18.3. Розвиток культури західноукраїнських земель

У міжвоєнний період на західноукраїнських землях відбулися певні позитивні зрушення в галузі освіти, нау­ки й культури. Оскільки українці були фактично позбав­лені можливості вступу до вищих навчальних закладів Польщі, то вчені і представники молоді заснували без ві­дома влади Український таємний університет (УТУ) у Львові. Працював він протягом 1921 —1925 pp., мав філо­софський, правничий, медичний та політехнічний фа­культети, де навчалося понад 1500 студентів і викладало 55 викладачів. Першим ректором був відомий літерату­рознавець і поет В. Щурат. Лекції читали історик І. Крип'якевич, хімік Є. Голіцинський, правник В. Левицький, психолог С. Балей та ін. Деякі вищі навчальні заклади Європи зараховували студентам УТУ роки нав­чання в підпіллі. Крім цього, як його називали, «ката­комбного» університету, у Львові в 1922—1925 pp. діяла Українська таємна висока політехнічна школа, створена на базі технічного відділу УТУ. Продовжувало активну діяльність Наукове товариство імені Т. Шевченка, яке, окрім видання низки праць, утримувало бібліотеку, три музеї і два дослідницькі інститути. Членами товариства були приблизно 200 науковців, серед яких літературо­знавці М. Возняк, В. Гнатюк, історики І. Крип'якевич, С. Томашівський, фольклорист і музикознавець Ф. Колесса та ін.

Крип'якевич Іван Петрович (1886—1967) — історик, громадський діяч, член НТШ (1911), академік АН УРСР (1958). Закінчив Львівський університет. У повоєнні роки був звинувачений в українському націоналізмі. Автор численних праць з історії України, зокрема «Українська історіографія» (1923), «Історія української культури» (1937), навчального посібника «Історія України», «Бог­дан Хмельницький» та ін.

Продовжувало працювати товариство «Просвіта». У 1938 р. йому підпорядковувались 84 філії (повітові осеред­ки), 3208 читалень, 2065 театральних гуртків, 1105 хорів, 439 самоосвітніх гуртків, 533 гуртки «Молодої Просвіти» та 776 інших, до 3000 бібліотек. Активно діяли такі органі­зації, як «Союз українок» (на 1930 р. він нараховував 45 тис. жінок), зокрема, у благодійному, освітньому та культурному напрямах, товариство «Рідна школа», яке у 1938 р. охоплювало до 100 тис. осіб. Воно, на противагу по­лонізації, організувало власну мережу українських шкіл та гімназій, що на 1938 р. нараховувала приблизно 40 гімна­зій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл. Не менш активно продовжували свою діяльність згадувані молодіжні органі­зації «Сокіл», «Луг» (колишня «Січ»), «Пласт» та ін.

Окрім літературної, письменники Західної України займалися і політичною діяльністю. Література розвива­лася у трьох напрямах, а саме: у націоналістичному, який був представлений такими літераторами, як Д. Донцов, О. Ольжич, О. Теліга; ліберальному (І. Вільде, Б. Лепкий, Н. Королева); пролетарському (Я. Галан, П. Козланюк, С Тудор).

Готуючись до Мюнхенської конференції і під час її про­ведення (вересень 1938 року), Гітлер представив пакет те­риторіальних претензій до Чехословаччини з боку Угор­щини, Польщі, Румунії на території, на яких проживало українське населення. А після окупації Чехословаччини, утворення автономної Карпатської України, гітлерівська дипломатія продовжувала розігрувати «українську карту» за прикладом Судетської області, імітуючи підтримку ви­мог ОУН стосовно соборної України.

У цей час активізувалась діяльність ОУН, яка після вбивства у 1938 р. Є. Коновальця розкололася на дві части­ни. Радикальне крило, очолюване С. Бандерою, взяло курс на боротьбу за незалежну Україну, плануючи створити спільну армію і передбачаючи підтримку західних країн.

Друга частина ОУН на чолі з А. Мельником вважала, що створення збройних формувань може змусити Німеччину вдатися до каральних акцій. Мельниківці у серпні 1939 р. провели в Римі конференцію, на якій офіційно затвердили А. Мельника лідером ОУН. Прихильники Бандери у люто­му 1940 року організували аналогічну конференцію у Кра­кові, на якій не визнали конференцію у Римі і оголосили себе правомочним керівництвом ОУН на чолі з Бандерою, назвавшись ОУН(р) (революціонери) або ОУН(б) (бандерів­ці). Відповідно, прихильників Мельника почали називати мельниківцями або ОУН(м).

Отже, розвиток культурного життя на західноукраїн­ських землях у міжвоєнний період був суперечливим, не­однозначним і помітно залежав від європейських і міжна­родних відносин у ті роки.

Скрипник

Політика українізації

В квітні 1923 р. XII з'їзд РКП(б) проголосив політику коренізації, яка впроваджувалась в усіх радянських республіках.

Її основними задачами були:

- підготовка, виховання та висування на посади кадрів корінної національності;

- врахування національних факторів при формуванні партійно­го та державного апарату;

- організація мережі навчальних закладів усіх рівнів, закладів культури, видавничої справи мовами корінних національностей;

- глибоке вивчання національної історії, відродження і розви­ток національних традицій і культури.

Серед причин, які спонукали більшовицьких лідерів піти на такі радикальні кроки по активізації процесу національного відроджен­ня в окраїнах, головними були:

а) введення політики коренізації більшовики спрямовували на опанування і поставку під свій контроль процесу національного відродження в радянських республіках і спрямування його в русло соціалістичного будівництва.

б) на тлі безправного існування українців в складі інших держав радянське керівництво намагалося продемонструвати світовому співтовариству своє піклування про вільний і гармонійний розви­ток всіх народів, які проживають на території СРСР.

в) політика коренізації повинна була частково компенсувати обмеження політичних і економічних прав радянських республік в складі СРСР.

Український варіант політики коренізації увійшов в історичну літературу під назвою українізація.

Офіційними документами, які регламентували практичну ре­алізацію політики українізації були декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і куль­турно-освітніх установ» та декрет ВУЦВК і Раднаркому від 1 серп­ня 1923 р. «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про до­помогу розвиткові української мови». Була утворена комісія з ук­раїнізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, до скла­ду якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубарь, М. Скрипник, О. Шумський, Л. Каганович, О. Шліхтер та ін.

Слід зазначити, що втілення в життя політики українізації на­штовхнулось на опір з боку частини неукраїнської або зрусифікованої верхівки КП(б)У. Так, секретар ЦК КП(б)У Ю. Лебідь вису­нув теорію боротьби двох культур, згідно з якою «передова» про­летарська російська культура повинна перемогти відсталу, пов'яза­ну з селянством українську. Таких «русотяпів» було відкликано з України. До керівництва республікою прийшли нові люди, серед яких були як щирі прихильники політики українізації, так і без­принципні функціонери, які завжди були готові виконати будь-яку волю вождя (в даному випадку, українізацію чи контрукраїнізацію).

Після цього за порівняно короткий строк було досягнуто ваго­мих успіхів по втіленню в життя політики українізації. Так, з 1923 р. по 1927 pp. кількість українців серед службовців державного апара­ту зросла з 35 до 54%. Для того, щоб залишились на своїй посаді державні службовці повинні були обов'язково володіти держав­ною, тобто українською мовою. Внаслідок цього діловодство на українській мові зросло з 20% в 1922 р. до 70% в 1927 р.

Питома вага українців в лавах КП(б)У за період з 1922 по 1933 pp. зросла з 23 до 60%. Попри ці позитивні зміни слід зазначити, що відсоток українців у верхніх щаблях партійної ієрархії був непро­порційно низьким. Наприклад, в 1930 р. у ЦК КП(б)У українці ста­новили всього 43%. До того ж, з моменту утворення КП(б)У і аж до смерті Сталіна (1953 р.) посаду першого (генерального секретаря) ЦК КП(б)У обіймали не українці (за винятком короткочасного се­кретарювання з грудня 1921 р. до квітня 1923 р. Д. Мануїльського).

Особливо вражаючими були наслідки українізації в галузі освіти. У 1929 р. україномовними були 80% шкіл, понад 60% технікумів, 30% інститутів. Понад 97% українських дітей навчалися рідною мовою.

Значними були досягнення українізації і у видавничій справі. Якщо в 1922 р. в Україні видавалось всього 10 україномовних газет і журналів, то в 1933 р. з 426 газет 373 були українськими. З 1922 по 1927 pp. відсоток книг, які видавалися українською мовою, зріс з 27 до більше 50.

З різних причин велику увагу радянське керівництво приділяло ліквідації неписемності. Якщо до революції в містах було 40% пи­семних, а в селах всього 15%, то до кінця 20-х років їх питома вага підвищилась відповідно до 70 і 50%. Важливим було те, що ліквіда­ція неписемності здійснювалась на основі вивчення представником кожної національності своєї рідної мови. Для українців відповідно української.

Вагомий внесок в справу українізації внесла українська інтелі­генція. Багато вчених, письменників, діячів культури, які щиро праг­нули служити своєму народу приїхали з Галичини, повернулися в Україну з еміграції і самовіддано працювали на ниві соціально-еко­номічного та національно-культурного відродження свого народу.

Процес індустріалізації та колективізації спричинили масовий відтік сільського (в основному українського) населення на великі і малі новобудови, наслідком чого була дерусифікація міста. До середини 30-х років майже у всіх великих містах українці становили більшість населення.

Процесії українізації охопив регіони компактного проживання українського населення за межами УСРР: Північний Кавказ, Казахстан, Далекий Схід. Тут відкривалися українські школи, видава­лися українські газети, працювало українське радіомовлення тощо.

Політика коренізації не обминула і національні меншини, які проживали на території України. В місцях їх компактного проживання створено 13 національних районів: 7 німецьких, 4 болгарсь­ких, 1 польський і 1 єврейський, 954 сільських і 100 містечкових національних рад. В жовтні 1924 р. у складі УСРР було створено Автономну Молдавську Республіку. Тут діяли національні школи: 566 німецьких, 342 єврейських, 31 татарська тощо.

На шляху свого здійснення політика українізації зустрічала труднощі як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. В учбо­вих закладах не вистачало кваліфікованих викладачів, україномов­них підручників та посібників. Українізація натрапляла на спротив російськомовних викладачів, службовців державного апарату, російськомовного населення міст. Налякане вражаючими успіхами українізації, побоюючись, що процес національного відродження в Україні може вийти з-під контролю, більшовицьке керівництво вже в другій половині 20-х років починає кампанію по дискреди­тації прибічників українізації під гаслами боротьби з «иаціонал-ухильництвом», буржуазним націоналізмом.

Приводом для початку цієї кампанії став виступ українського письменника Миколи Хвильового (росіянин за походженням, справжнє прізвище - Фітильов), який вважав, що для вільного розвитку української культури їй необхідно дистанціюватпсь від стримуючого, на його погляд, російського впливу і переорієнтува­тись на західноєвропейські зразки і традиції. Цей заклик, який зовнішньо виглядав як пошук нових шляхів розвитку української літератури, мав чітко окреслений політичний зміст, і це викликало обурення з боку більшовицьких функціонерів. М. Хвильового зви­нуватили в «націоналістичному ухилі»; згодом почалось обмежен­ня творчої свободи української інтелігенції.

Жертвою в кампанії цькування щирих прибічників національ­ного відродження став А. Шумськнй, який в 1924-1926 pp. обіймав посаду наркома освіти. На його думку, українізація просувалась дуже повільно, і причиною цього був спротив русифікованої партійної номенклатури. А. Шумський вважав, що процес українізації повинні очолювати українці за походженням. Такі погляди, фактично, означали замах на прерогативу Москви призначати ка­дри і тому викликали гостру реакцію з боку Сталіна та його прибічників. А. Шумського було звільнено з посади наркома освіти і відправлено на другорядну роботу в Росію.

Ще одним «ухильником» в Україні став економіст М. Волобуєв. Теж росіяни за походженням. Він доводив, що Україна, як і в попередні часи, залишається в стані колонії Москви і відстоював ідею економічної самостійності і самодостатності народногоспо­дарського комплексу республіки, його вільного розвитку і інтег­рації в світову економічну систему без втручання російської. «Волобуєвщнна» також була кваліфікована як «націонал-ухильництво» і засуджена партійними бюрократами.

Кампанія боротьби з «націонал-ухильнищтвом» співпала з закінченням відносно ліберального розвитку країни в роки НЕПу. Вона стала початком згортання політики українізації. З початку 30-х років знову пануючою стає російська мова, значно скоротилась кількість українських шкіл, газет, журналів, закривалися українські театри тощо. В 1937 р. термін «українізація» зникає з офіційного лексикону. З 1938 р. в українських школах вводиться обов'язкове вивчення російської мови, були ліквідовані національні адміністра­тивно-територіальні утворення. Це, фактично означало остаточну відмову сталінського керівництва від політики українізації.

Алексєєв

КУЛЬТУРНЕ БУДІВНИЦТВО В УКРАЇНІ У 20-Х РОКАХ

Культурне будівництво в УСРР у 20-х роках тісно пов'язане з політикою "українізації", яку проводила КП(б)У в цей період. Тому важливо з'ясувати суть "українізації".

Після 1917 р. на території колишньої Російської імперії виникла значна кількість незалежних держав, які стали на шлях відроджен­ня чи створення всіх атрибутів державності, розвитку національної освіти, науки та культури. З установленням радянської влади імпе­рія почала відроджуватись у новій формі. У 1922 р. був створений Союз РСР. Централізація наростала, що не могло не викликати опо­ру народів. Більшовицькій владі необхідно було надати національ­них форм. Цього й мала досягти політика коренізації, вироблена XII з'їздом Російської компартії більшовиків, який відбувся вже через кілька місяців після утворення СРСР - у квітні 1923 р. Нова націо­нальна політика мала забезпечити сформування національних більшовицьких кадрів, передусім управлінських, державних, партій­них, а також створити умови для вивчення місцевих національних мов та користування ними. Ставилось завдання підтримки розвит­ку національної освіти та культури. В УСРР ця політика одержала назву "українізації", хоча, звісно, мова йшла тільки про дерусифікацію, повернення народу до своїх історико-культурних джерел.

Під знаком "українізації" розвивався культурний процес в УСРР у 20-х роках. Інтенсивніше "українізація" запроваджувалася з 1925 p., коли було усунено з постів секретарів ЦК КП(б)У Є. Квірінга та Д. Лебедя. Головну роль в "українізації" відігравав народний секре­таріат освіти, зокрема його керівники С. Шумський (1925-1927) та М. Скрипник (1927-1932). Завдяки їхнім заходам було досяг­нуто значних успіхів у поширенні української мови, розвитку на­ціональної освіти та культури. Все службове листування та діловод­ство поступово переводилося на українську мову. Збільшилась кількість українців у державному й адміністративному апаратах. Більше половини книжок та майже 90% газет виходили українською мовою. Українська мова застосовувалась навіть в армії, особливо в офіцерських школах та резервних військових частинах.

Активну роль у національно-культурному відродженні відігравала Українська автокефальна православна церква, створена в жовтні 1921 p., на чолі з митрополитом В. Липківським. Вже у 1924 р. вона мала ЗО єпископів, близько 1,5 тис. священиків, понад 1100 парафій (із загальної кількості 9 тис.) та мільйони віруючих.

Під впливом цих змін з еміграції повернулися М. Грушевський, С. Рудницький, А. Ніковський, П. Христюк, М. Чечель, М. Шраг іа інші. На західних землях України змінювалось на краще став­лення до більшовицької влади.

У 20-х роках вагомих результатів було досягнуто в справі ліквідації масової неписьменності. Рівень грамотності зріс за десятиліття з 24-х до 57%. На 1928 р. чисельність учнів у школах зросла до 2,6 млн. осіб, хоча третина дітей ще залишалася поза школою. 80% загальноосвітніх шкіл були українськими. Крім того, діяли май­же 1,5 тис. польських, німецьких та єврейських шкіл.

На хвилі "українізації" набувають поширення ідеї М. Хвильового. Переконаний комуніст, М. Хвильовий був у той час відомим україн­ським письменником. Він повів активну боротьбу проти російсько­го шовінізму, партійної бюрократії і закликав українських діячів культури відмежуватися від згубного впливу Москви. На думку М. Хвильового, тільки непримиренність до шовіністичних поглядів могла прискорити світову пролетарську революцію.

Ідеї Хвильового знайшли підтримку серед українських більшо­виків. Його прихильником виступив нарком освіти, один із відомих у минулому боротьбистів О. Шумський. В листі до Сталіна він про­понував висувати на керівні посади в Україні місцевих комуністів, вбачаючи в цьому могутній засіб зміцнення комуністичної ідеології.

Група українських діячів культури у 1925 р. створила організа­цію "Вільна академія пролетарської літератури" на чолі з М. Хвильо­вим. До неї увійшли 22 письменники, в т. ч. П. Тичина, М. Бажан, П. Панч, Ю. Яновський, І. Сенченко, М. Куліш. Вплив "Вільної академії" відчувся також у творчості М. Рильського, М. Зерова, Є. Плужника, В. Сороки, Г. Косинки, В. Підмогильного та інших.

Поети, прозаїки, драматурги, критики - вихідці із західноукраїн­ських земель, які з різних причин опинилися на території Радянсь­кої України, у 1925 р. об'єдналися в Спілку революційних письмен­ників "Західна Україна". Крім того, у 20-х роках в УСРР діяли такі письменницькі організації як "Плуг", "Гарт", "Молодняк", "Нова ге­нерація", "Урбіно", "Ланка" та інші. У цей період розквітає творчість П. Тичини ("Замість сонетів та октав", "Вітер з України"), М. Рильсь­кого ("Синя далечінь", "Тринадцята весна"). Серед багатьох інших по­етів того часу на особливу увагу заслуговують М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, Є. Плужник, В. Сосюра, М. Бажан, Т. Осьмачка.

Значне місце в українській літературі зайняли твори М. Хвильо­вого ("Я", "Повість про санаторійну зону", "Про сатану в бочці", "Дві сили", "Вальдшнепи"), Г. Косинки ("В житах"), В. Підмогильного ("Місто"). І. Сенченка ("Із записок холуя"), Ю. Яновського ("Чотири шаблі"), М. Куліша ("Народний Малахій", "Мина Мазайло", "Патетична соната").

Національно-культурний розвиток УСРР, політика "укра­їнізації" посилили позиції національного комунізму. Діяльність М. Хвильового, О. Шумського, М. Скрипника, М. Волобуєва об'єк­тивно була спрямована на захист суверенних прав УСРР. Це стри­вожило Москву. Позиції названих діячів були кваліфіковані як "ухили", і розпочалася кампанія по їх "нейтралізації". Щоб по­класти край самостійницьким проявам в УСРР, всьому українсь­кому культурному процесові "українізації", у вересні 1929 р. було заарештовано визначних діячів української науки, культури і авто­кефальної церкви як членів вигаданої ОДПУ "Спілки визволення України".

У роки непу освіта, наука і культура зробили важливий крок уперед. Центром наукової роботи була в цей час Українська Академія наук, де працювали такі визначні вчені як М. Василенко, К. Воблий, Д. Граве, М. Крилов, М. Грушевський, С. Єфремов, А. Кримський та інші. Загалом же 20-і роки стали періодом неба­ченого в радянських умовах українського національного культур­ного піднесення. Причиною цього був перехід до нової економіч­ної політики та політики "українізації".

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Що таке політика коренізації та "українізації" і яка причина її проголошення ?

2. Чим зумовлені були зрушення у сфері народної освіти, літера­тури, мистецтва у 20-х роках?

Кормич-Багацький

ПОЛІТИКА «УКРАЇНІЗАЦІЇ» у 20-х рр.

Початком українізації можна вважати вихід декрету РНК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ» та декрет від 1 серпня 1923 р. «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розви­ткові української мови».

Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх лав за рахунок місцевих кадрів, користування мовою місцевого населення в державних установах і закладах, сприяння розвитку національної культури. Український різновид політики коренізації дістав назву «українізація». Політику «українізації» по-різному розуміли керівна верхівка та виконавці. Для політичних верхів українізація покликана була продемонструвати українцям за Збручем та Дністром, що умови для задовольняння національних прагнень створено лише в УСРР. Для української інтелігенції після поразки національно свідомих сил в відкритій збройній сутичці з більшовиками боротьба за збереження і розвиток культури стала боротьбою за національну державність, за незалежність.

У 1923 р. Головою РНК УСРР став Влас Чубар. У 1925 р. посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У посів Лазар Каганович, слухняний сталінець, який однаково був готовий втілювати в життя чи україні­зацію, чи контрукраїнізацію. Олександр Шумський очолив наркомат освіти. Микола Скорик - наркомат юстиції. Після цього українізація пожвавилася. Під час проведення українізації долався опір шовініс­тично налаштованих викладачів і студентів, які не бажали вивчати українську мову, переборювалися численні труднощі (нестача вчителів зі знанням української мови, підручників, навчальних посібників). З еміграції в Україну повернулися М. Грушевський, С. Рудницький та інші відомі діячі, які включилися у процес національного відродження. До кадрів українізації приєдналися й сотні вихідців з Галичини, які прибули в Східну Україну, щиро повіривши в заяви більшовицького керівництва.

З 1925 p. відбулася посилена українізація партії і державного апарату. Державні службовці змушені були складати іспити з укра­їнської мови. Частка українців у КП(б)У зросла у 1933 році до 60%; у ЦК КП(б)У у 1924 р. українці становили 16%; 1925 - 25%: 1930 --43%. Центром українізації став наркомат освіти. Очолив його з 1927 р. Микола Скрипник. Українська освіта успіхами значною мірою завдячувала його діяльності.

У 1929 р. проводили навчання українською мовою понад 80% загальноосвітніх шкіл, понад 75% технікумів і 30% інститутів.

У процесі українізації велика увага приділялась також створенню умов для розвитку національних меншин. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено Молдавську Автономну Республіку, столицею якої в листопаді цього ж року стало українське місто Балта. У 1926 році в МАСРР з 545 тис. населення молдавани складали ледь більше 30%, українці - 50%.

Якщо в 1922 р. республіка мала до десятка україномовних газет і журналів, то в 1933 р. їх було 373. Почався процес дерусифікації міст, якому сприяв масовий наплив селян, що тікали від колективізації. Слід зазначити, що російська бюрократична верхівка чинила опір українізації. Уже в другій половині 20-х років українізація зазнала перших ударів.

Світлична

Політика українізації

Суть українізації

Українізація — це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-ті pp. Україні­зація передбачала задоволення певних національних вимог україн­ського народу:

- висування українців на керівні посади;

- запровадження української мови в державні та культурні уста­нови, пресу, навчальні заклади;

- розвиток національної за формою й радянської за змістом куль­тури;

- створення відповідних умов для культурного розвитку націо­нальних меншин, які проживали в Україні.

Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскіль­ки перебували під впливом національно-визвольної боротьби укра­їнців 1917-1920 pp. і прагнули забезпечити собі підтримку всього населення України.

Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром рамках.

Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти Укра­їни, яким у 20-ті pp. керували прибічники національного відроджен­ня Г.Гринько, О.Шумський, М.Скрипник.

Наслідки українізації

20-ті pp. стали періодом подальшого національного відродження.

У 1930 р. чисельність шкіл з українською мовою навчання стано­вила 85%, на українську мову було переведено 75% діловодства дер­жавних установ, українською мовою видавалося 90% газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54%.

Українізація сприяла залученню до радянського культурного бу­дівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі ві­домі діячі, зокрема М.С.Грушевський.

Відбувався бурхливий розвиток української культури: в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів і збірників, 55 журналів, виникли багаточисельні літературно-художні об'єд­нання, працювало 45 професійних театрів і т.д.

Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М.Хвильовий, М.Зеров, Г.Косинка, М.Рильський, В.Яловий, В.Сосюра, Л. Курбас, О.Довженко, Г.Верьовка і бага­тьом іншим.

Причини згортання українізації

Українізація почала виходити за дозволені центром рамки:

• вона охопила все суспільно-культурне життя республіки;

• зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталі­на не довіряв і бачив у ній ідейного конкурента партії;

• українізація сприяла зростанню національної свідомості укра­їнців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники на­ціонального комунізму вважали, що не можна нав'язувати всім наро­дам російський шлях до комунізму, що кожен народ, у т.ч. й україн­ський, повинен іти до комунізму власним шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов.

Основними ідеологами українського національного комунізму були письменник М.Хвильовий, нарком освіти з 1924 по 1926 pp. О.Шумський, економіст М.Волобуєв.

Микола Хвильовий звертався до українських письменників із за­кликом виявити національну свідомість, самобутність, не копіюва­ти культурні надбання інших народів, зокрема російського.

Олександр Шумський доводив необхідність прискорення темпів українізації, наполягав на відкликанні з України генерального секре­таря ЦК КП(б)У Л. Кагановича, який гальмував процес українізації.

Михайло Волобуєв переконував, що економіка України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може ін­тегруватися у світову економіку без посередництва Росії.

"Хвильовизм", "шумськізм" і "волобуєвщина" були оголошені проявом "буржуазного націоналізму", небезпечним "націоналістич­ним ухилом".

З кін. 20-х pp. політика українізації поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада повертається до політики зросійщення, активних учасників україні­зації було репресовано.

Гудзь