80-Ті роки в росії й галичині

«Київська громада». В 70-х роках трохи легше стало для українців. Цензура в Росії не так лютувала. Кращі українські вчені та просто інтелігенти згуртувались в Києві в громаду. Громада дослідами над минулим та сучасним життям українського народу обґрунтувала його змагання й добивалась українському народу волі та освіти. Професори історії Антонович та Драгоманов на під­ставі стародавніх актів виясняли історію українського народу, як народу окремого від московського; етнографи Чубинський та Рудченко зібрали силу народних пісень, з яких видно, що народ наш вважає себе окремим від московського; мовознавці Житецький, Михальчук та інші науковими дослідами над мовою українського народу з'ясували, як вона з'явилась, виросла й розцвіла окремо від московської.

Київська громада заснувала в Києві відділ географічного то­вариства. Він став осередком наукової роботи на Вкраїні.

За тих часів талановиті письменники й поети Руданський, Не-чуй-Левицький, Мирний, Кониський, Мих. Старицький та інші

написали чимало українських віршів та оповідань, які приваблю­вали до України серце читачів.

Лисенко. Серед учених та поетів окрему роботу проводив Ми­кола Лисенко. Він збирав народні пісні й заводив їх в ноти, друкував збірники українських пісень, гуртував півчих і впоряджав чудові концерти українських пісень. На концерти люди йшли за­любки й милувались українською піснею. Лисенко скомпонував музику до багатьох віршів Шевченка та інших поетів і написав чимало опер та всяких п'єс для вистав. Найбільші опери.— «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Утоплена».

Поруч з Київською громадою та географічним товариством ук­раїнці заснували й свій театр. Народ туди плавом плинув.

Наказ 1876 р. Та недовго довелось українцям вільно працюва­ти. Чернігівський поміщик Юзефович, що був сторожем російських державних інтересів на Вкраїні, посварився з провідниками Київ­ської громади. Він налякав російський уряд, ніби українці розви­вають свою мову й письменство для того, щоб одрізнитись від Росії й пристати до Австрії. Він показував на спільну роботу галицьких та російських українців в письменстві й казав, що то не що інше, як польсько-австрійська інтрига, направлена на те, щоб одірвати Україну від Росії.

Уряд йому повірив і заборонив пускати в Росію все, що пома­гало українській національній освіті. Він підтримував грішми москвофільські видання й товариства в Австрії і закрив геогра­фічне товариство в Києві. Нарешті навесні 1876 р. російський уряд видав наказ, яким знов заборонив друкувати наукові праці, книги для народу та для шкіл українською мовою. Оповідання та вірші можна було друкувати тільки московським правописом («єрижкою»). Заборонили й українські концерти, вистави й читання. Цензура, догоджаючи начальству, забороняла все, що хотіла: вик­реслювала навіть з московських оповідань українські слова, при­мушувала на концертах українські пісні співати по-французьки й т. ін.

Швидко само місцеве начальство (київське та харківське) по­бачило, що діло доходить до безглуздя. Воно повідомило уряд, що необачні заборони дурно тільки дратують громадянство. Після того цензура щодо вистав і концертів трохи полегшала.

Єднання з Галичиною. Письменники українські не мали змоги друкувати свої писання в Росії, знов стали пересилати їх в Галичину. Українські діячі навіть перебирались на життя в Галичину й придивлялись, що й як там робиться для народної освіти.

Т-во імені Шевченка. 1873 р. українці заснували у Львові «То­вариство імені Шевченка». При ньому вони спорудили друкарню для видання українських книжок. Всі освічені галичани-українці гуртувались коло того товариства.

Драгомановці. Проф. Драгоманов через утиски в Росії вибрався в Женеву. Звідтіля він листувався з провідниками галицьких на­родовців Павликом та Франком і напучував їх до правдивого життя на користь народові. Протягом 1870—80 pp. народовці зміцніли. До них став горнутись народ.

Галичина була для російської України вікном до світу, до во­лі, до свого національного життя. Все, що не можна було друку­вати в Росії, друкувалось в Галичині. Російські українці вчилися в галичан національно-політичному життю.

«Кіевская Старина». 1880 р. після закриття географічного то­вариства в Києві, українці згуртувались коло журналу «Кіевская Старина». Той журнал друкував московською мовою статті з ук­раїнської історії, етнографії, мовознавства й т. ін.; згодом же став друкувати й українське красне письменство.

Театр. Брати Тобілевичі, Старицький та Кропивницький напи­сали чимало гарних п'єс з українського народного життя. Театр заохочував до українського слова все більше та й більше людей.

Розповісти й списати: Коли й через що знов полегшало на Вкраїні? — Де згуртувалась громада? — Які видатніші діячі її? — Що вони зробили? — Коло чого згуртувався осередок української наукової роботи в Києві? — Які тоді були письменники? — Що робив Лисенко? — Хто написав обмову на українців? — Яку брехню завдано в тій обмові? — Що зробив уряд? — Як сваволила цензура? — Де друкували свої писання українські письмен­ники? — Коли й де заснували Т-во Шевченка? — Чим допомагав Драгоманов народовцям? — Коло чого згуртувались кияни по закритті географічного товариства?—Про що писалось в «Кіевской Старине»? — Хто писав п'єси для театру?

Курс лекцій

ЛЕКЦІЯ 22. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XIX ст.

Початкова, середня і вища освіта

Розвиток науки

Особливості літературного процесу

Культурно-освітні установи

Живопис Архітектура Декоративно-прикладне мистецтво

Характерні риси побутово-звича­євої культури

Музичне життя

Становлення профе­сійного українського театру

Початкова, середня і вища освіта. У культурній сфері, як і в інших, існувала класова поляризація: культурні над­бання зосереджувалися в руках панівного класу, який три­мав монополію і на освіту, що давало йому можливість займатися інтелектуальною діяльністю. Це значно затри­мувало духовний розвиток мільйонів трудового населения. Так, система шкіл на Україні, що підпорядковувалася різ­ним державним відомствам (міністерству народної освіти, військовому, морському, духовному та ін.), не охоплювала початковим навчанням усіх дітей шкільного віку. За дани­ми на середину 40-х років, у Київській, Волинській, По­дільській, Чернігівській і Полтавській губерніях з населен­ням понад 7 млн. чоловік було лише близько 10 тис. учнів, причому 70 % з них становили діти дворян, духовенства, чиновників, купецтва. Нестача приміщень, підручників, на­вчального приладдя, низька матеріальна забезпеченість не сприяли нормальному функціонуванню початкових шкіл.

Система загальної освіти в основному орієнтувалася на релігійне виховання дітей. Міністр народної освіти О. С. Шишков стверджував, що «наставлять земледельче­ского сына в риторике было бы приуготовлять его быть ху­дым и бесполезным или еще вредным гражданином. Но правила и наставления в христианских добродетелях, в доб­рой нравственности нужны всякому, не выводят никого из определенного ему судьбою места и во всех состояниях и случаях делают его и почтенным, и кротким, и довольным, и благополучным», До того ж русифікаторська політика царизму на Україні, що особливо посилилася після польського повстання 1830 p., гальмувала розвиток національ­ної школи.

Загалом у дореформений період народна освіта здійс­нювалася рутинними засобами. Учителювали, зокрема у парафіяльних школах, священики, іноді нижчі служителі культу, які не мали спеціальної підготовки, а часто і мо­ральних підстав і навіть бажання навчати дітей. Характе­ризуючи стан освіти, Г. П. Данилевський зазначав, що за офіційними звітами ледь не вся Росія письменна. А чи можна назвати училищем таке місце, питав він, де записа­но 25 учнів, «а постійно з них у класи не ходить жоден».

У повітових училищах і професійних учбових закладах (сільськогосподарських, фельдшерських) навчалися вихід­ці із заможних верств населення — урядових службовців, купців, ремісників. Для дворянства засновувалися гімна­зії (протягом першої половини XIX ст. на Україні їх було відкрито 19 — в Одесі, Харкові та Києві по дві, Чернігові, Ніжині, Полтаві, Катеринославі та інших містах), Волинсь­кий ліцей у Кременці (1805 p.), Рішельєвський в Одесі (1817 p.), Гімназія вищих наук у Ніжині (1820 p.), функ­ціонували також приватні пансіони. Вступ до всіх цих за­кладів дітей селян обмежувався царськими указами і розпорядженнями міністерства народної освіти, щоб не пору­шити «порядок громадських станів».

Водночас для представників привілейованих верств створювалися всі умови для одержання не лише середньої, а й вищої освіти. Вища школа стала відігравати важливу роль у культурному розвитку України. Велике значення мало заснування 1805 р. Харківського університету, який до середини століття підготував близько 3 тис. фахівців з різних галузей знань. 1834 р. на базі ліквідованого Креме­нецького ліцею відкрився Київський університет, який не­забаром став загальноросійським культурно-освітнім і на­уковим центром. Завдяки діяльності університетів значно зросла чисельність людей, які професійно займалися розу­мовою працею. Загін української інтелігенції, який попов­нювався випускниками вузів Москви і Петербурга, став ос­новним рушієм культурного прогресу.

Розвиток науки. Науково-дослідна робота здійснювала­ся головним чином викладачами університетів і ліцеїв. У ній брали участь також деякі заможні особи, що не обій­мали державних посад, а жили за рахунок прибутків з власних маєтків. У галузі математики відзначився профе­сор Харківського університету Т, Ф, Осиповський, тритомна праця якого «Курс математики» тривалий час була ос­новним навчальним посібником для студентів. У стінах уні­верситету успішно розвивалися медичні науки (П. М. Шумлянський, І. П. Каменський та ін.). Харківські та київські вчені проводили дослідження з астрономії, фізики, ботаніки, геології, географії, хімії тощо.

У Київському університеті працював талановитий вче­ний І. В. Вернадський (батько першого президента АН УРСР В. І. Вернадського). Ще студентом він одержав ме­даль за дисертацію з філософії. Після закордонного науко­вого відрядження вчений захистив 1847 р. у Петербурзі магістерську дисертацію «О теории потребностей». За кло­потанням ради Київського університету у лютому 1848 р. його було призначено ад'юнктом кафедри політекономії та статистики. Через два роки у Московському університеті І. В. Вернадський захистив дисертацію на ступінь доктора історичних наук, політичної економії та статистики і з 1850 р. викладав там ці дисципліни.

У розвиток філософської думки чільний внесок зробив І. С. Рижський — перший ректор Харківського університе­ту. Видатний словесник свого часу, Рижський надавав важ­ливого значення взаємозбагаченню мов і культур різних народів, своєю практичною діяльністю сприяв підготовці фахівців для дальшого поступу української культури.

Еволюція тогочасної філософської думки відбувалася також під впливом ученого, просвітителя і громадського діяча В. Н. Каразіна. На його думку, різні народи повинні жити в дружбі та злагоді, оскільки їхні спільні зусилля прискорюють просування всього людства шляхом прогре­су. І може й правий був мислитель, вважаючи, що у соці­альному відношенні «повної рівності між людьми не мо­же бути тому, що її немає в природі». Визнаючи освіту важливим чинником суспільного розвитку, Каразін зазначав, що лише вона може забезпечити незалежність Росії від усякого зовнішнього тиску. Вчений надавав великого значення філософській науці, висновки якої є теоретичною основою інших галузей знань, літератури і мистецтва, про­гресу людства в цілому, прагнув до поєднання науки .з практичною діяльністю. Сам він може бути взірцем вті­лення своєї філософської концепції щодо освіти (його вне­сок у заснування Харківського університету), застосування наукових відкриттів у виробництві (у власному маєтку в с. Кручик Харківської губернії).

Славну сторінку, в історію не лише суспільно-політич­ної, а й філософської думки вписали дворянські революціонери-декабристи. За переконанням _;П. Пестеля та його однодумців В. Раєвського, М. Крюкова, філософія поклика­на сприяти революційному оновленню світу. Будучи добре обізнаними із становищем українського народу, вони об­стоювали спільність його інтересів з російським народом. Більшість декабристів поділяли матеріалістичний погляд на природу, проте у поясненні історичних явищ залиша­лись ідеалістами. Ідеї перших дворянських революціонерів ставали надбанням широкого кола освічених людей, зокре­ма завдяки публікаціям в «Украинском вестнике», «Укра­инском журнале», що видавалися Харківським універси­тетом.

Прагнення передової інтелігенції принести користь своє­му народові виявилося і у розгортанні спочатку аматорсь­кої, а згодом наукової етнографічної діяльності.

Біля витоків українського народознавства стояв видат­ний вчений-енциклопедист М. О. Максимович. Зокрема, ви­дані ним 1827 р. «Малороссійскія песни» згодом дослідни­ки назвали «золотою книгою для українства».

1834 р. Максимовича було призначено ректором новоствореного Київського університету. Автор понад 100 різ­нопланових за проблематикою праць з археології, етно­графії, фольклористики, ботаніки, філології та мовознав­ства, він розвивав матеріалістичні погляди на природу і справедливо вважається одним із перших учених-еволюціоністів у Росії.

В українській науці Максимович посідає почесне місце і як історик. Він підтримував ломоносівську теорію сло­в'янського походження Давньоруської держави, виступав за дружбу російського і українського народів, вважаючи їх близькими за історичним корінням і культурою. Макси­мович розгорнув широку діяльність по залученню аматорів ї науковців до вивчення історії та археології Києва. За його ініціативою у 1835 р. почав функціонувати Тимча­совий комітет для розшуку старожитностей, що став базою для створення 1843 р. Тимчасової комісії для розгляду дав­ніх актів. її члени — відомі історики М. Ф. Берлінський, М. І. Костомаров, М. Д. Іванишев і багато інших. Зокре­ма, вони зібрали чималий корпус першоджерел, які склали основу документальних фондів Архіву давніх актів, ство­реного 1852 р. при Київському університеті.

У формуванні історичної свідомості українців важли­ву роль відіграла п'ятитомна «История Малороссии» М. А. Маркевича, видана у 1842—1843 pp. Видатний істо­рик та етнограф започаткував новий історичний підхід до руху за приєднання до Росії, вперше в українській історіо­графії звернув увагу на соціальну несправедливість, що викликала активне незадоволення рядових козаків і селян. Позитивно висвітлюючи визвольну боротьбу народних мас під проводом К. Косинського, С. Наливайка, Т. Трясила, Б. Хмельницького, Маркевич виступав за право України на самостійний розвиток, висунувши таким чином альтернативу офіційним концепціям М. Карамзіна, М. Погодіна, М. Устрялова, які заперечували факт існування україн­ського народу та ігнорували його національні інтереси.

Загалом для розглядуваного періоду характерний потяг освічених кіл українського суспільства до історії свого краю, до розуміння великої ролі історичної свідомості у самовизначенні людини, до пошуку тих рис і прикмет, які органічно пов'язують індивіда з усією нацією.

Особливості літературного процесу. Культурне життя на Україні великою мірою визначалося розвитком літера­тури. Творчість П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, Т. Шевченка свідчила про формування нової української літератури з чітко вираженими рисами національної своєрідності. Ха­рактерною ознакою тогочасного літературного процесу бу­ло українсько-російське мовне єднання. Чимало діячів ук­раїнської культури писали і російською мовою й органіч­но ввійшли у російську культуру; росіяни І. Срезневський, М. Костомаров також писали обома мовами і зробили по­мітний внесок у духовну скарбницю українського народу. Традиція двомовності, що склалася в даний період, випли­вала не лише з причини невизнання правлячими колами права на самостійний розвиток української мови. Українські письменники, публікуючи свої твори російською мо­вою, намагалися донести до всеросійського читача якнай­більше відомостей про історію, культуру та побут свого народу.

Українська письменницька інтелігенція виступила яск­равим виразником національної самосвідомості. Насампе­ред це Т. Г. Шевченко, у творчості якого найяскравіше від­билися революційно-демократичні, національно-визвольні тенденції української культури. Оспівуючи патріотичні по­чуття, збуджуючи непримиренну ненависть до експлуата­торів як української, так і інших національностей, поет обурювався зневажливим ставленням частини вельможно­го українства до своєї рідної мови. Звертаючись до них у посланні «І мертвим, і живим...», він писав:

І Коллара читаєте

З усієї сили,

І Шафарика, і Ганка,

І в слав'янофіли

Так і претесь...

І всі мови слав'янського люду —

Всі знаєте.

А своєї Дастьбі...

Колись будем

І по-своєму глаголать.

Підкреслюючи українолюбство Шевченка, слід пам'ята­ти, що, не виявляючи любові до своєї батьківщини, не можна любити людство. У серці великого Кобзаря вміщу­валися глибокі національно-патріотичні почуття з великою любов'ю до всіх братів-слов'ян. Співець українського наро­ду не пропагував національної замкнутості. У його словах, що стали афоризмом,— «і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь» — закладене глибоке розуміння загальнолюд­ського змісту культури. Революційний демократизм Шев­ченка є найвищим досягненням суспільно-політичної думки середини XIX ст.

Суперечливість тогочасного духовного життя на Украї­ні відбилася на творчості визначного письменника, історика, мовознавця, критика і публіциста П. О. Куліша (1819— 1897). Це знане, але протягом півстоліття замовчуване ім'я нині привертає великий інтерес дослідників. Палкий при­хильник українського культурно-національного відроджен­ня, Куліш є автором численних наукових праць та худож­ніх творів, серед яких виділяються двотомна збірка істо­ричних і фольклорно-етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси» та соціально-історичний роман «Чорна рада. Хроніка 1663 року». Куліш плідно працював як поет-романтик, що проповідує просвітительські та християнські ідеали. Взагалі будь-які категоричні судження про діяль­ність Куліша, особливо тенденційні тлумачення його кон­цепції розвитку української літератури як «відрубної», не­сумісні з неоднозначністю його творчої постаті.

При всьому розмаїтті художньо-естетичних принципів (просвітницький реалізм, романтизм, критичний реалізм) усіх тодішніх письменників єднало бажання розвивати ук­раїнську літературу на національній основі, художнім сло­вом прислужитися справі формування національної самосвідомості українського народу. Освічені люди розуміли, що між ними і масою трудового населення існує велика дистанція в інтелектуальному розвитку, і тому більшість інтелігенції відчувала духовний обов'язок перед ним.

Культурно-освітні установи. Наукові та художні твори українських авторів складали загальнонародну культурну скарбницю; яка слугувала задоволенню духовних потреб співвітчизників. Проте, як відомо, не всі верстви тогочас­ного суспільства мали можливість нею користуватися. Дру­кована книжкова і журнальна продукція в основному зо­середжувалася у бібліотеках при учбових закладах та в особистих зібраннях заможних освічених осіб. У сільській місцевості переважно розповсюджувалися рукописні спис­ки найпопулярніших творів Т. Шевченка, І. Котляревсько­го, Марка Вовчка та інших письменників, а також лубочна література (так до середини XIX ст. називали різноманіт­ні вироби невисокого художнього ґатунку). Міські жителі, наприклад Києва, з кінця 30-х років дістали змогу відвідувати університетську бібліотеку, для одеситів 1830 р. відкрилася перша на Україні публічна бібліотека. Комп­лектування цих установ книгами суворо контролювалося міністерством внутрішніх справ, а з 1834 p.—міністерст­вом освіти. Великими зібраннями славилися бібліотеки Ніжинської гімназії вищих наук і Рішельєвського ліцею. Проте переважна більшість бібліотек терпіла матеріальні скрутності і не могла достатньою мірою розгорнути куль­турно-освітню роботу.

Важливою складовою культурного процесу є музейна справа, що робила тоді свої перші кроки. Завдяки накопи­ченню результатів історико-археологічних досліджень по­чали створюватися музеї старожитностей у Феодосії ,'(1810 p.), Керчі (1826), археології в Одесі (1828), а також при університетах — Харківському (1835) і Київському .(1842), картинна галерея при Ніжинському ліцеї (1845). В основному музейні експонати слугували навчальним і. науковим цілям і на той час не набули широкого загаль­нокультурного значення. Серед панівної верхівки побуту­вала мода на збирання старовинних речей, картин. Так, відомим колекціонером був В. Тарновський, що належав до великого панства і виступав у цій справі більше як ама­тор. Старшинські козацькі речі, які переважно складали його колекцію, згодом перейшли до Чернігівського земства.

Живопис. На розвиток українського образотворчого мистецтва великий вплив справляла Петербурзька академія художеств. Професійні майстри живопису, що працювали на Україні, переважно були її випускниками, зокрема вихованцями видатного російського художника К. П. Брюллова — І. М. Сошенко, Д. І. Безперчий, Т. Г. Шевченко та ін.

Випускник Петербурзької академії художеств 1845 p. К. С. Павлов відіграв важливу роль у розвитку української художньої культури. Працюючи викладачем Ніжинського ліцею та Київського університету, він багато часу віддавав малюванню. Художня творчість Павлова сприя­ла утвердженню реалістичного напряму в мистецтві. Прав­дивістю і задушевністю зображення відзначаються викона­ні ним портрети Д. С Горленка, Б. В. Лизогуб, автопортрет, а також картина «Тесляр», в якій художник досяг значної типізації образу трудівника. Психологічність його портре­тів близька до творчої манери видатних російських худож­ників О. Г. Венеціанова та В. А. Тропініна. Сам Тропінін, який протягом 20 років жив у маєтку подільського поміщи­ка Моркова, відтворював мальовничу природу України, жанрові сцени з селянського життя. Чимало художників також працювали у поміщицьких маєтках, створюючи сі­мейні портрети. Становище ж тих художників, що перебу­вали у кріпосній залежності (І. Усенко, П. Золотуха, С. Алексеев та ін.) взагалі було подібним до лакейського прислужництва. Щоб заробити на прожиття, вони часто давали уроки малювання, влаштовуючись у невеликих міс­течках.

Мальовнича українська природа надихала багатьох митців. Художники-пейзажисти М. Сажин, І. Сошенко, В. Штернберг прагнули до її найреалістичнішого відобра­ження. Нові соціальні мотиви започаткував у своїй живописній творчості Т. Шевченко, який присвятив свої полот­на, як і поетичне слово, зображенню тяжкого життя поневоленого народу («Писанка-порожка», «Катерина», «Селянська родина» та ін.). Велику майстерність виявив Шев­ченко у портретному жанрі. Ці твори відзначаються глибо­ким психологізмом, привабливою кольоровою гамою.

Архітектура. У першій половині XIX ст. на зміну пиш­ноті й розкутості українського барокко прийшов стрима­ний, академічний стиль класицизму. За забудовою міст здійснювали нагляд спеціальні комісії та комітети. Цивіль­ні споруди зводилися з урахуванням їх призначення — головною метою архітектора стало не створення зовнішньої краси, а внутрішнього комфорту (високі стелі, вентиляція, освітлення тощо).

Перехід від барокко до класицизму позначився і на плануванні міст. Обов'язково виділявся адміністративний центр із площею, па якій розміщувалися помпезні будинки урядових установ, квартали були прямокутними, компози­ції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркових ландшафтів мали відкритий характер.

Набудовувались нові міста на Півдні України і в Кри­му, заснованi наприкінці XVIII ст., — Маріуполь, Олександрівськ, Катеринослав, Миколаїв, Одеса та ін. Зокрема, в Одесі за проектом петербурзького архітектора Ж. Тома де Томона 1809 р. було споруджено перший будинок опер­ного театру. Виконаний в античному дусі театр став одні­єю з кращих оздоб Одеси. Поряд з тим відбувалася ре­конструкція старих міст Слобожанщини і Придніпров'я. Архітектурний стиль Києва у ті часи визначався відомим архітектором А. Меленським, який обіймав посаду місько­го архітектора. За його проектами споруджено пам'ятник на честь поновлення Києву Магдебурзького права, церкву на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Подолі, споруди якої потерпіли від пожежі 1812 р. У 1837—1843 pp. за проектом відомого архітектора В. Беретті збудовано приміщення Київського університету. Впо­рядковуються такі міста, як Полтава, Харків. Споруджен­ня у Полтаві монумента на честь Полтавської перемоги ;(арх. Ж. Тома де Томон) і Успенського собору в Харкові (арх. Є. Васильєв, завершив А. Тон) увічнили пам'ять про героїчну боротьбу російського та українського народів про­ти іноземних загарбників у Вітчизняній війні 1812 р.

Продовжувало розвиватися культове будівництво. У міс­тах і селах церкви зводяться не лише дерев'яні, а й з довговічнішого матеріалу. Зовнішній і внутрішній вигляд та­ких споруд відзначався пишністю, урочистістю. Майстер­ність і талант українського народу виявилися також у створенні палацово-паркової архітектури. Чимало таких унікальних ансамблів уславили безіменних народних май­стрів далеко за межами України: палац Розумовського в Батурині у живописній місцевості над Сеймом; палац Галагана у с. Сокиринцях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин; парк «Олександрія» на бере­зі Росі у Білій Церкві; знаменита «Софіївка» в Умані, на­звана на честь дружини графа Потоцького Софії, де рука­ми кріпосних без застосування будь-якої техніки були на­сипані гори, викопані пруди, збудовані гроти, тощо. Усе це разюче контрастувало з житловими умовами трудового на­роду. Домівки селян, наприклад, Середнього Подніпров'я та Півдня України були дерев'яними, глинобитними, са­манними, рідше — кам'яно-вапняними. Ті, хто не мав мож­ливості придбати будівельний матеріал, мешкали в напів­землянках. На Поліссі та в Західній Україні будувалися зрубні житла.

Дерев'яне зодчество України сягає своїм корінням часів східних слов'ян. У розглядуваний період воно вже помітно набуло національних особливостей. За стильовими рисами, конструктивною та художньою специфікою можна виділити

такі регіони: Лівобережжя із Слобожанщиною, Правобе­режжя, Полісся і Карпати. Механічне розпилювання дере­ва, що почало застосовуватися з кінця XVIII ст., сприяло розширенню дерев'яного будівництва. У народному зодче­стві втілюються риси класицизму у вигляді дерев'яних ко­лонок ґанку або вздовж стіни для підтримки даху. Споруд­ження жител з димарями замість курних хат дозволило краще оздоблювати інтер'єри — білити, розписувати фар­бами стіни. Сільська біднота нерідко проживала в хатах без будь-яких прибудов, заможніші мали дво- і трикамерні житла. Під впливом міського побуту поступово з'являють­ся нові елементи: залізні дахи, засклені вікна тощо.

Декоративно-прикладне мистецтво. Ця традиційна га­лузь народної культури здавна розвивалася на Україні. Люди завжди прагнули прикрашати своє житло, одяг, речі домашнього вжитку. Зародившись у формі індивідуальних ремісничих занять, ця галузь поступово набирала промис­лового значення і переросла у капіталістичну мануфакту­ру, згодом фабрику. В першій половині XIX ст. на Україні функціонували скляні, фарфорові й фаянсові фабрики (за­води), текстильні підприємства, багато художньо-промис­лових майстерень (згадати хоча б килимарські майстерні та фабрики на Лівобережжі, Наддніпрянщині, Волині то­що). Наприклад, у середині століття у Харкові щорічно ви­роблялося близько 25 тис. килимів і тканих вовняних попон. Поряд із промисловим розвивалося індивідуальне килимар­ство для задоволення власних потреб, виготовлення това­ру на продаж, а також як форма відбування панщини. : Мистецтвознавці вважають, що в цей період знизився

Технічний рівень виготовлення килимів (замість конопля­них або лляних ниток для основи стали використовувати менш пружні бавовняні), але своєю художньою привабли­вістю вони не поступалися виробам попередніх часів: вра­жають різноманітністю геометричні орнаменти, рослинні мотиви з введенням зображень птахів, звірів.

Високого ґатунку набула художня обробка дерева. Різьбленням прикрашалися зовнішні та внутрішні деталі житлових будинків, предмети господарського вжитку, му­зичні інструменти, транспортні засоби тощо. Чарують сво­єю фантазією та винахідливістю також витвори з кольорових металів: хрестики, ланцюжки, обручки, підвіски. Ос­таннє заняття в даний період поки розвивалося у формі домашнього кустарного ремесла.

Важливе господарське і художньо-естетичне значення мало гончарство, розвинуте-багатьма поколіннями народних митців. З давніх часів визначними осередками гончар­ства на Україні вважалися Дибинці на Київщині, Опішня на Полтавщині, Ічня на Чернігівщині, де вироблялися ках­лі, миски, горщики, макітри, іграшки тощо. Проте конку­ренція з боку фарфорових і фаянсових заводів, а також введення в ужиток зручного емальованого посуду поступо­во призводили до занепаду гончарного промислу. Славили­ся своїми виробами Баранівський і Городницький фарфо­рові заводи на Житомирщині, Волокитинський на Чернігів­щині, їхня продукція — кавові, чайні, столові сервізи, штучний посуд, предмети оздоблення інтер'єру — була доступною лише заможним верствам населення, а ство­рювалася вона працею кріпаків на поміщицьких ману­фактурах.

Характерні риси побутово-звичаєвої культури. Соціально-економічна нерівність у тогочасному суспільстві позна­чалася і на побутово-звичаєвій культурі різних верств на­селення. Сам факт особистої залежності мільйонів трудів­ників від купки багатіїв створював між ними значну со­ціальну межу. Рамки духовного розвитку експлуатованого народу були вкрай вузькими. Відсутність вільного часу і культурно-освітніх закладів, неписьменність — усе це ви­значало характер його культурного дозвілля. Шинок, а для молоді вечорниці були основним місцем спілкування і від­починку.

Важливу роль у житті тогочасного суспільства відігра­вали календарні, традиційно-побутові та церковні свята. Зокрема, культові обряди і релігійна мораль були невід'єм­ною частиною культури українського народу. Наприклад, століттями досить міцно утверджувалася традиція трима­ти ікони в хаті. їх оздоблювали рушниками з національ­ним орнаментом, різьбленням по дереву. Куточок, де зна­ходилися ікони, стояли свячена вода, гілочка верби чи бе­різки, лежали писанки, Псалтир, де відбувалися щоденні молитви, відігравав роль своєрідної домашньої церковки. Відвідання храмів, відзначення релігійних свят, виховання дітей у християнському дусі впливали на формування етич­них нормативів, сімейно-побутові взаємини, що є неодмін­ними елементами духовної культури. Такі постулати хрис­тиянської моралі, як «не вбий», «не вкради», «поважай батьків» тощо, відповідали загальнолюдським правилам співжиття.

Взагалі роль релігії та церкви в історії української культури не можна оцінювати однозначно; не слід ані пе­ребільшувати, ані «відхрещуватися» від незаперечних фактів позитивного впливу православ’я на духовне життя на­роду. Водночас очевидною є гальмуюча роль церкви у справі формування національної свідомості. Маючи вели­кі можливості впливу на маси, церква здійснювала його у відповідності з усталеною історичною практикою на осно­ві етноконфесійної специфіки культури, що призводило до ототожнювання релігійної та етнічної приналежності. Ство­рилася своєрідна схема: росіянин — православний, по­ляк — католик, татарин — мусульманин тощо.

Проте слід зазначити, що православні українці мали свої національні особливості. Зокрема, національний вплив як один із засобів виявлення духовних здібностей, потен­ціальної творчої енергії трудівників досить помітний у культовій архітектурі та живопису. Перед сучасною нау­кою стоїть завдання осмислити взаємовплив демократичної та церковної культур, зокрема в атрибутиці, ритуалах, му­зиці, літературі. Приміром, християнські апокрифічні ле­генди наклали відбиток на різні фольклорні жанри: пере­кази, казкові сюжети про Христа і святих; православна ж агіографія часто запозичувала світські сюжети і т. ін.

Музичне життя. Поетична й музична обдарованість українського народу забезпечувала високий рівень розвит­ку музично-пісенної творчості. У XIX ст. продовжували по­бутувати землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні та ін. Широкою по­пулярністю користувалися пісні-романси «їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також ство­рені на вірші Т. Шевченка «Думи мої», «Ой, одна я, од­на», «Заповіт», пісні про Богдана Хмельницького, Макси­ма Кривоноса. Із свого середовища народ висував талано­витих співців — кобзарів, лірників (Андрій Шут, Остап Вересай).

Широкого розповсюдження на Україні набули сімейне музикування, аматорські молодіжні розважальні співи. Осередками розвитку музичної культури були духовні уч­бові заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких багато уваги приділялося вивченню нотної грамоти і теорії музики. Чимало професійних музикантів діставали високу спеціальну підготовку в церковних хорах.

Слава про пісенну талановитість українців сягала Петер­бурга, де при царському дворі існувала капела хлопчиків. Навесні 1838 p. M. І. Глинка перебував на Україні з метою набору співаків. Він відвідав Київ, Чернігів, Полтаву, Хар­ків, Качанівку і визначив 19 хлопчиків і двох дорослих для зарахування до капели, Серед них був С, С Гулак-Артемовський — небіж видатного письменника П. П. Гулака-Артемовського. Згодом вія став родоначальником україн­ської національної опери.

Концертну діяльність у містах України розгортали ама­торські , і професійні колективи. Традиційними серед інте­лігенції великих міст були літературно-музичні вечори у знатних осіб; на них, зокрема, виступали М. Лисенко, Г. Квітка-Основ'яненко, М. Старицький. Влаштовувалися численні благодійні концерти. Музичне життя вирувало під час проведення великих ярмарків (контрактів), на які з'їжджалося багато поміщиків, купців із сім'ями. Зокрема, на знаменитих київських контрактах влаштовувалися теат­ральні вистави, музичні ранки, бали, маскаради.

Музика, співи міцно увійшли у повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні бу­ли найрізноманітнішими: ліричні, жартівливі, канти, ро­манси, що виконувалися соло, дуетом або хором у супро­воді бандури, скрипки, гітари, рідше фортепіано. Переваж­но — це авторські твори, що згодом поширювалися серед народу і ставали безіменними: «Там, де Ятрань круто в'є­ться», «Чи я в лузі не калина була», «Дівчино, рибчино, серденько моє» та ін. У панівному середовищі меломани поряд з українськими захоплювалися французькими, іта­лійськими піснями і романсами.

Високого рівня майстерності досягли партесні (багато­голосі) співи. У XIX ст. хорове мистецтво поступово вихо­дить за межі суто культового призначення, взагалі цер­ковна музика секуляризується. Загальнофілософський зміст канонічних образів, втілюваний у музиці, приваблю­вав до храмів чимало світських слухачів. Із великими кон­цертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії та ін. Однак, незважаючи на дав­ні історичні традиції хорового співу на Україні, у першій половині XIX ст. його розвиток гальмувався антинаціо­нальною політикою адміністрації, що надавала перевагу іноземним авторам.

Становлення професійного українського театру. Творчі здібності українського народу розкривалися також у тра­диційному театральному мистецтві, яке побутувало у фор­мі народних драм, лялькового і «живого» вертепу, інтер­медій. У XIX ст. продовжував існувати кріпацький те­атр — і не лише у поміщицьких садибах, айв містах, де заповзятливі люди перетворювали організацію вистав на комерційну справу. 1828 р. було заборонено купувати в те­атр кріпаків, але й пізніше кріпацькі актори та їх нащадки продовжували входити до складу деяких театральних труп.

Сприятливі умови для розвитку сценічного мистецтва склалися на Полтавщині, де завдяки І. Котляревському та М, Щепкіну започаткував свою історію професійний укра­їнський театр. Великі зрушення у його розвитку відбулися з постановкою у 1819 р. «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» І. Котляревського. Взагалі у процесі формуван­ня української нації театр виступав як один із важливих чинників. Національна драматургія, крім згаданих п'єс, заявила про себе творами Г. Квітки-Основ'яненка, Я. Ку­харенка, Т. Шевченка.

Поряд з тим продовжував існувати російський профе­сійний театр, що відігравав позитивну роль у вихованні ес­тетичних смаків публіки, у залученні її до кращих зразків реалістичного мистецтва. Характерним для даного періоду стало створення російсько-українських театральних труп. В українських виставах охоче брали участь М. Щепкін, Л. Млотковська, М. Рибаков, у російських — Я. Шумський, В. Капніст, К. Соленик та ін.

Розвиток національного театру особливо активізувався в 30—40-і роки. У зміцненні його реалістичних і демокра­тичних принципів важливу роль відіграв Т. Шевченко. Його драма «Назар Стодоля» (1843 р.) —одна з перших в українській драматургії, сюжет якої побудований не на побутово-любовиому, а на соціально-класовому конфлікті. Глибоке розуміння великим Кобзарем ідейно-політичної та художньо-виховної сили театру зблизило його із реформа­тором вітчизняної театральної культури М. Щепкіним. Взаємний духовний вплив двох визначних митців зміцню­вав демократичний напрям у розвитку сценічного мис­тецтва.

Схарактеризувавши основні галузі української культу­ри, слід зазначити, що у першій половині XIX ст. спостері­галося помітне посилення її органічної єдності з людиною, яка є творцем духовних цінностей і сама культурно зрос­тає у процесі цієї діяльності. Безперечно, за умов феодаль­но-кріпосницької дійсності розподіл культурних надбань мав суто класовий характер, соціальна межа між пригноб­леною масою і пануючою верхівкою створювала перепони на шляху демократизації культури. Втім, між її дворян­ськими та народними елементами існувала певна взаємо­дія, яка поглибилась у подальші періоди.

Звісно, жодна лекція не створить того емоційного від­чуття, яке виникає під час читання літературних пам'яток, відвідання музеїв, художніх виставок, театральних вистав, споглядання архітектурних витворів. Тільки за умови поєд­нання теорії з аудіовізуальним методом навчання можна розраховувати на успіх у вивченні історії культури.

Рекомендована література

Історія українського мистецтва: У 6 т. К-, 1969. Т. 4. Кн.. 1,

Історія української літератури: У 2 т. К., 1987. Т, 1.

Історія української музики: У 6 т. К., 1989, Т. 1.

Косачевская Е. М. Н. А. Маркевич. Л., 1987.

Марков П. Г. Общественно-политические и исторические взгляды М. А. Максимовича. К., 1986.

Нарис історії філософії на Україні. К., 1966.

Сухобрус Г. С. Українсько-російські фольклорні зв'язки в освітленні вітчизняної науки першої половини XIX ст. К., 1963.

Український драматичний театр: Нариси історії: У 2 т, К., 1967. Т. 1.

Шип Н. А. Русско-украинское культурное сотрудничество в XVIII — первой половине XIX в. К., 1988.

Гупан

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

15.1. Освіта в Україні.

15.2. Розвиток науки.

15.3. Здобутки нової української літератури.

Головним чинником історичного процесу в Україні у першій половині XIX ст. стало національне відродження, спер­шу у сфері культури. Проте в умовах поневолення України Ро­сійською та Австрійською імперіями розвиток української культури гальмувався колонізаторською політикою правлячих верхівок цих держав. Особливо відчутною імперська антиук­раїнська політика була в системі освіти. її характерні ознаки: класовий підхід, навчання чужою мовою і релігійне виховання при нестачі приміщень, підручників, низькій матеріальній за­безпеченості, що негативно впливало на рівень навчання і об­межувало доступ до середньої і вищої освіти більшості населення. Зокрема, на українських територіях, що перебували у складі Російської імперії, українська мова як навчальна дис­ципліна була вилучена з 1804 p., коли її заборонили. Навчан­ня здійснювалось переважно російською і польською мовами. А після придушення польського повстання 1830 року — тільки російською. На західноукраїнських землях під владою Авст­рійської імперії більшість предметів викладалася польською, німецькою і латинською мовами. І хоча після революції 1848—1849 pp. розпочалося навчання українською мовою у си­стемі початкової та середньої школи, вже у 50-х pp. обов'язко­ве вивчення української мови було скасоване.

Відповідно до попередніх «Правил народної освіти» (1803 p.), «Статуту університетів», «Статуту навчальних зак­ладів, підвідомчих університетам» (1804 р.) у Наддніпрянщині функціонували чотири типи навчальних закладів: пара­фіяльні, повітові, губернські школи (гімназії), університети.

У парафіяльних школах здобували початкову освіту від кількох місяців до року. Навчали російською мовою читанню, умінню писати, основам православної релігії, елементарних арифметичних дій. Але й таких шкіл не вистачало. На 1844 р. у Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській та Пол­тавській губерніях на кожних 713 жителів припадав лише один учень. У кінці 50-х pp. на території всіх українських зе­мель, що входили до складу Російської імперії, працювало ли­ше 1300 початкових шкіл, де навчалось 67 тис. учнів.

У повітових училищах освіту здобували переважно вихідці із заможних верств населення. Для дітей привілейованих станів у багатьох містах України, зокрема Барі, Вінниці, Не-мирові, Катеринославі, Києві, Одесі, Полтаві, Харкові, Хер­соні, Чернігові, були відкриті гімназії. Всього їх було 19, з 1828 р. навчалися в них 7 років.

Існували також приватні пансіонати, які теж давали серед­ню освіту. Доньки дворян виховувалися і здобували освіту в інститутах шляхетних дівчат, відкритих у Харкові (1812 p.), Полтаві (1817 p.), Одесі (1829 p.), Керчі (1836 р.) і Києві (1838 p.).

Між гімназіями й університетами знаходилися ліцеї. В Ук­раїні їх було три — Рішельєвський в Одесі (1817 p.), Креме­нецький на Волині (1819 р.) і Ніжинський (1820 p.), який у 1832 р. став гімназією вищих наук.

Ігнорувати потреби суспільства в освічених людях правля­ча верхівка імперії довго не могла. Тому з ініціативи місцевого дворянства, знову ж таки для заможних верств України, відкриваються університети у Харкові (1805 р.) та Києві (1834 p.). Дуже швидко університети стали всеукраїнськими центрами науки і культури. Тільки Харківський університет до середини століття підготував близько 3 тис. фахівців, 56 ви­хованців університету стали професорами і працювали у найпрестижніших навчальних закладах імперії.

Певні зміни відбулися і в системі підготовки кадрів духовенства. Зокрема, 1814 року загальноосвітню Київську акаде­мію було перетворено у вищий навчальний заклад.

На західноукраїнських землях під владою Австрії лише не­значна кількість українців могли отримати вищу і середню ос­віту. Та й початкова освіта для західних українців теж не зав­жди була доступною. Вищу освіту в Галичині здобували у Львові: університет (відкритий 1661 p.), реальна (торговельна) школа (1817 р.) і Технічна академія (1844 р.). На Закарпатті не було жодного вищого навчального закладу. На Буковині Чернівецький ліцей спеціалізувався на підготовці кадрів духо­венства. Взагалі вся система початкової освіти на західноукра­їнських землях була підпорядкована церковним властям.

Особливих перешкод імперські режими не чинили лише в системі професійної освіти. Адже від підготовлених спеціа­лістів залежав розвиток продуктивних сил господарства. Ось чому 1884 року в Чернігові було відкрито перше у Наддніпрян­щині ремісниче училище. Пізніше училища для підготовки службовців державних установ були відкриті у Полтаві і Хер­соні. В Одесі відкрили садівниче училище, у Харкові — рільниче, у Кремінці — землемірне. Професійних моряків і суднобудівельників готувало Херсонське училище торговель­ного мореплавання. У деяких містах діяли фельдшерські учи­лища.

Певних успіхів у цей період досягла наука. Осередками на­уково-дослідної діяльності в Україні були вищі навчальні зак­лади, державні установи, громадські фахові товариства. Нау­кові дослідження здійснювали деякі заможні поміщики, що не обіймали державних посад.

У зв'язку з тим, що імперські уряди прихильно ставилися до природничих наук, в Україні сформувалися харківський і київський наукові центри з астрономії, математики, фізики, хімії, агрономії, ботаніки, геології, географії, лісівництва, зооветеринарії, метеорології, гідрогеології, медицини тощо. Зок­рема, далеко за межами України були відомі харківські мате­матики Тимофій Осиповський і Михайло Остроградський. Тритомна праця професора Харківського університету Т. Осиповського «Курс математики» декілька десятиріч використо­вувалась як підручник для вищих навчальних закладів. Його учень М. Остроградський здійснив вагомий внесок у розробку , проблем математичного аналізу, був обраний академіком Пе­тербурзької Академії наук. Великим попитом користувався двотомний навчальний посібник для студентів «Основи ботані­ки» вченого-енциклопедиста, першого ректора Київського уні­верситету Михайла Максимовича. Йому належало понад 1000 праць з різних наукових проблем. А сам він вважається одним з перших вітчизняних вчених-еволюціоністів.

Загалом для даного періоду характерним було посилення інтересу освічених кіл українського суспільства до минулого, до своїх витоків, до розуміння великої ролі історичної свідо­мості у самовизначенні людини, до пошуку всього того, що органічно пов'язує індивіда з нацією.

Як історик М. Максимович виступав проти норманської те­орії походження Русі, став першим дослідником Коліївщини — народного повстання на Правобережжі у 1768 р. Йому нале­жить провідна роль у створенні в 1835 р. Тимчасового комітету для розшуку старожитностей, що став базою сформованої у 1843 р. Тимчасової комісії для розгляду давніх актів. її члени — М. Берлинський, М. Костомаров та інші відомі історики у 1852 р. при Київському університеті створили Центральний архів давніх актів, де було зібрано багато цінних документів з історії України.

Чимало документів про запорозьке козацтво було зібрано й опубліковано Аполлоном Скальковським. Вагоме значення в історіографії Запорожжя має його праця «История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского» (1841 р.).

Істотну роль у формуванні історичної свідомості українців відіграла п'ятитомна «Історія Малоросії» (1842-1843 pp.). Її автор, видатний історик та етнограф Микола Маркевич, про­довжив кращі традиції у висвітленні вітчизняної історії, запо­чатковані «Історією русів».

Українські історики М. Маркевич, М. Костомаров, П. Ку­ліш протиставили великодержавним російським історичним

концепціям М. Карамзіна, М. Погодіна, М. Устрялова, які за­перечували факт існування українського народу, ігнорували його національні інтереси, альтернативні — самобутність істо­ричного розвитку України, право її народу на самостійний роз­виток.

Чимало праць з історії давньоруської мови видав Ізмаїл Срезнєвський, який очолював кафедру слов'янознавства Хар­ківського університету. Як і М. Максимович, І. Срезнєвський спростував у своїх працях твердження вчених великодержав­ної Росії та Польщі, що нібито українська мова не окрема мо­ва, а діалект російської чи польської.

Визначальну роль у завершенні процесу становлення сучас­ної української літературної мови належить І. Котляревсько­му, Г. Квітці-Основ'яненку, П. Гулаку-Артемовському, Є. Гре­бінці, М. Шашкевичу, Т. Шевченку.

Культурне життя в Україні значною мірою було пов'язане з розвитком літератури. Зачинателем нової української літера­тури з чітко вираженими рисами національної свідомості став автор безсмертної «Енеїди» І. Котляревський. Суперечливість тогочасного духовного життя в Україні відбилася на творчості визначного письменника, історика, мовознавця і публіциста П. Куліша. У своїх численних наукових і художніх творах він як палкий прихильник українського культурно-національного відродження проповідував просвітительські та християнські ідеали. Разом з тим усі названі поети і письменники виступали яскравими виразниками національної самосвідомості.

Найважливішою подією в літературному житті стало ви­дання «Кобзаря» (1840 p.) T. Шевченка. Його поезія підняла український народ на новий щабель духовного розвитку, на­ціонального самоусвідомлення.

Значну роль у розвитку національної культури відіграли культурно-освітні установи: бібліотеки, друкарні, музеї, теат­ри тощо. Перша в Україні публічна бібліотека була відкрита в Одесі у 1830 р. З кінця 30-х pp. стали користуватися книгами університетської бібліотеки жителі Києва. Великими зібрання­ми славились бібліотеки Ніжинської гімназії вищих наук і Рішельєвського ліцею.

Навчальним і науковим цілям слугували створені музеї старожитностей у Феодосії (1840 p.), Керчі (1826 p.), археології в Одесі (1828 p.), а також при Харківському (1835 р.) і Київському (1842 p.) університетах, картинна галерея при Ніжинсько­му ліцеї (1845 p.).

Театральне мистецтво існувало у формі народних драм, лялькового і «живого» вертепу, інтермедій. Продовжував існу­вати кріпацький театр. Перший професійний український те­атр був започаткований у Полтаві І. Котляревським та М. Щепкіним. У 1819 р. тут були поставлені «Наталка Полтав­ка» і «Москаль-чарівник» І. Котляревського. Крім п'єс І. Кот­ляревського, національна драматургія заявила про себе твора­ми Г. Квітки-Основ'яненка, Я. Кухаренка, Т. Шевченка. Театральні колективи знайомили глядача і з шедеврами світо­вої драматургії.

Одночасно в Україні продовжував існувати російський про­фесійний театр. Характерним для цього періоду стало створен­ня змішаних труп. Так, в українських виставах брали участь М. Щепкін, М. Рибаков, Л. Молотковська та інші російські ак­тори, у російських — Я. Шумський, В. Капніст, К. Сомник.

У великих містах Наддніпрянщини для постійних теат­ральних вистав були побудовані у стилі античної архітектури будинки театрів. Вони стали окрасою Києва (архітектор А. Меленський) та Одеси (архітектор Ж. Тома де Томон).

В Західній Україні перші аматорські трупи виникли напе­редодні революції 1848 р. У їхньому репертуарі переважали п'єси І. Котляревського і Г. Квітки-Основ'яненка, а також місцевих авторів М. Устияновича, С. Петрушевича, О. Духновича. За патріотизм, національну та соціальну спрямованість австрійські власті нерідко забороняли вистави українських те­атральних колективів.

У музичному мистецтві культурні традиції минулого дбай­ливо зберігали і передавали кобзарі, бандуристи, лірники. Найвідоміші з них — Остап Вересай, Іван Крюковський, Андрій Шут. Популярними були пісні-романси «їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Т. Шевченка «Думи мої», «Заповіт». В той же час почи­нається розвиток української симфонічної музики. Високого рівня досягло хорове мистецтво.

Важливу роль у житті тогочасного українського суспіль­ства відіграли календарні традиційно-побутові та церковні свя­та, які стали невід'ємною частиною національної культури.

Твори масового декоративно-прикладного мистецтва, як і раніше, створювало селянство. Саме його естетичні уподо­бання, обряди, звичаї, світоглядні уявлення, моральні норми визначали той образ українського народу, який вражав і за­хоплював багатьох іноземців, які відвідували Україну і зму­шені були впевнюватися, що українці — окремий народ.

Високого рівня досягла творчість майстрів гончарного мис­тецтва, художнього скла, килимарства і ткацтва, художньої різьби по дереву тощо. Поступово ці галузі набували промисло­вого значення і переростали у капіталістичну мануфактуру, згодом фабрику. Хоча при цьому дещо знизився технічний рівень виготовлених предметів, але вони залишалися худож­ньо привабливими і не поступалися виробам попередніх часів.

Отже, протягом першої половини XIX ст. у культурному житті України відбулися значні зрушення. Вони охопили перш за все освіту на всіх її рівнях, від початкової школи до університетів. Розвиток освіти, особливо професійної, відбу­вався згідно з потребами часу і суспільства. Вагомих здобутків досягла українська наука, зокрема історична. Плідно працю­вали М. Костомаров, П. Куліш, М. Максимович. У цей період завершився процес становлення сучасної української літера­турної мови, на культурному небосхилі зіркою першої величи­ни засяяло ім'я Т. Г. Шевченка. Українська творча інтеліген­ція здійснила вагомий внесок у розвиток національної свідомості свого народу.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

19.1. Стан освіти і науки.

19.2. Здобутки художньої літератури.

19.3. Розвиток мистецтва.

Розвитку української культури цього періоду сприяли ре­форми 60—70-х pp. XIX ст. і бурхливий розвиток капіталістич­них відносин. Але водночас перебування українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій зумовило регіо­нальні особливості розвитку їхньої культури, а насаджування монархічної, клерикальної ідеології, соціальне гноблення, нехтування політичними і національними правами українсь­кого народу негативно впливали на стан і розвиток культури.

Особливо яскраво така політика проявилася в галузі освіти. На рубежі 60-х pp. демократична молодь почала організову­вати недільні школи для селян, робітників і ремісників. У 1862 р. їх діяло в Україні 115. Навчання в багатьох з них ве­лося українською мовою за розширеною програмою з гумані­тарних і природознавчих дисциплін, були видані навчальні по­сібники, в тому числі «Букварь южнорусский» Т. Шевченка. Проте за царським указом від 10 червня 1862 р. недільні школи були ліквідовані, багатьох організаторів і викладачів заарештовано. Тільки на початку 70-х pp. знову пожвавлюєть­ся культурно-освітнє життя, що в значній мірі пов'язане з діяльністю земств. Саме вони збільшили асигнування на будів­ництво шкіл. У період з 1871 по 1895 р. асигнування зросли в 6 разів. Як наслідок у 1897 р. тільки у Східній Україні існува­ло близько 17 тис. початкових шкіл усіх типів. На жаль, на­вчанням вони охоплювали тільки третину дітей. Через скрутне матеріальне становище діти незаможних верств населення до­сить часто змушені були кидати навчання. Тому наприкінці 90-х pp. у різних губерніях України відсоток письменних ко­ливався від 15,5 до 27,9.

Основними середніми освітніми закладами залишалися гімназії. Наприкінці XIX ст. тільки у Східній Україні діяло 129 гімназій і 19 реальних училищ, де навчались переважно представники заможних верств.

Політика репресій царизму (Валуєвський циркуляр 1863 p., Емський указ Олександра II у 1876 р.) не послабили прогресив­них тенденцій у галузі освіти. У 70—90-х pp. відкриваються нові вищі навчальні заклади, зокрема Новоросійський універ­ситет в Одесі (1865 p.), Ніжинський історико-філологічний інститут, створений на базі місцевого ліцею, Харківський вете­ринарний інститут, Південноросійський технологічний інсти­тут у Харкові, Київський політехнічний інститут, Вище гірни­че училище у Катеринославі. Якщо в трьох університетах Наддніпрянщини навчалось у 1865 р. 1200 студентів, то в сере­дині 90-х років — понад 4 тисячі.

Певних здобутків у галузі освіти було досягнуто і на захід­ноукраїнських землях. Тут теж були відкриті вищі навчальні заклади: Чернівецький університет (1875 p.), Львівський по­літехнічний інститут і Академія ветеринарної медицини. З 1896 р. запроваджувалось обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років. Але разом з тим австро-угорський уряд фак­тично продовжував політику полонізації Східної Галичини, мадяризації Закарпаття, румунізації Північної Буковини. У 1897 р. 80% учнів середніх шкіл Галичини становили поля­ки і тільки 16% — українці. Переважна більшість населення Австрійської України залишалась неписьменною.

Розвиток науки в Україні відбувався переважно в універси­тетах і спеціальних вищих навчальних закладах. Він гальму­вався імперськими урядами, які недостатньо асигнували кош­ти на наукові дослідження, не дбали про впровадження наукових розробок у господарство, підозріло ставилися до про­гресивних вчених, ідеологізували суспільні науки. І все ж дру­га половина XIX ст. знаменна значним пожвавленням в усіх галузях наукової творчості.

Новим явищем було виникнення численних наукових товариств. Зокрема, при Київському університеті виникли фізико-математичне, психіатричне, акушерсько-гінекологічне, това­риство дослідників природи, історичне Нестора-літописця та інші товариства. При Новоросійському університеті організу­валися товариства природодослідників, історико-філологічне та інші. Наукові товариства плідно працювали при Харків­ському університеті, Ніжинському історико-філологічному інституті та інших вищих навчальних закладах. У Львові в 1873 р. було створене Літературно-наукове товариство ім. Та­раса Шевченка, яке у 1892 р. перейменували в Наукове това­риство ім. Тараса Шевченка (НТШ). В товаристві існували провідні наукові секції — історико-філософська, філологічна, математично-природничо-медична, а також археографічна, бібліотечна, етнографічна, правова, статистична та ін. Визнач­ним був вплив М. Грушевського, який очолив його роботу з 1897 р. До речі, усі товариства видавали свої періодичні орга­ни, які читали не лише науковці, а й громадськість.

В університетах працювало чимало талановитих вчених: за­відуючий кафедрою техніки Харківського університету О. Ля­пунов створив загальну теорію сталості руху, там же працював відомий фахівець у галузі математичного аналізу й механіки В. Імшенецький. 40 років читав різні курси математики у Ки­ївському університеті М. Ващенко-Захарченко. Ним були ство­рені підручники, за якими навчалося багато поколінь. По­мітний слід в університеті залишили математики В. Єрмаков, І. Рахманінов, Г. Суслов. У Новоросійському університеті тво­рили відомі математики С. Сабінін, С. Ярошенко, І. Тимченко.

З 1865 по 1890 р. кафедру фізики Київського університету очолював М. Авенаріус, який став засновником однієї з пер­ших наукових шкіл з молекулярної фізики. Ґрунтовний аналіз основних понять термодинаміки зробив М. Шіллер, який очо­лював створену вперше в Україні кафедру теоретичної фізики. Один з піонерів рентгенографії та рентгенології М. Пильчиков працював у Харківському університеті.

Піднесенню геологічної науки в Україні сприяла Київська школа геологів К. Феофідактова, з якої вийшли відомі нау­ковці П. Армашевський, В. Тарасенко, П. Тутковський.

Серед хіміків Київського університету було багато оригі­нальних вчених: М. Каяндер, Я. Михайленко, М. Бунге, П. Алексеев, І. Борщов, Ф. Шведов.

Багатогранною була діяльність М. Бекетова — завідуючого кафедрою університету та А. Краснова — завідуючого першої в Україні кафедри фізичної географії в цьому ж університеті.

Інтенсивно розвивалася в Україні біологічна наука. У 1886 р. І. Мечников та М. Гамалія заснували в Одесі першу вітчизняну і другу в світі бактеріологічну станцію. Працюючи у Пастерівському інституті в Парижі, І. Мечников був удостоє­ний найвищої світової нагороди — Нобелівської премії.

Значні зрушення відбулися в історичній науці. Розшири­лась її джерельна база, зріс обсяг друкованої продукції, поси­лився інтерес до історії України. Велику цінність для вивчен­ня історії українського народу становили видання «Архива Юго-Западной России» — збірника історичних документів і літературних пам'яток Правобережної і Західної України XIV-XVIII ст. та 15-томні «Акты Южной и Западной Руси», опубліковані в Петербурзі у 1863-1892 pp.

Об'єктивно намагались висвітлювати історію України, ко­зацтва, походження українського народу М. Костомаров, О. Лазаревський, В. Іконников, В. Антонович, Д. Багалій, О. Левицький та інші.

Серед видатних вчених були економісти М. Зібер і М. Туган-Барановський, правознавець О. Кістяківський.

Жорстокі національні утиски, переслідування української мови ускладнили розвиток філологічних наук, але не зупини­ли прогрес українського мовознавства, яке досягло нових вер­шин. Чимало зробили для дослідження лексикографії вчені-філологи П. Житецький, О. Потебня, Ф. Міщенко, М. Дашкевич, М. Петров, І. Франко, П. Чубинський, М. Сумцов, М. Драгома­нов, Б. Грінченко, А. Кримський та багато інших.

Розвиток літературної мови, її словникового фонду найбіль­ше завдячує класичній художній літературі. Про значні її ус­піхи у другій половині XIX ст. свідчить творчість Т. Шевченка та І. Франка. Загалом, у цей період повної зрілості досягли всі її жанри — проза, поезія, драматургія, публіцистика тощо. Розширилася і тематика літературних творів.

Розвиткові національної літератури сприяв журнал «Основа» (1861-1862 pp.) Чимало письменників Східної України друкували свої твори у періодичних виданнях на західноукра­їнських землях — «Вечорницях», «Меті», «Правді», «Зорі». Консолідації літературних сил України сприяли альманахи «Рада», «Степ», «Складка» та ін. Популярності на той час набули видатні західноукраїнські письменники В. Стефаник, О, Кобилянська та ін.

Письменниця Марко Вовчок (Марія Вілінська), яка пред­ставляла демократичний напрям в українській літературі, у своїх творах засуджувала кріпосний лад, зображувала бороть­бу народу проти гнобителів, іноземних загарбників, розкрива­ла образи простих людей.

В алегоричній формі відтворював безправне становище се­лян, свавілля і паразитизм поміщиків, буржуазії, чиновників видатний байкар Л. Глібов. Популярними стали його ліричні поезії для дітей. Перший зразок реалістичного соціально-побу­тового роману тогочасного життя («Люборацькі») створив та­лановитий письменник-різночинець А. Свидницький. Широ­кої популярності набули твори С. Руданського: «Повій, вітре, на Вкраїну», «Ти не моя», «Над колискою», «Гей, бики!», «Не­хай гнеться лоза», «Не кидай мене» та інші. Славу поетові принесли його гумористично-сатиричні вірші — співомовки.

У 1863 р. відомий етнограф і фольклорист П. Чубинський на­писав славетний вірш «Ще не вмерла Україна». Покладений на музику М. Вербицьким, він став національним гімном України.

У 70—90-х pp. у літературу ввійшла нова плеяда таланови­тих письменників: І. Нечуй-Левицький («Микола Джеря», «Кайдашева сім'я», «Бурлачка», «Маруся Богуславка»), П. Мирний (П. Руденко) («Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», «Лихі люди», «Голодна воля»), П. Грабовський («Пролісок», «З півночі», «Кобза»), І. Манжура («Степові ду­ми та співи», «Над Дніпром»), М. Коцюбинський («Дорогою ціною», «Для загального добра»), Леся Українка (Л. Косач-Квітка) («Досвітні вогні», «Без надії сподіваюсь», «Товаришці на спомин», «Слово, чому ти не твердая криця»). Заслуговує на увагу творчість Б. Грінченка («Під сільською стріхою», «Со­нячний промінь», «Під тихими вербами»).

Вагомий внесок у розвиток української літератури зробили письменники П. Куліш, О. Кониський, Олена Пчілка, Д. Мордовець, західноукраїнські літератори М. Павлик, Н. Кобринська, С. Ковалів, Т. Бордуляк, С. Ярошинська, Ю. Федькович та інші.

У 70-90-х pp. у Східній Галичині розцвів багатогранний та­лант письменника, вченого, громадсько-політичного діяча І. Франка. Його творчість — унікальне явище не тільки укра­їнської, а й світової культури. Він створив класичні зразки гро­мадської, філософської та інтимної лірики («З вершин і низин», «Зів'яле листя», «Із днів журби»), змалював величні образи борців («Каменярі», «Гімн», «Товаришам із тюрми»). Особливе місце у його творчості посів бориславський цикл («Ріпник», «На роботі», «Борислав сміється»), де відтворена історія первіс­ного капіталістичного нагромадження, жорстока експлуатація робітників підприємцями, перші робітничі виступи.

Значним творчим доробком відзначилась і драматургія. Ба­гатогранним був талант письменника і драматурга М. Старицького («Тарас Бульба», «За двома зайцями»), М. Кропивницького («Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук»), І. Карпенка-Карого (Тобілевича) («Бурлака», «Сто ти­сяч», «Хазяїн», «Мартин Боруля»). Ці зразки соціально-побу­тової драми і сатиричної комедії актуальні й сьогодні.

Видатним майстром драматургії був І. Франко. У його дра­матичних творах «Украдене щастя», «Учитель», «Кам'яна ду­ша» відображені картини народного життя, суспільні процеси, що відбувалися на західноукраїнських землях.

Незважаючи на заборони та утиски імперських урядів, зро­сійщення на сході і онімечення та полонізацію на заході, ус­пішно відбувався процес становлення театрального мистецтва. У другій половині XIX ст. український театр зміцнів. Перша українська професійна трупа в Галичині виникла у 1867 р. у Львові при товаристві «Руська бесіда». Створив і очолив її О. Бачинський. Першу на Лівобережній Україні українську професійну трупу з участю М. Заньковецької, І. Бурлака, М. Садовського, Н. Жаркової, А. Максимовича сформував 1882 року в Єлизаветграді відомий драматург, автор майже 50 п'єс М. Кропивницький. Через рік трупу очолив таланови­тий драматург і письменник М. Старицький, а М. Кропивниць­кий залишився режисером і актором. 1885 року трупа, яка на­лічувала близько 100 акторів, розділилася на дві. Одну очолив М. Кропивницький, а другу — М. Старицький.

Пізніше виникло ще декілька професійних колективів, се­ред яких високою майстерністю славилася трупа І. Карпенка-Карого. Славу українському театру принесли актори М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, А. Максимович, Г. Борисоглібська.

У 80-90-х рр. в Україні діяло також декілька десятків українсько-російських труп, сезонні російські колективи. У 1891 р. в Києві був організований перший постійний російський театр М. Соловцова.

Українські драматичні колективи сприяли піднесенню му­зичної культури, бо широко пропагували народну пісню, музи­ку, ставили оперні спектаклі. Та й самі керівники колективів були досить обдарованими і музично освіченими людьми. Зок­рема, М. Кропивницький сам був співаком і композитором. Широку популярність здобули його пісні «Соловейко», «Де ти бродиш, моя доле».

Славетний співак С. Гулак-Артемовський створив першу ук­раїнську оперу «Запорожець за Дунаєм» (1863 p.). Популярними були «Вечорниці» П. Ніщинського, опера «Катерина» на текст однойменної поеми Т. Шевченка композитора М. Аркаса, опера «Мазепа» за поемою О. Пушкіна «Полтава» П. Сокальського.

Цілу епоху в музичному житті посідає талановитий компо­зитор М. Лисенко, який обробив понад 600 зразків українського музичного фольклору. Він створив оперу «Тарас Бульба», драми «Різдвяна ніч», «Утоплена» та багато інших опер, хорів, дуетів, написав музику до п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка».

Великою популярністю на західноукраїнських землях ко­ристувалася музика М. Вербицького, І. Лавровського, А. Вахнянина, Д. Січинського та інших композиторів.

Розвиткові образотворчого мистецтва в Україні сприяли об'­єднання художників: Товариство художніх виставок у Києві, Товариство південноросійських художників в Одесі, Товари­ство харківських художників. Помітну роль відіграли відкриті в Одесі, Харкові і Києві художні школи (згодом училища).

Серед художників-передвижників одним з найбільш відо­мих майстрів пейзажу та історичного жанру став українець С. Васильківський. Популярності набули його пейзажні полот­на «Степ на Україні», «Козача левада», «Ранок», «Ромоданський шлях» і твори на історичну тематику «Козачий пікет», «Сторожі запорозьких вольностей».

Шевченківські традиції у живопису продовжували Л. Жемчужников, І. Соколов, К. Трутовський, М. Пимоненко, які створили визначні мистецькі твори. Так, майстер побутового жанру М. Пимоненко уславився полотнами «Святочне ворожі­ння», «Проводи рекрутів», «Свати», «Сінокіс».

Українська тема посіла чільне місце у творчості російських художників О. Ківшенка, В. Орловського, А. Куїнджі, братів Володимира та Костянтина Маковських. Особливе місце належить І. Рєпіну. Визначним явищем вітчизняного історичного жанру стало його полотно «Запорожці пишуть листа турецькому султану», яке надовго визначило шляхи подальших по­шуків українських митців.

Для творчості західноукраїнських майстрів пензля досить характерним був вплив європейських академічних традицій. Але поступово відбулося становлення західноукраїнської реалістичної школи. її зачинателями стали К. Устиянович та Т. Копистинський. Заслужену славу здобули полотна К. Устияновича «Бойківська пара», «Гуцулка біля джерела», «Шевченко на засланні» і Т. Копистинського «Гуцул з Липовиці», «В се­лянській хаті», «Погорільці». Наприкінці XIX ст. розпочав свою діяльність видатний живописець І. Труш. Високі здобутки живописного мистецтва на Буковині пов'язані з іменами Ю. Пігуляка, М. Івасюка, а на Закарпатті — Г. Рошковича.

В архітектурі переважав еклектизм — суміш елементів різних стилів. Так, у Києві були споруджені будинки Міської думи (архітектор О. Шілле), готелю «Континенталь», політех­нічного інституту, першої гімназії (архітектор О. Беретті), те­атру Соловцова, оперного театру (архітектор В. Шреттер), Володимирського собору (архітектори І. Штром, П. Спарро, О. Беретті). У Харкові за проектом О. Бекетова були збудовані комерційне училище і земельний банк. В Одесі, окрім оперно­го театру, побудованого раніше, з'явився будинок Нової біржі (архітектор О. Бернардацці), у Львові — будинки Політехніч­ного інституту (архітектор Ю. Захарович), Галицького крайо­вого сейму (архітектор Ю. Гохбергер), оперного театру (архі­тектор 3. Горголевський), у Чернівцях — будинок резиденції митрополита Буковини (архітектор Й. Главка), на Закар­патті — мисливський палац графів Шенборнів.

Отже, культура України у другій половині XIX ст. зробила подальший крок уперед. Значних змін зазнала освіта. Збільшилася загальна кількість шкіл, з'явилися нові типи на­вчальних закладів, а університети та інститути стали не тільки освітянськими, а й науковими осередками. Науковці України зробили помітний внесок у світову наукову скарбницю. Незва­жаючи на жорстокий національний гніт, українське мистецтво досягло вагомих здобутків.

Коваленко

Доля України за нових часів.

Утративши вільність, автономію, всі свої виборні уряди й суди,, свої права, навіть свою інтелігенцію й освіту, народ Український зберігав великі скарби в своїй устній словесности (піснях, думах, перека­зах), у своїх звичаях та обрядах. Так багато гарних народних пісень не має ні один народ у Європі (окрім хіба Сербів). У тому багацтві зберігалися думки й надії народні, згадки про його славу й нещастя. Сліпі кобзарі, бандуристи, ходили по селах і співали історичні пісні - д у м и, в яких росказано й оплакано нашу старовину: про боротьбу з Татарами, Турками, Ляхами; про лиху неволю в Туреччині; про "дуків-срібляників (багатирів, панів), що за ними ніде бідному козакові стати й коня попасти", про бідну удову та її синів і т.и. Уряд намагався викоренити кобзарів, щоб їх не було, велів чинити їм усякі утиски, а проте кобзарі зосталися й досі. У другій половині XIX ст. уславився був кобзарь Остав Вересай, од його записано багато дум та пісень. Жив він у Прилуцькому повіті, на Полтавщині.

З усіх скарбів, найцінніший, який зостався народові - се його слово; воно не дало зовсім загинути народові, воно спасло його.

У Московщині здавна подобалися наші пісні. Ще в XVIII ст. в пісенниках, видаваних у Московщині, містилися й пісні українські. Також у грамотіїв було не мало записаних українських віршів, напр. у школярів відомі були вірші на Великдень і т. и. Скоро появилася ціла книга, писана гарною народньою мовою - "Енеїда" Івана Котля­ревського.

Котляревський народився й зріс у Полтаві, вчився в семинарії, а потім служив у війську. Сам він належав до тих дрібних панів, що їх так багато зосталося в Гетьманщині. Поміж ними довше зберігалися народні звичаї й мова, ніж поміж великими панами. За молодих літ написав він жартовливу книгу, на зразок жартовливих переробок давньої латинської поеми про Енея та про його земляків-Троянців. Котляревський у своїй "Пере­лицьованій Енеїді" змалював тих Троянців наче Запорожців, з їх звичаями й життєм. Се була перша книга, писана доброю народньою мовою, що малю­вала широкі картини народнього життя.

Книга ся дуже подобалася грамотіям, вони її охоче переписували, аж поки один пан-українець видав її друком у Петербурзі р. 1798. Від того року ми рахуємо тепер початок нової української літератури, початок відрождення України.

Котляревський, покинувши службу військову, осе­лився в рідній Полтаві, служив там доглядачем дому для виховання дітей незаможніх панів та попечите­лем "богоугодного заведеній". Був він у гарних відносинах з "Малороссійським генерал-губернато­ром", князем Рєпніним, що ставився дуже прихильно до Українців. Рєпнін намагався, на скільки ставало його сили, полегчити долю селян-кріпаків і особливо козаків; навіть бажав повернути козакам хоч трохи давніх прав, завести знов лад військовий козацький; та царське правительство на те не згодилося, та й свої українські пани не вхваляли замірів Рєпніна. Був тоді міністром Кочубей, родом українець. Він спиняв заміри Рєпніна, родом чужого для України, але більше прихильного до неї, ніж Кочубей.

Під захистом Рєпніна, Котляревський написав і поставив на сцені два твори драматичні (для театру): "Наталка-Полтавка" та "Москаль-Чарівник" (1819 p.). Сі твори також дуже сподобалися людям, і з їх починається історія нашого театру. Котляревський у своїх творах, малюючи наше життє, вступався за простих, убогих людей, показав багацтво народньої душі, а разом з тим виявив красу нашої пісні й мови. "Мужицька правда єсть колюча, а панська на всі боки гнуча", - казав він, Писання Котляревського мусіли звернути увагу освічених людей на долю пригніченого народу. Література українська з самого початку стала в обороні інтересів простих трудящих людей, - стала демократичною.

У той же час написана й видана була перша велика історія України (лід назвою "Исторія Малой Россїй") Дм.Бантиша-Каменського, якому помагав той же князь Рєпнін. Перша граматика української мови (Павловського) видана була року 1818.

У ті часи (з кінця XVIII ст.) освічені люди у західній Європі почали звертати більшу увагу на своє народне життє, на все те, що зберігалося в житті простих селян, - сподіваючися знайти там нові міцніші підвалини для літератури й культури. Думки сі -зайшли й до нас і помогли швидче взятися до такої ж праці серед нашого народу. Народи, що довгий час жили позиченою культурою, або зоста­валися під гнітом чужинців, - почали прокидатися, визволятися. Так, визволялися Німці з під впливу Французів; визволялися з турецької неволі Греки, Серби; починалось відрожденнє иньших пригнічених народів. Під впливом тих подій відновлювалася і в нас думка про культурне визволеннє нашого народу, а перш за все освічені люди мусіли близше придивитися до життя свого народу, узнати його думки, звичаї і т.и.

Скоро знайшлись у нас люде, що почали запи­сувати народні пісні та думи й видавати їх. Збірав пісні й сам Котляревський, частину їх повставляв у свої твори драматичні. Перший збірник пісень надруковано р. 1819 (князя Цертелєва); потім появилися збірники Максимовича, Лукашевича, Срезневського, Метлинського.

Поміж українськими патріотами появилася того ж часу рукописна книга "Исторія Русовъ", себто України; у їй наша старовина малювалася блискуче і принадно. Книжкою сією захоплювалися тоді щирі прихильники й оборонці України, аж поки дальші та певніші досліди наукові показали, що в тій книзі не мало вигадок, що наша старовина там прикра­шена, або, як то кажуть, ідеалізована.

У Харкові р. 1805 відкрито вищу школу, університет, - відкрито заходами самих тамошніх освічених людей, і се значно посунуло наперед справу освіти в Слобожанщині та й по всій лівобічній Україні. Тая освіта була не наша, а російська, бо вже панство було в значній мірі помосковлене. Отже в Харкові знайшли притулок і перші українські вчені та письменники: професор Петро Гулак-Артемовський, що писав добрі, здебільшого жартовливі, вірші; Грицько К в і т к а, що прозвав себе Основ'яненком, - він писав дуже гарні повісти з життя селян, твори драматичні і поради про справи хазяйські та громадські. Там же в Харькові видавалися часописи мовами російською та українською, також збірники, або альманахи. Тоді виступили в Українському письменстві: молодий учений у Харькові Микола Костомаров, що замолоду писав драми та вірші й збірав пісні; Євген Гребінка, родом з Полтавщини, що понапи­сував гарні байки чи приказки; Левко Б о р о в и к о в с ь к и й, що вчився в Харькові й писав байки та віршові переклади з російського; були й иньші.

Так потроху вироблялася національна свідомість серед української інтелігенції, серед того ладу в державі, що намагався затерти всяку свідомість і всякі згадки Українців про те, "хто ми? чиї сини? яких батьків?"

Та увесь той рух у нас довго ще був млявий, не широкий. Мало було людей, що хотіли і вміли взятися до праці на рідній ниві.

Скоро залунав могучий голос Тараса Шевченка, а його думками, бажаннями й надіями жили потім нові покоління.

XVIII.

Т. Шевченко і праця освічених Українців.

Тарас Шевченко народився в селі Моринцях, Звенигородського повіту, Київської губ. (р. 1814), в убогій сем'ї кріпака. Зростав у нужді та в неволі, терпів знущання, зостався малим сиротою, попиха­чем; пас вівці та свині, спитувався вчитись письма у п'яного дяка, ходив і до маляра вчитися малювати, та скрізь йому не щастило. Пан узяв його до себе в покої за "козачка" до послуг домашніх. Помітивши, що хлопець має дотепність у малярстві, пан віддав його до маляра, попереду в Варшаві, а потім у Петербурзі, щоб то був панові свій маляр. У Петербурзі стрів молодого Тараса земляк його Сошенко, познайомив з другими земляками, -письменником Гребінкою та иньшими. Придивившись до Тараса, який він дотепний парубок, вони змовилися викупити його від пана. Добрі люди (художник Брюлов, поет Жуковський та и.) помогли, і Тараса викуплено за 2500 руб.

Прийняли Тараса вчитися до академії художеств, і він пильно заходився вчитись. Воля дала душі Тарасовій крила, в тій душі з новою силою прокинулися згадки про милу Україну, про її старовину. Почав він складати пісні. Як прочитали ті пісні земляки, то побачили, що ніколи ще ніхто не писав так гарно по-українському. Року 1840 вийшов перший "Кобзарь". Як тільки дійшла ся книжка на Україну, то молоді освічені Українці дуже зраділи: тепер вони бачили, як голосно залунало рідне слово. Скоро Шевченко написав і видав нову книжку - поему "Гайдамаки", про повстаннє людей проти панів за часів Польщі. Скінчивши науку, Тарас поїхав на Україну. Тут його стріли й вітали з великою пошаною, як нового пророка та співця народного визволення. Гостював він більше на лівім боці, у Гетьманщині, бо тут було не мало освічених Українців, а на тім (правім) боці зоставалися в панській неволі його брати і сестри, пани ж там були здебільшого з Поляків.

Перші українські письменники, хоч писали иноді й дуже добрі твори, не здобули для українського слова великої поваги й сили. Вони або описували старовину, або народні звичаї, або просто смішили читачів, ідучи слідом за "Енеїдою". Найбільше тодішнє лихо - неволю кріпацьку, - вони обминали, - трохи через цензуру, а то й через те, що сами були здебільшого з панів і мали кріпаків. Шевченко ж сам вийшов з-поміж зневоленого люду й через те став заступником усіх зневолених братів своїх. У гарячих піснях Шевченко проклинав рабство, кликав до боротьби за волю, радив панам схаменутись, поки ще не пізно, поки народ сам не взявся скинути ярмо й помститися.

У Київі, де вже тоді було заведено університет, зібралися освічені Українці; перейшов сюди з Москви Мих. Максимович, з Харькова - Мик. Костомаров. Тут уже роспочинав свою працю Пантелеймон Куліш, що потім уславився своїми писаннями, як чоловік дуже дотепний і працьовитий. Було й ще тут чимало молодих народолюбців. У сьому гурті найщиріше вітали Шевченка, і він був співцем їхніх думок і надій.

У сьому гурті заклалося тайне товариство, що звалося Брацтвом Кирила і М є ф о д і я.

Основателями Брацтва були: Микола Гулак, Костомаров, Опанас Маркович, Навроцький, Вас. Білозерський та иньші. Брацтво намагалось мирним способом, ширеннєм своїх думок, добитись визволення кріпаків і знищення всякої неволі, як на Україні, так і по всіх слав'янських землях. Скоро знайшовся шпиг, що доніс на братчиків начальству, і товаришів арештовано (на весні р. 1847). Братчиків попереду держали в тюрмі, а тоді визначили їм кари: Куліша вислано в Тулу, Костомарова в Саратов, Гулака посадили в кріпость, иньших теж порозсила­ли. Шевченка, хоч він і не належав формально до братства, віддали в салдати без строку й послали в Оренбург, а потім - у Киргизські степи за Каспійським морем, заборонивши йому писати й малювати. Салдацька служба тоді була дуже тяжка, салдатів били, ганяли "кріз строй", знущалися з їх; а Тараса віддали без строку, без надії на визволеннє, неначе живим поховали.

Отак спинився й той просвітний громадський рух, що був почався серед молодих освічених Україн­ців. А тим часом панувала неволя, кріпацтво. Усяка вільна думка спинялася, освіта не могла ширитися. На Україні освіта так упала в першій половині XIX ст., що бували цілі села зовсім неграмотні; тоді як раніш, за вільніших часів, грамотних було дуже багато. По судах і урядах не було правди, завелося хабарництво; казенні гроші роскрадалися.

Правительство царя Миколая І взялося боротися з "революційним духом" не тільки в Росії, а й по чужих землях. І коли року 1848 почалася революція в Венгрії (Угорщині), то царь послав своє військо проти Угорців.

Усе те викликало незадоволеннє європейських народів проти Росії. І як почалася Кримська війна (р. 1854-56), то виявилося, що й військова справа в Росії стоїть не добре, як і иньші справи. Вороги (Французи, Англійці, Турки) здобули Севастополь і примусили миритися на тяжких умовах: віддати частину Бесарабії, не мати на Чорному морі воєнних кораблів і кріпостей.

Під час тієї війни вмер царь Миколай І, почав царювати Олександер II. Він бачив, що люде вже далі не схочуть миритися з старим безладдєм, зоставатися в неволі. Треба було дбати про реформи, про полегкости для людей, про визволеннє кріпаків, про освіту, кращі суди і т.п.

Сподівалися, що тепер випустять на волю Т.Шев­ченка. Та й ще довгенько довелося ждати, клопота­тися, просити. Аж року Ї858 повернувся Шевченко з неволі.

Кріпацька неволя видимо доживала останні дні. Кріпаки не могли вже й не хотіли далі коритися. Багато з них забивали панів на смерть, або просто починали бунти і повстання. Сама кріпацька неволя не була вже вигідна для путящих хозяїнів, бо невольники працювали не добре, не щиро.

Серед дворян та серед членів самого правительства (де теж були сами дворяни) почалися суперечки про визволеннє кріпаків. Багато було таких, що не хотіли зовсім давати волі. Иньші ж згоджувалися її дати, тільки без землі. Скінчилося на тому, що кріпакам дано волю, дано потроху й землі за великий викуп.

Після визволення кріпаків (1861 р.) почалися иньші реформи: заведено земство, щоб народ сам, через своїх виборних, упорядковував деякі місцеві справи громадські; заведено нові с у -д и, з присяжними засідателями для справ карних. У судах справи стали розбіратися прилюдно, давалася кожному дійсна спроможність оборонятись од неспра­ведливого обвинувачення. Для меньших справ заве­дено виборних мирових суддів. Так вернулися на Вкраїні суди прилюдні й виборні, які колись були.

Селянам не дано прав, однакових з иньшими сословіями. Над селянами настановлено багато на­чальства, і селяни зосталися під опекою того начальства. Для селян зоставлена соромицька кара на тілі (різками).

Після нещасливої Кримської війни, в кінці 50-х років, гурток освічених Українців, зібравшись у Петербурзі (де було вільніше) почав видавати книжки, а потім і місячний журнал "Основу" (1861-62 p.); складалися й видавалися граматики (букварі), иньші книжки для шкіл, проповіді і т.и. Багато під той час працював Куліш; він писав дуже гарно народньою мовою наукові праці, а се річ тоді була трудна, й окрім Куліша мало хто вмів се робити. Куліш принатурив азбуку до української мови, і тією азбукою "кулішівкою", ми пишемо й тепер, трохи відмінівши й поправивши її.

Костомаров тоді ж появляв у світ свої знамениті історичні праці про українську старовину. В "Основі" та в окремих виданнях у ті часи виступили молоді письменники: Марко Вовчок, що писав гарні оповідання з життя селян; Степан Руданський, поет; Яків Щоголів, теж поет; Олександер Кониський, що потім довго і багато працював в український літературі та громадському житті; Леонид Г л і б о в, що трохи раніш почав писати байки й ними потім уславився, і чимало иньших.

Діждавшись того часу, що можна працювати для народу, освічена молодіж на Україні щиро взялася до праці. Заведені були школи, особливо школи н є д і л ь н і, для дорослих. Поступово молодіж намагалася "вернутися до народу", відновити в своєму житті народні звичаї, одежу і т.и.

Та скоро увесь той рух був спинений. Не був він міцний у корені, бо мало ще було людей, що розуміли добре справу, що готові були і вміли працювати для Українського народу. Не вспів той рух зміцнитися й пустити глибше коріння, як правительство вже почало його забороняти.

Змучений неволею й недолею, Тарас Шевченко помер (р. 1861) за кілька день до "волі", за яку він боровся й лихо терпів. Журнал "Основа", що подавав великі надії й міг би зробити багато добра для нашого народу, - впав і перестав виходити, через деякі перешкоди з боку уряду, та й через байдужість людей освічених, панів, що вже відбилися від нашого народу. А сам простий народ ще не вмів читати...

Скоро почалися й иньші утиски. З українських городів повиснлано без суду видатніших діячів. Недільні школи позакривано. Міністерство заборони­ло видавати українські книжки для вивчення дітей, переклад Св. Письма (р. 1863).

З одного боку московські централісти гукали, що "українофильство" (прихільність до України) виду­мали Ляхи, на погибель Росії. З другого ж боку польські пани на правому боці Дніпра жалілися урядові ж винуватили "українофиллів" у тому, що ніби-то вони підбурюють людей проти панів і хочуть підняти нову гайдамаччину. Польські пани ще тоді надіялися відбудувати польську державу аж по Дніпро, і через те їм немиле було відрожденнє Українського народу.

Року 1863 Поляки почали повстаннє й хотіли підняти, ради своєї справи, і наших людей на правому боці, намовляючи їх боротися "за нашу і вашу вільність". Та люде не пішли за ними, ще й сами виступили проти панів. Повстаннє було скоро задавлене, багато повстанців покарано на смерть, заслано на Сибір. їхні маєтки одбіралися в казну та наділялися панам з Росії, щоб завести в тому краї природних московських панів.

Поміж спольщеними панами й освіченими людьми на правому боці являлись, хоч не часто, такі, що вважали за свій обов'язок працювати для Ук­раїнського народу. Між ними треба згадати славного професора-історика Володимира Анто­новича, Тадея Рильського.