XIX. Відрожденнє в Галичині». Драгоманов.

Утиски в Росії примусили декого з освічених Українців знайти притулок для своєї праці поза межами Російської держави, а найбільше в Галичині.

Після поділу Польщі, Галичина досталась Австрії. Галичина населена в східній частині Українцями, а в західній живуть Поляки. Край той був довгий час під польським пануваннєм, через те і в східній частині пани - Поляки, а Українцями або Руси­нами, як вони там себе звуть здавна, зостались тільки селяни та частина міщан. Унія церковна, заведена колись у Польщі, зосталась серед Галицьких Русинів і досі. (В тій частині Польщі, що одійшла до Росії, унія була скасована заходами правительст­ва). Духовенство в Галичині підлягає вищій власти римського папи, а служба церковна відбувається по слав'янському.

Русини живуть здавна ще в Угорщині, що належить до Австрійської держави, та в Буковині, що одійшла до Австрії од Туреччини, разом з часткою Молдавії. На Буковині люде зоставались й зостаються православними.

Серед австрійських Русинів освіченими людьми були здебільшого священники. В Галичині вони під­лягали сильному впливу Ляхів, в Угорщині - Угорців, а в Буковині - Волохів або Румунів. Австрійське (Німецьке) правительство спочатку дбало про освіту Русинів, насамперед духовенства, заснувало для його школи, відкрило університет у Львові, настановило там кількох професорів-Русинів. Польські пани по­чали лякати, що Русини мають прихильність до Росії, що уніяти хотять перейти до православія і т.и. Не було ще тоді в Галичині такої численної й сильної української інтелігенції, щоб уміла взятись за щиру й жваву культурну працю. Духовенство здебільшого вживало польську мову, а були й такі попи, що гаразд не вміли слав'янського письма. Через те не було кому гаразд вступатися тоді за інтереси Русинів.

Русини вживали тоді й довго ще потім у письмі не живої народньої мови, а особливої, книжньої чи то канцелярської, з приміткою слів церковних, польських та латинських. Се вже само мусіло спиняти освіту й культурний рух у Галичині, не згадуючи вже про те, що значна частина навіть духовенства говорила й писала мовою польською. Як же по иньших слав'янських землях почалося відрожденнє й стали писати живими народними мовами, та як появились і на Вкраїні (в Росії) перші книжки народньою мовою, то і в Галичині почали писати живою українською мовою. Молоді богослови: Маркіян Шашкевич, Яків Головацьк и й та Іван Вагілевич почали рішучо вживати народньої мови в своїх писаннях, також збірали пісні, вчились української історії й змовились працювати для відрождення свого народу. Склали вони літературний збірник чи альманах "Зорю", та цензура його не пустила. Другий збірник, "Русалку Дністрову", вони мусіли друкувати в Угорщині; але ті примірники, що прийшли у Львів, були конфісковані. Такі були перші кроки відрождення Русинів-Українців в Австрії.

Року 1848 сталась революція в державах західної Європи - Франції, Германії, Австрії. Галицькі Поляки теж брали участь у революції, але на свою користь, усе дбаючи про відбудуваннє старої Польщі. Русини не були прихильні до польського руху й через те правительство тоді тягло руку за Русинів. Вони скликали "головну раду", почали видавати часопис "Зоря Галицька", домагались відділення східної (української) Галичини од західної (польської), заявляли, що вони окремий народ і од Поляків, і од Великорусів. Та Русинам не помогла їх вірність урядові: як тільки революція затихла, уряд занедбав їх, і польські пани знов запанували в Галичині. Конституції, заведеної 1848 p., скоро не стало, й знов настав старий лад. Потім, у шестидесяті роки XIX ст., після нещасливих для Австрії війн, цісар (царь) мусів таки дати конституцію, але таку, що більшість послів до ради державної й до місцевих сеймів вибірали пани та багаті люде. В Галичині, навіть східній, паня - то все Поляки, Русини ж то все хлопи, через те за часів конституції Поляки ще краще прибрали до рук Галичину, вживали усяких способів, щоб спольщити Русинів, повернувши тим часом на себе, на свою користь, працю Русинів і все економичне життє краю.

Польська шляхта здавна позабірала собі в Гали­чині землі, ліси й пасовища, держить й досі в своїх руках справи урядові, судові, просвітні, вживаючи всяких утисків і намагаючись спольщити ввесь край. Серед убогих, обдертих Русинів не було численної інтелігенції, окрім духовенства, яке хоч і дбало про Русинів, та й само занадто підлягало впливу правительства й могучої шляхти. Немало було (й тепер ще є) людей у Галичині, що не бачивши иньшого способу визволитись од гніту польських панів, звертали свої очі до Росії, до Москви, звідси сподівались собі запомоги. Сі люде, що їх стали звати "москвофилами", вважали себе часткою одного "русского" народу й намагались писати мовою, подібною до московської. Москвофили кажуть, що не треба виробляти своєї української літератури, не треба писати так, як говорять наші люде, а треба привчатись до мови московської. Москвофили й справді діставали собі иноді запомогу грошима з Московщини, од великих панів, отже хибні й марні були всі надії москвофилів на те, що російське правительство поможе Галичанам визволитись од польських панів.

Иньші ж Галичани (і таких потім ставало все більше) бачили, що народові не треба надіятись на запомогу Москви, а треба самим дбати про своє визволеннє, дбати про освіту й поступ свого народу, организувати народ для боротьби за визволеннє -своїми власними силами. Сі люде писали живою народньою мовою, старались розбудити національну свідомість галицьких Русинів, як частини народу Українського. Потроху вироблялась у Галичині своя інтелігенція окрім духовенства, й рух зростав, хоч іще довго рух той був млявий. На поміч прийшли Українці з Росії. Велике вражіннє робили твори Українців, що доходили з Росії, особливо твори Шевченка. Як же почались утиски в Росії, то деякі письменники українські почали містити свої писання в галицьких часописах: Куліш, Кониський, Старицький та иньші. Появилися в Австрії й свої дотепні письменники між Русинами: Осип Федькович, Сидір Воробкевич (обидва з Буковини) та иньші.

В галицьких часописах дедалі брали все більшу участь Українці з Росії, особливо в часописі "Прав­да", що виходила у Львові з р. 1867, потім у "Зорі", яку недовгий час пускали до Росії, й вона тут була поширилась, а тоді російський уряд перестав її пускати.

Під час великих утисків у Росії, Українці заснували "Товариство імені Т.Шевченка" у Львові (р. 1873), зібрали грошей і завели свою друкарню. Товариство мало дбати про ширеннє між Українцями (також і галицькими) свідомости, освіти, про розвій літератури й науки. Пізніше, особливо за останні 20 літ, Товариство се зросло, зміцніло, перетворилось на наукове, розвинуло широку наукову діяльність, видало сотні наукових книг, особливо про українську старовину та мову. Так Товариство стало справді українською Академією Наук, хоч і не має того титула, з'єднало видатніші учені сили України Російської та Австрійської.

Трохи раніш (р. 1868) засноване було товариство "Просвіта" у Львові, яке теж зростало й розвивалось, відкривало по всій Галичині читальні, видавало багато книжок. Тепер воно має десятки філій (відділів товариства) по городах та містечках, сотні читалень.

Борючись за права свого народу, галицькі Русини завели ще ряд организацій, товариств, часописів, і ведуть тую боротьбу досить жваво. Боротись дово­диться й досі, як за старої Польщі, проти польських панів, проти здирства, утисків і фанатизму Поляків-католиків, проти страшного гніту економичного багатих людей.

Як збільшились утиски проти Українців у Росії в семидесяті роки XIX ст., то серед української громади в Київі виникла думка видавати українські видання за гряницею. Тоді не дозволялось видати в Росії навіть не повного "Кобзаря" Т.Шевченка, й він був виданий за гряницею й росповсюджений у Росії. Цензура бачила, що Українці не можуть уже зректися й забути Шевченка, не вважаючи ні на які утиски, й мусіла дозволити друкувати "Кобзаря", хоч далеко не повного.

Київський професор Михайло Драгоманов, що до того часу роспочав був велику наукову й письмен­ницьку діяльність, поклав виїхати за гряницю, щоб там вести тую діяльність далі, коли в Росії стало не можна. За гряницею Драгоманов видавав книжки свої та иньших письменників, видавав часопись "Громада", писав усякими мовами про українську справу, про її тяжке становище. Діяльність Драгоманова, як ученого й як борця за долю України, була надзвичайно велика й жвава. Великий був його вплив на земляків як у Росії, так і в Австрії.

Драгоманов, між иньшим, навчав, що треба йти до такого ладу громадського й державного, щоб кожна країна мала більшу вільність й більші права; щоб окремі країни держави мали автономію (щоб мали право сами вести свої місцеві справи). Тоді краще будуть задоволені потреби народу, а через те й держава буде сильною. Далі, казав він, треба йти до того, щоб усяка неволя, усяке пануваннє одних людей над другими були знищені. Се був дальший розвій думок Шевченка й київського Братства. Іще виясняв Драгоманов, яка то шкода діється для народу, коли його покине інтелігенція й піде служити иньшим народностям, багатшим, сильнішим. Багато працював Драгоманов, щоб виявити централістичні заміри навіть поступових діячів і партій російських та польських, що не вважаючи на свій демократизм, прихильність до народу, все ж не вміли або не хотіли признати прав Українців на своє відрожденнє, або приходили працювати на Україну, а не зважали на Українську вдачу, мову, бажання, історію, й через те не виходило добра з такої праці.

Серед земляків Драгоманов ширив думку, що українську справу треба обперти на міцних підвалинах європейської науки, зріктися застарілих поглядів та забобонів.

Думки Драгоманова виложені в багатьох його писаннях, напр. "Чудацькі думки", "Листи на Наддніпрянську Україну", "Рай і поступ" та иньші. Відносини до української справи поступових Росіян та Поляків розібрані в книзі "Историческая Польша и Великорусская демократія". Останні роки життя Драгоманов був професором у вищій школі в Болгарії; там і помер він р. 1895.