Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Укр. к-ра ХІХ ст. з і.У.doc
Скачиваний:
133
Добавлен:
11.03.2016
Размер:
5.91 Mб
Скачать

12.6. Розвиток науки і культури

У складних соціальних та економічних умовах продов­жували розвиватися освіта і культура, хоча класова поля­ризація стримувала інтелектуальний розвиток трудового населення.

Освіта. Система шкіл в Україні не охоплювала почат­ковим навчанням усіх дітей шкільного віку. За даними на середину 40-х років, у Київській, Волинській, Поділь­ській, Чернігівській і Полтавській губерніях з населенням понад 7 млн. душ було лише до 10 тис. учнів, причому 70 % із них становили діти дворян, чиновників, купецтва. Не­стача приміщень, підручників, низька матеріальна забез­печеність не сприяли нормальній роботі початкових шкіл. Русифікаторська політика царизму в Україні, що особливо посилилася після польського повстання у 1830 p., гальмувала розвиток національної школи. На кінець 50-х років XIX ст. на всіх українських землях було лише 1300 почат­кових шкіл, в яких навчалося 67 тис. учнів.

Згідно з «Попередніми правилами народної освіти» 1803 року впроваджувалися чотири типи шкіл: парафіяль­ні, повітові, губернські (гімназії), університети.

Парафіяльні школи були початковими, навчання в них тривало 4—6 місяців у селах і до одного року в містах. Ді­тей навчали (російською мовою) читати, писати, елемен­тарних арифметичних дій, основ православної релігії.

У повітових училищах і професійних навчальних зак­ладах (сільськогосподарських, фельдшерських) навчалися вихідці з заможних верств населення. Для дворянства за­сновувалися гімназії. Протягом першої половини XIX ст. гімназії було відкрито в Одесі, Харкові та Києві (по дві), Чер­нігові, Полтаві, Катеринославі та інших містах. З 1828 р. навчання в них тривало 7 років.

Крім державних, у селах, особливо на Полтавщині й Чернігівщині, продовжували діяти дяківські школи, що утримувалися коштом батьків, де діти навчалися переваж­но українською мовою, читали буквар, часослов і псалтир, співали церковних пісень.

Діяли також приватні пансіонати, що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здобували освіту і виховувалися в інститутах шляхетних дівчат, заснованих у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1836) і Києві (1838).

Проміжне місце між гімназіями та університетами займали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (1817), Кременецький на Волині (1819), заснова­ний на базі гімназії (після польського повстання 1830— 1831 pp. закритий, згодом переведений до Києва і реоргані­зований в університет), і Ніжинський, відкритий у 1820 р. коштом братів Безбородьків і перетворений у 1832 р. на гімназію вищих наук. Більшість польських середніх шкіл було переформовано в російські гімназії після подій 1830—1831рр.

Розвивалась і вища освіта. Велике значення мало за­снування у 1805 р. Харківського університету на кошти, зібрані місцевим дворянством і купецтвом, який підготу­вав до середини століття майже 3 тис. фахівців. Царський уряд не був заінтересований у відкритті університетів. Го­ловну роль у відкритті цього закладу відіграли зусилля уч­ня Г. Сковороди В. Каразина, який мав вплив на Олексан­дра І в перші, ліберальні роки його царювання.

У 1834 р. на базі ліквідованого Кременецького ліцею відкрився Київський університет. В урядовому документі було заявлено, що його відкривають «для поляків Південно-Західного краю». Згодом українські університети, всу­переч сподіванням уряду, стали центрами науки і культу­ри. Якщо в рік відкриття Харківського університету в ньому навчалося 65 студентів, то в 1855 р. — 492. Відпо­відно в Київському університеті у 1834 р. навчалося 62, у 1855 р. — 808 студентів.

У Західній Україні успішно працював Львівський уні­верситет, який мав філософський, теологічний, юридичний та медичний факультети. На початок 40-х років у ньому нав­чалось 1184 студенти. 31826р.у м. Чернівцях працював лі­цей, який мав богословський та філософський факультети.

Розвиток капіталістичних відносин вимагав створення мережі професійних закладів. У зв'язку з цим 1804 р. в Чернігові було відкрито перше в Україні ремісниче учили­ще. З часом у Полтаві і Херсоні відкрилися училища для підготовки службовців державних установ. В Одесі відкри­лося садівниче училище, землеробське у Харкові, земле­мірне у Кременці, училище торговельного мореплавання у Херсоні. Сприяли підготовці кадрів для народного госпо­дарства бібліотеки, музеї, друкарні. Авторитетним був нау­ково-дослідний інститут «Оссолінеум», заснований 1817 р. польським ученим Ю. Оссолінським. При ньому діяла ве­лика бібліотека й музей рідкісних колекцій пам'яток істо­рії, культури і мистецтва.

У Закарпатті не було жодного вищого навчального зак­ладу, а Чернівецький ліцей готував церковнослужителів. Система початкової освіти теж була підпорядкована цер­ковним властям. До неї на всіх західноукраїнських землях належали трикласні школи, які після революції 1848— 1849 pp. стали чотирикласними, оскільки учні почали ви­вчати основи сільськогосподарських знань у галузі земле­робства, садівництва, городництва та ін.

Наука. Усі освітянські осередки були центрами науки. За дореформений період 56 вихованців Харківського уні­верситету стали професорами і працювали в Харківсько­му, Київському, Московському, Казанському університе­тах. Найвідомішими були математики М. Остроградський і Т. Осиповський, славіст І. Срезневський, філолог О. По­тебня, історик М. Костомаров. У цьому університеті успіш­но розвивались медичні науки (П. Шуминський, І. Каменський та ін.). Харківські та київські вчені проводили дос­лідження з астрономії, фізики, ботаніки, хімії, геології, географії тощо.

У Київському університеті працював талановитий уче­ний І. Вернадський (батько першого президента АН УРСР В. Вернадського).

Біля витоків українського народознавства стояв видат­ний учений-енциклопедист М. Максимович.

Максимович Михайло Олександрович (1804—1873) — учений, природознавець, історик, фольклорист, літерату­рознавець, громадський діяч, перший ректор Київського університету ім. Св. Володимира (1834—1835), член-кореспондент Петербурзької АН (1871). Народився на хуторі Тимківщина (нині с. Богуславець на Черкащині). Освіту здобув у Новгород-Сіверській гімназії та Московському уні­верситеті, у 1833 р. став його професором. У історичних дослідженнях «Откуда пошла русская земля...» (1837), «О происхождении варягов-русов» (1841) дійшов висновку про спільні корені російського, українського та білорусько­го народів, критично проаналізував норманську теорію по­ходження давньоруської держави. Найвідоміші фолькло­ристичні праці — «Малоросійські пісні» (1827), «Україн­ські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849) та інші започаткували українську фольклористику. Вагомий внесок зробив у розвиток археології і мовознавс­тва. Написав і опублікував 260 праць і творів. Він став пер­шим дослідником Коліївщини — народного повстання на Правобережжі 1768 року.

У формуванні історичної свідомості українців помітну роль відіграла праця М. Маркевича «История Малорос­сии» (1842—1843). Багато архівних матеріалів про запо­розьке козацтво зібрав А. Скальковський. Цікавою була його «История Новой Сечи, или Последнего коша Запо­рожского» (1841).

Видатною особистістю був історик Д. Бантиш-Каменський.

Бантиш-Каменський Дмитро Миколайович (1788— 1850) — історик, археограф. Один із перших в Росії дослід­ників української історії. Походив із старовинного роду молдавських князів. Народився в Москві в родині історика. Освіту здобув у Московському університеті. Працюючи в 1816—1825 pp. завідуючим канцелярією київського вій­ськового губернатора Рєпніна, зібрав цінні матеріали, зокре­ма архівні, з історії України, на основі яких написав 4-томну «Историю Малой России» (1822). Був тобольським і віден­ським губернатором, членом департаменту Міністерства внутрішніх справ. Помер 25 січня 1850 року. Його «Исто­рия Малой России со времени ее присоединения к Российскому государству до отмены гетманства» є однією з найкра­щих книг з історії України в аспекті об'єктивності, залучен­ня колосального масиву маловідомих документів і архівних матеріалів, а також намагання показати роль духовності в історії як одного з найважливіших чинників буття. Йому належать також праці «Словарь достопамятных людей Рус­ской земли» у 5 томах, «Биография Русских генералисимусов и генерал-фельдмаршалов» у 4 томах та ін. Похований у Донському монастирі у Москві поряд з батьком і дідом.

У 20—30-ті роки у Львівському університеті велися дослідження в царині краєзнавства і гуманітарних наук. І. Могильницький написав першу в Галичині граматику українською мовою. У 1818 р. в Петербурзі було опубліко­вано першу граматику української мови, складену філоло­гом О. Павловським. І. Срезневський і М. Максимович у своїх працях спростували твердження великодержавників Росії та Польщі, буцімто українська мова є діалектом ро­сійської та польської. У 1848 р. у Львові відбувся з'їзд ін­телігенції «Собор руських учених», на якому Я. Головацький прочитав реферат про «окремішність» української мо­ви. З'їзд обговорив питання народної мови в школі тощо.

Література. Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української національної мови відіграла творчість основоположників новоукраїнської літератури І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Шашкевича, Т. Шевченка. Зачинателем нової української літератури став І. Котля­ревський, автор «Енеїди».

Котляревський Іван Петрович (1769—1838) — пись­менник, перший класик нової української літератури. На­родився в Полтаві в сім'ї дрібнопомісного дворянина. У 1780—1789 pp. навчався у Полтавській духовній семіна­рії, служив у Новоросійській канцелярії, вчителював, був на військовій службі, брав участь у поході на Туреччину (1806). У 1808 р. в чині штабс-капітана вийшов у відстав­ку. Працював наглядачем Полтавського будинку вихо­вання бідних дворянських дітей. З 1818 р. брав участь у масонській ложі «Любов до істини». Був обраний членом харківського Товариства аматорів красної словесності, по­чесним членом петербурзького Вільного товариства ама­торів російської словесності. Літературну діяльність почав з 1794 р. переробкою «Енеїди» Вергілія. Цей твір (вперше виданий частково в 1798 p., а повністю в 1842 p.), започаткував нову добу в українській літературі. Помер і похований у Полтаві.

Визначне місце в розвитку української літератури нале­жить П. Гулаку-Артемовському, Г. Квітці-Основ'яненку, І. Срезневському, А. Метлинському, М. Костомарову — ві­домому історикові України.

Українська інтелігенція була виразником національ­ної самосвідомості. Зокрема, у творчості Т. Шевченка най­яскравіше відобразилися революційно-демократичні, на­ціонально-визвольні тенденції української культури, які стали найвищим досягненням суспільно-політичної думки середини XIX ст.

Суперечливість і неоднозначність духовного і літера­турного життя в Україні тих років можна простежити і на творчості визначного письменника, мовознавця, історика, критика і публіциста П. Куліша (1819—1897). Значення його творчого спадку багато десятиліть замовчувалося. Ку­ліш прагнув активізувати українське культурно-націо­нальне відродження, акцентуючи на цьому як в наукових, так і в літературних творах, серед яких особливої уваги за­слуговує двотомна збірка історичних і фольклорно-етногра­фічних творів і матеріалів «Записки о Южной Руси» та соці­ально-історичний роман «Чорна рада. Хроніка 1663 року». Як поет-романтик, Куліш проповідував просвітницькі, християнські ідеї та моральні цінності.

Розвивалася бібліотечна справа. Наприкінці 30-х років почала функціонувати бібліотека Київського університе­ту. Для жителів Одеси 1830 року було відкрито першу в Україні публічну бібліотеку. Великими зібраннями слави­лися бібліотеки Ніжинської гімназії вищих наук і Рішельєвського ліцею (Одеса). Проте не всі верстви населення могли ними користуватися.

Отже, при всьому різноманітті художньо-естетичних принципів (просвітницький реалізм, романтизм, критичний реалізм) усіх тогочасних діячів літератури об'єднувало ба­жання розвивати і збагачувати українську літературу на на­ціональній основі, художнім словом надихати справу форму­вання національної самосвідомості українського народу.

Живопис і архітектура. На розвиток українського обра­зотворчого мистецтва помітно вплинула петербурзька Ака­демія мистецтв. Професійні майстри живопису І. Сошенко, Д. Безперчий, Т. Шевченко та ін., що працювали в Україні, були її випускниками, вихованцями К. Брюллова, його послідовниками. Важливу роль у розвитку української ху­дожньої культури відіграв випускник академії К. Павлов.

У архітектурі першої половини XIX ст. пишність укра­їнського бароко замінив академічний, стриманий стиль класицизму. Під час планування міст обов'язково виріз­нявся адміністративний центр із майданом, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітек­турних комплексів були просторими.

Забудовувалися міста, засновані наприкінці XVIII ст.: Маріуполь, Катеринослав, Миколаїв, Одеса та ін. Зокрема, в Одесі за проектом петербурзького архітектора Ж. Тома де Томона у 1809 р. було споруджено перший будинок опер­ного театру. Архітектурний стиль тогочасного Києва виз­начався відомим архітектором А. Меленським. За його проектом споруджено церкву на Аскольдовій могилі (у 1810 р. дерев'яну церкву замінили кам'яною ротондою з колонадою та ампірною банею. На одному з малюнків Шевченка відображено її вигляд у 1846 p.), церкву Різдва Христового (1810—1814), яка мала для українців особли­ве значення. Саме в ній стояла труна з тілом Шевченка від 6 до 8 травня 1861 року. Меленський збудував ан­самбль Контрактового майдану на Подолі. За його проек­тами споруджено пам'ятник на честь поновлення Києву Магдебурзького права. У 1837—1848 pp. за проектом ві­домого архітектора В. Беретті збудовано приміщення Ки­ївського університету, його обсерваторію, Інститут шля­хетних дівчат.

Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркової архітектури, зокрема, та­ких пам'яток, як палац Розумовського в Батурині, палац Галагана в с. Сокиринцях на Чернігівщині, до якого при­лягає лісопарк площею 600 десятин, знаменита «Софіївка» в Умані, названа на честь дружини графа Потоцького Софії, де руками кріпосних були насипані гори, викопані ставки, збудовані гроти тощо, парк «Олександрія» на бере­зі Росі у Білій Церкві.

Музика. Театр. Розвивалася і музично-пісенна твор­чість. Продовжували побутувати хліборобські пісні кален­дарного циклу, а також колядки, веснянки, весільні та ін. Популярними були пісні-романси, зокрема «їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створе­ні на вірші Т. Шевченка «Думи мої», «Заповіт» та ін. Сла­вилися кобзарі, лірники Андрій Шут, Остап Вересай.

Навесні 1838 р. композитор М. Глинка перебував в Україні з метою набору співаків. Він набрав для капели 19 хлопчиків і двох дорослих. Серед них був С. Гулак-Артемовський — небіж письменника П. Гулака-Артемовського, який згодом став родоначальником української на­ціональної опери.

Гулак-Артемовський Семен Степанович (1813—1873) — композитор, співак, драматичний артист, драматург. Наро­дився у м. Городище (тепер Черкаської області) у сім'ї свя­щеника. Закінчив Київське повітове духовне училище, Ки­ївську духовну семінарію. Вокальної майстерності навчався в Петербурзі, Парижі та Італії (1839—1842). Співав у фло­рентійській опері (1841—1842). Протягом 1842—1864 pp. був солістом російської імператорської опери в Петербурзі, 1864—1865 pp. — Великого театру у Москві. Найвідоміша опера Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», яка стала українською музичною класикою. До творчої спад­щини Гулака-Артемовського належать українські пісні «Стоїть явір над водою» (присвячена Т. Шевченку, з яким автор дружив з 1838 р.), «Спать мені не хочеться» та ін. В Україні Гулак-Артемовський побував у 1843 р. з метою до­бору співаків та у 1850 p., коли гастролював з італійською оперною трупою. Захоплювався народною медициною, ста­тистикою, уклав «Статистично-географічні таблиці міст Російської імперії» (1854).

Традиційними серед інтелігенції великих міст були лі­тературно-музичні вечори у знатних осіб, на яких виступа­ли М. Лисенко, Г. Квітка-Основ'яненко, М. Старицький. Організовувалися численні благодійні концерти. Такі кон­церти влаштовувалися і під час знаменитої контрактової ярмарки в Києві. На них бували М. Гоголь, Т. Шевченко, А. Міцкевич, О. Бальзак та інші відомі люди.

Із великими концертами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії та ін. Церковний хоро­вий спів захоплював прихожан.

Театральне мистецтво побутувало у формі народних драм, лялькового і «живого» вертепу, інтермедій. Продов­жував діяти кріпацький театр. На Полтавщині І. Котля­ревський та М. Щепкін започаткували професійний укра­їнський театр. У 1819 р. відбулася постановка «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» І. Котляревського. На­ціональна драматургія збагатилася творами Г. Квітки-Основ'яненка, Я. Кухаренка, Т. Шевченка. Особливо активі­зувався розвиток театру в 30—40-ві роки. У зміцненні його реалістичних принципів важливу роль відіграв Т. Шевчен­ко. Основою його драми «Назар Стодоля» (1843) став соці­альний конфлікт.

Отже, основним змістом соціально-економічного, полі­тичного і культурного розвитку України в першій полови­ні XIX ст. був розпад феодально-кріпосницької системи і формування в її надрах нового суспільного ладу. Це активізувало суспільно-політичне життя, становлення україн­ської нації, розвиток національного руху. Такі процеси позначились і на культурному розвиткові народу України, який за умов кріпосництва і русифікаторської політики царизму все ж збагатив людство новими культурними здо­бутками.