119. Ідеї народності. Початки свідомішого демократизму.

В XVIII в. почало в Західній Європі наростати так зване романтичне народництво: на місце того, аби переробити в письменстві старі теми грецькі та римські або потрапляти під їх взірці, письменники звертаються до переказів свій­ських, місцевих, з особливою увагою починають збирати народні перекази і придивлятися до народної творчості. Перед тим її легковажили, як річ гру­бу, необроблену, а тепер починають високо цінити її своєрідну красу. Сей напрям, особливо з Англії та Німеччини, поширився між західними сло­в'янами, викликав і там зацікавлення до народної творчості, до народного, мужицького слова. Потім таке зацікавлення, разом з впливами тих перших слов'янських збірок і студій, починає поширюватися і в Росії, серед грома­дянства великоросійського і зросійщеного українського.

Для українців російських і так само галицьких сей поворот мав величезне значіння. Досі вони дивилися на свою народність як на темну масу, позбав­лену всяких засобів культурних, засуджену на те, щоб користуватися ду­ховими засобами своїх культурніших сусідів. Тому не бачили перед своїм народом ніякої будучності, дивилися на українську мову, побут і звичаї як на пережитки старини, може й цікаві й милі для земляків, але кінець кінцем таки засуджені на загибель. Автор першої української граматики в Росії Павловський, пишучи в перших роках XIX в., називав українську мову «ни живымъ ни мертвымъ, исчезающимъ нарьчіемь» і саме на те спішився записати граматику сеї мови, поки ще вона не вимерла до решти.

Тепер погляди на народне слово і творчість зміняються. Виявляється українськім народі, в його народній словесності безцінний скарб, що зрів­новажує недостачі книжного письменства і свідчить про велике духове ба­гатство і життєву силу народу. «Знаєте,— пише оден з перших збирачів, Цертелів, в своїй статті,— що я сю народну поезію ставлю вище, ніж більшу частину наших (російських) романів, балад,, а навіть — багатьох наших романтичних поем». Завдяки оригінальним своїм прикметам, красі і багат­ству свому український побут, перекази, історія починають звертати увагу чужинців: великоросів, поляків й інших, і се підіймає в очах самих українців вартість свого народного елементу. В нових напрямах романтичного народ­ництва їх власне малосвідоме прив'язання до своєї минувшості і сучасного народного побуту знаходить нове об'яснення і оправдання, заохоту до даль­шого заінтересовання своїм народом і своєю минувшиною. Теорії народницькі і приклади національного розбудження, що під впливами їх почина­лося тоді у інших слов'янських народів, вказували дороги і напрями, котрих належало триматися свідомим українцям.

Проби літературного оброблення українських тем українською мовою здобували нове значіння і вагу, як дорога до відродження українського життя.

Після появи талановитих наступників Котляревського, ще перед висту­пом Шевченка, літературна сторона сього відродження всім близьким до нього людям представлялась зовсім запевненою. Оден з молодших членів харківського кружка, Срезневський, в своїм одкритім листі 1834 р. твердо заявляє, що «язик український, або, як хочеться його називати іншим,— «малоросійський», се не наріччя, а окрема, самостійна мова, оден з найбагатших слов'янських язиків, і його літературна будущина не викликає ніяких сумнівів. «Глибокомислений Сковорода, простодушний Котлярев­ський, багатий фантазією Артемовський, завсіди жартівливий і приємний Основ'яненко й кілька інших» не зостануться самі: «Мова Хмельницького, Пушкаря, Дорошенка, Палія, Кочубея, Апостола мусить принаймні пере­дати потомству славу сих великих людей України». Але літературною сто­роною справа не кінчилася!

Разом з тим, як я вже зазначив, мусіли рішучо змінитися відносини до народних мас, його потреб і інтересів. Попереднє століття зазначилося тим, що свіжо народжене українське старшинське панство запопадливо заходилося присвоїти собі панський вигляд, щоб якнайсильніше зазначити свою окремішність від народу, з якого воно вийшло. Економічна боротьба викопала глибоку прірву між народом і сим панством, що захоплювало землі й кріпостило селянство, а відокремлення культурне докінчувало їх глибоке відчуження й ворожнечу. Український народ розділився на темну народну масу, закріпощену, позбавлену всякої можності розвою і поступу, і панство, яке хоч називало себе українцями («малоросіянами»), але було зовсім відірване від українського народного ґрунту і в своїм повнім відчуженню від народу не бачило іншої дороги, як приставати все тісніше до культурного і національного життя великоросійського. Але тепер за­інтересований українським словом і українською народною поезією навчило інтелігенцію іншими очима дивитися на український народ.

Отсі сірі прості селяни, мужики-кріпаки, на яких українське папство дивилося з презирством, помазавшися російською культурою, володіли, як виявилося, дорогоцінним скар­бом поезії, були творцями утворів, яким знавці давали місце поруч найкращих взір­ців європейської поетичної творчості. В устах селян заціліла пам'ять про україн­ську минувшину, про козачу славу, затрачена панством. Сама ся мова, котра тепер, в світлі нових поглядів на життя народне, ставала доро­гоцінним скарбом, вищим від золота і каміння дорогого, заховалася тільки в простім народі — нею володіло тільки селянство. Через се все в очах нового покоління осві­чених українців українська сірома ставала правдивим носителем, володарем краси і правди життя, і до неї на­лежало всіми способами зближитися, щоб зачерпнути від неї сеї краси і правди, щоб в народній словесності і народнім житті знайти прав­дивий зміст для творчості лі­тературної. А зближаючися до народу, освічені українці набиралися не тільки пам'яток народної творчості, але приходили до розуміння і народного життя, селянської душі, болів і потреб мужицьких.

Котляревський в «Наталці Полтавці», Квітка в своїх повістях і деякі менше замітні письменники в своїх творах ставлять собі за завдання від­крити благородний зміст селянської душі, показати, як в тяжких обставинах селянського життя, під сіром'яжною покривкою живуть високі, чисті люд­ські змагання, котрі ріднять українського мужика з його найосвічєнішим сучасником. Українська література стає демократичною: єднає інтереси вищих освічених верств з інтересами мужицькими, бере в оборону людські права селянина-кріпака, а згодом починає приходити і до розуміння його економічних і соціальних потреб та тих суспільних і політичних доріг, котрі могли б привести до поправлення суспільного становища закріпощених, темних і ограбованих народних мас. І се питання про піднесення україн­ських народних мас до людського життя стає центральним і головним питанням з становища українського відродження, тому що вищі верстви зійшли з національного українського ґрунту і вся надія українського жит­тя спочивала на селянстві, на надіях його визволення, і духового розвою.