Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Укр. к-ра 20-х рр.з і.У.doc
Скачиваний:
31
Добавлен:
11.03.2016
Размер:
1.38 Mб
Скачать

Культура України (1917—1941 pp.)

Освіта

Наука і техніка

Література

Театр 1 музика

Архітектура. Образотворче мистецтво

1918 — заснування у Катеринославі університету. 1919 — постанова Радян­ського уряду про відо­кремлення церкви від школи. 1919 — початок діяль­ності Пролеткульту в Україні. 1920 — постанова РВК УСРР про обов'язкове вивчення української мови у школах з неукраїнською мовою навчання. 1921 — постанова РНК про боротьбу з неписьменністю. 1922 - створення Укра­їнського сільськогоспо­дарського інституту. 1926—1932 — мережа педагогічних інститутів зросла з 12 до 46, 1933 — відновлено університетську освіту в Україні (Київ, Одеса, Харків, Дніпропет­ровськ). 1938 — постановою ЦК КП(б) «Про реорганіза­цію шкіл на Україні» посилено процес русифіка­ції народної освіти. 1940 — кількість вузів — 173, середніх спеціальних закладів — 693.

1918, листопад — створення Українсь­кої Академії наук, перші академіки; В. Вернадський, А. Кримський, Д. Ба­талій, С. Смаль-Стоцький та ін. 1919—створення Загальнонародної біб­ліотеки України (за­раз Центральна нау­кова бібліотека). 1920 — створення у Харкові першого ук­раїнського наукового медичного інституту. 1922. — створення ви­давництва Всеукра­їнської Академії наук (ВУАН). 1926 — створення в Одесі першого в Ук­раїні науково-дослід­ного інституту фізики.

1931 — заснування Всеукраїнської асо­ціації марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів (ВУАМЛІН). 1932 — у Харкові вперше в СРСР здій­снено штучну ядерну реакцію. 1933 — Президія ВУАН виключила з Академії академіків М. Возняка, Ф. Кона та ін. як «ворогів на­роду». 1935 — відкриття у Києві Ботанічного са­ду Академії наук. 1939 — створення в Академії наук чоти­рьох відділів: суспіль­них, фізико-математичних, біологічних і технічних наук.

1919 — заснування лі­тературно - художнього часопису «Мис­тецтво». 1919 — заснування об'єднання українських поетів-символістів «Музагет». 1922 — створення Спілки селянських письменників України «Плуг»: А. Головко, Н. Забіла, 0. Копиленко, П. Панч, Г. Епік та ін. 1923 — створення Спілки пролетарських письменників «Гарт»: 0. Довженко, М. Иогансен, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін. 1926 — заснування «Вільної Академії пролетарської літератури» (Вапліте): М. Хвильовий, П. Тичина, М. Бажан, В. Сосюра, Г. Епік, О. Досвітній та ін. 1930 — заснування федерації об'єднань радянських письменників України. Увійш­ли представники об'єднань «Молодняк», «Плуг», «Західна Ук­раїна», «Проліт-фронт» та ін. 1934 — створення Спілки письменників України, посилення репресій проти письменництва. 30—40-і pp. — пану­вання соціалістично­го реалізму.

1919 — створення у Києві Української державної музичної драми, 1919 — створення республіканського симфонічного оркестру ім. М. Лисенка. 1920 — створення Л. Курбасом Київсь­кого драматичного театру. 1920 — заснування драматичного театру ім. І. Франка. 1920 — створення ук­раїнської капели «Думка», керівник — К. Стеценко. 1922 — створення Л. Курбасом театру «Березіль», працювали актори: А. Бучма, М. Крушельницький, Н. Ужвій та ін.

1925 — відкриття у Харкові українського театру опери та бале­ту. 1926 — відкриття у Києві російського драматичного театру ім. Л. Українки. 1932 — створення Союзу радянських композиторів Украї­ни. 1933 — репресії про­ти Л. Курбаса і теат­ру «Березіль». 1939 — створення Спілки композиторів України. 1940 — відкриття у Львові театру опери та балету.

1917 — створення Української академії мистецтв (з 1924 p.— Художній інститут). 1922 — створення першого в Україні товариства художни­ків ім. К. Костанді. 1924 — створення од­ного з перших україн­ських художніх філь­мів «Остап Бандура». 1926 — відкриття у Полтаві пам'ятника М. Гоголю (Л. Позен). 1927—1933 — будів­ництво Київського за­лізничного вокзалу (0. Вербицький, П. Альошин). 1928 в заснування «Товариства сучасних архітекторів Украї­ни».

1929 — заснування «Українського мистецького об'єднання»: М. Козин, В. Коровчинський, Г. Світлицький та ін. 1935 — відкриття у Харкові пам'ятника Т. Шевченку (М. Манізер). 1938 — створення Спілки художників України. 1939 — відкриття па­м'ятника Т. Шевчен­ку у Києві. 1939 — відкриття ме­моріального музею та пам'ятника Т. Шев­ченку у Каневі (М. Манізер). 1939 — створення скульптурних портре­тів І. Франка та Т. Шевченка (Г. Пи­воваров).

Шокалюк

У третьому питанні плану, насамперед, необхідно з ясувати причини політики коренізації ("українізації") в Україні.

Серед них головними є:

- формування на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави, в котрій начебто гарантовано вільний розвиток національних меншин;

- потреба досягнення своєрідного компромісу з селянством (ос­новною масою населення національних республік було селянство) та національною інтелігенцією шляхом лібералізації на­ціональних відносин;

- намагання комуністичної партії розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партій і до управління республі­кою представників неросійських народів [у 1920 р. у КП(б)У українці становили лише 19%, тоді як вони становили 80% на­селення УСРР, і лише 11 % комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею лише 2%];

- намагання радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження республіки, щоб він не вилився в антицентробіжні спрямування;

- потребою зміцнення новоутвореного державного утворення -СРСР, наданням прав "культурно-національної автономії" хоч

частково компенсувати республікам втрату їх політичного су­веренітету тощо.

Важливо проаналізувати практичне здійснення "україніза­ції" в Україні, виділивши такі наслідки:

1. Розширення сфери вживання української мови в державному житті. [З серпня 1923 р. для державних чиновників та партій­них працівників організовуються курси української мови. Той, хто не пройшов їх і не склав іспиту, ризикував втратити поса­ду. З 1925 р. було введене обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві. З 1927 р. партійну докумен­тацію переведено на українську мову].

2. Зростає кількість українців у партійному і державному апара­тах. Так, у 1923 р. їхня частка становила 25-35%, а у 1927 р. -52-54%. За кількісним ростом стояли важливі структурні змі­ни. Однією з них була поява нової державно-політичної, гос­подарської та культурної еліти, кістяком якої були так звані націонал-комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій.

3. Найбільший вплив "українізація" справила на розвиток націо­нальної освіти. Вона збіглася в часі з розгортанням у країні так званої культурної революції, одним з головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. У 1930 р. в Україні поча­ли впроваджувати загальнообов'язкове початкове навчання. У 1927 р. 97% українських дітей навчалося українською мовою. Цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади (у 1990 р. він становив лише 47,9%).

4. Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства. Одним з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, деякі фа­культети Київського політехнічного інституту. Українізація вищої школи ускладнювалася нестачею викладачів, підручни­ків, нерозвиненістю української наукової термінології, особ­ливо з природничих дисциплін.

5. Різко збільшувалась кількість української преси (в 1933 р. во­на становила 89% всього тиражу газет у республіці).

6. Україномовні стаціонарні театри в 1931 р. становили 3/4 всіх театрів в Україні; в 1927/29 pp. у Києві збудовано найбільшу в

Європі на той час кіностудію. Поширюються різні літературні угруповання. Різнопланова культурно-освітня робота проводилась серед компактно проживаючих за межами України українців (на 1925 р. за межами України проживало 6,5 млн. українців).

7. Велика увага приділялась розвитку національних меншин в Україні. Так, протягом 1925 р. було утворено сім німецьких, чотири болгарських, один польський і один єврейський наці­ональні райони, а також 954 сільські ради національних мен­шин, 100 міських рад. У цей час в Україні діяли 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 - з єврейською, 31 - з татар­ською тощо, а взагалі початковий всеобуч здійснювався понад 20-ма мовами.

Слід сказати, що жодна з республіканських "коренізацій" не зайшла так далеко, як українська. За десять років "українізації" (1923-1933) українці перетворилися на структурно повноцінну націю.

На початку 30-х років "українізацію", яку слушно називали Українським Відродженням, почали поступово згортати. Розпочинається боротьба з так званим буржуазним націоналізмом. Так, у 1930 р. відбувся процес над 45 "керівниками" так званої "Спіл­ки визволення України" (СВУ). Під репресії потрапили академік С.Єфремов, професори Й.Гермайзе, О.Черняхівський та інші. В 1931 р. відбувся ще один процес - Українського націоналістич­ного центру (УНЦ), за яким були репресовані 50 представників української інтелігенції, в тому числі академік М.Грушевський.

Репресії не обминули і творчу інтелігенцію. Із 250 українсь­ких письменників було репресовано понад 200. Така сама доля спіткала багатьох театралів, серед них видатного режисера Л.Курбаса, художників. На знак протесту проти антиукраїнської політики наклали на себе руки М.Хвильовий, М.Скрипник.

Остаточно політика "українізації" була згорнута в 1938 p., коли вийшла постанова Раднаркому УСРР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприя­ла процесу русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У про ліквідацію національних адміністративно-територіальних утво­рень тощо.

Отже, проголошений комуністичною партією курс на "укра­їнізацію" та його наслідки мали велике значення. Однак було б помилкою вважати його тільки результатом цілеспрямованих зу­силь партії. Вона була насамперед далеким відгомоном українсь­кої національної революції 1917-1921 pp. Якщо націонал-комуністи виступили керівними кадрами політики "українізації", то величезна армія виконавців складалася переважно з українсь­кої інтелігенції, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях. Відповідну групу серед них становили українські емігранти та вихідці з Галичини, які повірили у серйо­зність курсу на "українізацію". Загалом курс на "українізацію" був тактичним кроком, який не відповідав стратегічним планам комуністичної партії СРСР.

Проблемні питання та завдання для самостійної роботи

6. Які основні політичні аспекти українізації в 20-ті роки?

7. В чому ви вбачаєте основні причини відмови від політики українізації?

8. Пов'яжіть неп і політику українізації з сьогоденням України.

Гайдуков

КУЛЬТУРНЕ І ДУХОВНЕ ЖИТТЯ В РОКИ НЕП

Тимчасовий поворот до нових принципів керування життям кра­їни на засадах НЕП почав при­носити переконливі результати не

лише в галузі господарювання, а й у куль­турно-духовній сфері. Більшовицька влада ті­єю чи іншою мірою вимушена була присто­совуватися до змін у суспільстві, інколи йдучи на кроки, мету яких важко було швидко й однозначно оцінити.

Один із таких кроків Москви — політика «коренізації», проголошена XII з'їздом РКП у квітні 1923 р. Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх лав за ра­хунок національних кадрів, користування рід­ною мовою в державних установах і закладах, сприяння розвиткові національної культури. Український різновид цієї політики дістав назву українізації.

Здійснення цього курсу в національних ре­спубліках, у тому числі в Україні, відповідало насамперед стратегічним інтересам централь­ної влади, яка прагнула зміцнити свої позиції в національних республіках. До того ж уся світова громадськість мала зрозуміти, що саме більшовицька, а не якась інша влада, виявляє турботу про розквіт національних республік. Хоч би як там було, але українська націо­нальна культура отримала хоч і тимчасову, але унікальну за весь період радянського пра­вління можливість для більш-менш нормаль­ного розвитку і значною мірою скористалася нею.

Основні завдання й напрями українізації були визначені у декреті Раднаркому УСРР від 27липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-ос­вітніх установ». Проблема українізації, однак, не вичерпувалася цією сферою. Здійснювали­ся заходи, спрямовані на вдосконалення адміністративно-територіального управління. У жовтні

1924 р. у складі УСРР була створена автономна Мол­давська республіка. Протягом 1924— 1925 pp. створено сім німецьких, чотири болгарських, польський та єврей­ський національні райони, а також 954 ради національних меншин.

Центром українізації став наркомат освіти, який очолювали послідовно Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник.

Процес українізації проходив у складних умовах. Не вистачало вчителів української мови, підручників. Да­валися взнаки шовіністичні, антиукраїнські настрої. Л. Каганович, якого Москва призначила на керівну ро­боту в Україні, вважав українізацію відступом від ле­нінської національної політики, організовував цькування прихильників українізації.

Але попри труднощі й перешкоди українізація давала перші результати. Серед службовців державного апарату в 1923—1927 pp. частка українців зросла від 35 до 54%. Якщо в 1922 р. українською мовою здійснювалося 20% діловодства, то в 1927 р. — уже понад 70%. У 1929 р. навчання українською мовою вели понад 80% загальноосвітніх шкіл, понад 75% технікумів і 30% вузів. Чимало позитивних змін сталося в літературі, мистецтві. З еміграції в Україну повернулися М. Грушевський, С. Рудницький та інші відомі діячі науки, освіти, куль­тури. В літературі активно працювали П. Тичина, В. Еллан-Блакитний, В. Сосюра, М. Рильський, М. Драй-Хмара, М. Хвильовий, М. Зеров, М. Куліш та багато інших. Виникали національні культурні та літературні організації («Гарт», «Плуг», «Авангард» тощо). У 1925 р. постала Вільна академія пролетарської літера­тури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала талановитих письмен­ників, активних учасників руху за відродження україн­ської духовності. Значний внесок у розвиток української музикальної культури зробили Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Вериківський. В образотворчому мистецтві активно працювали М. Бойчук, І. Їжакевич, А. Петрицький, Б. Іванов, В. Касіян та ін. Видатним діячем української сцени був Л. Курбас, який у березні 1922 р. організував унікальний театральний колектив «Бере­зіль». Це був новий крок на шляху оновлення націо­нального театру. В 1927 р. була створена Київська кі­ностудія.

Що ж до становища церкви, то воно залишалося вкрай складним. У листі до членів політбюро ЦК РКП(б) у березні 1922 р. Ленін наголошував: чим більше пред­ставників реакційного духовенства вдасться розстріляти, тим краще. Частина духовенства, яка обрала шлях ком­промісу з більшовиками, в 1923 р. створює Українську православну автокефальну церкву (УПАЦ). Раніше, в жовтні 1921 p., виникає справді незалежна національна церква — Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). її становище, як і загалом становище релігії в Україні, ставало дедалі гіршим. Друга п'ятирічка була оголошена «п'ятирічкою знищення релігії». У середині 30-х років в Україні залишилось лише 9% церковних споруд порівняно з 1913 р.

Наприкінці 20-х років процес українізації, який постійно наштовхувався на перешкоди й спротив, прак­тично припинився. Почався цілеспрямований наступ на все національне. Жорстоким переслідуванням були під­дані всі ті, хто, з точки зору Москви, відстоював «помилкові погляди». С. Косіор, В. Чубар, В. Затонський та інші керівники України були оголошені «во­рогами народу» і знищені. В українському націоналізмі були звинувачені О. Шумський, М. Хвильовий, М. Волобуєв, який у своїй праці «До проблеми української економіки» заявив, що Україна економічно експлуатує­ться радянською Росією. 7 липня 1933 p., звинувачений у причетності до контрреволюційної організації, покінчив самогубством головний провідник політики українізації — М. Скрипник. Загинула також величезна кількість рядових учасників процесу українізації. її широкий роз­мах налякав Москву, яка прагнула до тотальної влади. Саме з цією метою центральне керівництво й розгорнуло в кінці 20-х років шалену боротьбу проти так званих буржуазного націоналізму і націонал-ухильництва в ла­вах комуністичної партії.

Найтиповіші запитання на вступних іспитах:

Що таке політика «коренізації»? Як вона втілювалася в Україні?

Хто з українських письменників входив до ВАПЛІТЕ? Яку назву мав театр, створений Л. Курбасом?

Гупан

Культурне будівництво в Україні за радянської доби здійснювалося в складних умовах. Більшість дорослого насе­лення не вміла читати і писати. Звичайно, будувати нове сус­пільство, державу за таких умов було неможливо, і більшовиць­кий режим це добре розумів. Державі були вкрай необхідні фахівці, інженери, управлінці, які б поділяли комуністичну ідеологію. Переважна більшість дореволюційної інтелігенції ставилася до комуністичних експериментів ворожо, прогнозу­ючи їх сумні наслідки. Тому більшовикам необхідно було по­дбати про підготовку своєї «інтелігенції робітничо-селянської». Саме така інтелігенція мала бути для них не тільки безпечною, а й вдячною за те, що влада надала можливість піднятися на більш престижний щабель у суспільстві. Крім того, була ще одна причина більшовицької боротьби з неписьменністю. Фор­мування світогляду нового суспільства здійснювалося засоба­ми масової агітації. Важливе місце у ній відводилося пресі. Вона була могутнім важелем в ідеологічній роботі серед на­селення, але за умов, коли населення вміє читати. Все це, зви­чайно, рядилося в шати піклування про людину, надання їй можливості гармонійно розвиватися. У 1921 р. була створена Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з неписьменні­стю. Держава залучила до цієї справи комсомол, профспілки, культурно-освітні установи, військові частини. У 1923 р. було створено товариство «Геть неписьменність!». Результатом цих зусиль став той факт, що до 1927 р. в Україні навчилися чита­ти і писати 2 млн. осіб.

Перебуваючи під впливом такої політики, суспільство при­діляло велику увагу школі. Разом з державними органами її матеріально підтримували трудівники, особливо на селі. Батьки учнів ремонтували шкільні приміщення, виготовляли інвентар тощо.

Скрутне матеріальне становище на початку 20-х pp., мізер­на заробітна платня спонукали вчителів до страйків. Більшість вчителів не довіряла новій владі. Вони навіть ставили питання про деполітизацію школи. Та введення непу покращило економічне становище республіки, а посилення уваги держави до культурно-освітньої роботи у суспільстві сприяло співпраці вчителів з новою владою. У 1928-1929 навчальному році кількість учнів у школах зросла до 2,6 млн., хоча ще майже третина дітей шкільного віку залишалися поза школою. Того ж року в Україні діяли 351 польська школа, 592 німецькі, 480 єврейських.

Шанування національних інтересів не було випадковим. Більшовики, які прийшли до влади, розуміли, що необачність у національних проблемах може викликати по­ширення конфронтації і навіть призвести до втрати певних те­риторій. Вони вже мали прикрий досвід з Польщею, Фінлян­дією, прибалтійськими республіками. Саме тому радянський уряд вдався до політики коренізації. В Україні вона була пред­ставлена українізацією. Ця політика передбачала підготовку для партійно-державного апарату кадрів української націо­нальності, запровадження навчання, видання книг, газет і журналів рідною мовою. Крім того, більшовицький режим вра­ховував і той факт, що східні промислові райони заселялися переважно російськими пролетарями, а селянство на 80% складалося з українців. Українізація повинна була зблизити робітничий клас, охоплений українізацією, з селянством. Ук­раїнізація розглядалася більшовиками не як самоціль, а як засіб зміцнення основ «диктатури пролетаріату».

Внаслідок здійснення політики українізації вже в 1927 р. в УРСР 80% шкіл перейшли на українську мову навчання. На

українську мову було переведено 2/3 діловодства. Українсь­кою мовою видавалося більше половини книг і журналів, повністю велося радіомовлення, випускалися майже всі кінофільми. Проте з середини 20-х pp. процес українізації був загальмований, а на початку 30-х і взагалі зведений нанівець.

У складному стані в цей час опинилася українська наука. До матеріальних труднощів слід додати тиск з боку влади на професуру, що перебувала під постійною підозрою як «неблагонадійний елемент». Але й за цих обставин наука продовжу­вала розвиватися. Було засновано кілька технічних інститутів. Плідно працювали фізики Українського фізико-технічного інституту в Харкові. Вагомий внесок у боротьбу з епідеміями зробили вчені зі світовими іменами М. Гамалія, Д. Забо­лотний.

Розширювалися масштаби робіт у галузі суспільних наук. Активно працювали історики Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Яворський, М. Слабченко, літературознавці С. Єфремов, О. Білецький, економіст К. Воблій та ін. У 1924 р. з еміграції повернувся історик М. Грушевський, праці якого набули світо­вого визнання. У тому ж році його обрали академіком АН УСРР, а в 1929 р. — академіком АН СРСР. Науковий потенці­ал республіки зростав. У 1928 р. в науково-дослідницьких ус­тановах працювало 3,7 тис. науковців. Влада докладала зусиль до того, щоб поставити науку під партійний і державний конт­роль. У 20-х pp. розпочалися погроми серед науковців. За­кривали навіть наукові установи, де, на думку керівництва, працювало багато «буржуазних» професорів.

Помітним явищем культурного життя стали здобутки в літературі. Вражають своєю активною працею молоді літерато­ри, творчість більшості з яких сповнював дух революційної романтики (П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан, В. Чумак, М. Рильський та ін.). З'явилося чимало творів письменників, які були безпосередніми учасниками революційних перетво­рень («Вальдшнепи», «Санаторійна зона» М. Хвильового; «Вершники» Ю. Яновського; збірка «Червона писанка» О. Донченка; «Восени», «Меценати», «Без ґрунту» Г. Епіка та ін.). Молоді літератори пробували свої сили, і держава їх підтрима­ла, надала можливість друкуватися в газетах і журналах. Але вона визначала тематику публікацій. У 20-х pp. виникло бага­то літературних об'єднань: «Гарт», «Плуг», «Нова генерація», «Молодняк», «Авангард» та ін. У 1925 р. виникла «Вільна академія пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ). До неї увійш­ли П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан, О. Довженко, П. Панч, Ю. Яновський, М. Куліш та ін. Першим її президентом буй відомий на той час літератор Я. Яловий. Ця організація була створена з метою захисту від адміністративно-командного втручання у творчі справи.

Літератори, вихідці із західноукраїнських земель, які з різних причин опинилися на території радянської України, в 1925 р. створили спілку письменників «Західна Україна». До неї увійшли М. Ірчан, І. Ткачук, Д. Загул, Ю. Мережаний та інші.

У 1925 р. широко розгорнулася літературна дискусія з про­блем розвитку української літератури. Поряд з творчими пи­таннями більш рельєфно виступили оцінки політичні, які зго­дом перейшли у площину звинувачень окремих літераторів, зокрема М. Хвильового (Фітільова). Приводом стало його гасло «Геть від Москви!». Це був заклик до українського письмен­ства не копіювати культурні надбання російської літератури, а виявити у своїй творчості національні риси. За це письменник був звинувачений у націоналізмі і виключений у 1927 р. з ВАПЛІТЕ. У 1928 р. ця організація за вказівкою більшовиць­кого керівництва була розпущена.

У 20-х pp. в Україні набула поширення художня творчість. Формувалися самодіяльні і професійні музичні колективи, відкривалися культурні установи. У 1926 р. музиканти-ентузіасти на чолі з В. Яблонським заснували перший в Україні Київський симфонічний ансамбль. Плідно працювали композито­ри Г. Вєрьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький. Становлення українського радянського театру пов'язане з творчістю Леся Курбаса, Г. Юри, О. Сердюка, А. Бучми. Розвивалося образо­творче мистецтво. Його представляли як художники старшого покоління М. Бойчук, І. Їжакевич, К. Трохименко, так і мо­лоді — В. Касіян, А. Петрицький та ін. Перші кроки зробило українське кіномистецтво. У 1927 р. почалося будівництво Київської кіностудії. У цій галузі плідно працював О. Довжен­ко, в 1928 р. з'явився його фільм «Звенигора».

Проте під тиском більшовицького режиму в культурному житті все більш помітною ставала підміна загальнолюдських цінностей класовими, а це, в свою чергу, призвело до підміни естетичних понять політикою, до надмірної ідеологізації мистецтва.

Отже, в культурному житті України 20-х pp. сталися значні зрушення. Суспільству вдалося, подолати масову неписьменність серед дорослого населення. Значно зросла кількість шкіл, переважна більшість дітей була охоплена шкільним навчанням. Зростання освітнього рівня населення дозволило державі вирішувати проблему кадрів для господар­ства. Нарощувався науковий потенціал республіки. Світова на­укова скарбниця поповнилася багатьма відкриттями україн­ських вчених. Великі здобутки мали літератори та діячі мистецтва. їх творчість формувала свідомість нового суспіль­ства. Та, на жаль, культурне життя України в цей час підпа­ло під сильний прес більшовицької ідеологізації. Творча інте­лігенція зазнавала репресій, що дуже послабило потенційні можливості республіки.

Шляхами віків

Українізація. У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП (б) проголосив політику коренізації. Щоб зміцнити контроль над національними окраїнами і поширити свій вплив на місцеве населення, апарат державної влади мав перейти у спілкування з трудящими маса­ми на їхню мову. Перед партією ставили завдання інтенсивніше поповнювати свої лави за рахунок місцевих кадрів, дбати про видання газет, журналів і книг місцевими мовами, сприяти роз­виткові національної за формою культури. Український різновид політики коренізації дістав назву українізації.

Основні напрями політики коренізації в Україні були прого­лошені партією набагато раніше, зокрема у вищезгаданій резо­люції VIII конференції РКП(б) у грудні 1919 р. «Про радянську владу на Україні». Проте державний апарат у республіці, що складався переважно з дореволюційних чиновників, глухо, але успішно опирався українізації. Партійний апарат теж не вияв­ляв ентузіазму в торуванні дороги українській мові. Секретар ЦК КПб)У Д. Лебідь обґрунтовував цю нехіть тезою про «бо­ротьбу двох культур». Оскільки, твердив він, російська культура в Україні пов'язана з містом і пролетаріатом, тобто «найпрогресивнішим» класом, а українська культура — з селом і «відста­лим» селянством, то обов'язок комуніста полягає у сприянні «природному процесу» перемоги російської культури. Ідеї, ви­словлені Лебедем, поділялися багатьма у партійному керівництві, але запровадження їх вважалося передчасним. І хоча ніхто не заважав Раковському розгромити платформу Лебедя, російсько­мовна більшість в ЦК КПб)У і губкомах партії майже нічого не робила, щоб прискорити українізацію навіть після проголо­шення цього курсу офіційним для всієї партії.

Становище змінилося тільки з приходом до керівницт­ва Л. Кагановича, який заходився по-чиновницькому старанно втілювати в життя офіційний курс і незабаром домігся неабия­ких успіхів. Кількість українців серед службовців державного апарату з 1923 по 1927 р. зросла з 35 до 54%. На кінець 1927 р. на українську мову навчання перейшло більше чверті інститутів, понад половину технікумів і 4/5 загальноосвітніх шкіл. Понад половину книжок і газет стали видавати українською мовою. З ініціативи М. Скрипника національна мо­ва впроваджувалася навіть в школах командного складу і в дея­ких червоноармійських частинах. На Кубані та в інших регіонах Росії, де компактно проживали українці, відкривалися українські школи, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення.

Українці діставали перевагу під час чергових масових на­борів у партію. Якщо у 1923 р. вони становили лише 23 % членів КП(б)У, то в 1927 р.— 52 %. Представництво українців в ЦК КП(б)У, однак, не перевищувало чверті. Першими (з березня 1925 р.— генеральними) секретарями ЦК КП(б)У призначалися більшовицьким центром тільки неукраїнці: німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович, поляк С. Косіор.

Так само наполегливо здійснювалася політика коренізації в районах України, населених національними меншинами. У жовтні 1924 р. було утворено Молдавську автономну республі­ку. Інтенсивно провадилося національно-територіальне району­вання: було виділено 13 національних районів, 954 сільради, 100 містечкових рад, працювали сотні шкіл з німецькою, єврейською, болгарською, польською, татарською та іншими мо­вами навчання.

Король