IV. Література. Драматургія і театр

У першій половині XIX ст. літературне життя України найінтенсивніше стало проявлятися в усній народній творчості. У фольклорі народ висловлював ненависть до панщини, рекрутчини, зло­вживань з боку чиновництва, проявів національного гноблення, на­родного безправ'я тощо.

Народ висунув із свого середовища талановитих співців - коб­зарів, лірників, які поширювали надбання народної творчості по всій Україні. Найвідомішими серед них були Андрій Шут, Іван Крюковський, Остап Вересай, Федір Грищенко та інші.

У першій половині XIX ст., поділяючи погляди німецького фі­лософа Гердера, українська інтелігенція розпочала широке збирання та публікацію усних творів. У 1819 р. фольклорист М. А. Цертелєв опублікував невеличку збірку "Досвід збирання старовинних мало­російських пісень", в якій було вміщено дев'ять дум та одну істори­чну пісню.

У наступні роки, поглиблюючи збиральницьку роботу, М.О.Максимович видрукував "Малоросійські пісні" (1827), "Украї­нські народні пісні" (1834), "Збірку українських пісень" (1849).

У західноукраїнських землях яскравим явищем культурного життя стало видання глибоко народного, побудованого на фолькло­рних матеріалах збірника "Русалка Дністрова" (1837). Збірник було видано "Руською трійцею" (М.Шашкевичем, І.Вагилевичем та Я. Головацьким) у Будапешті як складову частину фольклорної робо­ти всієї України.

Про українські фольклорні видання у 1833 р. М.В.Гоголь пи­сав: "Це народна історія, мова, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розвиває все життя народу"²⁰. Й справді, народна творчість зачіпала проблему бідувань робітників, селян, батраків, заробітчан, закликала пригноблений люд до боротьби, розповідала про факти селянських повстань. В одній із народних пісень співалося про бре­хливу реформу:

Відпустили селян на свободу

Дев'ятнадцятого февраля.

Тільки землі не дали народу -

Така "милість" дворян і царя

(Українські народні думи та історичні пісні. - К., 1955. - С. 270) В іншій пісні закликалося до боротьби:

А ви, хлопці любі-милі, Хапайте ся до сокири, Остріть коси, остріть вила -Аж так пукне панська жила!²¹

Характеризуючи опубліковані на Україні усні твори, визначний російський літературознавець, революціонер, демократ М.О.Добро­любов писав, що в українській пісні „вилилася вся минула доля, весь справжній характер України; пісня і дума становить там народну свя­тиню, краще добро українського життя, в них горить любов до батькі­вщини, виблискує слово минулих подвигів" ².

Отже, молода українська література зародилася і розвинулася на основі народної творчості, ввібравши в себе всю її тематичну па­літру. Провідне місце у становленні української літератури у пер­шій половині XIX ст. належало І.П.Котляревському, П.П.Гулаку-Артемовському, Г.Ф.Квітці-Основ'яненку, Є.П.Гребінці, Л.І.Боровиковському, А.Л.Метлинському, Т.Г.Шевченку.

Посуті, з появою творів І. П. Котляревського ("Енеїда", "Наталка-Полтавка", "Москаль-Чарівник") українська мова стала літератур­ною. Повісті Г.Ф.Квітки-Основ'яненки ("Пан Халявський", "Маруся", "Сердешна Оксана", "Українські дипломати"), п'єси ("Дворянські ви­бори", "Сватання на Гончарівці", "Щира любов") розповідали про кріпосницьку дійсність, мрії простих людей про особисте щастя.

Перша половина XIX ст. позначилась появою нової українсь­кої літератури, яка відверто стала засуджувати феодально-кріпосницьку систему, кликати народ до боротьби. Основополож­ником цього напрямку став поет, революціонер, демократ Т.Г.Шев­ченко (1814-1861).

Його перу належать такі твори: поетична збірка "Кобзар" (1840), поема "Гайдамаки" (1841), гостросюжетні поетичні шедеври "Сон", "Кавказ", "Єретик", "І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнє посланіє", "За­повіт", "Я не нездужаю, нівроку" та ін.

В поемах, віршах, прозових та драматичних творах Шевченко пише про тогочасне село, в якому Чорніше чорної землі Блукають люди; повсихали Сади зелені, погнили Біленькі хати, похилились, Стави бур'яном поросли. Село неначе погоріло, Неначе люди подуріли, Німі на панщину ідуть І діточок своїх ведуть ²³.

Малюючи картини убогості та безнадійної експлуатації, Т.Г.Шевченко вчив селян "хиренну волю", яку приспав царизм, будити громадою шляхом повстання Ознайомившись з творчістю Т.Г.Шевченка, російський революціонер-демократ М.Г.Чернишевський, даючи відсіч тим велико­державникам, які не визнавали української літератури, писав: "Ма­ючи тепер такого поета, як Шевченко, малоросійська література... не потребує нічиєї ласки"²⁵.

У другій половині XIX ст. українська література продовжувала розвиток реалістичної школи та революційного демократизму, співставляючи свою тематику з російськими письменниками.

Демократичний напрямок в цей час представляли Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська, 1833-1907), Л.І.Глібов (1827-1893), П.О.Куліш (1819-1897), Панас Мирний (Панас Якович Рудченко. 1849-1920), І.С.Нечуй-Левицькип (1838-1918), М.М.Коцюбинський (1864-1913), П.Л.Грабовський (1864-1902), Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка. 1871-1913), Ю.А.Федькович (1834-1888), /. Я. Франко, О.Ю.Кобилянська (1863-1942) та інші.

Так, наприклад, творчість Марка Вовчка ("Інститутка", "Ма­руся") репрезентують реалістичні образи кріпаків, які не мирилися з рабством й прагнули здобути волю; байки Л.Г.Глібова ("Вовк та яг­ня", "Щука", "Хмара", "Солом'яний дід") критикували хижацьку мораль поміщиків та кріпосницький суд; сатиричні поезії С.В.Руданського ("Засідателі", "По чому дурні", "Царі", "Пан і Іван в дорозі") належать до кращих зразків національного гумору. А пісня "Повій, вітре, на Вкраїну" стала взірцем пісенно-романсової лірики; художні повісті та романи П.О.Куліша ("Чорна рада", "Ми­хайло Чернишенко") позначені глибоким історизмом, боротьбою українського народу за національне визволення.

Понад 50 романів, повістей та оповідань І.С.Нечуй-Левицького ("Микола Джеря", "Кайдашева сім'я", "Бурлачка") відзначаються високою художньою майстерністю та реалізмом, спів­чуттям до простої людини; романи Панаса Мирного ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?", "Повія", "Голодна воля") змальовують пореформене село, бідноту та безправ'я селян.

Повісті та оповідання М.М.Коцюбинського "П'ятизлотник", "Для загального добра", "Посол від чорного царя" критикують укра­їнську ліберальну інтелігенцію, яка не турбується про свій народ, займається лише марнослів'ям; поезія Лесі Українки ("Досвітні ог­ні", "Сім струн", "Сльози-перли") є могутнім закликом до боротьби, зверненням до пролетаріату виконувати свою революційну місію.

Літературна спадщина І.Я.Франка становить близько 5 тис найрізноманітніших друкованих праць. У художніх творах ("З вершин і низин", "Зів'яле листя", "Вічний революціонер", "Каменяр", "Панські жарти", "Наймит", "Марійка", "Борислав сміється") І. Франко показав розуміння інтернаціональної суті робітничого ру­ху, схилив голову перед людьми, які присвятили своє життя рево­люції:

Вічний революціонер -Дух, що тіло рве до бою, Рве за поступ, щастя й волю, Він живе, він ще не вмер. (І. Франко. "Гімн")

У творах талановитої письменниці О.Ю.Кобилянської ("Лю­дина", "Царівна", "Природа", "Земля") показані люди - шукачі прав­ди, протестанти проти насильства.

Отже, навіть цей короткий перелік літературних праць свід­чить, що українська література у XIX ст. вийшла на широку дорогу свого саморозвитку й посіла почесне місце у світовому культурно­му процесі.

У XIX ст. відбувся певний розвиток українського сценічного мистецтва. Українська драматургія була нерозривно зв'язана з роз­витком національного театру й опановувала у своїх творах метод критичного реалізму.

У першій половині XIX ст. театр починав свій розвиток зі створених поміщиками кріпосницьких театральних труп, оркестрів, хорів, капел та ін. творчих груп. Зокрема, в селі Качанівка на Черні­гівщині музикантів-кріпаків навчав видатний російський компози­тор М.І.Глінка.

У поміщицьких театрах поруч з п'єсами російських та європей­ських драматургів, ставилися п'єси І.П. Котляревського "Наталка-Полтавка", "Москаль-Чарівник", Г.Ф.Квітки-Основ'яненка "Сватан­ня на Гончарівці" та ін.

З часом стали виникати аматорські театри, які стали предте­чею виникнення театральних професійних колективів. Так, наприклад, на початку XIX ст. аматорський театр створив І.Я.Котляревський, вельможа Катерини II Д.П.Трощинський, Ні­жинську гімназія вищих наук. Центрами професійних театрів стали Харків та Полтава. У Харкові у цій справі важливу роль відіграв Г.Ф.Квітка-Основ'яненко, який залучив до діяльності театру М.С.Щепкіна (1788-1863).

Постійно ставилися М. В. Гоголя "Ревізор", І.П.Котляревського "Наталка-Полтавка", "Москаль-Чарівник"; Г.Ф.Квітки-Основ'яненка "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-деншик". Полтавчани викупили М.С.Щепкіна з неволі.

В другій половині XIX ст. українська драматургія була збага­чена творами М.П.Старицького, М.Л.Кропивницького, І.К.Карпенка-Карого, Т.Г.Шевченка, І.С.Нечуй-Левицького, Панаса Мир­ного, Ю.Федьковича, І.Я.Франка та багатьох інших авторів.

Зокрема, 25 п'єс створив М.П.Старицький "Ой, не ходи Гри­цю, та й на вечорниці", "Не судилося", "У темряві") розповідають про побут селян, про їх боротьбу з куркулями; у п'єсах "Богдан Хмельницький", "Маруся Богуславка", "Оборона Буші" показана народна боротьба проти національного гніту: драми М.Л.Кропив­ницького ("Дай серцю волю, заведе в неволю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Глитай, або ж Павук") відзначалися високою сце­нічністю й майстерністю. Ось що про них писав І. Я. Франко: "Такої чистої, блискучої всіма блисками поезії, гумору народного, мови нам не у многих наших писателей лучиться подибати. Пісні, жарти, приказки і вигадки, мов перли-самоцвіти сиплються безкінечною многотою"²⁶.

Драматургічні праці І.К.Карпенка-Карого гостро соціальні і комедійні. Зокрема, такі його п'єси, як "Безталанна", "Наймичка" просякнуті турботою про знедолених людей, а "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн" — викриттям капіталізму в сільському госпо­дарстві, висміюванням новоспечених глитаїв - куркулів.

Драми І.С.Нечуя-Левицького ("Маруся Богуславка"), Панаса Ми­рного ("Лимерівна"), Б.Д.Грінченка ("Степовий гість"), І.Я.Франка ("Украдене щастя") та інші стверджували реалізм і народність.

Інтерес до театру широких народних мас був в основі перерос­тання багатьох аматорських театрів в професійні. Так, наприклад, в Єлисаветграді вперше випробували свої акторські сили М.Л.Кропивницький, брати Тобілевичі - І.К.Карпенко-Карий, М.К.Садовський, П.К.Саксаганський, які згодом стали фундаторами українського професіонального театру. Саме тут вперше на Україні поставлено п'єсу Т.Г.Шевченка "Назар Стодоля", оперу С.С.Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм".

Безхмарному формуванню українського театру завдав удару Емський указ від 18 травня 1876 p., який забороняв "сценічні вистави на малоруському наріччі"²⁷.

Переборюючи опір, крок за кроком набирав авторитету театр М.Л.Кропивницького (Єлисаветград) - актори: М.Садовський, М.Заньковецька, О.Марков, І.Бурлака, М.Садовська-Барілотті, П.Саксаганський, Г.Затиркевич-Карпинський, Ф.Левицький, Л.Ліницька та ін.; трупи М.П.Старицького, М.К.Садовського, П.К.Саксаганського, які виступали з постановками в Петербурзі, Москві, Казані, Білорусії, Грузії, Польщі.

В Україні формувалися також і російські театри. Зокрема, у 1891 р. у Києві був заснований театр М.М.Соловцова. У Східній Га­личині у 1864 р. розпочав свої вистави театр "Руська бесіда", у 1875 р. до Львівського театру був запрошений режисером М.Л.Кропивницький. В театрах ставилися п’єси "Ревізор" М.В.Гоголя, "Весілля Кречинського" О.Б.Сухова-Кобиліна, "Гроза" О.М.Островського, "Безталанна", "Мартин Боруля" І.К.Карпенка-Карого, "Лимерівна" Панаса Мирного, "Украдене щастя" І.Я.Франка, "Назар Стодоля" Т.Г.Шевченка та багато інших. У своїх критичних статтях І.Я.Франко докладав багато зусиль для піднесення театральної культури. Характеризуючи вистави, І.Я.Франко критикував "недотепні комедії і псевдоісторичні драми, які засмічували реперту­ар, закликав ставити п'єси з народного життя.