§99. Політичний рух на західноукраїнських землях

Після поразки революції 1848-1849 pp. і посилення імперської політичної реакції в Галичині, на Буковині та Закарпатті український національно-визвольний рух з кожним роком помітно вщухав і слабшав. Цей кризовий період у житті українських патріотичних сил розтягнувся на ціле десятиліття.

Москвофіли

Придушення революції сприяло зміцненню москвофільських настроїв у краю. Унаслідок цього значна частина старшої віком інтелігенції, роз­чарована політичними подіями, стала переходити від культурного моск­вофільства до політичного. Чимало відомих галичан, які раніше були палкими поборниками ідеї самостійного розвитку українського народу, рішуче заявили про національно-культурну єдність Галицької Русі з Ве­ликою Росією та почали шукати підтримки в неї. Серед цих людей опи­нився колишній учасник «Руської трійці» філолог Я. Головацький, поет І. Гуталевич, письменник Б. Дідицький та ін. Під впливом москвофілів діяли культурно-освітні товариства «Галицько-руська матиця», «Народ­ний дім», газета «Слово», журнали «Галичанин», «Лада» та ін.

Буковинські та закарпатські москвофіли створили політичне товари­ство «Народна рада», «Общество русских женщин в Буковине», «Обще­ство русских студентов Карпат» тощо. У 1866 році в органі українських консерваторів «Слово» представники цієї течії заявили, що ніяких ук­раїнців не існує, а є лише єдиний російський народ від Карпат до Кам­чатки, єдина російська мова, а тому не варто взагалі творити україн­ську літературу. Тим самим москвофіли штовхали українців на шлях національного самозречення, отримуючи за таку позицію щедру фінан­сову підтримку з Росії.

Народовці

Проте москвофільські тенденції, спроби пов'язати українців Галичини з російською національною ідеєю викликали сильний опір нової генерації крайової інтелігенції. Проти консервативно-москвофільського табору ви­ступила передова молодь, яка під впливом українського національного ру­ху на Наддніпрянщині почала засновувати студентські громади в Галичині.

Перша така молодіжна організація виникла у Львові наприкінці 1861 - на початку 1862 pp. її заснували молоді письменники й громадські діячі В. Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича), Ф. Заревич, К. Климкович, Є. Згарський та ін. Саме звідси бере свій початок так звана народовська (українофіль­ська) течія, представники якої, на відміну від москвофілів, виступали за:

• єдність усіх українських земель;

• розвиток української літератури на живій народній основі;

• створення єдиної літературної мови.

Саме народовці стали справжніми носіями національної ідеї й підхопи­ли традиції національного руху попередніх десятиліть у Галичині.

Великий вплив на західноукраїнських народовців справляли «Кобзар» Т. Шевченка, твори П. Куліша, журнал «Основа» та інші українські ви­дання. Прагнучи наблизитися до життя Наддніпрянської України, мо­лодь жадібно ловила полум'яні заклики Т. Шевченка, захоплювалася ко­зацтвом, записувала народні пісні, упроваджувала в літературу народну мову та фонетичний правопис. Народовці заснували свої друковані орга­ни: часописи «Вечорниці», «Мета», «Нива», «Русалка», «Правда», газети «Діло» та «Буковина», з якими активно співпрацювали П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, П. Мирний та інші відомі діячі українського національно-визвольного руху з Наддніпрянщини. У ході свого насту­пального розвитку народовський напрям перетворився на провідну полі­тичну силу західноукраїнських земель.

Персоналії

Степан Смаль-Стоцький (1859-1938)

Український учений-філолог, педагог, куль­турний і громадсько-політичний діяч на Буко­вині. Народився в с. Немилові (тепер Львівська обл.) у селянській родині. Навчався, а згодом працював у Чернівецькому університеті. У 1885—1918 pp. — один з лідерів українсько­го національного руху на Буковині. Належав до Української національно-демократичної партії. Обстоював повне рівноправ'я українців в адміністративному й політичному житті Бу­ковини. Докладав багато зусиль для розбу­дови українського шкільництва на Буковині. Під час Першої світової війни належав до про­відних діячів Союзу визволення України. Був одним з організаторів українського військо­вого з'єднання «сірожупанників». З 1919 ро­ку — посол ЗУНР у Празі. У 1921-1938 pp. викладав в Українському вільному універси­теті в Празі. Помер 1938 року в Празі. Похо­ваний у Кракові. (За «Довідником з історії України»)

Народовський рух на Буковині

Утвердившись у Галичині, народовський рух поступово поширився й на Буковину, започаткувавши там процеси національно­го відродження. Провідною ланкою вихо­вання національно-свідомої інтелігенції на цих українських землях стала заснована при створеному 1875 року Чернівецькому університеті кафедра української філоло­гії, яку очолив народовець Г. Онишкевич. Утворене 1869 року в Чернівцях культурно-просвітнє товариство «Руська бесіда», яке перебувало спочатку в руках москвофілів, з 1884 року перейшло до народовців, які й надали йому спрямування галицької «Про­світи» . На ниві українського національного відродження тогочасної Буковини активно діяли Ю. Федькович, брати Г. і С. Воробкевичі, Н. Кобринська, О. Маковей, С. Смаль-Стоцький та інші відомі письменники й науковці.

Народовці на чолі українського політичного руху

Поступово народовці зміцнили свої позиції і на рубежі 70-80-х років XIX ст. стали активно відтісняти москвофілів у політичній царині. Важ­ливим етапом цієї роботи стало видання політичних часописів «Батьків­щина», «Діло» та літературно-наукового часопису «Зоря». Провідну роль у їх становленні відіграв відомий громадський діяч В. Барвінський. За його ініціативою у Львові в 1880 році було проведене всенародне віче за участю 2 тис. селян, що стало першою спробою поєднання народовського руху з широкими народними масами.

На початку 80-х pp. народовці створили свій керівний політичний орган — Народ­ну раду, яку очолив Ю. Романчук.

Восени 1885 року вона видала першу ві­дозву до русинів Галичини й статут Народ­ної ради.

У статуті Народної ради проголошувала­ся мета організації народовців — «розвій руської народності як самостійної народ­ності слов'янської, окремої від польської і російської, оборона прав руського народу і поширення його інтересів та змагань в усіх політичних, культурних, суспільних і економічних відносинах». Як ба­чимо, Народна рада фактично ставила перед собою завдання продовжити справу Головної руської ради, що існувала в 1848 році, домагаючись авто­номії українських земель у складі Австро-Угорщини.

Водночас у Галичині зростав вплив радикальних ідей М. Драгоманова, який закликав галицьку молодь рішуче позбавитися консервативних по­глядів лідерів старшого покоління та якомога активніше й наполегливі­ше збільшувати свій інтелектуальний потенціал, ознайомлюючись з най­кращими творами європейської та російської культури й наукової думки. М. Драгоманов уважав, що молоде покоління борців має присвятити себе служінню пригнобленим масам, причому не лише словом, а й конкретни­ми практичними справами. Його заклики глибоко запали в серця моло­дих патріотів, які, на відміну від москвофілів і народовців, уперто шука­ли свій власний шлях боротьби за інтереси трудящих мас. Найбільш обда­рованими, енергійними й послідовними серед них були Іван Франко та

Довідка. На зламі XIX і XX ст. національ­но-свідомі українці західних земель стали на­зивати себе українцями — етнонімом, який раніше прищепився серед інтелігенції Над­дніпрянщини. Відмова від давньої етнічної назви «русин» спричинена такими міркуван­нями: по-перше, слово русин було надто близьким до слова русский (росіянин), а, по-друге, вживаючи самоназву своїх співвітчиз­ників у Російській імперії, західні українці прагнули підкреслити свою єдність із ними. Назва «русин», похідна від Русь, уперше за­свідчена в X ст. З кінця XVI ст. на центральних і східних землях етноніми русин, русини замінені назвами українець, українці.

Михайло Павлик. Саме вони й очолили згодом справжнє інтелектуальне та ідеологічне повстання проти консервативних і догматичних сил, які панували на той час в українському національно-патріотичному русі Галичини.

Слідом за М. Драгомановим І. Франко та М. Павлик пропагували в ча­сописах «Громадський друг» та «Молот» ідею піднесення політичної сві­домості селянських мас як одну з головних передумов національного й со­ціального відродження українців краю. Не менш важливу роль у цій справі відіграла газета «Діло», що почала виходити у Львові з 1880 року.

Таким чином, під впливом революційно-демократичних ідей та на­ціонального руху Наддніпрянської України в 70-80 pp. XIX ст. на західноукраїнських землях у середовищі молодої галицької інтелі­генції поступово формувалися національно-патріотичні сили, які ста­вили собі за мету звільнитися з-під австрійського гноблення, усвідом­люючи себе органічною, невід'ємною частиною єдиного українського народу. Унаслідок цих процесів етнічна маса поступово перетворюва­лася на національно-свідому цілісність, спроможну боротися за свою власну державу.

Культурно-просвітницьке товариство «Просвіта»

Важливою подією суспільно-політичного життя Галичини було ство­рення в 1868 році з ініціативи передової молоді культурно-просвітницько­го товариства «Просвіта». Першим його головою став учитель гімназії А. Вахнянин. Кількість прихильників товариства неухильно зростала. Якщо на перших зборах «Просвіти» були присутні лише 64 члени, то про­тягом наступного десятиліття їх кількість зросла до 800. Наприкінці XIX ст. в Західній Україні налічувалося вже 19 філій цієї організації, які ідейно та організаційно об'єднували численні місцеві осередки.

Товариство видавало твори провідних українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газети «Читальня» та «Письмо з «Просвіти»», літературно-наукові альманахи, «Народний календар». Воно організовувало вечори, присвячені М. Шашкевичу й Т. Шевченку, театральні вистави, лекції з історії, літератури, економіки тощо. Через друковані видання, читальні, широку мережу гуртків «Просвіта» несла в народні маси культуру, знання й національну свідомість і була важливим чинником консолідації галицьких українців.

Наукове товариство ім. Шевченка

Особливе значення для подальшої консоліда­ції українського національно-визвольного руху й самоусвідомлення українців мало зближення та єднання літературних і наукових сил Над­дніпрянської України й Галичини. Так, з ініціа­тиви М. Драгоманова, О. Кониського, Д. Пальчикова та за активної підтримки західноук­раїнських народовців у 1873 році у Львові було засноване Літературне товариство ім. Шев­ченка. Задумане як осередок розвитку україн­ської мови та літератури, товариство поступово перебирало на себе роль лідера у формуванні української науки, перетворювалося на першу новітню українську академію наук. Перелом­ним для товариства був 1892 рік, коли воно за новим статутом трансформувалося в Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ). Відтоді в ме­жах товариства почали діяти більш як двадцять наукових комісій, що охопили, крім гуманітар­них наук, математику, фізику, хімію, біологію, право та економіку. НТШ започаткувало низку україномовних періодичних видань з різних га­лузей знань. Товариство ставило собі за мету об'єднати зусилля всіх провідних наукових сил українських земель.

У 1897 році Наукове товариство ім. Шевченка очолив видатний український історик Михайло Грушевський.

М. Грушевський реформував НТШ на зразок національних академій, ініціював багатопрофільну наукову роботу його секцій, організував величезну за обсягом видавничу діяльність. У НТШ активно працювали такі відомі україн­ські вчені та письменники, як С. Томашівський, О. Терлецький, І. Крип'якевич, І. Франко,

Михайло Грушевський (1866-1934)

Видатний український історик, ар­хеолог, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, організатор української науки, громадсько-полі­тичний і державний діяч. Народився в м. Холмі (тепер м. Хелм, Польща). 1890 року закінчив історико-філологічний факультет Київського універ­ситету св. Володимира. У 1894 році призначений професором усесвітньої історії у Львівському університеті. У 1898-1913 pp. очолював НТШ у Льво­ві. Створив львівську наукову школу історії України. Політичну діяльність розпочав у Галичині: 1899 року став одним із засновників Української національно-демократичної партії. У 1907 році організував та очолив Укра­їнське наукове товариство в Києві, став одним з ініціаторів створення й головою Товариства українських по­ступовців. Перша світова війна заста­ла М. Грушевського в Галичині. У лис­топаді 1914 року повернувся до Киє­ва. Тут був заарештований російською владою, звинувачений в австрофільстві й засуджений до заслання в Сим­бірськ. 1917 року повернувся до Киє­ва, де був обраний головою Україн­ської Центральної Ради. Через рік був обраний президентом Української На­родної Республіки. Після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського ві­дійшов від активної політичної діяль­ності. У березні 1919 року емігрував. Того ж року заснував Український соціологічний інститут у Празі, потім у Відні. У 1924 році повернувся до Киє­ва, де його заочно обрали членом Української академії наук, 1929 ро­ку — дійсним членом Академії наук СРСР. 1931 року був заарештований як керівник так званого Українського націоналістичного центру, але незаба­ром звільнений. Помер М. Грушевський 1934 року за нез'ясованих обставин після нескладної операції в Кисло­водську, де перебував на лікуванні. Похований на Байковому кладовищі в Києві. (За «Довідником з історії України»)

О. Барвінський, В. Гнатюк та ін. НТШ видавало свої «Записки» (з 1892 по 1939 pp. їх вийшло 155 томів), «Хроніку», збірки матеріалів окре­мих секцій та ін.