитку їхньої культури. Завершення формування української нації в умовах кристалізації класової структури буржуазного суспільства визначило характер напрямів у національній культурі, зо­крема появу струменя демократичної культури. Внутрішня політика правлячих кіл указаних держав по-різному від­бивалася на культурному розвитку. Насадження монархіч­ної, клерикальної ідеології, соціальне гноблення народних мас, нехтування політичними й національними правами українського народу — все це негативно впливало на ста­новлення демократичного напряму культури України. Про­те в другій половині ХІХ ст. діяли й фактори, які сприяли прискоренню загального культурного розвитку. Завдяки зрушенням в економіці зміцніла матеріальна база культу­ри. Епоха промислового капіталізму викликала потребу, в спеціалістах для різних галузей, господарства, науки «.і культури. На перший план виступає різночинна, інтеліген­ція, близька до визвольних прагнень, чутлива до інтересів народних мас. Величезний вплив на розвиток демократич­ного напряму української культури зробив революційно-демократичний рух. Його живила також національно-ви­звольна боротьба передових громадських сил. Ідеали соціальної справедливості, демократії, політичної й націо­нальної свободи надихали творчість кращих діячів, духов­ної культури України. У зміцненні її демократичного на­пряму важливе значення мали зв'язки його представників із передовими майстрами російської культури. Розвиток культури України відбувався також завдяки використанню духовних надбань інших народів, насамперед європей­ських.

Розвиток освіти й науки. Освітня політика урядів цар­ської Росії та Австро-Угорської імперії здійснювалася в інтересах панівних класів. Однак, зважаючи на потреби гос­подарства в освічених працівниках, на вимоги прогресивних кіл суспільства щодо розширення освіти народних мас, ці уряди були змушені проводити відповідні реформи.

Під впливом визвольних ідей О. Герцена, М. Чернишевського, Т. Шевченка революційно-демократична молодь по­чала організовувати школи для селян, робітників і реміс­ників. Вони працювали в недільні та святкові дні, через що називалися недільними. У 1859—1862 pp. на Україні їх діяло понад 110. Передові освічені люди готували для них навчальну літературу, зокрема Т. Шевченко склав «Бук­варь южнорусскій». У багатьох із цих шкіл навчання ве­лося за розширеною програмою з гуманітарних і природни­чих дисциплін, деякі вели навчання українською мовою.

Проте за царським указом від 10 червня 1882 р. недільні школи були закриті. їхнє відновлення сталося пізніше.

1864 р. царський уряд здійснив реформу народної осві­ти. Згідно з нею всі типи початкових шкіл, які існували раніше, оголошувалися загальностановими й дістали назву початкових народних училищ. Вони стали працювати за єдиним планом і програмою. Тут дітям давали елементарні знання: вчили Закону божого, читати, писати, перших чо­тирьох дій арифметики. Керівництво училищами зосереди­лося у новостворених повітових і губернських училищних радах, а контроль за ними у межах кожної губернії стали здійснювати попечителі народних училищ.

Наприкінці 60-х років відкрилися двокласні початкові училища з п'ятирічним строком навчання, в яких виклада­ли також історію, географію, малювання тощо. У 1872 р. більшість повітових початкових училищ реорганізували у шестирічні міські училища. Тут вивчали геометрію, крес­лення, природничі дисципліни. У 70-х роках початкові на­родні школи почали відкривати земства Лівобережної та Південної України. Учителі цих шкіл, серед яких було ба­гато різночинної демократичної молоді, запроваджували прогресивні методи навчання, розширювали обсяг учбового матеріалу. В умовах реакції 80-х років збільшилася, особ­ливо на Правобережжі, кількість церковнопарафіяльних шкіл.

У 1897 р. па території Східної України існувало близь­ко 17 тис. початкових шкіл усіх видів. Проте вони могли охопити навчанням лише третину дітей, решта їх лишалася поза школою. Значна частина дітей селян і робітників не відвідувала школу або не закінчувала курсу навчання че­рез скрутне матеріальне становище. Через те рівень гра­мотності трудящих, особливо селян, був низьким. На­прикінці 90-х років у різних губерніях України процент письменних коливався від 15,5 до 27,9.

Основними середньоосвітніми закладами залишалися гімназії. Згідно з новим статутом 1864 р. засновувалися повні (семикласні) гімназії та неповні (чотирикласні) про­гімназії. Формально вони вважалися безстановими, однак навчалися в них переважно діти поміщиків, чиновників, ду­ховенства, буржуазії. Гімназії поділялися на класичні та реальні. У перших перевага віддавалася гуманітарним дис­циплінам, особливо грецькій та латинській мовам. їх ви­пускники могли без іспитів вступати до університетів. У реальних гімназіях вивчали здебільшого природознавст­во, фізику, математику, європейські мови тощо. Закінчен­ня їх давало право вступу лише до вищих технічних учбових закладів. У 1871 р. строк навчання в класичних гім­назіях був подовжений до восьми років. Замість реальних гімназій створювалися шестирічні реальні училища з сьо­мим додатковим класом для бажаючих вступати до вищих спеціальних закладів. Жінки одержували середню освіту в жіночих гімназіях і прогімназіях, єпархіальних школах. Наприкінці XIX ст. на Східній Україні було 129 гімназій і 19 реальних училищ. Продовжували діяти середні на­вчальні заклади закритого типу (інститути шляхетних дів­чат, приватні пансіони тощо), де навчалися виключно діти дворян.

Спеціалістів із вищою освітою готували Харківський та Київський університети з історико-філологічшш, фізико-математичиим, юридичним і медичним факультетами. У 1878— 1889 р. у Києві діяли вищі жіночі курси. Заснований 1865 р. в Одесі Новоросійський університет мав такі ж фа­культети, крім медичного. У трьох університетах у 1865 р. навчалося близько 1200 студентів, а в середині 90-х ро­ків — уже понад 4 тис. У складі студентства скорочувала­ся кількість дворянських вихідців і зростав прошарок дітей буржуазії та інтелігенції. Управління університетами не було сталим. Згідно з університетським статутом 1863 р. їм було надано певну автономію, зокрема розширено пра­ва університетських рад і професорських колегій. Однак статут 1884 р. повністю ліквідував університетську авто­номію.

Зрослі потреби в підготовлених кадрах зумовили при­скорення розвитку професійної освіти. На Україні з'явило­ся чимало ремісничих, нижчих промислових, комерційних, технічних, сільськогосподарських та інших училищ, а також учительських семінарій. У 70—90-х роках відкриваються вищі спеціальні учбові заклади: Ніжинський історико-філо-логічний інститут, створений на базі місцевого ліцею, Хар­ківський ветеринарний інститут, Південноросійський техно­логічний інститут у Харкові, Київський політехнічний ін­ститут, Вище гірниче училище в Катеринославі.

На Західноукраїнських землях згідно з реформою 1869 р. початкові школи було передано у відання світських органів, формально запроваджено обов'язкове навчання всіх дітей віком від 6 до 14 років. Однак багато з них не відвідувало школи через матеріальні нестатки. Не вистача­ло кваліфікованих учителів, шкільних приміщень, коштів. Австро-угорський уряд, поміщики і буржуазія здійснюва­ли політику полонізації (Східна Галичина), мадьяризації (Закарпаття), румунізації (Північна Буковина) системи освіти. Більшість західноукраїнського населення залишалася неписьменною. Дуже мало українців навчалося в гім­назіях. Колонізаторським цілям Австро-Угорської монархії підпорядковувалася система навчання у Львівському (мав чотири факультети — філософський, юридичний, богослов­ський і медичний) та Чернівецькому (заснований 1875 р. у складі юридичного, філософського та богословського фа­культетів) університетах. Вступ до них вихідців із народних мас, особливо українців, був не частим явищем. Із спеці­альних вищих закладів виділялися Технічна академія у Львові, перейменована 1877 р. у Політехнічний інститут. У 1897 р. тут було засіювано також Академію ветеринар­ної медицини.

Поступальним, хоча складним і суперечливим, був роз­виток науки на Україні, що відбувався переважно в уні­верситетах та спеціальних вищих учбових закладах. Уряди царської Росії та Австро-Угорщини недостатньо асигнува­ли проведення , наукових досліджень, мало дбали про практичне використання досягнень науки, підозріло стави­лися до прогресивних учених. Особливо тяжко відбивалася офіційна ідеологія на розвиткові суспільних наук. Однак багато талановитих учених плідно працювали на науковій ниві й досягли великих здобутків. Значну роль у налаго­дженні інформації між ученими, координації творчих пошу­ків відіграли численні наукові товариства, які виникли у 70.—90-х роках: Харківське, Київське та Одеське товарист­ва дослідників природи, Харківське математичне товарист­во, Київське фізико-математичие товариство, Історичне товариство Нестора Літописця, Південно-Західний відділ Ро­сійського географічного товариства, історико-філологічні товариства при Харківському, Новоросійському університе­тах, Ніжинському історико-філологічному інституті, Науко­ве товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові та ін. Усі вони видавали свої періодичні органи, які читали не лише на­уковці, а й широке коло громадськості.

Друга половина XIX ст. ознаменувалася значним по­жвавленням в усіх галузях наукової творчості, особливо природознавстві. В університетах України працювало чи­мало талановитих математиків., фізиків, хіміків, біологів, геологів тощо.

Тривалий час кафедру механіки Харківського університету очолював О. М. Ляпунов (1857—1918), який створив загальну теорію сталості руху, написав ряд робіт з математичної фізики і теорії імовірностей. У Харкові також працював відомий спеціаліст у галузі математичного аналізу і механіки В. Г. Імшенецький. Визначне місце серед учєних-математиків посідав М. Є. Ващенко-Захарченко (1825—1912), котрий понад 40 років читав різні курси в Київському університеті, зокрема новий ще тоді курс неєвклідової геометрії. Він створив ряд підручників, за якими навчалося багато поколінь, передбачив деякі сучасні підходи до операційного числення і теорії рівнянь із запізнілим аргументом. Цілу епоху в житті Київського університету склала діяльність матема­тика В. П. Єрмакова, який, зокрема, одержав цінні результати з тео­рій рядів і диференційних рівнянь. Багато проблем у галузі механіки були розв'язані київськими ученими І. І. Рахманіновим, Г. К. Сусло­вим. У Новоросійському університеті творили відомі математики Є. Ф. Сабіиін, С. П. Ярошенко, І. Ю. Тимченко.

Використовуючи світові відкриття у галузі фізичної науки, плідно працювали українські вчені. Глибокі дослідження хвильових процесів і земного магнетизму здійснив у Новоросійському університеті М. О. Умов. Із 1865 по 1890 р. кафедру фізики Київського університету очолював М. П. Авенаріус — основоположник однієї з перших у Росії наукових шкіл із молекулярної фізики. Ґрунтовний аналіз основних по­нять термодинаміки зробив М. М. Шіллер, який очолював створену вперше на Україні кафедру теоретичної фізики. В галузі магнетизму, електротехніки та електролізу з 1880 по. 1902 р. у Харкові працював М. Д. Пильчиков — один із піонерів рентгенографії та рентгенології в Росії. Визначну роль у розвитку астрономічних досліджень відіграв М. Ф. Хандриков, під керівництвом якого було видано чотири томи «Анналов Киевской обсерватории». Астрофізичні дослідження в Одесі проводив О. К. Кононович.

Великий вплив на розвиток хімії зробили праці М. М. Бекетова, який з 1855 по 1887 р. очолював кафедру в Харківському університеті. Його класичні роботи лягли в основу нової наукової галузі — метало­термії. Учений стояв у витоків ще однієї нової науки — фізичної хімії. Серед хіміків Київського університету ряд оригінальних гіпотез висуну­ли М. М. Каяндер, Я. І. Михайленко, М. А. Бунте. Основоположник першої наукової школи в галузі органічної хімії П. П. Алексеев видав багато цінних праць, у тому числі підручників і посібників. Дальшому розвиткові колоїдної хімії сприяли дослідження І. Г. Борщова та Ф. Н. Шведова.

Піднесення геологічної науки на Україні пов'язано з іменем заві­дуючого кафедрою Київського університету К. М. Феофілактова — та­лановитого й різнобічного вченого. Із заснованої ним київської школи геологів вийшли такі відомі науковці, як П. Я. Армашевський, В. Ю. Та-расенко, П. А. Тутковський. Цікаві праці з палеонтології та стратигра­фії залишив Г. О. Радкевич. Одним із засновників палеоботаніки иа Україні був, І. Ф. Шмальгаузен. Для збагачення геологічних знань ба­гато зробили вчені Харківського університету П. Д, Борисяк та Г. Ф. Лспакопський.

Розвиткові фізичної географії ил Україні сприяв російський вчений В. В. Докучаев, який у 70 х роках вивчив грунти, рослинність і рельєф Полтавщини, Причорномор'я, межиріччя Дніпра і Дністра та інших районів. У Харківському університеті була відкрита перша на Україні кафедра фізичної географії. її керівникові Л. М. Краснову належить оригінальний курс лекцій із загального землезнавства. У 1891 р. кафедру фізичної географії та метеорологічну обсерваторію Київського універ­ситету очолив П. І. Броунов». З його ім'ям пов'язано створення при­дніпровської мережі метеорологічних станцій. Для вивчення економіч­ної географії України чимало зробили статистики, зокрема земські, а та­кож російські вчені П. П. Семенов-Тянь-Шанський, О. Ф. Фортунатов та ін.

Інтенсивно розвивалася на Україні біологічна наука. Плідну діяль­ність у Новоросійському університеті розгорнув видатний вчений І. І, Мечников, 1886 p. разом із мікробіологом М, Ф. Гамалією він організував в Одесі першу вітчизняну і другу в світі бактеріологічну станцію. З 1869 по 1874 р. у Київському університеті працював видат-ний зоолог О. О. Ковалевський. Багато змістовних праць з ембріоло­гії, анатомії та філогенетики тварин, систематики і фауністики написав А. А. Коротнев. Великий вплив на формування світогляду вчених Украї­ни мали праці засновника російської фізіологічної школи І. М. Сечено­ва, який у 1871—1876 pp. очолював фізіологічну лабораторію в Ново­російському університеті. У вивченні будови головного мозку неабияка заслуга належить ученому Київського університету В. О. Бецу. Капі­тальні праці про українську флору написав уже згадуваний І. Ф. Шмальгаузен. Перші детальні дослідження з фізіології рослин на Україні провів І. Г. Борщов.

Плідна робота велася на медичних факультетах університетів. У золотий фонд медицини ввійшли праці талановитого київського хірурга Ю. К. Шимановського. Значні успіхи в галузі офтальмології були досягнуті В. О. Караваєвим, О. В. Івановим, О. В. Ходіним. У Київ­ському університеті викладали один з основоположників гістофізіоло­гії Н. А. Хржонщевський, видатний дослідник у галузі експерименталь­ної патології, фізіології та бактеріології В. В. Підвисоцький, один з основоположників вітчизняної експериментальної гігієни В. А. Субботін.

На західноукраїнських землях в галузі природознавчих наук плід­но працювали математики В. Левицький, М. Зарицький, хіміки Б. Радзішевський, Е. Ліннеман, геологи Ф. Ціркель, Ю. Токарський та інші вчені.

У гострій ідеологічній боротьбі розвивалися на Україні гуманітарні науки. У філософії домінував ідеалізм, який заповзято пропагувався з університетських кафедр. Мате­ріалістичні погляди обстоювали передові діячі суспільної думки, передусім революційні демократи І. Я. Франко, П. А. Грабовський та ін. Їхньому утвердженню на пози­ціях матеріалізму сприяли соціалістичні ідеї, що набували поширення у демократичних колах.

Різні течії існували і в економічній науці. На кафедрах політекономії та статистики університетів працювали зде­більшого прихильники дворянсько-буржуазних теорій. Про­гресивні економічні погляди, що виражали інтереси народ­них мас, насамперед селянства, обґрунтовували представ­ники демократичного табору, провідну роль у якому відігравали революційні народники.

З 80-х років значного поширення набули дрібнобуржу­азні економічні ідеї ліберальних народників. Цей напрям на Україні репрезентував, зокрема, О. С. Посников (Ново­російський університет). Помітний слід в економічній на­уці залишили статистичні видання земств України.

Великий вплив на погляди представників прогресивної економічної думки мало марксистське економічне вчення. Це передусім стосується українського революційного де­мократа С, А. Подолинського і талановитого вченого-економіста М. І. Зібера, про діяльність яких йшлося у по­передніх лекціях.

Значні зрушення відбулися в історичній науці: завдяки публікації архівних документів, літописів, мемуарів та ін­ших матеріалів розширилась її джерельна база, зріс обсяг наукової продукції, зміцніли творчі зв'язки істориків, по­силився інтерес до історії України. Комісією для розгляду давніх актів у Києві продовжувалось видання багатотом­ного «Архива Юго-Западной России» — капітального зі­брання історичних документів і літературних пам'яток Пра­вобережної і Західної України XIV—XVIII ст. Велику цін­ність для вивчення історії українського народу становлять опубліковані в Петербурзі у 1863—1892 pp. 15-томиі «Акты Южной и Западной Руси». Чималу роль у пожвавленні історичних досліджень відігравав щомісячний журнал «Ки­евская старина», заснований 1882 р. у Києві.

Історична наука також характеризувалась різними на­прямами й течіями. Свою діяльність продовжували дворян­ські історики. Проте домінуючою була буржуазна історіо­графія, яка відзначалася широким спектром ідеологічних установок і поглядів. Праці буржуазних істориків часто містили багаті та різноманітні фактичні матеріали, деталь­но опрацьовані й систематизовані, однак у них нерідко ро­билися тенденційні висновки, оцінки.

Серед істориків буржуазно-ліберального напряму своєю плідною творчістю продовжував виділятися М. І. Костомаров (1817—1885). З-під його пера з'являлися все нові й нові праці — «Гетьманство Выговского», «Гетьманство Юрия Хмельницкого», «Руина», «Мазепа», «Павел Полуботок» та ін. У численних дослідженнях він намагався вирішити ним же поставлене завдання—висвітлення історії широких народних мас як основного предмета історичної науки. Вагомим буй творчий доробок О. М. Лазаревського (1834—1902), присвячений історії Ліво­бережної України другої половини XVII—XVIIІ ст. У працях «Малороссийские посполитые крестьяне (1648—178.'!)», «Описание старой Малороссии», «Очерки малороссийских фамилий», «Люди старой Мало­россии» та інших він розробив значною мірою ноні питання: форму­вання на Лівобережжі феодального землеволодіння, перетворення ко­зацької старшини на поміщиків та закріпачення нею селян і козаків. Помітну роль відігравав В. С Іконников (1841—1923), автор фунда­ментального «Опыта русской историографии». Численні праці з історії, археології та етнографії України написан В. Б. Антонович (1834— 1908). Серед них — «Дослідження про козацтво за актами 1500—1648", «Дослідження про міста в Південно-Західній Русі за актами 1432— 1798», «Дослідження про гайдамацтво за актами 1700—1768», «Архео­логічні знахідки і розкопки в Києві і Київській губернії».

З 80-х років дослідження історії України розпочала історик та етнограф народницького, а згодом буржуазно-ліберального напряму О. Я. Єфименко (1848—1918). їй належать, зокрема, праці «История украинского народа», «Копные суды в Левобережной Украине», «Турбаевская катастрофа», «Дворишнее землевладение в Южной Руси», «Очерки истории Правобережной Украины» та ін. До кінця XIX ст. відносяться початки творчої діяльності Д. І. Багалія (1857—1932) — «Очерки из истории колонизация и быта степной окраины Московского государства», «Опыт истории Харьковского университета» та ін. З лібе­рально-народницьких позицій історію України досліджував І. П. Новицький (1844—1890). його основна праця — «Очерки истории крес­тьянского сословия Юго-Западной России в XV—XVII веке». Виразне народницьке спрямування мали історичні праці О. І. Левицького (1848—1922)—«Очерки народной жизни в Малороссии во второй по­ловине XVII ст.», «Очерк внутренней истории Малороссии во второй половине XVII в.», «Очерки старинного быта на Волыни и Украине». Багато монографій і статей з історії реформаційного руху в Європі, насамперед релігійних воєн у Франції, аграрних відносин у Франції напередодні та під час буржуазної революції кінця XVIII ст., написав ліберальний історик 1. В. Лучицький (1845—1918). Його ж досліджен­ня про общину на Україні мали на собі певний відбиток народницьких концепцій. У 80—90-х роках ґрунтовні праці з історії запорозького ко­зацтва опублікував Д.' І. Яворницький (1855—1940). Головні з них — тритомна «Історія запорізьких козаків», «Вольності запорізьких коза­ків», «Іван Дмитрович Сірко — славний кошовий отаман війська запо­різьких низових козаків», «Число і порядок запорізьких січей», «За­поріжжя в залишках старовини та переказах народу».

З революційно-демократичних позицій історію України висвітлюва­ли І. Я. Франко, С. А. Подолинський, П. А. Грабовський та ін. їхнім творам притаманні співчутливе змалювання тяжкого становища народ­них мас, підтримка визвольної боротьби трудящих.

Політика жорстокого національного гноблення, що її проводив царський уряд (нагадаємо про валуєвський цир­куляр 1863 р. і Емський акт 1876 p., згідно з якими заборо­нялося друкувати літературу українською мовою), значно ускладнила розвиток філологічних наук. Однак і в цей складний час учені дбали про прогрес українського мово­знавства. Значна робота проводилася в галузі лексикогра­фії. Численні праці з історії української мови, літератури й фольклору написав П. Г. Житецький (1837—1911) — «Очерк звуковой истории малорусского наречия», «Очерк литературной , истории малорусского наречия в XVII в. та ін. Глибоко розробляв проблеми вітчизняного мовознав­ства О. О. Потебня (1835—1891) —«Из записок по русской грамматике», «Мысль и речь», «Заметки о малорусском наречии» та ін. Відомими вченими-філологами були Ф. Г. Міщенко (класична філологія), М, П. Дашкевич (за­хідноєвропейська, російська та українська література), М. І. Петров (українське літературознавство). Великий вклад у дослідження історії і теорії української літерату­ри та мовознавства зробив І. Я. Франко.

У галузі фольклористики й етнографії плідно працюва­ли М. Ф. Сумцов, П. П. Чубинський, М. П. Драгоманов, Б. Д. Грінченко та ін.

Розвиток юридичних наук на Україні пов'язаний з іменами таких учених, як М. Ф. Владимирський-Буданов (істо­рія російського, українського, литовського і польського права), О. Ф. Кистяківський (кримінальне право, історія права і судочинства на Україні), В. А. Незабитковський (міжнародне право).

Отже, в другій половині ХїХ ст. на Україні творило ба­гато учених, які кращими зразками своєї творчості збага­тили культуру українського народу.

Здобутки художньої літератури. Українська література того часу розвивалася у тяжких суспільно-політичних умо­вах, однак досягла високого рівня розвитку. її зростання зумовлювалося великим впливом геніальної творчості Т. Г. Шевченка, передової російської літератури, револю­ційно-демократичних та національно-визвольних ідей. В українській літературі у суперечливому переплетінні й протиборстві співіснували революційно-демократичний, де­мократичний і буржуазно-ліберальний напрями. Повної зрі­лості досягли всі її жанри —проза, поезія, драматургія, публіцистика тощо. Для художнього відображення дійснос­ті письменники використовували різні методи. Провідним серед них став критичний реалізм. Розширилася тематика літературних творів. У них з'явилися образи представників різних верств тодішнього суспільства, в тому числі «нових людей» — революційних борців. Великого поштовху розвит­кові української літератури надав журнал «Основа» (1861—1862 pp.). Чимало творів письменників Східної України друкувалось у періодичних виданнях на західно­українських землях — «Вечорницях», «Меті», «Ниві», «Правді», «Зорі». Консолідації літературних сил України сприяли альманахи «Рада», «Степ», «Складка» та ін. Знач­ним фактором збагачення літературного процесу були осо­бисті контакти письменників.

Демократичний напрям в українській літературі пред­ставляла видатна письменниця Марко Вовчок (М. О. Ві-лінська; 1833—1907). У своїй першій збірці «Народні оповідання» вона гнівно засуджувала кріпосницький лад, із великою любов'ю змалювала образи простих людей. У пі­зніших українських і російських оповіданнях, повістях, ро­манах («Інститутка», «Ледащиця», «Маруся», «Панська воля», «Кармелюк», «Невільничка», «Записки причетника» та ін.) письменниця яскраво зобразила боротьбу народних мас проти поміщицького гніту, іноземних загарбників, ви­крила духовну ницість провінціального панства, створила живі постаті виразників інтересів гнобленого люду.

У демократичному руслі протікала творчість видатного українського байкаря Л. І. Глібова (1827—1893). В алего­ричній формі він зображував безправне становище селян­ства, свавілля поміщиків, капіталістичний визиск трудя­щих, паразитизм чиновників, лицемірство і прислужництво («Вовк та Ягня», «Вовк і Вівчарі», «Щука», «Лисиця і Хов­рах», «Лев на облаві» та ін.), картав користолюбство, обмеженість панівних класів, з теплотою відгукувався про високі моральні якості простих людей («Хазяйка й Челяд­ники», «Зозуля й Горлиця», «Бджола і Мухи» та ін.). По­пулярними стали також його ліричні поезії та вірші для дітей.

Талановитий письменник-різночинець А. П. Свидницький (1834—1871) створив перший зразок реалістичного соціально-побутового роману з сучасного життя — «Люборацькі», в якому показано занепад старосвітської родини сіль­ського священика у трьох поколіннях. Цей твір засвідчив прямування української реалістичної прози до показу ши­роких епічних картин життя суспільства, до аналізу склад­них відносин пореформеного часу. Революційним пафосом були пройняті вірші молодого Свидницького «Україно, ма­ти наша», «В полі доля стояла», «Росте долом березина».

Яскравою зіркою на літературному небосхилі засвіти­лося ім'я поета-демократа С. В. Руданського (1834— 1873). Широкої популярності зажили його мелодійні лірич­ні поезії («Повій, вітре, на Вкраїну», «Ти не моя» та ін.), написані в народнопісенному дусі. Ряд його віршів грома­дянського звучання («Над колискою», «Гей, бики!», «Нехай гнеться лоза», «Не кидай мене» та ін.) змальовували долю селян-кріпаків, закликали до боротьби в ім'я світлого майбутнього. Славу поетові принесли також його гуморис­тично-сатиричні вірші — так звані співомовки.

У 70—90-ті роки в літературу ввійшла нова плеяда ви­сокоталановитих письменників. Це насамперед І. С. Нечуй-Левицький (1838—1918), який створив класичні зразки соціально-побутової повісті та оповідання. Реалістично і високохудожньо письменник відтворив життя, побут та пси­хологію селян, заробітчан, бурлаків («Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я»), інтелігенції («Хмари», «Над Чорним морем»), духовенства («Старосвітські ба­тюшки та матушки», «Афонський пройдисвіт»), міщан («На Кожум'яках»). Письменник звертався й до історич­ної тематики («Запорожці», «Маруся Богуславка», «Геть­ман Іван Виговський», «Князь Єремія Вишневецький» та ін.).

На революційно-демократичних засадах базувалася творчість Панаса Мирного (П. Я. Рудченко; 1848—1920). Автор новаторських соціально-психологічних романів і по­вістей з народного життя, він підніс українську прозу до високого рівня художньої досконалості. Романи «Хіба ре­вуть воли, як ясла повні?», «Повія», повісті «Лихі люди» («Товариші»), «Лихо давнє і сьогочасне», «Голодна воля», п'єса «Лимерівна» та інші його твори — це велика художня епопея, що відображає життя українського народу протя­гом майже всього XIX ст., особливо після реформи 1861 р. Автор нещадно викрив кріпацтво та його пережитки, весь тогочасний гнобительський лад, створив образи борців за соціальне визволення.

Служінню ідеалам трудового народу присвятив свою творчість революціонер-демократ П. А. Грабовський (1864—1902). Розглядаючи літературу як «живу творчу силу громадського руху», він створив на засланні пристрас­ні революційні поезії (збірки «Пролісок», «З півночі», «Кобза»). У них поет вилив усі свої палкі почуття до екс­плуатованих і гноблених, проголосив непохитну віру в ре­волюційне перетворення світу.

Співцем трудових низів, виразником їхніх надій та прагнень був поет-демократ І. І. Манжура (1851—1893). У багатьох поезіях (збірки «Степові думи та співи», «Над Дніпром») він талановито змалював гірку долю трудящого селянства, наймитів, бурлаків, заробітчан, оспівував ге­роїчне минуле українського народу.

У 90-х роках розпочалася творча діяльність М. М. Ко­цюбинського (1864—1913). У цей час він поступово звіль­нявся від культурницьких ілюзій та утверджувався на ре­волюційно-демократичних позиціях. У ранніх творах («П'ятизолотник», «По-людському», «Дорогою ціною», «Для загального добра» та ін.) письменник показав бла­городство простих трудівників, пробудження в них почуття людської гідності, їхні прагнення до волі. Громадянські мотиви дзвінко зазвучали уже в ранніх поезіях Лесі Укра­їнки (Л. П. Косач-Квітка; 1871—1913)—«Досвітні огні», «Без надії сподіваюсь», «Товаришці на спомин», «Слово, .чому ти не твердая криця» та ін.

У 80—90-х роках велику культурну й громадську діяль­ність розгорнув Б. Д. Грінченко (1863—1910), погляди яко­го в основі були демократичними, хоч і відзначалися су­перечливістю. У поезіях (збірки «Пісні Василя Чайченка», «Під сільською стріхою» та ін.), оповіданнях і повістях («Сонячний промінь», «Під тихими вербами» та ін.) він правдиво відобразив життя селянської бідноти, робітників-шахтарів, учителів тощо. Своєрідним явищем в українській літературі була поетична творчість Я. І. Щоголєва (1823— 1898) —збірки «Ворскло», «Слобожанщина». У 80-х роках з'явилися перші поезії В. І. Самійленка (1864—1925). Най­повніше його талант розкрився у сатиричних і гумористич­них віршах («Ельдорадо», «Як то весело жить на Вкраїні», «Патріота Іван» та ін.).

Чималий внесок у розвиток української літератури зро­били письменники, що стояли здебільшого на буржуазно-ліберальних позиціях,:—П. О. Куліш, О. Я. Кониський, Олена Пчілка, Д. Л. Мордовець та ін.

У гострих ідеологічних колізіях розвивалася література на західноукраїнських землях. Становлення її демократич­ного напряму відбувалося під впливом передової східно­української та російської літератури. Чимало самобутніх творів належить письменникові-демократу Ю. А. Федьковичу (1834—1888)—поезії «Дезертир», «Старий жовнір», «Довбуш», «Кобилиця», «Браття-опришки, гайда за чару», «В, день скону батька нашого Тараса...», оповідання й по­вісті «Люба-згуба», «Опришок», «Безталанне кохання» та ін. У них він яскраво відтворив побут, звичаї, психологію, надії та прагнення гуцулів, кликав до боротьби за соціаль­не і національне визволення, висловив свою глибоку любов до рідного краю.

У 70—90-х роках у Східній Галичині розцвів могутній багатогранний талант письменника, вченого, громадсько-політичного діяча революційно-демократичного напряму І. Я. Франка (1856—1916), творчість якого є унікальним явищем не тільки української, а й світової культури. Він створив класичні зразки громадянської, філософської та ін­тимної лірики (збірки «З вершин і низин», «Зів'яле листя», «Із днів журби» та ін.), змалював величні образи револю­ціонерів, оспівував соціалістичний ідеал («Каменярі», «Гімн», «Товаришам із тюрми» та ін.). Серед прозових творів, Франка, особливе місце посів бориславський цикл -(оповідання «Ріпник», «На роботі», повісті «Boa constric­tor», .«Борислав сміється» та і.н.),, у якому яскравими ху­дожніми фарбами відтворено криваву історію первісного капіталістичного нагромадження,, жорстоку експлуатацію робітників підприємцями, перші виступи робітничого класу.

Поряд з. І. Я. Франком плідно працювала плеяда його талановитих однодумців—М. І. Павлик, Н. І. Кобринська, С.М. Ковалів, Т., Г. Бордуляк, Є. І. Ярощинська та ін. ,Багатством тематики, широтою охоплення життя, рів­нем художньої, майстерності,, новаторством українське пи­сьменство, другої половини XIX ст, посіло помітне місце у світовій літературі.

Драматургія і театр. Незважаючи на адміністративно-цензурні утиски царського уряду, українська драматургія і театральне мистецтво досягли високого рівня розвитку. Це сталося завдяки подвижницькій творчій діяльності ви­датних письменників і майстрів сцени.

Українська драматургія розвивалася, спираючись на кращі здобутки усієї літератури, на драматургічні тради­ції І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка, на досвід пере­дової російської драматургії. Цей розвиток нерозривно по­в'язаний із театром, оскільки провідні драматурги були водночас організаторами і керівниками театральних труп. Остаточно утвердившись на позиціях критичного реалізму, українська драматургія збагатилася десятками нових п'єс, нерідко першорядної суспільно-культурної та художньої цінності, в яких порушувалися важливі проблеми життя народу, висвітлювалися найголовніші конфлікти того часу, змальовувалася ціла галерея образів пореформеної доби.

Драматургічна спадщина М. Л. Кропивницького (1840— 1930) —це понад 40 п'єс. Серед них: «Дай серцю волю, за­веде в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Гли­тай, або ж павук», «Дві сім'ї», водевіль «По ревізії», жарт «Пошились у дурні» та ін. У постійних творчих пошуках драматург ішов шляхом поглиблення психологічних харак­теристик своїх героїв, використання скарбів усної народної творчості, розширення жанрів української драматургії. Ха­рактерною особливістю Кропивницького є незвичайне вмін­ня добирати і майстерно представляти типові соціальні яви­ща, створювати характерні побутові сцени, малювати дра­матичні картини народного життя.

Багатогранним був талант письменника і драматурга М. П. Старицького (1840—1904), автора численних істо­ричних романів (трилогія — «Перед бурею», «Буря», «Біля пристані»; «Руїна», «Молодість Мазепи», «Розбійник Кармелюк»). Дбаючи про розширення репертуару українського театру, Старицький вправно обробив ряд малосценічних п'єс різних авторів та інсценізував багато прозових творів українських, російських та зарубіжних письменників — «За двома зайцями», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Сорочинський ярмарок», «Утоплена», «Юрко Довбиш», «Циган­ка Аза» та ін. Переосмислені та значно художньо удоско­налені, ці обробки стали по суті новими самостійними тво­рами. Серед власних п'єс Старицького найвідоміші соціаль­но-побутові драми «Не судилось», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Талан», історичні драми «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Остання ніч», низ­ка дотепних водевілів. У основі своїй творчість Старицького реалістична, демократична змістом і спрямуванням, перейнята гарячим почуттям любові до рідного народу та його героїчного минулого.

Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини XIX ст. є І. К. Карпенко-Карий (Тобілевич; 1845—1907). Його драми та комедії поряд із п'єсами Кропивницького і Старицького становили міцну основу ре­пертуару українського реалістичного театру. У драмі «Бур­лака» змальовано глибоко правдиві картини приниження і визиску селянства багатіями, подано образ шукача прав­ди, що утверджував ідею непримиренності до будь-якої со­ціальної несправедливості. Комедія «Розумний і дурень» показує народження прошарку «хазяйновитих мужиків», які перетворювалися в нову експлуататорську силу. У плані психологічної соціально-побутової драми написані відомі п'єси «Наймичка», «Безталанна». Невмирущу славу драма­тургові принесли його сатиричні комедії «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», у яких висміяно гонитву багатіїв різного калібру за наживою, їхню глитайську психологію. Кілька п'єс Карпенко-Карий присвятив історичному мину­лому України («Бондарівна», «Сава Чалий» та ін.). Тво­рам драматурга притаманні незвичайна емоційність, лірич­ність, напруженість ситуації, яскравість мови персонажів, показ органічних зв'язків людини з її оточенням. «Я взяв життя»,— говорив драматург і цим визначив основний принцип своєї творчості.

Драматичні твори писали також прозаїки І. С. Нечуй-Левицький («Маруся Богуславка», «На Кожум'яках»), Па­нас Мирний («Лимерівна», «Перемудрив»), Б. Д. Грінченко («Степовий гість», «Ясні зорі») та ін.

Видатним майстром драматургії був І. Я. Франко. Він створив класичні зразки соціально-психологічної драми («Украдене щастя», «Учитель»), народної комедії («Ря­бина»), романтично-легендарних творів на історичному ма­теріалі («Сон князя Святослава», «Кам'яна душа») та ін. У них правдиво відображено картини народного життя, суспільні процеси, що відбувалися на західноукраїнських землях в останній чверті століття.

Ідейна глибина, демократичний пафос соціального ви­криття, сила реалістичного проникнення в суспільні відно­сини, в морально-етичні засади пореформеної доби — все це свідчило про новаторський характер української драматур­гії другої половини XIX ст.

Український драматичний театр по суті був під заборо­ною. Згідно з відомим Емським указом 1876 р. зовсім не допускалися «різні сценічні вистави на малоруському наріччі». 1881 p. цар дозволив ставити п'єси українською мо­вою, якщо вони пропущені цензурою і схвалені генерал-гу­бернатором. Однак і в цей час категорично заборонялося створювати «спеціально малоросійський театр». Цензура обмежувала тематику українських п'єс мотивами побуту або ж кохання. Не дозволялося відображати на сцені істо­ричні події, які нагадували б про колишні «вольності» українського народу, його боротьбу за незалежність. 1883 р. київський генерал-губернатор заборонив діяльність українських театральних труп на території п'яти підвлад­них йому губерній. Ця заборона діяла десять років. Отож театральним діячам України доводилося діяти у надзви­чайно важких умовах.

Плідним ґрунтом, на якому визрівало українське професійне сценіч­не мистецтво, був аматорський театр. У 1861 —1862 pp. діяв аматор­ський театр полтавської недільної школи, організований В. Лободою та ін. Восени 1859 р. розпочав свою творчу діяльність самодіяльний драматичний колектив у Київському університеті (М. П. Старицький, М. В. Лисенко, П. П. Чубинський та ін.). З 1861 по 1866 р. багато вистав у Чернігові показав аматорський колектив під назвою «Това­риство, кохаюче рідну мову». Активну участь у його організації брали Л. І. Глібов, О. В. Маркович, О. М. Лазаревський та ін. 1871 р. цей театр під керівництвом І, Лагоди відновив свою діяльність та проісну­вав до кінця століття. Великим успіхом користувався Сумський аматор­ський театр (1865—1875 pp., керівник В. Бабич).

1872 р. виник «Перший музично-драматичний гурток м. Києва» (М. П. Старицький, М. В. Лисенко, П. П. Чубинський, О. О. Русов, О. І. Левицький та ін.), який існував майже десять років, незважаючи на заборони й утиски. У 60—70-х роках діяли аматорські театри у Бобринці та Єлисаветграді. Саме в них починали свою діяльність М. Л. Кропивницький та І. К. Карпенко-Карий. Чимало аматорських колективів виникає у містах і селах, на промислових підприємствах у 80—90-х роках.

1882 p. M. Кропивницький створив перші/ українську професійну трупу. До неї були запрошені актори-професіонали і аматори К. Стоян-Максимович, І. Бурлака, М. Садовський, Н. Жаркова, О. Маркова, М. Запьковецька, Л. Манько, О. Вірина, А. Максимович. До її репертуару увійшли «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Чорноморці» М. Старицького, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квіт-ки-Основ'яненка та ін. М. Кропивницький поповнив його своїми п'єсами «Глитай, або ж павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», етюдом «По ревізії». Вистави трупи різко виділялися на тлі тодішнього театру як змістом, так і ви­конанням. Кропивницький-режисер прагнув до ідейно-ху­дожньої цілісності спектаклів, до гармонійного поєднання таких компонентів, як акторська гра, художнє оформлення, музика, співи, танці. Кошти трупи складалися лише з ка­сової виручки. Колектив не мав стаціонарного приміщення і був приречений на мандрівне життя.

У 1883 р. директором трупи став М. Старицький, а М. Кропивницький залишився режисером і актором. Об'єд­нання найвидатніших діячів українського театру благотвор­но відбилося на творчому зростанні трупи. її склад попов­нився новими талановитими акторами (М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, В. Грицай, Ю. Косиненко, М. Маньківський та ій.), а репертуар ^;—новими постановками («За двома зайцями» М. Старицького, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Утоплена» М. Старицького та ін.). Безпосередню підготовку музичних та вокальних сил трупи здійснював М. Лисенко. Вона могла ставити й опер­ні спектаклі. 1885 р. трупа, яка налічувала близько ста осіб, розділилася на дві — під керівництвом М. Кропивницького і під керівництвом М. Старицького.

У трупі М. Кропивницького були зібрані найталановитіші сили тодішнього українського театру: М. Заньковецька, М. Садовський, П. Сак­саганський, М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, A. Максимович, І. Загорський, А. Переверзєва, О. Маркова, Д. Мова, П. Карпенко, Л. Квітка та ін. Керівник запровадив нову систему орга­нізації трупи — товариство на паях, до якого входило десять провідних акторів, що колегіально ппріїиунали питання репертуару, маршруту, найму і звільнення, дисципліни. Трупа відновила вистави попередніх років, інсценізувала мові п'єси 1. Кврпенка-Карого— «Бондарівна», «Poзумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля». За роки своєї діяльності (1885—1888) трупа відвідала понад двадцять міст України, а також Петербург і Москву, де користувалася дійсно тріумфальним успіхом.

Трупа М. Старицького (Є. Боярська, О. Вірина, М. Маньківська, B. Грицай, Ю. Косиненко, Л. Манько, Л. Ліницька, Ю. Шостаківська та ін.) також базувалася на товариських засадах. Ідейні та організаційні принципи, запроваджені Кропивницьким і Старицьким під час їх­ньої спільної роботи, і тут залишилися в силі. За роки своєї діяльності (1885—1891) трупа відновила вистави «Наталка Полтавка», «Назар Стодоля», «Сватання на Гончарівці», «Глитай, або ж павук», «Дай сер­цю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «За двома зайцями», «Запорожець за Дунаєм», «Чорноморці», «Утоплена», «Гаркуша». Крім того, репертуар поповнився п'єсами «Не судилось», «Юрко Довбиш», «Крути, та не перекручуй» та ін. М. Лисенко написав музику до вистав «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Різдвяна ніч», «Ніч під Івана Купала». Трупа розширила територіальні межі діяльності українського театру: вона гастролювала у Криму, на Кубані, Поволжі, в Польщі, Білорусії, на Кавказі, відвідала Москву та Петер­бург. Сприйнявши кращі здобутки тодішнього репертуару, колектив то рував нові шляхи в напрямі порушення суспільно значущих питань, відіграв значну роль у дальшому розвитку музичного жанру, підніс мистецтво театральної режисури.

У подальшому кращі традиції перших українських про­фесійних колективів продовжили нові великі трупи: М. Садовського (діяла з 1888 по 1898 p.), M. Кропивницького (1888—1893; 1894—1900), П. Саксаганського та І. Карпенка-Карого (1890—1909). їхню основу складало сузір'я ві­домих нам акторів. З'явилися й нові талановиті сили — Ф. Левицький, Г. Борисоглібська, І. Загорський, Д. Гай­дамака, В. Марченко, І. Мар'яненко та ін.

Крім великих драматичних колективів, у 80—90-х роках на Україні діяло кілька десятків українсько-російських труп, створених колишніми акторами. У містах, де існували спеціальні театральні приміщення, грали сезонні російські. трупи. 1891 р. у Києві був організований перший постійний російський театр М. Соловцова.

1864 р. у Львові було засновано український професій­ний театр «Руська бесіда», який очолив О. Бачинський. Його репертуар складався із творів наддніпрянських і за­хідноукраїнських письменників, кращих зразків європей­ської драматургії. Колектив успішно гастролював у містах Східної Галичини та Північної Буковини. Однак незабаром через гостре суперництво між москвофілами і народовцями за вплив на нього театр почав занепадати, Його піднесенню багато в чому сприяв М. Кропивницький, який у середині 70-х років працював тут за запрошенням. Саме тоді захід­ноукраїнські глядачі познайомилися з новими п'єсами української та російської класики. У театрі виросли тала­новиті актори — І. Гриневицький, М. Романович та ін. Ба­гато зусиль для розвитку театральної культури Східної Галичини доклав І. Франко.

Загалом український театр другої половини XIX ст. досяг глибокої народності, національної своєрідності, змістов­ності, великої критично-викривальної сила і високої худож­ньої довершеності.

Піднесення музичної культури. Умови, що склалися внаслідок урядових заборон, були несприятливими й для розвитку української музики. Однак завдяки зусиллям передових діячів культури і в цій галузі відбулися великі зру­шення. Дійового поштовху, як ми знаємо, завдали україн­ські драматичні професійні трупи, що широко пропагували українські народні мелодії, здобутки професійної музики, самотужки ставили оперні спектаклі. М. Кропивницький також знаний як співак і композитор (зокрема, велику по­пулярність здобули його пісня «Соловейко» та дует «Де ти бродиш, моя доле»). Українська музична культура по­ширювалася завдяки концертно-виконавській діяльності М. Лисенка та створених ним хорових колективів, що гастролювали на Україні.

Піднесенню музичного мистецтва на Україні сприяли видатні російські композитори. Так, ряд авторських кон­цертів на початку 90-х років дали П. І. Чайковський (Київ, Одеса, Харків), С. В. Рахманінов (Київ та Харків), М. А. Римський-Корсаков (Одеса). Значну роль відіграли відділення Російського музичного товариства, що виникли в ряді великих міст України. При них були засновані му­зичні школи, які згодом перетворилися на училища. У Киє­ві, Харкові та Одесі діяли російські оперні театри. Однак ні вони, ні відділення Російського музичного товариства не займалися пропагандою української музики.

Великим надбанням українського мистецтва є творчість багатьох композиторів. Уже в перший пореформений рік славетний співак С. С Гулак-Артемовський (1813—1873) завершив створення першої української опери «Запорожець за Дунаєм», яка стала міцним підґрунтям національного оперного мистецтва. Довге сценічне життя цьому творові забезпечили демократичний характер сюжету, мелодійність музики, що увібрала барви українського пісенного мелосу, колоритність образів, соковитий народний гумор. Компози­торові належать також відомі пісні «Стоїть явір над во­дою» і «Спать мені не хочеться».

Перлиною української класики стала виразна музична картина з народного життя «Вечорниці» П. І. Ніщинського (1832—1896). Центральна частина її — знаменитий чоло­вічий хор «Закувала та сива зозуля», в якому відображені страждання козаків у турецькій неволі, їхнє непереборне прагнення до визволення. У музичній спадщині композито­ра є обробки народних пісень «Про козака Софрона», «Про Байду», романси «Порада», «У діброві чорна галка». Пал­кий відгук широкого слухача завоювала опера М. М. Аркаса (1853—1909) «Катерина» на текст однойменної поеми Т. Г. Шевченка. Вона відзначалася хвилюючим сюжетом., мелодійним багатством і співучістю.

Головне у творчому доробку П. П. Сокальського (1832— 1887) — опери «Мазепа» (за поемою О. С. Пушкіна «Пол­тава»), «Майська ніч», «Облога Дубна» (обидві за М. В. Гоголем), фантазії «Українські вечори», «На беретах Дунаю» та інші фортепіанні твори, а також романси і хо­ри. Його перу належить капітальна теоретична праця «Рус­ская народная песня, великорусская и малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом...», в якій проводи­лася думка про зв'язок національних особливостей мелоди­ки народної пісні з мовою даної національності. М. М. Калачевський (1851—1910) написав відому «Українську сим­фонію», в основу якої ліг народнопісенний матеріал («Ві­ють вітри», «Дівка в сінях стояла», «Побратався сокіл з сизокрилим орлом», «Ой, джиґуне, джиґуне» та ін.). Пе­реважаючий настрій симфонії — світла лірика, лагідний гумор.

Значним досягненням стала Симфонія соль-мінор В. І. Сокальського (1863—1919). Композиторові належить також кілька оркестрових творів, фортепіанні мініатюри, багато романсів, дитяча опера «Ріпка» та ін. Понад 30 тво­рів на слова Т. Г. Шевченка («Така її доля», «Утоптала стежечку» , «Якби мені черевички» та ін.), низку романсів і (серед них «Дивлюсь я на небо» на слова М. Петренка) і аранжировок створив В. І. Заремба (1833—1902).

Цілу епоху в музичному житті України становить твор­чість М. В. Лисенка (1842—1912) —великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця і активного громадського діяча демократичного напряму. Йому суди­лося стати основоположником української класичної му­зики.

Основні творчі здобутки М. В. Лисенка припадають на 70—90-ті ро­ки. Композитор обробив та опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору, створив великий цикл «Музика до «Кобзаря» Т. Г. Шевченка», який включав понад 80 творів різних жанрів і форм. Різноманітні за темами і настроями романси, дуети і хори написані на тексти І. Я. Франка («Безмежнеє поле»), Є. П. Гребінки («Човен», «Ні, мамо, не можна...»), С. В. Руданського («Ти не моя»), Г. Гейне («Коли розлучаються двоє») та ін. Зразком національної героїко-патріотичної опери стала монументальна народна музична драма Лисенка «Та­рас Бульба». На сюжети повістей М. В. Гоголя написані також опери «Різдвяна ніч», «Утоплена». Композитор створив музику до п'єси І. П. Котляревського «Наталка Полтавка», оперету «Чорноморці», ди­тячі опери «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна».

На високий ступінь професіоналізму Лисенко підніс інструменталь­ну музику. Він є автором симфонічної фантазії «Козак-шумка», «Фанта­зії» та «Елегійного каприччіо» для скрипки і фортепіано, струнних квар­тетів і тріо,, п'єс для віолончелі. Ним створено багато творів для фор­тепіано («Героїчне скерцо», «Українська сюїта», «Концертний полонез № 1», «Мрія», «Баркарола», «Елегія» та ін.). Теоретичні праці Лисенка ззклали наукові основи національної музичної фольклористики. Творча спадщина великого композитора стала невичерпним джерелом укра­їнської музичної культури.

Розвиток музики на західноукраїнських землях також стимулювався драматичним театром. У багатьох п'єсах му­зичні номери були органічною часткою спектаклів, які на­зивалися «комедіо-опера», «мелодрама», «оперета». Знач­ного поширення набув хоровий рух, завдяки якому виникло чимало музичних шкіл і музично-видавничих організацій, Діяли хорові товариства «Торбан», «Львівський Боян». Ма­совими стали збирацтво і вивчення музичного фольклору.

Із народнопісенними джерелами пов'язана творчість одного з перших українських композиторів-професіоналів Галичини М. М. Вербицького (1815—1870). йому належать хорові твори «Заповіт» на вірші Т. Шевченка, «Поклін» на вірші Ю. Федьковича, музика до театральних вистав, близь­ко десяти симфоній-увертюр. Зразки професійної національ­ної музики створив І. А. Лавровський (1822—1873) — автор багатьох хорів («Козак до торбана», «Осінь», «Руська річ­ка», «Заспівай ми, соловію» та ін.), пісень, музики до дра­матичних спектаклів.

Широкою популярністю на західноукраїнських землях, зокрема на Північній Буковині, користувалася музика І. І. Воробкевича (1863—1903). Серед його хорових тво­рів — композиції на слова Т. Шевченка, І. Франка, Ю. Федьковича. Знаними були його пісні «Над Прутом у лузі», «Заграй ми, цигане старий», «Сонце ся сховало», «Сині очі», вальси, мазурки, польки, музика до спек­таклів.

В. Г. Матюк (1852—1912) працював здебільшого у во­кальних жанрах. Відомі його хори («Руська пісня», «Боле­слав Кривоустий під Галичем»), пісні («Веснівка» на слова М. Шашкевича). Центральне місце серед музично-драма­тичних творів А. К. Вахнянина (1841—1908) належить опе­рі «Купало». Мелодія його хору «По морю, по морю» пізні­ше стала основою революційної пісні «Шалійте, шалійте, скажені кати». Глибиною почуттів відзначалися хори і ро­манси Д. В. Січинського (1865—1909) —«Даремне, пісне», «Пісне моя», «Із сліз моїх» та ін. Основу творчості О. Й. Нижанківського (1862—1919) також становили хо­рові твори («З окрушків», «Гуляли», «Вечірня пісня»). По­пулярними були його дуети «Люблю дивитись», «До ластів­ки». Західноукраїнські композитори брали активну участь у громадсько-культурному житті, видавали підручники з музики тощо.

Отже, в другій половині XIX ст. українські композито­ри створили чимало безцінних музичних скарбів, вивели національну музику на новий щабель поступу.

Образотворче мистецтво й архітектура. Характерним для українського образотворчого мистецтва другої полови­ни XIX ст. було становлення його на позиціях реалізму, на­родності, життєвої правди. На розвитку художнього життя на Україні, на утвердженні демократичних тенденцій у живопису позначилась діяльність Товариства пересувних ху­дожніх виставок («передвижники»), що виникло 1870 р. в Росії. Членами його було багато українських митців. Ви­сокої професійної майстерності українські художники про­довжували набувати в Петербурзькій Академії мистецтв. В Одесі, Харкові, Києві відкрилися малювальні школи (згодом училища). Консолідації мистецьких сил України сприяли Товариство південноросійських художників у Оде­сі, Київське товариство художніх виставок, Товариство для розвою руської штуки у Львові, Товариство харківських художників та інші об'єднання.

В українському живопису чітко окреслились і набули специфічних ознак усі жанри. Під впливом демократичних тенденцій у розвитку всієї культури па перше місце вису­вається побутовий жанр, який безпосередньо відображає життя народу. Тематичні рамки цього жанру розширюють­ся, він збагачується на нові сюжети і міцніше пов'язується зі суспільною проблематикою. Художники прагнуть осмис­лити нового героя часу, нові відносини, що складаються в суспільстві, знайти й утвердити нові мистецькі цінності. Зростання інтересу до минулого України, до національно-визвольної тематики зумовило піднесення історичного жан­ру. Любов до рідного краю, відчуття природи як суттєвого чинника в понятті «батьківщина» було основою формуван­ня пейзажного жанру, що набуває самостійного ідейно-естетичного значення. Взагалі переважна більшість укра­їнських митців не були майстрами якогось одного жанру, а володіли багатьма із них.

Живописцями, які піднесли український побутовий жанр на високий рівень, були продовжувачі демократичних тра­дицій Т. Г. Шевченка — Л. М. Жемчужніов, І. І. Соко­лов, К. О. Трутовський. Творча діяльність Л. Жемчужникова (1828—1912) пройнята щирою любов'ю до україн­ського народу, його історії та культури. Він створив про­никливі картини «Кобзар на шляху», «Козак їде на Січ», «Чумаки в степу» та інші, був видавцем альбому, присвя­ченого Україні і в пам'ять шевченківського названого також «Живописною Україною». Найвище піднесення мисте­цьких здібностей І. І. Соколова (1823—1918), про якого Шевченко відгукувався як про людину, що «любить наш народ і нашу країну», виявилося в картинах «Повернення з Ярмарку», «Проводи рекрутів», «Погорільці», «Ніч напе­редодні Івана Купала», «Ранок після весілля в Малоросії», «Українські дівчата ворожать на війках». До золотого фонду українського живопису по праву належить творча спад­щина К. О. Трутовського (1826-—1893).^: Митець з^: глибоким знанням предмета відтворював побут та звичаї українсько­го і російського народів («Хоровод у Курській губернії», «Весільний викуп», «Колядки на Україні», «Сорочинський ярмарок» та ін.), гостро засуджував суспільні порядки («Збирання недоїмок на селі», «Рекрутський набір», «У судді» та Ін.). Художник залишив багато ілюстрацій до творів Т. Г. Шевченка, М. В. Гоголя та інших письмен­ників.

У дусі ідейних иастанов передвижників творив живопи­сець і графік П. Д. Мартинович (1856—1933). Йому на­лежать картини «У канцелярії волосного писаря», «Внут­рішність хати козака Грицька Гончара у Вереміївці» та ін.

Художник-передвижник М. Д. Кузнецов (1850—1929) у творах «На заробітки», «На сінокос», «У свято» з тепло­тою зобразив сцени повсякденного життя народу, підкрес­лив глибокі соціальні контрасти («Об'їзд володінь», «Миро­вий посередник»). Неабиякі здібності виявив Кузнецов у портретному жанрі. Людина з її переживаннями була в центрі полотен й іншого вдумливого художника, проникли­вого психолога, тонкого колориста К. К- Костанді (1852— 1921) —«В люди», «Біля хворого товариша», «Рання вес­на», «Старенькі» та ін.

Визначним майстром побутового жанру був академік М. К. Пимоненко (1862—1912). Переважна більшість його творів, написаних на теми селянського життя, відзначають­ся щирістю, емоційністю, високою живописною майстерністю. Серед них — «Святочне ворожіння», «Весілля в Ки­ївській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Сінокіс* та ін.

У 80—90-х роках у побутовому жанрі з'явилася міська тематика. З'явився і новий герой, найчастіше з найбідиіших верств населення — «Відпочинок», «На бульварі» П. О. Нілуса, «Міг бути людиною», «Ранок у холодній» С. Я. Кишинівського. У картині Г. О. Ладиженського «Ви­вантаження граніту в Одеському порту» вперше в україн­ському живопису зроблено спробу змалювати образи ро­бітників.

Українська тема посідала чільне місце в творчості ро­сійських художників О. Д. Ківшенка, В. Д. Орловського, А. І. Куінджі, братів Маковських. Проте особливе місце тут належить І. Ю. Рєпіну, Визначним явищем російського та українського історичного жанру стало його грандіозне полотно «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», яке надовго визначило шляхи подальших шукань україн­ських митців.

Історичний жанр в українському мистецтві ще не відзначався широтою тематики. Художники здебільшого вда­валися до героїчної історії козацтва («Сторожа запорізь­ких вольностей», «Козачий пікет» С. І. Васильківського, «Проводи на Січ» О. Г. Сластіона, «Запорожці викликають ворога на герць» А. І. Кандаурова, «Тривога» Г. С. Крушевського, «Похорон кошового» О. О. Мурашка та ін.).

Видатним українським художником-реалістом був С І. Васильківський (1854—1917). Найцінніше у його до­робку — твори, присвячені рідній природі,— «Козача лева­да», «Залишки вікового лісу», «Степ на Україні», «Ранок» та ін. Своєрідністю бачення природи відзначалися картини І. П. Похитонова (1850—1923) — «Зимові сутінки на Украї­ні», «Сіножать», «Отара на тирлі». Чарівність рідної землі прагнув розкрити у своїх пейзажах К. Я. Крижицький (1858—1911)—«Хутір на Україні», «Перед грозою», «Лі­сові далі», «Косарі на Україні», «Жнива». Цінним надбан­ням української художньої культури є твори П. О. Левчен­ка (1856—1917) та М. С. Ткаченка (1860—1916), які реп­резентували ліричний струмінь у розвитку реалістичного пейзажу.

У творчості західноукраїнських художників, які здобу­вали освіту у Відні, Кракові та Мюнхені, досить виразним був вплив академічних традицій. Поступово їхній живопис набуває все більш демократичного характеру. Зачинателя­ми західноукраїнської реалістичної школи були К. М. Устиянович (1839—1903)—-«Бойківська пара», «Гуцулка бі­ля джерела», «Шевченко на засланні» —та Т. Д. Кописганський (1844—1916)—«Гуцул з Липовиці», «В селян­ській хаті», «Погорільці». Наприкінці XIX ст. розпочав свою діяльність видатний живописець І. І. Труш (1869— 1941). На Буковині у 80—90-х роках працював Ю. Г. Пі-гуляк (1845—1919), відомий своїми жанровими картинами «Гуцули», «Любов і мірність», а також: портретами. Найвищі здобутки живописного мистецтва па Буковині пов'язані з ім'ям М. 1. Івасюка (1865—1930). Це картини, при­свячені простим селянам, полотна на історичні теми, порт­рети. 1899 р. він організував у Чернівцях першу художню школу. На Закарпатті творив живописець Г. Г. Рошкович (1854—1915), який, зокрема, викопав багато розписів у церквах.

Реалізм в українській скульптурі утверджувався повіль­ніше. У найбільш поширених тематично-жанровій скульпту­рі малих форм і жанрі портрету помітних успіхів досягли Л. В. Позен («Кобзар», «Переселенці», «Жебрак», «Оран­ка в Малоросії», «Запорожець у розвідці»), П. П. Забіла (бюсти М. Є. Салтикова-Щедріна, М. В. Гоголя, мармуровий портрет Т. Г. Шевченка), Б. В. Едуардс («Катерина», «Життя невеселе», скульптурний портрет Луї Пастера) та ін. 1888 р. в Києві було відкрито пам'ятник Б. Хмельниць­кому (скульптор М. Й. Мікешин). На західноукраїнських землях працювали скульптори Т. Баронч, К. Островський, О. Северин, С. Яжимовський, С. Левандовський, Т. Piгep та ін.

Розвиток капіталізму наклав значний відбиток на роз­мах міського будівництва, сприяв удосконаленню будівель­ної техніки, появі нових матеріалів і конструкцій. В архі­тектурі переважав еклектизм — суміш елементів різних стилів. У другій половині XIX ст. у Києві було споруджено будинки Міської думи (арх. О. Я. Шілле), готелю «Континенталь», політехнічного інституту, Першої гімназії (арх. О. В. Беретті), театру Соловцова, оперного театру (арх. В. О. Шреттер), Володимирського собору (арх. І. В. Штром, П. І. Спарро, О. В. Беретті). У Харкові за проектом О. М. Бекетова збудовані приміщення комерційного учили­ща і земельного банку. Одесу прикрасили будинки оперно­го театру (арх. Ф. Фельнер, Г. Гельмер), Нової біржі (арх. О. Й. Бернардацці). На західноукраїнських землях з'яви­лося чимало примітних споруд: у Львові — будинки полі­технічного інституту (арх. Ю. О. Захаревич), Галицького крайового сейму (арх. Ю. Гохбергер), оперного театру (арх. 3. Горголевський), у Чернівцях — будинок резиден­ції митрополита Буковини (арх. й. Главка), на Закарпат­ті— мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужго­родської синагоги, комітатськиіі будинок у Береговому. От­же, в архітектурі України часів капіталізму разом із поглибленням суперечностей у пошуках стилю мали місце помітні здобутки кращих архітекторів.

Отже, незважаючи на загалом несприятливі суспільно-політичні умови, культура України у другій половині XIX ст. досягла значних здобутків. Творчість багатьох та­лановитих діячів науки, літератури й мистецтва була на­самперед підпорядкована обстоюванню передових ідей, служінню інтересам широких народних мас. Саме в цей час. було закладено міцний фундамент для дальшого розвитку української культури - як непересічного утвору, а кращі ми­стецькі зразки цього періоду дозволяють говорити про нього певним чином як про класичну добу, коли риси націо­нального характеру знайшли, своє цілковите втілення у творчості видатних представників народі}.

Рекомендована література

Історія українського мистецтва: У 6 т. К., 1970. Т. 4. Кн. 2.

Історія української літератури: У 2 т. К., 1987. Т. 1.

Історія філософії на Україні: У 3 т. К., 1987. Т. 2.

Кравець М. М. Іван Франко — історик України. Львів, 1971.

Марков П. Г. А. Я. Ефименко — историк Украины. К., 1966.

Марков П. Г. Общественно-политические и исторические взгляды М. А. Максимовича. К., 1986.

Нариси історії архітектури Української РСР (Дожовтневий період). К., 1957.

Нариси історії української музики: У 2 ч. К., 1964. Ч. 1,

Пинчук Ю. А, Исторические взгляды Н. И. Костомарова (краткий очерк). К., 1984.

Український драматичний театр: Нариси історії: У 2 т. К., 1967. Т. 1.

Лекція 30. СТАНОВЛЕННЯ І КОНСОЛІДАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

Територія України, зміни у регіонально-кількісному та соціальному складі народонаселення Культурний і мов­ний процеси та їхня роль у формуванні національної само­свідомості українців Формування капіталістичної про­мисловості — основи економічного життя української на­ції Гальмівні чинники процесу становлення і консоліда­ції української нації.

Територія України, зміни у регіонально-кількісному та соціальному складі народонаселення. Процес становлення і консолідації української нації на етнічній основі, що іс­нувала чи не з часів Київської Русі, значно прискорився внаслідок буржуазної революції 1848—1849 pp. на західно­українських землях, загарбаних Австро-Угорською імпері­єю в другій половині XVIH ст., та буржуазних реформ 1860—1870 pp. на решті території України, що потрапила в XVII—XVIII ст. під владу наймогутнішої східноєвропейсь­кої держави, спочатку відомої під назвою Московського царства, а згодом — Російської імперії. На середину XIX ст. ця більша частина українських земель, трохи пізніше на­звана вченими Наддніпрянською Україною, сформувавшись на базі великих історико-географічних регіонів — Правобе­режжя, Лівобережжя і Степу (Новоросії), становила ту компактну територіальну цілісність, яка звичайно є першо­основою існування будь-якої народності й тим більше— нації. Саме Наддніпрянській Україні об'єктивно судилося відіграти визначальну роль у процесі становлення та консолідацїі української нації. Як свій історичний, політичний і культурний центр цю територію розглядало й відокрем­лене від неї державним кордоном українське населення Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття.

Процеси утвердження капіталістичних відносин у гос­подарстві України і налагодження повного мовного порозуміня між усіма українцями, де б вони не мешкали,— на просторах від Воронежчини і Луганщини на сході до Львівщини і Волині на заході, від Запорожжя й Одещини на півдні до Житомирщини і Сумщини на півночі,— поси­лювали об'єктивну тенденцію до возз'єднання всіх україн­ських земель у соборну, суверенну національну державу. В об'єктивному процесі формування нації брав участь весь український етнос на всій території його споконвічного проживання. На рубежі XIX і XX ст. вона досягала близько 850 тис. кв. км, причому 9/10 цієї території перебувало під владою Російської, а решта — під владою Австро-Угорської імперії.

Становлення і консолідація української нації супрово­джувалися зростанням чисельності населення України на всій її території. Це відбувалося як за рахунок природного приросту, так і внаслідок переселення великих мас вільно­найманих робітників з різних губерній Європейської Росії. Так, населення земель, що перебували у складі Російської імперії, з 1863 по 1897 р. зросло з 13,4 млн. до 23,4 млн. чо­ловік. Приблизно у той же період із 3,9 млн. до 5,9 млн. зросла й чисельність жителів західноукраїнських земель. Три чверті з них становили українці, незважаючи на те, що кілька сот тисяч їх емігрувало в пошуках роботи до США, Канади, Бразілії та Аргентіни, а також на зростання за­охочуваної урядом польської, німецької, румунської та мадьярської колонізації цих земель.

Надаючи всіляких соціально-економічних і політичних привілеїв та пільг вихідцям із сусідніх земель, австро-угорська монархія діяла згідно з давнім колонізаторським пра­вилом «розділяй і володарюй» і тим самим створювала вір­ну їй експлуататорську еліту не тільки з представників найпривілейованішої в імперії Габсбургів австрійської (ні­мецької за мовою) нації, а й з панівних експлуататорських верств: поляків — у Східній Галичині, румунів — у Північ­ній Буковині, угорців — на Закарпатті. Проте з другого боку мало місце регулярне щорічне відхідництво на заро­бітки до Російської імперії (з наступним поверненням до рідних домівок) тисяч трудящих західноукраїнських зе­мель, що зближало їх, а також їхні родини з населенням Наддніпрянської України. Отже, почуття етнічної спільності всього українського народу зростало і зміцнювалося у свідомості широких мас українців по обидві сторони росій­сько-австрійського кордону.

Щодо промислового пролетаріату, то його частка серед трудящих мас західноукраїнських земель була зовсім не­значною і не перевищувала 8—10 % усього населення. Колоніальна спрямованість розвитку промисловості, відсут­ність металообробних галузей зумовили наявність стабіль­ної резервної армії поденних робітників, яких лише в одній Галичині наприкінці XIX ст. налічувалось майже 1400 тис, а на Закарпатті до 60 % робочої сили не забезпечувалося роботою на місці. Відстала промисловість була спромож­ною надати робочі місця лише десятій частині селян захід­ноукраїнських земель. «Весь цей край,— писав М. С. Гру-шевський,— є по суті постачальником найпервобутнішої сировини — зерна, худоби і лісу — для промислових облас­тей Заходу і залишається у цьому становищі не лише в силу недостачі економічних і культурних засобів, але й зав­дяки конкуренції західних провінцій з їхньою розвинутою промисловістю, яка користується покровительством дер­жави...»

На Наддніпрянській ж Україні завдяки бурхливому пореформеному промисловому розвитку робітничий клас ви­ріс у могутню соціальну силу. Поповнення його лав відбу­валося тут за рахунок не тільки місцевого, а й прийшлого (здебільшого з російських губерній) пролетаризованого на­селення. За даними Всеросійського перепису 1897 p., з 1,5 млн. робітників України понад чотири п'ятих були міс­цевими уродженцями, більш як половина з них визнавали рідною мовою українську.

Помітне місце в економіці України та соціальній структурі її народонаселення посідав клас буржуазії. За матеріалами того ж перепису, понад 100 тис. осіб (без членів сімей), які володіли україн­ською мовою, жили за рахунок прибутків від капіталу, нерухомого майна, займалися торгівлею. Насправді ж число таких підприємців на Наддніпрянській Україні було ще більшим, бо багато з них вка­зували як рідну мову російську. Представникам промислово-торговельної буржуазії українського походження належали заводи і фабрики, шахти, рудники тощо. Капіталістами-мільйонерами на кінець XIX ст. стали родини Терещенків, Харитоненків, Симиренків, Яхненків, Рима­ренків, Демченків, Алчевських. У кам'яновугільній і залізоробній промисловості хазяйнували такі можновладні підприємці, як Арандаренко, Голуб, Кривко, Панченко, брати Рутченки, Іщенки та ін.

В умовах розвитку капіталізму постійно відбувався про­цес розкладу успадкованої від феодальної епохи верстви селян на сільську буржуазію і сільську бідноту. Майже по­ловина селянських господарств на західноукраїнських землях були бідняцькими. Середній наділ тут становив лише 2—3 десятини землі, а багато селянських господарств мали не більше одної десятини. Значно зросла чисельність за­можних селянських господарств, які використовували на­йману робочу силу. В Галичині на кінець XIX ст. їх налі­чувалося не менше ²/s загального числа селянських госпо­дарств. Тоді ж на всіх західноукраїнських землях під владою Австро-Угорської імперії число постійно і поденно найманих робітників уже перевищувало 400 тис.

На українських землях під владою Російської імперії процес соціального розшарування селянства був ще вираз­нішим. Заможні селяни тут становили близько чверті се­лянського населення і зосереджували у своїх руках близь­ко 40 % селянських земель і понад 50 % робочої та продуктивної худоби. Господарства деяких селян-багатіїв (особ­ливо на Півдні України) досягли розмірів значних помі­щицьких маєтків— 1000 і більше десятин.

Добра половина селянських господарств, земельна влас­ність яких не перевищувала п'яти десятин, вважалися на Наддніпрянській Україні бідняцькими. Щоб поліпшити своє життя, селяни наймалися до заможніших односельчан або поміщицьких економій. Чимало людей залишали домів­ки і тимчасово або й назавжди наймалися на фабрики і заводи. Типовою картиною пореформеного житія були юрби заробітчан на дорогах. У пошуках кращої долі селя­ни почали масове переселення до Сибіру і Далекого Сходу. Взагалі ж на кінець XIX ст. на Україні налічувалось до 2 млн. сільськогосподарських робітників.

Процеси соціального розшарування населення, звичай­но ж, не сприяли консолідації української нації. Гальмів­ною силою в цьому були дворяни-поміщики, які завдяки збереженню численних кріпосницьких пережитків усе ж займали панівні позиції на селі. У середньому на один по­міщицький маєток припадало 507 десятин землі, в той час як на один селянський двір —лише 10.

., Отже, суспільство України другої половини XIX ст., на основі якого формувалася й зростала українська нація, яв­ляло собою діалектичну єдність протилежностей інтересів різних класів і верств.

Культурний .І ..мовний процеси та, їхня роль-у. формуван­ні національної самосвідомості українців. Із розвитком капіталізму .в складі української нації дедалі зростала пито­ма вага інтелігенції, суспільно-консолідуюче значення якої також збільшувалося, незважаючи на те, що й сама вона не була соціально однорідною. Якщо демократична части­на інтелігенції, представлена на той час переважно різно­чинцями, відбивала інтереси широких народних мас і ви­ступала проти. будь-якого гніту (в тому числі національ­ного), то консервативна частина так чи інакше захищала соціальний та державний лад обох імперій, що панували на українських землях.

За ініціативою демократичної інтелігенції у побут на­родних мас по обидва боки державного кордону увійшло щорічне святкування роковин народження і смерті Тараса Шевченка, поетична творчість якого, глибоко національна за формою і змістом, спонукала їх боротися за своє соці­альне і національне визволення. Позитивно впливав на процес консолідації української нації й значно зрослий інтерес до історичного минулого українського народу. Історія України сприймалася людьми як рідне, близьке, єди­не ціле — незалежно від того, по який бік кордону вони жили. Усвідомленням цієї єдності стали започатковані у 90-х роках XIX ст. у Львові капітальні узагальнюючі праці Михайла Грушевського «Історія України — Руси» та «Жерела до історії України — Руси». Національному піднесен­ню українського народу активно сприяла й періодична пре­са (журнали «Основа», «Киевская Старина» на Східній України та «Молот», «Друг», «Житє і Слово» — на Захід­ній).

Узагалі все суспільно-політичне і культурне життя України другої половини XIX ст. свідчило про зростання національної самосвідомості, яке, з одного боку, було од­ним із проявів інтенсифікації процесу становлення україн­ської нації, а з другого, й саме впливало на цей процес у сфері такої важливої ознаки будь-якої нації, як спільність її психічного складу, національного характеру. Останній являє собою сукупність почуттів, уявлень і сприймань, які формуються під впливом матеріального життя, усього зов­нішнього середовища. Вони акумулюють особливості істо­ричного розвитку народу, умов його праці, соціально-еконо­мічного й політичного життя і знаходять вияв у традиціях та звичаях побуту, своєрідності літератури, мистецтва, культури в цілому.

Якщо в першій половині XIX ст. лише окремі представ­ники демократичної інтелігенції час від часу виявляли інте­рес до українського фольклору, то у другій половині сто­ліття найширші кола прогресивної громадськості стали вивчати і популяризувати зразки усної творчості та звичаї українського народу.

Найфундаментальнішою узагальнюючою народознавчою працею на Україні другої половини XIX ст. став семитомник «Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край». Упорядником-редактором цього видання був Павло Чубинський, автор уславленого вірша «Ще не вмерла Україна». Покладений на музику, він став одним із національних гімнів українського народу. Серед кількох музичних варіантів твору найбільшого поширення набув той, що на­писав Михайло Вербицький. Гімн пройнятий ідеями українського на­ціонального відродження, оспівуванням боротьби за це «святее діло», героїзацією козацького минулого України. Правлячі кола Російської та Австро-Угорської імперій забороняли друкувати й виконувати твір Чубинського — Вербицького, але це ще більше сприяло його популяр­ності на Україні. Утвердженню національної свідомості в масах сприя­ли також покладені на музику Миколою Лисенком, Миколою Аркасом, Дмитром Сочинським поезії «Заповіт» Тараса Шевченка, «Не пора...» Івана Франка, «Я русин бил, єсть і буду» Олександра Духновича та їй. Патріотичні мотиви тісно перепліталися з гуманістичними у «Молитві за Україну» Лисенка, яка утверджувала загальнолюдські ідеали волі, освіти, любові до рідного краю.

Цементуючою силою єдності національної культури ви­ступала українська мова. Саме у розглядуваний період вона формувалася як літературна. Серйозним чинником її розвитку стала поява численних мовознавчих праць та на­вчальних посібників з історії та граматики української мови, що належали перу видатних учених, які мешкали на Східній Україні,— Олександра Потебні, Павла Житецького, Агатангела Кримського. Ряд граматик української мови, двомовних перекладних словників (українсько-німецьких та німецько-українських) протягом другої половини XIX ст. було видано на західноукраїнських землях. Першорядну роль у розвитку тут українського мовознавства відіграли праці Івана Франка, Івана Верхратського, Кирила Студинського, Михайла Возняка, започаткована їхніми зусиллями багатотомна книжкова серія «Пам'ятки українсько-русь­кої мови та архітектури». І все ж навіть на початку XX ст. Франко констатував, що у Галичині «знання нашої народ­ної мови дуже мале, язик поплутаний і запоганений, язикове почуття у всіх, що пишуть і говорять нашою мо­вою, зовсім затемнене та затуплене».

Розвитку української літературної мови, засвоєнню її словникового фонду не лише освіченими верствами суспіль­ства, а й широкими масами сприяла класична художня лі­тература. Легально чи напівлегально видані як на Східній, так і на Західній Україні твори Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, Лесі Українки, Павла Грабовського, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича ставали не тільки основоположним над­банням української культури, а й найдійовішим чинником формування загальнонаціональної літературної мови. Дедалі зростав авторитет Шевченкового слова. Діалектно роздроблена українська мова ставала єдиним цілим, зрозу­мілим на всій території України.

Звичайно, мова як засіб людського спілкування існува­ла задовго до періоду утвердження капіталізму та форму­вання націй. Але, як доводить увесь розвиток людства, саме на цьому етапі вона стає загальнонаціональною у того чи іншого народу, бо закріплюється у його друкованій літературі та якнайтісніше пов'язується з економічним життям.

Формування капіталістичної промисловості — основи економічного життя української нації. Господарські зв'яз­ки у суспільстві ведуть свій родовід із далеких часів, але їхнє значення в період становлення нації незмірно зростає, оскільки тепер вони ґрунтуються «на спільності ролей у на­родному господарстві» (В. І. Ленін). Саме економічне (гос­подарське) життя нації, не відокремлюючи її від інших на­родів, найбільше сприяє її згуртуванню як певної історич­ної спільності людей.

Розвиток економіки України на основі ринкових (капі­талістичних) відносин, шлях яким відкрили соціально-економічні та державно-політичні реформи, здійснені на всій території Російської імперії в 60—70-х роках XIX ст., сти­мулював і процес консолідації української нації. Цей про­цес супроводжувався завершенням промислового переворо­ту, тобто остаточним переходом від мануфактури до ма­шинної індустрії, найхарактернішими ознаками якої є за­стосування у виробництві парових двигунів, електричної енергії, систем машин і верстатів. Великі капіталістичні підприємства — заводи і фабрики — для підвищення про­дуктивності праці почали застосовувати досягнення тодіш­ньої науки і техніки.

Економічний розвиток Наддніпрянської України визна­чали насамперед галузі важкої промисловості — вугільна, залізорудна, металургійна. Завдяки інтенсивному розвитку Донецько-Криворізького вугільно-залізорудного басейну Україна перетворилася на головну вугільно-металургійну базу Російської імперії. Наприкінці XIX ст. вона давала половину загальноросійської виплавки чавуну і сталі, стільки ж видобутку залізної руди і майже три чверті ву­гілля та виробництва рейок.

Одне з перших місць посіли українські губернії і за на­сиченістю залізницями. Зростало господарське значення водного транспорту. На кінець XIX ст. по річках України ходило 220 пароплавів, до портів Азовського та Чорного морів їх було приписано 280. Тоді ж виникли перші на Україні великі підприємства транспортного машинобуду­вання: Харківський і Луганський паровозобудівні заводи.

Протягом останніх двох десятиріч століття в Катерино­славській і Херсонській губерніях стали до ладу 17 мета­лургійних заводів. Ряд з них було побудовано на кошти іноземних капіталістів: англійських (завод Дж. Юза з ро­бітничим селищем Юзівка; тепер місто Донецьк), бельгій­ських—Дніпровський завод в селищі Кам'янському (те­пер місто Дніпродзержинськ), французьких — Гданцівський завод поблизу Кривого Рога. Російські капіталісти були власниками новоспоруджених заводів: Брянського — біля Катеринослава, Дружківського і Донецько-Юр'ївського — на Донбасі.

З розвитком капіталістичної промисловості зростали й міста України. Лише тих, що мали офіційний статус міста, наприкінці XIX ст, налічувалось 130. Фактично ж справж­німи містами за чисельністю та характером діяльності на­селення були й такі промислові селища, як Юзівка, Кам'янське, Кривий Ріг, Нікополь та ін. Кожне з чотирьох міст — Одеса, Київ, Харків і Катеринослав — мало насе­лення понад 100 тис. чоловік.

Промисловість західноукраїнських земель під владою Австро-Угорської імперії майже цілком перебувала в руках іноземних капіталістів: німецьких, австрійських, навіть ка­надських. Протягом 70—80-х років XIX ст. тут також від­бувався інтенсивний процес формування фабрично-заводської промисловості. Щоправда, він охопив головним чином нафтово-озокеритну, лісопильну і мукомельну галузі, де досить широко стали застосовуватися парові двигуни.

Гальмівні чинники процесу становлення і консолідації української нації. Будь-яка нація розвивається за об'єктив­ним законом пробудження в ній спочатку обособленого самостійного національного руху, а згодом зміцнення між­національних відносин в усіх галузях соціально-економічного, політичного і культурного життя. У розвитку україн­ської нації обидві тенденції перепліталися внаслідок взає­модії процесів зростання національної самосвідомості, яка протистояла гнобительській політиці російського царизму та австро-угорської монархії, і поряд із цим — зміцнення віковічного прагнення українського народу до всебічних взаємин із сусідніми народами: російським, білоруським, молдавським, польським, угорським, словацьким, румунським та ін. Водночас гострі соціальні суперечності розди­рали українську націю, що давало змогу правлячим колам Російської та Австро-Угорської імперій широко вдаватися до політики не тільки соціального, а й національного гноб­лення.

Насамперед утискувався рух українського народу за встановлення демократичних свобод та якнайширше надан­ня громадянських прав рідній мові у суспільно-політичному і культурному житті. Як відомо, 1863 року царський мі­ністр внутрішніх справ Балуєв публічно проголосив, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає й бути не може», а слідом за тим видав циркуляр, за яким суворо заборонялося друкування українською мовою книг «навчальних і взагалі призначених для початкового читан­ня народу». Це був жорстокий удар по українській освіті та культурі. Пізніше, 1876 року, Олександр II підписав указ, який заборонив друкувати взагалі будь-які книжки українською мовою (навіть тексти до музичних творів) або довозити таку літературу з-за кордону, а також користу­ватися українською мовою на театральній сцені. Саму на­зву «Україна» царська цензура повсюдно заміняла на «Ма­лоросія».

Антиукраїнську культурно-освітню політику проводили і власті Австро-Угорщини. На західноукраїнських землях у переважній більшості шкіл навчання велося німецькою, польською, румунською та угорською мовами; в державних установах заборонялося складати документи українською мовою; українські географічні назви змінювались на іншо­мовні. Взагалі робилося все можливе для того, щоб викорінити із свідомості українців цих земель споконвічне праг­нення до возз'єднання з етнічно спорідненим населенням Наддніпрянської України.

Усі ці заходи щодо українського населення об'єктивно вели до його денаціоналізації. Не виробилося й необхідної взаємодії, яка має об'єктивно створюватися у процесі ста­новлення мови, культури та економіки нації, що формує­ться. Навпаки, національне гноблення у галузі культури й освіти на всій території України тісно поєднувалося з со­ціально-політичним і економічним пригнобленням корінно­го населення. Шлях до нормального розвитку української нації був заступлений нещадною колонізаторською експлу­атацією господарства України Російською та Австро-Угор ською імперіями.

Нарешті, сама наявність російсько-австрійського державного кордону, що ізолював дві великі частини терито­рії та населення України, ускладнювала економічні, су­спільно-політичні та культурні зв'язки між західно- і схід­ноукраїнськими землями. Це негативно відбивалося на всіх визначальних складових формування, розвитку й існу­вання нації (спільність території, мови, національного ха­рактеру та його відображення в культурі) і чи не найбіль­ше — на найголовнішому з них: спільності економічних, зв'язків на базі становлення єдиного господарського ком­плексу. Отже, процес становлення і консолідації україн­ської нації можна було б вважати завершеним лише за умови повного возз'єднання українських земель в єдиній соборній державі. Проте ні в другій половині XIX, ні в пер­ші десятиріччя XX ст. цього не сталося.

Отже, на кінець XIX ст. об'єктивний процес становлення консолідації української нації був ще далеким від повної завершеності. Масовою національною самосвідомістю ще не пройнялися ні буржуазія, ні пролетаріат — головні кла­си капіталістичного суспільства (навіть ті їх шари, що ви­росли на місцевому українському ґрунті). Об'єктивний процес інтернаціоналізації господарського життя чи не найсильніше гальмував зростання національної самосвідо­мості саме в лавах промислових підприємців і робітників. Затуркані властями обох панівних імперій, здебільшого не тільки малоосвічені, а й просто неписьменні селяни, що становили тоді переважну більшість населення України, хоч і не цурались рідної мови, але й не вірили у можли­вість її піднесення до рівня державної.

Тільки розгортання масового загальнодемократичного визвольного руху в Російській та Австро-У горській імпе­ріях могло ефективно стимулювати масовий український національний рух в усіх його формах, що зрештою пози­тивно вплинуло на процес утвердження масової національ­ної самосвідомості, а з ним і на становлення української нації. Попереду була боротьба мас за утвердження рідної мови в суспільно-політичному і культурному житті, за воз­з'єднання всіх українських земель в єдиній соборній дер­жаві, за визволення господарства від колоніального гніту, за усунення перешкод на шляху розвитку національної культури. В ході цієї боротьби впродовж кількох десяти­літь XX ст. (включаючи й радянські часи) тривав процес становлення української нації зі своєю власною терито­рією, економікою, єдиною літературною мовою та спільніс­тю психічного складу.

Рекомендована література

Грушевский М. С. Формы национального движения в современ­ных государствах: Австро-Венгрия. Россия. Германия. СПб., 1910. (Одну із глав книги в українському перекладі див.: Наука і культура: Щорічн. К., 1990. Вип. 24).

Ленін В. І. Про право націй на самовизначення // Повне зібр. творів. Т. 25.

Ленін В. 1. Тези реферату в національному питанні // Повне зібр. творів. Т. 24.

Лисяк-Рудницький І. Між історією і політикою: Статті до історії та критики української суспільно-політичної думки. Мюнхен, 1973.

Франко І. Я- Літературна мова і діалекти // Зібр. творів: У 50 т. К., 1982. Т. 37.

ЛЕКЦІЯ 6. РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ (1900—1917 pp.)

Українська культура в контексті революційно-визволь­ної боротьби 1900—1917 pp. Література Мистецтво: театральне, музичне, образотворче Наука і техніка Освіта

Українська культура в контексті революційно-визволь­ної боротьби 1900—1917 pp.

У лекції ми поведемо розмову головним чином про культуру українського народу, хоча у цей же період на Україні той чи інший час проживали ї творили видатні російські письменники — О. М. Горький, А. П. Чехов, В. Г. Короленко, І. О. Купрін, польські — М. Конопніцька, В. Оркан, білоруська поетеса Тьотка (А. Пашкевич), класик єврейської літератури Шолом-Алейхем (Рабинович); художники — І. Ю. Рєпін, О. К. Савра­сов; композитори — М. А. Римський-Корсаков, О. К. Глазу­нов, А. Г. Рубінштейн. Не раз виступала тут славнозвісна трупа Московського художнього театру під керівництвом К. С Станіславського та В. І. Немировича-Данченка. Зви­чайно, цей список можна було б доповнити і продовжити. Ми ж навели його навіть у такому обмеженому обсязі лише для того, щоб нагадати: як і в минулому, українська куль­тура на початку XX ст. розвивалася не ізольовано. Вона ввібрала в себе все краще з духовних надбань сусідніх на­родів, збагачувалася творчістю тих діячів культури, які так чи інакше пов'язали свою долю з Україною.

О. М. Горький, який неодноразово висловлював захоплення нетлін­ними цінностями української культури, в 1916 р,— у розпал світової імперіалістичної бойні, на зборах прогресивної громадськості Москви публічно висловив ідею видання колективної науково-популярної енци­клопедичної праці про минуле й сучасне українського народу, видатних представників його історії, зокрема історії революційного руху, про його духовні надбання: пісні, музику, мову, фольклор.

«Український народ,— говорив письменник,— проніс через століття рабства і неволі дорогоцінне багатство свого генія. ...Український тру­довий народ переживає тепер велику драму. Царські кати не дають розвиватися його мові, літературі, творчості. Те, що робить царський уряд з українцями, як і з іншими гнобленими народами, це злодіяння, якому немає назви».

Так само знаменно прозвучали політичний протест українського письменника-демократа І. Я. Франка в західноукраїнській пресі періоду першої російської революції проти арешту О. М. Горького царськими властями і тодішня його заява про солідарність української громад­ськості з діячами прогресивної російської культури, з російським на­родом, який виступив застрільником визвольної боротьби у багато­національній Російській імперії: «Ми любимо великоруський народ і бажаємо йому всякого добра, любимо і виучуємо його мову і читаємо в тій мові... І російських письменників, великих світочів у духовнім царстві, ми знаємо і любимо... чуємо себе солідарними з ними у всім, що для нас дороге і святе, і високе... Ми любимо в російській духовній скарбниці ті самі коштовні золоті зерна та пильно відрізняємо їх від полови, від жужелю, від виплодів темноти, назадництва та ненависті...»

В період революції 1905—1907 pp. під тиском демокра­тичних сил, зокрема публічних виступів представників про­гресивної російської громадськості, царизм змушений був відмінити заборонні розпорядження і укази 1863, 1876, 1881 pp. щодо української мови, користування нею у навчальних закладах — від початкових до вищих, вживання у друці, на театральній сцені. Щоправда, пізніше, в умовах наступу політичної реакції українство знову стало всіляко обмежуватися, а ті, хто його захищав, зазнавали репресій з боку царських властей. І все ж прогресивна українська і російська преса, ліві в Державній думі, діячі громадських і культурно-освітніх організацій України перед усім світом нещадно викривали колонізаторську політику царизму, спрямовану на придушення української культури, опікува­лися тим, щоб її демократичні здобутки стали надбанням широких мас трудящих як українського, так і всіх народів світу.

Незважаючи на офіційну заборону царизму, прогресив­на громадськість країни в 1914 р. широко відзначила шевченківський ювілей. Відбулися політичні демонстрації робітників, масові мітинги трудящих, урочисті зібрання ін­телігенції. Все це підносило інтернаціональну значимість української національної культури, розкривало масам загальнонародні, вселюдські ідеї гуманізму одного з най­більших її корифеїв, надихало трудящих різних національ­ностей на дальше розгортання боротьби за своє соціальне і національне визволення. В. І. Ленін у написаному ним проекті промови для виголошення більшовицьким депута­том у Державній думі так оцінив значення цього ювілею для подальшої активізації загальноросійського визвольного руху: «Заборона вшанування Шевченка була таким чудовим, прекрасним і вдалим заходом з точки зору агітації проти уряду, що кращої агітації і уявити собі не можна. Я думаю, всі наші найкращі соціал-демократичні агітатори не досягли б за такий короткий час таких запаморочливих успі­хів, яких досяг у протиурядовому розумінні цей захід. Після цього заходу мільйони і мільйони «обивателів» по­чали перетворюватися в свідомих громадян і переконува­тися в правильності того вислову, що Росія є "тюрма наро­дів"»¹. Один із провідних діячів лівого крила Української соціал-демократичної робітничої партії О. М. Лола (Степанюк), викриваючи гнобительську колонізаторську політику царизму щодо української культури, у своїй статті «Про переслідування українського друкованого слова», вміще­ній на сторінках більшовицької газети «Правда», писав: «Поліція в провінції на українські книги і газети дивиться як на нелегальщину... Досить буде лише сказати, що для начальства, починаючи з вищого до найнижчого, утиск українців став одним із засобів для швидкого підвищення по службі. Так, у селі Перещепиш (Новомосковського пові­ту Катеринославської губернії) новий пристав заявив, що він «терпіти не може жидів і хохлів» і пообіцяв закрити місцеве українське освітнє товариство «Просвіта».

¹ Ленін В. І. До питання про національну політику//Повне зібр. творів. Т. 25. С 64.

До речі, у тому ж номері «Правды» за підписом О. М. Лоли (і в його перекладі на українську мову) опуб­ліковано написане В. І. Леніним «Звернення до україн­ських робітників». У ньому висловлювалась беззастережна підтримка боротьби робітничих мас за право українського народу користуватися рідною мовою для розвитку своєї культури і піднесення свого освітнього рівня, таврувалась позиція ідейних супротивників цієї боротьби. Українсько-російське культурне єднання активно обстоювали прогре­сивно настроєні діячі як української, так і російської соці­ал-демократії.

Література. Наприкінці XIX ст., з виходом пролетаріа­ту на передній край визвольної боротьби трудящих, поси­лилась і його роль у літературно-творчому процесі. Фактом великого суспільного значення став прихід у літературу письменників-робітників. В українській літературі їх твор­чу діяльність активно підтримував вже тоді досить по­пулярний російський письменник О. М. Горький, який також багато писав про життя пролетарів. Зокрема, його дружня підтримка, фахові поради,, сприяння у виданні написаних творів відіграли першорядну роль у формуванні творчої особистості робітника-письменника А. Я. Шабленка (1872—1930).

Свої перші вірші він надіслав на суд О. М, Горького і одразу ж отримав у відповідь такого підбадьорливого листа: «Я дуже радий, що я, робітник, можу сказати Вам, робітникові, пишіть! Пишіть коротко, просто, як Ви бачили, як почували. Пишіть, як страждає наш брат, як важко йому знайти дорогу до світла, як він хоче щастя, радості, хорошого життя і як змушений падати в бруд. Пишіть!» Ряд поетичних творів Шабленка написано під впливом поезій Т. Г. Шевченка, йому робітничий поет присвятив вірш «Кобза». Серед творів Шабленка виділяються своєю художньою досконалістю та високим ідейним змістом вірш «Ранок» і оповідання «За півдня», надруковані в період революції 1905—1907 pp. Оптимістичним світосприйняттям проникнутий вірш Шабленка «Шахтарі» (1910 p.), що закінчувався таким революційним закликом: . .

Гей, скоро шахтар запанує!

Дорогу шахтарським робочим, рукамі

Дорогу тому, хто працює!..

Безмежною вірою в нездоланні сили революційного про­летаріату сповнені твори іншого робітника — Т. М. Роман-ченка (1880—1930). Він був твердо .переконаний, що «прийде година — розкується весь пролетарський край» (вірш «Борцеві», 1907 p.). Але станеться це лише в ре­зультаті самовідданої боротьби героїв-пролетарів, яких прославляє робітничий поет:

Вперед, за полю, Гіди, мс бійся! Хом згинеш її боротьбі, Вір d кращу долю і надійся. Хвала і честь тобі!

Поетеса Галина Супруненко, звертаючись до робітників, закликала їх повстати проти гнобителів:

Темнее царство скоріше руйнуйте, Світле, нове на руїнах будуйте,

Годі ж мовчати!

Час вже повстати,

Бій розпочати!

У шахтарському Донбасі сформувався як революційний робітничий поет П. К. Махиня (1890—1922). Свою «шах­тарську ліру» поет віддав «боротьбі робочих миру і Украї­ні». В поетичних творах Махині просто, яскраво й образно відбито найзаповітніші прагнення, мрії і бажання людей праці. У вірші, присвяченому 100-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка, він писав:

Заповів Тарас Шевченко

Кайдани порвати

Та з сокирами в руках

Волю здобувати.

Та не вмер Кобзар безсмертний

— Це тільки здається,

Бо у кожного із нас

Його серце б'ється.

На революційно-демократичних засадах грунтувалася поетична творчість О. І. Олеся (Кандиби) (1878—1944). Закликаючи до збройної боротьби за повалення самодер­жавства, поет різко засуджує тих, хто вороже чи навіть просто байдуже ставиться до цих закликів. З 1907 по 1917 р. Олесю вдалося видати чотири збірки своїх поетич­них творів, Червоні прапори, під якими виступали революціонери, заполонили його поезію тих років. Майже з фотографічною точністю поет відображає реальні картини вуличних процесій революційно настроєних мас:

Червоні прапори, куди не кинеш оком, Цвітуть на вулицях, як макові квітки, Під ними хвилями, нестриманим потоком Ідуть і йдуть робітники.

М. Ф. Чернявський (1868—1946), оспівуючи червоні пра­пори як символи визволення мас від гноблення та експлуа­тації, водночас застерігає від того, щоб не перетворити їх у символи розгнузданої сваволі:

Червоний прапор звивсь над нами... Святий той прапор бережіть І мозолистими руками Вгорі, у всіх над головами, Той прапор високо держіть. То — символ волі. Не скаляйте Його насильством. Не спляміть Злобою темною...

Першим в українській поезії Чернявський у ряді своїх віршів засуджує будь-яку війну як засіб розв'язання між­народних конфліктів.

Беручи активну участь у визвольному русі, українські письменники-демократи в своїх творах намагалися розкри­ти активну участь робітників у боротьбі за соціальне визволення всіх трудящих, обстоювали думку про необхід­ність ліквідації жорстокого експлуататорського ладу.

На противагу декаденствуючим українським літерато­рам, які в своєму зневажанні народних мас доходили до того, що навіть відверто проголошували, нібито активна боротьба пролетаріату за своє соціальне визволення є «не­естетичною» і не може бути предметом зображення в ху дожній літературі, що «життєві цінності не повинні ставати достоянієм маси», М. М. Коцюбинський ставив за приклад для всіх передових письменників творчість І. Я. Франка, який приділяв велику увагу зображенню «боротьби капі талу з працею». Справді, І. Я. Франко першим в україн ській літературі показав історичне місце пролетаріату як найактивнішого борця проти всякого гніту і експлуатації в капіталістичному суспільстві.

Під впливом могутнього піднесення визвольної боротьби трудящих мас посилилась та урізноманітнилась соціальна тематика і гуманістична спрямованість української літе­ратури. Зважаючи на зрослі потреби читача, якому, за влучним зауваженим західноукраїнського письменника-демократа Осипа Маковея (причому він мав на увазі чита­нів усієї України), «уже надоїли: 1) теми з минувшини, писані «в юродиному стилі»; 2) теми з життя люду, оброб­люй.ші ми стару етнографічну манеру». Українські письмен­ники все більше звертаються до гострих соціальних тем сучасності, показують посилення революційної активності мас, викривають антинародну сутність самодержавства і хижацького експлуататорського ладу.

М М Коцюбинський закликає письменників розробляти теми «філософічні, соціальні, психологічні, історичні та інші», иг помежуватися описом життя селянства, а й звер­тати увагу «на інші верстви суспільності, на інтелігенцію, фабричних робітників, військо, світ артистичний та ін.». Це побажання значною мірою реалізував у своїй творчості талановитий письменник В. К- Винниченко (1880—1951), хоча його ідейні переконання були неоднозначними, а то й суперечливими. Деякі твори письменника прихильно сприй-малися прогресивною громадськістю, інші викликали осуд. І) (іого численних оповіданнях, а також повістях «Краса і сила», «Голота», «Талісман» та інших, написаних напе­редодні і в період революції 1905—1907 pp., емоційно і образно показані процес пролетаризації українського села, побут сільськогосподарського пролетаріату і зростання його революційної свідомості, активна підприємницька діяльність української буржуазії, жахи солдатчини і цар­ських в'язниць. А після поразки революції твори Винничен-ка (романи, повісті, п'єси — «Чесність з собою», «Рівнова­га», «Божки», «По-свій», «Щаблі життя», «Заповіти бать-кін», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Дисгармонія», «Брехня», «Великий молох» та ін.) наповнюються образа­ми інтелігенції, зневіреної в ідеалах соціалізму, поглиненої занепадницькою психологією, спустошеної індивідуалістич­ною мораллю, яка не розмежовує чесність і підлість, добропорядність і ренегатство. Подібні тенденції у творчості Винниченка відповідали смакам і запитам найширших кіл ліберальної буржуазії, підносилися нею на щит. Протилеж­ну оцінку згаданим творам давали представники демокра­тичного напряму (М. М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Ю. Кобилянська, О. М. Горький).

Найвищим досягненням української дожовтневої прози вважається повість М. М. Коцюбинського (1864—1913) «Fata morgana». Це справжня епопея революційного руху в українському селі напередодні і під час революції 1905— 1907 pp. Автор відобразив нові, характерні для того періоду явища на селі, пов'язані насамперед із зростанням впливу робітничого класу на боротьбу селянства.

В цілому ряді оповідань («В дорозі», «Intermezzo», «По­дарунок на іменини», «Сон») Коцюбинський змалював образи безстрашних, несхитних революціонерів — мужніх борців за волю народу. Історичний сюжет в оповіданні «Дорогою ціною» Коцюбинський також підніс до злобо­денного звучання в умовах революційного передгроззя, розкривши волелюбні національно-визвольні традиції укра­їнського народу.

Революційним пафосом пройнята поезія Лесі Українки (1871 —1913), яку на рубежі XIX—XX ст. Франко вітав знаменними словами: «Від часу Шевченкового "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте" Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї сла­босилої, хворої дівчини». В дні революції 1905—1907 pp. музу великої української письменниці, за її власним ви­словом, обмарив «суворий багрянець червоних корогов ї гомін бурхливої юрби». Написані нею у ті роки поетичні твори «Осіння казка», «В катакомбах», «Пісні про волю» прославляють борців за волю народу. В оповіданні «По­милка» (1906) письменниця вперше в українській художній літературі змалювала образи революціонерів, членів робіт­ничої партії.

А. Ю. Тесленко (1882—1911) зумів побачити в реаль­ному житті і відобразити в своїх оповіданнях новий тип людини тодішнього села — селянського революціонера. Піднесення визвольної боротьби селян проти гнобитель­ських капіталістичних порядків з великою художньою си­лою показав у своїх творах («Мужицька арихметика», «Осінній ескіз», «Чайка») С В. Васильченко (1879— 1932).

Неперевершений в українській літературі митець корот­кої психологічної новели В. С. Стефаник (1871—1936), літературний талант якого так високо цінили І. Я. Франко і О. М. Горький, за короткий час з 1899 до 1905 р. видав чотири збірки своїх творів («Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», «Моє слово»). Згодом новели Стефаника виходять у перекладах російською, польською, чеською та іншими мовами. Герої творів Стефаника — це здебільшого сільська біднота, спролетаризовані селяни, які терплять неймовірну нужду в капіталістичному суспільстві.

Близькими за змістом до творів Стефаника були опо­відання Марка Черемшини (1874—1927), присвячені зли­денному життю гуцульського селянства, та Л. С Мартовича (1871 —1916), який розкрив процеси соціального розшаруваиня на селі, пролетаризації селянської бідноти. До кращих творів світової літератури про селянство на­лежить повість О. Ю. Кобилянської (1863—1942) «Земля», З надзвиайною художньою силою письменниця розкрила приватновласницьку психологію дрібних власників-селян, їх споконвічне, непереборне прагнення працювати на своїй власиїй землі.

Чільне місце в українській літературі початку XX ст. виймала тематика, пов'язана з розвінчанням лицемірної політики ліберальної інтелігенції, яка лише намагалася грати роль захисника інтересів народу, борця проти само­державства, а насправді всіляко прислуговувала йому. Таку, часом лицемірну, а часом полохливу політичну пове­дінку лібералів викривали українські письменники-демократи. В період революції 1905—1907 pp. в українській літературі особливо поширюється жанр революційної сагири в прозі і поезії.

Цілу галерею типових образів представників україн­ського ліберального панства вивела в циклі своїх сатирич­них віршів («Пан політик», «Пан народовець», «Веселий пан», «Практичний пан») Леся Українка. Проти егоїзму та індивідуалізму ліберальної буржуазії, яка лише на сло­нах виступала за «волю особи», а насправді прислуговува­ла силам реакції, спрямована драма поетеси «Камінний господар». Консервативне міщанство, яке підриває творчі поривання людини і позбавляє її справжнього щастя, за­суджується у драмі-феєрії «Лісова пісня», одному з най­кращих драматичних творів Лесі Українки.

М. М. Коцюбинський у своїх новелах «Сміх», «Сон», «В дорозі», «Коні не винні» розвінчує обивательщину, міщанство, які вихолощують у людині кращі почуття, під­ривають у неї волю до боротьби з соціальною несправед­ливістю. В оповіданнях «Для загального добра», «Лялеч­ка» письменник показує повний крах народницької теорії «малих діл» при найменших спробах застосувати її до тодішнього сповненого соціальних та міжнаціональних антагонізмів життя. Так само західноукраїнський письмен­ник О. С. Маковей (1867—1925) у своїх творах («Як я продавав свої новели», «Нові часи», «Клопоти Савчихи», «Казка про невдоволеного русина», «Ревун») піддав гострій критиці, консервативні кола галицького міщанства за їх політичне дворушництво, лояльність до австрійських вла­стей, ворожість до народних мас і, зокрема, до культури українського народу. Повість іншого західноукраїнського письменника Леся Мартовича — «Забобон» вважається одним із найвизначніших сатиричних, антиклерикальних творів української літератури, який тогочасна критика заслужено поставила в один ряд із славнозвісними «Мерт­вими душами» М. В. Гоголя.

Сатиричне оповідання Маковея «Як Шевченко шукав роботи» і стаття С. В. Васильченка «Гринченко о «Кобзаре» спрямовані проти недооцінки значення творів Т. Г. Шев­ченка для тодішньої національно-визвольної і суспільно-політичної боротьби. Леся Українка у своїх статтях під­дала критиці деякі твори І. С. Нечуя-Левицького, О. Я. Ко-ниського та інших авторів, у яких пропагувалася консер­вативна культурницька теорія «малих діл».

Мистецтво: театральне, музичне, образотворче. Осново­положники українського професіонального театру, його ко­рифеї — М. Л. Кропивницький, І. К. Карпенко-Карий, П. К. Саксаганський, М. К. Садовський, М. К. Заньковецька — були митцями-громадянами, які вбачали в театраль­ній сцені трибуну соціального, національного, естетичного і етичного виховання мас. Піднесенню громадської ролі українського театру сприяло й те, що в роки першої росій­ської революції він, нарешті, позбавився офіційних репер­туарних обмежень і дістав можливість давати вистави українською мовою за п'єсами світової і російської драматургії (Шекспір, Шіллер, Гольдоні, Ібсен, Гоголь, Островський, Толстой, Чехов).

1907 p. M. Садовський заснував у Києві перший на Україні стаціонарний український театр. Наступного року в ньому було урочисто відзначено 25-річчя сценічної діяль­ності геніальної української актриси М. К. Заньковецької. "Ювілярка отримала безліч привітань з усіх кінців України і Росії, зокрема від Московського художнього театру, ідей­ними принципами найширшого демократизму спорідненого з українським демократичним театром. Основоположники Московського художнього театру В. І. Немирович-Данченко і К. С Станіславський зазначали, що таких актрис, як Заньковецька, буває не більше двох-трьох на ціле століття, що блискуча плеяда тодішніх митців української сцени має бути занесена золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва. Свою першу, виїзну гастрольну поїзд­ку Московський художній театр зробив у Київ 1912 p., після чого М. К. Заньковецька і П. К. Саксаганський захо­дилися створювати Український художній театр (брак матеріальних коштів і світова війна завадили здійсненню цього наміру).

Порівняно з іншими театрами Києва стаціонарний український театр встановив найдешевші ціни на квитки, організовував виїзні вистави у селах і швидко зажив слави театру «для мужиків і плебсу». Катеринославський ама­тор — кінооператор Д. Сахненко екранізував вистави цього театру «Наталка Полтавка» і «Наймичка». Тим самим було започатковано історію українського художнього кіне­матографа.

Чільне місце у репертуарі театру Садовського зайняли музично-драматичні твори відомих українських, російських, польських, чеських, італійських композиторів. Здійснюючи на високому ідейно-художньому рівні, поряд з уже випро­буваними часом такими популярними національними опе­рами, як «Запорожець за Дунаєм» С Гулака-Артемовсь-кого і «Наталка Полтавка» М. Лисенка, постановку бага­тьох інших музично-драматичних творів («Чорноморці», «Утоплениця», «Різдвяна ніч», «Енеїда» Лисенка, «Катери­на» М. Аркаса, «Роксолана» Сочинського, «Галька» С. Мо-нюшка, «Продана наречена» Б. Сметани, «Сільська честь» П. Масканьї), театр Садовського не тільки жанрово уріз­номанітнював свій репертуар, а й розвивав кращі націо­нальні особливості українського театру, в якому органічно поєднувались драматичне і музично-вокальне мистецтво.

Музична культура оперних постановок у театрі Садов­ського сягала високого рівня. З великим успіхом викону­вали сольні партії в оперних виставах М. Литвиненко, О. Петрова, М. Садовський, О. Петляш та інші співаки. Завдяки творчим зв'язкам з видатним українським компо­зитором М. В. Лисенком театр Садовського першим здійс­нив постановки багатьох його опер. Визначною подією у культурному житті України стала постановка в 1911 р. опери Лисенка «Енеїда» (на лібретто Садовського), яка D завуальованій сатиричній формі фактично засуджувала самодержавний лад Російської імперії.

Відгукуючись на піднесення визвольної боротьби трудящих мас, М. В. Лисейко в період революції 1905—1907 pp. створив величезної Ідіміно-художньої сили хор-гімн «Вічний революціонер» на слова І. Я. Франка. Побудований на узагальненні бойових інтонацій робітни­чих пісень, твір М. В. Лисенка та І. Я. Франка звучав як могутній заклик до боротьби проти тиранії і поневолення. Він швидко поширив-ся веред робітників, та студентської молоді, став однією з найулюбле­ніших пісень, виконуваних під час політичних сходок, демонстрацій та мітингів.

В музичній спадщині Лисенка е чимало творів на текс­ти І. Я. Франка, Т. Г. Шевченка, Лесі Українки, Г. Гейне та інших поетів, сотні обробок українських народних пі­сень, що мають велику мистецьку цінність. Багато з них за життя композитора так і не побачили світу. Зокрема, незважаючи на настійні вимоги передової громадськості, царські власті не дали дозволу на постановку історико-героїчної опери Лисенка «Тарас Бульба» — шедевра укра­їнської оперної класики. Вони всіляко перешкоджали сценічному виконанню й інших творів композитора. Підозру властей викликала активна участь Лисенка в пропаганді передової демократичної культури, його демократичні пог­ляди, зв'язки з соціал-демократичним підпіллям (молодший брат композитора — Андрій — був професіональним рево­люціонером).

Лисенко все життя мріяв про те, щоб обдарована мо­лодь з народу дістала можливість¹ здобути спеціальну вищу музичну освіту. 1904 р. він заснував у Києві музично-дра­матичну школу і керував нею до самої смерті. Школа готувала диригентів, хормейстерів, виконавців гри на на­родних українських інструментах, співаків, режисерів, акторів. Для підготовки театральних спеціалістів тут було відкрито два відділи: російської та української драми. Зі стін цього навчального закладу вийшло чимало визнач­них митців, талант яких розкрився вже після Жовтневої революції — композитор К. Г. Стеценко, співак М. В. Микиша, актори Б. В. Романицький, О. М. Ватуля та ін.

К. Г. Стеценко (1882—1922) став безпосереднім про­довжувачем кращих творчих традицій М. В. Лисенка в українській музичній культурі. Все своє свідоме життя композитор присвятив збиранню, вивченню і пропаганді української народної пісні, яку він називав душею народу. Цілий ряд його вокальних творів за своїм ідейно-художнім рівнем наближається до кращих зразків українського му­зичного фольклору. Музично-вокальні твори, написані на тексти віршів Шевченка, Франка, Грабовського, Лесі Українки, композитор розучував у керованих ним само­діяльних робітничих хорах.

Композитор М. Л. Леонтович (1877—1921) також брав активну участь у керівництві самодіяльними гуртками. Великою популярністю користувалися його оригінальні композиції, створені на основі українських народних пісень. Західноукраїнський композитор С. П. Людкевич (1879— 1979), натхнений революцією 1905—1907 pp., написав мо­нументальну кантату «Кавказ» на слова Т. Г, Шевченка.

На початку XX ст. у Львові вийшов у світ упорядкований ним двотомний збірник «Галицько-руські народні пісні». Разом а художником І. І. Трушем композитор організував видання «Артистичного вісника» — першого на Україні україномовного фахового мистецтвознавчого журналу.

До найвищого рівня світового вокального мистецтва піднялася вихованка Львівської консерваторії С. А. Крушельницька (1872—1952). її голос зачаровував слухачів країн Європи, Америки, Африки. Всесвітньовідома співачка з великим успіхом давала концерти у Петербурзі, Одесі. Ало вимріяне бажання побувати в Києві Крушельницькій здійснити не вдалося через заборону царських властей, які знали про симпатії співачки до українського національного руху, визвольної боротьби народних мас, про її близькі стосунки з М. В. Лисенком, Лесею Українкою та іншими представниками демократично настроєної української інте­лігенції.

Талановитий живописець, критик і громадський діяч ренолюційно-демократичного напряму І. І. Труш (1869— 1941) —автор пейзажних полотен, портретів видатних дія-чів української демократичної культури ї. Я. Франка, Лесі Українки, В. С. Стефаника, М. В. Лисенка та ін. Значною подією в культурному житті України стала перша все­українська художня виставка, організована за ініціативою Труша 1905 р. у Львові. На ній були широко представлені твори художників як із західних, так і східних земель України. Особливо великим успіхом у відвідувачів виставки користувалось художнє полотно «Гість з Запоріжжя», автором якого був племінник Т. Г. Шевченка Ф. С. Красицький (1873—1944), учень великого російського художника І. Ю. Рєпіна.

Життєвий і творчий шлях Рєпіна був тісно зв'язаний з Україною, де він народився, довгий час проживав, ство-рив багато безсмертних полотен, у тому числі з української тематики. З щирою любов'ю і благоговінням ставився Рєпін до Т. Г. Шевченка. Коли передова українська громадсь­кість виявила намір спорудити в Києві пам'ятник геніаль­ному українському поету і художнику, Репін узяв діяльну участь у цій справі, зокрема намалював ряд ескізів до майбутнього пам'ятника. Однак царські власті не дали дітиолу на його спорудження.

Видатний український художник М. К. Пимоненко (1869—1912) був зв'язаний багаторічною особистою дружбою з Рєпіним. За його порадою він вступив до Товариства перідвижників, яке об'єднувало представників передової, демократичної культури в образотворчому мистецтві Росії (включаючи й Україну). Художні полотна Пимоненка не раз експонувалися на всеросійських виставках і за рубе­жем — у Парижі, Берліні, Мюнхені. В його картинах «Жертва фанатизму», «Конокрад», «Проводи рекрутів», «Проводи запасних», «На Далекий Схід» та інших викри­валися негативні явища в житті тодішнього українського села, релігійне мракобісся, самодержавний лад.

Високі принципи реалістичного демократичного мистецтва на Укра­їні утверджували й інші передвижники. Співчуттям до пригнобленого експлуататорським ладом люду проникнуті пейзажі спустошених україн­ських сіл П. О. Левченка, замальовки з життя народів Середньої Азії, створені С. І. Свєтославським, картини М. С. Самокиша і М. Ярового, в яких знайшли відображення революційні події 1905—1907 рр, Ф. С. Красицький, О. Г. Сластіон та інші художники активно співро­бітничали в першому українському масовому сатиричному журналі «Шершень», що видавався у Києві під час першої російської революції. Тоді ж група одеських художників на чолі з К. К. Костанді організує вала видання сатиричного ілюстрованого журналу «Звон».

Своєрідним внеском у боротьбу передових демократичних сил су-спільства проти царизму стали також численні твори українських художників, присвячені темі героїчного минулого українського народу. Монументальне реалістичне полотно великої емоційної сили «Похорон кошового» створив у 1900 р. О. О. Мурашко. Чільне місце в розробці історичної тематики засобами образотворчого мистецтва на Україні на­лежить С. І. Васильківському (1854—1917). В багатьох його картинах поетично оспівуються мужність і героїзм запорозького козацтва, яке виступило на захист своєї Батьківщини («Запорожець у розвідці», «Козаки в степу», «Козачий пікет», «Козачий табір», «Бій запорожців з татарами»).

У 1900 р. С І. Васильківський разом з М. С. Самокишем видав «Альбом української старовини», куди ввійшло 20 ілюстрацій, викона­них на основі глибокого вивчення історичних і етнографічних матеріа­лів. Зокрема, в ньому були вміщені замальовки типів українських ко­заків, батальні сцени, зображення зразків козацької зброї, портрети Богдана Хмельницького, Петра Могили, Івана Ґонти, Григорія Сково­роди.

Значним внеском у розвиток передового українського образотвор­чого мистецтва стали монументальні картини «Вибори полковника Пуш­каря і передача йому клейнодів», «Ромоданівський чумацький шлях» та «Бій козака Голоти з татарином». Автори картин — художники С І. Ва­сильківський, М. С Самокиш, М. А. Беркос та М. М. Уваров прикраси­ли ними у 1907 р. щойно збудований за проектом архітекторів В. Кричевського та К. Жукова будинок Полтавського земства. Сама ця споруда була досить вдалим взірцем українського національного стилю в архітектурі, заплідненого народним образотворчим мистецтвом.

Наука і техніка. Розвиток науки і техніки на Україні стимулювався загальним політичним та економічним під­несенням. Зокрема, досить активно розвивалася історична наука, яка мала задовольнити духовні запити найширших народних мас. Зростання їхньої національної самосвідомості породжувало глибокий інтерес до свого історичного ми­нулого. Назріла необхідність створення узагальнюючої по­пулярної праці з історії України. 1904 р. в Петербурзі вийшов у світ російською мовою «Нарис історії україн­ського народу» М. С. Грушевського (1866—1934). Пізніше ця книга перевидавалася ще тричі: в 1906, 1911 і 1913 pp. Україномовний варіант її під назвою «Ілюстрована історія України» там же виходив двічі: у 1911 і 1917 pp. Сам автор визначав ці праці як своєрідний конспект його ж фундаментальної багатотомної «Історії України-Руси», вихід у світ якої був подією не тільки науковою, а й по­літичною. Російські, австрійські та інші реакціонери, які не визнавали за українським народом права на власний розвиток, на свою національну культуру, зазнали відчут­ного удару. Разом з тим І. Я. Франко у спеціальній науко-вій розробці «Причинки до історії України-Руси» (1912 p.), високо оцінивши багатство та різнорідність фактичного матеріалу в праці Грушевського, водночас звернув увагу на схильність автора «заповняти прогалини історичних відомостей своїми розумуваннями та комбінаціями».

Сам Франко також виступав як автор ґрунтовних мо­нографій з історії України (переважно її західноукраїн­ського-регіону). Його увагу привертали, зокрема, проблеми масових соціальних і національних рухів, боротьби про­гресивної громадськості західноукраїнського населення за збереження і розвиток своєї культури, мови, освіти в умо-вах насильницького насаджування католицизму та уніат-ства, колонізаторської політики шляхетсько-магнатської Польщі, а згодом — Австрійської монархії. Будучи талановитим ученим-дослідником і письменником-психологом, Франко створив цілу серію історико-біографічних нарисів присвячених визначним історичним діячам різних часів і народів: Иосифу Шумлянському, Лук'яну Кобилиці, Івану Федоровичу, Сімону Болівару та ін.

Леся Українка також була добрим знавцем не лише вітчизняної, а й зарубіжної історії. На основі фахових праць іноземних авторів вона склала популярний підруч­ник «Стародавня історія східних народів». Зацікавившись методологією історичної науки, поетеса переклала на укра-їнськуу мову книгу італійського історика-соціолога А. Лаб-ріоли «Нариси матеріалістичного розуміння історії».

Найбільший художній твір Коцюбинського «Fata mor-gапа» створено на основі глибокого вивчення автором істо­рико-документальних джерел, у тому числі матеріалів судових слідств і судових процесів над селянами — учас­никами революційних подій 1905 р. на Україні. Навички роботи історика-дослідника Коцюбинський набув, працю­ючи в Чернігівській архівній комісії в 1902—1904 pp. Протягом усього свого життя письменник уважно стежив за розвитком історичної науки. У своєму виступі на XIV всеросійському археологічному з'їзді, який відбувся у Чернігові 1908 p., він гнівно затаврував українських ліберальних істориків, які солідаризувалися з відвертими чорносотенцями.

/ хоча видатні українські письменники-демократи зде­більшого не були професіональними істориками, їх внесок у розвиток прогресивної думки на Україні досить значний. В їхніх художніх творах, публіцистичних статтях чи й окремих спеціальних історичних розвідках відображені гли­бокі роздуми про сучасне й майбутнє українського народу, яскраво змальовані видатні історичні події, пов'язані з боротьбою народ\них мас за соціальне та національне виз­волення. Вони гостро засуджували спроби російських істо-риків-великодержавників дискредитувати цю боротьбу, але й не сприймали її ідеалізацію.

Серед діячів демократично-просвітницького напряму української історіографії почесне місце належить О. Я. Єфименко (1848—1918). Завершений нею ще в кінці 90-х років рукопис узагальнюючої праці «Історія україн­ського народу» так і не побачив світу на Україні, його було видано у Петербурзі російською мовою під час ре­волюції 1905—1907 pp. Там же вийшов двотомний збірник ЇЇ історичних праць під назвою «Південна Русь». Єфименко була першою на Україні і в Росії жінкою, якій 1910 р. Харківський університет за підтримкою Петербурзького присудив учений ступінь почесного доктора історичних наук.

Демократичні підходи виразно простежуються у працях В. О. Барвінського (1885—1940), присвячених в основному дослідженню питань соціально-економічної історії Лівобе­режної України XVII—XVIII ст. (найбільшою з них була монографія «Селяни в Лівобережній Україні в XVII— XVIII ст.», видана у Харкові 1909 p.). Спираючись на прогресивні положення праць Лазаревського, Барвінський зробив спробу науково розв'язати ряд нових важливих питань, до того майже не висвітлених в історичній літера­турі («загальнонародні» повинності, значення розвитку грошових відносин та ін.), першим чітко й недвозначно вказав на те, що численні «смути» XVII ст. на Україні мали соціальний характер.

Значний вклад у дослідження історії Слобідської України вніс Д. І. Багалій (1857—1932) —автор фунда­ментальних праць з історії Харкова, Харківського універ­ситету, розвитку української культури на Слобожанщині. О. І. Левицький (1848—1922) у своїх працях «Нариси народного життя у Малоросії XVII ст.», «Волинські опові­дання», поєднавши строгий документалізм у змісті з художньою формою викладу, яскраво змалював повсякден­ний громадський і сімейний побут народних мас, їхні звичаї та обряди. І. В. Лучицький (1845—1918) плідно розробляв як вітчизняну, так і зарубіжну аграрну історію. Його роз-відка «Селяни і селянська реформа у Східній Австрії» (1901) дістала схвальну оцінку І. Я. Франка, а написана на матеріалах закордонних архівів праця «Стан земле­робських класів у Франції напередодні революції і аграрна реформа 1789—1793 pp.» (1912) здобула визнання у ба­гатьох європейських країнах.

Бурхливі події, якими характеризувалося суспільно-по­літичне життя на Україні на початку XX ст., спонукали провідних українських вчених до створення історичних праць відповідної проблематики. Так, професор Київського уні­верситету В. С. Іконников (1841—1923), який кілька десят­ків років свого життя віддав створенню дуже важливої для історичної науки, але й водночас вузькофахової фунда­ментальної праці «Спроба російської історіографії» (К-, 1891—1908), у 1904—1905 pp. видає монографії, що викли­кали інтерес широких кіл громадськості: «Київ у 1654— 1855 pp.», «Селянський рух у Київській губернії у 1826— 1827 pp.». M. В. Довнар-Запольський (1867—1934), який також протягом двох десятиріч працював у вищих навчаль­них закладах Києва, опублікував ряд монографічних до­сліджень з історії народного господарства Великого князів ства Литовського іруських земель періоду феодалізму, під час революції 1905—1907 pp. започаткував наукову моно­графічну розробку декабриствознавства («Таємне товари­ство декабристів», «Ідеали декабристів»).

Серед праць, що відіграли значну роль у розвитку наук суспільств вознавчого циклу (історії, етнографії, лінгвістики та ін.), а також у піднесенні масової суспільно-політичної і національної самосвідомості, можна назвати ще чотиритомний «Словарь української мови» (1907— ІВ09), упорядкований Б. Д. Грінченком (1863—1910), тритомну «Укра< їнську граматику» .(1907—1908) А. Ю. Кримського (1871—1942), упо­рядковані і науково прокоментовані В. М. Гнатюком (1871—1926) ба' гатотомні фольклористичні та етнографічні розвідки з життя українців Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, нарешті, першу, видану українською мовою 1908 р. у Петербурзі, узагальнюючу по­пулярну, доступну за викладом найширшим масам читачів книгу «Істо­рія України-Русі» М. М. Аркаса (1852—1909). Один із сучасників, відомий спеціаліст у галузі історії історичної науки на Україні В. Біднов, так оцінив історіографічний факт виходу в світ Аркасової «Історії Русі»: «Ні одна українська книжка, крім «Кобзаря», не мала такого успіху, який випав на долю труда М. Аркаса; його купували, читали; читали з захопленням і щиро дякували авторові за його книгу, надси­лаючи до нього листи. Видно було, що М. Аркас зрозумів ту велику потребу в популярній історії України, котра почувалася в широких колах нашого громадянства. Автор цих рядків був свідком того, як книжка Аркасова поширювалась серед робітництва і селянства Катеринославщини, роблячи скрізь надзвичайно велике враження на своїх читачів і пробуджуючи в них національну свідомість. Автор її, без­умовно, зробив велику послугу нашому національному рухові; наукові та художні хиби не заважали їй робити свій вплив на ті кола, серед котрих книга розповсюджувалася. Досвід наших днів дає нам яскраві докази того, що не науковість захоплює громадянство, а щось інше, протилежне першій».

Незважаючи на відсутність сприятливих умов для на­уково-дослідної і винахідницької роботи на українських землях, талановиті ентузіасти, переборюючи всілякі пере­шкоди з боку офіційних властей, рухали науковий та науково-технічний прогрес. Чимало відомих вчених через політичні утиски та поліцейські переслідування змушені були емігрувати. Так, видатний біолог І. І. Мечников (1845—1916), який тривалий час працював в одеському Новоросійському університеті, переїхав до Парижа, де заснував лабораторію при славнозвісному Пастерівському науково-дослідному інституті. Український учений удостоїв­ся найвищої світової наукової нагороди — Нобелівської премії (1908) за досягнення у новій галузі біології та медицини — імунології (вчення про захисні властивості живого організму від інфекційних захворювань). На про­позицію повернутися на Батьківщину І. І. Мечников від­повів рішучою відмовою, підкресливши, що царизм здійс­нює цілеспрямовану політику руйнування вітчизняної науки.

І все ж українські вчені-медики внесли неоціненний вклад у розвиток вітчизняної і світової медицини. Д. К. За­болотний (1866—1929) першим у світовій науці відкрив шляхи поширення чуми і запропонував ефективні засоби боротьби з цією страшною хворобою. Д. К. Заболотний, М. Ф. Гамалія (1859—1949), В. К. Високович (1854—1912) та інші відомі вчені-медики не раз виїздили в складі експе­дицій до Індії, Китаю, Аравії, Месопотамії для вирішення наукових і практичних питань боротьби з епідемічними захворюваннями. 18 років (1898—1915) прожив у Індії виходець з України, учень І. І. Мечникова В. М. Хавкін (I860—1930). Разом із місцевими медиками він брав актив­ну участь у ліквідації епідемій чуми і холери, заснував у Іюмбеї бактеріологічний інститут, що й донині носить його ім'я.

З метою вивчення природних умов країн Сходу і Афри­ки в тривалі наукові експедиції виїздили всесвітньовідомі українські вчені-ботаніки С. Г. Навашин (1857—1930) і IV І. Липський (1863—1937). Вони одними з перших дали науковий опис рослинного світу Індонезії, Тунісу, Алжиру, а також регіону Середньої Азії.

Технічні відкриття на Україні також утверджувалися у боротьбі проти консервативних сил, які недооцінювали мо­гутні потенції вітчизняної інженерної думки. Технічному прогресу металургії присвятив все свідоме життя талано­витий інженер і вчений М. К. Курако (1872—1920). Пра­цюючи довгий час у Донбасі, він зазнавав постійних полі­цейських переслідувань через свої демократичні погляди І зв'язки з революційним підпіллям. Незважаючи на всілякі перешкоди, Курако домігся побудування в Донбасі за влас­ними новаторськими проектами доменних печей, що не по­ступалися кращим західноєвропейським зразкам. З пробле­мами промислового розвитку Донбасу пов'язав своє життя гірничий інженер Л, І. Лутугін (1861—1915). Складена ким карта геологічної будови Донбасу була відзначена в 1911 р. золотою медаллю на Всесвітній виставці і досі по втратила свого наукового та прикладного значення.

З початку XX ст. Україна вийшла на передові рубежі і в розвитку повітроплавання. Перший аероклуб відкрився 1908 р. в Одесі. Його вихованці М. Н. Єфимов (1881—1920) і С. І. Уточкін (1876—1916) брали участь у вітчизняних. і міжнародних авіаційних змаганнях і добивалися рекордів швидкості, висоти і тривалості польоту. У виведенні авіа­ції за межі спорту і перетворенні її на «міцне і корисне надбання людства» велика заслуга належить військовому льотчику П. М. Нестерову (1887—1914). У результаті бага­торічних шукань, технічних розрахунків та експериментів пін першим у світі розробив теорію і під час служби в 1913—1914 pp. на Україні продемонстрував на практиці ряд найважливіших прийомів вищого пілотажу, в тому числі знамениту «мертву петлю», яка в історії авіації зали­шилась відомою як «петля Нестерова».

Успіхи у повітроплаванні сприяли технічному прогре-сові авіації. В 1912 р. у майстерні Одеського аероклубу було побудовано близько двадцяти аеропланів різних си­стем. Пізніше на базі цієї майстерні виник авіаційний завод. Ряд літаків власної конструкції збудував член Харківського аероклубу, авіаційний конструктор С. В. Гри­зодубов. Інтенсивне будівництво нових конструкцій літаків, вертольотів і планерів розгорнулося в Києві на базі Київ­ського товариства повітроплавання, одного з найбільш активних у країні. Саме тут розпочинали свою діяльність Д. П. Григорович (1883—1938)—конструктор першого в світі гідролітака (1912), І. І. Сікорський (1889—1972) ~ конструктор перших у світі багатомоторних літаків (1912— 1914). Потомствений робітник київського заводу «Арсенал» Ф. Ф. Андерс (1868—1926) у 1911 р. збудував дирижабль «Київ» оригінальної конструкції, який цього ж року здійс­нив перші експериментальні польоти.

Успіхи технічного прогресу в літакобудуванні на Украї­ні мали тим більше значення, що вони досягалися голов­ним чином завдяки ентузіазму конструкторів-винахідників, які віддавали улюбленій справі не тільки весь свій талант і енергію, а й матеріальні заощадження. Царський уряд зовсім не піклувався про розвиток літакобудування. «Шеф авіації» Російської імперії — великий князь Олександр Ми­хайлович ігнорував той факт, що вітчизняні конструктори нерідко створювали літальні апарати, які за багатьма по­казниками переважали іноземні, і продовжував обстоювати традиційний шлях поповнення авіапарку країни — купівлю літаків за кордоном. Бюрократична система самодержав­ства гальмувала розвиток технічного прогресу, душила прагнення народних мас до знань, до освіти.

Освіта. Захисників режиму царського самодержавства зовсім не бентежила наявність мільйонів неписьменних в країні, оскільки вони вважали, що освіта породжує неба­жане для властей вільнодумство. В 1910 р. на Україні рівень письменності населення був нижчим середнього для всієї Європейської частини Російської імперії показника — 30%. На 1000 чоловік населення в початкових, неповних середніх і середніх школах тут навчалося всього 67 учнів. Навіть початкову освіту вдавалося здобути лише незначній частині дітей трудящих. У Київському учбовому окрузі, до складу якого входили п'ять губерній, відвідувало школу лише 10 % дітей шкільного віку. Не кращим було стано­вище і в інших учбових округах.

В 1914—1915 pp. на території України, що входила до складу Російської імперії, налічувалося всього 452 середні школи, в яких навчалось 140 тис. учнів, та 19 вищих на­вчальних закладів, в яких навчалося 26,7 тис. студентів.

Не кращим було становище народної освіти й на укра­їнських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Тут рівень її розвитку був набагато нижчим ніж в інших провінціях країни. На початку XX ст. з 6240 сіл Галичини 2214 не мали початкових, а 981—будь-яких шкіл. Середніх шкіл на всю Галичину налічувалося 49, і лише в чотирьох із них навчання велося українською мовою. На Буковині існувала лише одна українська гімна­зія. В Закарпатті ж навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою.

На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на держав­ному утриманні. Подібна політика царизму щодо україн­ської мови, як мови навчання, переслідувала далекосяжні цілі — душити розвиток української прогресивної культури в самому зародку. Навіть після скасування у буремні дні революції 1905—1907 pp. заборонних указів 1863, 1876, 1881 pp. щодо видання книг, показу театральних вистав та проведення інших культурно-освітніх заходів українською мовою, царизм так і не дав дозволу на запровадження навчання в школах України рідною мовою.

Характеризуючи згубну політику царизму щодо народної освіти па основі узагальнення власних вражень, добутих протягом багаторіч­ного періоду вчителювання у селах України, письменник-демократ С. Васильченко писав у 1911 р. на сторінках київського педагогічного журналу «Світло»: «Школа з нерідною мовою, з чужими по духу вчи­телями тільки по великій незрозумілості може зватися народною. Сум ною і самотньою будівлею стоїть вона серед рідних сіл; круг неї шу­мить своє життя, народна пісня, мова, народний гумор б'ються у вік-на, в двері, в щілини до неї, але в школу не хочуть пустити їх. Немає місця в їй живій мові. А там, де немає живої мови в школі, там немає живої душі, щирості, там немає засобів виховувати і грунтувати ду­ховні дитячі здібності, і цілком зрозуміло, чого наші люди дивляться на свою школу здебільшого або як на стежку до всяких посад, або, кажуть, до «легкого хліба», а не як на інституцію, що повинна обслу­говувати їхні найперші духовні потреби. Тільки після того, коли б залу­нала по наших школах рідна мова і буйно зашуміло в їй нове життя, всім би стало видно, через що наш народ «двічі неграмотний».

В роки революції 1905—1907 pp. студенти Київського, Одеського, Харківського університетів домагалися запрова­дження лекційних курсів і практичних занять з історії України, української мови і літератури. Однак читання таких курсів явочним порядком деякими професорами було категорично заборонене після поразки революції, хоча цар­ські власті й дозволили викладати курс «історії малоросій­ської словесності» як необов'язковий і до того ж лише російською мовою.

Після розгрому першої російської революції самодер­жавна реакція виступила в новий похід проти всіх «іно родницьких товариств». На Україні були заборонені «про­світи», видання літератури і читання публічних лекцій українською мовою. В 1913 р. з виданих на Україні 5283 назв книг лише 176 вийшло українською мовою. З по­чатком імперіалістичної війни царизм остаточно заборонив усі періодичні видання українською мовою. В 1915 р. на всій території України, включаючи зайняту тоді царськими військами Галичину, не лишалося жодної газети чи жур­налу українською мовою.

Царизм боявся широкого запровадження української мови в культуру і освіту, оскільки демократична громад­ськість, народні маси України, які виступали на захист рідної мови, відстоювали її права в культурному розвитку» одночасно висували й загальнодемократичні вимоги, зреш­тою спрямовані на повалення царського ладу.

Таким чином, на початку XX ст. могутнє революційне піднесення мас, зростання рівня їх політичної й націоналЬ' ної самосвідомості значною мірою сприяли розвитку укра­їнської культури. На цій хвилі розгортається творчість цілої плеяди українських митців, учених, які збагатили вітчизняну і світову духовну скарбницю. І саме за таких умов, як ніколи раніше, виразно проявилося розмежування між тими суспільно-політичними силами, які виступали на захист української культури, мови, і тими, які всіляко гальмували їх розвиток. Широкі народні маси свої споді­вання на повне духовне розкріпачення, на вільний розвиток української культури остаточно пов'язали з боротьбою за демократизацію громадського життя.

Рекомендована література

Басе 1. І„ Каспрук А. А. Іван Франко. Життєвий і творчий шлях» К., 1983.

Безхутрий М. М. Сергій Васильківський. К., 1979.

Демченко Е. П. Политическая графика в печати Украины 1905— 1907 гг. К., 1984.

Дурылин С, Н. Мария Заньковецкая. 1854—1934. Жизнь и творчество. К., 1982.

Іван Алчевський. Спогади. Матеріали. Листування. К., 1980.

Іван Франко. Документи і матеріали. 1856—1965. К., 1966.

Іван Франко у спогадах сучасників. Львів, 1972. Кн. 2.

Киаченко В. И. Первая российская революция и культурный процесс на Украине. К., 1984.

Костенко А. Леся Українка. Художньо-документальна біографія. К., 1985.

Леся Українка. Документи і матеріали. 1871—1970. К., 1971.

М. М. Коцюбинський як громадський діяч: Документи. Матеріали. Публікації. К., 1968.

Микола Леонтович. Спогади. Листи. Матеріали. К., 1982.

Павло Грабовський у документах, спогадах і дослідженнях. К., 1965.

Погрібний А. Г. Борис Грінченко. К.., 1988.

Сарвей В. Г. Історія України в дожовтневій більшовицькій пресі. К., 1986.

Спогади про Михайла Коцюбинського. К., 1989.

Товстуха 6. Микола Лисенко. Оповіді про композитора. К., 1988.

Черкаський В. М. Панас Мирний. Біографія-дослідження. К., 1973.

Чуковський К. І. Ілля Репін. К., 1988.

Яценко М. Т. Володимир Гнатюк. Життя і фольклористична діяльність. К., 1964.

Полонська-Василенко

ДУХОВЕ ЖИТТЯ

ЦЕРКВА

І. УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА ПІД РОСІЙСЬКОЮ ОКУПАЦІЄЮ

а) ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ

Ліквідація українських установ та другої Малоросійської Ко­легії у 1781 році і перетворення України на намісництво Російської імперії тяжко відбилися на становищі Української Церкви.

Дуже показовою для тих часів є особа митрополита Самуїла Миславського (1783-1796), який намагався був зберегти бодай решт­ки прав Української Церкви. У 1763 році, бувши ректором Київ­ської Академії, він взяв участь у протесті Київської Консисторії проти конфіскації церковних маєтків. Але після 15 років служби в Росії, повернувшись в Україну митрополитом, він сприяв руси­фікаційним заходам царського уряду, хоч іноді, у міру можливо­сте, і робив щось в обороні українського духовенства. Так, коли року 1784 наказано брати до цивільної служби дітей духовенства, які не дістали освіти, та дяків, митрополит наказав негайно запи­сати тих дітей до духовних семінарій, а дяків розподілити по па­рафіях.

Року 1736 переведено в Україні секуляризацію церковних зе­мель. Для Української Церкви це було ударом, бо з прибутків із своїх володінь манастирі робили багато для української культури, утримували школи, друкарні. Особливо тяжко потерпіла Київська Академія, яка утримувалася за рахунок надаваних їй земель. Багато менших манастирів зліквідовано, а більші взято на державне утри­мання.¹⁹¹

¹⁹⁰ І. ВИТАНОВИЧ. Кооперація. «ЕУ», II, стор. 1124-1127.

¹⁹¹ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Нарис історії Української Православної Церкви, т. III, стор. 34-35.

. Наступником Самуїла був Єрофей Малицький (1796-1799) — останній українець на Київській катедрі. Його замінив молдаванин, Гавриїл Банулеско-Бадоні (1799-1803). І так від — 1799 до 1921 року Київська митрополича катедра заміщалася неукраїнцями.

Кінець XVIII ст. позначався в історії України та Української Церкви подіями великого значення: року 1772 до Росії приєдна­но, після першого розбору Польщі, Білорусь — трикутник між Дніп­ром і Сожем. Польський уряд і папа звернулися до російського уря­ду з проханням відновити у Полоцьку, що відійшов до Росії, уніятську архиєпископією. Російський уряд погодився — за умовою зас­нування православної єпископії у Польщі. Справа затяглася на три роки і за цей час уніятська єпархія втратила 800 церков і коло 100.000 душ, які перейшли на православ'я.

На архиепископа Полоцького був призначений Іраклій Лісовський, єдиний уніятський єпископ у Росії. Лісовський докладав усіх зусиль, щоб Католицька Церква під російським пануванням дістала знов свободу. Протектором його був князь Г. Потьомкін, який ставився толерантно до релігії. Завдяки йому Уніятська Цер­ква мала спокій."²

Нова православна єпископія мала назву — Переяславська, Боришпольська та Слуцька. На єпископа її та вікарія Київського митрополита висвячено архимандрита Слуцького манастиря, Віктора Садковського. Таким чином, під юрисдикцією Київського митропо­лита опинилися всі православні, що мешкали у Польщі. Між като­ликами обох визнань — римо-католиками та уніятами — з одного боку, та єпископом В. Садковським — з другого — почалася бороть­ба. Єпископ В. Садковський виявив надзвичайну енергію: він об'їз­див свою єпархію і провадив місійну працю: проповідував, переко­нував повертатися до Православної Церкви. Увесь час йому допо­магав усіма засобами російський уряд.¹⁹³

Садковський мав великий успіх. Багато селян і навіть уніятських священиків поверталися до православ'я; у Київському та Брацлавському воєвідствах перейшло до православних 193 уніятських цер­кви. Князь Ксаверій Любомирський передав православним у своїй Смілянщині значну частину уніятських церков; Чигиринщина — князя Антонія Яблоновського — перейшла вся."¹

Садковський заснував православну семінарію у Слуцьку та цілу низку підготовчих шкіл у селах. Але в усіх тих школах, не вважа-

^1И о. І. НАЗАРКО. Київські і Галицькі митрополити. Біографічні нариси.

Рим, 1962, стор. 114-125.

^т І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. Ш, стор. 204-205.

¹⁹⁴ В. БЕДНОВ. Православная Церковь в Польше и Литве. Екатеринослав, 1908, стор. 50 (За І. ВЛАСОВСЬКИМ, там же, стор. 206). — о. І. НАЗАРКО. Там же, стор. 114-115.»

ючи на важливе значення їх для духовенства, навчання провади­лося у російському дусі, по російських підручниках.¹⁰⁵

Чотирилітній сойм (1788-1792), який скликали, щоб урятувати рештки Польської держави, викликав загальний неспокій, поділ на різні, ворожі Росії, партії. Але досить міцна була консервативна партія прихильників Росії. По Польщі ширилися чутки, що нібито готується нова «Коліївщина» — повстання селян, які матимуть під­тримку російського уряду. Садковського та його ближчих співро­бітників обвинувачено у підготові повстання і заарештовано.

У зв'язку з його арештом і втручанням Росії у справи право­славних у Польщі, Чотирилітній Сойм покликав спеціяльну Конґреґацію — Церковний Собор, який зібрався у Пинському в 1791 році. Се­ред членів Собору були обрані: 24 особи з чорного духовенства, 21 — з білого та 51 — від мирян; з тієї кількості! було 19 шляхтичів, решта — міщани. Крім того було 96 делегатів від духовенства, шляхти та міщан, братств, церковних громад. Були також като­лики: багато польських дідичів, уніятські єпископи: Пинський — Йоаким Дашкевич-Горбацький та Туровський — Юрій Булгак. Бу­ли високі сановники, комісари.""¹ На голову Собору був обраний архимандрит Іринарх Балановський.

Головними засадами запровадженого Собором нового устрою Православної Церкви у Польщі були: 1. Ієрархія цієї Церкви пере­буватиме у духовній залежності від Царгородського патріярха, який має поставити архиепископа та єпископів; надалі у справах догма­тичних повинна вона звертатися до Царгородського патріярха. 2. Со­бор (Національний Собор) збирається щочотири роки. У його склад входять: єпископи, архимандрити та делеґати від духовенства та мирян. Собор обирає єпископів, архимандритів і церковний суд. 3. Постійним адміністраційним органом Церкви є Національний Си­нод. Члени його — архиепископ та три єпископи. Синод управляє Церквою на підставі канонічних правил та постанов 7-ми Вселен­ських Соборів. 4. При архиєпископі створюється генеральна конси­сторія з 12 осіб із чорного та білого духовенства, шляхетства й мі­щан. 5. При єпископах створюються епархіяльні констисторії. 6. При деканатах, або протопопіях створюються духовні правління, до яких входять: намісник декана, два священики, асесор і писар із шляхти або міщан. У кожній протопопії відбуваються щочотири роки деканальні собори. 7. У кожній парафії повинні бути — школа та шпи­таль для старих і вбогих. Не чекаючи на затвердження постанов соймом, консисторія розпочала працю того ж 1791 року."⁷

»⁵ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 212-213. ^1И І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 216-219. ¹⁹⁷ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 219-221.

12 2-290

Ухвали Пинського Собору, хоч не були здійснені, мають велике значення: вони свідчать що, не зважаючи на всі перешкоди, Укра­їнська Церква зберегла засади соборности та виборкости духовен­ства і прагнення до автокефалії."⁸

Ухвали Пинського Собору викликали протести збоку католиків: папа надіслав королеві ноту, в якій вимагав не давати права пра­вославним; уніятський митрополит Теодосій Ростоцький скликав у Бересті духовенство, яке надіслало королеві прохання не реалі­зувати ухвал Пинського Собору й не дозволити православним мати стільки єпископів. Сойм затримав розгляд ухвал Пинського Собору і тільки 1792 року затвердив їх. Проте, маєтності залишилися за утятами; православний архиепископ не дістав місця в сенаті, а мит­рополит Ростоцький мав його.

Року 1793 відбувся другий розбір Польщі, внаслідок якого Ро­сія дістала Київщину, Поділля, Волинь та Західню Білорусь. Православна Церква перейшла до юрисдикції російського Синоду. Року 1795 переведено третій розбір Польщі, і вона як держава перестала існувати."⁸

Року 1793 створено одну єпархію — Менсько-Ізяславсько-Брацлавську на чолі з Віктором Садковським. Року 1793 в архиепископії було тільки 329 церков, а року 1794 — духовенства 148 душ.²⁰" Тільки після третього розбору Польщі стала збільшуватися загаль­на кількість церков, що повернулися з унії до православ'я: було 2.328 церков, 2 манастирі, 1.032 священики та кругло 1.000.000 па­рафіян. На Білорусі, де унія глибше увійшла в народні маси, таких церков поверталось до православ'я дуже мало; року 1794 в Мєнській єпархії була лише одна православна церква з 849 парафіянами.

Року 1795 утворено три православні єпархії з Мєнсько-Ізяславсько-Брацлавської: Брацлавсько-Подільську, Житомирську (Волин­ську) та Мєнську.

Катерина II, порушуючи гарантії, які давала вона уніятам під час розборів Польщі, видала низку наказів, вимагаючи, щоб усі, хто перейшов на унію після 1596 року, повернулися до православ'я. Церкви, що їх збудували православні, також мали бути їм повер­нені. Наслідком таких наказів кількість переходів збільшується. Після третього розбору Польщі, до православ'я перейшло понад 2.300 церков.

Року 1795 зліквідовано уніятські парафії на Волині: Луцьку і Берестейську та на Білорусі — Пинську. З 5.000 уніятських парафій — в Київській, Кам'янець-Подільській, Луцькій та Володимир-

¹⁰⁸ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 221. — О. ОГЛОБЛИН. Люди старої України, стор. 304-305.

"» І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 224-225. ²⁰⁰ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 225.

ській єпархіях — залишилося неповних 200. Зліквідовано всі Василіянські манастирі; залишилася тільки одна Василіянська про­вінція — Галицька — яка опинилася під Австрією. Архиепископ Полоцький, Іраклій Лісовський, залишився єдиним єпископом Уніятської Церкви. Митрополит Теодосій Ростоцький дістав пенсію і наказ — мешкати в Петербурзі. Усі маєтності Уніятської Церкви сконфісковано.²⁰¹

На землях, які відійшли з-під Польщі до Росії, утворилися не­сподівані відносини. Українському православному народові, переважно селянам, не стало легше. «Навпаки, сильна рука нового ро­сійського начальства надала пануванню польського пана над укра­їнським хлопом ще більшої моці й певности, яких не мало воно за безсилої розколиханої держави Польської. Кожний польський пан мав звичайно „в кишені" все нижче начальство... Влада поміщика над мужиком під новим пануванням дійшла до такої моці, якої по­міщик не мав за польських часів. Тоді гайдамацькі напади і селян­ські повстання спиняли розвій панської влади; тепер — за воєнними командами російськими, за всякою поліцією польською — пан не бо­явся нічого і міг тягнути з мужика стільки соку, скільки хотів», — характеризував тодішнє життя М. Грушевський.²⁰²

Причина такого ненормального стану полягала в тому, що росій­ський уряд боявся повстання селян проти поляків-панів, боявся, що непослух може перекинутися на власних кріпаків. Тому після дру­гого розбору Польщі Катерина II наказувала генерал-губернаторові Менської, Ізяславської та Брацлавської губерній, Т. Тутолмінові, «попередити тих з уніятів, що з'єднуються з православ'ям, що з ни­ми вчинено буде з усією суворістю законів, якщо вони своє з'єд­нання вважатимуть за привід до непослуху і непідпорядкування по­міщикам, чи до іншого якого свавільства». Відчуваючи повну без­карність, поміщики-поляки, їхні економи та управителі пересліду­вали селян, що переходили на православ'я, знущалися з них, обтя­жували роботами, забирали ключі від церков, заявляючи, що вони, поміщики, були фундаторами їх. Такими ворогами православних були на Волині та Поділлі Чорторийські, Сапіги, Санґушки, Лю-бомирські Бужинські, Раковські та інші.²⁰³

Причиною такого становища значною мірою було упривілейоване становище польських магнатів при царському дзорі. При дворі мав великий авторитет римо-католицький архиепископ Станислав Богуш-Сестренцевич (1794-1826), який підтримував у Катерини II вороже ставлення до уніятів.

^М1 Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 452-456.

"^ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Ілюстр. іст. України, стор. 476-477.

^М8 І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 227-228.

Павло І (1796-1801) з молодих літ захоплювався католицизмом, і в зв'язку з цим визначалось його ставлення до Мальтійського орде­ну. Року 1798 він був обраний на великого магістра ордену св. Іоана Єрусалимського. Так російський цар Павло, православний, одружений, став магістром чернечого ордену і формально перейшов під юрисдикцію папи,^гм

1798 року Павло І встановив на українсько-білоруських землях 6 католицьких єпархій. Змінилося становище Уніятської Церкви: митрополит Теодосій Ростоцький повернувся до виконування обов'яз­ків митрополита. Засновано дві уніятських єпархії-- у Бересті та в Луцьку, і обидві дієцезії дістали частину сконфіскованих парафій та манастирів. Засланих на Сибір уніятів повернено і вони також діста­ли сконфісковане у них майно. Павло І поновив Василіанські манастирі, і протоархимандрит Атанасій Фальковський знову посів свій пост. Ці заходи Повла І натрапляли на протести з двох боків: від Синоду і від римо-католицького архиепископа Могилева, Станислава Богуш-Сестренцевича, який всіма засобами намагався перешкодити поверненню унії.²⁰⁵

За Олександра І (1801-1825) посилилася боротьба трьох віровиз­нань на території Правобережної України. Багато джерел вказують на захоплення Олександра І католицизмом (листи Меттерніха, Шато-бріяна, графа де-Ляскерона), на прагнення його об'єднати Церкви. Історик Олександра І, М. Шільдер, писав, що царева мати побоюва­лась наслідків захоплення Олександром І Римською Церквою.²⁰"

З самого початку свого правління Олександер І наблизив до себе графа Адама Чарторийського, палкого польського патріота. На Право­бережній Україні ширилася польська культура, поляки діяли на всіх адміністраційних посадах, гноблячи українців та білорусів і на­магаючись піднести польську культуру, польську народність та ка­толицтво, не зважаючи на те, що православних було значно більше, ніж католиків.

Православна Церква не мала урядової підтримки. Єпископ Во­линський не мав ні сам, ні його управління — належного приміщення і навіть катедрального собору. Вони містилися в Острозі, у пошко­джених пожежами будинках. Не тільки зле було православним, терпіли й уніяти. Інтенсивно йшло навертання їх на латинство, а разом із тим польщення українців та білорусів. С. Томашівський пи-

²⁰⁴ Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Теорія III Риму в Росії протягом XVIII-XIX ст. Мюнхен 1952, стор. 18-19.

²⁰⁵ Г ЛУЖГОЩЬКИЙ. Там же, стор. 458.

²⁰⁶ А. М. AMMAN. La storia della Chiesa Russa. Турін, 1948, стор. 402-418. — M. ЗЫЗЫКИН. Тайна императора Александра І. Буенос-Айрес, 1952. — Рец. Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. «ANALECTA», сер. II, секція II, т. II (VIII), вип. 3-4. Рим, 1956, стор. 556-557.

сав, що Римо-Католицька Церква мала на українських землях коло 2.000.000 душ українського походження.'-'⁰⁷

1807 року Олександер І відновив польську адміністрацію у Польщі, що перетворена була на Варшавське герцогство. Школа була віддана під керівництво поляків — графа Чарторийського та Тадея Чацького. Відновлено Віденський університет, засновано Крем'янецький ліцей. Єзуїти, яких переслідували в усіх державах, 1801 року, за дозволом Олександра І, зреорганізували свій орден. «Українці й білоруси знову опинилися під польським гнітом і були засуджені під на­ціональним оглядом на поталу я."⁰⁸ Олександер І встановив Римо-Католицьку Колегію для управління католицькими церквами.

Уніятська Церква мала єдиного єпископа — Іраклія Лісовського, архиепископа Полоцького, який невпинно боровся з польськими впливами. Після смерти митрополита Ростоцького року 1806, Олек­сандер І сам призначив його на уніятського митрополита."™ Папа не визнав Іраклія за митрополита. Олександер І призначив року 1809 чотири нові єпископії: Віденську, Полоцьку, Луцьку й Берестейську, але папа також не визнав їх. Після смерти митрополита Іраклія, Олександер І призначив на митрополита Григорія Кохановича (1809-1814), якого теж не визнано в Римі, можливо, тому, що перешкоджа­ли стосункам воєнні дії — війна з Наполеоном.'" Через три роки після смерти Кохановича Олександер І призначив на митрополита Йоасафа Булгака (1817-1838), якого визнав папа. Олександер І обсадив усі єпископські катедри Української Церкви. Таким чином були: 1 ми­трополит, 4 єпископи, церковна колегія з 5-ти членів, 4 констисторії при єпископах по 5 членів у кожній, 3 семінарії, 1.476 парафіяльних церков, 1.985 світських священиків, 47 манастирів, із того числа 10 жіночих, та 1.427.560 душ вірних.²"

За Миколи І (1825-1855) починається знову гоніння на Уніятську Церкву. Року 1828 її зреформовано: замість чотирьох введено дві єпархії, залежні від Сенату, щоб ослабити зв'язок із папою; року 1832 скасовано уряд протоігумена василіянських манастирів, і манастирі залишилися без зв'язку між собою. Але найбільший удар завда­но Уніятській Церкві після польського повстання 1831 року.

У цьому повстанні українці-католики, клір та шляхта брали не­велику участь, але поляки у своїй зовнішній політиці дуже вміло пов'язали свої політичні прагнення з релігійними. Повстання 1831

^Sl" C. ТОМАШІВСЬКИЙ. Церковний бік української справи. Відень, 1916. стор. 18. — Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 459.

²⁰⁸ Е. ВІНТЕР. Візантія та Рим у боротьбі за Україну 955-1939. Прага, 1944, стор. 141-142.

=^ет Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 461.— о. І. НАЗАРКО. Там же, стор. 126-127.

^гі» о. І. НАЗАРКО. Там же, стор. 129-131.

^г» Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 461-463.

року показало російському урядові, яку велику політичну небезпеку являв для Росії польський націоналізм. Приборкавши повстання, Ми­кола І зліквідував конституційну хартію 1815 року, а також окреме польське військо, польські університети — у Варшаві та Вільні, ліцей у Крем'янці, польські школи, 200 католицьких манастирів. Небезпеку відчував також російський уряд від україно-білоруської унії. Вона завжди його тривожила, але особливо небезпечною здавалася в XIX ст., коли багато зроблено для наближення обряду уніятів до латинсь­кого. З другого боку, у протилежність політиці Павла І та Олександ­ра І з їх, релігійною толеранцією і сприянням католоцизмові. Ми­кола 1 взяв твердий курс на русифікацію неросійського населення, визначивши поняття «русский» як ідентичне з поняттям «право­славний».

У 1831 році православним був переданий Почаївський манастир, що понад сто років був уніатським. Почалася підготова до ліквідації Уніятської Церкви. Року 1832 остаточно скасовано Чин Василіян, а добра його сконфісковано. Багато ченців ув'язнено та заслано на Сибір.²¹² Того ж року видано наказ, згідно з яким дітей від мішаних подруж записувано як православних. Заборонено спільні Богослуження уніятів з римо-католиками. Закрито всі католицькі богослов­ські школи, і кандидати на священиків мали вчитися у московських школах. Скасовано католицькі свята Йоасафата, Божого Тіла, заборо­нено вживати богослужбові книги, крім надрукованих у Москві. Священиків призначав губернатор. На підставі заяви одного лише парафіянина про бажання мати православного священика — пара­фію передавали православним.

Справу ліквідації Уніятської Церкви довершили три відступни­ки: член Луцької уніятської консисторії, Иосиф Семашко, адміністратор Білоруської Полоцької дієцезії, Василь Лужинський та єпи­скоп Берестейський, Антін Зубко. В дусі офіційного російського патріотизму, з повним ігноруванням та перекручуванням дійсних подій, вони склали заяву російському урядові про перехід на право­слав'я. Основна думка заяви була така: Уніятську Церкву силою відірвано від «Росії»; тепер — «стара спадщина Руси знову вернулася під владу Росії».²¹³ У заяві була сфальсифікована правда, бо унію 1596 року введено тоді, коли Україна не мала нічого спільного з Росі­єю (Москвою). Заяву підписали 21 священик від імени 2.500.000 уні­ятів. Митрополит Иосиф Булгак відмовився підписати заяву, але в 1838 році він помер. 1839 року проголошено «акт злуки» уніятів із православними, яким зліквідовано унію в межах Російської імперії

²¹² Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 403-404, 667-669; списки Василіян та уніатських священиків — засланих.

²¹³ Е. ВШТЕР. 'Гам же, стор. 153-155.

і вчинено грубе насильство над людьми, що понад 200 років нале­жали до Уніятської Церкви, й звикли вважати її своєю.

Року 1842 Апостольська Столиця видала Білу Книгу латинською, французькою та італійською мовами про мучеництво Католицької Церкви на українських землях."¹⁴

б) ЛІКВІДАЦІЯ УНІЯТСЬКОЇ ЦЕРКВИ НА ХОЛМЩИНІ ТА ПІДЛЯШШІ

Після ліквідації унії на всій Правобаражній Україні, унія ще про­тягом 35 років залишалася на Холмщині.

Холмщина, після першого розбору Польщі, опинилася під владою Австрії. Року 1809 вона перейшла до Варшавського герцогства, а року 1815 — до Польського королівства і з ним була прилучена до Росії. Спочатку Холмська діецезія належала до Галицької митрополії. Про­тягом 200 років (з 1652 р.) на Холмщині була Уніятська Церква, яка глибоко пройшла до свідомости народу. На Холмщині особливо силь­ною була латинізація обряду та. польонізація української людности. Російський уряд, почавши після повстання 1863 року боротьбу з польськими впливами самовільно призначив на єпископа Холмського Івана Калінського, не знаючи, що він був ворог Росії. Року 1866 його заслано до Вятки. Управління Холмською єпархією було передане консисторії, яка головно через галицьких москвофілів почала бороть­бу з латинськими впливами на обрядах і польською мовою у пропові­дях. Це викликало опозицію населення, яке звикло до златинізованої Богослужби. Пала Пій IX засудив цю акцію консисторії і призначив на єпископа Холмського Михайла Куземського (1868-1871). Але ро­сійський уряд добився його димісії. На адміністратора Холмщини був призначений священик Маркел Попель, твердий москвофіл, який рішуче повів боротьбу з польсько-латинськими впливами. Справа обряду набула політичного характеру і перейшла в боротьбу між москвофілами та прихильниками Польщі. Року 1871 Попель заборо­нив святкувати Непорочне Зачаття, Боже Тіло, пам'ять Йоасафата, поминати папу, а натомість наказав поминати петербурзький Синод і т. д. У селах ці розпорядження викликали обурення. Почалися пов­стання, які російське військо «усмиряло». Сотні священиків та вірних заслано на Сибір. Особливо криваві події розгорнулися в селах Пратулині та Дрелові, де забито багато селян, а ще більше заслано. Ціла Холмщина і Підляшшя спливали мученицькою кров'ю.

Під примусом російського начальства у 1875 році частина населен­ня Холмщини та Підляшшя подала прохання до Петербургу — злік­відувати Уніятську Церкву, і того ж року відбулося урочисте «при-

²¹¹ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 467-468. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 241-247.

єднання» українського населення Холмщини та Підляшшя до пра­вослав'я. Головний організатор цього приєднання, Маркел Попель, був призначений на єпископа Люблінського.²¹⁵

Наслідки знищення унії для Холмщини та Підляшшя були тра­гічні. «Опір народу й духовенства приборкано силою, — пише проте­стантський автор. — ... Коло 70 уніатських священиків заслано; майже такій самій кількості пощастило втекти до сусідньої Гали­чини і знайти притулок в уніятських парохів. Зрештою треба при­знати, що ніхто так завзято не нищив Уніатську Церкву на Холмщині, як саме галицькі священики, що переселилися до Росії. Нова Церква в цім краю була звичайно московська, а не українсько-православна» .²"

Наслідком нищення Уніятської Церкви, як сказано, була поси­лена втеча за кордон, до Галичини. Але не всі корилися й не всі тікали: багато люду залишилося католиками, не маючи офіційної Церкви. Для них створено спеціальний термін — «упорствующие». Характеристично, що в 1905 році, коли проголошена була свобода релігії, на Холмщині та Підляшші виявилося понад 200.000 католи­ків, які, очевидно, пропали для українства, спольонізувавіпися під впливом польсько-католицького духовенства."

в) ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В УКРАЇНІ У XIX СТ.

Політика російського Синоду та світської адміністрації протягом цілого XVIII ст. в справі денаціоналізації Української Церкви дала в XIX ст. свої наслідки. Українська Церква була відірвана від на­роду й стала частиною Всеросійської Православної Церкви, якою правив Святіший Синод. Митрополитові Київському та Галицькому належало в Синоді третє місце. Хто саме був митрополитом — це вже не цікавило Україну, бо був він не обранцем народу, а урядовцем «духовного ведомства». Дуже показова церемонія «наречения» єпи­скопа, яка заступила в XIX ст. обрання його. Ця церемонія відбува­лася в приміщенні Синоду, в присутності всіх його членів, де обер-секретар Синоду читав кандидатові царський «височайший указ» про призначення його на єпископа.²¹³

Київські митрополити змінялися, не залишаючи жадного сліду. Всі вони були росіяни і для більшосте з них Київська митрополія була лише ступнем до вищої — Московської або Петербурзької.

^Sls Г. ЛУЖККЦЬКИЙ. Там же, стер. 480-482.

²¹⁰ Е. ВІНТЕР. Там же, стор. 170.

²¹⁷.1. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 244-247.— І. ЛЕВКОВИЧ. «Упорству­ющие» в південній Холмщині. «ANALECTA», .1958, вип. 1-2, стор. 190-195.

²¹⁸ К. НИКОЛЬСКИЙ. Пособие к изучению Устава Богослужения Православ­ной Церкви. С.-Петербург, 1900, стор. 712.

Зрідка траплялись серед них люди, що цікавилися Україною, на­приклад, Євгеній Болховітінов, дослідник київської старовини, автор цінних наукових-праць. Митрополія втратила своє значення, і митро­полит керував тільки Київською єпархією.

Наприкінці ХІХ ст. в Україні було 8 єпархій: Київська, Чернігів­ська, Полтавська, Харківська, Волинська, Подільська, Катеринослав­ська та Херсонська. Дев'ята, Симферопільська, охоплювала Крим із північними степовими повітами. На єпископські катедри також не обирали єпископів, а призначав їх Синод, переважно росіян. Другою відміною від XVIII ст. було те, що єпископи дивилися на ці свої ка­тедри, як на тимчасові місця, звідки можна дістатися до Росії або до Сибіру. Втрачався внутрішній зв'язок між єпископами та вірними, затиралася й національна свідомість пастирів, які здебільшого ревно служили російському Синодові.²¹⁹ Учителями в духовних семінаріях та духовних школах-бурсах були теж росіяни, які навчали в дусі офіційного патріотизму й сприяли русифікації.

Допомагали в русифікації Української Церкви духовні консисто­рії при єпископських катедрах. Консисторії комплектувалися «на­дійними» людьми, до великих міст добирали священиків-росіян та «малоросів». Залишалися поза тим сільські парафії, яких напередод­ні революції 1905 р. було понад 9.000, В більших селах та містечках бувало по два-три священики; загалом було приблизно 12.000 свяще­ників. До першої половини XIX ст. священиків обирали парафії, але за Миколи І священиків стала призначати консисторія. Проте, на практиці обрання залишалося в тій або іншій формі, як залишалися по парафіях і своєрідні священичі династії—передача їх священиком синові, внукові або навіть зятеві." Синод забороняв проповіді укра­їнською мовою, українську вимову в Богослужбі, але життя було міцнішим, і священики-українці мимохіть вносили в церковні від­прави українську вимову, бо іншої не знали.

У XIX ст. Російська Церква вела вперту боротьбу з виявами укра­їнської національної самобутности: заборонено будувати церкви в українському стилі, вживати при малюванні ікон український стиль, прикрашати церкви статуями (у цьому Синод бачив католицькі впливи), додержуватись звичаїв, які відрізняли українське Богослу­жения від московського."¹

²¹⁸ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, Ш, стор. 253.

²²⁰ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 286-287. — Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИ-ЛЕНКО. Українська Православна Церква після Переяславської угоди, Мюнхен, 1960.

²²¹ Митрополит ІЛАРІОН. Обряди й звичаї Української Православної Церк­ви. «Віра й Культура», Вінніпєґ, 1957, ч. 4, стор. 19-20. - Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Особливості Української Православної Церкви. «Український Збірник», Мюнхен, 1958, ч. 14, стар. 59-89.

Призначення консисторіями священиків, замість обрання їх се­лянами, вносило розкол та охолодження між духовенством і громад дами. До призначених священиків громади ставилися як до чужих, та й самим священикам тяжко було ввійти в життя своїх парафіян.²²²

Те, що міцний зв'язок, який був колись між духовенством і пара­фіянами, слабшав, відкривало можливість ширитися в Україні різ­ним релігійним сектам. Найбільшою була секта штундистів (бап­тистів).

Початок штундизму поклали в середині XIX ст. німецькі коло­ністи. Українські робітники, які працювали у цих колоністів, спільно з своїми господарями співали на сходинах псальми, слухали читання Біблії. Це звали «Eine Stunde». Такі сходини стали влаштовувати й українці, вертаючись додому. Провідники штундистів вимагали від своїх членів високоморального життя, не допускали пиянства, до Церкви ставилися негативно. «Штунда» охопила Херсонську і Кате­ринославську губернії, перейшла на Волинь, Чернігівщину та Київ­щину. Проти штундистів виступали православні місіонери; поліція, на вимоги Синоду, почала арештовувати провідників того руху; ба­гатьох заслано на Сибір.²²³ Тільки після революції 1905 року штун­дисти леґалізувались.

На початку XX ст. членів цієї секти в Україні рахували до 3.000.000. Точна статистика неможлива, бо не всі штундисти поривали з Церквою. У цілому штундизм мав характер раціональної секти, і це перешкоджало його розвиткові.²²⁴

Одночасно ширилися в Україні містичні секти, серед них най­більше значення мала заснована в кінці XIX ст. на Київщині селянином Мальованим. Мальованці не визнавали Церкви, свят і радіс­но сприймали життя, вірячи, що вже прийшов Христос. Містичним характером відзначалася секта «шалопутів», що ширилася на Кате-ринославщині.²²⁵ Усі ці секти мали антиукраїнський характер. Вони свідчать про те, які великі були релігійні прагнення народу і як мало задовольняла їх офіційна Церква.

Охолодження до Церкви відчувалося й серед інтелігенції, яка, починаючи від Сковороди, творила свій власний світогляд. У XIX ст. ширилися серед молоді революційні та соціалістичні ідеї, які підри­вали релігію. Наприкінці XIX ст. стало «модним» безвір'я, у всякому

²²² С. ЄФРЕМОВ. Історія українського письменства. Київ-Ляйпціґ, 1919, т. II, стор. 167.

²²³ В. ЯСЕВИЧ-БОРОДАЕВСКАЯ. Борьба за веру. СПБ., 1912, стор. 24-25, 52. — М. ГРУШЕВСЬКИЙ. З історії релігійної думки. Відень, 1919, стор. 134-140.

²²⁴ В. ЯСЕВИЧ-БОРОДАЕВСКАЯ. Там же, стор. 130-132.

²²⁴ В. ЯСЕВИЧ-БОРОДАЕВСКАЯ. Там же, стор. 130-132. — М. ГРУШЕВСЬ­КИЙ. Там же, стор. 137-138, 149. —Е.ВІНТЕР Там же, стор. 172.

^г« М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 138-144. ~ В. ЯСЕВИЧ-БОРОДАЕВ­СКАЯ. Там же, стор. 182-277.

разі —байдуже ставлення до Церкви. М. Драгоманов, який у 1870-их роках був одним із найбільше впливових провідників молоді, ставив­ся «з принциповим запереченням до християнської релігії і Церкви, як до чинників, що віджили свій вік і гальмують соціяльний, полі­тичний та культурний поступ», — писав Д. Дорошенко. Найкращий ґрунт знайшов №.. Драгоманов у Галичині, де друкував свої антире­лігійні твори. Його противники, які проти ідеї космополітизму ви­сували ідею українського націоналізму, В. Антонович та О. Кониський, були також байдужі до Церкви.²²"

Однак, треба мати на увазі, що головна маса народу залишалася відданою своїй Церкві, своїй вірі. Вірні виповнювали храми, тися­чами ходили на «прощі», на богомілля до старовинних святинь: до Київської Лаври, до Почаєва.

У XIX ст. закінчився процес народження та зміцнення нової про­відної верстви. У той час, як вища верства України — шляхетство — у значній мірі русифікувалась, за невеликими, порівнюючи, вийнятками, національний та релігійний провід перебрала інтелігенція ду­ховного походження. Не зважаючи на всі урядові заходи зрусифіку­вати духовні школи, семінарії та Київську Духовну Академію, вони стали осередками відродження України. У семінаріях та Академії творилися українські гуртки, члени яких вивчали історію, літера­туру, етнографію України.⁸²⁷

З духовних родин вийшло багато видатних письменників (Амвросій Метлинський, С. Руданський, А. Свидницький, І. Нечуй-Левицький) і вчених (О. Бодянський, Ф. Лебединцев, академік М. Грушевський, С. Терновський, П. Житецький, О. Костяковський, о. Ю. Січинський та його син В. Січинський, Ф. Матушевський, В. Доманицький, В. Біднов, С. Лотоцький, С. Єфремов, Ф. Сушицький, М. Біляшевський, та В. Щербаківський).

Чим далі йшли заходи Синоду, щоб позбавити Українську Церкву її національного характеру, тим більше відчувалася потреба дати народові св. Письмо зрозумілою йому мовою, потреба в добрих пере­кладах св. Письма на українську мову, як то роблено ще в XVI ст. З початку XIX ст. Г. Квітка-Основ'якенко і М. Максимович дали спроби перекладів окремих витягів із св. Письма. П. Куліш, спільно з І. Пулюєм, розпочав систематичний переклад Біблії та Євангелії. Року 1869 у Львові надруковано «П'ять книг Мойсея», а року 1871 у Відні — переклад Євангелії. Але всі ці переклади залишилися недо­сяжними в Україні через накази 1863 та 1878 років, які забороняли друкувати в Україні книги духовного змісту українською мовою і привозити їх із-за кордону. Не пощастило й П. Морачевському надру-

^іг9 Д. ДОРОШЕНКО. Православна Церква, стор. 47-48. ^т І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, ПІ, етор. 290-291.

кувати переклади Євангелії та Діянь Апостольських: не зважаючи на однодушну позитивну оцінку рецензентів Академії Наук, Синод року 1863 дозволу на видання не дав. Так у XIX ст. не вдалося зро­бити, св. Письмо доступним українському народові. Тільки в 1906 році надруковано переклади св. Письма П. Морачевського.²²⁹