10.3. Розвиток культури України в 1900-1917 pp.

Колонізаторські монархічні режими Російської та Австро-Угорської імперій не були зацікавлені в розвитку культури українського на­роду, побоюючись пов'язаного з цим посилення загальнополітичної революційної і національної самосвідомості мас. Через це політикою правлячих кіл всіляко гальмувалося прагнен­ня мас до освіти.

Напередодні Першої світової війни письменність на українських землях у складі царської Росії не досягла навіть середнього по країні показника — 30 %. На кожну тисячу населення тут навчалося тільки 67 дітей. Таким самим було становище народної освіти на україн­ських землях, що входили до складу Австро-Угорщини. На початку XX ст. у Галичині із 6240 сіл 2214 не мали нормальних шкіл, а в 981 їх не було взагалі. На території України не було жодного вищого на­вчального закладу з українською мовою викладання, а під владою царської Росії — жодної української школи на державному утри­манні.

Після поразки революції 1905-1907 pp. самодержавство заборо­нило "Просвіти", видання літератури та читання публічних лекцій українською мовою. З виданих у 1913 р. в Україні 5283 книг лише 175 були написані українською мовою. На початку Першої світової вій­ни царизм заборонив будь-які періодичні видання українською мо­вою. Те саме сталося й у 1915 р. на території Галичини, коли вона була зайнята царськими військами.

На західноукраїнських землях діяли Львівський та Чернівецький університети, політехнічний інститут і академія ветеринарної меди­цини у Львові. Проте викладання велося здебільшого німецькою й польською мовами. Лише кілька українських кафедр було відкрито в університетах. Тим часом у Львівському університеті в 1911 р. студенти-українці становили 21 %, у Чернівецькому — 17,6 %, у Львів­ському політехнічному інституті — лише 4,4 %.

Особливості суспільно-політичного життя в Україні на початку XX ст. позначилися на її культурному прогресі, найпомітніше — на , характері української літератури. У цей період суперечності між де­мократичним і ліберально-буржуазним, реалістичним і декадент­ським художньо-естетичними напрямками української культури вия­вились особливо яскраво. Представниками революційно-демокра­тичного напрямку були найвидатніші українські письменники — І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Грабовський, О. Кобилянська, В. Винниченко, О. Маковей, С. Васильченко, А. Тесленко, М. Черемшина, Л. Мартович. До демократичного напрям­ку належали також робітничі поети Т. Романченко, А. Шабленко,

О. Гмирьов та А. Бобенко.

Важливе місце в культурі України посіда­ли драматургія й театр. Професійний театр передусім був представ­лений діяльністю корифеїв української сцени П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого, М. Садовського, геніальною українською акт­рисою М. Заньковецькою. Видатними представниками музичної куль­тури України були М. Лисенко, К. Стеценко, М. Леонтович, С. Людкевич, С. Крушельницька.

Розвивалися в Україні й інші галузі культури. Видатними пред­ставниками в галузі живопису були І. Труш, М. Пимоненко та С. Васильківський, у галузі архітектури — П. Альошин, В. Осьмах, О. Бекетов, Ф. Нестурх.

Із розвитком мистецтва й літератури була тісно пов'язана істо­рична наука. Видатними представниками її були М. Грушевський, О. Єфименко, Д. Багалій, І. Лучицький, М. Довнар-Запольський, М. Аркас. Вагомий внесок у розвиток медичної науки зробили вчені Д. Заболотний, М. Гамалія, В. Вискович, у розвиток повітроплаван­ня — Д. Григорович та І. Сікорський.

Бойко-питання і відповіді

Чому відомий історик України О.Я.Єфіменко назвала членів громадсько-культурного об'єднання «Руська трій­ця» трьома ластівками, «що відкрили весну відродження галицько-руської народності»?

«Руська трійця» визначила і оприлюднила основне ядро ідей національного відродження, своєю різно­бічною діяльністю здійснила перехід від фольклорно-етнографічного етапу національного руху до культур­ницького, робила перші спроби спрямувати вирішен­ня національних проблем у політичну площину.

Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи, які умовно можна назвати фоль­клорно-етнографічним, культурницьким та політичним. На фольклорно-етнографічному етапі невелика група вчених з метою підтвердження самобутності власного народу збирає та вивчає історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ят­ки. Змістом культурницького етапу є відродження мови наро­ду, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо у літе­ратурі та освіті. Політичний етап характеризується більшим організаційним згуртуванням національних сил, появою та зміц­ненням їх політичних організацій, усвідомленням національних інтересів, активною боротьбою за національне визволення.

Особливістю виникнення та діяльності громадсько-культурного об'єднання «Руська трійця» є те, що воно, будучи яскра­вим самобутнім представником культурницького етапу українського національного руху, одночасно зберігало певні риси етапу фольклорно-етнографічного і робило перші спроби про­риву у політичний етап.

У першій половині XIX ст. центром національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут на початку 30-х рр. і виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання «Руська трійця» (Засновники - М.Шашкевич, І.Вагилевич та Я.Головацький), яке виступило на захист українсь­кої мови (термін «руська» для галичан означав українська)

Перебуваючи під значним впливом ідейних віянь романтиз­му, національно-визвольних змагань поляків, творів істориків (Д.Бантиш-Каменського), етнографів (М.Максимовича) та лі­тераторів (І.Котляревського) з Наддніпрянської України, чле­ни «Руської трійці» своє головне завдання вбачали у підне­сенні статусу та авторитету української мови, розширенні сфе­ри її вжитку і впливу, прагненні «підняти дух народний, про­світити народ», максимально сприяти пробудженню його національної свідомості.

Свою діяльність члени гуртка почали з вивчення життя, традицій та історії власного народу. З записниками в руках Я.Головацький та І.Вагилевич побували у багатьох містечках та селах Галичини, Буковини та Закарпаття. Результатом цього своєрідного «ходіння в народ» стали не тільки численні добір­ки матеріалів з народознавства, фольклористики, історії та мовознавства, а й знання реального сучасного становища укра­їнського народу під іноземним гнітом. Під час своїх етнографічних подорожей вони контактували з польськими підпільни­ками, які готували антиурядовий виступ, але «Руська трійця» не пішла за революційними змовниками, зосередивши зусилля на культурницько-просвітницькій діяльності.

У першому рукописному збірнику поезій та перекладів під назвою «Син Русі» (1833), вже досить чітко пролунали закли­ки до народного єднання та національного пробудження. На­ступним кроком «Руської трійці» став підготовлений до друку збірник «Зоря» (1834), який містив народні пісні, оригінальні твори гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали. Лей­тмотивом рукопису було засудження іноземного панування, уславлення визвольної боротьби народу, оспівування козаць­ких ватажків — Б.Хмельницького та С.Наливайка. Прозвучав у збірці і заклик до єднання українців Галичини і Наддніпрян­щини. Видання цієї книги було заборонене і віденською, і львівською цензурою. Перша намагалась придушити прояви українського руху в Галичині, побоюючись, що він у перспек­тиві може стати проросійським. Друга, відбиваючи інтереси консервативних лідерів греко-католицької церкви, виступала не стільки проти змісту, скільки проти форми: поява книги українською мовою посягала на монополію та авторитет мови церковнослов'янської. Для молодих авторів забороненої «Зорі» розпочався період переслідувань, обшуків, доносів, звинува­чень у неблагонадійності. Принципове звинувачення було сфор­мульоване директором львівської поліції: «Ці безумці хочуть воскресити... мертву русинську національність». Проте навіть у цих несприятливих умовах члени «Руської трійці» не припи­няли активної діяльності. Вони, ламаючи консервативну тради­цію, що передбачала виголошення офіційних промов латинсь­кою, польською чи німецькою мовами, одночасно у трьох церк­вах Львова прочитали релігійно-моральні проповіді українською мовою. «Трійчани» енергійно виступали проти латинізації пись­менства, всіляко підтримували повернення рідної мови у побут національної інтелігенції. У 1836 р. М.Шашкевич підготував підручник для молодших школярів — «Читанку», написаний живою українською мовою.

Наприкінці 1836 р. (на книзі зазначено 1837) у Будапешті побачила світ «Русалка Дністровая». І хоча ідеї визволення прозвучали в ній із значно меншою силою, ніж у «Зорі», лише 200 примірників цієї збірки потрапили до рук читачів, решта була конфіскована. Що ж злякало офіційну владу на цей раз? Це був новаторський твір і за формою, і за змістом. Він напи­саний живою народною мовою, фонетичним правописом, «граж­данським» шрифтом. Все це виділяло збірку з тогочасного літературного потоку, робило її близькою і зрозумілою широ­ким масам. Три ідеї пронизують зміст «Русалки Дністрової» визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав, та заклик до її поновлення; позитивне ставлен­ня до суспільних рухів та уславлення народних ватажків борців за соціальне та національне визволення; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. Цілком оче­видно, що автори збірки певною мірою вийшли за рамки куль­турницько-просвітянської діяльності - у політичну сферу

Аналізуючи причини заборони твору «Руської трійці», І.Франко зазначав: «Русалка Дністровая», хоч і який незначний її зміст, які неясні думки в ній висказані - була свого часу явищем наскрізь революційним» Це був рішучий виступ проти традиційних політичних і соціальних авторитетів.

Незабаром це об'єднання розпадається. Переслідуваний світською і церковною владою на 32-му році життя помирає М.Шашкевич. У 1848 р перейшов на пропольські позиції І. Вагілевич, який починає проповідувати ідею польсько-українського союзу під зверхністю Польщі, довше обстоював ідеї «Русь­кої трійці» Я.Головацький. Але й він під впливом М.Погодіна приєднується до москвофілів і у 1867 р емігрує до Росії.

Кирило-Мефодіївське товариство: які його місце і роль у національно-визвольному русі України?

Члени Кирило-Мефодіївського товариства, врахував­ши уроки світового досвіду і спроектувавши пере­дові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювали основні постулати українського на­ціонального відродження, визначили форми та методи досягнення поставленої мети. Поява та діяль­ність братства стала початком переходу від культур­ницького до політичного етапу боротьби за націо­нальний розвиток України. Це була спроба передо­вої частини національної еліти осмислити та визна­чити місце і роль українського народу в сучасному їм світовому історичному контексті. Кирило-Мефодіївське товариство було самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не під­порядковувалось, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських сус­пільних течій.

Виникнення у 1846 р. у Києві української таємної політич­ної організації — Кирило-Мефодіївського товариства (братст­ва) було не лише черговим виявом невмирущості політичної традиції обстоювання українського автономізму, а й національ­но забарвленим виявом загальноєвропейських тенденцій та про­цесів. Це об'єднання виникло під впливом загострення протистояння у Європі між силами абсолютизму і демократії, ідеоло­гічно сформувалось на основі передових західноєвропейських філософських систем та ідей польського романтизму, організа­ційно згуртувалось, наслідуючи європейські таємні організації, стало своєрідною реакцією українського народу на посилення наступу царату на його права.

Основні програмні положення цієї організації сформульо­вані у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янсь­кого братства св. Кирила і Мефодія». Характерною рисою цього об'єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спря­мованість. Про це свідчить той факт, що товариство назване на честь відомих слов'янських просвітителів, православних Кирила і Мефодія, і сама форма організації була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіївців, у яких домінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдських цінностей — справедли­вості, свободи, рівності і братерства.

«Книга буття українського народу» — це синтезова мо­дель перебудови суспільного життя, у якій була зроблена спроба врахувати релігійні, соціальні та національні фактори. Концепція кирило-мефодіївців включала: 1) створення демок­ратичної федерації християнських слов'янських республік; 2) знищення царизму та скасування кріпосного права та ста­нів; 3) утвердження у суспільстві демократичних прав і сво­бод для громадян; 4) досягнення рівності у правах на розви­ток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськи­ми народами; 5) поступове поширення створеного християн­ського ладу на весь світ.

Побудована на ідеях українського національного відродження та панславізму, ця програма виходила за рамки власне української проблематики. Характерно, що, перебуваючи під впли­вом західноєвропейських філософів та польського романтизму, у яких в цей час чітко простежується популярна народно-месіанська ідея, кирило-мефодіївці розробили свій вітчизня­ний варіант «месіанізму»: основною дійовою особою їх широ­комасштабних планів мав стати скривджений, поневолений, але нескорений український народ. Саме йому відводилась місія визволителя росіян від їх деспотизму, а поляків — від арис­тократизму, роль спасителя і об'єднувача всіх слов'янських народів.

Програмні документи товариства народжувались у дискусі­ях. Ведучу роль національних ідей обстоював П.Куліш, соці­альних - Т.Шевченко, а загальнолюдських та християнських - М.Костомаров. Характерно, що, навіть виробивши компро­місну концепцію суспільних перетворень, члени братства сут­тєво розходились у питанні про шлях її реалізації. Амплітуда у поглядах була надзвичайно широкою: від ліберально-помірко­ваного реформізму (В.Білозерський, М.Костомаров, П.Куліш) — до революційних форм і методів (Г.Андрузький, М.Гулак, Т.Шевченко).

Навесні 1847 р. після доносу студента О.Петрова Кирило-Мефодіївське товариство було викрите і розгромлене. Нечис­ленність організації, вузька сфера її впливу, переважно куль­турницький та пропагандистський характер діяльності створи­ли ілюзію в офіційної влади на початку слідства, що Кирило-Мефодіївське товариство не є серйозною загрозою для само­державства. Але глибше вивчення творів Т Шевченка та доку­ментів братства змінило думку властей, які врешті-решт поба­чили в них чітку антимонархічну спрямованість, радикальну націленість на соціальне визволення, обґрунтування права ук­раїнського народу на державність, демократію. В результаті усі члени організації без усякого суду потрапили у заслання.

Чим можна пояснити появу модерністської течії в ук­раїнській культурі кінця Х!Х — початку XX ст.?

Модернізм — закономірний результат розвитку ху­дожнього мислення. Спочатку людина зображає конкретний предмет, потім — символ і, нарешті, фі­лософське бачення суті цього предмета. Отже: мо­дернізм, що набув поширення в українській культурі на рубежі XIX і XX ст., був не тільки виявом кризовості, а й спробою піднятись на вищий щабель у пізнанні та відображенні навколишнього світу.

Зміст, форма, стильові зміни у культурі залежать не тільки від еволюції мистецтва, вони тісно пов'язані з усіма сторонами життя суспільства, з особливостями та закономірностями істо­ричного процесу в цілому. Модернізм — це світоглядна та куль­турно-естетична реакція на вступ людства на рубежі XIX—XX ст, у якісно новий етап свого розвитку. У цей період на планеті відбулись глобальні зміни, з'явились нові явища, виникли нові тенденції: відчутно посилилась єдність світу, взаємозалежність народів і держав і водночас загострились міждержавні проти­річчя, різко зросла загроза світового конфлікту.

Розвиток поліграфії, поява телефону, радіо, кіно посилили інтенсивність інформаційного обміну, заклали основи індустріалізації культури. Суспільне життя дедалі більше набуває рис масовості, що знаходить свій вияв у концентрації робочої сили в економіці і у формуванні масових суспільно-політичних ру­хів у політичній сфері. Прогресуюча соціально-економічна ди­ференціація спричиняє зростання політизації суспільного жит­тя, появу на історичній сцені політичних партій, які активно починають претендувати на владу. Все це відбувається на фоні глибокої кризи класичного європейського раціонального світобачення, яке в нових умовах виявилося нездатним дати адек­ватну картину світу, що проходив стадію модернізації. Люди­на черговий раз відчула свою незахищеність, слабкість і непот­рібність.

«Звідки ми, хто ми, куди ми йдемо» — так називається одна з символічних картин французького художника нової мис­тецької хвилі Поля Гогена. Саме ці болючі питання на рубежі XIX та XX ст. гостро постали не тільки у культурі, а й у житті всього суспільства. Свої відповіді на них у культурній сфері запропонував модернізм (від франц. moderne — новітній, сучасний). Ця доволі оригінальна художньо-естетична система об'єднувала цілу низку відносно самостійних ідейно-художніх напрямів та течій —- експресіонізм, кубізм, футуризм, кон­структивізм, сюрреалізм та ін.

В українській літературі першим модерністські гасла вису­нув у 1901 р. поет М.Вороний, який на сторінках «Літератур­но-наукового вісника» у програмному відкритому листі закли­кав повернутись до ідеї «справжньої запашної поезії», тема­тично і жанрово розширити існуючі у тогочасній літературі рамки. Естафету у М.Вороного прийняла група галицьких пи­сьменників «Молода муза» (П.Карманський, В.Пачковський, О.Луцький та ін.), яка у 1907 р. оприлюднила свій маніфест, що містив критичні зауваження щодо реалізму в літературі та орієнтувався на загальноєвропейські зразки та тенденції.

У цей час у культурній сфері чітко вимальовуються дві тенденції — збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український ґрунт новітніх європейських зразків художнього самовиразу (модернізм). Своєрідною синтезною моделлю .народництва і модернізму ста­ла «нова школа» української прози (М.Коцюбинський, В.Стефаник, О.Кобилянська, М.Черемшина), яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи та ін. з новітніми європейськими здобутками — символізмом та психоаналізом.

Наприкінці XIX ст. — на початку XX ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що знайшло свій вияв у геометрично чітких лініях споруд, динамічності їх форми. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський). Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були В.Жуков, О.Вербицький, М.Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду.

Українська скульптура початку XX ст. теж не уникла мо­дерністських починань. Під впливом західних мистецьких шкіл формується ціла плеяда українських скульпторів-модерністів — М.Гаврилка, М.Паращук, В.Іщенко, П.Війтович та ін. їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибо­кий психологізм. О.Архипенко збагатив мову пластики XX ст.: він змусив порожній простір стати органічним і дуже виразним елементом композиції. Руці цього майстра належать «Ступаю­ча жінка», «Жінка, яка зачісується» та інші твори.

У живописі прихильниками модерністських експериментів були М.Жук, О.Новаківський, В. та Ф.Кричевські та ін.

Варто підкреслити, що український варіант модернізму був досить своєрідним і мав свої особливості. В силу того, що українські землі не мали власної державності, були роз'єднані і фактично перебували в статусі провінцій, суспільний розви­ток у них був уповільненим порівняно з провідними європейськими країнами, отже і конфлікти між цивілізацією і куль­турою, художником і суспільством не були такими гострими. Ці фактори і визначили приглушений, слабовиражений, неро­звинутий характер українського модернізму. Окремі злети сві­тового рівня тільки відтіняли загальну провінційність та гли­боку традиційність української культури.

Український модернізм не сформувався як національна са­мобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців. Цей стиль, особливо в літературі, зазнав значного впливу ро­мантизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є органічним еле­ментом світобачення в будь-яку добу Своєрідність українсь­кого варіанта модернізму полягає і в тім, що він із естетично­го феномена перетворився на культурно-історичне явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до над­бань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід укра­їнського суспільства від етнографічно-побутової самоіндентифікації, тобто вирізнення себе з-поміж інших, до національно­го самоусвідомлення — визначення свого місця і ролі у сучас­ному світі.

Король-стара

СТАН І РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

Розвитку культури названого періоду була притаманна подальша активізація антиукраїн­ської політики царизму в цій галузі. У культурній сфері існувала класова поляризація, що значно затримувала ду­ховний розвиток трудового населення. Так, система шкіл в Україні не охоплювала початковим навчанням усіх дітей шкільного віку. За даними на середину 40-х років, у Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській і Полтавській губер­ніях з населенням понад 7 млн. чоловік було лише близько 10 тис. учнів, причому 70% з них становили діти дворян, чи­новників, купецтва. Нестача приміщень, підручників, низька матеріальна забезпеченість не сприяли нормальній роботі по­чаткових шкіл.

До того ж русифікаторська політика царизму в Україні, що особливо посилилась після польського повстання 1830 p., гальмувала розвиток національної школи.

Згідно з «Попередніми правилами народної освіти» 1803 р. впроваджувались чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

У парафіяльних школах, які відкривалися при церковних парафіях і були початковими, навчання тривало 4—6 місяців у селах і до одного року в містах. Дітей навчали (російською мовою) читання, писання, елементарних арифметичних дій, основ православної релігії.

У повітових училищах і професійних учбових закладах (сільськогосподарських, фельдшерських) навчалися вихідці із заможних верств населення. Для дворянства засновували­ся гімназії. Протягом першої половини XIX ст. в Україні їх було відкрито в Одесі, Харкові, та Києві (по дві), Чернігові, Полтаві, Катеринославі та інших містах. З 1828 р. навчання тривало 7 років.

Крім державник, у ряді сіл, особливо на Полтавщині і Чер­нігівщині, продовжували діяти дяківські школи, які утриму­валися на. кошти батьків і в яких діти навчалися переважно українською мовою, читали буквар, часослов і псалтир, співа­ли церковних пісень.

Існували також приватні пансіонати, що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здо­бували освіту і виховувалися в інститутах шляхетних дівчат, заснованих у Харкові (1812 p.), Полтаві (1817 p.), Одесі (1829 p.), Керчі (1836 р.) і в Києві (1838 p.).

Проміжне місце між гімназіями й університетами займали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський у Одесі (1817 p.), Кременецький на Волині (1819 p.), заснований на базі гімназії (після польського повстання 1830—1831 pp. за­критий, а потім переведений до Києва і реорганізований в уні­верситет) і Ніжинський, заснований у 1820 р. на кошти братів Безбородьків і перетворений у 1832 р. на гімназію вищих наук.

Більшість польських середніх шкіл було переформовано в російські гімназії після подій 1830—1831 pp.

Почала відігравати все більшу роль вища освіта. Велике значення мало заснування 1805 р. Харківського університету, який підготував до середини століття близько 3 тис. фахівців. Проте не слід забувати, що царський уряд не був зацікавле­ний у відкритті університетів. 1834 р. на базі ліквідованого Кременецького ліцею відкрився Київський університет, про який в урядовому документі було заявлено, що він відкри­вається «для поляків південно-західного краю». Але згодом українські університети стали, всупереч сподіванням уряду, центрами науки і культури. Якщо у рік відкриття Харківсько­го університету в ньому навчалося 65 студентів, то у 1855 р.— 492. Відповідно у Київському університеті в 1834 р. навчалося 62 студенти, а в 1855 р.— 808 студентів. Ці осередки були і центрами науки в Україні. За дореформний час 56 вихованців Харківського університету стали професорами і пра­цювали як в Харківському, так і в Київському, Московсько­му, Казанському університетах. Найвідомішими були матема­тики М. Остроградський та Т. Осиповський, славіст І. Срезневський, філолог О. Потебня, історик М. Костомаров.

У Київському університеті працював талановитий вчений І. Вернадський (батько першого президента АН УРСР В. Вернадського).

Біля витоків українського народознавства стояв видат­ний вчений-енциклопедист М. Максимович. Видані ним 1827 р. «Малороссійськія песни» згодом дослідники назвали «золотою книгою для українства». 1834 р. його було призначено ректором Київського університету. Йому належали понад 100 праць з різних наукових проблем. Максимович виступав проти норманської теорії походження Русі. Він же став першим істориком Коліївщини — народного повстання на Право­бережжі 1768 р.

У формуванні історичної свідомості українців відіграла велику роль праця М. Маркевича «История Малороссии» (1842—1843 pp.). Багато архівних матеріалів про запорозьке козацтво зібрав А. Скальковський. Найбільш значною була Його «История Новой Сечи или последнего коша Запорож­ского» (1841р.).

У 20-х — 30-х роках у Львівському університеті велися дослідження в галузі краєзнавства і гуманітарних наук. І. Могильницький написав першу в Галичині граматику україн­ською мовою. У 1818 р. у Петербурзі була опублікована пер­ша граматика української мови, складена філологом О. Павловським. І. Срезневський і М. Максимович у своїх працях спростували твердження великодержавної Росії та Польщі, що нібито українська мова не окрема мова, а діалект російської та польської.

У 1848 р. у Львові відбувся з'їзд інтелігенції «Собор русь­ких учених», на якому Я. Головацький прочитав реферат про окремішність української мови. З'їзд обговорив питання народної мови в школі та ін.

Вирішальну роль у завершенні процесу становлення україн­ської національної мови відіграли праці основоположників новоукраїнської літератури: І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Шашкевича і особливо геніального українського поета Т. Шев­ченка.

Зачинателем нової української літератури став І. Кот­ляревський (1769—1838 pp.), автор «Енеїди».

Одним з найвидатніших поетів першої половини XIX ст. в Україні був П. Гулак-Артемовський (1790—1865 pp.). Визначне місце у розвитку української літератури належить Г. Квітці-Основ'яненку, І. Срезневському, А. Метлинському, М. Костомарову — відомому історику України.

Видання «Кобзаря» 1840 p., а потім «Гайдамаків» було важливою подією в українській літературі. З появою Шев­ченка українське відродження стало безсумнівним, а літера­тура і мова не потребували ніяких доказів свого права на існування.

Певного розвитку набула бібліотечна справа. З кінця 30-х років почала функціонувати бібліотека Київського універси­тету. Для жителів Одеси в 1830 р. була відкрита перша в Україні публічна бібліотека. Великими зібраннями славились бібліотеки Ніжинської гімназії вищих наук і Рішельєвського ліцею.

На розвиток українського образотворчого мистецтва ве­ликий вплив справила Петербурзька академія художеств. Професійні майстри живопису І. Сошенко, Д. Безперчний, Т. Шевченко та ін., що працювали в Україні, були її випуск­никами, зокрема вихованцями К. Брюллова, його послідов­никами. Досить згадати тут майстерно виконані Шевченком малюнки Києво-Печерської лаври. Т. Шевченко та П. Фе­дотов заклали основу критичного, реалістичного мистецтва. Важливу роль у розвитку української художньої культури відіграв випускник названої академії К. Павлов. Правдивістю зображення відзначаються виконані ним портрети Д. Горленка, Б. Лизогуб, картина «Тесляр» та ін.

Становище художників, що перебували у кріпосній залеж­ності (І. Усенко, П. Золотуха, С. Алексеев та ін.) було дуже важким. Щоб прожити, вони були змушені давати уроки ма­лювання.

Художники-пейзажисти М. Сажин, І. Сошенко, В. Штерн­берг прагнули до найреалістичнішого зображення природи.

Розвивалася й українська архітектура. У першій половині XIX ст. на зміну пишності українського барокко прийшов академічний, стриманий стиль класицизму. При плануванні міст обов'язково виділявся адміністративний центр із пло­щею, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів мали відкритий характер.

Забудовувалися нові міста, засновані наприкінці XVIII ст.: Маріуполь, Катеринослав, Миколаїв, Одеса та ін. Зокрема, в Одесі за проектом петербурзького архітектора Ж. Тома де Томона 1809 р. було споруджено перший будинок оперного театру. Архітектурний стиль Києва у ті часи визначався відо­мим архітектором А. Меленським. За його проектом спорудже­но церкву на Аскольдовій могилі (в 1810 р. дерев'яну церкву замінили кам'яною ротондою з колонадою й ампірною ба­нею. Тарас Шевченко зберіг на одному із своїх малюнків її вигляд у 1846 p.), церкву Різдва Христового (1810—1814 pp.), яка мала для українців особливе значення. Саме в ній стоя­ла труна з тілом Тараса Шевченка від 6 до 8 травня 1861 р. під час перевезення до Канева. Цей же архітектор збудував ансамбль Контрактової площі на Подолі та інші споруди.

Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркової архітектури, зокрема таких пам'яток, як палац Розумовського в Батурині, парк «Олек­сандрія» на березі Росі у Білій Церкві, палац Галагана у с. Сокиринцях на Чернігівщині та ін.

Залишила в ці часи помітний слід в культурі і музично-пісенна творчість. Продовжували побутувати землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, весіль­ні та ін. Популярними були пісні-романси «їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Т. Шевченка «Думи мої», «Заповіт» та ін. Слави­лися кобзарі, лірники Андрій Шут, Остап Вересай.

Навесні 1838 p. M. Глінка перебував в Україні з метою набору співаків. Він набрав для капели 19 хлопчиків і двох дорослих. Серед них був С. Гулак-Артемовський — небіж пись­менника П. Гулака-Артемовського, який згодом став родо­начальником української національної опери.

Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори у знатних осіб, на яких виступали М. Лисенко, Г. Квітка-Основ'яненко, М. Старицький.

Із великими концертами виступали хори Київської акаде­мії, Переяславської семінарії та ін.

Театральне мистецтво побутувало у формі народних драм, лялькового і «живого» вертепу, інтермедій. Продовжував існу­вати кріпацький театр. На Полтавщині завдяки І. Котлярев­ському та М. Щепкіну почав діяти професійний український театр. У 1819 р. відбулась постановка «Наталки-Полтавки» і «Москаля-чарівника» І. Котляревського. Національна дра­матургія заявила про себе творами Г. Квітки-Основ'яненка, Я. Кухаренка, Т. Шевченка. В українських виставах брали участь М. Щепкін, М. Рибаков та ін. російські актори, у росій­ських — Я. Шумський, В. Капніст, К. Сомник та ін.

Особливо активізувався розвиток театру в 30-ті—40-ві роки. У зміцненні його реалістичних принципів важливу роль відіграв Т. Шевченко. Його драма «Назар Стодоля» (1843 р.)—одна з перших побудована на соціальному кон­флікті.

Таким чином, основним змістом соціально-економічного, політичного і культурного розвитку України у першій поло­вині XIX ст. був розклад феодально-кріпосницької системи і формування в її надрах нового суспільного ладу.

Гайдуков

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XIX ст.

Колонізаторська, антиукраїнська політика царизму, незважаючи на всі зусилля її організаторів та ви­конавців, була неспроможна зни­щити волелюбні змагання україн­ського народу. Ідеї національного відродження хоч і поступово, але невпинно поширювалися.

Переконливе свідчення цього — зміни у сфері освіти, культури. У 1805 р. в Харкові був відкритий вищий навчальний заклад — університет. З 1816 по 1819 р. друкувався масовий популярний часопис «Украинский вестник». Важливою подією в історії україн­ської науки й культури стало заснування у 1834 р. Київського університету св. Володи­мира. Його першим ректором став відомий природознавець, історик та етнограф М. Максимович. Він відіграв провідну роль у ство­ренні Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, де працювали, зокрема, М. Костомаров, Т. Шев­ченко, М. Берлінський. Завдяки їхнім зусиллям був створений архів, що містив багато цінних документів з історії України. Визначні вчені працювали в Харків­ському університеті. Серед них — славіст І. Срезневський, хімік В. Каразін, математики Т. Осиповський та М. Остроградський. Вагомий внесок у дослідження історії України зробили М. Костомаров, ТІ. Куліш, М. Маркевич. Започаткувавши українську школу істо­риків, вони науково обґрунтували історичну самобутність українського народу, його культури.

Особливе місце в розвитку духовних засад українсь­кого національного руху, української культури належить, безумовно, Тарасові Шевченку. Важко знайти інший при­клад, коли б творчість і особистість однієї людини такою повною мірою віддзеркалювали б національну ідею, на­ціональний дух. Те, що в історії народу, який змагався за свою свободу й державність, таке видатне місце посів саме поет, не було випадковим. Культурна діяльність була практично єдиною цариною, де українці могли ви­явити свою самобутність.

У розглядуваний період серед талановитої плеяди українських письменників виділяються такі широковідомі постаті, як І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Куліш.

Ви­никають російські професійні театри — у Києві (1805 p.), Полтаві (1810 p.), Харкові (1812 p.). Вели­кою популярністю користувався в Полтаві український театр, на сцені якого виступала аматорська група під керівництвом І. Котляревського. У 1819 р. тут поставили «Наталку Полтавку», «Москаля-чарівника». Існував та­кож аматорський театр у с. Кобинці, керівником і режи­сером якого був батько Миколи Гоголя В. П. Гоголь-Яновський.

Широку популярність мали українські бан­дуристи, кобзарі, лірники. Розвиваються українська симфонічна музика, хорове мистецтво, живопис.

В ар­хітектурі утвердився класицизм. Найбільш відомими спо­рудами цього стилю були оперний театр в Одесі (архі­тектор Тома де Томон), будинок Київського університету св. Володимира (архітектор О. Беретті). Невідомі на­родні майстри створили такі перлини архітектурних ансамблів, як парк «Олександрія» у м. Біла Церква, Софіївський парк у м. Умані, палац Ґалаґана в с. Сокиринцях та ін.

Таким чином, усупереч антиукраїнській політиці, на­сильницькій русифікації паростки української національ­ної культури розвивалися, прокладаючи подальший шлях її утвердження та розвитку.

Найтиповіші запитання на вступних іспитах:

• Де в Україні було відкрито перший університет?

• Хто був першим ректором Київського університету?

• Яких Ви знаєте українських письменників першої по­ловини XIX ст. ?

• В яких галузях науки працювали Т. Осиповський та І. Срезневський?

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX ст.

Поступ української культури в цей період, як і життєдіяльність тогочасного суспільства загалом, мав складний, суперечливий ха­рактер. Царський уряд усіляко перешкоджав розвиткові української культури, зокрема не допускаючи и у навчальні заклади, театри, державні установи.

Школа в Наддніпрянській Україні — від початкової до вищої — слугувала знаряддям русифікації. Цьому спри­яла і загальна військова повинність, введена з 1872 p., бо українців засилали на службу переважно за межами України.

Придушена у рідному краї, українська література була змушена шукати притулку в іншому місці, головним чи­ном у Галичині, де на початку 60-х років пожвавився національний рух. Українці гуртувалися в товариства, влаштовували збори й віча, пропагували українську мову та культуру. Чималий внесок до справи національного відродження зробив, зокрема, професор Чернівецького університету С. Смаль-Стоцький, який став фундатором кафедри української мови в цьому німецькомовному навчальному закладі.

Зв'язки діячів культури Галичини й Наддніпрянщини були плідними. Як відомо, наддніпрянці, що не мали можливості вільно друкуватися в Росії, широко корис­тувалися допомогою галицьких письменників і суспіль­них діячів, насамперед І. Франка. Речником літерату­рного життя довгий час у Галичині був часопис «Зоря», в якому активну участь брали представники Наддніпрянської України. З 1898 р. він був реорганізований у «Літературно-науковий вісник». Упродовж 80— 90-х ро­ків українською мовою було перекладено чимало творів світової літературної класики.

Отож попри утиски й переслідування процес консо­лідації української нації ставав дедалі відчутнішим. Об'єктивні соціально-економічні зрушення, пов'язані з перебудовою суспільства на ринкових засадах, ставили на порядок денний реформування й інших сфер того­часного суспільства. Це були вимушені кроки з боку офіційної влади, що мали обмежений характер, але вони певною мірою сприяли розвиткові культури українського народу.

У 1864 р. була здійснена реформа освіти. Усі типи початкових шкіл дістали назву початкових народних учи­лищ. На терені освіти чимало корисного робили земства. Наприкінці XIX ст. в Україні працювало вже 127 гім­назій та 19 училищ. Було засновано кілька вищих навчальних закладів — Новоросійський університет (1865 p., м. Одеса), Чернівецький університет (1875 p.), Харківський, Київський та Львівський політехнічні ін­ститути тощо.

В Україні того часу працювали такі видатні вчені, як хімік М. Бекетов, математик Ф. Бредихін, фізіолог І. Сеченов, медики М. Гамалія, М. Скліфосовський, біолог І. Мечников та ін. Вагомий внесок у розвиток української освіти та науки зробило Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові. Відомі вчені М. Косто­маров, О. Лазаревський та інші багато зробили для формування концепції української історії. Плідно пра­цювали в цьому напрямі й представники молодої генерації істориків — О. Єфименко, Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Грушевський. Попри переслідування української мови після появи Валуєвського циркуляра 1863 р. та Емського указу 1876 р. українське мовознавство продовжувало розвиватися. Чимала заслуга в цьому належала П. Ми­тецькому, О. Потебні, П. Чубинському, Б. Грінченку.

Значний вплив на розвиток української літератури спра­вляли І. Франко, В.Стефаник, О. Кобилянська, Марко Вовчок, Панас Мирний, П. Грабовський, М. Коцюбин­ський, Леся Українка, П. Куліш, О. Пчілка, О. Кониський. Вийшли в світ повісті й оповідання І. Нечуя-Левицького, В. Винниченка.

Розвиток української культури цього періоду важко уявити без драматургії. М. Старицький написав «Тараса Бульбу», «За двома зайцями», М. Кропивницький — «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», І. Карпенко-Карий — «Бурлаку», «Сто тисяч», «Хазяїна» та ін.

Роз­вивалося театральне мистецтво. У 1864 р. у Львові почала свою діяльність перша в Галичині українська професійна трупа «Руська бесіда» на чолі з О. Бачинським. У 1882 p. M. Кропивницький створив у Єлисаветграді пер­шу на Лівобережній Україні національну професійну трупу за участю М. Заньковецької, М. Садовського, А. Максимовича та ін. Наприкінці століття виникли тру­пи М. Садовського, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого. Діяло кілька десятків українсько-російських труп. У 1891 р. в Києві був організований перший постій­ний російський театр М. Соловцова.

Свої досягнення мала й українська музична культура. С. Гулак-Артемовський створив першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М. Лисенка, який обробив понад 600 зразків українського музичного фольклору. Він був автором музики до п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка», творцем народних музичних драм «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Утоплена» та ін.

Важливою складовою української культури другої по­ловини — кінця XIX ст. було образотворче мистецтво, зокрема твори С. Васильківського («Степ на Україні», «Ранок» та ін.), академіка М. Пимоненка («Проводи рекрутів», «Сінокіс», «Ярмарок»). Домінуючим напря­мом в архітектурі був еклектизм — поєднання елементів різних стилів. У другій половині XIX ст. в Києві спо­руджено будинки Міської думи (О. Шімме), політех­нічного інституту і 1-ої гімназії (О. Б врешті), Володимирський собор (Г. Штром, П. Спарро, О. Беретті), в Одесі — новий оперний театр.

Отже, незважаючи на спротив влади, в українському народі визрівали й діяли патріотично налаштовані сили, в усіх сферах суспільства поступово, але невпинно роз­вивався процес національного самоствердження.

Найтиповіші запитання на вступних іспитах:

• Які вищі навчальні заклади було засновано в Україні у другій половині XIX ст. ?

• Яких Ви знаєте українських учених — представників природничих наук другої половини XIX ст. ?

• Назвіть видатних українських істориків розглядува­ного періоду.

• Як називалася перша в Галичині українська профе­сійна театральна трупа?

• Хто з українських акторів у кінці XIX ст. створив свої театральні трупи?

• Які твори М. Лисенка Ви знаєте?

• Який стиль домінував в архітектурі України наприкінці XIX ст.?

Семененко

Культурно-інтелектуальне відродження в Україні XIX — початку XX століття

Розвиток індустрії, неминуче при цьому підвищення рівня грамотності й загальної культури викликали до життя помітне національно-духовне піднесення. Окремий соціальний статус отримала інтелігенція України, розширились джерела її формування, виростав інтелектуальний рівень. Згідно з по­ложенням 1785 року інтелігенція звільнялась від тілесних покарань, в третьому поколінні могла одержа­ти дворянський титул, володіти підприємствами.

З точки зору професора П. Магочі, національне відродження у слов'янства пройшло три стадії розвит­ку, почавшись у XIX столітті, після винаходу вченими (під час Великої французької буржуазної революції) сучасного поняття нації. Для України воно розвивало­ся в несприятливій атмосфері вже тому, що 1804 року указом Олександра І навчання в школах на «мало­російському наріччі» було заборонене.

Початок українського інтелектуального піднесення пов'язаний зі Слобожанщиною, де після попередніх 11 спроб 17 січня 1805 р. було офіційно відкрито пер­ший в підросійській Україні університет. Завдяки по­жертвам дворян, купців, обивателів, він почав свою роботу раніше, ніж університети в Києві, Варшаві, Петербурзі, Берліні, Лондоні. Він надовго взяв на себе місію провідника високої культури, став науково-освітнім центром Харківського навчального округу, куди входила тоді територія восьми губерній, Донського й Кубанського (Чорноморського) військ. При універси­теті працювала друкарня, яка лише за перші десять років випустила 210 різних видань, що складало поло­вину всіх книг, опублікованих за цей час в імперії. До 1812 року було приурочено вихід першого періодичного видання в підросійській Україні — «Харьковского еже­недельника» — 12 номерів побачили світ (узагалі перша газета на теренах України вийшла 1749 року польською мовою — «Kurjer Zwowski»). У ньому вміщувались матеріали історичного, економічного, етнографічного характеру, бюлетені метеорологічних спостережень станції В. Каразіна в селі Кручик.

З 1816 року в університетській друкарні письменник В. Г. Маслович видавав перший і єдиний тоді в Україні журнал гумору й сатири «Харьковский Демокрит». Упро­довж 1816—1818 років і 1820—1823 харківський журналіст, пізніше професор-філолог О. Вербицький редагував «Харьковские известия». В щомісячнику «Ук­раинский вестник» (1816—1819) уперше вмістив критичні й літературознавчі праці українською мовою професор (потім ректор) Харківського імператорського університету П. Гулак-Артемовський. Цей науковий, літературний і суспільно-політичного напрямку журнал обсягом до 350 сторінок мав яскраво виражену українознавчу лінію. Гордістю «Украинского вестника» стали чудові подорожні й етнографічні нариси та роздуми І. Веркета — швейцар­ця, закоханого в природу України та її народ.

Згодом Харків став місцем виходу таких періодич­них видань, як «Украинский журнал» (1823—1825), «Харьковская Муза», «Украинский музыкальный жур­нал», «Утренняя звезда» та інші. 1834 року тут видано українською мовою «Малоросійські повісті» Г. Квітки-Основ'яненка — батька української прози. Як дирек­тор і режисер місцевого професійного театру, він додав до його репертуару свої невмирущі твори: «Сватання на Гончарівці», «Шельменко — денщик», «Шельменко — волосний писар». Вивченню й популяризації української народно-пісенної творчості присвятили свої праці М, Ко­стомаров, І. Срезнєвський. Три збірники українських народних пісень видав перший ректор Київського університету, відкритого 1884 року, М. Максимович. В 20—40-х роках ХІХ віку студенти О. Метлинський, П. Боровиковський, А. Корсун та інші створили гур­ток «харківських романтиків». В своїх поезіях вони оспівували подвиги запорожців, козацький суспільний лад як ідеал соціальної справедливості.

Важливо зазначити, що в першій чверті XIX століття в Російській імперії склалася політико-ідеологічна трій­ця — «православ'я, самодержавство, народність». Зусил­лями міністрів освіти О. Шишкова та С. Уварова ця тріада вводилась як інструмент абсолютної монополії держави на все духовне життя окремого громадянина й суспільства в цілому. Ще в настанові О. С Шишкова для Ради Харків­ського університету 1825 року говорилося, що народне виховання в імперії повинно бути, незважаючи на різницю вірувань, лише російським, а всі інородці зобов’язані переважно вивчати історію й закони саме Російської дер­жави. Закладена в цю триєдину формулу мета: переки­нути місток через прірву між освіченими верствами суспільства й безграмотним селянством, створити: політичну російську націю з етносу так і не була реалізована через відсутність справжнього стрижня «народності».

Однією з особливостей розвитку культури XIX століт­тя була перевага «антикварних» досліджень української старовини, другою — сприйняття романтизму на українсь­кому ґрунті в російській редакції. Звідси й поява низки історичних творів великоросійською мовою на тему славет­ного минулого Малоросії. 1817 року Ф. Глінка опублікував роман «Зиновий Богдан Хмельницкий, или Освобожден­ная Малороссия», в 1827—1833 pp. вийшли два романи І. Голоти. Залишилась в архіві історична епопея П. Білецького-Носенка «Зиновий Богдан Хмельницкий. Историчес­кая картина событий, нравов и обычаев XVII века в Ма­лороссии». Носій помірковано-монархічних поглядів історик Д. Бантиш-Каменський у чотиритомній праці з історії України захищав ідею автономного козацького -самоуправління. Більш рішуче правомірність самостійного управління в Україні відстоював автор п'ятитомника М. Маркевич (його праця вийшла в 1842—1843 роках).

До середини XIX століття більшість літераторів сприймала історію українських земель, пісні та думи українців майже виключно як регіональну етнографічну «екзотику». Перелом в цьому відношенні мав місце з по­чатком роботи в 1842 р, «Комісії по розбору давніх актів» і виходом в 1856—1857 роках «Записок о Юж­ной Руси» П. Куліша, де переважав дослідницький ухил, зверталась увага на вірогідність історичних дже­рел. Майже документальне відтворення подій червня 1663 року дає його повість «Чорна рада», що адекват­но передавала колорит епохи і відзначалась психоло­гічно вірними описами діючих осіб. У принципі автори історичних творів XIX віку всіляко дистанціювалися від політики, але все рівно політичний чинник впливав на якість роботи, найчастіше — негативно. До того ж виз­начальним стрижнем розвитку української історичної концепції став етико-релігійний принцип.

На Заході увага до України на початку XIX століт­тя виникла на базі романтизації «козацького народу — дикого й безпосереднього». Такий підхід відчувався у творах Леруа де Флажа, К. Мольї-Брюна, X. Решберга, Н.-Л. Піссо та інших.. 1814 року вийшла «Історія козаків» Г. Лезіра, де переважало екзотико-захоплене милування Україною, а козацтво уподібнювалось тим козачим полкам російської армії, що після війни з Наполеоном стали пугалом Європи. 1819 року спер­шу Д. Байрон, потім В. Гюго опублікували поеми про І. Мазепу, пронизані духом козакоманії й мазепоманії, і такий підхід став загальноєвропейською модою в літе­ратурі, живопису, музиці. Потім цю тему повторили українські романтики 30-х років, так що в. грудні 1.880 року І. Розковшенко дотепно писав І. Срезневському: Україна — джерело для романів у дусі Вальте­ра Скотта.

На початку XIX століття з'явилися наукові дослідження української мови, мовознавчі посібники, першим з яких стала «Грамматика малороссийского наречия...» О. Павловського, що вийшла в Санкт-Петербурзі. 1818 року. Пізніше спробу довести само­бутність української, мови зробили І. Войцехович, І. Срезневський,. а відомий байкар Л. Глібов організував «Товариство кохаючих рідну мову», куди увійшли О. Маркович, О. Лазаревський, М. Вербицький та інші ентузіасти. Однак серед більшості вчених все же переважала думка про неприйнятність української мови для використання в технічній, медичній, іншій спеціальній літературі, науці взагалі через відсутність терміно­логічної лексики. М. І. Костомаров, наприклад; заяв­ляв: «Наша малорусская литература есть исключитель­но мужицкая», тому начебто українською мовою неможливі переклади ні В. Шекспіра, ні Д. Байрона. М. Драгоманов назвав російську мову «рідною й при­родною» для української інтелігенції та українофілів-романтиків. Подібні висновки мали місце після реаліза­ції заходів царизму, розрахованих на звуження сфери користування українською мовою. Згідно з правилами 1870 року «Про засоби до освіти інородців, що населя­ють Росію» всі етноси в імперії поділялись на такі категорії: народи, вельми мало обрусілі; народи, які про­живають у районах, населених росіянами; народи, які достатньо обрусіли, тому їх навчати необхідно лише російською мовою. «Тимчасові правила про стягнення в південно-західних губерніях» 1892 року розраховані саме на Україну, що вважалася достатньо русифікова­ною, передбачали категоричну заборону викладання ук­раїнською мовою під страхом покарання грошовим штрафом або ув'язненням. Але ж в середині XIX сто­ліття 98 відсотків дітей у підросійській Україні взагалі не відвідували школу.

Якщо до 1850 року Київ залишався типово провінціальним містом, то з другої половини століття становище відчутно змінилося. Ідея побудови сучасно­го Києва втілювалась у чотирьох планах, розроблених починаючи з 1837 року. Відбулося злиття Верхнього міста з Печерськом, з'явилися величні адміністративні споруди, хоча домінантами залишалися собори, дзвіниці — творіння зодчих XVIII віку: Й. Шеделя, С Ковніра, А. Квасова, І. Григоровича-Барського та інших. Але було втрачено стиль українського бароко, що здобув гармонію в розташуванні будинків у мальов­ничих ландшафтах, в єднанні силуетів храмів з плас­тичними обрисами пагорбів та звивистими лініями струмків і річок. Уже в XX столітті мала місце певна деестетизація образу Києва, бо водонапірні вежі, за­водські димарі, елеватори псували гармонію міського ландшафту й природи.

Кінець XIX віку характерний також відкриттям краєзнавчих, етнографічних, церковних, церковно-археологічних музеїв, експонати яких сприяли не лише русифікації, але й посиленню тенденції до меншовар­тості українців, створенню образу нації танцююче-співаючої та безтурботної.

1888 року, після довгого перебування біля дверей поліцейського околотку (скульптор О. Мікешин вкрав мідь, що призначалася для оздоблення пам'ятника) вста­новлено пам'ятник Б, Хмельницькому перед храмом Святої Софії.

Кормич, Багацький

КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ НА ПОЧАТКУ XIX СТ. В ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

В цей час український етнос на західноукраїнських землях пред­ставляло здебільшого селянство. Воно зберігало рідну мову і етнічний характер традиційно-побутової культури, виявляло себе і активною суспільною силою. При чому карпатське опришківство і численні виступи проти панщизняних повинностей носили збройний, анти­державний характер. Такими ж були і масові втечі селян, і підпали панських маєтків, та й селянські заворушення, що не раз спалаху­вали з небувалою силою в різних місцевостях Східної Галичини, Північної Буковини, Закарпаття. Вони придушувалися лише з допо­могою військових частин та спеціальних каральних загонів. А вже судові процеси сільських і міських громад з поміщиками, колективні скарги до адміністративних органів свідчили не тільки про тяжку долю народу в Австрійській імперії, а й про гнучкість системи, яка приймала конституції і пробувала керуватись законом.

Істотним було те, що в процесі боротьби росла і розвивалася солі­дарність трудового селянства як всередині громад, так і між грома­дами, виростали свідомі селянські ватажки. Особливо страшним був той дух непокори, що жив у душі народу.

Відношення народу до влади знаходило вияв і в його усній поетичній творчості. Всупереч офіційній політиці, галицькі, буковинські, закарпатські селяни своєю традиційною культурою і само­назвою «русин», «руснак» засвідчували почуття духовного зв'язку з усім українським народом. Цим заперечується твердження сучасного польського дослідника Яна Козіка про те, що люд Галичини у першій половині XIX ст. не мав національної свідомості.

Очевидно, що соціальна активність і антифеодальна спрямова­ність народу впливала на формування суспільної думки на західно­українських землях. Зрозуміло, що в українського панства і церковної греко-католицької ієрархії ці настрої співчуття не викликали. Однак і вони не могли не задуматись над тим, що асиміляція українців, заперечення самобутності, культури - це втрата ґрунту під власними ногами. Це розуміло низове духовенство, яке повсякденно стикалося з простолюддям.

Вже в кінці XVIII ст. тут порушувалися питання про необхідність освіти народною мовою. А у 1816 р. в Перемишлі виникло товариство з метою підготовки книжок для народу освітнього і релігійного змісту. Там же для підготовки сільських вчителів у 1818 р. було засновано дяко-учительску школу. Варто зазначити, що все це було б неможливо здійснити без підтримки такого видатного діяча греко-католицької церкви, як Михайло Левицький.

Він дуже багато зробив для розвитку українського шкільни­цтва в Галичині. Ще в будучність свою єпископом м. Перемишля М.Левицький підготував єпархіальний синод 1818 р. з постановою про створення парафіяльних шкіл з українською мовою навчання. Були видані катехізис, буквар і катехитичні науки для дітей, які підго­тував Іван Могильницький.

М. Левицький став першим греко-католицьким митрополитом Галичини - українцем. І на цій посаді він не переставав дбати про опіку уніатських консисторій над українськими школами. Саме завдяки його підтримці зміг успішно займатися просвітницькою діяльністю І. Могильницький.

Зрозуміло, що цій роботі чинили всілякі перешкоди офіційні власті і особливо запеклий опір - поміщики. Вони віддавали у рекрути дяків-учителів, чинили розправу над селянами, які підтримували школу і посилали до неї своїх дітей. І, Франко навів документ про те, що поміщик переслідував школу, засновану в с. Залуччя біля Снятина, віддав у солдати трьох дячків, які наважилися вчити сільську молодь читати і писати.

На зацікавлення життям народу, його освітою, традиційно-побутовою культурою мали вплив ідеї просвітництва, наполеонів­ські війни, польський революційний рух, пропаговані романтизмом постулати народності, інтенсивне розгортання народознавчої роботи у слов'янських країнах.

Відгомін усіх цих подій, ідейних тенденцій сягав і західноукра­їнських земель. Це позначилося на характері мислення і діяльності певної частини інтелігенції. Приклад культурного самоутвердження слов'янських народів став поштовхом до наукового дослідження української мови, написання її граматики, складання словників. Така робота вже досить широко розгортається в 20-х pp. XIX ст. її резуль­татом були філологічні праці І. Могильницького і величезний, як на той час, шеститомний словник І. Лаврівського, чистовий рукопис якого датований 1826 р.

Польські і австрійські урядовці, з одного боку, а російські, - з другого, вважали непридатною до вживання українську мову в народних школах, бо вона, мовляв, є «необразованним наріччям» російської чи польської мови. І. Могильницький у своєму трактаті «Відомість о руськім язиці» з науковою аргументацією показав істо­ричну глибину і самобутність української мови, її спільність для насе­лення всієї України, придатність для літературного вжитку. У зв'язку з цим вчений розглядає Східну Галичину як «знакомиту часть Малой Руси», визначає рівноправність української мови у сім'ї слов'янських мов, трактує мову як одну з найважливіших ознак народу, вказує на «Енеїду» І, Котляревського як на зразок «мови руської в землях руських».

Трактат І.Могильницького був відомий у рукописах, його дещо скорочений варіант надруковано було у 1829 р. в польському перекладі. Він мав вплив на формування національної свідомості і народознавчих устремлінь молодого покоління західноукраїнської інтелігенції. Ще перед виступом «Руської трійці» окремі представники західноукра­їнської інтелігенції виявили живий інтерес до розвитку нової україн­ської літератури на Наддніпрянщині, до російської літератури і науки, підтримували особисті зв'язки з слов'янськими діячами науки і куль­тури. Наведені приклади переконують, що не було таким вже непочатим краєм те поле, на яке ступила на початку 30-х pp. «Руська трійця».

«Руська трійця» - напівлегальне демократично-просвіт­ницьке і літературне об'єднання, було створене М. Шашкевичем, І. Вагилевичем і Я. Головацьким. Своєю різнобічною діяльністю «Руська трійця» здійснила перехід від фольклорно-етнографічного етапу національного руху до культурницького, зробила перші кроки в напрямку політичного вирішення національних проблем.

Члени «Руської трійці» перебували під впливом ідей романтизму, творів істориків, етнографів та літераторів Наддніпрянської України, тому прагнули підняти дух народний, просвітити народ.

Ці та інші факти дають підставу бачити виникнення гуртка М. Шашкевича і характер його діяльності в контексті з європейським і особливо слов'янським визвольним рухом, ідеалами слов'янської взаємності, національно-культурної самобутності.

Дослідник історії цієї організації Роман Кирчів слушно зауважує, що все зроблене «Руською трійцею» в галузі етнографії і фольклорис­тики, - це велика і дуже істотна частина загальноукраїнського народознавчого доробку І половини XIX ст. Не регіонального галицького чи західноукраїнського, а саме всеукраїнського. Так проглядається її діяльність, мета і сутність самими учасниками: «...оце ми всі - із-за Бескиду, від Тиси, з-поза Сяну і по Серету — з братією нашою задніпровою складаємо одне существо».

Наприкінці 1836 р. в Будапешті побачила світ «Русалка Дністровая» - збірник літературних, фольклорних праць членів «Руської трійці». Це був новаторський твір і за формою, і за змістом. Він написаний народною українською мовою, фонетичним право­писом, цивільним шрифтом. Це робило збірку зрозумілою укра­їнському читачеві. Три ідеї пронизують збірку: визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав, та заклик до її поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та услав­лення народних ватажків повстань; пропаганда ідей власної держав­ності та політичної незалежності.

Алексеєв

Стан і розвиток культури в Україні в першій половині ХІХ ст.

Вивчаючи розвиток культури першої половини XIX ст., зверніть увагу на посилення реакційної політики царизму. Цій меті мала бути підпорядкована мережа освітніх закладів, що створювались на початку XIX ст. царським урядом. У 1804 р. були видані "Ста­тут університетів" та "Статут навчальних закладів, підвідомчих університетам". Згідно цих статутів в Україні відкривались чоти­ри типи навчальних закладів: університети, гімназії, повітові та парафіяльні школи. Навчальні заклади Волинської, Київської, Подільської губерній були віднесені до Віленського навчального округу, де викладання велось польською мовою. Після поразки польського повстання 1830-1831 pp. тут запроваджувалось навчан­ня російською мовою.

З 1804 р. заборонено навчання українською мовою, дедалі су­ворішого переслідування зазнавали українські пісні, звичаї, народний епос.

Однак влада не могла ігнорувати дедалі більшої потреби в осві­чених людях, яка існувала на той час. Тому в ряді міст, таких як Вінниця, Бар, Немирів, Одеса, Херсон, Харків, були відкриті гімназії, в деяких (Ніжин, Одеса) - ліцеї. У повітових і парафіяль­них школах дозволялося відкривати додаткові класи для вивчен­ня спеціальних предметів, запроваджувались додаткові курси з промисловості й торгівлі.

На Лівобережній Україні був створений Харківський навчаль­ний округ. Його центром став Харківський університет, заснований зусиллями місцевого дворянства на чолі з Василем Каразіним у 1805 р. В 1834 р. було відкрито київський університет.

Університети перетворюються в центри наукових досліджень. Першим ректором Київського університету став М. Максимович - відомий природознавець, історик, етнограф. Він був автором більше сотні наукових праць у різноманітних галузях знання. Особ­ливою популярністю користувались видані ним 1827 р. "Малороссійскія песни". Провідну роль відіграв Максимович у створен­ні в 1835 р. Тимчасового комітету для розшуку старожитностей, навколо якого поступово об'єднались кращі спеціалісти, здібні історики М. Костомаров, І. Іванишев, М. Берлинський. В резуль­таті їх роботи 1852 р. при університеті був створений Архів давніх актів, який містив багато цінних документів з історії України. В Київському університеті працював також талановитий економіст та історик І. Вернадський.

Могутня плеяда науковців існувала при Харківському універ­ситеті. І. Срезневський, який очолював кафедру слов'янознавства, видав ряд праць з історії давньоруської мови. Своїми досліджен­нями він намагався вести боротьбу проти шовіністичної теорії Погодіна, яка заперечувала право на існування української мови. В. Каразін винайшов новий спосіб виробництва за допомогою елек­троенергії натрієвої селітри для удобрювання полів. Він також розробив ідею створення в країні мережі метеорологічних станцій. Т. Осиповський написав широковідомий на той час тритомний "Курс математики". Талановитий учень Т. Осиповського М. Остроградський зробив вагомий внесок у розробку проблем математич­ного аналізу.

Значна увага приділялась історичним дослідженням. У 1842-1843 pp. була видана п'ятитомна "История Малороссии" М. А. Мар­кевича, де автор продовжував кращі традиції у висвітленні україн­ської минувшини, закладені "Історією русів". Великодержавним російським історичним концепціям М. Карамзіна, М. Погодіна, М. Устрялова українські історики М. Маркевич, М. Костомаров, П. Куліш протиставляли концепції самобутності історичного роз­витку України.

При висвітленні цієї теми абітурієнт повинен звернути увагу на розвиток літературного процесу, показати роль І. Котляревсь­кого, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка у становленні нової української літератури. Ці пи­тання достатньо розкриті в підручнику і вивчаються у шкільному курсі української літератури, тому автори не вважають за доціль­не докладно на них зупинятися.

Вивчаючи українське мистецтво, слід охарактеризувати розви­ток театру. Уже в першій чверті XIX ст. виникають російські профе­сійні театри: 1805 р. - в Києві, 1810 р. - в Полтаві, 1812 р. - в Хар­кові. Великою популярністю користувався в Полтаві український театр, на сцені якого виступала аматорська група під керівницт­вом І. П. Котляревського. У 1819 р. тут були поставлені "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник". Існував також аматорський театр у селі Кибинці, керівником і режисером його був В. П. Гоголь-Яновський.

У музичному мистецтві продовжували жити культурні тра­диції минулого, які дбайливо зберігали і передавали кобзарі, бандуристи, лірники. Найвідомішими серед них були О. Вересай, І. Крюковський, А. Шут. В той же час починається розвиток укра­їнської симфонічної музики, яка вбирала все краще з народного мистецтва. Так, на українських народних піснях, оброблених з великою майстерністю, була побудована симфонія композитора М. Овсянико-Куликовського, з якою він виступив 1809 р. в Одесі з нагоди відкриття театру. Високого рівня майстерності досягає хорове мистецтво.

Кращі здобутки в українському живопису цього періоду нале­жали Т. Г. Шевченку, І. Сошенку, Д. Безперчому, К. Павлову.

В архітектурі утвердився класицизм. Найбільш відомими спо­рудами, збудованими в цьому стилі, в Україні були оперний те­атр в Одесі (архітектор Томаде Томон), будинок Київського уні­верситету (архітектор Беретті). Безіменні народні майстри ство­рили унікальні архітектурні ансамблі: парк "Олександрія" у Білій Церкві, Софіївський парк в Умані, палац Ґалаґана в с. Сокоринцях та інші.

Таким чином, українська культура в першій половині XIX ст. збагачується новими досягненнями, стає ближчою до людини, її духовних потреб. Разом із тим її розвиток гальмувався пануван­ням феодально-кріпосницької системи та реакційною політикою царизму.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. У чому суть реакційної політики царизму в галузі освіти й куль­тури?

2. Яке значення мало відкриття Харківського та Київського уні­верситетів для розвитку науки?

3. Охарактеризуйте основні досягнення українського мистецтва в першій половині XIX cт.

РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ у другій половині ХІХ ст.

Вивчаючи питання розвитку української культури в другій по­ловині XIX ст., з'ясуємо, які фактори сприяли на той час піднесенню культури:

по-перше, реформи 60-70-х років (скасування кріпосного пра­ва, судова, земська, міська, освітня реформи);

по-друге, бурхливий розвиток капіталістичних відносин. В га­лузі освіти зміни стали відчутними вже на рубежі 60-х років. Молода інтелігенція, студенти, що об'єдналися в громади, активно займалися справою недільних шкіл, про які ми вже згадували в попередній темі. У 1862 р. в Україні їх було понад 110. Викладання в багатьох із них велося українською мовою, видані були букварі та підручники, в тому числі "Букварь южнорусскій" Т. Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багато їх організаторів та викладачів були заарештовані.

Політика реформ проводилась царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Про це свідчив і відомий Валуєвський циркуляр 1863 р. Аж з початку 70-х років в Україні по­жвавлюється культурно-освітня діяльність. У цей час значну під­тримку шкільній освіті стали надавати земства. Вони збільшують асигнування на утримання і будівництво шкіл. Станом на 1895 р. асигнування зростають у 6 разів порівняно з початком століття.

Нового удару по розвиткові української культури завдав Емський указ Олександра II у 1876 р. Але й після цього не зникають прогресивні тенденції в культурі та освіті. У 1865р. з ініціативи М. І. Пирогова в Одесі засновано Новоросійський університет. Було відкрито також Ніжинський історико-філологічний інсти­тут, Харківський технологічний, Київський політехнічний та Катеринославський гірничий інститути.

Певних здобутків у галузі освіти було досягнуто на Західній Україні: відкрито ряд вузів, у тому числі Чернівецький універси­тет (1875), Львівський політехнічний інститут та Академію вете­ринарної медицини, з 1869 р. запроваджувалось обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років.

Новим явищем було виникнення громадських наукових орга­нізацій. При Київському університеті створюються наукові товариства: фізико-математичне, фізико-медичне, психіатричне, акушерсько-гінекологічне товариство дослідників природи, істо­ричне товариство Нестора-літописця. При Новоросійському уні­верситеті організоване товариство природодослідників, історико-філологічне та інші.

На Західній Україні в 1873 р. було створене Літературне то­вариство ім. Т. Г. Шевченка, яке у 1892 р. перетворене у наукове товариство. В товаристві існувало три провідні наукові секції -історико-філософська, філологічна і математично-природничо-лікарська, а також цілий ряд комісій, у тому числі археографічна, бібліографічна, етнографічна, правова, статистична та ін. Визначний вклад у зміцнення наукового потенціалу товариства вніс М. Грушевський, який очолював його роботу з 1897-го по 1913 р. Науковці товариства започаткували кілька серійних ви­дань, таких, як "Записки НТШ", "Пам'ятки українсько-русь­кої мови", "Етнографічний збірник", "Матеріали до української етнології".

Наукові дослідження проводяться в основному в універси­тетах. Визначний вклад у розвиток магнетизму електротехніки вніс М. Д. Пильчиков, що довгий час працював у Харківському університеті. Абітурієнтові слід відзначити також багатогран­ну діяльність М. Бекетова, зав. кафедрою хімії Харківського уні­верситету, який вперше у світі став викладати курс фізичної хімії. Праці видатного вченого відкрили нову галузь наукових досліджень - металотермію. Талановитий біолог І. Мечников, працюючи в Одеському університеті, створив вчення про фаго­цитоз та захисні властивості організму. В 1886 р. І. Мечников та М. Гамалія заснували в Одесі першу в Росії і другу в світі бак­теріологічну станцію. В Київському університеті значний вклад у розробку нового навчального курсу неевклідової гео­метрії вніс М. Є. Ващенко-Захарченко. Основоположником на­укової школи з молекулярної фізики був зав. кафедрою фізики університету М. П. Авенаріус, якого ще зовсім недавно вивчали як автора нібито антинаукової філософської теорії через кри­тику його Леніним.

У другій половині XIX ст., помітне піднесення відбувалося в гу­манітарних науках, особливо в історичній. Широким визнанням користувались праці М. Костомарова, який присвятив ряд глибо­ких досліджень історії України періоду "Руїни" та Гетьманщини. Узагальненням багаторічної плідної праці історика стала фундамен­тальна "Русская история и жизнеописания ее главнейших деятелей". Копітку роботу над дослідженням історичних документів проводив В. Антонович, який саме тоді вивчав історію українського козацтва, гайдамацького руху та ін. У 80—90-і роки почалась активна дослід­ницька діяльність молодого покоління істориків - О. Я. Єфименко, Д. І. Баталія, Д. І. Яворницького, М. С. Грушевського та ін.

Слід також відзначити вагомі здобутки у філологічних науках, де в галузі дослідження історії української мови, літератури, фоль­клору плідно працював П. Г. Житецький. Ряд важливих праць з проблем мовознавства належить О. О. Потебні ("Заметки о мало­русском наречи", "Мысль и речь" та ін,). В етнографії відомі були роботи П. П. Чубинського, Б. Д. Грінченка, М. П. Драгоманова.

Питання розвитку української літератури, драматургії достат­ньо висвітлені в шкільному підручнику з літератури, тому автори не вважають за доцільне на них зупинятися.

Переходячи після розгляду цих проблем до характеристики українського театрального мистецтва, абітурієнтові треба відзначити, що кращі драматурги були також провідними режисерами і керівниками театральних труп. Професіональний український те­атр виник на базі аматорських колективів, що діяли в 60—70-і роки; серед них слід відзначити аматорський театр у Єлисаветграді, "Перший музично-драматичний гурток м. Києва" та ін.

У 1882 р. під керівництвом М. Кропивницького в Єлисаветграді створено першу українську професійну трупу, до якої були запро­шені М. Садовський, М. Заньковецька, О. Маркова, І. Бурлака та ін. У 1883 р. трупу очолив М. Старицький, а режисером залишив­ся М. Кропивницький. На підвалинах першої театральної трупи в кінці XIX ст. виникло ціле сузір'я чудових і професійних колек­тивів: М. Садовського, М. Кропивницького, П. Саксаганського та І. Карпенка-Карого. Найпопулярнішими були вистави "Наталка Полтавка", "Назар Стодоля", "Сватання на Гончарівці", "За двома зайцями", "Утоплена" та ін.

На Західній Україні український професіональний театр був заснований у 1864 р. О. Бачинським під назвою "Руська бесіда". Львів'я­ни встановили тісні творчі контакти з Наддніпрянщиною, у 70-х роках тут певний час працював М. Кропивницький. Таким чином, незважаючи на дискримінацію з боку царських властей на сході і полонізацію на заході, український театр у другій половині XIX ст. зміцнів і прославився високим рівнем художньої майстерності.

Характеризуючи розвиток музичного мистецтва, слід відзначи­ти творчість С. С Гулака-Артемовського. У 1862 р. він створює пер­шу українську оперу "Запорожець за Дунаєм", що увібрала в себе кращі традиції української народної творчості. Великою популяр­ністю користувалися також написані композитором пісні "Спать мені не хочеться", "Стоїть явір над водою". Іншим визначним ком­позитором на той час був П. П. Сокальський, який створив опери "Майська ніч", "Мазепа", "Облога Дубна". Відомий у майбутньо­му історик М. Аркас написав оперу "Катерина" на текст одноймен­ної поеми Т. Г. Шевченка. Основоположником української класич­ної музики був М. В. Лисенко, який у цей період написав чудові опери "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Наталка Полтавка", "Тарас Бульба", оперету "Чорноморці", опери для дітей "Пан Коцький", "Коза-дереза", "Зима і Весна". Композитор зібрав і видав 7 збірок українських пісень для голосу з фортепіано, 12 збірок для хору з фортепіано і 6 збірок обрядових пісень. Він записав музичний ре­пертуар кобзаря Остапа Вересая і видав обрядові пісні та думи, які виконував великий кобзар.

Широке визнання отримали написані композитором П. І. Ніщинським "Вечорниці", зокрема знаменитий хор "Закувала та сива зозуля".

На Західній Україні слід відзначити творчість М. М. Вербицького, який написав хорові твори "Заповіт" (на вірші Т. Шевченка), "Поклін" (на вірші Ю. Федьковича), симфонії-увертюри та музи­ку до театральних вистав.

В образотворчому мистецтві зростає роль об'єднань художників, таких як Товариство художніх виставок у Києві, Товариство півден­норосійських художників в Одесі, Товариство для розвою руської штуки у Львові та ін. Мистецтво побутового жанру представлене було творчістю К. О. Трутовського ("Сорочинський ярмарок", "Колядки на Україні" та ін.), І. І. Соколова ("Проводи рекрутів", "Ніч напередодні Івана Купала", "Ранок після весілля в Мало­росії"). Видатним майстром пейзажу, а також історичного жанру, був С. І. Васильківський. Найбільш відомі його пейзажні полотна "Степ на Україні", "Ранок", "Ромоданський шлях", "Козача лева­да". Історична тематика представлена такими роботами як "Коза­чий пікет", "Сторожа запорозький вольностей" та ін.

Серед західноукраїнських майстрів пензля слід відзначити творчість Т. Д. Копистинського ("В селянській хаті", "Погорільці", "Гуцул з Липовиці").

В українській архітектурі другої половини XIX ст. поширюєть­ся еклектизм з різноманітних стилів. Найзначнішими здобутками в цей період відзначались архітектори О. В. Беретті (Володимирсь-кий собор, будинок Першої гімназії у Києві), В. О. Шреттер (буди­нок оперного театру і театру Соловцова у Києві), Й. Главка (буди­нок резиденції митрополита Буковини у Чернівцях) та ін.

Таким чином, друга половина XIX ст. була складним і супереч­ливим періодом у розвитку української культури. Незважаючи на труднощі, культура збагатилася визначними здобутками майже в усіх провідних галузях.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Які були особливості розвитку української культури в другій половині XIX ст. ?

2. Яке значення мало створення Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка?

3. Охарактеризуйте розвиток українського професіонального те­атру.

4. Які зрушення відбулися в цей період у музичному мистецтві?

Розвиток культури в Україні на початку XX ст.

Розглядаючи цю тему, слід розкрити умови, в яких відбувався розвиток культури на початку XX ст.:

- по-перше, це піднесення національно-визвольного, револю­ційного руху на початку XX ст., особливо в період революції 1905-1907 рр.;

- по-друге, шовіністична політика царської влади, що продов­жувала русифікацію і репресії щодо української культури. Найбільших масштабів цей курс набув після придушення революції, в період реакції 1907-1910 pp.

Слід також мати на увазі, що на початку XX ст. поглибився роз­рив у розвитку культури в Україні: в той час як невеликий проша­рок суспільства виходив у своєму культурному розвитку на євро­пейський рівень, переважна більшість населення не була знайома навіть з елементарними досягненнями культури. Рівень писемності в Україні був нижчим від середнього для Європейської Росії по­казника. Так, серед селян в українських губерніях письменних було від 4 до 10%, тоді як у Московській і Петербурзькій губерніях - близько 20%.

Політика русифікації особливо давалася взнаки в галузі осві­ти. В університетах у період реакції було суворо заборонено читання курсів української мови, літератури та історії України. Таєм­ними інструкціями влада забороняла брати на викладацьку робо­ту педагогів, яких підозрювали в "мазепинстві", "сепаратизмі". Часто-густо адміністрація навчальних закладів забороняла співа­ти українські пісні, декламувати вірші, навіть виконувати музичні твори з українського мелосу. В Миргородській гімназії висіла таб­личка зі словами: "В стенах гимназии воспрещается воспитанни­кам говорить на малорусском языке".

Значна частина "Просвіт", які почали свою роботу в період ре­волюції 1905-1907 pp., була закрита, заборонялись українські бібліотеки, "Товариство грамотності", видані вже українські книж­ки не надходили у продаж, серед них навіть Євангеліє українською мовою.

Та все ж революція 1905-1907 pp. призвела до помітних зру­шень в системі освіти. Скорочується мережа церковнопарафіяль­них шкіл, тимчасово запроваджується в ряді шкіл вивчення украї­нської мови і викладання нею. Жінкам було дозволено вступати до вузів як вільним слухачкам. В ряді міст України створено вищі жіночі курси. У 1908 р. в Києві був заснований Фребелівський жіночий педагогічний інститут.

Великого поширення набули різні культурно-освітні заклади, особливо Народні будинки. У Києві Лук'янівський Народний будинок мав свою бібліотеку-читальню, 2 вечірніх класи для дорос­лих, амбулаторію, чайну, їдальню, нічний притулок. Тут відбува­лися кіносеанси, лекції, спектаклі, народні читання.

Економічні потреби на початку XX ст. значно прискорили роз­виток науки і техніки. Цілий ряд значних науково-технічних досягнень свідчив про високий рівень інженерної думки. М. К. Курако розробив і впровадив у життя проект доменної печі, що відповідав кращим європейським зразкам. Л. Л. Лугутін склав відзначену на Всесвітній виставці золотою медаллю карту геологічної будови Донбасу. Вагомих успіхів було досягнуто в літакобудуванні. Д. Гри­горович став конструктором першого в світі гідролітака, І. Сікорський - першого багатомоторного літака. П. Нестеров обґрунтував теорію вищого пілотажу і продемонстрував на практиці ряд при­йомів, у тому числі "мертву петлю".

У галузі медицини Д. Заболотний першим у світі відкрив шля­хи поширення чуми і визначив ефективні методи боротьби з цим захворюванням. Вчені-ботаніки С. Навашин та В. Липський дов­гий час успішно вивчали рослинний світ Середньої Азії, Індонезії, Північної Африки.

Вагомим внеском у розвиток української лінгвістики були ро­боти Б. Грінченка, особливо його чотиритомний "Словарь української мови", що вийшов у 1907-1909 pp. В цей же період друку­ються перші науково-популярні праці з історії України, де більш об'єктивно висвітлено основні події нашого минулого. Особливо велику популярність мала "Історія України-Руси" М. Аркаса (Пе­тербург, 1908), де цікаво і захоплююче викладався історичний матеріал. Під час революції 1905-1907 pp. вдалося видати "Исто­рию украинского народа" російською мовою, її написала перша жінка-історик О. Єфименко. Але найвизначнішу роль в розвитку історичної науки відіграли в цей час роботи М. Грушевського. Уже в 1904 р. виходить його "Очерк истории украинского народа" ро­сійською мовою. В 1911 p. була випущена "Ілюстрована історія Ук­раїни". Водночас Грушевський працює над створенням багато­томної "Історії України-Руси", яка стала першим фундаменталь­ним викладом української історії із стародавніх часів до середини XVII ст. Поряд з Грушевським у цей час працює цілий ряд видат­них істориків, таких як Д. Багалій, Д. Яворницький, В. Барвінсь-кий, І. Лучицький та ін.

На початку XX ст. яскраве піднесення переживає і українська література. Як і в попередніх темах, ми вважаємо за можливе опустити докладний розгляд цих питань, рекомендуючи звернутися для ґрунтовного опрацювання їх до шкільного підручника.

Попри всі заборони, розвивається українське мистецтво, особ­ливо музика і театр. У розвиток музичного мистецтва значний вклад внесла заснована у 1904 р. в Києві М. Лисенком музично-драматична школа, яка готувала диригентів, хормейстерів, співаків, режисерів, акторів та ін. Серед її вихованців - композитор К. Стеценко, співак М. Микита та ін. Творчість К. Стеценка, М. Леонтовича, збагачена кращими традиціями українського епосу, стала гідним продовженням досягнень М. Лисенка. В Західній Україні всесвітньо визнаною співачкою стала С. Крушельницька, непов­торний голос якої ввійшов до скарбниці вокального мистецтва.

Однією з небагатьох поступок царизму в період революції був дозвіл користуватися на театральній сцені українською мовою. В українському театрі продовжує плідно працювати ціла плеяда визначних митців - М. Кропивницький, П. Саксаганський, М. Старицький, М. Карпенко-Карий, М. Заньковецька та ін. У 1907 р. Микола Садовський створив у Києві перший український стаціо­нарний театр, де здійснив постановку відомих українських опер "Запорожець за Дунаєм", "Наталка Полтавка", "Різдвяна ніч", "Енеїда", "Роксолана" та ін.

Характеризуючи образотворче мистецтво цього періоду, слід відзначити творчість І. Труша, який написав ряд чудових портретів (Л. Українки, М. Лисенка, І. Франка та ін.). С Васильківський разом із М. Самокишем видав "Альбом української старовини", куди ввійшли зображення українських козаків, зброї, портрети визначних українських діячів минулого. Завдяки творчим досягненням названих художників, а також М. Пимоненка, О. Мураш­ка, П. Левченка та інших митців, український живопис виходить на європейський рівень.

Таким чином, на початку XX ст. українська культура робить значні кроки в своєму розвитку. Під впливом зростання національної самосвідомості народу відбувається процес духовного розкрі­пачення українських митців, однак серйозні суперечності гальму­вали культурний процес. Це і русифікація, і розрив між високою культурою еліти та відсутністю доступу до неї переважної біль­шості українського народу.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. В яких умовах розвивалась українська культура на початку ХХ ст.?

2. Охарактеризуйте розвиток української освіти у вказаний пе­ріод.

3. Які досягнення української науки, літератури, мистецтва по­чатку XX cт. мали світове значення ?

Світлична