Алексеєв-стара

КУЛЬТУРНЕ БУДІВНИЦТВО В УКРАЇНІ У 20-х роках.

Культурне будівництво в УСРР у 20-х роках тісно пов'язане з політикою «українізації", яку проводила КП(б)У в цей період. Тому важливо з'ясувати суть "українізації".

Після 1917 р. на території колишньої Російської імперії виникла значна кількість незалежних держав, які стали на шлях відродження чи створення всіх атрибутів державності, розвитку національної освіти, науки та культури. З установленням радянської влади імперія почала відроджуватись у новій формі. У 1922 р. був створений Союз РСР. Централізація наростала, що не могло не викликати опору народів. Більшовицькій владі необхідно було надати національних форм. Цього й мала досягти політика коренізації, вироблена XII з'їздом Російської компартії більшовиків, який відбувся вже через кілька місяців після утворення СРСР - у квітні 1923 р. Нова національна політика мала забезпечити формування національних більшовицьких кадрів, передусім управлінських, державних, партійних, а також створити умови для вивчення місцевих національних мов та користування ними. Ставилось завдання підтримки розвитку національної освіти та культури. В УСРР ця політика одержала назву "українізації", хоча, звісно, мова йшла тільки про дерусифікацію, повернення народу до своїх історико-культурних джерел.

Під знаком "українізації" розвивався культурний процес в УСРР у 20-х роках. Інтенсивніше "українізація" запроваджувалася з 1925 p., коли було усунено з постів секретарів ЦК КП(б)У Є.Квірінга та Д.Лебедя. Головну роль в "українізації" відігравав народний секретаріат освіти, зокрема його керівники О.Шумський (1925-1927) та М.Скрипник (1927-1932). Завдяки їхнім заходам було досягнуто значних успіхів у поширенні української мови, розвитку національної освіти та культури. Все службове листування та діловодство поступово переводилося на українську мову. Збільшилась кількість українців у державному й адміністративному апаратах. Більше половини книжок та майже 90 відсотків газет виходили українською мовою. Українська мова застосовувалась навіть в армії, особливо в офіцерських школах та резервних військових частинах.

Активну роль у національно-культурному відродженні відігравала Українська автокефальна православна церква, створена в жовтні 1921 р., на чолі з митрополитом В.Липківським. Вже у 1924 р. вона мала 30 єпископів, близько 1,5 млн. священиків, понад 1100 парафій (із загальної кількості 9 тис.) та мільйони віруючих.

Під впливом цих змін з еміграції повернулися М.Грушевський, С.Рудницький, А.Ніковський, П.Христюк, М.Чечель, М.Шраг та інші. На західних землях України змінювалось на краще ставлення до більшовицької) влади.

У 20-х роках вагомих результатів було досягнуто в справі ліквідації масової неписьменності. Рівень грамотності зріс за десятиліття з 24-х до 57 відсотків. На 1928 р. чисельність учнів у школах зросла до 2,6 млн. чоловік, хоча третина дітей ще залишалася поза школою. 80 відсотків загальноосвітніх шкіл були українськими. Крім того, діяли майже 1,5 тис. польських, німецьких та єврейських шкіл.

На хвилі "українізації" набувають поширення ідеї М.Хвильового. Переконаний комуніст, М.Хвильовий був у той час відомим українським письменником. Він повів активну боротьбу проти російського шовінізму, партійної бюрократії і закликав українських діячів культури відмежуватися від згубного впливу Москви. На думку М.Хвильового, тільки непримиренність до шовіністичних поглядів могла прискорити світову пролетарську революцію.

Серед українських більшовиків ідеї Хвильового знайшли підтримку. Його прихильником виступив нарком освіти, один із відомих у минулому боротьбистів О.Шумський. В листі до Сталіна він пропонував висувати на керівні посади в Україні місцевих комуністів, вбачаючи в цьому могутній засіб зміцнення комуністичної ідеології.

Група українських діячів культури у 1925 р. створила організацію "Вільна академія пролетарської літератури" на чолі з М.Хвильовим. До неї увійшли 22 письменники, в т.ч. П.Тичина, М.Бажан, П.Панч, Ю.Яновський, І.Сенченко, М.Куліш. Вплив "Вільної академії" відчувся також у творчості М.Рильського, М.Зерова, Є.Плужника, В.Сороки, Г.Косинки, В.Підмогильного та інших.

Поети, прозаїки, драматурги, критики - вихідці із західноукраїнських земель, які з різних причин опинилися на території Радянської України, у 1925 р. об'єдналися в Спілку революційних письменників "Західна Україна". Крім того, у 20-х роках в УСРР діяли такі письменницькі організації, як "Плуг", "Гарт", "Молодняк", "Нова генерація", "Урбіно", "Ланка" та інші. У цей період розквітає творчість П.Тичини ("Замість сонетів та октав", "Вітер з України"), М.Рильського ("Синя далечінь", "Тринадцята весна"). Серед багатьох інших поетів того часу на особливу увагу заслуговують М.Зеров, П.Филипович, М.Драй-Хмара, Є.Плужник, В.Сосюра, М.Бажан, Т.Осьмачка.

Значне місце в українській літературі зайняли твори М.Хвильового ("Я", "Повість про санаторійну зону", "Про сатану в бочці", "Дві сили", '"Вальдшнепи"), Г.Косинки ("В житах"), В.Підмогильного ("Місто"), І.Сенченка ("Із записок холуя"), Ю.Яновського ("Чотири шаблі"), М.Куліша [("Народний Малахій", "Мина Мазайло", "Патетична соната").

Національно-культурний розвиток УСРР, політика "українізації" посилили позиції національного комунізму. Діяльність М.Хвильового, О.Шумського, М.Скрипника, М.Волобуєва об'єктивно була спрямована на захист суверенних прав УСРР. Це стривожило Москву. Позиції названих діячів були кваліфіковані як "ухили", і розпочалася кампанія по їх "нейтралізації", [Щоб покласти край самостійницьким проявам в УСРР, всьому українському культурному процесові й "українізації", у вересні 1929 р. було заарештовано визначних діячів української науки, культури і автокефальної церкви як членів вигаданої ОДПУ "Спілки визволення України".

У роки непу освіта, наука і культура зробили важливий крок уперед. Центром наукової роботи була в цей час Українська Академія наук, де [працювали такі визначні вчені, як М.Василенко, К.Воблий, Д.Храве, М.Крилов, (М.Грушевський, С.Єфремов, А.Кримський та інші. Загалом же 20-і роки стали періодом небаченого в радянських умовах українського національно-культурного піднесення. Причиною цього був перехід до нової економічної політики та політики "українізації".

Запитання для самоперевірки

1. Що таке політика коренізації та "українізації" і яка причина її проголошення?

2. Чим зумовлені були зрушення у сфері народної освіти, літератури, мистецтва у 20-х роках?

Бойко. Запитання і відповіді

Чому більшовицьке керівництва СРСР вдалось до по­літики коренізацїї?

Започатковуючи політику коренізації на початку 20-х pp., більшовицьке керівництво СРСР мало на меті створити у світового співтовариства враження про вільний та гармонійний розвиток радянських рес­публік: знайти спільну мову з багатомільйонним полінаціональним селянством; зняти наростаюче про­тиріччя між народними масами і політичною елітою; поставити під контроль процес національного відрод­ження на окраїнах; частково компенсувати республі­кам СРСР втрату політичного суверенітету шляхом наданий прав «культурно-національної автономії». Коли ж у 30-х pp. національне відродження, яке було одним з безпосередніх результатів політики коренізації, перестало вписуватись у рамки міцніючого то­талітарного режиму, цю політику було згорнуто.

Принципово важливою складовою частиною культурних процесів в Україні у 20— 30-х pp. була політика коренізації, спрямована на надання народам, об'єднаним у СРСР, певної «культурно-національної автономії» — реальної можливості розвивати свої національні культури і мови. Ці ідеї покладені в основу рішень XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), на якому були чітко сформульовані основні положення політики корені­зації: підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності: врахування національних факторів при формуванні партійного і державного апарату; організація мережі навчаль­них закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей; глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток на­ціональних традицій і культури. Суть політики коренізації пол­ягає у спробі більшовицького керівництва очолити і взяти під контроль процес національного відродження на окраїнах.

Політика коренізації була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами.

По-перше, оскільки після закінчення громадянської війни території України та Білорусії були поділені між різними дер­жавами, то врахування білоруського та українського факторів стало необхідним елементом формування внутрішньої політики не тільки СРСР, а й Польщі, Румунії, Чехословаччини. Крім цього, саме геополітичне положення Білорусії та України ви­сувало у 20—30-х pp. «білоруське», а ще більшою мірою «ук­раїнське» питання в епіцентр європейської міжнародної політи­ки. Тому політика коренізації, що стимулювала національне відродження, мала на меті створити у світового співтоварист­ва враження гармонійного і вільного розвитку радянських рес­публік. Формуванню привабливого іміджу СРСР на міжна­родній арені мало сприяти і державне піклування про націо­нальні меншини.

По-друге, політика коренізації у задумі була засобом знай­ти спільну мову з багатомільйонним селянством (Сталін неод­норазово підкреслював, що національне питання в основі своїй питання селянське), залучити на свій бік національну інтелі­генцію шляхом поширення принципових ідей непу (плюралізм, вільний розвиток, певна децентралізація і т.п.) на сферу націо­нальних відносин.

По-третє, коренізація давала змогу у перспективі зняти про­тиріччя між народними масами і партійним, радянським, господарським апаратом, що не розумів мови народу, не знав його , звичаїв, культурних цінностей.

По-четверте, політика коренізації була спробою більшовиць­кого керівництва очолити і взяти під контроль процес національного відродження на окраїнах, щоб його величезну енер­гію і могутній потенціал спрямувати у русло соціалістичного будівництва.

По-п'яте, політика коренізації мала зміцнити Радянський Союз, тобто наданням «культурно-національної автономії» бо­дай частково компенсувати республікам втрату політичного суверенітету.

У практичному здійсненні політики коренізації в Україні чітко виділяються два аспекти: українізація і створення необ­хідних політичних та економічних умов для розвитку націо­нальних меншин. Першими реальними кроками на шляху реалі­зації цієї політики стали декрети ВУЦВК від 27 липня та 1 серпня 1923 р., у яких проголошувалася рівність мов і вказувалось на необхідність надання допомоги у процесі розвитку української мови. Згодом була утворена комісія з питань укра­їнізації на Чолі з секретарем ЦК КП(б)У В.Затонським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В.Чу­бар, М.Скрипник, Л.Каганович, О.Шліхтер, М.Попов, О.Шумський та ін. За порівняно короткий час енергійне про­ведення в життя політики українізації дало значні результати. Так, в середині 20-х pp. питома вага українців у партії зросла до 54,5%, в ЛКСМУ — до 65%. Серед відповідальних праців­ників окружкомів партії українці перевищували 50%, у складі ЦК КП(6)У - 35%, Политбюро ЦК КП(б)У - 66%. Викла­дання українською мовою велося у 78% шкіл і 39% технікумів. У 1927 — 1928 навч.р. українці складали 49,8% усіх студентів республіки. Тираж україномовних газет за 1924 — 1927 pp. зріс у 5 разів, значно збільшились і тиражі книжкової продукції українською мовою.

Різнопланова культурно-освітня робота (відкриття українсь­ких шкіл, видання українських газет, функціонування укра­їнського радіомовлення тощо) проводилась і за межами УРСР (на квітень 1925 р. за межами республіки проживало 6,5 млн. українців).

Активно здійснювалась політика коренізації в районах Ук­раїни, населених національними меншинами. У 1926 р. в рес­публіці найчисленнішими національними групами неукраїнсько­го населення були росіяни (9,2%), євреї (5,4%), поляки (1,6%), німці (1,4%). Про значну увагу керівництва УСРР до пробле­ми національних меншин переконливо свідчить той факт, що лише протягом 1919-1925 pp. Президія ВУЦВК, РНК УСРР, наркомати республіки прийняли понад 100 постанов, спрямова­них на забезпечення економічних, правових, культурних інте­ресів неукраїнського населення республіки. Було створено ок­ремі адміністративно-територіальні одиниці у місцях компак­тного проживання неукраїнського населення. В жовтні 1924^і р. у складі Української СРР була утворена автономна Молдавсь­ка республіка, а протягом 1924 — 1925 pp. почали функціону­вати 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейсь­кий національні райони, а також 954 сільські ради національ­них меншин, 100 містечкових Рад. У цей час в Україні діяли 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — з єврейською, 31—з татарською тощо.

Наприкінці 20-х — на початку 30-х pp. політика корені­зації, що сприяла зростанню національної самосвідомості, національному відродженню, поступово почала здавати позиції під тиском тоталітарного режиму, в рамки якого вона уже не вписувалася. У цей період українізація стала тим підґрунтям, на якому формувався міф про «націоналізм» та «націонал-ухильництво». Саме тоді починаються кампанії боротьби з «хвильовізмом», «шумськізмом», «скрипниківщиною» тощо.

Остаточно політика коренізації в Україні була згорнута у 1938 р. постановою Раднаркому УРСР про обов'язкове викла­дання російської мови у всіх неросійських школах, яка дала «зелене світло» русифікації, і постановою Политбюро ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у звичайні райони та сільради», що вела до фактичної ліквідації національних адміністративно-територіальних утво­рень на території республіки.

Черкащина

Двадцяті роки були часом небаченого розвитку, відкриттів і сподівань в українській культурі. Дехто навіть називає їх періодом культурної революції, або відродження.

У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'яви­лася перша літературна організація «Плуг». Один з діячів організа­ції так висловив її ставлення до мистецтва: «Завдання нашого часу в царині мистецтв полягає в тому, щоб знизити мистецтво, зня­ти його з п'єдесталу на землю, зробити його потрібним і зрозумі­лим для всіх».

В 1925 р. драматург Микола Куліш, поети Тичина й Бажан, прозаїки Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко утворили елітарну літературну організацію «ВАПЛІТЕ» («Вільна академія пролетарської літератури»). Її ідейним керівником був Микола Хвильо­вий (справжнє прізвище Фітільов).

Головними темами прозових творів були наслідки революції та громадянської війни в житті людини й суспільства. Серед найвизначніших творів цієї доби були: «Сині етюди» (1923), «Осені» (1924) і «Я (романтика)» Хвильового, «В житах» (1926) Григорія Косинки, «Місто» Валер'яна Підмогильного, «Чотири Шаблі» Юрія Яновського. Але неперевершеним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні гуморески якого читали мільйони.

В 1925 р. розгорнулася широка дискусія щодо шляхів розвитку української літератури. Особливо піддався критиці з боку компартії Хвильовий, який кинув гасло: «Геть від Москви!». Хоча Хвильовий вкладав у це гасло лише необхідність навчання у передового захід­ного світу, його (росіянина) звинуватили в українському націоналіз­мі. На початку 1927 р. його колишні товариші під тиском владних структур виключили Хвильового з ВАПЛІТЕ, а через деякий час ця організація саморозпустилася.

Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Ку­ліш. Три його найславетніші п'єси — «Народний Малахій» (1928), «Мина Мазайло» (1929) і «Патетична соната» (1930) викликали сен­сацію своєю модерністською формою й трагікомічним трактуванням нової радянської дійсності. Перші дві п'єси поставив у своєму слав­нозвісному театрі «Березіль» режисер Лесь Курбас.

Новою, але динамічно зростаючою галуззю мистецтва була кінематографія. В 1927 р. почалося будівництво найбільшої тоді у Європі Київської кіностудії. Світової слави набув кінорежисер та сценарист Олександр Довженко (пізніше ця кіностудія стала носити його ім'я). Його фільми «Земля» (1930), «Звенигора» (1927), «Арсенал» (1930) розповідають про вплив, який справила на Україну революція та радянська влада.

В 1925 р. у Харкові виникло мистецьке об'єднання «АРМУ» (Асоціація революційного мистецтва України), створене учнями ви­датного художника-монументаліста Михайла Бойчука (бойчукісти). Бойчук та його учні шукали нові форми відображення свого світоба­чення методами монументального живопису. Постійним опонентом АРМУ виступала (Асоціація художників Червоної України), що іс­нувала в 1926-1932 pp. Члени АХЧУ відкидали новаторські пошуки й зосередились виключно на реалістичному зображенні оточуючого світу.

Олійник

Спочатку новостворена союзна держава своєю політикою сприяла активізації творчого потенціалу народів і піднесенню економіки країни. Правда, вона проводилася таким чином, щоб ця активність не вийшла з-під контролю партійного керівництва. У цьому суть політики коренізації, яка в Україні отримала назву

українізаціі ставила своєю метою зняти стрімке протиріччя між народними масами і партійно-радянсько-господарським апаратом. Основними її вимогами були:

- підготовка, виховання та висування кадрів корінної національ­ності;

- врахування національних факторів у формуванні партійного і державного апарату;

- організація мережі навчальних закладів усіх ступенів;

- створення закладів культури та видання газет і журналів, книг мовами корінних націй;

- глибоке вивчення національної історії;

- відродження і розвиток національних традицій і культури.

В Україні у повному обсязі ця політика почала здійснюватись після того, як у 1925 р. з постів секретарів КП(б)У було усунуто російських шовіністів Е. Квірінга та Д. Лебедя. Головну роль в українізації відіграли наркоми освіти Олександр Шумський (1925-1926 pp.) та Микола Скрипник (1927-1933 pp.).

У рамках цієї політики були досягнуті вражаючі результати. Зокрема, розширилось вживання української мови. У 1922 р. українською мовою велося менше 20 % урядових справ, у 1927 р. - 70 %. Зросло число українців в урядових установах. У 1923 р. українці становили лише 35 % службовців, у 1927 р. - 54 %. Істотно покращилася освітні показники. Число писемних збільшилося: у місті - з 40 до 70 %; в селі - з 15 до 50 %. Понад 80 % загальноосвітніх шкіл і 30 % вузів вели навчання українською мовою. Вона ж була впроваджена в офіцерських школах. Відродилася українська книга, періодичні видання. У 1922 р. в Україні друкувалося українською мовою 27 % книжок, близько 10 % газет і журналів. У 1927 р. ці показники сягнули рубежу 50 і більше відсотків. Зросло число українців серед міського населення. Якщо в 1923 р. українці становили у Харкові 38 %, то в 1933 р. - 50 %; у Луганську - 7 %, в 1933 р. - 31 %; у Дніпропетровську -16 %, у 1933 р. -48 %. Бурхливого розвитку набули гуманітарні науки, література, мистецтво, театр. Оформилася у 1921 р. Українська автокефальна православна церква.

Успіхи корінезації дали підставу називати цей період українським ренесансом. В той самий час партійне керівництво розглядало політику українізації як тимчасовий відступ. Його хвилювало те, що за висловом Л. Кагановича, "українська інтелігенція швидко нахабніє". Тому вже в 1926 році О. Шумського звинуватили в націоналістичному ухилі та відправили працювати на Урал. За антимосковські заклики М. Хвильового звинуватили в "шумськізмі" та піддали цькуванню. У 1928 р. на III з'їзді КПУ Л. Каганович назвав Шумського та його соратників фашистами. Після цих теоре­тичних звинувачень влада перейшла до репресій. У вересні 1929 р. за звинуваченням у вигаданій чекістами Спілці визволення України та Спілці української молоді були заарештовані видатні діячі української науки, культури та УАПЦ. Вже 9 березня 1930 р. у Харкові над ними розпочався судовий процес. З кінця 1932 р. українізацію практично припинили.

Лях

3. Досягнення і складнощі політики українізації

Причини і зміст українізації

Лібералізація радянського суспільства за часів непу, стабілізація національно-дер­жавного процесу шляхом утворення Союзу РСР супроводжувалися і діями більшовиків у національній політиці. Розбурханий в роки революції українсь­кий національно-визвольний рух постав реальним об'єктивним фактором, з існуванням якого повинна була рахуватися кому­ністична влада.

У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП(б) проголосив політику "коренізації", що передбачала залучення представників корінних національностей у партійний аппарат і державні органи, застосу­вання національних мов у партійній, господарській роботі, освіті, пресі, видавничій сфері. Український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою українізації. Більшовики всіляко намагалися довести, що головною метою нової національної політики є спри­яння розвиткові культур і мов колишніх пригнічених народів. Та на перший план державної влади виступило розширення соці­альної бази більшовиків за рахунок місцевого, корінного насе­лення. Так, у 1922 р. українці становили лише 23% членів КП(б)У.

Питома вага українців у складі державного апарату не переви­щувала 35%. Щоб забезпечити собі сприятливе ставлення місцевого населення, необхідно було надати партійним і державниць­ким структурам УСРР більш національного характеру.

Проте партійно-державний апарат, що складався з неукра­їнської чи зросійщеної верхівки, активно протидіяв політиці українізації, всіляко гальмував запровадження української мови. Так, секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь виступив одним із засновників теорії "боротьби двох культур", за якою "передова пролетарська російська культура" повинна була перемогти "відсталу, пов'язану з селянством українську". Втім, подібні шовіністичні ідеї, що маскувалися під гаслами "пролетарського інтернаціоналізму" і поділялися багатьма партійними функціонерами, політично були ще занадто передчасними.

В 1925 р. Емануїла Квірінга, що перебував на посаді гене­рального секретаря ЦК КП(б)У, замінив Лазар Каганович, який заходився по-чиновницькому ретельно втілювати в життя офі­ційний курс партії. За нього політика українізації набула найбільшого розмаху і досягла значних успіхів. Своєрідним форпостом посиленої українізації в 20-х роках став наркомат освіти, якому підпорядковувалися всі ділянки культури. Наркомом освіти в 1924— 1927 pp. був Олександр Шумський, а після його усунення-Ми-кола Скрипник.

Наслідки українізації

Результати українізації 20-х pp. були по-справжньому вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату з

1923 по 1927 pp. зросла з 35 до 54%. Частка корінної національ­ності серед членів КП(б)У в той же час зросла з 23 до 52%. Українська мова, незважаючи на опір противників українізації ("русотяпів"), перетворилася на основний засіб спілкування, мову офіційного діловодства та ОСВІТИ. У 1929 р. в УСРР діяло 80% шкіл, понад 60% технікумів і 30% інститутів з українською мо­вою навчання. Розширювалася мережа у країнськомовної преси і видавництв: понад половину книжок, газет і журналів стали ви­давати українською мовою. З ініціативи М. Скрипника національна мова впроваджувалася в школах командного складу, в червоноармійських частинах. Процес українізації охопив навіть регіони інших республік, де компактно проживали українці (Північний Кавказ, Казахстан, Далекий Схід). Тут також відкривалися ук­раїнські школи, видавалися українські газети, працювало укра­їнське радіомовлення. Все це сприяло зростанню національної свідомості українського народу.

У тон же час здійснення політики українізації супроводжува­лося створенням найсприятливіших умов для національних меншин, що компактно проживали на території Радянської України. У жовтні 1924р. було утворено Молдавську автономну респуб­ліку. Проходив інтенсивний процес національно-територіального районування: було виділено 13 національних районів, існували сотні національних сільрад і містечкових рад, працювали сотні шкіл з німецькою, єврейською, болгарською, польською, татарською та іншими мовами навчання.

З тактичних міркувань офіційна влада дозволила здійснити українізацію навіть церковного життя, що було зумовлено діяльністю Української автокефальної (незалежної) православної цер­кви (УАПЦ). Вона офіційно виникла в жовтні 1921 р. на Всеук­раїнському православному соборі у Києві і очолювалася митро­политом Василем Липківським. Релігійна служба в ній відправ­лялася українською мовою, церковна організація визначалася демократичними змінами, активною участю мирян в управлінні. УАПЦ критично ставилась до радянської влади і в умовах роз­гортання шаленої "атеїстичної пропаганди" була офіційно ліквідо­вана в 1930 р.

Українське культурне відродження

20-ті роки, період втілення в життя полі­тики українізації, стали часом небувалого піднесення української культури й науки. Важливим напрямом культурного будівництва в цей час була ліквідація неписьменності населення. В 1923 р. в Україні було створено товариство "Геть непись­менність", яке очолював голова ВУЦВК Г. Петровський. Вна­слідок активної* освітянської кампанії до 1927 р. в республіці навчилися читати і писати 2 млн. чоловік. Наприкінці десятиріччя кількість неписьменних скоротилася з 76 до 43% дорослого на­селення.

Інтенсивно розвивалася мережа освітянських закладів. У 1925 р. в УСРР діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів, 30 робітфаків. Важливою передумовою успішного роз­витку освіти стала українізація, що відкривала масам українців доступ до знань за допомогою рідної мови. Цей же фактор, а також стабілізація соціально-економічного життя за часів непу позначилися на важливих досягненнях у науковій сфері.

Головним центром науки в республіці стала Всеукраїнська Академія наук (ВУАН). В 20-х pp. у ВУАН існували три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-еконо­мічний. Найбільш плідно працював перший відділ, де провідну роль відігравав Михайло Грушевський, який 1924 р. повернувся з-за кордону і був обраний академіком ВУАН (з 1929 р - академіком АН СРСР). Його колегами були видатні історики Дмитро Багалій, Михайло Слабченко, Олександр Оглоблін, Дмитро Яворницький.

У фізико-математичному відділі ВУАН працювала найбіль­ша кількість академічних кафедр - 30, де проводили свої дослідження математики Дмитро Граве та Микола Крилов, хіміки Володимир Кістяківський та Лев Писаржевський. В соціально-економічному відділі працювали географ Костянтин Воблий, ста­тистик і демограф Михайло Птуха.

Яскравий і нестримний розвиток української літератури й ми­стецтва у 20-ті роки дав підстави дослідникам порівнювати його з добою Відродження. Головними особливостями цього часу ста­ли розмаїття літературних напрямів, течій, виникнення й розпад багатьох письменницьких груп. Деякі з них перебували під впли­вом Пролеткульту - радянської літературно-художньої та просвітницької організації, для якої було характерне нігілістичне став­лення до культури минулого, "культури експлуататорів". Пролеткультівські ідеї сповідали літературні організації "Плуг" та "Гарт". Модерністські концепції відстоювали групи "непролетарських письменників": неокласики (Микола Зеров, Максим Рильський), символісти (Павло Тичина, Юрій Меженко), футуристи (Михай­ло Семенко).

У 1925 р. виникла найбільш відома літературно-мистецька організація республіки - Вільна академія пролетарської літера­тури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала 22 письменників і поетів. Серед них П. Тичина, В. Сосюра, Ю. Смолич, М. Бажан, Ю. Яновський, О. Довженко, Лесь Курбас та інші. Ідейним керівником ВАП­ЛІТЕ був Микола Хвильовий (Фітільов), а першим її президен­том - М. Яловий.

Це була доба відносної лібералізації літературного та мистець­кого процесу, коли великої популярності набули твори прозаїків І. Микитенка, М. Хвильового, А. Шияна, Ю. Яновського, поетів М. Бажана, В. Сосюри, драматургів І. Кочерги, М. Куліша. У галузі образотворчого мистецтва плідно працювали М. Бойчук, Ф. Кричевський, М. Нарбут, А. Петрицький та інші, в музично­му мистецтві - Г. Верьовка, М. Вериківський, Б. Лятошинський, А. Ревуцький та інші. Здобули визнання театральні колективи "Березіль" на чолі з Л. Курбасом, ім. І. Франка під керівниц­твом Г. Юри та інші. Почав здобувати світове визнання своїми фільмами О. Довженко. Творчість українських митців мала ве­лике значення для піднесення національної свідомості українського народу.

Початок згортання українізації

Однак паралельно з успіхами політики ук­раїнізації, національно-культурним розвит­ком українського народу зростав опір з боку "русотяпів". Зросійщена партійно-господарська номенклатура, користуючись допомогою з центру, в другій половині 20-х років перейшла в наступ на політику украї­нізації. Під виглядом боротьби з українським націоналізмом, що начебто погрожував монолітній єдності СРСР, республіканське керівництво під проводом Л. Кагановича, що так блискавично змінював орієнтири, сумлінно виконуючи завдання центру, почи­нає нову кампанію. Вона була спрямована на дискредитацію, шельмування проводирів українізації, повільну ліквідацію політи­ки коренізації.

Симптоматично, що першою жертвою нової сталінської на­ціональної політики став відомий український письменник, політичний діяч, член більшовицької партії з 1919 р. Микола Хви­льовий. У 1925 р. широко розгорнулася літературна дискусія про шляхи та перспективи розвитку української літератури. Приво­дом для ідеологічного звинувачення митця слова стали сформу­льовані ним гасла "Геть від Москви" і "Дайош Європу", що були закликом до українського письменства не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського, а виявляти свою національну свідомість, самобутність, звертатися до європейсь­кої спадщини. Це викликало обурення московської партійної но­менклатури, що розпочала кампанію таврування "націоналістич­ного ухилу" М. Хвильового, так званого "хвильовизму". Обме­ження творчої свободи української інтелігенції, навішування ідео­логічних ярликів "буржуазного націоналізму" стали першим кроком сталінського режиму на шляху скасування політики українізації, ут­вердження командно-адміністративної системи в духовній сфері.

Наступним об'єктом критики став О. Шумський, який у 1924— 1926 pp. був наркомом освіти і відповідав за проведення українізації. Як один із організаторів та провідників цієї політики, він вва­жав, що вона здійснюється занадто повільними темпами вна­слідок протидії зрусифікованої номенклатури. О. Шумський на­полягав на необхідності відкликання з України Л. Кагановича, що проявляв схильність до адміністрування, бюрократизму і штучно гальмував процес українізації. У відповідь генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович організував кампанію кри­тики наркома освіти. Лютнево-березневий об'єднаний пленум ЦК и ЦКК КП(б)У в 1927 р. розцінив погляди О. Шумського як "націоналістичний ухил", його було знято з посади наркома і ви­слано за межі України. Лише один учасник пленуму - представ­ник Компартії Західної України (КПЗУ) Карл Саврич (Максимо­вич) - не підтримав цього рішення. Це дало привід Кагановичу звинуватити в "шумськизмі" весь ЦК КПЗУ, а партія пізніше була ліквідована виконкомом Комінтерну.

Якщо М. Хвильовий та О. Шумський відстоювали культурну самобутність та політичні права українського народу, то Михай­ло Волобуєв прагнув довести спроможність економічної само­стійності республіки. У статтях, що були опубліковані у "Більшовику України" в 1928 p., він доводив, що в економіці СРСР Україна відіграє роль сировинного придатку і перебуває на ста­новищі колонії, як і при царському режимі. Він ґрунтовно переко­нував, що українська економіка повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися в світову економічну систему без посередництва російської. "Волобуєвщина" поряд з "шумськизмом" та "хвильовизмом" були оголо­шені проявом небезпечного "націонал-ухильництва" і стали при­водом для згортання політики українізації.

Діяльність Л. Кагановича на посаді лідера українських більшо­виків була досить високо оцінена кремлівським керівництвом. У 1928 р. його з підвищенням було відкликано до Москви. Гене­ральним секретарем ЦК КП(б)У став Станіслав Косіор - відо­мий партійний і державний діяч, один із активних провідників ста­лінської політики на Україні. Саме за його безпосередньою участю було розгорнуто остаточний етап ліквідації політики ук­раїнізації в умовах становлення тоталітарної диктатури. Трагічним фіналом українського національно-культурного відродження 20-х років стало самогубство М. Скрипника - одного з останніх поводирів і захисників політики українізації—в липні 1933 р.

Крушинський