5. Суспільно-політичне та культурне життя України

Українське відродження середини 20-х — початку 30-х pp. надзвичайно цікаве явище історії України, на жаль, малодосліджене і маловивчене. Безсумнівним є те, що громадсько-культурне відродження мало своє коріння у 1917— 1919 pp. в період недовготривалої української державності, який, незважаючи на пароксизми червоного, білого, чорного і зеленого терору, розкував творчі можливості української нації. Динаміка процесу відродження нації була настільки (чільною, що він розвивався далі, незважаючи на великі втра­ти із рядах інтелігенції під час громадянської війни, на ве­лику еміграцію творчих сил за межі радянської України. Процес розвивався по висхідній в умовах загальної лібера­лізації часів НЕПу, проголошеного курсу українізації.

Українське відродження охопило різні аспекти життя нації, особливо позначившись на літературі, мистецтві, освіті й науці.

В Україні розгорнули дослідницьку діяльність відомі наукові колективи, такі, наприклад, як математична школа Д. Граве, створювалися нові. Зокрема, праці М. Крилова та його учня М. Боголюбова заклали основи нелінійної меха­ніки, чим було покладено початок розвитку цієї галузі ма­тематики.

Плідна робота з теоретичної фізики тривала в Україн­ському фізико-технічному інституті (Харків), в якому де­який час працював І. Курчатов. Написана тут праця Л. Ландау в галузі кінетичної теорії плазми стала осново­положною на десятиріччя вперед у дослідженнях з термо­ядерного синтезу. В 1932 р. у цьому інституті вперше в СРСР здійснили штучне розщеплення атомів літію. На рубежі 20—30-х pp. Є. Патон почав велику перспективну роботу з електричного зварювання металів, що було новим словом у розвитку науки й техніки. Багато інженерних вирішень, які подарував людству Ю. Кондратюк (О. Шар гей) — людина енциклопедичних знань, талановитий вина хідник, на десятки років випередили світовий рівень ряду галузей науки і техніки. Уже в 20-х pp. його розробки з теорії космічних польотів спеціалісти вітчизняного ракетного двигунобудування використовували поряд із працями К. Ціолковського. Згодом на основі цієї теорії готували космічні польоти у США.

Продовжували плідну роботу в галузі епідеміології вчені із світовими іменами М. Гамалія і Д. Заболотний. Зміцню вали зв'язки з практикою охорони здоров'я видатний клініцист-терапевт Ф. Яновський, засновник радянської терапевтичної школи М. Стражеско, відомий фізіолог В. Данилевський.

М. Холодний, А. Сапегін, В. Юр'єв та інші вчені плідно працювали в галузі генетики й селекції рослин і тварин, впровадження науково обґрунтованих сівозмін. Розвиткові досліджень у цій галузі науки сприяла діяльність М. Ваві­лова, обраного у 1929 р. дійсним членом АН УРСР. Ви­значних успіхів досягли учні й послідовники І. Павлова — вчені України О. Богомолець, О. Палладій та інші.

У галузі суспільних наук активно працювали відомі істо­рики Д. Багалій (академік АН УСРР з 1919 р.), Д. Яворницький (академік АН УСРР з 1929 р.). У 1924 р. з еміграції до Києва повернувся М. Грушевський, найвидатніпіий істо­рик України, праці якого з давньої історії України та україн­ської літератури були відомі в усьому світі. їх видавали й перевидавали іноземними мовами за кордоном. Незабаром його обрали академіком АН УСРР, а в І929 р. — академі­ком АН СРСР. Одночасно йому не довіряли, оскільки в минулому він був одним із лідерів Української Народної Республіки, очолював Центральну Раду.

У розвитку української літератури 20—30-х pp. поєдну­валися демократичні традиції дореволюційної доби і но­вий досвід свіжих сил, пробуджених українською револю­цією. Письменники створювали різні гуртки, студії, шука­ли своє місце в літературному процесі. Художні здобутки багатьох талановитих митців зростали. До цього часу сфор­мувалася яскрава революційно-романтична течія: Павло Тичина, Василь Еллан-Блакитний (Елланський), Василь Чумак, Володимир Сосюра. Активно виступали представ­ники інших напрямів і творчих течій у літературі: М. Риль­ський, П. Филипович, Михайло Драй-Хмара. Значним вне­ском у літературне життя республіки були памфлети Ми­коли Хвильового, сонети Миколи Зерова, новели й опові­дання Григорія Косинки, сатира і гумор Остапа Вишні, Іва­на Микитенка. Побачили світ високохудожні твори Івана Ле, Григорія Епіка, Юрія Яновського та багато інших.

Характерною особливістю літературного процесу в Украї­ні у ті часи було виникнення й розпад багатьох літератур­них організацій («Гарт», «Плуг», «Молодняк», «Західна Україна», «Авангард», «Нова генерація», «Урбіно», ВУСПП тощо), перехід письменників з однієї творчої групи до іншої.

У 1925 р. виникла Вільна Академія пролетарської літе­ратури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала 22-ох письменників. Ідей­ним керівником ВАПЛІТЕ був М. Хвильовий, а першим її президентом М. Яловий. Це була літературно-мистецька організація талановитих письменників, які прагнули про­тистояти адміністративно-командному втручанню чинов­ників від культури у творчі справи.

Дискусія щодо визначення шляхів розвитку української літератури широко розгорнулася в 1925 р. У цій дискусії разом з творчими питаннями поступово почали визрівати й політичні оцінки, а згодом і політичні звинувачення. Одним з найбільш дискусійних моментів було гасло «Геть від Москви!» М. Хвильового, що стосувалося ставлення до російської літератури. Йшлося не про розрив з російською культурою, адже письменник у своїй творчості звергався до російських класиків і тогочасних літераторів, а про ви­користання досягнень світового мистецтва. Це був виступ за самобутність української національної культури, проти хуторянства й відрубності літературного процесу в Україні. Проте учасники дискусії — письменники, державні й партійні керівники республіки — звинуватили М. Хвильо­вого в націоналізмі, який, до того ж, начебто був представле­ний новою ідеологічною течією — хвильовизмом.

У республіці інтенсивно розвивалося музичне мистецтво: пісенна творчість, хорова і симфонічна, оперна і балетна музика. Чимало талановитих творів українських композиторів увійшли в скарбницю як національної, так і світової музичної культури. Великий творчий вклад у її розвиток внесли Л. Ревуцький, В. Лятошинський, М. Вериківський та інші.

Вдосконалювали майстерність виконавські колективи, серед яких широковідомими були хорова капела «Думка», капела бандуристів та багато інших. Велике значення для розвитку музичного мистецтва, підготовки висококваліфікованих мистецьких кадрів мало відкриття у 30-х pp. Київської, Харківської та Одеської консерваторій.

Значну роль у розвитку української культури відіграв театр. Незважаючи на різні художні смаки, його представ­ники вишукували такі шляхи розвитку сценічного мис­тецтва, які б найбільше задовольняли запити суспільства. У республіці створювалися десятки професійних та ама­торських театрів.

В українському театрі працювали такі прославлені ко­рифеї сцени, як П. Саксаганський, М. Садовський. їм на зміну прийшла плеяда середніх за віком і молодших май­стрів — О. Сердюк, Н. Ужвій, О. Ватуля, А. Бучма, Ю. Шумський, І. Паторжинський, О. Петрусенко, М. Гришко та ба­гато інших.

Становлення й розвиток українського театральною мис­тецтва нерозривно пов'язані з акторською та режисерською діяльністю Гната Юри. Він один із засновників, а з середини 20-х pp. — незмінний керівник драматичного театру імені І. Франка.

Видатним діячем українського театру був Лесь (Олек­сандр) Курбас ^:— енциклопедично освічений і високообдарований новатор, людина надзвичайного таланту, митець, те­оретик і педагог. Його акторська і особливо режисерська творчість — яскрава й водночас драматична сторінка в історії вітчизняного театрального мистецтва. Прагнучи ви­вести український національний театр із рутини і провін­ціального тупика, Лесь Курбас ще у 1922 р. організував унікальний театральний колектив під назвою «Березіль» — своєрідний експериментальний центр, метою якого було оновлення національного театру.

Долаючи штучні перешкоди, театральне мистецтво в республіці розвивалося. Наприкінці 30-х pp. в Україні пра­цювало понад 80 театрів.

Різноманітні творчі й організаційні процеси відбували­ся у середовищі художників. Утворювалися асоціації та групи, в яких точилася ідейно-мистецька боротьба між пред­ставниками різних напрямів. Плідно працювали художни­ки старшого покоління — М. Бойчук, І. Їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш та інші. На межі 20—30 pp. ва­гомо заявляли про себе митці молодшого покоління — М. Дерегус, В. Костецький, А. Петрицький, скульптори — Б. Іванов, М. Лисенко, графік В. Касіян та інші.

Успіхи в культурному будівництві 20-х — початку 30-х pp. досягнуті, перш за все, завдяки здійсненню політики, що ввійшла в історію під назвою «коренізація», частіше - як «українізація».

Коренізацію почали розгортати після XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), на якому було засуджено великоросій­ський шовінізм і колонізаторство. В Україні реформа поча­лася проголошенням ЦК КП(б)У в червні 1923 р. політики українізації. Вона зводилася до дерусифікації політичного і громадського життя (українська мова — мова публічних виступів, державного і партійного діловодства, зовнішніх проявів влади — написів, вивісок, печаток), до обов'язкового вживання української мови в установах, особливо при кон­тактах із сільським населенням, до переведення судочинства на українську мову, зміцнення позицій української школи, культури, науки (українська мова — мова початкової, середньої і вищої школи, театрів, кіно, концертів, інших видовищ, періодичної преси, книжок, зокрема наукових і підручників і т. д.). Коротко кажучи, це мала бути ліквідація русифікаторської політики та її наслідків. Для службовців, викладачів встановили термін (переважно один рік) переходу на українську. Діяли державні курси вивчення української мови і культури з випускними іспитами.

Відбулася українізація окремих військових частин (дні офіцерські школи і кавалерійська дивізія), церкви (Української автокефальної православної).

Усе це швидко набуло міжнародного звучання. V з'їзд Комінтерну (червень — липень 1924 р.) проголосив українське питання одним з головних у Центральній Європі. Українізацію як часткове здійснення національних прагнень позитивно сприймали на українських землях, за межами радянської України та в еміграції.

Однак декларована та повально реалізована україніза­ція викликала і жорстокий опір. Ось яким було розташу­вання сил.

Кадри українізації. Про велетенські втрати українства ми вже згадували. Емігрувала значна частина інтелігенції. Ні РКП(б), ні КП(б)У практично не мали українських на­ціонально свідомих і освічених кадрів. У 1918 р. українців у Комуністичній партії було 7%. Потім їх кількість збіль­шилася за рахунок влиття УКП і боротьбистів і в 1925 р. становила 37%. 1927 р. за рахунок посиленого прийому українців їх стало в партії 47%, а в 1933 р. — 61% . Переваги ж у номенклатурі, проте, не було. У 1927 р. лише 39% членів керівництва, включених до спеціального обліку ЦК, були українцями, а в 1930 — 43%. У 1927 р. тільки 35% членів ЦК були українцями. До колишніх боротьбистів, укапістів і тогочасних українців-комуністів у ролі кадрів україніза­ції без вагань приєднувалися реемігранти, що поверталися після проголошення українізації, емігранти-галичани.

Противники українізації. По-перше — верхівка КП(б)У, в якій українці ніколи не досягали хоча б кількісної пере­ваги. Майже неймовірно, але генеральний секретар ЦК КП(б)У до смерті Сталіна ніколи не був українцем (були латвійці, євреї, поляки, згодом росіяни). У контрукраїнізаційній політиці верхівка могла розраховувати на підтрим­ку Сталіна, антиукраїнські тенденції якого вилилися в орга­нізацію штучного голоду 1931—1933 pp., у намір депорту­вати до Сибіру весь український народ. Так чи інакше, вже на третьому році українізації в КП(б)У було викрито «вели­кодержавний ухил», про який у звіті ЦК X з'їзду КП(б)У згадував Л. Каганович.

Друга сила — російська бюрократична верхівка, особли­во керівники підпорядкованих безпосередньо Москві мо­гутніх трестів і синдикатів, де працювало понад 100 тис. робітників і службовців в кожному. Крім того, апарат дер­жавних установ.

Третя сила — російське та обрусіле міщанство, так само як російське й обрусіле робітництво, котре десятиріччями отруювали ідеями про його російський месіанізм, винятко­вість, престижність усього російського і непрестижність та некультурність, а також контрреволюційність українського і селянського. Українізацію сприймали як встановлення бар'єру на шляху міграції росіян на благодатну Україну.

До контрукраїнізаційного походу приєдналися Червона армія і навіть видатні представники російської інтелігенції. А. Луначарський, нарком освіти РРФСР, виступив у 1926 р. проти українських шкіл на Кубані. М. Горький писав про те, що нема потреби перекладати російську літературу укра­їнським «наречием». Одеський юрист професор П. Толстой оголосив ренегатами всіх тих, хто викладав у вузах українською.

Єврейська інтелігенція по-різному ставилася до українізації. Були й такі, які підтримували Ю. Ларіна (тестя М. Бухаріна), котрий виступив з позиції безнаціонального і ніби­то партійного інтернаціоналізму, звинувачуючи українських комуністів в українізації українців та в ідишизації євреїв (Ларін вважав, що євреї повинні забути свою мову, а в цьому їм перешкоджають українці).

При такому розташуванні сил українізація із самого по­чатку була приречена на провал.

Хоча політикою українізації формально і фактично мало керувати Політбюро ЦК КП(б)У, виконання всіх заходів доручили Всеукраїнській центральній комісії українізації при РКН УРСР. Практично ж українізацію переклали на плечі Наркомату освіти. Наркомат перетворили в суперміністерство, але його сил забракло, щоб охопити всі сторони життя, домогтися суворого виконання вказівок.

Природним спільником українізації стала більшість літераторів. Досить несподівано її підтримали економісти, зокрема М. Волобуєв.

Одне з головних завдань своєї політики українізатори вбачали у задоволенні потреб національних меншостей. Було утворено Раду національних меншостей у Наркоматі освіти.

У жовтні 1924 р. створено Молдавську автономну рес­публіку. До 1931 р. завершено організацію 8 російських, 7 німецьких, 3 грецьких, 3 болгарських, 3 єврейських і 1 польського автономних районів. Тоді існувало 414 росій­ських, 251 німецька, 148 польських, 167 єврейських, 16 мол­давських (крім автономної республіки), 34 болгарських, ЗО грецьких, 10 чеських, 4 білоруські сільради. Діяли націо­нальні школи. У 1925/26 навчальному році було 1214 росій­ських шкіл, 625 — німецьких, 457 — єврейських, 337 — польських, 74 — болгарських, 31 — татарських, 17 — чеських, 5 — вірменських, 3 — ассирійських, 1 — шведська.

У 1926 р. 65% діловодства здійснювали українською мовою (в попередньому році — 20%). Якщо в 1923 р. співвідношення українських і двомовних шкіл становило 3:1, то у 1930 р. — 10:1 (14430 — українських шкіл, 1504 — російських). У 1926 р. 80% початкових шкіл — укра­їнські. Понад 97% українських дітей у 1929 р. навчалися рідною мовою. У вузах в 1933 р. було 55% студентів-українців (у 1923 р. — 30%).

Рішуче українізували пресу: до 1926 р. 60% газет ви­давали українською мовою, а в 1932 р. — вже 87,5%, у 1933 р. — 89%. Якщо в 1925—1926 pp. українською мо­вою видавали 46% книжок, то у 1931 р. — 77% . Усі оперні театри перейшли на українську мову. Кіностудії в 1928 р. випустили 36 кінофільмів лише українською; радіомовлен­ня, що виникло в 1924 p., здійснювали тільки українською.

Українська мова була основним засобом спілкування, цілком здатним обслуговувати сучасне високорозвинуте суспільство.

Могутня революційна хвиля розкувала творчі можливос­ті нації. Дерусифікація стала не причиною, а одним із ре­зультатів культурного розвитку всього українського. Украї­нізація перейшла межі республіки, охопила Кубань, Казах­стан, Далекий Схід, де видавали українські газети, існувало українське радіомовлення. На Кубані (там проживало 3 млн. українців) діяло 240 шкіл, педінститут, видавали книжки.

У 1932 р. українізація безпосередньо підійшла до дерусифікації великих міст, де вона мала завершитися повернен­ням до українства населення, яке вживало в побуті мішану російсько-українську мову, «суржик». І тут досягли значних успіхів, незважаючи на перешкоди бюрократичної верхівки. Навіть у Харкові, де в 1923 р. 38% населення вважали себе українцями, цей показник у 1933 р. зріс до 50% , у Запоріж­жі відповідно — з 28 до 56%, у Дніпропетровську — з 31 до 48% , у Луганську — з 31 до 37% .

Постала «загроза», що українізація може вдатися; надії на те, що вона задушиться або загине під ударами місцевої бюрократії, виявилися марними.

Наприкінці 20-х pp. в Україні почався погром у науці. Переслідували науковців, особливо тих, котрі сформували ся як учені в дореволюційний час. Через необґрунтовані звинувачення й наклепи були репресовані й замучені ака­деміки АН УСРР геолог М. Світальський, генетик І. Агол, філософ С. Семківський та інші. Звинувачували колишнього президента АН УСРР В. Вернадського і щойно обраного президентом республіканської Академії О. Богомольця. Ставши у 1934 р. академіком АН УСРР, Т. Лисенко посилив переслідування багатьох видатних вчених України і країни в цілому.

Безпідставно звинувачений у шкідництві й заарештований у 1930 р. Ю. Кондратюк і на засланні продовжував наукові дослідження. Визволений із заслання з допомогою Орджонікідзе, він з великою відповідальністю виконував його завдання. Вступивши в липні 1941 р. добровольцем у народне ополчення, загинув у першому бою з фашистами.

Тривожне становище склалося навколо Л. Ландау. Погромники науки ще в 1931 р. називали його неприхованим ворогом. Коли почалися масові арешти вчених, П. Капица у березні 1937 р. запросив Л. Ландау до Москви в Інститут фізичних проблем, який він очолив. І все-таки його за арештували, звинувативши в неймовірному — шпигунстві на користь фашистської Німеччини, й відпрацьованими методами примусили підписатися під цим. Завдяки над­звичайним зусиллям вчених, насамперед П. Капиці, вдало­ся врятувати життя вченого, який незабаром став одним з найвидатніших фізиків світу.

Під час дискусії з питань історичної науки ще у 1923 р. були піддані упередженій критиці як немарксистські й націоналістичні праці М. Яворського. Автора усунули з усіх посад, виключили з партії, позбавили членства в обох ака­деміях, а в 1937 р. кинули до в'язниці, де він і загинув.

Процес українізації припинився раптово на початку 1933 р. після прибуття на Україну особистого представни­ка Сталіна П. Постишева — озброєного диктаторськими повноваженнями секретаря ЦК ВКП(б). Разом з ним з оновленою командою ДПУ прибув В. Балицький. Упродовж 1933 р. з Росії в Україну було переведено багатьох відпові­дальних працівників української національності. Спільними зусиллями вони потопили українізацію в крові, задушили в муках штучного голоду.

Проте політичні репресії були в Україні і в 20-х pp. Ставлення Сталіна до політики «українізації» з самого по­чатку її проведення було негативне, адже вона стимулюва­ла національну самосвідомість українського народу, і отже, його прагнення реального суверенітету. В кінці 20-х pp. почалася цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції, наслідком якої стало викриття так званого «національного ухилу» в КП(б)У, розгром міфіч­них «Українського національного центру», «Польської орга­нізації військової», «Блоку українських націоналістичних партій», «Всеукраїнського боротьбистського центру», «Троцькістсько-націоналістичного блоку» та інших. Особливий склад Верховного суду УРСР 19 квітня 1930 р. виніс вирок у справі Спілки визволення України (СВУ), трактованої як контрреволюційна організація. Цей вирок був остаточний і оскарженню не підлягав: 45 діячів української культури, з-поміж яких 2 академіки — Сергій Єфремов, Михайло Слабченко, 11 професорів, в т. ч. Й. Гермайзе, О. Черняхівський, В. Ганцов, письменники — Л. Старицька-Черняхівська, М. Івченко, науковці Всеукраїнської Академії наук (ВУАН), викладачі вузів, учителі, юристи, священики, сту­денти, звинуватили в приналежності до СВУ. Смертного вироку не оголосили нікому, але всіх звинувачених навічно накрили хвилі пізніших репресій. Один із слідчих у справі СВУ Брук цинічно заявив: «Нам треба українську інтелі­генцію поставити на коліна. Коли не поставимо — перестрі­ляємо». Сталінським катам вдалося виконати це завдан­ня. Трагічною була доля української інтелігенції. Скільки вчителів, лікарів, інженерів, науковців, найкращих інтелек­туальних сил України, носіїв справжнього її духовного відродження загинуло в тюрмах і концтаборах! Чільне місце в цій траурній шерензі посідали письменники.

У 1932 р. постановою ЦК ВКП(б) було ліквідовано чис­ленні літературні групи, а 12 червня 1934 р. створено Спілку письменників України. Так легше було керувати «неслухня­ними» літераторами, контролювати літературний процес. У тому ж році письменники подали понад 400 заяв з прохан­ням зарахувати до СПУ, але прийняли близько 200. Із 193 членів СПУ протягом наступних трьох-чотирьох років репре­сували 97. Серед них: Микола Зеров, Василь Бобинський, Микола Вороний, Лесь Гомін, Олесь Досвітній, Мирослав Ірчан, Микола Куліш... Репресії підрізали крила молодій укра­їнській літературі і знекровили її. Саме про цих людей гово­рять, що вони символізують «розстріляне відродження».

Були репресовані діячі українського мистецтва: теат­ральний режисер Лесь Курбас, засновник української радянської школи монументального мистецтва М. Бойчук та інші. Умови культу особи деформували талант тих діячів літера тури та мистецтва, яких не зачепили репресії. На противагу історичній дійсності вони в своїх творах прославляли Сталіна та його оточення, їхні діяння. Це було наслідком атмосфери страху, яку влада насаджувала у суспільстві. Страх мимоволі ставав складовою частиною свідомості багатьох людей.

Безпідставні репресії, що на рубежі 20—30-х pp. про­йшлися зловісною хвилею по долі багатьох людей, були лише своєрідною прелюдією до 1937 p., який залишився у пам'я­ті народу гірким і трагічним символом жахливих злочинів.

Масова кампанія репресій почалася після вбивства С. Кі­рова 1 грудня 1934 р. Жертвами її стали партійні й дер­жавні діячі, члени ЦК партії, ленінські соратники.

Серед перших потрапив під колесо репресій в Україні Ю. Коцюбинський, заарештований у лютому 1935 р. і роз­стріляний у 1937 р. За приналежність до міфічного «антирадянського українського національного центру» засудили до 10 років ув'язнення й незабаром розстріляли В. Затонського. Він, як голова лічильної комісії, знав правду про результати виборів ЦК ВКП(б) на XVII з'їзді партії, про те, що проти Сталіна було подано не 3, як офіційно значилося, а 292 голоси.

У 1937 р. стратили одного з організаторів Компартії України Е. Квірінга. Того ж таки року за загадкових обста­вин загинув Голова Раднаркому України П. Любченко. У 1939 р. розстріляли колишнього голову Ради Народних Комісарів УРСР В.Чубаря. Було фактично розгромлено ЦК КП(б)У: з 11 членів Політбюро загинуло 10, з 5 кандидатів у члени Політбюро — 4. Репресували всіх членів Оргбюро.

Страшного удару завдали і по військових кадрах. Зок­рема, повністю знищили штаб Київського військового округу, який очолював Й. Якір. Сталінські репресії не тільки від­торгнули від суспільства тих, кого було знищено, а й поні­вечили долю членів їхніх сімей, затаврованих як «члени сімей ворогів народу» з усіма наслідками. Сталінське свавіл­ля розбещувало тих, кого обминула трагічна доля. Гинули ідеали честі, совісті, добра, заохочувалися негідницькі діян­ня, доноси та наклепи.

Курс лекцій

ЛЕКЦІЯ 14. КУЛЬТУРНЕ БУДІВНИЦТВО В 20—30-х РОКАХ

Ліквідація неписьменності. Розвиток народної осві­ти. Професійно-технічна, середня спеціальна і вища шко­ли. Розвиток науки. Література. Театральне, му­зичне, кіно- й образотворче мистецтво. Культурно-освіт­ня робота серед трудящих.

Ліквідація неписьменності. З перемогою Жовтневої ре­волюції перед Радянською державою постало завдання іс­торичної ваги — створити якісно нову за ідейним змістом культуру, яка б сприяла вихованню людей, здатних успіш­но будувати суспільство. Найнагальнішим, першочерговим завданням культурного будівництва на Україні (як і в усій країні, три чверті котрої не вміли читати й писати) була ліквідація неписьменності серед дорослого населення. З ці­єю метою у 1920 р. було створено Надзвичайну комісію по боротьбі з неписьменністю, а в травні 1921 р. Раднарком УСРР ухвалив постанову «Про боротьбу з неписьменністю», згідно з якою все населення республіки віком від шес­ти до 50 років повинно було вчитися читати й писати. В 1923 р. виникло добровільне товариство «Геть непись­менність!» на чолі з головою Всеукраїнського ЦВК Г. І. Петровським. Під гаслом «Кожний письменний — на­вчи неписьменного!» на фабриках, заводах, у колгоспах і радгоспах, військових частинах, установах України створю­валися пункти ліквідації неписьменності (лікнепи). Напри­кінці 1925 р. у республіці налічувалося вже понад 13 тис. лікнепів. У них навчалося 540 тис. чоловік (у тому числі понад 200 тис. жінок). Активістів лікнепу, переважну біль­шість котрих становили вчителі, називали культармійцями. Держава не тільки забезпечувала безплатне навчання уч­нів лікнепівських гуртків, а й надавала їм певні пільги.

Завдяки активній діяльності органів народної освіти, вчительського загалу та громадських організацій кількість письменних у республіці в 1927 р. досягла 70 % дорослого населення у містах і 50 % у селах. Масштаби роботи щодо ліквідації неписьменності особливо зросли в період рекон­струкції народного господарства. В 1930 р. у школах і лік­непах УСРР навчалося 1,6 млн. чоловік, які, крім загальної освіти, набували й початкових технічних або сільськогоспо­дарських знань. Комсомольці України активно включилися в оголошений ВЛКСМ Всесоюзний культурний похід за загальну письменність. Вони брали на облік неписьменних і малописьменних, агітували на користь лікнепу, підшукува­ли приміщення для занять, збирали кошти для придбання навчальних посібників тощо. Всі ці та інші заходи привели до того, що за станом на 1939 р. на Україні лишилося тіль­ки 15 % дорослих людей, котрі ще не вміли читати й пи­сати.

З другої половини 30-х років змінилися форми навчання дорослих. Для них була розширена мережа вечірніх шкіл, а роботу останніх реорганізовано за звичайною шкільною програмою. В лютому 1936 р. товариство «Геть неписьмен­ність!» самоліквідувалося як таке, що загалом виконало свою роль.

Розвиток народної освіти. Основною ланкою у сфері культурного розвитку народних мас є шкільна освіта. Вже в перші роки після Жовтневої революції уряд України приділяв особливу увагу створенню нової загальноосвітньої школи на засадах безплатної обов'язкової загальної й полі­технічної освіти для всіх дітей обох статей віком до 17 ро­ків, дбав про організацію єдиної трудової школи з викла­данням рідною мовою та зі спільним навчанням дітей обох статей — школи, яка мала забезпечувати тісний зв'язок навчального процесу із суспільно-продуктивною працею.

Під час вирішення цих завдань доводилося долати ве­личезні труднощі. В умовах громадянської війни, господар­ської розрухи, загального зубожіння населення, голоду, епі­демій саме існування системи народної освіти опинилося під загрозою. Вчительський корпус руйнувався; не було найнеобхіднішого — підручників, зошитів, шкільного при­ладдя, бракувало навіть шкільних приміщень... Повсюди в республіці проводилися суботники, тижні й місячники допо­моги школі, завдяки чому вона була врятована від остаточ­ного занепаду.

В міру подолання економічної кризи на Україні збіль­шувалися й державні асигнування на освіту. В період з 1923 по 1925 р. вони зросли всемеро. Це дало змогу поно­вити роботу тимчасово закритих учбових закладів, збіль­шити випуск шкільного обладнання та підручників, розши­рити прийом учнів до школи, поліпшити матеріальне становище педагогів. У 1924 р. уряд УСРР розпочав підго­товку до запровадження обов'язкового початкового чотири­річного навчання дітей. У містах ця проблема була в основ­ному розв'язана за кілька років, проте в цілому по Україні ще в 1927/28 навчальному році не вчилося близько 35 %' дітей шкільного віку. Аж тільки в 1932/33 навчальному ро­ці кількість дітей у республіці віком від восьми до десяти років, не охоплених навчанням, удалося звести до мінімуму (2 %). Кількість шкіл на цей час порівняно з 1925/26 на­вчальним роком зросла з 17,6 тис. до 21,6 тис, а кількість учнів у них — з 2,1 млн. до 4,5 млн. 95 % випускників почат­кової школи продовжували вчитися у п'ятому класі, що на­дало можливість взяти курс на введення загального обо­в'язкового семирічного навчання.

Предметом особливої турботи держави була проблема забезпечення пової школи вчителями. Вона вирішувалася шляхом істотного збільшення мережі педагогічних інститу­тів і технікумів і скорочення строків навчання в них. Кіль­кість педінститутів у республіці зросла з 12 у 1926 р. до 46 у 1932 p., технікумів — з 59 до 84, чисельність студен­тів за той же час — з 14,3 тис. до 47,9 тис. чоловік. Створю­валися системи заочної освіти, курсового навчання, практи­кувалися комсомольські мобілізації на педагогічну роботу в початкових школах.

Не всі тогочасні новації були вдалими. Наприклад, на­вчання у школах проводилося здебільшого за так званими комплексною системою та методом проектів, урок же як основна до цього форма організації шкільної навчально-ви­ховної роботи витісняйся. До того ж навчальні програми, плани, підручники були недосконалими й часто-густо міня­лися.

Однак і в таких умовах чимало хто з учителів спромоглися непо­гано налагодити навчально-виховну роботу. Вони давали учням добрі загальноосвітні знання й прищеплювали їм трудові навички, збагачува­ли педагогічну науку оригінальним досвідом. Особливе місце серед та­ких учителів посідав видатний педагог-новатор А. С. Макаренко, який творчо застосував нові принципи педагогіки, органічно поєднуючи при цьому навчально-виховний і трудовий процеси (зокрема у відношенні до учнів-сиріт, колишніх безпритульних). Громадськість республіки ви­соко оцінила життєвий подвиг Антона Семеновича, проте окремі пред­ставники педагогічної науки (особливо деякі діячі Наркомату освіти УРСР), визнаючи тільки непохитні догми й казенні циркуляри, оголоси­ли педагогічну систему Макаренка «ідеологічно ворожою» й урешті-решт позбавили видатного новатора можливості нормально працювати. То були часи розгулу сталінського свавільства, й Макаренку з великими труднощами вдалося уникнути репресій.

У 1932 р. була затверджена едина для всієї країни структура загальноосвітньої трудової школи: початкова (І—IV класи), неповна середня (І—VII) і середня (І— X класи), Вдосконалювався шкільний навчально-виховний процес. Так, у 1935 p. були запроваджені єдиний день по­чатку навчального року — 1 вересня, а також єдиний день закінчення навчального року для кожного типу шкіл; ви­значалися кількість уроків для кожного з 10-ти класів, тривалість уроку (45 хвилин), порядок прийому учнів до школи, переведення їх до наступних класів, складання іс­питів, уводилася п'ятибальна система оцінки набутих знань. Основною формою викладання в загальноосвітній школі знову став урок. Так само замість комплексної систе­ми навчання повсюдно запроваджувалася предметна си­стема. Одночасно проводилася велика робота щодо поліп­шення навчальних програм викладання провідних шкільних дисциплін, удосконалення підручників, хрестоматій тощо. Запроваджувалося викладання громадянської історії та географії.

Зростала кількість учнів у школах (передусім у непов­них і повних середніх), учителів. Якщо в 1932/33 навчаль­ному році в республіці налічувалось 21,6 тис. загальноосвіт­ніх шкіл, у яких навчалося 4,5 млн. учнів та працювало 126 тис. учителів, то за станом на 1937/38 навчальний рік — уже відповідно 22,5 тис. шкіл, 5,4 мли учнів і 181 тис. учителів. Важливо, що кількість середніх шкіл зросла протягом цих п'яти років із 261 до 2531, а число учнів у них — у 7,5 раза.

Напередодні Великої Вітчизняної війни система обов'яз­кової семирічної освіти в містах України загалом сформу­валася. Отже, створилися передумови для здійснення за­гальної середньої освіти в містах і завершення семирічної та розширення середньої освіти на селі.

Внаслідок українізації, впроваджуваної в республіці в 20-х — на початку 30-х років, переважна більшість учнів зосереджувалася в шко­лах з українською мовою навчання. Разом із тим в УСРР на початку 30-х років діяли національні школи з польською, болгарською, біло­руською, молдавською, німецькою та іншими мовами навчання залежно від національного складу місцевого населення. Але після одержання сумнозвісної телеграми за підписом Сталіна й Молотова (грудень 1932 р.) з вимогою «припинити українізацію» всі ці школи були пере--ведені в основному на російську мову навчання. З кожним роком зменшувалася кількість і українських шкіл, особливо в русифікованих міс­тах. Така політика відбивала сталінську, а потім і брежнєвсько-сусловську концепцію «розв'язання національного питання», яка передбачала штучне підштовхування націй до «дострокового» злиття, їхню «при­скорену» асиміляцію. Тоді ж розпочалися безпідставні звинувачення в «націоналістичному ухилі», а згодом і репресії щодо відомих партійних та державних керівників і діячів культури республіки, котрі мали бо­дай найменше відношення до розробки й реалізації політики україні­зації. Не витримавши цькувань або умов ув'язнення, в різний час за­подіяли собі смерть видатний український письменник М. Хвильовий, нарком освіти УСРР М. О. Скрипник, голова Раднаркому УСРР, член політбюро ЦК КП(б)У П. П. Любченко, нарком освіти УСРР у 20-ті роки О. Я. Шумський. Керівники КП(б)У й уряду республіки, що одночасно були й членами комісії з українізації — С. В. Косіор, В. Я. Чубар, В. П. Затонський, Н. П. Голод, А. А. Хвиля, М. Є. Чувирін — були оголошені «ворогами народу» й знищені. Таким чином, величезні зрушення 20-х — початку 30-х років у справі українізації шкіл, вищих учбових закладів, видавничої справи, взагалі всієї україн­ської культури наприкінці 30-х років були загальмовані. Аж лише в найостанніший час на Україні розпочався бурхливий ренесанс націо­нальної культури.

В передвоєнні роки (1938—1940) перед радянською школою, як і раніше, стояли завдання: виховувати молодь, яка б добре володіла основами наук, й охопити всіх дітей шкільного віку навчанням. З цією метою було розгорнуто будівництво нових шкільних приміщень, прискорена підго­товка стабільних підручників для учнів і методичних посіб­ників для вчителів, запроваджувалися нові навчальні пла­ни й програми.

Велика робота щодо ліквідації неписьменності та малописьменності в ці роки проводилася на Західній Україні та Північній Буковині, возз'єднаних з УРСР у 1939—1940 pp. Кількість неписьменних серед дорослого населення цих ре­гіонів досягала тоді 60—70 %, 400 тис. дітей шкільного ві­ку не були охоплені шкільним навчанням, 67,6 % усіх дітей віком 14—16 років узагалі ніколи не вчились. Бракувало вчителів. Завдяки терміновим заходам, ужитим українсь­ким урядом, це становище швидко виправлялося. Якщо до возз'єднання на території Західної України налічувалося не більш ніж 4 тис. шкіл (головним чином у містах, з них лише 371 — українська), в яких навчалося близько 900 тис. учнів, то в 1940/41 навчальному році — відповідно 6739 шкіл (з них 5796 україномовних) і 1,2 млн. учнів. До початку 1940/41 навчального року була цілком реорганізована си­стема народної освіти й на Північній Буковині, де виникли 458 шкіл з українською мовою навчання (до возз'єднання не було жодної). Кількість учнів у них порівняно з 1939/40 навчальним роком збільшилася майже вдвоє. Одразу ж після початку створення системи нової школи в зазначених регіонах була скасована платність навчання.

Однак за такий короткий термін — з вересня 1939 по червень 1941 р. (а для Північної Буковини й того мен­ше) — працівники народної освіти західних областей Ук­раїни не мали, звісно, ніякої змоги повністю ліквідувати неписьменність і малописьменність, розв'язати всі без винятку найнагальніші завдання, визначені для цих облас­тей в освітній справі. До того ж будь-які соціальні пере­творення в краї надзвичайно ускладнювалися сталінськи­ми репресіями, депортаціями місцевого населення тощо, розпочатими тут невдовзі після возз'єднання всіх україн­ських земель в єдине ціле.

В передвоєнні роки по всій республіці широко розгорну­лася робота щодо запровадження загального семирічного навчання в селах і середнього в містах. Розширювалася мережа середніх шкіл і в селах. Тільки протягом 1938— 1940 pp. кількість сільських середніх шкіл збільшилася з 1351 до 2264, а кількість учнів у них — з 779 тис. до 1093 тис. Загалом же напередодні війни на Україні діяла 30 881 загальноосвітня школа з 6687 тис. учнів, із них 4435 середніх шкіл із 2592 тис. учнів (проти 232 тис. учнів у 1932/33 навчальному році).

Швидке зростання мережі шкіл вимагало й відповідної кількості вчителів (на кінець 1940 р. на Україні їх налі­чувалося 255 тис). Педагогічні кадри готувалися в шести університетах, 24 педагогічних і 44 вчительських інститутах, а також на педагогічних курсах. Основною ланкою підго­товки вчителів для початкових шкіл були педагогічні учи­лища (в 1940 р. в УРСР працювало 85 таких училищ, у тому числі 16 — у західних областях). Для осіб без закін­ченої вищої освіти при стаціонарних педагогічних інститу­тах та училищах були організовані заочні відділення.

Професійно-технічна, середня спеціальна і вища школи. Поряд з постійною увагою до розвитку загальноосвітньої школи Радянська держава надавала великого значення і професійно-технічній освіті. В перші роки після революції республіка, як і вся країна, не мала єдиної системи підго­товки кваліфікованих робітничих кадрів. Професійне навчання робітників різних галузей виробництва здійсню­валося на профтехкурсах, у профтехшколах і навчально-по­казових майстернях. У 1920 р. виникли нові заклади про­фесійної освіти — трирічні, з безплатним навчанням, повніс­тю утримувані за рахунок держави школи фабрично-завод­ського учнівства (ФЗУ), що працювали на базі початкової школи й забезпечували необхідну політехнічну та професій­ну підготовку учнів, а також їхні знання із загальноосвіт­ніх предметів в обсязі програми семирічної школи. В 1928 р. на Україні налічувалося 212 шкіл ФЗУ, в яких навчалося близько 25 тис. учнів.

У другій половині 30-х років значно зросла потреба у кваліфікованих робітниках. За станом на 1 січня 1938 р. в УРСР діяли 242 школи ФЗУ, фабрично-заводського на­вчання (ФЗН), ремісничих і залізничних училищ із 48,6 тис. учнів, а в 1941 р.— відповідно 316 і 230 тис. Проте .цього було недосить для задоволення потреб народного господар­ства республіки.

Однією з важливих складових частин культурного жит­тя України було формування нової інтелігенції. Велику роль у цій справі відіграли вищі та середні спеціальні учбові заклади, які відразу ж після революції реорганізо­вувалися в бік їхньої демократизації. Перш за все були ска­совані майнові, станові, національні та інші обмеження, що мали місце в дореволюційній вищій школі. З метою від­криття шляху до навчання робітничій та селянсько-бідняць­кій молоді абітурієнти тимчасово звільнялися від вступних іспитів, від них не вимагалося ні диплома, ні свідоцтва про закінчення середньої або якоїсь іншої школи. З тією ж метою при прийомі до вузів дотримувалися класового прин­ципу, коли перевага віддавалася дітям робітників і неза­можних селян — комуністам, комсомольцям, членам проф­спілок і комнезамів. Тим самим одразу ж після скасуван­ня привілеїв дореволюційного часу запроваджувалися нові, «класово витримані». Одним із наслідків такого становища стало зниження загального рівня професійної підготовки майбутніх фахівців. Тому вже в 1921 р. при вузах почали утворюватися робітничі факультети, де трудова молодь го­тувалася до вступу у вищі учбові заклади. Прийом на робітфаки здійснювався виключно за рекомендацією партій­них, комсомольських і профспілкових організацій, військо­вих частин, комітетів незаможних селян тощо. В 1928 р. у республіці налічувалося 34 робітфаки, в яких навчалося близько 7,5 тис, а в 1933 р.— уже близько 90 тис. чоло­вік. Робітфаки відіграли вирішальну роль у «реалізації класового підходу» в комплектуванні студентського контин­генту: якщо в 1920/27 навчальному році на Україні вихідці з робітників і незаможних селян становили тільки 13 % за­гальної кількості студентів, то наприкінці 30-х років — 45 % у вузах і 68 % у. технікумах. Отже, робітфаки пере­творилися, по суті, на основний канал комплектування уч­бових закладів вищої та середньої спеціальної освіти.

На відміну від РСФРР, де радянські вузи формувалися на основі старих університетів, Наркомат освіти УСРР у 1920 р. ліквідував університети та утворив на їхній базі ін­ститути народної освіти (ІНО) та інші вузи, кількість яких швидко зростала. Напередодні революції на Україні діяли 19 вищих і 54 середні професійні школи (загальна чисель­ність студентів і учнів середніх шкіл досягала 34 тис. чо­ловік), а в 1927/28 навчальному році — 37 інститутів (29 тис, студентів) і 144 технікуми (26,5 тис. учнів).

Поряд із залученням старої професури до активної ро­боти щодо будівництва радянської вищої школи, через вузівську аспірантуру готувалися й нові, радянські, кадри викладачів. Початок цьому поклали створені в 1921 р. ін­ститути червоної професури. Партійних і радянських пра­цівників, пропагандистів і викладачів суспільних наук го­тували комвузи та радпартшколи. В 1921 р. у Харкові по­чала працювати Центральна вища партшкола. В 1923 р. вона була перейменована на Комуністичний університет їм. Артема, який також готував вузівських викладачів.

Проте існуюча мережа вузів не мала змоги забезпечи­ти народне господарство необхідною кількістю фахівців. У країні ставали до ладу сотні підприємств, оснащених новою на той час технікою, виникали нові галузі промисло­вості. З метою задоволення потреб виробництва в інженер­но-технічних працівниках на початку 30-х років були здійс­нені уніфікація вищої й середньої спеціальної освіти та ре­організація її за галузевим принципом. Вищим учбовим за­кладом став інститут, а середнім спеціальним — технікум. Замість універсальної вищої школи, яка готувала спеціа­лістів широкого профілю, створювалися галузеві вузи. Всі технікуми переходили з системи Наркомосу у відання га­лузевих наркоматів. 20 найбільших і найкраще обладнаних технікумів із найкваліфікованішим складом викладачів ре­організовувалися в інститути. Відкривалися також нові ін­ститути, головним чином за рахунок розукрупнення багато факультетних вузів. А у вересні 1933 р. відновили роботу університети в Києві, Харкові, Одесі, відкрився новий уні­верситет у Дніпропетровську.

Починаючи з 1935/36 навчального року в системі вищої педагогічної освіти встановлювалися два типи учбових за­кладів: чотирирічні педагогічні (готували вчителів для се­редньої школи) та дворічні учительські інститути (готува­ли вчителів для неповної середньої школи).

В 1934 р. були запроваджені наукові ступені кандида­та й доктора наук, наукові звання професора, доцента, по­чесні звання заслужених діячів науки, техніки, мистецтва.

З метою поліпшення навчально-виховного процесу на початку 30-х років було підвищено роль лекцій, семінар­ських і лабораторних занять, ліквідовано бригадно-лабораторний метод навчання, введено Індивідуальну оцінку знань, обов'язкове складання заліків та іспитів, розширено підготовку й видання шкільних підручників і навчальних посібників.

У 1934 р. скасували плату за навчання в усіх вузах і технікумах республіки. Близько 90 % студентів одержу­вали державну стипендію. У зв'язку з розвитком середньої освіти наприкінці 30-х років та організацією середніх шкіл для дорослих робітфаки втратили своє значення і в 1940 р. були ліквідовані.

Наприкінці 30-х років відкрився ряд вузів і технікумів на західноукраїнських землях.

Загалом за станом на 1 січня 1941 р. в УРСР діяли 173 вузи з 197 тис. студентів і 693 середніх спеціальних на­вчальних заклади з 196 тис. учнів.

Унаслідок усіх згаданих заходів на кінець 30-х років на Україні в основному було вирішено проблему створення кадрів нової інженерно-технічної інтелігенції, зайнятої в різних галузях народ­ного господарства. Чисельність фахівців перевищила 500 тис. чоловік.

Проте командно-адміністративна система, що сформувалася на по­чатку 30-х років, неодноразово вчиняла погроми інтелігенції, яка зава­жала утвердженню в суспільстві «ідеалу» бездумного виконавця нака­зів, безликого «гвинтика». При цьому під прес сталінських репресій потрапляли як «специ» із ще дореволюційним стажем, так і представ­ники нової формації. Сумна доля спіткала, зокрема, спеціалістів на­родного господарства України — їх звинувачували в «шкідництві», різ­них неіснуючих ідеологічних збоченнях (наприклад, у буржуазному націоналізмі), для розправи над ними спеціально фабрикувалися судові процеси — «Шахтинська справа» (1928), справи «Промпартії» (1930), «Українського національного центру» (УНЦ), «Спілки визволення Укра­їни» (СВУ, 1930) та ін. Як ми тепер знаємо, на цих процесах судили ніяких не контрреволюціонерів-націоналістів,, а інтелектуальну, творчо активну частину українського народу.

В ,1930 р. під тиском НКВС відбувся «Надзвичайний Собор» Укра­їнської автокефальної православної церкви, який «саморозпустив» її як «контрреволюційну» й «антирадянську» організацію, нібито складову частину СВУ. З цього часу на Україні розпочалося масове руйнування храмів.

У серпні 1989 р. пленум Верховного суду УРСР реабілітував усіх, хто проходив по «справі СВУ», в тому числі й діячів УАПЦ і видатного українського літературознавця, колишнього віце-президента Всеукраїн­ської Академії наук С. О. Єфремова. Реабілітовані також усі, звину­вачені свого часу в участі в міфічному УНЦ. Але мало хто з нині реабілітованих пережив сталінські часи, коли свідомо нищився цвіт української інтелігенції, української культури, того Українського Рене­сансу, що зародився після революції та явив на подив світові ціле гро­но унікальних талантів.

Розвиток науки. Найвищою науковою державною уста­новою Української СРР була Всеукраїнська Академія наук (ВУАН), заснована восени 1918 р. При затвердженні Рад-наркомом УСРР у лютому 1936 р. нового статуту ВУАН її перейменували на Українську Академію наук (УАН). Першими дійсними членами Академії стали відомі науков­ці: історики Д. І. Багалій, Д. І. Яворницький, археолог й етнограф М. Ф. Біляшівський, економісти К. Г. Воблий, М. В. Птуха, ботаніки Є. П. Вотчал, В. І. Липський, О. Ф. Фомін, математики Д. О. Граве, М. П. Кравчук, М. М. Крилов, мікробіолог й епідеміолог Д. К. Заболот­ний, літературознавці В. М. Перетц, М. П. Петров, філолог А. Ю. Кримський, фольклористи, літературознавці та етно­графи М. С Возняк, В. М. Гнатюк, Ф. М. Колесса, А, М. Ло­бода, геолог П. А. Тутковський, біолог М. Ф. Кащенко та ін. Першим президентом УАН обрали видатного вчено­го, академіка Російської Академії наук В. І. Вернадського. УАН об'єднувала й координувала діяльність наукових ус­танов та окремих дослідників, спрямовувала розвиток на­уки відповідно до нагальних потреб народного господарст­ва, вивчала досягнення світової науки, брала активну участь у розвитку культури на Україні. Основними наукови­ми осередками Академії спочатку були науково-дослідні ка­федри, а з 1930 р.— інститути. Регулярно відбувалися ви­бори в дійсні члени, а з 1924 р.— у члени-кореспонденти УАН.

Спочатку УАН об'єднувала понад 30 наукових установ, де працювали лише 140 наукових працівників, а в 1928 р.— вже 138 наукових закладів, де працювали понад 3600 на­уковців. Крім того, на Україні функціонував ряд галузевих науково-дослідних інститутів, підпорядкованих наркоматам.

Значних успіхів українські вчені досягли в галузі фізико-математичних і технічних наук. Зокрема, широко зна­ною була математична школа Д. О. Граве. М. М. Крилов та його учень М. М. Боголюбов заклали підвалини неліній­ної механіки.

Розробками з теоретичної фізики займався харківський Український фізико-технічний інститут, в якому деякий час працював І. В. Курчатов. У 1932 р. у цьому інституті впер­ше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро.

Чимало оригінальних інженерних рішень подарував людству талановитий винахідник Ю. В. Кондратюк, резуль­тати досліджень якого з теорії космічних польотів викорис­товувалися спеціалістами вітчизняного ракетного двигунобудування поряд із працями К. Е. Ціолковського (згодом на основі цієї теорії базувалася підготовка космічних по­льотів у США). Безпідставно звинувачений у шкідництві й заарештований у 1930 р., Кондратюк і на засланні не припиняв наукової роботи, В липні 1941 р. він загинув у бою з німецько-фашистськими загарбниками.

Колективи інститутів металів у Харкові та Дніпропет­ровську успішно розв'язували проблеми реконструкції ме­талургійної промисловості. За ініціативою Є. О. Патона в 1929 р. було засновано електрозварювальну лабораторію, в 1932 р. реорганізовану в Інститут електрозварювання ВУАН. Уперше в світовій практиці автоматичне зварюван­ня металу широко застосували на Магнітобуді й Дніпробуді. В галузі охорони здоров'я трудящих плідно працюва­ли М. Ф. Гамалія, Д. К. Заболотний, Ф. Г. Яновський, за­сновник радянської терапевтичної школи М. Д. Стражеско, відомий фізіолог В. Я. Данилевський. Поряд із вченими-медиками дореволюційної генерації зростала плеяда моло­дої медичної інтелігенції з робітників і селян — П. І. Баранник, П. М. Буйко, В. X. Василенко, М. С. Коломийченко, В. ГТ. Комісаренко, С. І. Чайка та ін. Всесвітньої слави зажив офтальмолог В. П. Філатов.

Фахівці з генетики та селекції рослин і тварин А. О. Сапегін, В. Я. Юр'єв, М. Г. Холодний та інші виводили нові сорти пшениці, ячменю, кукурудзи, вівса, впроваджували в сільському господарстві науково обґрунтовані сівозміни тощо.

Поступово розширювалися масштаби роботи в галузі су­спільних наук. Значний вклад у розробку проблем вітчиз­няної історії внесли історики старої формації — академіки ВУАН Д. І. Багалій, О. І. Левицький, А. Ю. Кримський, Д. І. Яворницький, М. І. Яворський. У 1924 р. з еміграції на Україну повернувся видатний український історик М. С. Грушевський. Цього ж року його обрали академіком Всеукраїнської Академії наук, а через п'ять років — ака­деміком Академії наук СРСР. І це при тому, що його ідеї далеко не в усьому відповідали ідеологічним концепціям радянської влади! Перу Грушевського належить більш ніж 1 тис. наукових праць, чимало яких свого часу були знані в усьому світі. Замовчувана у нас протягом кількох деся­тиріч, багатюща творча спадщина Грушевського останніми роками нарешті стає доступною найширшому громадсько­му загалові України.

В 1936 р. у складі УАН утворився ряд суспільствознав­чих інститутів, у тому числі й Інститут історії України, де згрупувалися молоді науковці К. Г. Гуслистий, Ф. Є, Лось, М. Н. Петровський, М. I. Супруненко, Ф. О. Ястребов та ін. Вийшли друком шість «Нарисів з історії України» (до­жовтневого періоду), два томи «Історії України в докумен­тах і матеріалах», «Короткий курс історії України». Інсти­тут історії матеріальної культури (нині Інститут археоло­гії АН України) широко досліджував пам'ятки трипільсь­кої культури, скіфської держави, античних міст Північного Причорномор'я, Київської Русі тощо.

Праці вчених-економістів присвячувалися історії на­родного господарства України, проблемам розміщення тут продуктивних сил. Зокрема, було підготовлене ґрунтовне колективне дослідження про економічний розвиток респуб­ліки — «Радянська Україна за 20 років».

Літературознавці активно розробляли питання розвитку дожовтневої та радянської української літератури. В 1939 р. побачило світ п'ятитомне зібрання творів Т. Г. Шевченка. Мовознавці приділяли велику увагу вдосконаленню україн­ського правопису. їхніми зусиллями, наприклад, було під­готовлено й видано «Російсько-український словник».

З метою створення умов для розвитку наукової роботи в західних областях України РНК УРСР 2 січня 1940 р. прийняла постанову про організацію у Львові на правах відділів Української Академії наук Інституту історії Ук­раїни, Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, Інституту мовознавства, Інституту фольклору, Інституту економіки та Інституту археології. Активну діяльність розгорнули ка­федри університету, політехнічного, ветеринарного, педаго­гічного та медичного інститутів Львова, які стали центра­ми наукового життя Західної України.

Безперечно, українські вчені досягли б значно більших успіхів у розвитку різних галузей науки, якби не диктат з боку сталінської ка­ральної машини. Чимало відомих дослідників були тоді оголошені «шкідниками», «носіями ворожої ідеології», «фундаторами лженаукових теорій». Були репресовані й загинули академіки АН УРСР геолог Н. І. Світальський, генетик І. І. Агол, філософ С. Ю. Семківський та багато інших відданих справі народу науковців. Безпідставні звинува­чення висувалися на адресу В. І. Вернадського, О. О. Богомольця. З особливою невтомністю переслідувалися історія, філологія, літерату­рознавство, які з огляду на специфіку своїх предметів становили велику небезпеку для усталюваної ідеологічної системи, спрямованої на утвер­дження національного нігілізму, «однодумності», виховання духовних безбатченків. Саме в ті роки, як відомо, було покладено початок усім наступним викривленням, замовчуванням у галузі історичних знань, саме тоді почали виникати всілякі «білі плями», «фігури умовчання», «заборонені зони»... Частина звинувачених у «націоналізмі» та інших «гріхах» українських істориків змушена була залишити батьківщину й переїхати до Москви та інших міст Росії, частину репресували, багато хто просто відійшов від наукової діяльності...

Після згадуваної вже телеграми з вимогою «припинити українізацію», надісланої Сталіним і Молотовим на Україну в грудні 1932 p._t майже всі мовознавчі праці (і в тому числі «Правопис» 1928 р.) в УСРР були визнані «націоналістичними», вилучені з наукового вжитку, а ра­зом із ними пішло в небуття й чимало їхніх авторів. За часів сталінщини українська мова зазнавала цілком свідомих утисків. Стосовно українства фактично заборонялися такі формули й поняття, як «рідна, мова» (йдеться про українську), «національна свідомість», «національна гідність», «національний нігілізм», «русифікація», «національне ренегат­ство» та ін. З-поміж репресованих літературознавців і філологів згадає­мо члена-кореспондента УАН Є. С. Шабліовського.

Та попри всі утиски, помилки, репресії наука на Украї­ні в 20—30-х роках загалом розвивалася широким фронтом, її роль у всіх сферах суспільного життя неухильно зроста­ла. Напередодні війни в УРСР функціонувало понад 220 науково-дослідних установ, де працювало близько 6 тис. науковців (загальна кількість наукових працівників у рес­публіці досягала тоді 19,3 тис). Президентами АН УРСР після В. І. Вернадського (1919—1921) були В. І. Липський (1922—1928), Д. К. Заболотний (1928—1930), а з 1930 p.— О. О. Богомолець.

Література. Характерною організаційною особливістю літературного процесу на Україні в 20—30-ті роки були ви­никнення й одночасний розпад великої кількості літератур­них організацій («Гарт», «Плуг», «Молодняк», «Західна Україна», «Авангард», «Нова генерація», «Ланка», ВУСПІ1 (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) та ін.), широкий перехід письменників з однієї творчої групи до іншої. Все це об'єктивно відбивало пошуки творчою інте­лігенцією шляхів і методів участі у суспільному житті. В той час плідно працювали представники дореволю­ційної формації А. Кримський, X. Алчевська, П. Капельгородський, М. Вороний, С. Васильченко та ін. Помітним явищем у літературному житті республіки були поеми М. Семенка, памфлети М. Хвильового, В. Блакитного, со­нети М. Зерова, новели й оповідання Г. Косинки, сатира й гумор Остапа Вишні, І. Сенченка.

На рубежі 20—30-х років цілком природні організаційні й світо­глядні труднощі в творчій діяльності письменників України почали переростати в трагічні події: тоді до пошуків «українських буржуазних націоналістів» додалися й пошуки «контрреволюційних організацій», участь у яких «резервувалася» насамперед за інтелігенцією. Вже до 1930 р. за цими абсолютно безпідставними звинуваченнями заарешту­вали кілька десятків українських письменників. У 1933 р. арешти поновилися. Того року ув'язнили Остапа Вишню, звинувативши його у при­четності до міфічної «контрреволюційної Української військової органі­зації» (УВО). Він пробув у таборах НКВС до 1943 р. У 1933 р., нагадаємо, наклав на себе руки М. Хвильовий. У 1934 р. були заарештовані й розстріляні Г. Косинка, Д. Фальківський, К. Буревій, О. Влезько. За гратами сталінських казематів опинилися Є. Плужник, М. Ірчан, Б. Антоненко-Давидович. Трагічна доля спіткала М. Зерова — одного з най­яскравіших представників української післяжовтневої літератури, різно­бічно обдаровану людину. Заарештований у 1935 p., він загинув на за­сланні. В 1937р. обірвалося життя М. Семенка. Протягом 1934—1938 рр., було заарештовано більше ніж половину членів і кандидатів у члени Спілки письменників України, котра організаційно оформилася на І з'їз­ді письменників республіки (червень — липень 1934 р.) і налічувала тоді понад 300 чоловік.

У гнітючій суспільній атмосфері того часу митці нерідко змушені були поступатися совістю. Поряд із високохудожніми творами, що про них ітиметься далі, з'являлося й безліч таких, у яких понад усяку міру вихвалялися Сталін і його найближче оточення.

Все це, безумовно, вкрай негативно позначилося на роз­витку літературного процесу на Україні. Але й за таких умов в українській художній літературі з'явилися твори, які становили вагомий внесок у культуру новітнього періо­ду. Це, наприклад, вірш «Чуття єдиної родини» П. Ти­чини, поетичні збірки «Крізь бурю і сніг», «Київ», «Україна» М. Рильського, «Сьогодні», «Нові поезії» В. Сосюри, «Безсмертя» та «Батьки" і сини» М. Бажана, «КСМ» і «Лірика бою» П. Усенка, «Батьківщина» та «З книги життя» А. Малишка, «Змужніла молодість» І. Кулика та ін. Вагомими здобутками новітньої української літератури стали прозові твори «Голубі ешелони» П. Панча, «Перешихтовка» І. Кириленка, «Народжується місто» О. Копиленка, «Тракторобуд» Н. Забіли, «Інженери» Ю. Шовкопляса, «Магістраль» А. Шияна, «Удай-ріка» О. Десняка, «Історія радості» І. Ле, «Бур'ян» А. Головка, «Перша вес­на» Г, Епіка, «Повість про комуну» і «Зерна» К. Гордієн­ка, «Хліб» Ф. Кравченка. Події Жовтневої революції та громадянської війни на Україні відображали відомі прозаї­ки Ю. Яновський («Вершники»), Ю. Смолич («Вісімнадця­тирічні»), С. Скляренко («Шлях на Київ»), П. Панч («Об­лога ночі», «Олександр Пархоменко», «Син Таращанського полку»), А. Шиян («Гроза»), О. Десняк («Десну перейшли батальйони»), тему народного життя й соціальної боротьби, масових революційних виступів трудового селянства на початку XX ст.— А. Головко («Мати»), К. Гордієнко («Чужу ниву жала»), П. Ходченко («Сорочинська траге­дія»). Серед досягнень української історичної прози 30-х років назвемо романи «Людолови» (у двох книгах) 3. Ту луб, «Наливайко» І. Ле, «Іван Богун» Я. Качури, «Карма-люк» В. Кучера, До книжок, у яких порушувалися проблеми виховання підростаючого покоління, належать «Дуже добре» і «Де­сятикласники» О. Копиленка, «Ранок» І. Микитенка, «Пе­дагогічна поема» А. Макаренка, «Школа над морем» О. Донченка. У пригодницькому та науково-фантастичному жанрах створені повісті «Лахтак» і «Шхуна „Колумб"» М. Трублаїні, «Ще одна прекрасна катастрофа» Ю. Смолича, «Скеля дельфіна» В. Собка, «Аргонавти Всесвіту», «На­щадки скіфів» В. Владка. До свого арешту Остап Вишня видав чимало сатиричних і гумористичних творів на полі­тичні, побутові, атеїстичні теми. У жанрі сатири працю­вали також В. Блакитний, 10. Вухналь, М. Годованець та ін.

Значних успіхів досягли й українські драматурги. Найпопулярнішими були п'єси М. Куліша «97» і «Комуна в степах», І. Микитенка — «Диктатура», «Справа честі», «Дівчата нашої країни», «Кадри», І. Кочерги — «Марко в пеклі» та «Свіччине весілля», Я- Мамонтова — «До третіх півнів» і «Республіка на колесах», О. Корнійчука — «Прав­да», «Загибель ескадри», «Платон Кречет», «В степах Ук­раїни», «Богдан Хмельницький», В. Суходольського — «Устим Кармалюк», М. Панченка — «Коліївщина».

30-ті роки принесли випробування на громадянську й художню зрілість для західноукраїнських письменників. Са­ме тоді були створені такі відомі книжки, як «День отця Сойки» С. Тудора, «Померлі борються» Я. Галана, «Заро­бітки» П. Козланюка, «Пісня з Берези» (написана у конц­таборі Береза Картузька) О. Гаврилюка, а також чимало творів у жанрах публіцистики, літературної критики тощо. Яскравими представниками критичного реалізму на Північ­ній Буковині та в Закарпатті в згадані роки були О. Кобилянська, Ірина Вільде (Одарка Макогон), Ф. Петушняк, О. Маркуш, І. Чендей та ін. їхні твори утверджували ідею возз'єднання західноукраїнських земель у складі єдиної України.

Наша розповідь про українську літературу 20—30-х років була б неповною, якби ми не згадали про творчість митців української діас­пори.

З-поміж українських письменників, які внаслідок різних причин опинилися поза межами України, почесне місце посідав Володимир Кирилович Винниченко (1880—1951). Талановитий прозаїк, драматург, публіцист, активний учасник громадсько-політичного життя від часів першої російської революції й аж до завершення другої світової війни, свого часу—голова Генерального секретаріату Центральної Ради та голова Директорії УНР, Винниченко користувався величезною популяр­ністю не лише у нас, а й за кордоном, куди він емігрував після остаточної перемоги радянської влади на Україні. В 20-х роках його твори друкувалися ледве не в усіх газетах і журналах УСРР, виходили окремими та багатотомними виданнями, включалися до шкільних підручни­ків і хрестоматій. Твори жодного українського драматурга не знали такого тріумфу на сценах театрів світу, як найкращі п'єси Винниченка: «Щаблі життя», «Чужі люди», «Дисгармонія», «Гріх», «Базар», «Брех­ня», «Великий секрет», «Пророк» та ін. У 1920 р. у Відні побачила світ тритомна книжка (українською мовою) цього автора «Відродження на­ції», в якій розповідається про надзвичайно складні та суперечливі по­літичні події на Україні в 1917—1919 pp. Та вершиною творчості Вин­ниченка є «Сонячна машина» — перший в українській літературі соці­ально-утопічний роман, що ним письменник прагнув засвідчити перед усім світом високу естетичну репутацію рідного народу.

В 1926—1928 pp. харківське видавництво «Рух» випустило твори Винниченка у 28 томах, а в 1930—1932 pp. видавництво «Книгоспілка» — в 23 томах. Однак надалі, з посиленням сталінського режиму, і творче надбання, й саме ім'я Володимира Кириловича потрапило під гніт тоталітарної ідеології. На довгі десятиліття Винниченкові твори були заборонені, а про його життя й діяльність дозволялося згадувати лише в контексті таврування «контрреволюціонерів» і «націоналістів».

А тим часом Винниченко продовжував за кордоном інтенсивну творчу працю. Там він написав 11 романів: «Поклади золота», «Нова заповідь», «Вічний імператив», «Слово за тобою, Сталіне!», двотомний філософсько-соціологічний «Конкордизм» та ін.

На 20—30-ті роки припадає й літературна діяльність відомого українського поета Олександра Олеся (Олександра Івановича Кандиби, 1878—1944), який у 1919 р. виїхав за кордон і залишився там назавжди (проживав спершу в Австрії, а з 1923 р.— у Чехо-Словаччині). В емі­грації Олесь видав пройняті глибокою тугою за батьківщиною збірки поезій «Перезва», «Кому повім печаль мою», «Чужиною» та інші, створив за народними мотивами віршовані казки «Злидні», «Микита Кожум'яка», «Бабусина пригода»... Окремі вірші Олеся покладені на музику композиторами М. Лисенком, Я. Степовим, К. Стеценком.

З емігрантів — поетів і прозаїків, які збагачували українську літе­ратуру новими естетичними цінностями і про яких ми знаємо сьогодні дуже мало, згадаємо ще канадських літераторів П. Кравчука, М. Тарновського, П. Чорногуза, М. Герасимчука, а також Є. Маланюка, Ю. Клена (О. Бургардта), Н. Левицьку-Холодну, О. Ольжича (син О. Олеся), Олену Телігу та ін.

В цілому прогресивна література українського зарубіжжя відіграла значну роль у розвитку художнього слова, національної культури, мови на землях, далеких від матері-Вітчизни.

Театральне, музичне, кіно- й образотворче мистецтво.

Після Жовтневої революції створилися можливості для розвитку художньої самодіяльності й різних видів мистецт­ва, насамперед театрального. На Україні, як і в усій краї­ні, повсюдно виникали професійні та аматорські театри, а при клубах створювалися драматичні гуртки. Особливої популярності набув перший державний драматичний театр Української СРР ім. Т. Г. Шевченка на чолі з режисером Л. Загаровим (відкрився в Києві в березні 1919 p.). Театр виступав у різних містах України, а з 1927 р. працює в Дніпропетровську (нині — Дніпропетровський український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка). На початку 1920 р. у Вінниці було організовано театр ім. І. Я. Франка, очолю­ваний Г. Юрою (театр виступав у Черкасах, Смілі, Харко­ві; з 1926 р. працює в Києві), в 1922 р. у Києві — театр «Березіль», яким керував Лесь Курбас. У 1926 р. «Бере­зіль» було переведено до тодішньої столиці України Харко­ва (тепер це — Харківський академічний український дра­матичний театр ім. Т. Г. Шевченка). В 1922 р. у Києві роз­почав роботу новий театр, котрий наступного року одержав ім'я М. Заньковецької. Згодом цей театр працював у Пол­таві, Кременчуку, Черкасах, Чернігові, Запоріжжі та ін­ших містах України; нині він — Львівський академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької. В 1925 р. в Одесі виник театр Української держдрами (те­пер — Одеський український драматичний театр ім. Жовт­невої революції). На кінець 1925 р. у республіці налічува­лося вже 45, у 1932 — 7, а в 1940 р.— 140 постійних дер­жавних і понад 40 робітничо-колгоспних театрів, і з-поміж них — дитячі театри в Харкові, Києві, Дніпропетровську, Миколаєві, Луганську та інших містах.

Серед видатних майстрів, які в 20—30-х роках зробили значний внесок у розвиток радянського театрального мис­тецтва, особливо виділялися корифеї української сцени П. Саксаганський, М. Заньковецька, М. Садовський. їм на зміну прийшла ціла плеяда середніх за віком і молодих талановитих режисерів та акторів: Г. Юра, І. Мар'яненко, О. Ватуля, Г. Борисоглібська, Б. Романицький, М. Крушельницький, В. Василько, А. Бучма, Ю. Шумський, Н. Ужвій, О. Сердюк, Є. Пономаренко, В. Добровольський, Ф. Барвінська, Д. Мілютенко, Д. Антонович, В. Яременко, В. Дальський, П. Нятко, М. Яковченко та ін. Однією з най­яскравіших театральних зірок епохи Українського Відрод­ження був згадуваний уже Лесь Курбас — енциклопедично освічений режисер-новатор. Пізніше, в часи сталінсько-кагановицьких гонінь на інтелігенцію, на Курбаса звели нак­леп, а в 1933 р. заарештували й відправили в соловецькі табори, де він і загинув.

Однак, долаючи штучні перепони, театральне мистецтво в УРСР розвивалося й надалі. Здійснювався творчий обмін з іншими республіками. Так, українські театральні колек­тиви виступали в Москві, Ленінграді, Мінську, в Грузії, Карелії, а в 1938 р. на гастролі до Києва приїздив МХАТ; у 1939 р. в Одесі, Києві й Харкові виступав Тбіліський дра­матичний грузинський театр ім. Ш. Руставелі.

В галузі музичного мистецтва на Україні розвивалися передусім такі жанри, як обробка композиторами народних і революційних пісень. У цьому напрямі плідно працювали класики української музики М. Леонтович, Я. Степовий, К. Стеценко. В той же час досить популярними були й пісні молодих композиторів: «Вперед, народе, йди!» Г. Верьовки, «Наша спілка молода» П. Козицького, «Уперед, хто не хоче конати» Л. Ревуцького, «Гарно, гарно серед степу» К. Богуславського, «Греми, греми, могутня пісне» В. Вер­ховинця та ін. З'явилися перші українські симфонічні тво­ри: сюїта «Веснянки» М. Вериківського, поема-кантата «Хустина» (на слова Т. Г. Шевченка) Л. Ревуцького, Пер­ша симфонія Б. Лятошинського.

Широкого розмаху набула концертна діяльність, в якій брали участь професійні й самодіяльні виконавці, колек­тиви. Капела «Думка» (створена в 1920 р.; за короткий час виросла в один із найкращих хорів країни) активно пропагувала українську музику не лише в республіці, а й далеко за її межами. 1930 р. «Думка» першою одержала звання Заслуженої Державної капели. Успішно виступали також Державна капела бандуристів під керівництвом М. Михайлова, жіночий театралізований хоровий ансамбль під керівництвом В. Верховинця та ін.

У 1925—1926 pp. уперше в історії українського народу були створені національні театри опери та балету в Хар­кові, Києві та Одесі, а в 1928—1929 pp. згідно з рішенням Наркомосу УСРР — ще чотири пересувних оперно-балетних колективи. В 1923 р. був організований Український дер­жавний симфонічний оркестр, у 1927 р.— Українська дер­жавна філармонія (в Харкові), яка об'єднала хорові капе­ли, оркестрові колективи, камерні ансамблі та окремих солістів-виконавців республіки. В 30-х роках у Києві, Харко­ві та Одесі відкрилися консерваторії.

Поряд із постановкою класичних творів театри опери та балету почали ставити й новостворені українські опе­ри, такі, наприклад, як «Вибух» Б. Яновського, «Щорс» і «Золотий обруч» Б. Лятошинського, «Гайдамаки» та «Пе­рекоп» Ю. Мейтуса, В. Рибальченка і М. Тіца, «Марина» Г. Жуковського, «Доля поета» В. Йорша, «Сотник» і «Най­мичка» М. Вериківського. В усій країні та за її межами бу­ла знана творчість видатних українських оперних і камер­них співаків і співачок М. Литвиненко-Вольгемут, М. Дон­ця, І. Паторжинського, І. Козловського, О. Петрусенко, 3. Гайдай, М. Гришка, Б. Гмирі, П. Білинника та ін.

У 30-х роках на Україні пожвавився розвиток балетної музики. Першим національним балетом був «Пан Каньовський» М. Вериківського — балет, створений на сюжет ві­домої народної балади про горду й сильну українську дів­чину Бондарівну. Значним внеском у скарбницю українсь­кої музичної культури став балет К. Данькевича «Лілея» за мотивами поезії Т. Г. Шевченка. В 1937 р. у Києві був створений Державний ансамбль українського народного танцю під керівництвом М. Болотова і П. Вірського, який активно збирав і театралізував розмаїтий національний фольклор.

1 листопада 1929 р. у Харкові відбулося офіційне від­криття Державного театру української музичної комедії, в грудні 1935 р.— київського Театру музкомедії. На сценах цих театрів поряд із класичними оперетами ставилися й новостворені українські оперети — «Сорочинський ярма­рок», «Майська ніч», «Весілля в Малинівці» О. Рябова.

В 1939 р. в музичне мистецтво республіки увійшла група діячів культури західних областей України — композитори С. Людкевич, М. Колесса, А. Кос-Анатольський, Ф. Колесса, Р, Симович, Є. Козак, А. Солтис, славетна співачка С. Крушельницька та ін. У Львові були створені Українсь­кий державний театр опери та балету, консерваторія, ряд музичних шкіл тощо.

У складних умовах боротьби за становлення нового на­ціонального мистецтва й подолання матеріальних трудно­щів розвивалося українське кіномистецтво. В перші роки радянської влади вийшли такі документальні, агітаційні та хронікальні фільми, як «Все для фронту», «Ми переможе­мо», «Червоний командир», «Мир хатам — війна палацам» та ін.

В 1922 р. почалося виробництво художніх фільмів, біль­шість з яких розкривали події громадянської війни та іно­земної інтервенції. Великим успіхом у глядачів у 20-х ро­ках користувалися фільми режисерів В. Гардіна «Остап Бандура», «Слюсар і канцлер», «Поміщик», «Хміль», П. Чердиніна — «Укразія», «Тарас Шевченко» (обидва — двосерійні), «Тарас Трясило», О. Анощенка — «Трипільсь­ка трагедія», Г. Стабового — «Два дні», Г. Тасіна — «Ніч­ний візник» та ін.

Значну роль у становленні українського кіномистецтва відіграв О. Довженко, який з 1926 р. працював кінорежи­сером на Одеській кіностудії. В історії українського й сві­тового кіно почесне місце посідають його фільми «Звенигора», «Арсенал», «Земля». В 1958 р, на Всесвітньому конкурсі в Брюсселі кінофільм «Земля» занесли до почесного списку 12 найкращих фільмів світу всіх часів і народів. (З радянських фільмів до цього списку включено ще «Броне­носець „Потьомкін"» С. Ейзенштейна й «Мати» В. Пудовкіна).

Зростала кіномережа УСРР. Якщо до революції на Ук­раїні функціонувало лише 224 кіноустановки, та й то тіль­ки в містах, то на кінець 20-х років — близько 1,8 тис, і з них майже половина — на селі. Отже, кіно міцно ввійшло в культурне життя республіки. Напередодні 10-річного юві­лею радянської влади українська кінематографія мала значну матеріально-технічну базу. В 1926—1927 pp. було реконструйовано Одеську кіностудію, в 1928 р. стала до ладу одна з найбільших на той час в Європі Київська кіностудія (тепер — Київська студія художніх фільмів ім. О. П. Довженка).

З початком 30-х років кіномистецтво республіки вступи­ло в новий етап свого розвитку, пов'язаний з виникненням звукового кіно. Першим звуковим фільмом в СРСР була «Путівка в життя» режисера М. Екка (1930), а першими такими фільмами на Україні — документальна стрічка «Симфонія Донбасу» Д. Вертова і художні — «Фронт» О. Соловйова та «Іван» О. Довженка. Наступними роками на екран вийшли «Коліївщина», «Перекоп» і «Злива» кіно­режисера І. Кавалерідзе, який після цих фільмів екранізу­вав перлини української оперної класики — «Наталку Пол­тавку» та «Запорожця за Дунаєм» (1938). Великим успіхом у глядачів користувалися кінокомедії «Багата наречена» і «Трактористи», поставлені І. Пир'євим на Київській кіно­студії, стрічка «Велике життя» Л. Лукова, в якій розпові­дається про життя шахтарів Донбасу, кінопоема на історико-революційну тему «Щорс» (режисер О. Довженко). Про складні події громадянської війни на Україні розповідає кінофільм «Вершники», створений на Київській кіностудії в 1939 р. кінорежисером І. Савченком. Він же поставив фільм «Богдан Хмельницький» (1941), відзначений дер­жавною премією УРСР. Згадаємо й такі фільми на істо­ричну тематику, як «Прометей» і «Григорій Сковорода» (1936 p., режисер І. Кавалерідзе), «Кармалюк» (1938 p., режисер Г. Тасін). У 1939 р. режисер М. Екк поставив на Київській кіностудії перший кольоровий фільм «Сорочинський ярмарок» за твором М. Гоголя. А в 1941 р. на екрани країни вийшов новий кольоровий фільм «Майська ніч» (та­кож за твором М. Гоголя, режисер М. Садкевич). З дитя­чих фільмів відзначимо такі: «Дочка партизана» режисерів С. Маслюкова і М. Маєвської, «Іноземка» В. Гончукова, «Стара фортеця» М. Білінського, «Будьонниші» Є. Григо­ровича та ін.

Наприкінці 30-х років О. Довженко разом з Ю. Солнцевою зняв художньо-документальні стрічки «Визволення» та «Північна Буковина» про возз'єднання західноукраїнсь­ких земель і Північної Буковини з УРСР.

Що стосується образотворчого мистецтва на Україні, то в перші дореволюційні роки розвивався в основному його агітаційний напрям (йдеться про політичний плакат, ху­дожнє оформлення революційних свят тощо). Тоді були знані художники-плакатисти О. Хвостенко-Хвостов, А. Стра­хов, А. Петрицький, І. Падалка, М. Жук, Г. Світлицький та ін. Політичні плакати закликали до боротьби проти інтервентів, до будівництва нового життя. Згодом на про­відні позиції в жанрі плакатного живопису вийшли В. Касіян, М. Дерегус, П. Горілий.

У 1919—1920 pp. на основі націоналізованих міських художніх музеїв, а також приватних колекцій були створе­ні державні музеї українського мистецтва в Києві, Харко­ві, Одесі, Катеринославі, а потім — і в усіх обласних цент­рах і великих містах республіки. Бралися на облік пам'ят­ки архітектури, мистецтва, старовини (слід, однак, заува­жити, що при цьому в процесі «боротьби проти релігійного дурману» постраждало чимало церков).

До революції на Україні не було жодного художнього вузу. Молодих майстрів образотворчого мистецтва готува­ли в Київському, Харківському та Одеському художніх училищах. У 20-х роках ці училища були перетворені на вищі учбові заклади. В цей же час з'явилися позначені ве­ликою образною виразністю твори художників-реалістів старшого покоління: «Життя», «Довбуш», «Свати» Ф. Кричевського, «Інваліди» А. Петрицького, «Дніпрельстан» К. Трохименка, «Збори делегаток» і «Комсомолка» О. Пав­ленко, «Сіножать», «Молочниці» І. Падалки. Найстаріший майстер батального жанру М. Самокиш приділяв значну увагу розробці тематики громадянської війни («Оборона червоного прапора», «Штаб Першої кінної»); відомі та­кож його твори на історичну тематику — «В'їзд Богдана Хмельницького до Києва», «Бій Івана Богуна з польським магнатом Чарнецьким» та ін. Серед найкращих пейзажних полотен відзначимо «Дніпро і кручі», «Реве та стогне Дніпр широкий» М. Бурачека, «Місячну ніч» Г. Світлиць-кого, «Кручі над Дніпром» К. Трохименка. О. Шовкуненко створив цілу серію картин (понад 70), присвячених Дніпробуду. В жанрі реалістичного театрально-декораційного, та кінодекораційного живопису плідно працювали, наприклад, А. Петрицький, О. Хвостенко-Хвостов, В. Меллер, Г. Ца­пок, М. Бурачек, Ф. Нірод, В. Греченко, В. Кричевськнй, у жанрі графіки найзначніші здобутки в перші роки радян­ської влади були пов'язані з творчістю видатного митця Г. Нарбута — автора високохудожніх оформлень великої кількості літературно-мистецьких журналів, книжок, збір­ників. У 20-х роках з найкращого боку виявили себе М. Жук, С. Налепінська-Бойчук, L їжакевич, В. Касіян, О. Сахновська, І. Падалка та інші художники-графіки шко­ли Г. Нарбута. В 30-х роках сатиричну графіку розвивали О. Козюренко, В. Литвиненко, В. Нерубенко, В. Гливенко.

В 30-х роках в українському художньому мистецтві від­бувався процес освоєння нової тематики. Організована в 1937 р. республіканська художня виставка засвідчила оста­точну перемогу реалістичного напряму. На виставці були представлені такі високохудожні твори, виконані в цьому стилі, як «Переможці Врангеля» та «Веселі доярки» Ф. Кричевського, «Запорожці відбивають полонених», «Бій під Бахчисараєм», «Полтавський бій» М. Самокиша, «Під­віз провіанту до броненосця "Потьомкін» і «Повстання на крейсері "Очаків"» Л. Мучника, «Повстання 1113 року в Києві», «Гайдамаки під Уманню», «Повстання селян у Га­личині під керівництвом Мухи» І. Їжакевича «Вечір у сте­пу» О. Любимського, «Збирання сіна» С. Світличного, «Біля моря» Д. Шавикіна та ін. Ці полотна відзначаються ма­льовничістю й правдивим відображенням історичних подій.

Слід згадати про художню шевченкіану 30-х років. Най­активніше цю тематику тоді розробляв І. Їжакевич. Його пензлю належать полотна «Тарас Шевченко — пастух», «Перебендя», численні ілюстрації до «Кобзаря». Відомі та­кож картини К. Трохименка «Тарас Шевченко і Енгельгардт», В. Костецького «Шевченко на засланні. Після муштри».

Найвизначнішими представниками українського мону­ментального живопису того часу були М. Бойчук, О. Пав­ленко, О. Мизін, М. Дерегус, Д. Шавикін, О. Любимський, М. Рибальченко та ін. Вони оздоблювали Харківський Червонозаводський театр, павільйони Всесоюзної сільськогос­подарської виставки в Москві (1939), зокрема павільйон УРСР, де виконали шість великих панно (серед яких виді­ляються такі, наприклад, як «Механізація сільського гос­подарства» М. Дерегуса та «Збирання яблук» О. Любимського і М. Рибалъченка). Крім того, українські митці взяли участь у розписах павільйонів Киргизії та Азербайд­жану.

Традиції українського народного мистецтва розвивали І. Гончар, Г. Собачко, М. Приймаченко, П. Власенко, О. Саєнко та інші майстри, твори яких вражали своєю неповторною національною своєрідністю.

Після возз'єднання Західної України з УРСР надбанням усього українського народу стала творчість відомих худож­ників краю І. Труша, О. Кульчицької, А. Монастирського, Я. Музики, Й. Курилася, Р. Сельського, Г. Смольеького та ін.

У післяреволюційні роки на Україні розвивалася далі й монументальна скульптура, чимало творів якої присвячу­валося образові великого українського поета Т. Г. Шевчен­ка. Пам'ятники йому були споруджені в Москві (автор С. Волнухін, 1918 p.), Петрограді (автор Я. Тільберг, 1918 р.) та Ромнах (автор І. Кавалерідзе, 1918 р.). У 1920 р. у Києві, а наступного року в Харкові були встановлені по­груддя Т. Г. Шевченка роботи В. Кратка. Тоді ж пам'ятни­ки Кобзареві з'явилися в Одесі, Катеринославі, Чернігові, а згодом і в інших містах і селах республіки.

Серед найкращих пам'ятників часів відбудови народно­го господарства є монумент великому українському філософу-мандрівнику, поету-гуманісту Г. С Сковороді, зведений з нагоди 200-річчя з дня його народження (1922) у Лохвиці за проектом скульптора І. Кавалерідзе. Того ж року в с. Чорнухи, на батьківщині народного філософа, встановили погруддя Сковороди (також роботи Кавалерідзе).

Визначними подіями в монументальному мистецтві України в 30-х роках було спорудження пам'ятників Т. Г. Шевченкові в Харкові (1935), Києві (1939) й Каневі (1939) за проектом скульптора М. Манізера.

Найвідомішими архітектурними спорудами 30-х років на Україні були Меморіальний музей Т.Т. Шевченка в Ка­неві на Тарасовій горі (1936—1938 pp., архітектори В. Кричевський і П. Костирко), стадіон «Динамо» (1934—1936 pp., архітектор В. Осьмак), будинки Верховної Ради УРСР (1936—1939 pp., архітектор В. Заболотний), Раднаркому УРСР (1935—1938 pp., архітектори І. Фомін і П. Аброси­мов), Інженерно-будівельного інституту (1938 p., архітек­тор Д. Дяченко), залізничний вокзал (1927—1933 pp., архі­тектор С. Вербицький) у Києві, Будинок Рад у Донецьку (І930—1932 pp., архітектор Л. Котовський) та ін.

Відзначаючи незаперечні здобутки митців Радянської України в 20—30-ті роки, lie слід, звісно, забувати, що їхня творчість не могла не відбивати реалії тогочасного суспільно-політичного життя. Більше того: поставлене на службу сталінському режимові, мистецтво повинно було виконувати його накази-замовлення. Всіма засобами мистецько-вихов­ного впливу утверджувалися морально-етичні норми тоталітарної систе­ми (які звичайно не мали нічого спільного із загальнолюдськими духов­ними цінностями), повсякчас і понад усяку міру вихвалялася особа Сталіна (чого варті лише його скульптурні зображення, споруджувані тоді в усіх без винятку населених пунктах. До речі, треба сумніватися, чи сприяли піднесенню авторитету В. І. Леніна його скульптури,— не­рідко невисокого художнього рівня,—тиражовані в неймовірній кіль­кості по всіх усюдах). Налякані репресіями, нерідко морально розбе­щені, тодішні діячі українського мистецтва не наважилися піднести голос проти масового руйнування пам'яток старовини в 30-ті роки, брали навіть участь у цькуванні «ворогів народу» тощо.

Культурно-освітня робота серед трудящих. У перші післяреволюційні роки велику роль у розгортанні культур­но-освітньої роботи в містах і на підприємствах відіграли робітничі клуби з бібліотеками при них, а також червоні кутки — своєрідні філії робітничих клубів. На селі ж куль­турно-освітню роботу здійснювали громадські організації «Просвіти». Вони існували на Україні ще з дореволюцій­них часів; у них працювали тоді М. Лисенко, Б. Грінченко, Л. Яновська, М. Коцюбинський, Леся Українка, Панас Мир­ний та інші прогресивні діячі культури. Царський уряд чи­нив усілякі утиски «Просвітам» і закривав їх. Відроджу­ватися вони почали з 19Ї7 p., а припинили своє існування на початку 20-х років у зв'язку з виникненням нових, породжених радянською системою культурно-освітніх установ та організацій, зокрема сільбудів (сільських клубів) і хат-читалень, де відбувалися лекції, бесіди, читання газет вго­лос, улаштовувалися збори, самодіяльні концерти та вис­тави, демонструвалися кінофільми, працювали різні гурт­ки та пункти з ліквідації неписьменності тощо.

З року в рік кількість культурно-освітніх закладів на Україні зростала. Так, якщо в 1921 р. їх налічувалося тут лише 2807, то в 1928 р.— уже понад 11 тис, із них 6,5 тис. хат-читалень, 3,5 тис. сільбудів, понад ї тис. робітничих клубів, більш ніж 8 тис. червоних кутків на підприємствах. У 30-х роках відбувалося дальше розширення мережі куль­турно-освітніх установ. У 1940 р. в УРСР діяло понад 25 тис. самих тільки клубів, при яких працювало 59,6 тис. історико-партійних, економічних, агрономічних, оборонних, хорових, драматичних, музичних та інших гуртків. Вони охоплювали понад 1 млн. трудящих. У селах налічувалося

30 тис. гуртків художньої самодіяльності, в котрих займа­лося понад 300 тис. чоловік.

Особливо важливу роль у культурно-освітній роботі се­ред трудящих мас відігравали преса, книговидавнича спра­ва й бібліотеки. Питання розвитку культури регулярно ви­світлювалися в усіх без винятку газетах і журналах. Газе­та «Вісті» з 3922 р. почала друкувати щотижневий дода­ток— «Література, наука, мистецтво»; з 1925 р. цей дода­ток виходив під назвою «Культура і побут».

Кількість республіканських періодичних видань із року в рік зростала. Загалом у 1928 р. на Україні видавалися 234 газети сукупним разовим тиражем 1675 тис. примірни­ків (з них українською мовою— 117 газет, решта — росій­ською, польською, молдавською, болгарською та іншими). В 30-ті роки швидко зростала кількість місцевих газет, особливо районних. У 1940 р. на Україні виходили 1368 га­зет сукупним разовим тиражем 6452 тис. примірників (з них українською мовою — близько 80%), 254 назви жур­налів та періодичних видань журнального типу загальним річним тиражем 12348 тис. примірників.

Швидко розвивалося книговидання. Протягом 1921 — 1928 pp. видавництва УСРР випускали в середньому за рік 4,4—4,5 тис. назв книг і брошур загальним тиражем 36— 37 млн. примірників (із них близько 70 % — українського мовою, решту — мовами національних меншостей України). Масовими тиражами виходила політична, соціально-еконо­мічна, технічна, сільськогосподарська, наукова, медична, художня, мистецька література, підручники для всіх типів шкіл тощо. За кількістю надрукованих книг УСРР посіда­ла в 20-х роках друге місце в СРСР (після РСФРР) і де­в'яте місце в світі, а за кількістю книжок на душу населен­ня— сьоме місце в світі. І ще одне порівняння —- з 3919 по 1926 р. українською мовою було видано 5430 назв книг, тоб­то більше, ніж за попередні 120 років (1798—1918), коли вийшли друком 5054 назви.

Культурно-освітня робота здійснювалася й через бібліо­теки, кількість яких зростала з кожним роком. Якщо до революції на Україні налічувалося лише 2130 бібліотек із сумарним книжковим фондом близько 3 млн. примірників (і то переважно релігійного та чорносотенного змісту), то на початок 1928 р.— відповідно 7816 бібліотек і 15 млн. при­мірників книг. На селі функціонували 6597 бібліотек із су­марним книжковим фондом 4,6 млн. примірників. Напри­кінці 30-х років кількість бібліотек у республіці досягла 22,3 тис, а їхній загальний книжковий фонд — 367 млн. примірників. Бібліотеки організовували колективні читан­ня книг, журналів і газет, виставки літератури, літературні вечори тощо.

На середину 20-х років дедалі помітніше місце в полі­тичному й культурному житті трудящих посідало радіо. Перша радіостанція на Україні почала діяти в Харкові в 1924 р. У 1927 р. стали до ладу радіоцентри в Києві, Дніп­ропетровську, Одесі, а згодом і в інших містах. Інтенсивно радіофікувалися села. В 1928 р. у них налічувалося лише 40,5 тис. радіотрансляційних точок, а в 1940 р.— уже понад 1 млн. та ще більш ніж 250 тис. радіоприймачів. Розпоча­лася підготовка до запровадження в республіці «зображен­ня по радіо» (телебачення).

Важливу роль у культурному будівництві на Україні в 20—30-ті роки відігравали музеї. В 1940 р. в УРСР діяло 140 державних музеїв — краєзнавчих, історичних, художніх та ін. Добре знаними в республіці були літературно-мемо­ріальні музеї Т. Г. Шевченка в Києві й Каневі, Панаса Мирного та В. Г. Короленка в Полтаві, М. М. Коцюбинсь­кого у Вінниці й Чернігові та ін.

Значна увага приділялася налагодженню роботи культ­освітніх закладів на території західноукраїнських земель. Тут наприкінці 1940 р. працювали 3600 клубних закладів, 2295 бібліотек із сумарним книжковим фондом 1476 тис. примірників, 23 музеї, виходили 74 газети.

В цілому досягнення в галузі культурно-освітньої робо­ти були безсумнівними. Проте наявні культосвітні закла­ди далеко не в усьому, задовольняли потреби трудящих. Значна частина клубів, особливо на селі, була погано об­ладнана, мала непривабливий вигляд, бракувало досвідче­них кадрів тощо. А найголовніше — саме культосвітня сфе­ра була наймасовішим і найпотужнішим каналом, через який особливо настирливо й систематично створювався культ особи Сталіна, вихвалялося його найближче оточен­ня за одночасного таврування вчорашніх визнаних автори­тетів, у свідомості людей утверджувалася думка про непохитність і «правильність» засад утворюваної тоталітарної системи тощо;

Таким чином, протягом 20—30-х років у духовному житті Радянської України відбувалися складні й дуже суперечливі процеси. Культурне будівництво в 20-ті роки здійснювалося під знаком відродження національної само­бутності, століттями витруюваної царатом (як відомо, до революції навіть сама українська мова перебувала під офіційною забороною). У творенні Українського Ренесансу брали участь як «специ» та митці старої формації, так і представники нової інтелігенції.

Однак сталінська командно-адміністративна система, що інтенсивно формувалася, не потребувала людей творчих, із незалежним оригінальним мисленням: її ідеа­лом були уніфіковане «одностайне» суспільство, бездум­ний виконавець-«гвинтик». Тому, з одного боку, наука й мистецтво всіляко залучалися до обґрунтування морально-етичних норм тоталітарної держави, а з іншого — всіма за­собами, аж до неправедних судилищ і фізичних репресій, свідомо й безжально пригнічувався творчий потенціал радянських народів. Звісно, не уникнула загальної участі й Україна. Розпочавши ще наприкінці 20-х років «гучні» судові процеси над українськими інженерно-технічними працівниками, Сталін у 1932 р. зажадав «припинення українізації» й учинив справжній погром у середовищі творчої інтелігенції республіки. Особлива увага приділя­лася «приборканню» історичної та філологічної наук, які відігравали провідну роль у відродженні національної само­свідомості, розвитку української мови тощо. Багато на­уковців і митців України, звинувачених, зокрема, у «бур­жуазному націоналізмі», було позбавлено тоді можливості нормально працювати, зазнало утисків через суд, загинуло в таборах або на засланні... Наслідки розгрому української науки та культури в 30-ті роки ми сповна відчуваємо й досі.

Проте було б помилкою твердити, що історія культур­ного будівництва на Україні у висвітлюваний у цій лекції період позначена самими тільки «чорними плямами». На­віть в умовах тоталітарщини українська культура зробила великий крок уперед. Так, створена й удосконалювана протягом 20—30-х років система народної освіти забезпе­чила доступ до знань усім трудящим, дала змогу швидко ліквідувати (в основному) масову неписьменність, увести загальну семирічну освіту в селах і перейти до запрова­дження загальної середньої освіти в містах. Була розв'язана також проблема підготовки кадрів нової інженерно-технічної й творчої інтелігенції. Поступово розширювали­ся масштаби практичної й теоретичної роботи в усіх галу­зях науки та техніки. Українські літератори, живописці, скульптори, кінематографісти, театральні діячі збагатили скарбницю світової культури високохудожніми творами. У підвищенні культурно-освітнього рівня населення велику роль відігравали клуби, бібліотеки, музеї та інші культос­вітні заклади.

Рекомендована література

Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. К., 1977. Т. 5. Розд. VIII, § 5; Т. 6. Розд. V, XII, XVIII, XXIII, § 5.

Корнієнко 1. Півстоліття українського радянського кіно. К., 1970,

Культурне будівництво в Українській РСР: 36. документів: У 2 т, К., 1959. Т. 1.

Культурне будівництво в Українській РСР, 1917—1927 pp.: 36. документів і матеріалів. К., 1979.

Культурне будівництво в УРСР: Стат. довідник. К., 1940.

Курносое Ю. О. Духовне життя на Україні в 20—30-х pp. //Укр. іст, жури. 1990. № 1.

Курносое Ю. О. Суспільно-політичне життя на Україні в 20—30-х роках // Укр. іст. журн. 1989. № 12:

Піскун І. Український радянський театр. К., 1957,

Бойко

Культурне будівництво в 20—30-х роках

Політика радянського керівництва в галузі культури офіцій­но була названа "культурною революцією". У короткий строк планувалося ліквідувати неписьменність; створити систему на­родної освіти; сформувати кадри нової інтелігенції; перетворити літературу, мистецтво, гуманітарні науки в інструмент ідеологіч­ного впливу на маси; використати наукові досягнення для соціалістичного будівництва.

На жаль, набираюча силу тоталітарна держава не була заці­кавлена у справжньому докорінному перевороті у свідомості трудящих, підвищенні їхнього культурного рівня. Системі, що фор­мувалася, потрібні були виконавці, а не люди, здатні відігравати активну роль в історичному процесі. Водночас реалізація сталін­ського "великого стрибка" вимагала певного освітнього і куль­турного рівня від учасників цього процесу. Зазначеними факто­рами і зумовлюється неоднозначний і суперечливий характер куль­турних перетворень у 20—30-х роках. Характерними рисами ду­ховного життя суспільства у цей час стали, з одного боку — но­ваторство і пошук, ламання стереотипів, залучення широких на­родних мас до надбань і продукування культури, а з іншого — форсованими темпами наростали уніфікація, централізація, то­тальна ідеологізація, загальне зниження рівня культури.

Для подальшого розвитку духовного життя суспільства прин­ципове значення мала ліквідація неписьменності. У 1920 р. було створено Надзвичайну комісію для боротьби з неписьменністю, а в травні 1921 р. Раднарком УРСР ухвалив постанову "Про боротьбу з неписьменністю", згідно з якою все населення республі­ки віком від 8 до 50 років мало вчитися читати і писати. У 1923 р. виникло добровільне товариство "Геть неписьменність!", яке ство­рювало пункти ліквідації неписьменності (лікнепи). їхня мережа швидко розросталася. Якщо 1923 р. у республіці функціонувало 574 пункти ліквідації неписьменності з контингентом 17,1 тис. учнів, то 1930 р. — вже 30 тис. пунктів і 1640 тис. учнів. Внаслі­док цього у 1927 р. в Україні письменними були 70% дорослого населення у містах і 50% у селах. Всього за два десятиріччя ра­дянської влади в УРСР ліквідували свою неписьменність майже 10 млн. осіб. У 1939 р. кількість письменних у республіці зросла майже до 85%.

До середини 30-х років, після низки експериментів 20-х ро­ків, закінчилося формування радянської системи народної осві­ти. Було введено обов'язкові державні програми навчання, ста­більні підручники, жорсткий розпорядок навчального процесу. Школа стала поділятися на початкову, середню спеціальну, вищу. Швидкими темпами зростала кількість учнів: у 1932—1933 навчаль­ному році у школах республіки навчалося понад 4,5 млн. осіб — майже вдвоє більше, ніж у 1928—1929 навчальному році.

Наприкінці 30-х років система обов'язкової семирічної осві­ти у містах України в цілому сформувалася, було створено передумови для здійснення загальної середньої освіти у містах і за­вершення семирічної та розширення середньої освіти на селі.

Поряд з цими значними успіхами у системі народної освіти визрівала низка серйозних проблем, адже форсована індустріалізація деформувала не тільки розвиток сільського господарства, а й шкільництва. Саме потреби індустрії зумовили надмірне за­хоплення виробничим навчанням учнів, що суттєво знижувало рівень загальнотеоретичної підготовки, вело до згортання пред­метів гуманітарного циклу. У 1930 р. загальноосвітня школа ста­ла на шлях так званої політехнізації, а насправді — ремісництва. На посилення цих негативних тенденцій вказував Нарком освіти України М. Скрипник на Всесоюзній партійній нараді (1930 p.): "Ми маємо багато пропозицій про звуження загальноосвітніх дис­циплін: на практиці у багатьох випадках усі загальноосвітні дис­ципліни зводять нанівець. Тут т. Бубнов зачитав програми наших шкіл ФЗУ, 3% припадає на загальноосвітні політичні дисциплі­ни. Це що таке? Це є недозволений перегин. Що виносить моло­дий робітник з такої школи? Знання виробництва, загальнотео­ретичне знання виробництва, та чи набуває він, хоч трохи, знань про суспільство..?"¹.

'Скрипник М.О. Вибрані твори. — К., 1991. — С 429—430.

Скрипник Микола Олексійович (1872—1933) — державний і гро­мадський діяч. Народився в с. Ясинуватому Бахмутського повіту Катеринославської губернії-в сім'ї службовця. Навчався в Ізюмській реальній школі та Петербурзькому технологічному інститу­ті. З 1901 займався революційною діяльністю, за що неодноразо­во переслідувався, засуджувався до ув'язнення і заслання. Актив­ний учасник встановлення радянської влади в Україні. Один з орга­нізаторів створення КП(б)У, член її ЦК (1918). З квітня 1920 — нарком Робітничо-селянської інспекції УСРР, з липня 1921 — нар­ком внутрішніх справ УСРР. У 1922—1927 — нарком юстиції та генеральний прокурор УСРР, у 1927— 1933 —нарком освіти УСРР. З лютого 1933 — заступник голови РНК УСРР і голова Держплану УСРР. З 1925 - член Политбюро ЦККП(б)У. В 1925-1929 і 1931-1933 — член ЦВК СРСР, у 1927-1929 — голова Ради Національ­ностей СРСР. У червні 1933 на пленумі ЦК КП(6)У звинувачений у "націоналістичних збоченнях" і помилках теоретичного й практич­ного характеру, що підштовхнуло його до самогубства.

Таке становище в освіті пояснюється не тільки і не стільки терміновими потребами індустрії у великій кількості кваліфікова­ної робочої сили, суть проблеми набагато глибша. В 20—30-х ро­ках міцніюча тоталітарна система формує модель нової людини — "людини-гвинтика", тобто виконавця планів керівництва. У цьо­му процесі саме освіті була відведена роль одного з основних інстру­ментів нівелювання людської свідомості. Мета досягалася шляхом витіснення з навчальних закладів гуманітарних предметів, на яких базуються мораль, ідеали, погляди на життя; вони почали форму­ватися не на основі глибокого знання здобутків суспільної думки та надбань світової цивілізації, а на основі офіційно проголошува­них і активно пропагованих програм та лозунгів.

Зростаючими темпами відбувалося і формування нової інте­лігенції. Основну роль у цьому процесі відігравали вищі та серед­ні спеціальні навчальні заклади, кількість яких швидко зростала. Якщо в 1914—1915 навчальному році в Україні налічувалося 88 середніх спеціальних навчальних закладів (12,5 тис. учнів), то в 1940—1941 навчальному році їх стало 693, а кількість учнів збіль­шилася до 196,3 тис. осіб. Внаслідок цих дій на 1 січня 1941 р. у народному господарстві УРСР було зайнято вже 294,5 тис. спеці­алістів з середньою спеціальною освітою. Подібні тенденції були характерними і для вищої школи республіки. У 1920 р. в Україні ліквідовані університети, а на їхній базі утворені інститути на­родної освіти та інші вузи, кількість яких невпинно зростала. Якщо до революції в Україні діяло 19 вищих навчальних закла­дів, то в 1927—1928 навчальному році — 39 (29,1 тис. студентів), а в 1938—1939 навчальному році — вже 129 (124,4 тис. студентів). Проте кількісні показники не були підкріплені якісними.

Процес формування нової інтелігенції супроводжувався реп­ресіями проти інтелектуальної, творчо активної частини українського народу. Нещадно винищуючи найяскравіших і непокірних інтелектуалів, залякавши і приручивши решту старої інтелігенції, невпинно продукуючи низькоякісну, але свою інтелігенцію, ре­жим створював умови для тотального контролю за розвитком не тільки суспільної думки, а й суспільного життя в цілому.

Складні і неоднозначні процеси відбувалися в українській літературі та мистецтві. Період 20—30-х років характеризується виникненням, а згодом і розпадом значної кількості літератур­них організацій ("Авангард", "Гарт", "Молодняк", "Нова генерація", "Плуг" та ін.), що було відображенням творчого пошуку, посиленням тенденцій новаторства, ломки стереотипів. Саме на цей час випало короткочасне, але яскраве відродження українсь­кого мистецтва, а надто літератури і літературного життя, яке згодом назвали "розстріляне відродження".

Суттєво впливали на духовний розвиток цієї доби поеми М. Семенка, памфлети М. Хвильового, В. Блакитного, сонети М. Зерова, п'єси М. Куліша, новели й оповідання Г. Косинки, гумор та сатира О. Вишні. Великий внесок до скарбниці наці­ональної музичної культури зробили в ті роки Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Вериківський, Г. Верьовка, В. Косенко, К. Данькевич, П. Козицький. В образотворчому мистецтві ви­никла ціла плеяда талановитих молодих митців: художники

A. Петрицький, С Григор'єв, М. Дерегус, Д. Шавикін; скульп­тори Б. Іванов, М. Лисенко, Л. Муравін, Г. Пивоваров; графік

B. Касіян. На театральних підмостках яскраво сяяла зірка Леся Курбаса — енциклопедично освіченого режисера-новатора.

Курбас Лесь (Олександр Степанович; 1887—1942) — актор і ре­жисер, педагог і теоретик театру, народний артист (з 1925). На­родився у м. Самборі в родині актора Е. Яновича. В 1912 розпо­чав театральну діяльність. У 1920 заснував у Києві театр "Кийдрамте". Найповніше творча індивідуальність Курбаса виявилася а організованому і керованому ним (1922—1933) театрі "Березіль" (з 1935 — Харківський український драмтеатр ім. Т. Шевченка). Під час боротьби з "націоналізмом" і "націонал-ухильництвом" був звинувачений у націоналізмі й формалізмі, відриві від радянської дійсності та російського театру, репресований і засланий на Пів­ніч.

Довженко Олександр Петрович (1894—1956) - один із осново­положників українського кіномистецтва, письменник і художник, заслужений діяч мистецтв УРСР (1939), народний артист РРФСР (1950). У 1914 закінчив Глухівський учительський інститут, нав­чався в Київському комерційному інституті та Академії мистецтв. Зі встановленням радянської влади працював у Київському губ-відділі наросвіти й мистецтва, був комісаром драматичного теат­ру ім. Т. Шевченка, перебував на дипломатичній роботі у Варшаві та Берліні, захоплювався живописом. З 1926 - на Одеській кіно­фабриці, де створив свої перші роботи — короткометражні кіно­комедії "Вася-реформатор", "Ягідки кохання" та фільм "Сумка дип­кур'єра". В 1936—1941 — режисер Київської кіностудії художніх фільмів. Довженко увійшов в історію українського і світового кіно як творець художніх фільмів "Арсенал" (1929), "Земля" (1930), "Іван" (1932), "Щорс" (1939), "Поема про море" (1956), а також доку-ментально-публіцистичних — "Битва за нашу Радянську Україну" (1943), "Перемога на Правобережній Україні" (1945). У 1949- 1951 — викладач, з 1955 — професор Всесоюзного державного інституту кінематографії у Москві. Літературну славу Довженку принесла кни­га "Зачарована Десна" (видана після його смерті, в 1957).

У кіномистецтві помітно виділяються фільми режисерів Д. Верто­ва, І. Кавалерідзе, І. Савченка. Особливу роль установленні укра­їнського кіномистецтва відіграли фільми О. Довженка "Звенигора", "Арсенал", "Земля" (1958 р. на Всесвітньому конкурсі в Брюселі кінофільм "Земля" занесено до почесного списку 12 найкра­щих фільмів світу всіх часів і народів).

У творчому процесі 20—30-х років все чіткіше виявляється суперечливість трьох основних мотивів, що, як правило, визна­чали обличчя художнього твору: виконання ідеологічно витри­маного замовлення; врахування смаків масової аудиторії; експериментування та пошук нових форм самовираження. У різних митців різними були як комбінація цих мотивів, так і доміную­чий у творчості елемент.

"Соціальне замовлення" передбачало оспівування революцій­ного минулого та "героїки соціалістичного будівництва", гостре критичне ставлення до класовою ворога, возвеличення спочатку "вождів", а згодом — лише вождя народу. Прикладів тут може бути чимало. Характерно, що назви творів говорять самі за себе: література — "Тракторобуд" Н. Забіли, "Магістраль" А. Шияна, "Повість про комуну" К. Гордієнка; живопис — "Дніпрельстан" К Трохименка, "Сіножать", "Молочниці" І. Падалки; музика — балета "Пуанкаре танцює", "Дншрельстан", "Шкідники", сим­фонічні поеми "Про ентузіазм" В. Рибальченка, "Індустріальна поема" В. Нахабіна.

Слід зазначити, що 20—30-ті роки були часом не тільки вико­нання "соціальних замовлень" і потурання непримхливому смаку мас, це був і час активного експериментування та пошуку нових форм самовираження. Саме на цьому ґрунті виростають українсь­кі символісти (0. Олесь, М. Вороний, Г. Чупринка, П. Тичина), футуристи (М. Семенко), неокласики (М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Бурггардт, М. Рильський), новаторський театр "Березіль" Леся Курбаса. Проте ці прогресивні тенденції у роз­витку української літератури та мистецтва поступово були зведені нанівець. Репресіями, нагнітанням морального тиску, створенням єдиних організацій творчої інтелігенції (Спілка письменників Укра­їни (1934 р.) та ін.) система стимулювала посилення уніфікації художнього мислення у межах офіційно схваленого єдиного мето­ду "соціалістичного реалізму", намагалась примусити митців ство­рювати художні твори за шаблоном ~ "культ + ура".

У 20-х роках стала відроджуватися наука. Роль координа­ційного центру наукового пошуку й основного генератора ідей виконувала заснована ще восени 1918 р. Українська Академія наук (від 1921 р. — Всеукраїнська Академія наук, від 1936 р. — АН УСРР, а від 1937 р. - АН УРСР). У 1921 р. в Академії працю­вало 36 дійсних членів, а 1939 р. — 835.

На початку 30-х років було змінено структуру АН УСРР. За­мість 164 кафедр, розрізнених лабораторій і невеличких інститу­тів створено 21 науково-дослідний інститут. Ця структурна пере­будова, з одного боку, сприяла концентрації наукових сил, з іншо­го — посилюваяа централізацію і контроль.

Доробок вчених України у цей час був досить вагомим. Найсер­йозніші результати і відкриття зроблені у вивченні нелінійної меха­ніки (Д. Граве, М. Крилов, М. Боголюбов), теорії космічних польо­тів (Ю. Кондратюк), автоматичному зварюванні металу (Є. Патон), генетики і селекції рослин (А. Сапегін, В. Юр'єв, М. Холодний).

Кондратюк Юрій Васильович (справжнє прізвище Шаргєй Олек­сандр Гнатович; 1897—1941) — інженер-механік, учений-винахідник, один із піонерів теорії розробки ракетно-космічної техніки і космічних польотів. Народився у Полтаві. По закінченні Полтав­ської гімназії (1916) був прийнятий на механічне відділення Петроградського політехнічного інституту. Наприкінці 1916 мобі­лізований до армії, закінчив юнкерське училище в Петрограді, прапорщиком брав участь у Першій світовій війні. Під час грома­дянської війни був у білогвардійській армії, через що згодом змі­нив своє ім'я. Кондратюк самотужки опанував вищу математику, фізику, механіку, астрономію, хімію. Незалежно від К. Ціолковського розробляв основні проблеми космонавтики, космічних по­льотів і конструювання міжпланетних кораблів. Результати цих дос­ліджень виклав у праці "Завоювання міжпланетних просторів" (1929), виданій власним коштом. Розрахунки Кондратюка траєк­торії космічних польотів, зокрема на Місяць, його теорія багатос­тупінчастих ракет, інші ідеї були плідно використані американськими дослідниками при організації польотів за програмою "Апол­лон". У 1930 Кондратюк був необґрунтовано позбавлений волі на три роки, нібито за шкідництво (реабілітований у 1970). З 1933 працював в інституті промислової енергетики в Харкові та в Центроенергобуді (Москва). Загинув на фронті під Москвою.

У 1932 р. в Українському фізико-технічному інституті впер­ше в СРСР було штучно розщеплено атомне ядро. Значний внесок у розробку проблем вітчизняної історії зробили акаде­міки М. Грушевський, Д. Баглій, О. Левицький, Д. Яворницький, М. Яворський та молоді науковці Ф. Лось, М. Петровський, М. Супруненко та ін.

На жаль, зазнала АН УРСР і репресій, і морального тиску, і "партізації". Основною метою усіх цих акцій було намагання ре­жиму органічно вмонтувати Академію наук у командно-адмініс­тративну систему, поставивши академічну науку, її інтелектуаль­ний потенціал собі на службу.

Отже, у культурному процесі 20—30-х років в Україні чітко простежується боротьба двох протилежних тенденцій оновлення: гуманістичної, пошукової, творчої і державно орієнтованої, цен­тралізованої, регламентованої.

Політика коренізації: українізація і розвиток національних меншин

Принципово важливою складовою частиною культурних про­цесів в Україні у 20—30-х роках була політика коренізації, спрямована на те, щоб надати народам, об'єднаним у СРСР, певної "культурно-національної автономії" — реальної можливості роз­вивати свої національні культури і мови. Ці ідеї покладені в основу рішень XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), на якому вже чітко були сформульовані основні положення політики коренізації: під­готовка, виховання та висування кадрів корінної національності; врахування національних факторів при формуванні партійного і державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей; глибоке вивчення на­ціональної історії, відродження і розвиток національних тради­цій і культури.

У практичному здійсненні політики коренізації в Україні чітко виділяються два аспекти: українізація і створення необхідних по­літичних та економічних умов для розвитку національних мен­шин.

Суть політики коренізації полягає у спробі більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес національ­ного відродження на окраїнах. Цю тезу можна підтвердити вис­ловами людей, які у вирішенні національного питання займали діаметрально протилежні позиції. Нарком освіти України О. Шумський вважав, що "зростання української культури й української інтелігенції йде швидким темпом, що коли ми не візьмемо в ру­ки цього руху, він може піти мимо нас"; з ним повністю погод­жувався И. Сталін, наголошуючи: "В заявах Шумського... є деякі слушні думки. Справді, широкий рух за українську культуру і українську громадськість почався і росте на Україні. І віддавати цей рух у руки чужих нам елементів не можна ні в якому разі".

Шумський Олександр Якович (1890—1946) — партійний та дер­жавний діяч. Народився у Волинській губернії в бідній селянській родині, У 1915 вступив до Московського ветеринарного інституту, тоді ж приєднався до есерівського руху. На III з'їзді УПСР коопто­ваний до складу її ЦК, а згодом до складу Центральної Ради. Один із лідерів лівої течії УПСР, що в 1919 остаточно оформилася в УКП(б). Після її саморозпуску (1920) — член КП(б)У, згодом член її ЦК, займав відповідальні партійні та державні посади. В 1924— 1927 — нарком освіти УСРР. У лютому—березні 1927 на об'єдна­ному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У звинувачений у "націоналістичному ухилі" (т.зв. шумськізм) та направлений у розпорядження ЦК ВКП(б). У 1931—1933 — голова ЦК профспілок працівників освіти, член президії ВЦРПС. У 1933 засуджений до 10 років виправно-трудових таборів, з 1935 — на засланні. Загинув у Саратові.

Інша річ, що після "взяття у свої руки" національного руху О. Шумський та його прибічники прагнули розвивати і поглиб­лювати національне відродження, а Сталін, який проголошу­вав, що у перспективі нації зіллються, хотів його вихолостити 1 згорнути.

Політика коренізації була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:

1. Оскільки після закінчення громадянської війни територія України та Білорусії була поділена між різними державами, то врахування білоруського та українського факторів стало необхід­ним елементом формування внутрішньої політики не тільки СРСР, а й Польщі, Румунії, Чехословаччини. Крім цього, саме геополітичне положення Білорусії та України висувало в 20—30-х роках "білоруське", а ще більшою мірою "українське" питання в епі­центр європейської міжнародної політики. Тому політика коре­нізації, що стимулювала національне відродження, мала на меті створити у світового співтовариства враження гармонійного і віль­ного розвитку радянських республік. Формуванню привабливого іміджу СРСР на міжнародній арені мало сприяти і державне пік­лування про національні меншини.

2. Політика коренізації у задумі була засобом пошуку спіль­ної мови з селянством (Сталін неодноразово наголошував, що національне питання в основі своїй — питання селянське), залу­чити на свій бік національну інтелігенцію шляхом поширення принципових ідей непу (плюралізм, вільний розвиток, певна де­централізація і т.п.) на сферу національних відносин.

3. Коренізація давала змогу в перспективі зняти наростаюче протиріччя між народними масами і партійним, радянським, гос­подарським апаратом.

4. Політика коренізації була спробою більшовицького керів­ництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах, щоб його енергію й могутній потенціал спрямувати у русло центральної влади.

5. Коренізація мала зміцнити новоутворену державну струк­туру — Радянський Союз: наданням прав "культурно-національ­ної автономії", бодай частково, компенсувати республікам втра­ту політичного суверенітету.

Реальними практичними кроками для здійснення політи­ки коренізації (для України — "українізації") стали декрети ВУЦВК від 27 липня та 1 серпня 1923 р., у яких проголошу­валася рівність мов і вказувалося на необхідність надання допо­моги у процесі розвитку української мови. Згодом була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубар, М. Скрипник, Л. Каганович, О. Шліхтер, М. Попов, О. Шумський та ін. (з усіх членів комісії з українізації уціліли лише Л. Каганович та О. Бойченко, згодом відомий українсь­кий письменник).

За порівняно короткий час енергійне втілення в життя політи­ки українізації дало значні результати. Так, в середині 20-х років питома вага українців у партії виросла до 54,5%, в ЛКСМУ — до 65%. Серед відповідальних працівників окружкомів партії укра­їнці становили понад 50%, у складі ЦК КП(б)У — 35%, Політбюро ЦК КП(б)У - 66%, У цей час 78% шкіл і 39% техніку­мів, 34,1% дитячих будинків були україномовними. У1927—1928 навчальному році українці становили 49,8% усіх студентів рес­публіки. Тираж україномовних газет за 1924—1927 pp. зріс у 5 разів, значно збільшилася кількість і тиражі книжкової про­дукції українською мовою.

Різнопланова культурно-освітня робота (відкриття українсь­ких шкіл, видання українських газет, функціонування українсь­кого радіомовлення тощо) проводилася серед компактно прожи­ваючих за межами УРСР груп українців. (На квітень 1925 р. за межами республіки проживало 6,5 млн. українців. Найбільші компактні поселення в СРСР розташовувалися на Кубані — майже 2 млн., в Курській губернії — 1,3 млн., Воронезькій — 1 млн., на Далекому Сході, в Туркестан} — по 600 тис. осіб).

Активно здійснювалася політика коренізації в районах Укра­їни, населених національними меншинами. У 1926 р. в республі­ці наичисленнішими національними групами неукраїнського на­селення були росіяни (9,2%), євреї (5,4%), поляки (1,6%), німці (1,4%). Про неослабну увагу керівництва УСРР до проблем наці­ональних меншин свідчить той факт, що лише протягом 1919— 1925 pp. Президія ВУЦВК РНК УСРР, наркомати республіки прийняли понад 100 постанов, спрямованих на забезпечення еко­номічних, правових, культурних та інших інтересів неукраїнсь­кого населення республіки.

На початку 20-х років у партійних комітетах були створені спеціальні підрозділи, які працювали з національними менши­нами, їхню роботу координував підвідділ національних меншин ЦК КП(б)У. В 1924 р. підвідділ мав 4 секції: єврейську, німець­ку, польську та болгарську. З квітня 1924 р. роботу серед неукра­їнського населення координувала Центральна комісія у справах національних меншин при ВУЦВК (головою був обраний секре­тар Президії ВУЦВК П. Буценко) та її органи на місцях.

У 1927 р. проведено першу Всеукраїнську нараду щодо робо­ти серед національних меншин, що сприяла активізації діяль­ності у цій сфері. Досить активно проводилася лінія щодо найповнішого представництва різних національностей в органах ра­дянської влади. Внаслідок такої політики 1929 р. у республікансь­кому держапараті представники неукраїнського населення ста­новили 63,8% всіх працюючих, в обласному — 73,1%, окружному — 46,5%. Всього в держапараті всіх рівнів представники інших національностей становили 41,3%.

Для розвитку національних меншин велике значення мало створення окремих адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного поселення неукраїнського населення. У жов­тні І924 р. у складі Української СРР була утворена автономна Молдавська республіка, а протягом 1924—1925 pp. почали функ­ціонувати 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національний район, а також 954 сільські ради наці­ональних меншин, 100 містечкових рад. У цей час в Україні дія­ли 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — з єврейською, 31—з татарською тощо.

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років політика коренізації, що сприяла зростанню національної самосвідомості, націо­нальному відродженню, почала здавати позиції під тиском міц­ніючої командно-адміністративної системи, за рамки якої вона дедалі більше виходила. У цей період українізація стала тим підґрунтям, на якому формувався міф про "націоналізм" та "націонал-ухильництво". У Сталіна була чітка мета: тримати під не­ослабним контролем розвиток національних процесів, але досяг­ти її, — "оволодіти новим рухом на Україні за українську культу­ру, — писав він у листі до Л. Кагановича ще у квітні 1926 p., — можна, лише борючись з крайнощами... в лавах комуністів., .тільки в боротьбі з такими крайнощами можна перетворити зростаючу українську культуру й українську громадськість в культуру і гро­мадськість радянську".

Боротьба з "крайнощами" велася під гаслом боротьби з бур­жуазним націоналізмом. Характерною особливістю звинувачень у буржуазному націоналізмі у цей час була їхня своєрідна персо­ніфікація — "хвильовізм", "шумськізм", "волобуєвщина", "скрипниківщина".

Волобуєв Михайло Симонович (1903—1972) — вчений-економіст. Народився в сім'ї службовця. Освіту здобув у гімназії та Хар­ківському інституті профосвіти. З грудня 1920 — член КП(б)У. Протя­гом 1921—1927 працював у системі політосвіти, водночас займав­ся викладацькою роботою. У 1928 виступив у журналі "Більшовик України" зі статтею "До проблеми української економіки", в якій обстоював цілісність українського національно-господарського терену, захищав господарську самостійність українських підприємств, не погоджувався з панівною роллю російської економіки, вимагав збереження за Україною та іншими республіками права "дійсного контролю за діяльністю союзних органів". Стаття Волобуєва, яку деякі дослідники вважають теоретичною платформою націонал-комунізму, одразу викликала гнів більшовицьких вождів, а її поло­ження були затавровані назвою "волобуєвщина". У 1934 Волобуєв був засуджений на п'ять років таборів. Під час війни за завданням НКВС жив у Краснодарському краї під виглядом кореспондента фашистської газети "Кубань", збираючи інформацію про пересу­вання німецьких військ. Після війни очолив кафедру Ростовського фінансово-економічного інституту. У 1957 домігся реабілітації. У 1961 Волобуєв переїхав у Донецьк, де працював у торговельно­му інституті. Згодом повернувся до Ростова, де провів останні роки життя.

Можливо, така диференціація не випадкова, адже кожен з цих "ухилів" уособлював певну групу потенційно опозиційних режиму сил: "хвильовізм" — творчу інтелігенцію, "волобуєвщина" — наукову інтелігенцію, "шумськізм" — працівників державного і партійного апаратів, "скрипниківщина" — стару ле­нінську гвардію.

"Їхня українізація, — казав один з героїв п'єси М. Куліша "Мина Мазайло" дядько Тарас, — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб духу не було..." На жаль, репресії, що дедалі більше посилювалися, та голод 1932—1933 pp. в Україні робили ці слова печально пророчими.

На початку 30-х років українізацію, влучно названу американ­ським істориком культури М. Семчишиним "українським ренесансом XX століття", як і всю політику коренізації, почали посту­пово згортати. У рішеннях XII з'їзду КП(б)У читаємо: "Перед пар­тією стоїть завдання: добити контрреволюційні націоналістичні елементи, викрити до кінця націоналістичний ухил Скрипника, розгорнути подальше проведення більшовицької українізації і ро­боту з виховання партійних мас, а також широких мас робітників і колгоспників України у дусі пролетарського інтернаціоналізму". Як видно, зміни, порівняно з початком 20-х років, відбулися сут­тєві: по-перше, українізація стала підкреслено "більшовицькою", по-друге, шляхом "добиття" і "викриття" намагаються втримати її у потрібних режимові рамках, по-третє, все чіткіше простежується акцент на пролетарський інтернаціоналізм.

Остаточно політика коренізації в Україні була згорнута 1938 р. Саме цим роком датована постанова Раднаркому УРСР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських шко­лах, яка сприяла русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У "Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у зви­чайні райони та сільради", що зумовила ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень на території республі­ки. У цьому ж сумнозвісному 1938 р. ЦК КП(б)У ухвалило пос­танову "Про реорганізацію національних шкіл на Україні", в якій створення навчальних закладів національних меншин кваліфіку­валося як "насадження особливих національних шкіл — вогнищ "буржуазно-націоналістичного впливу на дітей".

Отже, впроваджуючи політику коренізації на початку 20-х років більшовицьке керівництво СРСР мало на меті створити у світового співтовариства враження про вільний та гармонійний розвиток радянських республік; знайти спільну мову з багатомільйонним полінаціональним селянством; зняти наростаюче про­тиріччя між народними масами і політичною елітою; поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах; час­тково компенсувати республікам СРСР втрату політичного суве­ренітету наданням прав "культурно-національної автономії". Коли ж у 30-х роках національне відродження, яке було одним з без­посередніх наслідків політики коренізації, почало виходити за рамки міцніючої командно-адміністративної системи, цю полі­тику було згорнуто.

Земеров. ЗНО