4. Кирило-Мефодіївське товариство

У січні 1846 р. в Києві чиновник канцелярії генерал-губерна­тора Микола Гулак, ад'юнкт Київського університету Микола Костомаров і студент того ж університету, а згодом учитель Полтавського кадетського корпусу Василь Білозерський ство­рили Кирило-Мефодіївське товариство. До товариства були при­четні також студенти Георгій Андрузький, Опанас Маркович, Олександр Навроцький, Іван Посада і Олександр Тулуб, полтавсь­кий поміщик Микола Савич, учитель гімназії Пантелеймон Куліш, художник Тарас Шевченко та інші.

їх погляди знайшли відображення у програмних документах -"Статуті" і "Книзі буття українського народу" ("Закон божий"). Соціальна програма кирило-мефодіївців складалася з двох час­тин: скасування кріпацтва та поширення освіти серед народу.

Організаційна неоформленість, нечисленність Кирило-Мефодіївського братства не говорять про його малозначущість.

5. Громадівський рух. Журнал "Основа".

Одним з визначних центрів свідомого українства став Петербург. Тут мешкала чимала колонія українців - студентів, письменників, художників, журналістів.

Завдяки матеріальній допомозі поміщиків-меценатів батька й сина Тарнавських і Григорія Галагана була заснована друкарня для видання творів українських літераторів. З її стін вийшли "За­писки о Южной Руси", історичний роман "Чорна рада" та інші праці Пантелеймона Куліша, окремі твори Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Марка Вовчка тощо.

Помітно пожвавилося духовне життя української громади Петербурга після приїзду до нього колишніх членів Кирило-Мефодіївського товариства Василя Білозерського, Тараса Шевчен­ка і Миколи Костомарова. Значним успіхом стало видання гро­мадсько-політичного і літературно-мистецького щомісячного журналу "Основа" (1861-1862). Його видавцями були Білозерський (редактор), Куліш і Костомаров. В "Основі" публікувались художні твори, праці з історії, етнографії, історичні джерела. На його сторінках вперше побачили світ багато творів Тараса Шев­ченка, Марка Вовчка, Леоніда Глібова, Степана Руданського та Анатолія Свидницького, наукові розвідки Миколи Костомарова, Олександра Лазаревського, Михайла Максимовича, Тадея Рильського та інших українських вчених. Через них читачі при­лучались до української культури, краще розуміли минуле укра­їнського народу та його тогочасні запити.

Журнал "Основа" відмовився від соціально-політичного радикалізму, властивого окремим тогочасним виданням, і зосе­редив свою увагу на захисті української мови, літератури, права народу на здобуття освіти рідною мовою, видання навчальної і науково популярної літератури для простого люду. Навіть така суто культурницька спрямованість журналу не влаштовувала як офіційні кола, так і багатьох шовіністів з числа російської та польської інтелігенції. Вони чинили журналу всілякі перешкоди, звинувачували в пропаганді сепаратизму, скептично і зверхньо ставилися до намагань редколегії відстояти українську мову. Роздратована критика на адресу "Основи" виходила від окремих російських революційних демократів за лояльне ставлення редакції до дій уряду, селянської реформи 1861 року і уникнення політизації своєї діяльності. Під впливом різних звинувачень і штучних перепон журнал "Основа" мусив самоліквідуватися. Але за час свого існування він встиг зробити видатний внесок у піднесення національної свідомості розкиданих по всій імперії українців і дав поштовх до розгортання масового національного руху в Україні.

Українофільство

З підготовкою до скасування кріпацтва в Україні наростала хвиля націо­нального піднесення. Патріотично настроєна інтелігенція першою виступила на захист національної гідності українського народу, його права на власну історію, мову, культуру. їй довелося проти­стояти як офіційній політиці царизму, так і позиції шовіністично настроєної частини польської та російської громадськості, яка не визнавала існування окремої української нації, претендувала на етнічні українські землі й взагалі дозволяла собі зневажливе став­лення до українців. Активність польської і російської національ­ної громадськості була підбадьорюючим подразником для укра­їнської інтелігенції.

Найбільшу активність у пробудженні національної самосвідо­мості виявили студенти Київського університету. В його середовищі у 1859 р. велися жваві дискусії про місце українського наро­ду серед слов'янського світу, ставлення до визвольного руху по­ляків (в університеті вчилося чимало молоді з правобережної шляхти), висувалися завдання практичної роботи серед народу. В ході дискусій до краю загострилися відносини серед членів польської студентської корпорації "Українська гміна". Частина студентів-поляків виявляла невдоволення "хлопоманством" та українським "сепаратизмом" членів гуртка, які були українськи­ми патріотами. Останніх не влаштовували імперські устремлін­ня польських студентів, відмова Україні в праві на власну дер­жаву, зневажливе ставлення до української культури. Тому з ініціа­тиви Костя Михальчука навесні 1860 р. до 15 осіб вийшли з гміни й створили правобережну "Українську громаду", котра ставила за мету повністю віддатися справі на благо рідного українського краю і народу. Очолив громадівців Володимир Антонович, а од­ним з найвпливовіших серед них став Тадей Рильський.

Серед програмних положень громадівців були такі: малорусь­кий (український) народ є окремою нацією, кожен свідомий ук­раїнець має віддавати всі свої сили для розвитку самосвідомості народу, до всіх братів слов'ян українець повинен ставитись друж­ньо і допомагати їм у боротьбі з гнобителями. Проголошувала­ся солідарність з політичними і соціальними ідеалами прогре­сивної російської інтелігенції.

До "Української громади" почали приставати свідомі патріо­тичні елементи українства як з Правобережжя, так і Лівобереж­жя, де спочатку до її учасників ставилися недовірливо й вважали "недоляшками". Так, на рубежі 50-60-х років почався масовий громадівський рух, названий властями "українофільством".

Хлопомани

Одну з течій в ньому представляли так звані хлопомани. Це були молоді люди польсько­го й українського походження, безмежно віддані ідеї служіння українському народові. Ідеологом і натхненником хлопоманів став студент випускного курсу Київського університету Воло­димир Антонович, який репрезентував ту частину полонізованої української шляхти, що зберегла історичну пам'ять про своє по­ходження, славне минуле України і в слушний час відгукнулася на поклик національного менталітету. Погляди Антоновича поді­ляли й активно підтримували Тадей Рильський, Борис Познансь­кий, Кость Михальчук, Павло Житецький та ін. Щоб продемон­струвати свою єдність з народом, вони розмовляли виключно українською мовою, вбирались у національний одяг, дотримува­лися народних звичаїв і обрядів. Під час студентських канікул вони мандрували селами, збирали народні пісні, казки, прислів'я, звичаї та обряди. Водночас студенти розповідали селянам про славне минуле України, їхнє злиденне становище та можливий вихід з нього. Така діяльність тривала протягом усього 1860 року.

Поява на селі сторонніх людей і незвичні розмови насторожу­вали сільську владу. Сільські старости затримували хлопоманів, передавали поліції для дізнання. Під таким адміністративно-полі­цейським тиском хлопомани мусили припинити свої ходіння по селах і приєднатися до тих громадівців, котрі діяли у містах.

Загалом діяльність громадівців мала культурно-просвітниць­кий характер. Вони відкривали недільні та щоденні школи, працювали в них вчителями, виступали з лекціями, організовували публічні бібліотеки, виступали ініціаторами створення гімназій, шкіл для підготовки народних вчителів тощо. Члени громад по­ширювали серед населення твори Тараса Шевченка, Марка Вов­чка та ін., організовували складання і видання популярних і недо­рогих книжечок.

Діяльність українських громад викликала серйозну тривогу серед місцевих реакціонерів і урядових кіл. На них поширювало­ся враження від діяльності революційних народницьких органі­зацій. Запевнення громадівських лідерів у своєму аполітизмі і лояльності мало допомогли. У 1862 р. були заарештовані й пока­рані активні члени кількох громад, закриті недільні школи, припи­нена діяльність "Основи". На громадівців посипалися доноси під час польського повстання 1863 р. Вони звинувачувалися у підриві основ імперії, а їхній рух тлумачився як "польська інтрига", спря­мована на розвал "матінки Росії".

Валуєвський циркуляр

Саме в цей час стався сплеск великоро­сійського шовінізму. В липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро Валуєв оприлюд­нив горезвісний циркуляр, яким заборонив видавати українською мовою педагогічну, церковну, наукову літературу та підручники. В ньому, зокрема, заявлялося, що "ніякої української мови не було, немає і не може бути", що, мовляв, є тільки малоросійське "на­річчя" російської. Дозволялося писати "українським наріччям" тільки художні твори.

Репресії посилилися, прокотилася нова хвиля арештів і висил­ки громадівців. Громадівський рух у другій половині 60-х років призупинився.

Другий етап громадівського руху

Наприкінці 60-х років, користуючись послабленням адміністративного тис­ку, українська інтелігенція почала відновлювати громади та їх діяль­ність, зокрема в Києві, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах.

Вступ до громад не афішувався, засідання відбувалися таємно, а діяльність мала напівлегальний характер.

На початку 70-х років громадівці працюють над підготовкою і виданням кількох томів "Народных южнорусских сказок", зібраних Іваном Рудченком, байок Леоніда Глібова, збірок народних пісень з мелодіями, опрацьованими Миколою Лисенком, історич­них пісень і дум. Павло Житецький велику увагу приділив ви­вченню правописної системи української мови, яка пов'язувала­ся з розвитком літературної мови, а отже, і з політикою. У січні 1873 р. громадівці заснували Історичне товариство Нестора-літописця. Наступного місяця почало працювати Південно-Західне відділення Російського географічного товариства, яке ставило завдання всебічного вивчення рідного краю, зібрало і видало різно­манітний матеріал з історії, географії, природознавства, статис­тики й економіки краю. Велася робота по підготовці історії україн­ської літератури та українсько-російського словника. Організо­ваний і проведений відділом Географічного товариства влітку 1874 р. III Археологічний з'їзд продемонстрував перед ученим світом високий науковий потенціал українських вчених, більшість яких входила до громад. Фактично друкованим органом київсь­кої громади в 1874-1875 pp. стала газета "Киевский телеграф".

Емський указ

Активізація громад викликала нову хвилю занепокоєння в великодержавницьких колах і місцевих інсинуації реакціонерів. Для перевірки діяльності громад була створена спеціальна комісія, результа­том роботи якої стало видання Емського указу 1876 р. Ним за­боронялось українське слово, закривалося Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. Заборонялося писати, співати та грати на сцені українською мовою, друкувати підручники, перекладати на українську мову твори класиків ро­сійської та світової літератури. Не дозволялося навіть друкува­ти тексти до музичних творів на "малоруському наріччі".

Було закрито газету "Киевский телеграф". Активні діячі ук­раїнофільського руху почали зазнавати переслідувань. Рятуючись від них, Павло Чубинський виїхав до Петербурга, Федір Вовк, Сергій Подолинський і Михайло Драгоманов - за кордон.

З посиленням урядових репресій після вбивства народниками Олександра II громадівці були змушені уникати дій, які б дали підставу звинувачувати їх в антиурядових чи сепаратистських настроях. Дехто занепав духом, зневірився в можливості розв'язати політичні та національно-культурні проблеми України і відійшов від активної громадської роботи. Лідери громадівців зосередилися на літературній, художній, науковій чи викладацькій роботі. Хоч і поступово, ідея "неполітичної культури" реалізува­лась і давала свої результати. Активізувались наукові дослідження, підвищувалася національна самосвідомість, українська культу­ра завойовувала нові позиції. А суспільно-політична думка, про­пагована в галицьких виданнях, вільних від цензури російського уряду, привертала дедалі більшу увагу як прогресивної українсь­кої, так і російської інтелігенції.

Михайло Драгоманов

За дорученням і на кошти громадівців Драгоманов організував видання українською мовою пропагандистської і науково-популярної літератури, призначеної для України. Спеціальні агенти переправляли її через австрійсько-російський кордон для неле­гального поширення.

З 1878 р. Драгоманов організував у Женеві видання спочатку безцензурного збірника, а потім - журналу під назвою "Грома­да" (1878-1879, 1880, 1882). Тут друкувалися матеріали про гно­бительську суть царизму, тяжке становище селянства, селянські і робітничі виступи, народницький рух. Важлива увага приділя­лася культурно-освітній діяльності та національному рухові в Україні.

У журналі "Громада" Драгоманов остаточно сформулював ідею федералізму як справедливого суспільного устрою україн­ського народу. Він не закликав до негайного розриву зв'язків між народами Росії, але вважав можливим їх дальший розвиток лише на засадах федералізму. Політичні свободи громадян і народів мали гарантувати політично вільні й самостійні у вирішенні місцевих справ громади вільних людей, об'єднаних для спільної праці на спільній землі або фабриці чи заводі. Драгоманов не виступав за створення незалежної України, а лише за її політичну автономію, в якій мала втілитись і автономія національна. Він був по­борником дружби і рівності всіх народів. Він поділяв погляди Оуена, Сен-Сімона, Фур'є і Прудона про соціалізм і одночасно відкидав вчення Маркса про науковий соціалізм і класову боротьбу.

Гостре незадоволення народників викликала критика Драго­манова їх централізму, їхньої терористичної тактики. Не сприймаючи крайнощів народовольського руху, Драгоманов водно­час виступив на захист народників під час розгорнутого на них урядом гоніння. Він закликав уряди зарубіжних країн не видава­ти революціонерів, виступав проти цькування їх у російській пресі й випаду Антоновича, який назвав народників "держимордами під червоними знаменами і столоначальниками від революції"".

Одночасно Драгоманов критикував і громадівців, закликав їх перейти від просвітництва і етнографізму до політичної бороть­би за автономію України в рамках федеративної Російської дер­жави. Старі громадівці не погодились із закликами Драгоманова і припинили асигнування "Громади", внаслідок чого та переста­ла виходити. Але Драгоманов на цьому не зупинився і переніс акцент своєї діяльності на західноукраїнський національно-ви­звольний рух, через нього впливаючи на настрої інтелігенції всієї України.

Молоді громади

Громадівці й народники ставили перед собою різні стратегічні завдання. Але в практичній діяльності вони часто спілкувалися, а то й співпрацювали. Особливо зміцніли їхні зв'язки в першій половині 70-х років, коли в громадівський рух включилась маса патріо­тичної молоді. Молодогромадівські гуртки з'явилися в Харкові, Чернігові, Полтаві, Києві, Єлисаветграді, Одесі. До їхнього скла­ду входили переважно студенти, вчителі гімназій і народних шкіл, гімназисти, семінаристи тощо. Завдяки віковим особливостям і посиленому почуттю патріотизму молодогромадівці прагнули як­найшвидшого розв'язання пекучих політичних проблем і тому не хотіли обмежуватися культурно-освітньою діяльністю. По­ступово багато хто з них переходив на позиції народників, віддаючи свій молодий запал, сили й навіть життя справі повалення са­модержавства, ліквідації залишків кріпосництва й завоювання політичних свобод.