17.4. Розвиток науки і культури

Культурне життя в Україні було позначене певним від­родженням у 20-ті роки і надзвичайною ідеологізацією культури в 30-ті.

Держава сприяла розвитку масової культури, підви­щенню рівня освіти. Для реалізації планів перетворення країни на промислово розвинуту потрібні були освічені кадри. У 1920 р. було створено Всеукраїнську надзвичайну комісію для боротьби з неписьменністю. У травні 1921 року РНК УСРР прийняв декрет, за яким усе неписьменне населення віком від 8 до 50 років зобов'язувалося навчати­ся грамоти. Уже в 1927 р. могли читати й писати 2 млн. осіб. У 1928/29 навчальному році чисельність учнів зросла до 2,6 млн. В Україні діяли 351 польська школа, 592 ні­мецькі, 480 єврейських.

Наприкінці 1927 р. в республіці, 80 % якої становили українці, майже в усіх школах, більшій частині техніку­мів і понад чверті інститутів навчання велося україн­ською мовою. На українську мову було переведено дві тре­тини діловодства. Українізація як складова коренізації (заохочування розвитку національних культур) поширю­валася також на ті регіони СРСР, де компактно прожива­ли багато українців (Кубань, окремі території Казахстану, Зелений Клин на Далекому Сході). Відкривалися школи з українською мовою навчання, українські газети тощо. Було дозволено навіть українізацію церкви, що стало од­нією з причин формування у 1921 р. Української автоке­фальної (незалежної) православної церкви. Богослужіння в ній здійснювалося українською мовою. Проте цей про­цес був недовгим, і вже у 1930 р. УАПЦ було ліквідовано. Греко-католицьку церкву в Україні очолив митрополит А. Шептицький.

Водночас забезпечувалися умови для всебічного розвит­ку національних меншин. У процесі національно-територі­ального районування в республіці було визначено 13 націо­нальних районів, утворено 954 сільські та 100 містечкових рад національних меншин, працювали сотні шкіл з німець­кою, єврейською, татарською, болгарською мовами нав­чання. Іноді влада вдавалася до волюнтаризму, як це було з утворенням у 1924 р. Молдавської Автономної Республіки у складі УСРР на території, де молдавани не становили біль­шості населення.

Проте справжнє вирішення національно­го питання загалом не відповідало інтересам Сталіна. Це далося взнаки під час перебування при владі в Україні Генерального секретаря ЦК КП(б)У (1925—1928) Л. Кагано­вича. Він організував цькування наркома освіти О. Шумського, звинувативши того в націоналізмі.

Шумський Олександр Якович (1890—1946) — партій­ний і державний діяч. Народився у Волинській губернії в бідній селянській родині. У 1915 р. вступив до Московсько­го ветеринарного інституту, тоді ж приєднався до есерів­ського руху. Один з лідерів лівої течії УПСР, що в 1919 р. остаточно оформилася в УКП(б). Після її саморозпуску (1920) — член КП(б)У, а згодом — член її ЦК. Протягом 1924—1927 pp. — нарком освіти УСРР. У лютому — берез­ні 1927 р. — на об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У з іні­ціативи Л. Кагановича звинувачений у «націоналістично­му ухилі» (т. зв. шумськізм). У 1931—1933 pp. — голова ЦК профспілок працівників освіти, член президії ВЦРПС. У 1933 р. засуджений до 10 років виправно-трудових табо­рів, з 1935 р. — на засланні. Загинув у Саратові.

У цьому ж був звинувачений і його наступник М. Скрипник. Це вкрай негативно позначилося на стано­вищі культури та освіти в Україні. На початку 30-х років було припинено політику коренізації. Однак, незважаючи на це, ліквідація неписьменності тривала. Перепис насе­лення 1939 року показав, що в Україні є 85,3 % письмен­них віком від 9 до 50 років, хоча голодомор призвів до зменшення кількості учнів. Кадри нової інтелігенції готу­валися через систему середніх і вищих професійних шкіл, зокрема робітничих факультетів. Загалом наприкінці 30-х років було підготовлено майже 400 тис. дипломованих спе­ціалістів.

20-ті роки стали періодом творчого злету української науки. Розгорнули діяльність відомі наукові колективи, зокрема математична школа Д. Граве. Праці М. Крилова та М. Боголюбова заклали основи нелінійної механіки. Л. Ландау став ініціатором досліджень із термоядерного синтезу. Значний внесок у теорію освоєння космосу зробив О. Кондратюк (О. Шаргей). Видатним конструктором став І. Сікорський, який потім виїхав до США. Вагомих здобут­ків у боротьбі з епідеміями досягли М. Гамалія і Д. Забо­лотний. У царині медицини та біології плідно працювали О. Богомолець, О. Палладій, видатні вчені Ф. Яновський, М. Стражеско, у сфері генетики й селекції рослин і тварин — М. Холодний, А. Сапегін, В. Юр'єв. У суспільних науках вирізнялися історики Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Яворський, М. Грушевський, який повернувся з емігра­ції, літературознавці С. Єфремов, О. Білецький, економіст К. Воблий, статистик М. Птуха, демограф О. Корчак-Чепурківський та ін. М. Грушевський продовжував плідні по­шуки на історичній ниві. Тоді ж його було обрано (1924) академіком АН УСРР, а 1929 року — академіком АН СРСР. У 1928 р. в науково-дослідних установах працювало 37 тис. науковців.

На початку 20-х років почалося переслідування інтелі­генції. У травні 1921 року в Києві було заарештовано й за­суджено за політичні переконання низку діячів інтелі­генції — колишніх членів партії українських есерів. Нас­тупного року з Одеси, Києва, Харкова, Катеринослава у віддалені північні місцевості Росії та за кордон було висла­но кілька десятків вузівських професорів, які засуджува­ли тодішні напрями розвитку вищої школи. У заслання потрапили й інші представники інтелектуальної еліти.

За кордоном представники української інтелігенції відкрили Український вільний університет у Чехословаччині (з січня по осінь 1921 р. він працював у Відні, ліквідо­ваний після вступу до Праги Радянської армії. Відновив свою діяльність у 1946 р. в Мюнхені), Українську акаде­мію сільського господарства, кілька науково-академічних установ в Берліні та Варшаві.

Наприкінці 20-х років почалося переслідування вче­них. У 1930 р. відбувся процес над неіснуючою «Спілкою визволення України» (СВУ). Серед 45 засуджених було 2 академіки, 11 професорів, 2 письменники. Головним зви­нуваченим був С. Єфремов. Потім чекісти вигадали «Укра­їнський національний центр» (УНЦ) та його «бойовий» під­розділ — «Українську військову організацію» (УВО), ке­рівником якої оголосили М. Грушевського. До самогубства було доведено М. Скрипника, репресовано вчених-істориків М. Слабченка, Ф. Гавриленка, М. Горбаня та ін., філо­софів П. Лемчук, І. Агол, геолога Н. Світальського та ін. Заарештували Л. Ландау, якого згодом урятував П. Капи­ця. У листопаді 1937 року розстріляли М. Яворського. Ді­ячів інтелігенції «притягли» до «шахтинської справи» (1928), коли в «шкідництві» звинуватили групу інженерів із Донбасу.

Українська література 20—30-х років характеризува­лася поєднанням демократичних традицій дореволюцій­них часів і нового досвіду творчих сил. Революційно-ро­мантичну течію, яка сформувалася в Україні у 20-ті роки, уособлювали В. Еллан-Блакитний (Елланський), В. Чу­мак, В. Сосюра, П. Тичина, М. Бажан. Вагомо заявили про себе представники інших напрямів у літературі — «неокласики» М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара, а також митці старшого покоління — М. Вороний, А. Крим­ський, П. Капельгородський. Визначальним для літера­турного процесу стало виникнення у 20-ті роки численних літературних організацій («Гарт», «Плуг», «Авангард», «Молодняк», «Урбіно», ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників та ін.) У 1925 р. було створе­но Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднувала 22 письменників і поетів (М. Бажана, О. Довженка, В. Сосюру, П. Тичину, Леся Курбаса, М. Куліша, Ю. Яновського та ін.). Ідейним керівником цього об'єднання був М. Хвильовий, а першим президентом — прозаїк, поет і драматург В. Яловий. Ця організація нама­галася протистояти втручанню бюрократичного апарату в культурне життя. Того ж року вихідці з Західної України об'єднались у Спілку революційних письменників «Захід­на Україна» (М. Ірчан, І. Ткачук, Д. Загул та ін.).

У центрі боротьби літературних течій опинився М. Хви­льовий, який у творах «Я (Романтика)», «Дві сили», «Вальдшнепи» та інші відтворив об'єктивну історичну картину тих часів. Його гасло «Геть від Москви!» заклика­ло лише не копіювати здобутків інших народів, але було розцінено як політичний злочин і націоналізм, у якому ре­гулярно звинувачували також М. Рильського, М. Драй-Хмару, М. Семенка, Є. Плужника, М. Зерова та ін. Звину­вачення у націоналізмі тривали і після організаційного оформлення на І з'їзді письменників України 1934 р. Спілки радянських письменників, до якої тоді належали 120 членів і 73 кандидатів-стажистів. У середині 30-х ро­ків, після припинення українізації, почалася хвиля реп­ресій проти майстрів слова. її жертвами стали Остап Виш­ня (П. Губенко), В. Яловий, М. Хвильовий (доведений до самогубства). За належність до УВО було заарештовано М. Ірчана. У 1934 р. загинули в більшовицьких катівнях Г. Косинка, Д. Фальківський, К. Буревій, О. Близько. У в'яз­ниці опинилися В. Підмогильний, Є. Плужник. У 1935 р. заарештували групу «неокласиків»: М. Зерова, П. Филиповича, А. Лебедя, М. Драй-Хмару, М. Рильського (остан­нього звільнили завдяки віршеві «Пісня про Сталіна»). Усього протягом 1934—1938 pp. було репресовано більшу частину членів і кандидатів-стажистів Спілки письменни­ків України.

Хоча у такий спосіб талант багатьох літераторів було деформовано, література мала вагомі творчі здобутки. У 20-ті роки завдяки процесові українізації бурхливо розви­валися різні види мистецтва. Виникали самодіяльні та професійні музичні колективи: капела «Думка», Київсь­кий симфонічний ансамбль, очолений В. Яблонським та ін. Новими здобутками збагатили музичну культуру Г. Верьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький, а згодом — Б. Лятошинський, М. Вериківський, В. Косенко, К. Данькевич. У 30-ті роки було відкрито Київську, Харківську та Одеську консерваторії. Проте і музичні діячі зазнали репресій. Без­підставно були заарештовані В. Верховинець, К. Богуславський та ін.

Становлення українського театру пов'язано з іменами Леся Курбаса, Г. Юри, А. Бучми, Ю. Шумського, до яких приєдналися з молоді сили: О. Сердюк, Н. Ужвій, О. Ватуля, Г. Борисоглібська, П. Нятко, які під впливом П. Сакса-ганського, М. Садовського гідно представляли українське театральне мистецтво. Жертвами сталінщини стали Лесь Курбас — автор і керівник театрального колективу «Бере­зіль», Ф. Лопатинський, М. Надемський та ін. Але репре­сії не зупинили розвитку театрального мистецтва. Напри­кінці 30-х років в Україні було понад 80 театрів. З'явили­ся національні театри в Харкові, Києві, Одесі.

Образотворче мистецтво представляли М. Дерегус, Б. Іванов, А. Петрицький, Л. Муравін, В. Касіян та інші, які спільно з митцями старшого покоління М. Бойчуком, І. їжакевичем, О. Шовкуненком, К. Трохименком попов­нили українську культуру оригінальними творами.

У 1927 р. почалося будівництво однієї з найбільших у світі Київської кіностудії. Уже в 1928 р. з'явився перший фільм молодого О. Довженка «Звенигора», а невдовзі — картини нової генерації «Арсенал» і «Земля». Першими звуковими фільмами в республіці були «Симфонія Донба­су» Д. Вертова і «Фронт» В. Соловйова. Тоді ж О. Довжен­ко зняв фільм «Щорс». Усього протягом 1929—1934 pp. в Україні було знято до 180 фільмів різних жанрів.

Розвивалися пісенно-музична та декоративно-прик­ладна творчість. Увагу громадськості привернула вистав­ка народного мистецтва (1936), експонати якої бачили в Києві, Москві, Ленінграді.

Очевидно, що набутки української культури були б значно вагомішими, якби не втрати внаслідок репресій, утисків командно-адміністративної системи, тотального наступу на духовну спадщину українського народу, насам­перед на релігію та пов'язані з нею історичні пам'ятки. Та­ка політика здійснювалася на землях, історія яких сягає часів Київської Русі. Продуманим був і збіг в Україні голо­домору 1932—1933 pp. з тотальним наступом на інтелігенцію. Знищення історичного минулого народу, його куль­турних пам'яток, насамперед церков, було випробуваним засобом позбавлення народу духовної пам'яті, перетворен­ня людей на «гвинтиків» сталінської тоталітарної системи. По-варварському було зруйновано Михайлівський Золото­верхий собор (XI—XII ст.), Військово-Микільський собор та Братський Богоявленський монастир, на основі якого ді­яла Києво-Могилянська академія, церкву Богородиці Пи-рогощої (XII ст.), згадувану у «Слові про Ігорів похід», та інші церкви Києва. На Замковій горі, на кладовищі Флорівського жіночого монастиря 1929 року вночі розібрали Троїцьку церкву, неподалік якої було поховано юнаків, що загинули під Крутами в 1918 р. При цьому була зруйнована й кам'яна дзвіниця з шістьма дзвонами, чотири з них були відлиті у 1856 р. (найбільший важив 49 пудів і 16 фунтів). Постраждав не тільки Київ, а й Київщина, особливо її південь. За даними дослідника Білоцерківщини Є. Чер­нецького, вже у 20-ті роки починається брутальний наступ на місцеве священство. Білоцерківська газета друкує рі­шення сходів про «вигнання попів з Заріччя». До 1930 р. були закриті всі міські церкви, а їх будівлі передані для господарчого використання. Держава перетворила Білу Церкву та її околиці на місце адміністративної висилки священиків з інших районів України. Працювали вони на найбрудніших роботах, бо на інші їх не брали. У 1938 р. групу священиків, які мешкали в Білій Церкві, розстріля­ли. (Тільки за німецької окупації по всій Україні були від­новлені православні парафії, зокрема Преображення Гос­поднього та св. Марії Магдалини.) У Харкові висадили в повітря Миколаївську церкву, в Сумах знищили Покровську церкву (XVII ст.), в Охтирці — Юріївську церкву XIII ст., унікальну церкву XIX ст. ім. Андрія Первозванного в с. Мостищах під Києвом, на Північному Лівобережжі лік­відували 9 із 10 монастирів, шість церков XVII ст., шіс­тнадцять — XVIII ст. і чотирнадцять — XIX ст., а Черні­гівський Преображенський собор XV ст., в якому було поховано князя Ігоря, церкву св. Бориса (X ст.) перетворили на м'ясопереробний цех. Тільки до жовтня 1930 р. в Укра­їні було закрито 533 церкви. Майже 70 % церков, які дія­ли до 1939 p., взагалі зникли. У 1917 р. в Україні було 1710 діючих церков, а в 1940 р. — лише 2, відповідно, мо­настирів було 23, а не залишилося жодного. А з 1435 свя­щеників у 1940 р. залишилося лише 3. Ініціаторами гонінь були В. Затонський, П. Постишев, С. Косіор, Л. Кагано­вич, В. Чубар, Г. Петровський та ін.

Величезних утрат зазнала українська та світова культу­ра внаслідок вилучення історичних цінностей із православ­них церков. Цей процес тривав десятиліттями. Лише протя­гом 1918—1923 pp. було вилучено понад 10 млн. пам'яток історії та культури, предметів побуту на суму 10 млрд. руб. у царських грошах.

У 1928 р. в Берліні та Відні було організовано перші аукціони — «Лецкегаус» та «Доротеум» з продажу церков­них та інших цінностей, які мали унікальне світове зна­чення. А всього у період з 1922 по 1940 рік відбулося 30 таких аукціонів. Тільки в 1929 p. CPCP продав на них 1192 тонни культурних цінностей, у 1931 р. — 1681 тонну. За 6 років (1928—1933) було продано понад 6 тис. тонн іс­торичних і культурних цінностей. У ті часи було знищено до 30 млн. ікон, стільки ж потрапило за кордон.

Такою страшною була політика винищення духовнос­ті українського народу з метою утвердження тоталітарно­го режиму. Наслідки цього українське суспільство відчу­ває і досі.