1.3. Українізація.

«Для зміцнення Союзу» згідно ленінських зауважень, у 1923 р. XII з'їзд РКП(б) вперше оголосив небезпекою російський великодержавний шовінізм і проголосив політику «коренізації» в республіках. В Україні вона називалася українізацією, хоч насправді була дерусифікацією, адже у 1919 р. 85% середніх шкіл мали російськомовний статус. Ця політика була спробою спрямувати національний рух у соціалістичне русло шля­хом залучення представників корінних національностей до управління, ширшого використання національних мов.

У 1922 р. українці складали лише 23% із 55 тис. членів КП(б)У і 35% - уряду. (Субтельний О. - с 338). Слід було змінити це співвідно­шення, щоб задовольнити національно свідомі верстви в Україні ра­дянській і наддністрянській, показати приклад колоніальним країнам у вирішенні національного питання. В цілому мав рацію С.Петлюра: «Взагалі українізація справляє враження певного тактичного ходу з боку більшовиків, коли він не дасть бажаних наслідків, то про нього швидко забудуть». (Цит. за: Зайцев Ю. та ін. - с 257-256).

Формальним початком українізації вважаються декрети уряду УРСР 1923 р. про заходи з українізації культурно-освітніх установ та допомогу розвитку української мови. Однак проект закону про україні­зацію розглядався Політбюро ЦК КП(б)У ще у 1920 р. (Минуле Ук­раїни: відновлені сторінки. - с. 104).

Із заміною першого секретаря (персека) ЦК КП(б)У німця Е.Квірінга євреєм Л.Кагановичем (1925 p.), який неохоче, але слухняно вико­нував волю центру, українізація набула темпів. її проводили голова РНК республіки Влас Чубар, нарком освіти Олександр Шумський, М.Скрипник, Г.Гринько та ін. До процесу українізації приєдналися діячі науки й культури в еміграції, які, за прикладом М.Грушевського, по­верталися в Радянську Україну. У 1929 р. в УРСР діяло 80% шкіл з українською мовою навчання, що в цілому відповідало частці українців в республіці, а також понад 30% вузів, переважати навіть у КП(б)У та більшості міст.

Українізація супроводжувалася створенням кращих умов для роз­витку національних меншин. Так, у 1924 р. у складі України утворено Молдавську Автономну Радянську Республіку. Було засновано російські, німецькі, єврейські, болгарські, польські та ін. національні райони, сотні національних сільрад, шкіл, газети, театри тощо.

1.4. Спротив коренізації. Початок репресій.

Однак керівництво ВКП(б) не збиралося далеко йти далі назустріч інтересам народів СРСР. Українізація відразу зустріла опір «русотяпів» (Ленін). Проповідник теорії «боротьби двох культур» (начебто російської-пролетарської і української-селянської) секретар ЦК КП(б)У Д..Лебідь, писав: «... українізувати партію, себто робітничий клас... це значить стати на точку зору нижчої культури села...». (Майстренко І.- с 88).

З подання центру літературна дискусія 1925-1927 pp. розпочата вис­тупом письменника Миколи Хвильового (Фітільова), переросла в пол­ітичне цькування прихильників «хвильовизму». Особливо ганьбився літератор за його заклики до української інтелігенції до орієнтації на куль­турну Європу, а не на Росію, за гасло «Геть від Москви». Дісталося і М.Во-лобуєву, котрий довів факт економічного грабунку України Центром і ратував за господарську самостійність республіки.

Іншого звинуваченого в «національному ухилі» - О.Шумського «вшанував» своїм листом до Л.Кагановича у 1926 р. сам «батько на­родів» Й.Сталін. Шумського було звинувачено у надмірній українізації і за рішенням пленуму ЦК КП(б)У в 1927 р. вислано за межі України, а згодом репресовано. Справу українізації очолив у 1927-1933 pp. інший націонал-комуніст - Микола Скрипник, який зайняв посаду наркома освіти. У 1933 його зацькували як націоналіста і довели до самогуб­ства. Тоді ж Москва покінчила з українізацією і в республіці, і за її ме­жами.