§114. Культура й духовне життя українського народу в роки непу

Освіта

Трагедія громадянської війни не могла не позначитися на духовному стані країни, на культурному надбанні українського народу. Відсутність фінансування, нестача освітянських і наукових кадрів, класовий підхід до працівників інтелектуальної сфери, постійні зміни влади негативно впливали на розвиток освіти, науки й культури в Україні.

З переходом до нової економічної політики радянська держава визна­чила свої пріоритети в культурному та духовному розвитку. Значна час­тина дорослого населення України не вміла читати й писати, а успішний економічний розвиток був неможливий без ліквідації неписьменності.

1921 року РНК УСРР ухвалив декрет про ліквідацію неписьменності населення віком від 8 до 50 років. Цього ж року в Україні була створена надзвичайна комісія для боротьби з неписьменністю. 1923 року засновано товариство «Геть неписьменність!»

До боротьби з неписьменністю приєдналися комсомольські, профспілко­ві, культурно-просвітні організації і навіть військові. На 1927 рік їм удалося навчити читати й писати понад 2 млн. осіб, проте неписьменними залишилися мільйони до­рослих та понад 40% дітей шкільного віку.

Уряд УСРР став створювати розгалужену сис­тему освітніх закладів. Здійснювалося безкош­товне навчання дітей у загальних семирічних школах та професійно-технічних і середніх на­вчальних закладах. Комуністична партія поста­вила систему освіти під невсипний контроль для того, щоб:

• поєднати навчання з комуністичним вихованням;

• порвати з буржуазним минулим і прищепити ма­сам комуністичні цінності, ідеологію та мораль;

• поєднати навчання з виробничою працею;

• широко залучити до навчання дітей робітни­ків і селян.

На цих принципах, особливо останньому, фор­мувалася й радянська вища школа. Для дітей трудящих вища освіта була безкоштовною. Дер­жава всебічно сприяла діяльності «робфаків» (ро­бітничих факультетів), які готували до навчан­ня у вищих навчальних закладах молодих спе­ціалістів, комсомольців, радянських активістів.

Володимир Вернадський (1863-1945)

Видатний природознавець, заснеш них геохімії, біогеохімії та радіогеології. З 1912 р. — академік Петербурзької АН, професор Московського університету. Один із засновників АН України. З 1919 р. — президент АН України. Збагатив науку ідеями, що лягли н основу нових провідних напрямків сучасної мінералогії, геології, гідрогеології. Уперше довів, що «все живе» це динамічна рівновага пов'язаних між собою організмів і що людина здатна порушити її. Організатор та директор Радієвого інституту (1922-1939 pp.), Біохімічної лабораторії (з 1929 p.). Дійсний член Паризької, Чеської АН.

Дмитро Багалій (1857-1932)

Історик, громадський діяч. Один з фундаторів Української академії наук, просвітитель, який усе життя був, за його власними словами, на сторожі української культури посеред бурхливих подій суспільно-політичного жит­тя. Улітку 1918 року на мирній конференції з Росією відіграв велику роль у відстоюванні належності Україні її північних і східних земель. Тоді ж ви­йшла друком його славнозвісна «Істо­рія Слобідської України». Академік ЛН України. Автор праць з історії Лівобережної та Південної України.

Найвидатніші діячі доби: К. Воблий, Г. Кривченко, В. Вернадський, Д. Багалій, Д. Граве, М. Крилов, Г. Пфейфер, А. Кримський, О. Богомолець, М. Стражеско, М. Грушевський, М. Волобуєв

Наука

Центром наукового життя УСРР стала Академія наук України (до 1936 року — Всеукраїнська академія наук). Вона розгорнула науково-дослідну роботу в трьох напрямках:

• історико-філологічному,

• фізико-математичному,

• соціально-економічному.

Значну наукову роботу здійснювали кафедри вищих навчальних за­кладів та 20 різноманітних науково-дослідних інститутів України. В Академії наук працювала комісія з вивчення народного господарства республіки, яка розробила перший варіант комплексного розв'язання проблем Великого Дніпра, досліджувала окремі галузі народного господарства (К. Воблий, Г. Кривченко).

1928 року в Харкові розпочав свою діяльність Фізико-технічний інститут, у якому розгорнули­ся дослідження з ядерної фізики та радіофізики.

З Академією наук у період її становлення пов'язана діяльність природознавця В. Вернад-ського, історика Д. Багалія, математиків Д. Гра­ве, М. Крилова, Г. Пфейфера, філолога А. Крим­ського, видатних медиків О. Богомольця й М. Стражеска та ін.

Під впливом змін, викликаних новою еконо­мічною політикою, в Україну поверталися чима­ло видатних науковців, серед них і Михайло Грушевський.

Між Академією наук України та радянським урядом установилися дуже складні й супереч­ливі відносини, науковці не бажали коритися диктату влади. 1928 року серед молодих україн­ських науковців стало відоме ім'я економіста

Михайла Волобуєва. У своїх дослідженнях він довів, що політика радянської влади в Україні й далі залишається імпер­ською в економічній сфері.

Як і в роки царату, Україні відводилася роль периферії. Українські більшовики засудили волобуєвщину, а ім'я талановитого вченого викрес­лили з історії вітчизняної науки.

Найвидатніші діячі доби: В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, П. Тичина, М. Бажан, П. Панч, Ю. Яновський

Микола Бажан (1904-1983)

Український поет, державний і громадський діяч, академік АН України (з 1951 р.) Людина надзвичайно широкої ерудиції, справжній енциклопедії, театральний критик і учений, блискучий перекладач, публіцист, есеїст, редактор, книговидавець, кіносценарист, засновник української кіно критики, теоретик кіномистецтва. У 1958—1983 pp. працював головним редактором Української Радянської Енциклопедії. За ініціативою та під керівництвом М. Бажана видано «Історію українського мистецтва» (1966—68 рр.), «Шевченківський словник» (1978 p.).

Літературну діяльність розпочав у 1923 р. Навчався в драматичній студії «Кийдрамте» в 1920-1921 pp. Свої враження від зустрічі з цим колективом відобразив у поемі «Дебоа» (1978 р.) і спогаді-есе «В світлі Курбаса» (1982 p.), Автор статей «Лесь Курбас і Всеволод Мейерхольд», «Буревій» та ін.

Українська література

З часів громадянської війни в Радянській Росії ширився курс на від­хід від традицій минулої, «дорадянської культури» і створення нової пролетарської культури, звільненої від «буржуазного мис­тецтва». Так з'явилася організація «Пролеткульту», яка будувала свою діяльність на засадах:

• відмови від загальної буржуазної культури,

• створення культурної спадщини трудящих,

• залучення до створення пролетарської куль­тури широких народних мас.

На відміну від Росії, «Пролеткульт» в Україні не мав особливого впливу, але дав поштовх до створення різноманітних масових літературних організацій. У 20-ті pp. в Харкові діяла письмен­ницька організація «Плуг» (голова — С. Пилипенко), яка ставила собі за мету «виховання як своїх членів, так і широких селянських мас у дусі пролетарської революції, притягнення їх до активної творчості в цьому напрямі». Свого часу «плужанами» були А. Головко, Д. Гуменна, Г. Епік, Н. Забіла, П. Панч та ін.

1923 року була заснована Спілка пролетарських письменників України «Гарт» (голова — В. Еллан-Блакитний). У своїй програмі вона декларувала «боротьбу проти буржуазного мистецтва», залу­чення «до літературної творчості пролетарських мас». До «Гарту» входили П. Тичина, В. Сосюра, М. Йогансен, В. Поліщук, М. Хвильовий та ін. Головним центром спілки став Харків, відкри­лися філії в Києві, Одесі, Дніпропетровську.

Група діячів української культури в 1925 році створила Вільну академію пролетарської літе­ратури (ВАПЛІТЕ) (голова — М. Хвильовий). До неї увійшли П. Тичина, М. Бажан, П. Панч, Ю. Яновський та ін. Приймаючи офіційні вимо­ги Комуністичної партії, ВАПЛІТЕ в питаннях літературної політики зайняла незалежну позицію, підтримавши М. Хвильового.

Важливою подією літературного життя України другої половини 20-х pp. стала дискусія про майбутні перспективи й напрямки розвитку української літератури. У її центрі опинився М. Хвильовий, який ви­ступив натхненником широкого використання досягнень європейського мистецтва, відступу від вульгаризації й просвітянщини (її проводили «Гарт» і «Плуг»), однобокої орієнтації на російську культуру. Без Європи, поза Європою М. Хвильовий не уявляв українського ренесансу. Він проголосив украй сміливе тоді гасло: «Геть від Москви! Дайош Європу!» Московське керівництво, особливо Й. Сталін, оцінили виступ М. Хвильового як поши­рення антиросійських настроїв в Україні. Письменника гостро критику­вали, але врешті-решт його разом з діячами ВАПЛІТЕ змусили писати лист розкаяння. «Хвильовизм» був розбитий, а ВАПЛІТЕ розпущена.

Найвидатніші діячі доби: Л. Курбас, А. Бучма, М. Крушельницький, Н. Ужвій, О. Сердюк, С Іжакевич, К. Трохименко, Ф. Кричевський, М. Бойчук, О. Дов­женко, М. Леонтович, К. Стеценко, Г. Верьовка, Л. Ревуцький

Лесь (Олександр) Курбас (1887-1937)

Визначний український театральний діяч, режисер. Народився в Самборі (тепер Львівська обл.). Навчався у Віденському та Львівському університетах. 1909 року організував власний драмгурток. 1911 року Курбаса як ре­жисера запрошено до гуцульського театру «Верховина» Г. Хоткевича. У 1915 році організував у Тернополі тру­пу «Тернопільські театральні вечори». 1916 року переїхав до Києва. У червні 1920 року утворив Київський драматичний театр. Організатор мистецького об'єднання «Березіль». Активна діяльність Курбаса на ниві української національної культури вже 1927 року призвела до переслідувань та цькувань: 1933 року на спеціальному і.и і данні народного комісаріату освіти його усунуто від обов'язків мистецькою керівника театру «Березіль», згодом позбавлено звання народного артиста УСРР, через деякий час заарештовано й заслано в табори ГУЛАГу. Розстріляний 3 листопада 1937 року (офіційні радянські джерела подають дату 15 листопада 1942 року). (За «Довідником з історії України»)

Театр та образотворче мистецтво

В Україні в середині 20-х pp. нарахову­валося 45 професійних театрів. Справж­ньою подією театрального життя України стало створення театру «Березіль», назва­ному так за першим місяцем весни. З 1922 року цей театр очолив актор і режисер Лесь Курбас. На сцені «Березоля» виступали відомі майстри сцени: А. Бучма, М. Крушель­ницький, Н. Ужвій, О. Сердюк та ін. Л. Курбас намагався якнайшвидше вивести театр на євро­пейський рівень. «Нація захрясла в чумацьких водах, треба її якось звідти вивести», — сказав він на одному з театральних диспутів. За пропа­ганду національних ідей у мистецтві «Березіль» постійно зазнавав критики з боку Комуністичної партії.

У 20-ті pp. утворилася Асоціація художників Червоної України. Члени Асоціації С. Їжакевич, К. Трохименко, Ф. Кричевський та інші зро­били вагомий внесок в українське образотвор­че мистецтво. Плідно працював засновник оригінальної художньої школи Михайло Бой­чук, чиїх послідовників пізніше стали нази­вати «бойчукістами». їхні картини з великим успіхом демонструвалися на міжнародних виставках.

У 20-ті pp. випустили у світ перші фільми Одеська та Київська кіностудії. Свій творчий шлях розпочав видатний митець українського та світового кінематографа Олександр Довженко (фільми «Звенигора», «Арсенал»).

Українське музичне мистецтво збагатила твор­чість композиторів Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, Григорія Верьовки, Лева Ревуцького та ін. Так, видатний український композитор, диригент і педагог Кирило Стеценко віддавав перевагу хоровим, вокально-інструментальним, оперним жанрам, музиці до театральних вистав і обробкам народних пісень. Він організував Перший київський народний хор, дві мандрів­ні капели, на основі яких згодом виникла капела«Думка».

Таким чином, у 20-ті pp. українська культура та мистецтво зазнали бурхливого піднесення.

Василь Липківський (1864-1937)

Визначний діяч Української автокефальної православної церкви, митрополит Київський і всієї Русі. Народився в с. Полудні на Вінниччині. Навчанні в Уманському духовному училищі, пізніше — у Київській духовній академії. У 1890-х був законовчителем державної гімназії в Києві, згодом після прийняття сану священика — настоятелем місь­кого собору, повітовим інспектором церковно-парафіяльних шкіл Липовецького повіту. У 1905 р. звільнений і роботи за національні переконання. З 1917 р. очолив рух за автокефалію Української православної церкви. 9 травня 1919 р. відправив першу служ­бу українською мовою в Миколаїв­ському соборі на Печерську в Києві. У жовтні 1921 р. Всеукраїнський цер­ковний собор затвердив проголошену автокефалію Української православ­ної церкви і обрав В. Липківського її митрополитом. Активно працював для ідеї відродження української націо­нальної церкви, за що зазнавав по­стійних переслідувань. У жовтні 1927 р. делегати Всеукраїнського церковного собору, під загрозою арешту й заслан­ня всіх його учасників та під тиском частини єпископату УАПЦ на чолі з єпископом П. Ромадановим, проголо­сували за переобрання В. Липківського. Протягом наступних років перебував під постійним наглядом більшовиць­ких репресивних органів, кілька разів був заарештований і ув'язнений. 22 жовтня 1937 р. був знову заарештований, а 20 листопада засуджений особливою трійкою при Київському управлінні НКВС СРСР до страти і незабаром розстріляний. (За «Довідником з історії України»)

Релігійне життя

З перших днів свого існування радянська влада вела відкриту антицерковну, войовничо-атеїстич­ну політику. Релігію й церкву проголосили пере­житками самодержавства та ворогами нового сус­пільства. У роки громадянської війни були зруйно­вані сотні храмів, монастирів, тисячі священиків були репресовані як вороги радянської влади.

З переходом до нової економічної політики курс більшовиків не змінився. Скориставшись голодом 1921-1922 pp., радянське керівництво розпочало широку кампанію з вилучення цер­ковних цінностей для закупівлі зерна за кордо­ном. І хоч віряни й духовенство погоджувалися пожертвувати частину майна, конфлікт влади й церкви був неминучим.

Радянська влада зажадала передачі культо­вих предметів, без яких не могло відбуватися богослужіння. Конфлікт між церквою та владою супроводжувався арештами та розстрілами ду­ховенства й вірних. 19 березня 1922 року в листі до членів Політбюро, який був зареєстрований під грифом «цілком таємно», В. Ленін писав: «Що більше представників реакційного духове­нства й реакційної буржуазії нам... вдасться розстріляти, то краще».

Під час Української революції розпочалася боротьба за створення Української автокефаль­ної (незалежної від московського патріарха) пра­вославної церкви. Соціалістичний уряд Цент­ральної Ради особливої уваги на це питання не звернув. Тільки П. Скоропадський та Директо­рія намагалися підтримати таку ідею, але вони протрималися недовго, конкретних результатів не було. У 1920 році УАПЦ нараховувала близь­ко 1,2 тис. парафій, ЗО єпископів та 1,5 тис. свя­щеників. Загальна кількість вірян досягла 2 млн. осіб (12-14% від усього православного на­селення). Найбільше прибічників УАПЦ було на Київщині, Поділлі, Полтавщині, Чернігівщині та Волині. Керівником УАПЦ був обраний мит­рополит В. Липківський (1921-1927 pp.).

Радянське керівництво постійно здійснювало тиск на УАПЦ, хоч формально й виявляло ло­яльне ставлення до неї. Воно намагалося внести розкол між різними конфесіями, а особливо ослабити антирадянськи налаштовану Російську православну церкву на чолі з патріархом Тихоном.

Уряд відверто сприяв діяльності різноманітних сектантських груп і орга­нізацій, намагаючись використати у своїх інтересах міжрелігійні конфлікти.

Найвидатніші діячі доби: О. Шумський, М. Скрипник

Лазар Каганович (1893-1991)

Політичний діяч. За пропозицією Й. Сталіна в 1925 р. очолив Компартію України. Причетний до згортання по­літики українізації, до політичних репресій проти української інтелігенції, державних та партійних діячів. Його діяльність в Україні сприяла появі опозиції. У 1928 р. Л. Кагановича переведено до Москви. Був причетний до організації Голодомору 1932—1933 pp. в Україні. У 1947 р. знову очолив Ком партію України, тоді ж відновилися ре­пресії проти інтелігенції.

Політика коренізації (українізації)

Коренізація — напрям національної політики Комуністичної партії, складовою частиною якої було впровадження мови корінного населення країни в діловодство, пресу, державні та культурні установи, школи то­що, а також висування на керівні посади представників корінного населення. В Ук­раїні ця політика набрала форми українізації, або дерусифікації. Ще в роки громадянської війни в листопаді 1919 року керівництво Комуністичної парії прийняло документ про ра­дянську владу в Україні, у якому зазначалося: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися й розмов­ляти в усіх радянських установах рідною мовою».

У квітні 1923 року відбувся XII з'їзд РКП(б), на порядок денний якого було винесене національне питання. Більшовицька партія ставила зав­дання для своїх організацій укорінитися в національних республіках (звідси, як уважають історики, й назва політичного курсу — «коренізація»). Політика коренізації була викликана такими причинами:

• ураховуючи національні рухи в роки грома­дянської війни, радянська влада ставила за мету надати їм комуністичного забарвлення;

• більшовики намагалися всебічно збільшити свою соціальну підтримку, насамперед серед селян та інтелігенції;

• ураховуючи негативний досвід минулого, Ко­муністична партія намагалася стерти супереч­ності між радянським більшовицьким центром і національними районами, колишніми окра­їнами царської Росії;

• коренізація мала показати справедливе роз­в'язання національного питання в колишній Російській імперії.

Активними провідниками українізації стали відомі комуністичні керівники О. Шумський, М. Скрипник, Л. Каганович. Перебуваючи на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У, Л. Кага­нович повів лінію на українізацію партійно-державного апарату. Обов'язковим стало вжи­вання української мови в державному житті та діловодстві. Для партійних працівників були створені спеціальні курси для вивчення української мови. Той, хто не навчався на цих курсах, ризи­кував утратити роботу.

Результати українізації були досить вагомими:

• протягом 1923-1927 pp. кількість українців серед державного апарату зросла відповідно з 35 до 55%;

• значно збільшилося українське представництво серед комуністів. Як­що 1920 року в Україні серед 37 958 членів партії був 61,1% росіян, 20,1% українців, 11,4% євреїв, 2,6% поляків, то 1927 року українці вже становили 52% від загальної кількості комуністів;

• кількість молодих українців, які стали до лав комсомолу, становила 65%;

• у ЦК КП(б)У українці становили четверту частину.

Українізація спричинилася до певних відцентрових тенденцій. На її ґрунті виявилися «російський шовінізм» та український «націонал-комунізм», які небезпечно відшліфовувалися комуністичним керівницт­вом. Секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь здійснив спробу обґрунтувати теорію боротьби двох культур. На його думку, російська культура була пов'язана з містом, з передовим робітничим класом, а українська — з селом і відста­лим селянством. Тому завдання комуністів полягає у сприянні перемоги російської культури.

У той же час в «національних ухилах» звинувачували міністрів освіти М. Скрипника та О. Шумського, які стали активними провідниками ук­раїнської мови в школах, вищих навчальних закладах і навіть у Червоній армії. За активного сприяння М. Скрипника в 1929 році 80% загально­освітніх шкіл і 30% вузів вели навчання виключно українською мовою, тираж українських видань виріс у 5 разів, з 426 газет України 373 вихо­дили рідною мовою.

Коренізація не обмежувалася тільки УСРР. Надавалася велика допомо­га в галузі культури й освіти українцям на Далекому Сході, у Казахстані, Сибіру, Середній Азії, на Поволжі, Кубані, Дону. За спогадами сучас­ників, М. Скрипник обіцяв розбудувати Україну на Кубані і в Криму.

«Шумськізм» та «скрипниківщина» налякали Кремль, сталінське керівництво розглядало їх як відхід від ленінських ідей та буржуазний націоналізм.

Активно здійснювалася політика коренізації в районах України, насе­лених національними меншинами. У 20-ті pp. при парткомах були створені спеціальні організації, які провадили роботу з національними мен­шинами. У 1924 році при ЦК КП(б)У діяли 4 секції: єврейська, німецька, польська та болгарська. У цей час в Україні діяло 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — з єврейською, 31 — з татарською та ін. З 1924 до 1930 pp. кількість учнів єврейських шкіл, які навчалися мовою їдиш, зросла вдвічі й досягла 83 тис. осіб.

Сучасні історики не мають однакових підходів до пояснення сутності українізації та її наслідків. Існують такі погляди:

• українізація, незважаючи на певні досягнення, всебічно сприяла зміцнен­ню більшовицької диктатури в Україні;

• українізація була закамуфльованою політикою сталінського керівни­цтва для забезпечення повної радянізації України. За її допомогою комуністи прагнули підмінити національну само-ідентичність українського народу, його справжню державну традицію, історію й культуру класовими та інтернаціональ­ними стереотипами;

• українізація була тимчасовим «україн­ським ренесансом XX століття»;

• на думку історика Ярослава Грицака, жодна з радянських республік не мала таких позитивних наслідків від коренізації, як Україна: «За десять років українізації (1923-1933 pp.) українці перетворилися на струк­турно повноцінну, зурбанізовану й сконсолідовану націю... Вони всту­пили у XX ст. як модерна нація».

Джерела

Я. Грицак про українізацію «Українізація» підірвала рівновагу сил, що склалася на початку 1920-х років між комуністичним режимом і українським національним рухом. Перехід частини комуністів на національні позиції, витворення українського пролетаріату, збільшення частки українського міського населення та активна освітня, культурна і наукова діяльність старої і молодої української еліти створювали серйозну загрозу контролю Москви над УРСР.

Баран

УКРАЇНІЗАЦІЯ

Причини повороту в національній політиці

У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП (б), засудивши всі "місцеві націоналізми", одночасно оголосив ро­сійський великодержавний шовінізм найбільшою небезпекою. З'їзд проголосив політику "коренізації", яка передбачала залучення представників корінних національностей до партії та державного апарату, застосування національ­них мов у партійній роботі, адміністрації, освіті, видавничій справі, пресі. Український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою українізації.

Що спонукало більшовицьке керівництво до такого повороту? У закордонній українській історіографії на означення цієї політики інколи вживається термін "обманна українізація", мається на увазі, що вона з самого початку слугувала лише прикриттям російського шовінізму. Деякі історики трактували українізацію як широкомасштабну провокацію, скеровану на виявлення і наступне знищення національно свідомих елементів. Однак вірогідніше інше пояснення: подібно до непу, це була вимушена, компромісна політика. Більшовики змушені були рахуватися з українським національним відродженням, могутній стимул якому дала Українська революція. Українізація була спробою опанувати цей процес і спрямувати його в русло соціалістичного будівництва.

На початку 20-х років компартія залишалася значною мірою чужим тілом в українському суспільстві і спиралася передусім на неукраїнські елементи, які переважали серед промислового пролетаріату. У 1922 р. з 55 тис. членів партії 54% становили росіяни, 23 — українці, 14% — євреї. В урядовому апараті українців було 35%. Щоб втримати владу, необхідно було надати партії та уряду більш національного характеру. Цього вимагали і національно свідомі українські комуністи, переважно вихідці з партії боротьбистів, очолювані Олександром Шумським і Василем Елланом-Блакитним, а згодом і колишні укапісти, які після вимушеного саморозпуску УКП 1925 р. приєдналися до КП(б)У.

Українізація мала й зовнішню мету. Вона покликана була продемонструвати українцям за Збручем, що лише в Радянській Україні вони можуть задовольнити свої національні прагнення. Крім того, нову політику ЦК РКП (б) викликали стабілізація капіталістичної системи і крах сподівань на пролетарську революцію в Європі. Тепер більшовики перенесли увагу на колоніальні країни, яким потрібно було показати позитивний приклад вирішення національного питання.

Отже, з боку більшовицького керівництва українізація була лише тимчасовим тактичним маневром. Мав рацію Симон Петлюра, коли писав, спостерігаючи з еміграції за подіями в Україні: "Взагалі українізація справляє враження певного тактичного ходу з боку більшовиків; коли він не дасть бажаних наслідків, то про нього швидко забудуть".

УСПІХИ І ПРОРАХУНКИ УКРАЇНІЗАЦІЇ

Формальним початком українізації можна вважати декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. "Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ" та декрет ВУЦВК і Раднаркому від 1 серпня того ж року "Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови". Нова політика не обмежувалась виконанням цих декретів і здійснювалась у кількох напрямах: залучення українців до партії і надання їм важливих посад у партійному та державному апараті; запровадження української мови в державне управління та партійні справи, розширення її вживання в освіті, пресі, видавничій діяльності, заохочення розвитку української культури і науки.

Українізація зустріла сильний опір насамперед серед неукраїнської або обрусілої верхівки КП(б)У. В партійному середовищі була поширена теорія "боротьби двох культур". Захисник цієї теорії секретар ЦК КП(б)У Дмитро Лебідь писав у квітні 1923 p.: "Поставити перед собою завдання активно українізувати партію, себто робітничий клас... це значить стати на точку зору нижчої культури села, порівняно з вищою культурою міста".

Проте незабаром найупертіші супротивники українізації ("русотяпи", як їх називали) були відкликані з України або допоки причаїлись. До керівництва республікою прийшли нові люди. У 1923 р. головою РНК УСРР став Влас Чубар. Емануїла Квірінга на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У змінив 1925 р. Лазар Каганович, слухняний сталінець, який залежно від волі вождя однаково готовий був втілювати в життя українізацію чи контрукраїнізацію. Олександр Шумський очолив наркомат освіти, Микола Скрипник — наркомат юстиції.

Після цього українізація пішла успішніше. У партії її опорою були такі старі більшовики, як Скрипник, а також рештки колишніх боротьбистів та укапістів. З ентузіазмом вітала нову політику українська інтелігенція. До процесу українізації приєдналися діячі науки та культури, що за прикладом М. Грушевського поверталися з еміграції, і вихідці з Галичини, які повірили у здійснення своїх мрій про Українську державу.

З 1925 р. відбувалася посилена українізація партії та державного апарату. Державні службовці повинні були складати іспити з української мови, хто лінувався вивчати мову, міг втратити роботу. Частка українців у КП(б)У зросла з 23% у 1922 р. до 60% у 1933 р. Проте українці зосереджувались переважно на нижніх щаблях партійної ієрархії. У ЦК КП(б)У 1924 р. українці становили 16%, 1925 — 25, 1930 — 43%. Від моменту утворення Компартії України і аж до смерті Сталіна посади першого (генерального) секретаря її ЦК обіймали росіяни, поляки, євреї, поволзький німець — тільки не українці (за винятком короткочасного секретарювання від грудня 1921 до квітня 1923 р. Дмитра Мануїльського, якого Сталін називав "липовим націоналом").

Центром українізації став наркомат освіти, якому підлягали всі ділянки культури. Наркомом освіти був Шумський, а після його усунення 1927 р. — Микола Скрипник, який щиро вірив у можливість поєднання комунізму з національним визволенням українців, у власний український шлях до соціалізму і комунізму. Українська освіта своїми успіхами значною мірою завдячувала діяльності Скрипника.

Наркомові освіти довелося переборювати величезні труднощі. Оскільки вчителів зі знанням української мови не вистачало, Скрипник запропонував запросити кілька тисяч учителів з Галичини, але в Москві не дали на це згоди, побоюючись "українського буржуазного націоналізму". Бракувало підручників. Доводилось долати спротив частини російських і обрусілих студентів, які не бажали навчатись "селянською" мовою. Однак українізація освіти відбувалася досить швидко.

У 1929 р. в УСРР діяло 80% шкіл, понад 60% технікумів і 30%, інститутів з українською мовою навчання. Понад 97% українських дітей навчалося рідною мовою. Якщо 1922 р. республіка мала не більше десятка україномовних газет і журналів, то 1933 р. з 426 газет 373 були українські. Робилися спроби українізувати навіть армію — з цією метою в Харкові створено Школу червоних старшин. Почався процес дерусифікації міст, якому сприяв масовий наплив до них українського селянства, спричинений колективізацією та індустріалізацією.

Українізація не означала примусової денаціоналізації меншин, навпаки, вона супроводжувалася створенням найсприятливіших умов для їх розвитку. У 1924 р. утворилась Молдавська Автономна Радянська Республіка у складі України. Було засновано російські, німецькі, грецькі, болгарські, єврейські та польські автономні райони. Існували сотні національних сільрад, діяли національні школи.

Однак пропорційно до успіхів українізації зростав і спротив "русотяпів". Крім частини партійного керівництва, опір дерусифікації чинили російська бюрократична верхівка трестів і синдикатів, російське та обрусіле міщанство і пролетаріат, Червона армія, ієрархія Руської православної церкви, апарат каральних органів. Вже в другій половині 20-х років українізація зазнала перших ударів.

БОРОТЬБА З "НАЦІОНАЛ-УХИЛЬНИЦТВОМ"

Серед українських комуністів були такі, які вважали, що Україна повинна йти до комунізму власним шляхом. Вони гаряче обстоювали українізацію і прагнули розширення самостійності республіки. Проте керівництво ВПК (б) не збиралося

йти так далеко назустріч інтересам українського народу, як цього хотіли національно свідомі більшовики. Це штовхало останніх до опозиції, ідейними виразниками якої в 20-ті роки стали Микола Хвильовий, Олександр Шумський і Михайло Волобуєв (як не дивно, двоє з них були росіянами за походженням).

Приводом до дискусії став виступ письменника Хвильового (справжнє прізвище — Фітільов), який вважав, що для вільного розвитку українській культурі необхідно звільнитися від російського впливу і переорієнтуватися на європейські традиції. Цю ідею письменник полемічно загострив у гаслах "Геть від Москви!" і "Дайош Європу!". Виступ Хвильового започаткував "літературну дискусію" 1925—1927 pp., яка з подачі партійного керівництва вилилась у гостру критику "хвильовизму".

Наступним об'єктом критики став Олександр Якович Шумський (1890—1946). В минулому він належав до лівого крила українських есерів, входив до Центральної Ради, нею ж був заарештований і лише випадково врятувався від розстрілу. Згодом став одним з організаторів Української комуністичної партії (боротьбистів) і разом з нею в 1920 р. приєднався до більшовиків. У 1924—1926 pp. як нарком освіти він відповідав за українізацію. Шумський вважав, що вона здійснюється надто повільними темпами внаслідок опору зрусифікованої бюрократії, що партійне та державне керівництво слід доручити корінним українцям. Він звинуватив Л. Кагановича в схильності до адміністрування, в прагненні дискредитувати українських більшовиків і запропонував Сталіну замінити його на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У В. Чубарем. У відповідь Каганович організував кампанію критики наркома освіти, яка переросла у відверте цькування. Його звинуватили в захисті "націоналістичного ухилу" Хвильового, штучному прискоренні українізації та інших гріхах. Шумського було знято з поста наркома і за рішенням лютнево-березневого

пленуму ЦК К! 1(6)У 1927 р. вислано за межі України. Лише один учасник пленуму — представник Компартії Західної України Карл Саврич (Максимович) — не підтримав цього рішення. Це дало Кагановичу привід звинуватити в "шумськизмі" цілий ЦК КПЗУ, який згодом був розгромлений Виконкомом Комінтерну.

Якшо Шумсысий прагнув до розширення суверенних прав українського народу в політичній сфері, то Михайло Волобуєв обстоював економічну самостійність республіки. У статтях, вміщених у "Більшовику України" 1928 p., він доводив, що в економіці СРСР Україна перебуває на становищі колонії, як і при царському режимі. Волобуєв підкреслював, що українська економіка становить самодостатню єдність, яка може інтегруватись у світову економіку без посередництва російської. "Волобуєвщина" поряд з "шумськизмом" і "хвильовизмом" була оголошена проявом "націонал-ухильництва".

Під тиском критичної кампанії, в якій навіть такі ентузіасти українізації, як Скрипник, взяли активну участь, Хвильовий, Шумський і Волобуєв відмовилися від своїх поглядів і визнали помилки. Але це не врятувало їх від переслідувань. У 1933 р. Хвильовий покінчив життя самогубством, протестуючи проти знищення інших українських літераторів. Того ж року був заарештований Шумський. Він був таємно вбитий співробітниками держбезпеки 1946 p., коли із заслання повертався в Україну. Волобуєв також був заарештований, але йому пощастило пережити сталінські табори.

"Націонал-ухильництво" в Україні було одним з перших в історії проявом так званого націонал-комунізму — течії в міжнародному комуністичному русі, представники якої намагалися поєднати комунізм з національно-визвольними змаганнями.

Кампанія проти націонал-ухильництва 1926—1928 pp. була симптомом закінчення відносно ліберального періоду непу. З українізацією покінчили не відразу — була ще коротка "доба Скрипника" (1927—1933). Але ця політика була приречена, як і ті, хто її здійснював. Насувалися нові часи — епоха терору і відверто імперської політики.

ДУХОВНЕ ЖИТТЯ. ОСВІТА ТА НАУКА

20-ті роки були часом небувалого піднесення української культури. Українська революція 1917—1920 pp. дала поштовх пробудженню національної самосвідомості та духовному відродженню, яке, незважаючи на ідеологічні обмеження, розвивалося і в наступні роки. Певною мірою сприяла цьому політика українізації.

В Україні розгорнулась кампанія щодо ліквідації неписьменності. У 1923 р. створено товариство "Геть неписьменність", яке очолював голова ВУЦВК Г. Петровський. Протягом 20-х років кількість неписьменних скоротилася з 76 до 43 % дорослого населення. Протягом наступного десятиріччя неписьменність була практично ліквідована.

Освіта стала ареною широкомасштабних експериментів. Університети були реорганізовані в інститути народної освіти (ІНО). Навчання в них було платне, але діти бідних робітників і селян (тобто переважна більшість студентів) звільнялися від плати. У 1925 р. діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів і ЗО робітфаків.

Поширенню письменності та успіхам освіти сприяла українізація, яка відкривала масам українців доступ до знань за допомогою рідної мови. Вона також спонукала інтелігенцію до співпраці з владою, до участі в освітній і науковій діяльності. Багато зробили для розвитку освіти наркоми Григорій Гринько (1920—1923), Олександр Шумський (1924—1926) і Микола Скрипник (1927—1933).

Українська наука в багатьох галузях вийшла на світовий рівень. її головним центром стала Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН). Заснована ще 1918 р. урядом Скоропадського Академія мала три секції: історико-філологічну, фізико-математичну і соціально-економічну. Найбільш плідно працювала історико-філологічна секція, де провідну роль відігравав Михайло Грушевський. У 1924 р. він повернувся з-за кордону і був обраний академіком ВУАН, а 1929 р. — академіком АН СРСР. Членами секції були історики Дмитро Баталій, Михайло Слабченко, Олександр Оглоблин, Осип Гермайзе, Дмитро Яворницький, літературознавці Сергій Єфремов та Володимир Перетц, етнограф Андрій Лобода, філолог і сходознавець Агатангел Кримський, мистецтвознавець Олексій Новицький. Провідним виданням українознавчих студій став журнал "Україна". Грушевський продовжував роботу над головною працею свого життя — багатотомною "Історією України-Руси". У фізико-математичній секції працювали вчені зі світовими іменами — математики Дмитро Граве та Микола Крилов, хіміки Володимир Кістяківський та Лев Писаржсвський, в соціально-економічній секції — Костянтин Воблнй, який започаткував вивчення економічної географії України, статистик і демограф Михайло Птуха, історик права Микола Василенко. Дійсними членами ВУАН стали засновник української школи фізіології рослин Євген Вотчал, ботанік Олександр Фомін, біолог Микола Кащенко, геолог Павло Тутковський. Президентами Академії були видатний природознавець Володимир Вернадський (і 919—і 922), ботанік Володимир Липський (1922—1928), мікробіолог й епідеміолог Данило Заболотний (1928— 1929).

В цей же час формується і марксистська історична школа під егідою Українського інституту марксизму-ленінізму в Харкові. її лідером був Матвій Яворський, галичанин за походженням, який прагнув дати марксистську інтерпретацію історії України. Поки що марксизм порівняно мирно співіснував з безпартійною наукою.

ЛІТЕРАТУРА ТА МИСТЕЦТВО

Бурхливий розвиток української літератури у 20-ті роки дав підстави дослідникам порівнювати його з добою Відродження. Особливість цього часу — розмаїття літературних напрямів, виникнення і розпад численних письменницьких груп. Деякі з них перебували під впливом Пролеткульту — радянської літературно-художньої та просвітницької орга­нізації, для якої було характерне нігілістичне ставлення до "буржуазної" культури минулого. У Харкові виникли масові письменницькі організації: "Плуг'' (1922—1932) — спілка селянських письменників, до якої входили Сергій Пилипенко, Петро Панч, Андрій Головко та ін., і "Гарт" (1923—1925) — спілка пролетарських письменників, яку очолювали Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Володимир Сосюра.

Існували також групи "непролетарських" письменників: неокласики (Микола Зеров, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара), символісти (Павло Тичина, Дмитро Загул, Юрій Меженко), футуристи (Михайль Семенко, Гсо Шкурупій).

У Києві 1924 р. утворилась літературна група "Ланка", згодом перейменована на МАРС (Майстерню революційного слова). Вона об'єднувала Григорія Косинку, Валеріана Підмогильного, Євгена Плужника та інших письменників.

У 1925 р. після розпаду "Гарту" виникла Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). До неї увійшли письменники, які стали гордістю української літератури: Павло Тичина, Микола Бажан, Володимир Сосюра, Юрій Смолич, Юрій Яновський, Петро Панч. Ідейним лідером ВАПЛІТЕ був Хвильовий, першим президентом — Михайло Яловий (Юліан Шпол).

Це була доба відносно вільного розвитку літератури та мистецтва, коли створили свої найкращі прозові твори М. Хвильовий, В.Підмогильний, Г. Косинка, Ю. Яновський. Широку популярність завоював гуморист Остап Вишня. На 20-ті роки припадає розквіт творчості П. Тичини та М. Рильського, поряд з ними творила ціла плеяда талановитих поетів: М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, Є. Плужник, В. Сосюра, М. Бажан, Т. Осьмачка. Серед драматургів провідне місце займав М. Куліш. Лесь Курбас і його трупа "Березіль" творили новий український театр. О. Довженко здобув світове визнання своїми фільмами "Звенигора", "Арсенал", "Земля".

Однак уже в середині 20-х років з'явилися перші симптоми майбутньої трагедії української культури. Після виступу Хвильового та його заклику до орієнтації на європейську, а не на російську культуру, керівництво КП(б)У почало звинувачувати діячів ВАПЛІТЕ в буржуазному націоналізмі та доклало зусиль для зміцнення ідеологічного контролю над культурою. В 1927 р. була створена Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, де вже відчувався партійний контроль. А наприкінці 20-х років українська інтелігенція зазнала перших репресій.

УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛЬНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

Ще 1 січня 1919 р. Директорія проголосила автокефалію Української православної церкви, однак війна перешкодила її створенню. Все­українська православна церковна рада (існувала з 1.917 о.) 11 жовтня 1921 п. скликала Всеукраїнський православний церковний собор у Києві, який затвердив автокефалію та обрав Василя Липківського митрополитом Української автокефальної православної церкви.

Нова церква швидко зростала. В 1927 р. вона мала 34 єпископи, майже 11 тис. священиків, 2800 парафій і 6—7 млн. парафіян. Проте більшість віруючих залишилася в лоні Руської православної церкви. Служба в УАПЦ. правилась українською мовою замість церковнослов'янської. Були скасовані традиційні ряси, довге волосся та бороди. Єпископам дозволялося одружуватись. Управління церквою було демократичнішим, ніж у РПЦ. Важливою рисою УАПЦ була соборноправність, тобто активна роль мирян в управлінні церквою.

Патріарх Московський і всея Русі Тихон оголосив УАПЦ незаконною, тому закордонні патріархи відмовились її визнати. Зате до неї приєдналися православні українці з діаспори.

УАПЦ критично ставилась до радянської влади, викликавши цим на себе переслідування. Спочатку власті намагалися розкласти церкву зсередини, підтримуючи розкольницькі церковні організації. У 1924 р. з'явилася "Діяльна Христова церква" (ДХЦ), головою якої став М. Мороз, а осередком — Михайлівський монастир у Києві. Згодом їй передали деякі храми УАПЦ, але ДХЦ виявилась безсилою і ліквідувалася 1927 р. У 1925 р. виникла "Соборно-єпископальна церква" під проводом Феофіла Булдовського. Вона, як і УАПЦ, обстоювала українську церковну незалежність, але була лояльнішою до радянської влади.

Водночас розгорнулася широка "атеїстична пропаганда", яка зводилася до висміювання релігії та богохульства, що ображало й відштовхувало віруючих. Багато храмів було закрито і навіть зруйновано. У другій половині 20-х років було розігнано монахів Києво-Печерської лаври, а ігумена Гермогена Голубинського заарештовано. Саму Лавру незабаром перетворили в антирелігійний музей.

Наприкінці 20-х років влада перейшла у відкритий наступ на УАПЦ. На українські парафії були накладені вкрай тяжкі податки. Обмежувалась свобода пересування єпископів. У жовтні 1927 р. 2-й Всеукраїнський церковний собор під тиском Державного політичного управління (спадкоємця ЧК) усунув митрополита Василя Липківського, який одразу був заарештований за звинуваченням в українському націоналізмі. Новим митрополитом став Микола Борецький. Церква існувала ще деякий час, але доля її вже була вирішена.

Литвин

3. Українізація: форма і зміст. Розгляд третього питання варто розпоча­ти з визначення причин, які змусили більшовиків вдатися до тимчасового проведення політики українізації як форми коренізації влади. Насамперед розмах визвольної боротьби в національних районах у 1917—1920 pp. підка­зував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національ­них вимог пригноблених у колишній Російській імперії народів більшови­ки не матимуть їх підтримки. Якраз брак підтримки неросійських народів і необхідність зміцнення влади в національних окраїнах примусили комуні­стичну партію вдатися після закінчення громадянської війни до політики коренізації, освоєння та поширення на державному рівні в радянських рес­публіках національних мов. В Україні ця політика набула форми україні­зації. Крім того, більшовицька влада постійно декларувала, що національні республіки матимуть відповідну самостійність у вирішенні тих чи інших питань, передусім у сфері культури. Щоб не дискредитувати свої заяви, ко­муністична партія визнала за необхідне задовольнити деякі прагнення не­російських народів у царині культури, насамперед мови. Таким чином мас­кувався і псевдофедералістський устрій СРСР, створювалася видимість пев­ної самостійності радянських республік.

Початок політиці коренізації поклав XII з'їзд РКП(б), який відбувся у квітні 1923 р. Сутність її полягала в тому, щоб посилити (укоренити) вплив радянської влади і комуністичної партії серед населення національних рес­публік.

У липні — серпні 1923 р. РНК УСРР видала декрети "Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ" та "Про захо­ди забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвитку української мови". Отже, перші заходи українізації передбачали насамперед розширен­ня сфери вживання української мови, особливо в галузі освіти, у партії та уряді, державних установах. І це не випадково. За даними 1923 p., тільки 737 із 11 826 відповідальних працівників партійно-державного апарату УСРР заявили, що знають українську мову. У 1922 р. на одного члена Ком­партії України, який постійно користувався українською мовою, припада­ло семеро тих, хто розмовляв лише російською мовою. В уряді це співвідно­шення було один до трьох. В Україні державний апарат був переважно неук­раїнським. Частка українців у апараті 1923 р. не перевищувала 35 % . Особ­ливо незначною вона була у керівних структурах. У колегіях наркоматів налічувалося 47 % росіян, 26 % євреїв і лише 12 % українців. І це за умови, що українці становили переважну частину населення республіки. За пере­писом 1926 р. частка росіян у загальній кількості населення УСРР (28,7 млн. осіб) становила лише 8 % , а євреїв — близько 5 % . Не зважаючи на це, вони домінували у вищих керівних управлінських структурах.

За допомогою політики українізації більшовики прагнули переконати українців, що радянська влада — це їхня власна влада. Тому поряд з розши­ренням сфери вживання української мови політику коренізації в УСРР тре­ба було починати передусім із залучення у партійний і радянський апарат місцевих кадрів. Отже, українізація передбачала виховання кадрів із пред­ставників корінної національності, впровадження в роботу партійного, ра­дянського і господарського апаратів, що користуються рідною для населен­ня мовою, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів із навчан­ням рідною мовою, що неминуче сприяло і розвитку національної культу­ри. Однак керівництво правлячої комуністичної партії не розглядало украї­нізацію як самоціль. Одне з її головних завдань полягало в тому, щоб пере­будувати культуру в Україні на ідеологічних принципах марксизму.

Об'єктивно політика українізації, незалежно від волі та бажання її про­відників, сприяла подоланню русифікації, зростанню національної само­свідомості народних мас, а отже, державницьким устремлінням народу. Але якраз такі наслідки українізації були вкрай небажаними для союзної вла­ди, яка завжди прагнула поглиблення однорідності суспільства, зокрема через "стирання національних відмінностей". Тому в перспективі україні­зація, як і вся політика коренізації, була приречена. Зі зміцненням радянсь­кої влади в радянських республіках центральне союзне керівництво неми­нуче мало, якщо не офіційно, то приховано, під лозунгом боротьби з так зва­ним місцевим буржуазним націоналізмом, але реально зректися її. Історія засвідчила, що так і сталося в 1930-х pp.

До весни 1925 p., коли партійну організацію України очолював "інтер­націоналіст" Е. Квірінг, українізація не мала помітних успіхів. Російські та російськомовні партійні й державні чиновники вважали українізацію по­ступкою "петлюрівщині", всіляко саботували її здійснення, чинили опір. Але в боротьбі за владу Й. Сталін прагнув заручитися підтримкою найбільшої національної республіки — УСРР, найбільшої республіканської партійної організації — КП(б)У. Заради цього він був згоден на тимчасові поступки в національному питанні. Тому на місце Е. Квірінга Й. Сталін надіслав свого вірного і найближчого співробітника Л. Кагановича. Останній досить сум­лінно, хоча значною мірою по-чиновницьки, за допомогою адміністративних засобів, втілював у життя офіційний курс. Тому за Л. Кагановича політика українізації набула найбільшого розвитку. Для службовців, викладачів вста­новлювався термін (переважно один рік) переходу на українську мову. Дія­ли державні курси вивчення мови з випускними іспитами. А в 1927 р. Л. Ка­ганович оголосив, що все партійне діловодство вестиметься українською мовою.

Важливе значення для здійснення українізації мала і та обставина, що в середині та другій половині 1920-х pp. ключовим у справі українізації нар­коматом освіти керували прихильники національного відродження О. Шумський (1925—1927) та М. Скрипник (1927—1933). Навколо них гуртувалася невелика частина відповідальних працівників, представників КП(б)У, яких називають націонал-комуністами.

Результати українізації у 1920-ті pp. були вражаючими. Серед служ­бовців державного апарату частка українців зросла з 35 % у 1923 р. до 54 % у 1927 р. Частка українців у складі КП(б)У відповідно зросла з 23 до 52 % . Якщо у 1922 р. українською мовою провадилось менш як 20 % діловодства, то в 1927 р. — вже 70 % . Понад 97 % українських дітей у 1929 р. навчалися рідною мовою. У ВНЗ у 1933 р. було 55 % студентів-українців проти 30 % у 1923 р. Наприкінці 1920 р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл, 30 % ВНЗ, більше половини технікумів здійснювали навчання українською мовою. Більшість книжок, журналів і газет стала видаватися українською мовою. Відбулася українізація окремих військових частин, церкви (Українська ав­токефальна православна).

Оскільки в Україні за переписом 1926 р. проживало 5 млн. 107 тис. пред­ставників різних національностей — росіяни (2,3 млн.), євреї (1,4 млн.), по­ляки (392 тис), німці (375 тис), греки (105 тис), болгари (101 тис.) та ін., у процесі українізації велика увага приділялася створенню умов для розвит­ку національних меншин. На середину 1920-х pp. було організовано 12 на­ціональних районів (польських, німецьких, болгарських, єврейських), функ­ціонували 954 сільські та 100 містечкових національних рад. Для представ­ників національних меншин відкривалися національні загальноосвітні та професійно-технічні школи, технікуми, клуби, бібліотеки тощо. Національ­ними мовами у 1927 р. друкувалося майже 130 газет і журналів. У республіці працювало 12 єврейських, 9 російських, німецький, болгарський і грецький театри.

Для того щоб зменшити негативні для влади наслідки українізації, Й. Сталін одночасно організовував кампанії, спрямовані проти "буржуазних націоналістів" і "націонал-ухильників". До них, як правило, Й. Сталін відно­сив партійних і радянських працівників, які приділяли підвищену увагу національному питанню. Наприкінці 1920-х pp., коли Й. Сталін переміг своїх конкурентів у боротьбі за владу, він рішуче почав згортати політику українізації, в якій, на його думку, містилася загроза місцевого сепаратизму. Про припинення українізації ніколи офіційно не проголошувалося. Але вже на початку 1930-х pp. за допомогою політичних та репресивних засобів це зав­дання в основному було вирішено, влада повернулася до русифікаторської політики. У 1930-х pp. втратили культурні здобутки минулих років і націо­нальні меншини України. 10 квітня 1938 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову "Про реорганізацію національних шкіл на Україні", відповідно до якої ство­рення навчальних закладів національних меншин прямо кваліфікувалось як "насадження... вогнищ "буржуазно-націоналістичного впливу на дітей". З огляду на це майже всі 888 шкіл національних меншостей, які ще існува­ли на той час, були закриті. Така ж доля спіткала національні відділи та відділення вищих і середніх навчальних закладів. Фактично всі національно-культурні інституції в УСРР було ліквідовано або зрусифіковано. 20 квітня 1938 р. РНК УРСР і ЦК КП(б)У прийняли постанову "Про обов'язкове ви­вчення російської мови в неросійських школах України", що дублювала відпо­відну постанову Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) "Про обов'язкове вивчення російської мови у школах національних республік і областей". Постанова прямо і відверто програмувала шляхи подальшої русифікації і українського народу, і національних меншин. У 1938 р. Політбюро ЦК КП(б) У ухвалило постанову "Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у зви­чайні райони та сільради", що вело до ліквідації і національних адміністра­тивно-територіальних утворень на території республіки.

4. Культурне життя на українських землях у 1920—1930-ті pp. Під час підготовки до відповіді на четверте питання необхідно звернути увагу на особ­ливості культурного життя в УСРР і на західноукраїнських землях. У Ра­дянській Україні більшовицька політика у сфері культури мала офіційну назву "культурної революції". Відповідно до неї передбачалося ліквідувати у найкоротший строк неписьменність; створити нову радянську систему на­родної освіти; сформувати кадри нової, відданої ідеям соціалізму інтелі­генції; перетворити літературу, мистецтво, гуманітарні науки на інструмент ідеологічного впливу на маси; поставити наукові досягнення на службу соці­алістичному будівництву.

У культурному процесі Радянської України 1920—1930-х pp. виявилася боротьба двох тенденцій: гуманістичної, творчої і державно орієнтованої, централізованої, регламентованої. Остання супроводжувалася уніфікацією, тотальною ідеологізацією сфери культури, загальним зниженням культур­ного рівня. Перша тенденція переважала до кінця 1920-х pp. Це зумовлюва­лося тим, що у 1920-ті pp. комуністична партія лише підпорядковувала собі культурну діяльність і залишався простір для новаторства і пошуку. З іншого боку, позитивний вплив на розвиток культурного і духовного життя справ­ляла українізація. Друга тенденція стала домінувати наприкінці 1920-х — на початку 1930-х pp. Це зумовлювалося утвердженням сталінського тота­літарного режиму, який, здійснюючи політику форсованого будівництва со­ціалізму, забезпечував командними, централізованими методами уніфікова­ний освітній і культурний рівень мас відповідно до змісту більшовицької "культурної революції".

Важливе значення для духовного життя суспільства мала ліквідація не­письменності. У травні 1921 р. Раднарком УСРР ухвалив постанову "Про боротьбу з неписьменністю", згідно з якою все населення республіки віком від 8 до 50 років мало вчитися читати і писати. В УСРР з 1920 р. діяла Над­звичайна комісія для боротьби з неписьменністю, а з 1923 р. виникло добро­вільне товариство "Геть неписьменність". На 1930 р. діяло 30 тис. пунктів лікнепу, в яких навчалося 1640 тис. учнів. За два десятиріччя в УСРР ліквідували неписьменність 10 млн. осіб. На 1939 р. кількість письменних у республіці становила майже 85 % .

До середини 1930-х pp. закінчилося формування радянської системи осві­ти, яка базувалася на єдиних програмах, підручниках і включала початко­ву, середню спеціальну і вищу школу. На кінець 1930-х pp. у містах завер­шився перехід до обов'язкової семирічної освіти, створювалися передумови для реалізації загальної середньої освіти, значно розширилася мережа се­мирічної та середньої освіти на селі.

Але форсована індустріалізація зумовила надмірне захоплення виробни­чим навчанням учнів, що негативно позначалося на їх загальнотеоретично­му рівні. У 1930 р. загальноосвітня школа стала на шлях так званої політех­нізації, а насправді — ремісництва. Це призвело до вихолощування гумані­тарного змісту навчання в школі.

Швидкими темпами в УСРР зростали середні спеціальні та вищі на­вчальні заклади, які формували нову інтелігенцію, спеціалістів для різних галузей народного господарства. Якщо в 1920/21 навчальному році в Україні налічувалося 54 технікуми, то в 1927/28 навчальному році їх стало 131. У 1940 р. в УСРР налічувалося 693 середніх спеціальних навчальних закла­ди, в яких навчалося 196,3 тис. осіб. Схожа тенденція простежувалась і у вищій школі. Мережа інститутів УСРР зросла з 38 у 1920/21 навчальному році до 119 у 1928/29 і 129 у 1938/39 навчальному році. Якщо у 1927/28 в інститутах навчалося понад 29 тис. студентів, то у 1938/39 навчальному ро­ці — близько 125 тис. У роки першої п'ятирічки вищі навчальні заклади й технікуми України підготували 110 тис, у роки другої — близько 196 тис. спеціалістів, що майже дорівнювало кількості спеціалістів в усій дорево­люційній Росії. Але кількісні показники у розвитку середньої і вищої спе­ціальної освіти не були підкріплені якісними. У 1920 р. в УСРР були неви­правдано ліквідовані університети, на базі яких утворено вузькопрофільні інститути народної освіти та інші ВНЗ. Ліквідація університетів була спря­мована на професіоналізацію вищої школи і супроводжувалася принижен­ням ролі теоретичних знань і гуманітарної підготовки. Те саме відбувалось і в системі середньої спеціальної підготовки. Крім того, значної шкоди се­редній і особливо вищій професійній освіті завдавав класовий принцип фор­мування студентських колективів, здійснюваний курс на "зробітничення" ВНЗ, наслідком якого було включення до числа студентів непідготовленої молоді із робітників і селян. Вся радянська освіта пов'язувалася з прищепленням людині комуністичних цінностей та ідеології, що було необхідною умовою формування нової радянської інтелігенції. Часто непродуманими і неефективними були новації у методиці навчання. Великої шкоди творчому процесу освіти завдала її уніфікація в 1930-ті pp.

Після ліквідації (у 1920 р.) університетів наукові дослідження в УСРР зосередилися переважно в установах Української академії наук. У 1920-ті pp. в Академії наук діяло три секції — історико-філологічна, фізико-математична та суспільно-економічна, функціонували десятки кафедр, лабораторії, комісії, інститути. В історико-філологічній секції Академії наук особливо плідно працювали відомі вчені М. Грушевський, Д. Багалій, М. Слабченко, С. Єфремов, А. Лобода, А. Кримський та ін. На світовому рівні проводили дослідження представники фізико-математичної секції Д. Граве, М. Крилов, І. Шмальгаузен та ін. В соціально-економічній секції дуже плідно працював під керівництвом М. Птухи Демографічний інститут. У 1929 р. відбулася комунізація ВУАН. Дійсними членами Академії обрали представників ком­партійно-радянського керівництва: В. Затонського, Г. Кржижановського, М. Скрипника, О. Шліхтера та ін. Розпочалися переслідування науковців старої формації. На початку 1930-х pp. була змінена структура ВУАН, ка­федри, лабораторії ліквідовувалися, основними осередками наукової робо­ти стали інститути. З одного боку, це сприяло концентрації наукових сил, а з іншого — посилювало централізацію і контроль. Академія почала працю­вати за планом. Держава фінансувала ВУАН і вимагала виконання плано­вих завдань, що призводило до бюрократизації науково-дослідної роботи.

Складні та неоднозначні процеси відбувалися в українській літературі та мистецтві. Увагу потрібно звернути на те, що непівський плюралізм 1920-х pp. зумовив виникнення серед українських літераторів різних ху­дожніх напрямів і стилів: революційного романтизму (В. Блакитний, Г. Ми­хайличенко, В. Сосюра, В. Чумак), який поклав в основу світоглядної концепції ідею провідної ролі пролетаріату в боротьбі за соціальне визволення; футуризму, що відображав новітні тенденції розвитку європейської літера­тури і проголошував модерн основним мистецьким критерієм (М. Семенко, Г. Шкурупій, Ю. Шпол, І. Слісаренко, М. Бажан та ін.); символізму, який тяжів і змістом, і формою до нових зразків європейської літератури, зберіга­ючи кращі традиції українського бароко (О. Олесь, Г. Чупринка, М. Філянський, А. Савченко та ін.); неокласицизму, що переосмислював і використо­вував класичну культурну спадщину, протистояв низькопробній і недостат­ньо естетичній революційно-масовій літературі (М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович). Творче багатоголосся літератури 1920-х pp. доповнювалося організаційним згуртуванням літераторів відповідно до їх художніх стилів, мистецьких та ідеологічних орієнтирів. Виникла ціла низ­ка літературних об'єднань: "Пролеткульт", "Гарт", "Вапліте" (Вільна ака­демія пролетарської культури), ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарсь­ких письменників), "Плуг", "Асоціація панфутуристів", "Нова генерація", "Авангард", "Аспис" ("Асоціація письменників"), "Ланка", "Марс" ("Май­стерня революційного слова") та ін. Оскільки літературні групи та органі­зації видавали свої журнали, в яких висловлювали власні погляди і крити­кували опонентів, то скрізь точилися гострі літературні дискусії, серед яких особливе місце посідає дискусія 1925—1928 pp., започаткована М. Хвильо­вим. Під час неї робилися спроби визначити орієнтири подальшого розвит­ку національної культури, створити естетичну концепцію, яка б ґрунтува­лася на єдності традицій і новаторства. У 1920-ті pp. з'являються літературні твори високого ґатунку (П. Тичина — "Вітер з України", М. Рильський — "Синя далечінь", "Тринадцята весна", М. Хвильовий — "Сині етюди", "Осінь", Г. Косинка — "В житах", Ю. Яновський — "Чотири шаблі"). На особ­ливу увагу заслуговують твори М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, Є. Плужника, М. Бажана та ін. Але на початку 1930-х pp. радянський ре­жим покінчив із розмаїттям літературних організацій, поставив письмен­ників та митців під власний контроль. У 1934 р. було оформлено Спілку пись­менників України, яка стояла на соціалістичних пролетарських засадах. Літературний процес повністю опинився під контролем партійних чинов­ників. Домінуючим методом творчості в літературі став метод так званого соціалістичного реалізму, який у 1930-ті pp. зводився до художнього звели­чення і прославлення радянської дійсності. Проти письменників, які не дотримувалися цього методу, розпочалися гоніння та репресії.

У 1920-ті pp. динамічним був розвиток українського театру. Наприкінці 1925 р. в УСРР діяли 45 театрів. Кращі театральні сили зосереджувалися в театрі Леся Курбаса "Березіль", театрі імені І. Франка, Державному драма­тичному театрі. На театральній сцені втілювалися різні підходи щодо бачен­ня шляхів національного театрального розвитку. З'явилася когорта тала­новитих артистів: Г. Юра, А. Бучма, О. Добровольський, О. Сердюк, Н. Ужвій, О. Юра-Юровський та ін.

Новим явищем української культури 1920—1930-х pp. став кінемато­граф. Тут світової слави досяг Олександр Довженко, який зняв фільми "Звенигора" (1927), "Арсенал" (1929), "Земля" (1930). Відомими кіномитцями в УСРР стали І. Кавалерідзе, Д. Вертов, О. Соловйов. Але в театральному і кіно­мистецтві, як і в інших галузях культури, на початку 1930-х pp. розпочала­ся "колективізація" творчої праці, яка придушувала будь-яке відхилення від офіційної ідеології, уніфікувала і ці галузі мистецтва за ідеологічними стандартами соціалістичного реалізму. Утвердилася жорстка система пар­тійно-радянського контролю над духовною творчістю, яка в деталях регла­ментувала та регулювала культурний процес, супроводжувалася репресія­ми проти творчо налаштованих представників українського театру та кіно.

Прагнення до національного самовияву відбилися в 1920-ті pp. і на цер­ковному житті. У жовтні 1921 р. національно налаштована частина україн­ського духовенства створила Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) на чолі з митрополитом Василем Липківським, яка стала серйозною перешкодою впливам російської православної церкви в УСРР. У 1924 р. УАПЦ уже мала 30 єпископів, півтори тисячі священиків і понад тисячу парафій. Релігійна служба в новій церкві відправлялася українською мовою. Українська церква здійснила багато демократичних нововведень, в основі яких лежало прагнення церкви наблизитися до віруючих українців. Авто­ритет УАПЦ швидко зростав, до неї стали приєднуватись українські парафії США, Канади, Європи. Все це не влаштовувало радянський режим, який дозволив діяльність УАПЦ лише сподіваючись на занепад релігійного жит­тя внаслідок церковних розколів. У 1926 р. проти УАПЦ розпочався широ­кий наступ. Радянська влада наклала високі податки на українські парафії. Митрополита В. Липківського та більшість священнослужителів звинуватили в українському націоналізмі та заарештували. Всеукраїнська право­славна церковна рада була розпущена. А у 1930 р. під тиском ДПУ близько 50 єпископів та священиків автокефальної церкви провели "Надзвичайний собор" і оголосили про ліквідацію УАПЦ.

Отже, у 1930-ті pp. культура та мистецтво в УСРР значною мірою були знекровлені, але вони ще зберігали можливість свого відродження у май­бутньому.

Розкриваючи культурний стан західноукраїнських земель у 1920— 1930-ті pp., варто звернути увагу на те, що Польща та Румунія здійснювали асиміляторську політику. І це відповідно позначилося на всіх сферах куль­турного життя, насамперед на стані народної освіти, яку поляки прагнули полонізувати. Закон від 24 липня 1924 р. проголосив польську мову держав­ною, і українські школи були переведені на навчання двома мовами, а ви­вчення польської мови стало обов'язковим. У багатьох школах учителів-українців замінили учителі-поляки. Оскільки останні не знали української мови, то викладали предмети польською, і двомовні школи все більше полонізува­лися. Так офіційна влада ліквідовувала українську школу. Якщо в 1922/23 на­вчальному році в Східній Галичині було 1859 українських шкіл, то в 1926/ 27 — вже 845, а в 1937/38 — лише 360. Натомість з'явилося понад 2 тис. двомовних шкіл. Разом з тим кількість польських майже не зменшилася. Отже, двомовні школи утворювались, як правило, на базі українських. На Волині в 1922/23 навчальному році функціонувало близько 400 українсь­ких шкіл, а в 1932/33 — лише чотири. Проти полонізації української шко­ли виступали усі українські партії. Щоб спинити полонізацію освіти, гро­мадськість Західної України прагнула розбудовувати мережу приватних українських шкіл. Зокрема товариство "Рідна школа" до кінця 1930-х pp. створило 41 народну школу, кілька гімназій та ліцеїв. Крім того, без дозво­лу і проти волі польського уряду свідома українська інтелігенція заснувала у Львові два заклади вищої освіти — Український університет (1921 —1925) і Вищу політехнічну школу ("катакомбні" навчальні заклади). Український університет мав три факультети (філософський, правничий та медичний) і 15 кафедр. Майже 1500 студентів навчалися під керівництвом 54 професорів.

Студенти університету отримували дипломи, які визнавалися в Німеччині, Чехословаччині, Австрії. Важливим центром національної культури в захід­ноукраїнських землях було в 1920—1930-ті pp. Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ) у Львові. До його складу входило понад 200 науковців, серед яких були історики І. Крип'якевич, С. Томашівський, літературознавці М. Возняк, К. Студинський, фольклорист і музикознавець Ф. Колесса, еко­номіст І. Витанович, географ В. Кубійович та ін. Таємний Український уні­верситет та НТШ стали важливими осередками розвитку української куль­тури, центрами формування національної інтелігенції. З ініціативи митро­полита А. Шептицького на базі греко-католицької семінарії було створено Львівську богословську академію — єдиний у Західній Україні легальний ви­щий навчальний заклад з українською мовою навчання. У середині 1930-х рр. в академії навчалося понад 600 студентів.

Практично за декілька років були ліквідовані українські школи в Ру­мунії. Якщо у 1918 р. на Буковині діяло 168 народних шкіл, то у 1924 р. не залишилося жодної суто української школи.

Позиція чехословацького уряду на Закарпатті у сфері культури та осві­ти була поміркованішою і виваженішою, ніж у Польщі та Румунії. Тут ко­жен мав право посилати дитину в школу, де вона навчалася рідною мовою. Тому з 803 шкіл, які працювали в 1938 р. на Закарпатті, 463 були українсь­кими, 365 — чеськими, 117 — угорськими тощо. У Чехословаччині діяло кілька вищих навчальних закладів, які відіграли істотну роль у формуванні української інтелігенції. Це Український вільний університет у Празі, Ук­раїнська господарська академія у Подебрадах. Але ці вищі навчальні закла­ди створювалися для українців-емігрантів, яких у 1920-ті pp. налічувалося 50 тис. На самому Закарпатті існував лише один вищий навчальний заклад — Богословський ліцей.

У літературному житті західноукраїнських земель важливу роль відігра­вав журнал "Літературно-науковий вісник" (з 1933 р. — "Вісник"), навколо якого гуртувалися найвизначніші літератори: В. Стефаник, М. Черемшина, Є. Маланюк, У. Самчук та ін. У літературному журналі "Дзвони" вперше були надруковані твори талановитого поета з Лемківщини Б.-І. Антонича. Група далеких від політики митців на чолі з критиком М. Рудницьким, а згодом — поетом і мистецтвознавцем С. Гординським гуртувалася навколо літературно-мистецького місячника "Назустріч". У журналі "Ми" (1934) друку­валися твори письменників-емігрантів: Ю. Міни, Є. Маланюка, О. Теліги.

Серед художників вирізнялися постаті пейжазиста І. Труша, прихиль­ника експресіонізму О. Новаківського, П. Холодного, який уславився іко­нописними працями.

Важливу роль у духовному житті західних українців відігравала греко-католицька церква. У 1939 р. у Галичині та на Закарпатті налічувалося 3,7 млн. віруючих, 3040 парафій з 4440 церквами. Але у житті церкви чітко визначилося протистояння митрополита А. Шептицького, який підтримував національні прагнення свого народу, та єпископа Г. Хомишина і Василіанського ордену, що виступали за злиття греко-католицької церкви з като­лицькою. А. Шептицький засуджував колонізаційну політику щодо греко-католицької церкви на Волині, де поляки конфісковували церковні землі та руйнували храми (знищили майже 200 церков) і домігся припинення ванда­лізму польських властей.

Отже, польське і румунське панування на українських землях значно обмежували їх культурний розвиток, а внутрішня політика Чехословаччини в українському питанні давала українцям Закарпаття змогу задовольня­ти певним чином свої культурні потреби.

Субтельний

Українізація

Попри обіцянки поважати принцип самовизначення націй, які більшовики да­вали під час громадянської війни, попри утворення національних радянських респуб­лік і позірно федералістський устрій СРСР комуністичній партії в перші роки її прав­ління все ще відчутно бракувало підтримки неросійських народів. Вона лишалася крихітною, переважно російською й міською організацією, яка невпевнено трима­лася над селянськими і неросійськими масами, що хиталися у своїх настроях і не знали, яку владу підтримати. Так, зокрема, Україна становила «слабку ланку Радян­ської влади», як відверто визнав сам Сталін. Тому, коли неп заспокоїв селянство, пар­тія розпочала кампанію, спрямовану на розширення підтримки з боку неросійських народів, на завоювання їхньої прихильності.

У 1923 р. на XII з'їзді партії її керівництво поклало початок політиці коренізації. Воно закликало спільними зусиллями добитися, щоб у партію та державний апарат ішли неросіяни, щоб службовці вивчали і користувалися місцевими мовами, щоб дер­жава підтримувала культурний і соціальний розвиток інших народів. Український різновид цієї політики називався українізацією.

Перш ніж братися за українізацію, належало провести зміни в партійному керів­ництві України. Це керівництво переважно складалося з присланих із Москви радян­ських урядовців чи місцевих євреїв. В основній масі вони не виявляли великого розуміння необхідності українізації й ще менше були схильні втілювати її. До того ж ба­гато хто з них підкреслено демонстрував російську зверхність над «місцевими».

Так, один із найвищих чиновників української компартії росіянин Дмитро Лебідь навіть не намагався приховати ворожість до української мови, звичаїв, до україніза­ції взагалі. Він обстоював так звану «теорію боротьби двох культур», з якої виплива­ло, що оскільки російська культура на Україні пов'язана з прогресивним пролетаріа­том і містом, у той час як культура українська — з відсталим селянством і селом, то російська культура рано чи пізно переможе, і обов'язок комуністів полягає в тому, щоб підтримати цей «природний процес».

Хоч ідеї цього діяча поділялися багатьма його зверхниками у Москві, їх вважа­ли передчасними, тому його та ряд інших визначних партійних чиновників-неукраїнців відкликали. На їхні посади призначили таких лояльних і дисциплінованих представників Москви, як Лазар Каганович (український єврей, котрий очолив партапарат України й був готовий проводити лінію партії на українізацію), або українців, які щиро зичили успіху українізації. До останніх належали Влас Чубар, що замістив Раковського на посаді голови українського радянського уряду, колишній боротьбист Олександр Шумський, що очолив відділ агітації та пропаганди, і всюдисущий старий більшовик Микола Скрипник, що став комісаром юстиції. Лише після того як були усунуті з посад непохитні «російські бюрократи й шовіністи», як їх називав Ленін, український радянський уряд міг братися за здійснення нової політики.

Перші заходи українізації мали на меті розширити вживання української мови, особливо у партії та уряді. Необхідність цього була очевидною: у 1922 р. на одного члена Компартії України, який постійно користувався українською мовою, припа­дало семеро тих, хто розмовляв лише російською, в уряді ж це співвідношення було один до трьох. У серпні 1923 p., щоб усунути цю диспропорцію, партійні та урядові службовці отримали вказівку пройти спеціально організовані курси української мови. Тим, кому не вдалося успішно закінчити їх, загрожувало звільнення. У 1925 р. чиновникам наказали користуватися українською мовою в усьому урядовому листу­ванні та публікаціях. А в 1927 р. Каганович оголосив, що все партійне діловод­ство вестиметься українською мовою. Попри відсутність помітного ентузіазму серед численних неукраїнських членів уряду й партії нова політика дала вражаючі ре­зультати. Якщо в 1922 р. українською мовою велося менш як 20 % урядових справ, то в 1927 p.—вже 70 %.

Водночас зросло число українців в урядових установах. У 1923 р. українці скла­дали лише 35 % серед урядових службовців і 23 % — серед членів партії. До 1926— 1927 pp. їхня частка становила відповідно 54 й 52 %. Однак, отримавши більшість, українці переважно зосереджувалися на нижчих щаблях урядово-партійної ієрар­хії. Наприкінці 1920-х років їхнє представництво в ЦК не перевищувало 25 %.

Кампанія українізації охопила всі царини життя Радянської України. Найбіль­ший вплив вона справила на освіту. На відміну від царського режиму Ради приділяли велику увагу шкільництву, і їхні досягнення в цій царині вражають. Така заінтересо­ваність пояснюється кількома чинниками: з ідеологічної точки зору, щоб слугувати зразком нового ладу, радянське суспільство мало бути освіченим; більше того, осві­чене населення збільшувало виробничий потенціал і міць держави; і нарешті, освіта надавала чудові можливості прищеплювати новим поколінням радянські цінності. Найбільш вражаючих успіхів досягли Ради в ліквідації неписьменності. Під час ре­волюції письменними були близько 40 % міського населення; через 10 років — уже 70 %. На селі протягом цього періоду письменність зросла з 15 до понад 50 %. Оскільки масова освітня кампанія велася українською мовою, то поширення освіти означало й поширення українізації серед молоді країни.

Рушійною силою українізації системи освіти був М. Скрипник — голова коміса­ріату освіти з 1927 по 1933 р. Працюючи з майже одержимою заповзятістю, він домігся того, що в кульмінаційному для українізації 1929 р. понад 80 % загально­освітніх шкіл і 30 % вищих учбових закладів вели навчання виключно українською мовою. 97 % українських дітей навчалися рідною мовою. Сподівалися, що російська та єврейська меншості, маючи можливість навчатися російською мовою, разом з тим проходитимуть курси української мови. До революції, коли українських шкіл прак­тично не існувало, українофіли могли лише мріяти про такі умови, що через 10 ро­ків їх створив Скрипник.

Успіх цих заходів був тим більш вражаючим, якщо враховувати труднощі, які стояли на їхньому шляху, особливо нестачу кваліфікованих викладачів. Програма українізації вимагала 100 тис. учителів, а їх було лише 45 тис. Ця нагальна потреба штовхнула Скрипника до того, щоб спробувати запросити кілька тисяч учителів із Галичини, але йому не вдалося дістати на це дозвіл Москви,— можливо, тому, що радянські власті лякала висока національна свідомість галичан. Не вистачало також багатьох підручників. Інша проблема, що особливо гостро відчувалася в університе­тах, полягала в тому, що росіяни (а вони становили більшість викладачів вузів) часто відмовлялися користуватися «селянською» мовою. Типовим у цьому плані був вислів професора Толстого з Одеси: «Я вважаю... всіх товаришів, котрі перейшли на чи­тання лекцій українською мовою, ренегатами». Однак навіть в університетах україн­ські студенти незабаром стали переважати. Швидка українізація освіти сприяла зростанню загальних настроїв національного оптимізму, що їх уловив письменник Борис Антоненко-Давидович: «У марші мільйонів на шляху до української школи» він вбачав «вогонь великого відродження».

Аналогічне відродження переживала україномовна преса, яку жорстоко приду­шував царський режим і для якої перші роки радянської влади не були найсприятли­вішими. У 1922 р. з усіх публікованих на Україні книжок лише 27 % виходили укра­їнською мовою, цією ж мовою виходило близько 10 газет і часописів. До 1927 р. ук­раїнською мовою друкувалася більш як половина книжок, а в 1933 р. з 426 газет рес­публіки 373 виходили рідною мовою.

Українська мова була впроваджена в офіцерських школах та великих частинах військового резерву на Україні — передусім внаслідок скарг Скрипника на те, що Червона армія є засобом русифікації. Існували навіть плани реорганізації армії за територіальним принципом. Як не дивно, ці проекти підтримали такі відомі команду­вачі Червоної армії, котрі не були українцями, як Михайло Фрунзе та Йона Якір.

Щоб українізація мала довготривалі наслідки, необхідно було покласти край ро­сійській культурній монополії в містах. Соціально-економічні зміни, що сталися у 1920-х роках, схиляли прибічників українізації до думки, що це можна здійснити. Масовий курс на індустріалізацію, розпочатий Радами у 1928 p., створив велику по­требу в міських робітниках. Водночас політика колективізації зганяла з землі ба­гатьох селян. Унаслідок цього маси українських селян уливалися в міста, докорінно змінюючи етнічний склад пролетаріату й міського населення в цілому. Так, якщо у 1923 р. в таких важливих промислових центрах, як Харків, Луганськ та Дніпропет­ровськ, українці складали відповідно 38, 7 і 16 % мешканців, то через 10 років їхня частка зросла до 50, 31 та 48 %. До середини 30-х років українці переважали майже в усіх великих містах. Програми українізації спонукали їх зберігати рідну мову і не переходити на російську, як це траплялося раніше. На Україні, як і скрізь у Східній Європі, культура й мова сільської більшості, здавалося, підпорядкує собі культуру й мову міської меншості.

Своїми успіхами політика українізації, яка, втім, не зайшла так далеко, як того хотіли Скрипник з однодумцями, насамперед завдячувала тому, що вона була пов'я­зана із загальним процесом модернізації. Не патріотизм і не традиціоналізм були головними причинами збереження українцями рідної мови. Це скоріше пояснюва­лося тим, що українська краще, ніж будь-яка інша мова, давала їм змогу здобути ос­віту, брати корисну інформацію з газет і часописів, спілкуватися зі службовцями й виконувати свої професійні обов'язки. Завдяки політиці українізації українська мова перестала бути романтичною й малозрозумілою ідеєю-фікс крихітної групки інтелі­генції чи ознакою відсталого селянства. Натомість вона перетворювалася на основ­ний засіб спілкування й самовираження суспільства, що модернізувалося.

Національний комунізм

Завдяки наявності різновидів комунізму, що розвинулися у таких країнах, як Ки­тай та Югославія, сьогодні вже утвердилася думка про те, що кожний народ може йти до комунізму власним шляхом. Як ми переконалися, саме українські, а також грузинські та тюркські більшовики допомагали встановленню радянської влади у 1917—1920 pp. й першими зробили кроки в цьому напрямі, започаткувавши явище національного комунізму. Прибічники цього напряму були відданими комуністами, які щиро вірили в те, що марксизм-ленінізм пропонує найправильніший шлях поря­тунку для людства. Разом із тим вони вважали, що для досягнення оптимальних ре­зультатів комунізм має пристосовуватися до специфічних національних умов. Це означало, що російський шлях не був єдиним і що підходи, обрані іншими народами, мають рівне право на існування. Інакше кажучи, слід було залучити до будівництва комунізму національно-визвольні сили, надавши йому певне «національне обличчя».

Оскільки на Східній Україні існував тривалий зв'язок між українським націо­нальним рухом і соціалізмом, ідеї національного комунізму легко оволоділи багатьма українцями у більшовицькому таборі. Ще у 1918 р. два комуністи — Василь Шахрай (перший комісар закордонних справ в українському радянському уряді) та його колега Сергій Мазлах (старий більшовик, єврей за походженням) — піддали пар­тію нещадній критиці за лицемірну політику в національному питанні й зокрема стосовно українців. Явно натякаючи на російський націоналізм, що пройняв усю партію, у своїх памфлетах «Революція на Україні» та «Про теперішнє становище на Україні» вони підкреслювали, що «доки лишатиметься нерозв'язаним національне питання, доки один народ правитиме, змушуючи інший народ коритися, ми не мати­мемо соціалізму».

Через рік національний комунізм знову виринув у КП(б)У у формі так званої федералістської опозиції на чолі з Юрієм Лапчинським. Це угруповання закликало до повної незалежності радянської української держави, яка б мала повну владу, включаючи військову й господарську, а також незалежний центр партії, ніяк не підлеглий Російській Комуністичній партії. Коли Москва відмовилася розглянути ці вимоги, Лапчинський з товаришами вийшли з партії, що викликало гучний скан­дал.

З набиранням обертів політики українізації на перший план на Україні знову ви­йшли тенденції національного комунізму, що, звичайно, пов'язувалися з іменами його основних ідеологів.

«Хвильовизм». Найбільш відкрито і пристрасно закликав відкинути «російський шлях» Микола Хвильовий. Цей видатний діяч (справжнє прізвище Фітільов) виріс на Східній Україні в родині дрібного російського дворянина. Переконаний інтернаціоналіст, він під час громадянської війни приєднується до більшовиків, прагнучи взяти участь у будівництві всезагального й справедливого комуністичного суспільства. Після війни Хвильовий стає одним із найпопулярніших радянських українських письменників, засновником авангардної літературної організації «Вапліте», а також дослідником питань українсько-російських взаємин, особливо у царині культури.

Сповнений ідеалістичних сподівань, комуніст Хвильовий гірко переконується у кричущій невідповідності між теорією й практикою більшовиків у національному пи­танні та у російському шовінізмі партбюрократів, які, за його висловом, ховали свою упередженість «у Марксовій бороді». Щоб урятувати революцію від згубного впливу російського націоналізму, Хвильовий вирішує викрити його. Він доводить, що «па­сивно-песимістична російська література сягнула своєї межі й зупинилася на роздоріжжі», та радить українцям відмежуватися від неї. Пристрасний заклик Хвильо­вого до українців іти власним шляхом був висловлений у знаменитому його гаслі «Геть від Москви!»

Хоча Хвильовий звертався насамперед до молодих авторів, які шукали для себе взірці літературної творчості, його позиція, без усякого сумніву, мала політичні мо­тивації. Однак слід наголосити, що його антиросійськість ґрунтувалася не стільки на українському націоналізмі, скільки на революційному інтернаціоналізмі. Хвильо­вий був переконаний у тому, що світова революція доти не переможе, доки один на­род, у даному випадку російський, намагатиметься монополізувати її.

«Шумськізм». Небезпека, що її являли погляди Хвильового для радянського ре­жиму, посилювалася тим, що вони знайшли підтримку не лише в українських літе­ратурних колах, а й у самій Комуністичній партії України, особливо серед колиш­ніх боротьбистів. їхнім лідером був комісар освіти Олександр Шумський, який від­кинув вимоги московських ортодоксів засудити Хвильового й виступив із власною критикою Москви. Колишні боротьбисти мали свої підстави вважати лицемірною політику партії в національному питанні. Щоб надати радянському урядові «україн­ського присмаку», Шумського та його товаришів, які перейшли до більшовиків, було призначено на високі урядові пости. Але одразу ж після перемоги більшовиків майже всіх їх понизили в посаді або виключили з партії. З початком українізації, щоб ство­рити враження, ніби Україною правлять українці, декого з тих, хто лишився в пар­тії, зокрема Шумського, за велінням Москви знову призначили на високі посади. Од­нак цього разу комісар освіти вирішив викрити махінації Москви.

Як і Хвильовий, Шумський, засуджуючи російський шовінізм, ставить за го­ловну мету виступити проти священного для більшовиків принципу централізму. В написаному на початку 1926 р. листі до Сталіна він вказує на поглиблення процесів українського національного відродження, переконуючи його в тому, що для блага партії цей динамічний і масовий рух слід контролювати українським комуністам, а не представникам неукраїнських народів. Інакше українці, національна свідомість яких невпинно зростає і які ніколи не ставилися з особливою симпатією до більшовиків, можуть повстати й скинути владу, на яку вони дивляться як на чужоземну. Щоб уникнути цього, Шумський пропонував призначити на керівні посади в українському радянському уряді та Комуністичній партії України таких українських комуністів, як Григорій Гринько і Влас Чубар, відкликавши таких призначенців, як німець Еммануїл Квірінг і зрусифікований єврей Лазар Каганович. Ця пропозиція, що зобра­жалася засобом поширення комунізму, була не чим іншим, як закликом обирати по­літичних керівників України не в Москві, а на Україні.

Шумський також засуджував українців, які під вигідною личиною вірного слу­жіння партії потурали централізмові Москви. У травні 1927 р. на засіданні керів­ництва українських комуністів він заявив, що «російський комуніст править в партії з підозрою і недружелюбністю. Він править при підтримці нікчемних малоросів, які в усі епохи за своєю суттю були лицемірними, по-рабському нечесними і зрадливими. Тепер він співає про свій фальшивий інтернаціоналізм, відкидає з байдужим вигля­дом все українське і завжди готовий наплювати на нього (часом по-українськи), як­що це дасть йому можливість зайняти кращу посаду».

Критика Шумського викликала скандал як у Радянському Союзі, так і за кордоном. Сталін зауважував: «Товариш Шумський не усвідомлює, що на Україні, де місцеві кадри комуністів слабкі, такий рух ... може подекуди набрати характеру бо­ротьби проти «Москви» взагалі, проти росіян взагалі, проти російської культури та її найбільшого досягнення — ленінізму». Якщо партійні ортодокси в Харкові та Москві суворо засудили ідеї Шумського, то вони знайшли підтримку в Комуністичній партії Західної України, в Галичині. Лідер західноукраїнських комуністів Карло Макси­мович повторив закиди Шумського на форумі Комуністичного Інтернаціоналу й ско­ристався нагодою, щоб виступити проти ставлення Москви до українців. Зацікав­леність у «справі Шумського» виявили навіть деякі західноєвропейські соціалісти. Німецький соціал-демократ Еміль Штраус заявив, що «європейський соціалізм має всі підстави підтримати боротьбу українського народу за свободу. Починаючи від Маркса боротьба проти соціального й національного гноблення належала до кращих традицій соціалізму».

«Волобуєвщина». На початку 1928 р. серед українських комуністів з'явився но­вий ухил. Його виразником став молодий український економіст російського по­ходження Михайло Волобуєв. Аналогічно Хвильовому в літературі та Шумському в політиці Волобуєв хотів викрити невідповідність між теорією й практикою більшови­ків у царині економіки. У двох статтях, опублікованих в офіційному теоретичному часописі «Більшовик України», Волобуєв доводив, що за радянської влади Україна, як і за царя, лишається економічною колонією Росії. Для підтвердження цього він провів ретельний аналіз, що свідчив про те, як, нехтуючи потребами української пе­риферії, уряд і далі розбудовував важку промисловість у російському центрі. Крім того, Волобуєв стверджував, що економіка СРСР становить не єдине й однорідне ці­ле, а комплекс економічних компонентів, одним із яких є Україна. І кожен із цих компонентів може не тільки самостійно функціонувати, а й безсумнівно бути части­ною світового господарства, спираючись на власний потенціал, без посередництва російської економіки.

Тим часом комуністична партія вже була готова піти на такі поступки, як украї­нізація. Вона навіть визнала деякі свої недоліки, як, зокрема, панування в її лавах ро­сійського шовінізму. Але вона не могла допустити поширення поглядів Хвильового, Шумського та Волобуєва, оскільки це певним чином підірвало б її владу над Украї­ною. Навіть рішучий прибічник українізації Скрипник вважав, що ці «націоналістичні ухили» криють у собі смертельну загрозу для партії. Тому незабаром після появи кожного з цих ухилів їхні виразники зазнали гострих нападок і були змушені засу­дити свої погляди й визнати цілий ряд помилок. Спочатку всі троє захищалися, але врешті-решт підкорилися. Під кінець 1928 р. Хвильовий повернувся до суто літературної творчості, Шумського відправили кудись у Росію на другорядну партійну роботу, а Волобуєв канув у забуття. Однак під час сталінських репресій 1930-х років ці «гріхи» ще пригадають націонал-комуністам і змусять їх поплатитися за них влас­ним життям.

Щоб побачити описані тенденції націонал-комунізму в правильній перспективі, слід розглядати їх у зв'язку з подіями в самій партії. Після смерті Леніна в 1924 р. в більшовицькій верхівці у Москві розгорілася гостра боротьба за владу. Внаслідок цього послабився контроль з боку партії, що дало змогу розвиватися різноманітним фракціям та ідеологічним течіям. Але цей період відносного лібералізму та плю­ралізму, відкритого змагання протилежних ідей зрештою раптово закінчився.

Розвиток культури

1920-ті роки були часом небаченого розвитку, відкриттів і сподівань в українській культурі. Дехто навіть називає їх періодом культурної революції або відродженням. Цей багатогранний спалах творчої енергії став можливим завдяки тому, що зайнята насамперед збереженням політичної гегемонії комуністична партія ще не підпорядкувала собі культурну діяльність. Поширення ж україномовної освіти створило ук­раїнській культурі таке широке підґрунтя, якого вона давно не мала на Східній Ук­раїні. Вперше українська культура могла розраховувати на підтримку з боку держави, оскільки такий важливий заклад, як міністерство культури, контролювали прист­расні українські патріоти — Гринько, Шумський та Скрипник.

Однак головним поштовхом до відродження були наслідки революції. Хоч для розвитку культури відчутною втратою стала еміграція великої частини старої інтелі­генції, проте поява великої плеяди нових талантів з лихвою компенсувала її. Деякі з цих молодих митців були аполітичними й вірили в ідею «мистецтва задля мистецтва». Інші належали до палких революціонерів, пов'язаних із боротьбистами та україн­ськими комуністами. Коли не збулися їхні сподівання незалежної державності, то багато хто з них став убачати в розвитку культури альтернативний засіб вираження національної самобутності свого народу.

Революція також сповнила культурну діяльність відчуттям новизни, свідомістю звільнення від старого світу та його обмежень. Поставали складні невідступні пи­тання про те, в якому напрямі слід розвиватися українській культурі, на які взірці їй належить орієнтуватися і якою бути взагалі. Натхнені відчуттям власної місії та зрос­таючою аудиторією, письменники, художники й учені з захопленням поринули у створення нового культурного всесвіту.

Література. Ніде так не виявилися ці свіжі настрої, як у літературі. Марксистські письменники пропагували думку, згідно з якою для здійснення своїх завдань рево­люція, крім суспільно-політичної царини, повинна сягнути й у царину культури. Тоб­то «буржуазне» мистецтво минулого належало замінити новим пролетарським мистецтвом. Щоправда, вони одразу додавали, що «досягти міжнародної єдності про­летарське мистецтво може лише йдучи національними стежками».

Спроба створити пролетарську культуру в Росії привела до виникнення літератур­ної організації «Пролеткульт», що спиралася на дві корінні засади: по-перше, про­летарську культуру можна створити, відкинувши традиції й зразки минулого; по-дру­ге, у творенні цієї культури повинні брати участь маси. Ототожнений із культурою російського міста, «Пролеткульт» не мав великого впливу серед українців. Однак його ідеї зробили свою справу в процесі виникнення на Україні так званих масових літературних організацій.

У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася перша з масо­вих літературних організацій — «Плуг». Заявивши, що для мас (а на Україні це на­самперед означало — для селян) треба створювати таку літературу, якої вони хо­чуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незаба­ром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Один із діячів організації так ви­словив її ставлення до мистецтва: «Завдання нашого часу в царині мистецтва полягає в тому, щоб знизити мистецтво, зняти його з п'єдесталу на землю, зробити його по­трібним і зрозумілим для всіх». Через рік Василь Еллан-Блакитний організував лі­тературну групу «Гарт», що також прагнула працювати для створення пролетарської культури на Україні. Проте члени «Гарту» сторонилися ідеї «масовості», побоюючи­ся, що вона призведе до зниження мистецьких критеріїв.

Поряд із цими марксистськими організаціями виникали також невеликі групи ідеологічно нейтральних, або «непролетарських» письменників та художників. Серед символістів найвизначнішим був Павло Тичина. Футуристів очолював Михайль Семенко. Максим Рильський та Микола Зеров були провідними серед неокласиків. Уза­галі ці письменники погоджувалися з символістом Юрієм Меженком у тому, що «творча особистість може творити лише піднявшись над масою, хоч і зберігаючи, по­при всю свою незалежність від неї, почуття національної тотожності з нею». Оскіль­ки марксистські та немарксистські групи й організації друкували свої журнали, в яких висловлювали власні погляди и критикували опонентів, то скрізь точилися гострі літературні дискусії.

Коли у 1925 р. помер Блакитний, розпався й «Гарт». Але того ж року багато його колишніх членів (серед них драматург Микола Куліш, поети Тичина й Бажан, прозаїки Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утворили елітарну літе­ратурну організацію «Вапліте» («Вільна академія пролетарської літератури») на чолі з Миколою Хвильовим. Стурбовані тим, що просвітянський характер «Плуга» лише поглиблює український провінціалізм, Хвильовий та його товариші поставили перед українським письменством вимогу досягти літературної та художньої довершеності. Вони закликали до орієнтації на Європу й на традиційні джерела світової культури, до незалежності української культури від Москви. Енергійні виступи Хвильового, в яких виголошувалися ці погляди, спонукали до широкої літературної дискусії, яка точилася з 1925 по 1927 р.

Противниками «Вапліте» були не лише Пилипенко та інші прихильники «Плуга». З критикою «буржуазно-націоналістичної ідеології» виступило комуністичне керів­ництво України. Навіть Сталін указав на небезпеку поглядів Хвильового. Для бо­ротьби з поширенням націоналістичних ідей в літературі у 1927 р. було створено про-радянську організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і посилено контроль комуністичної партії за літературною діяльністю.

У розпал цих подій з'являються літературні твори високого ґатунку. В цей час розцвітають два видатних поети доби — Павло Тичина й Максим Рильський. Одразу ж після виходу в 1918 р. першої збірки «Сонячні кларнети» Тичина здобув широке визнання. Продемонстровані ним у таких наступних збірках, як «Замість сонетів і октав» (1920 р.) та «Вітер з України» (1924 p.), мистецьке володіння словом, здат­ність відтворити ритмомелодику народної пісні, ліричні описи природи не лишали сумніву в тому, що твори Тичини є справжньою віхою в розвитку української поезії. Максим Рильський, син видатного українофіла XIX ст., був у порівнянні з Тичиною вражаючим контрастом. Його поезії, що публікувалися у збірках «Під осінніми зо­рями» (1918 p.), «Синя далечінь» (1922 p.), «Тринадцята весна» (1926 p.), були стриманими, філософськими й глибоко вкоріненими у класичні традиції Заходу. Се­ред багатьох інших поетів того часу на особливу увагу заслуговують Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара. Євген Плужник, Володимир Сосюра, Микола Бажан і Тодось Осьмачка.

Головними темами прозових творів були наслідки революції та громадянської війни в житті людини й суспільства. У «Синіх етюдах» (1923 p.), що пройняті тон­ким почуттям слова, симбіозом романтичності й грубого реалізму, Микола Хвильо­вий оспівує революцію, в той час як в «Осені» (1924 р.) і «Я» (1924 р.) він відобра­жає ЇЇ суперечності й своє зростаюче почуття розчарування нею. В таких творах, як «В житах» (1926 p.), Григорій Косинка, що подібно до багатьох своїх колег був ви­хідцем із убогої селянської родини, майстерно змальовує рішучість селян у бороть­бі з чужоземцями. У романі «Місто» скептично-містичний Валер'ян Підмогильний описує, як українському селянинові вдається безбідно жити в чужому для нього місті завдяки тому, що він відмовляється від кращих селянських цінностей. У своєму творі «Із записок холуя» (1927 р.) майстер сатири Іван Сенченко висміює безхребетних лакиз, що їх породжував радянський лад. У романі Юрія Яновського «Чотири шаблі» з його яскравими описами селян-партизан проступає дух запорозьких козаків. Але неперевершеним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні гуморески якого чи­тали мільйони.

Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Куліш. Три його найславетніші п'єси — «Народний Малахій» (1928 р.), «Мина Мазайло» (1929 p.) і «Патетична соната» (1930 р.) —викликали сенсацію своєю модерністською фор­мою й трагікомічним трактуванням нової радянської дійсності, російського шовінізму, «малоросійської» ментальності, анахронічного українського націоналізму, духов­ної незрілості комуністів-доктринерів. Перші дві п'єси поставив у своєму славет­ному театрі «Березіль» Лесь Курбас. Проте обурені партійні чиновники заборонили ставити «Патетичну сонату» на Україні, хоч її із захопленням зустріли глядачі Ленін­града й Москви. У новій тоді галузі — кінематографі — світової слави зажив Олек­сандр Довженко. Його фільми «Звенигора» (1927 p.), «Арсенал» (1929 p.), «Земля» (1930 р.) розповідають про вплив, що його справили на Україну революція та радян­ська влада,

Освіта й наука. Експеримент і новаторство поширилися також і в освіті. Поста­вивши метою збудувати новий соціально-економічний устрій, радянський уряд спри­яв створенню нових типів шкіл і підходів у викладанні, що прискорили б розрив із «буржуазним минулим». Радянські педагоги обстоювали необхідність пов'язувати освіту з прищепленням людині комуністичних цінностей та ідеології. Тому згодом у школах було запроваджено програми, в яких особливе значення надавалося по­єднанню праці й навчання, колективному навчанню й технічній освіті. Водночас до другорядних було віднесено класичні та гуманітарні дисципліни й цілком заборо­нено вивчення основ релігії. Здобували популярність теорії знаменитого педагога Антона Макаренка, що вважав оточення вагомішим у розвитку дитини, ніж спад­ковість.

Хоча цінність деяких із цих експериментів може бути поставлена під сумнів, але те, що урядові вдалося зробити освіту доступнішою, ніж будь-коли, було очевидним. Навчання у загальній семирічній школі, а також у професійно-технічних і середніх учбових закладах було безплатним, причому до нього широко заохочували дітей се­лян і робітників. Завдяки цьому вже між 1923 і 1925 pp. чисельність школярів на Ук­раїні підстрибнула з 1,4 млн. до 2,1 млн. Відповідно рівень письменності у 1920-ті ро­ки виріс із 24 до 57 %. Проте ще лишалися неписьменними мільйони дорослих і понад 40 % дітей шкільного віку.

Великих змін зазнала також вища освіта. Університети було реорганізовано в численні інститути народної освіти (ІНО) медичного, фізичного, технічного, агро­номічного, педагогічного профілю, які готували спеціалістів для керівництва робітничою силою. Хоч за навчання в більшості цих інститутів треба було платити, дітей бід­них робітників і селян, що становили більшість студентів інститутів, від оплати звіль­няли. З 30—40 тис. студентів, котрі навчалися в інститутах України наприкінці 1920-х років, близько 53 % складали українці, 20 % — росіяни і 22 % — євреї. Українці переважно зосереджувалися в галузі агрономії та педагогіки, росіяни — в управлінні й точних науках, а євреї — в медицині й торгівлі.

1920-ті роки стали періодом відродження науки й особливо українознавства, який за масштабами можна порівняти з літературним ренесансом. Як ми вже бачили, українські національні уряди, не зволікаючи, засновували наукові установи, часткове з огляду на важливу роль, яку протягом XIX ст. відігравали у піднесенні української національної свідомості гуманітарні науки. Прагнучи продемонструвати свою про­гресивність, більшовики також сприяли розвиткові науки. У 1919 р. вони не лише ко­оптували створену в Києві урядом Скоропадського Академію наук, а й навіть оголо­сили її своїм дітищем. Протягом кількох наступних років Академія з її філіями (за винятком університетів) збагатилася новими дослідницькими осередками. Вчені ді­стали відносну свободу для проведення досліджень, публікації своїх поглядів і під­тримання контактів із зарубіжними колегами, якщо їхні ідеї не являли відкритої за­грози радянському ладові.

Незважаючи на те, що більшість видатних учених України не належали до біль­шовиків, а деякі навіть відкрито підтримували український націоналізм, радянський уряд не мав іншого вибору, як сформувати з них серцевину Академії. З переходом у середині 1920-х років до політики українізації українські комуністи, що керували міністерством освіти, зробили спробу переконати багатьох провідних учених, які під час громадянської війни виїхали за кордон, повернутися на батьківщину. Завдяки цьому в 1924 р. повернувся до Києва патріарх української науки (і політичний опо­нент комуністів) Михайло Грушевський, який став новим членом Академії та роз­почав систематичне дослідження української історії. Так само зробили й багато ін­ших учених, які прожирали за кордоном чи в Західній Україні. Тому водночас із швидким зростанням престижу Академії вона лишалася твердинею «буржуазно-націоналістичних» тенденцій.

Першим президентом Академії став славетний вчений Володимир Вернадський. Однак своїм розвитком Академія значною мірою завдячувала й невтомним зусил­лям її віце-президента Сергія Єфремова і вченого секретаря Агатангела Кримсько­го. До 1924 р. в Академії налічувалося 37 нових членів і близько 400 членів-кореспондентів. Кількість її публікацій зросла з 32 у 1923 р. до 136 у 1929 р. Із трьох її секцій — історико-філологічної, фізико-математичної та суспільно-економічної — найдинамічнішою та найважливішою була перша секція, в якій провідна роль нале­жала Грушевському. Вона складалася з десятків кафедр, комісій та комітетів, що займалися систематичним вивченням багатьох аспектів української історії, літера­тури та мови. Ця секція видавала часопис «Україна», що був справжнім рупором українознавчих студій; крім того, її члени друкували серії інших періодичних видань і сотні монографій. До видатних членів цієї секції, крім Грушевського, належали історики Дмитро Багалій, Михайло Слабченко, Олександр Оглоблин і Йосип Гермайзе, літературознавці Сергій Єфремов та Володимир Перетц, етнограф Андрій Лобода, мистецтвознавець Олексій Новицький і сходознавець Агатангел Кримський.

У суспільно-економічній секції цінну працю з історії українського права написав Микола Василенко; першим дослідником економічної географії України став Костян­тин Воблий. Хоча спочатку фізико-математична секція не грала такої важливої ролі, яку стала виконувати згодом, у ній також працювала низка видатних учених із сві­товими іменами. Серед них — математик Дмитро Граве, фізик Микола Крилов, хі­міки Лев Писаржевський та Володимир Кістяківський. Академія була хоч і великим, проте не єдиним осередком науки на Україні. Два її члени — історики Багалій та Слабченко — заснували дослідницькі центри у Харкові та Одесі. Такі ж центри було відкрито й у менших містах, зокрема Полтаві, Чернігові та Дніпропетровську.

На противагу впливові на суспільні й гуманітарні науки багатьох немарксистських учених у 1929 р. радянський уряд заснував у Харкові Інститут марксизму. Йо­го мета полягала у підготовці фахівців із філософії, політекономії та історії, що мог­ли б викладати свій предмет із марксистської точки зору та виступати ідеологічними оборонцями режиму. Провідною постаттю в Інституті став галичанин Матвій Яворський, який намагався по-марксистському витлумачити історію України й створив школу українських істориків-марксистів.

Церковне життя. Православна церква слугувала опорою царського режиму на Україні. Після то­го як київський митрополит у 1686 р. був поставлений під зверхність московського патріарха, вона перейняла московські церковні канони, стала посилювати русифікацію, проповідувати вірність царю та імперії. І хоч під кінець XIX ст. серед нижчого духовенства й особливо семінаристів почала поширюватися національна та соці­альна свідомість, ставлення української інтелігенції до церкви залишалося в цілому неоднозначним, оскільки її вважали твердинею суспільного консерватизму та анти­українських настроїв.

Революція й прагнення національного самовияву, які її супроводжували, неод­мінно мали відбитися й на українській церкві. На єпархіальних зібраннях, а також зборах солдатів і селян у 1917—1918 pp. висувалися пропозиції розірвати зв'язки з Москвою й утвердити церкву на Україні як незалежну (автокефальну) установу. Ця ідея знайшла прибічників серед нижчого духовенства й особливо міської інтелігенції. Тому в 1918 р. з цією метою було створено Всеукраїнську Церковну Раду. Проте Центральна Рада з її лівими нахилами не виявила до цієї справи великого інтересу. Ідею про розрив церковних зв'язків з Москвою одностайно підтримав не хто інший, як консервативний уряд гетьмана Скоропадського й особливо його міністри у справах релігії Василь Зінківський та Олександр Лотоцький. Після падіння Ско­ропадського на бік церковної самостійності стала також Директорія. Але оскіль­ки обидва уряди трималися недовго, їхня підтримка не дала конкретних резуль­татів.

Як не парадоксально, але кампанія за самостійну українську православну церкву досягла апогею за радянської влади. Вважаючи найнебезпечнішим релігійним су­противником Російську православну церкву на чолі з новообраним патріархом Тихоном, радянські власті не перешкоджали виникненню релігійних груп, що підри­вали вплив існуючої церкви. Тим і пояснюється їхня тодішня терпимість до ук­раїнізації церкви.

Ця тенденція наштовхнулася, проте, на значний опір. Його насамперед чинили патріарх Тихон і майже всі православні ієрархи на Україні. Погрожуючи відлучен­ням від церкви, вони неодноразово блокували спроби Всеукраїнської Церковної Ра­ди поширити свій вплив. Таке відверто вороже ставлення утримувало багатьох свя­щеників і мирян від переходу на бік автокефалістів.

Попри ці перешкоди 21 жовтня 1921 р. під час собору, на який зібралося 500 де­легатів (у тому числі 64 священики), Рада зробила рішучий крок. Нехтуючи кано­нами та ігноруючи погрози ієрархів, Рада обрала одного із своїх членів, священика Василя Липківського, митрополитом, який тут же висвятив архієпископа й чотирьох єпископів. Вони в свою чергу рукопоклали кількасот священиків та дяків. Далі Ра­да підтвердила свою попередню ухвалу створити Українську автокефальну право­славну церкву (УАПЦ).

Нова церква швидко зростала. У 1924 р. вона вже мала 30 єпископів, близько 1500 священиків, понад 1100 парафій (із загальної їхньої кількості 9 тис.) та міль­йони віруючих. До неї приєдналося багато українських парафій у Сполучених Шта­тах, Канаді та Європі. На відміну від традиційного православ'я, що пишалося своєю консервативністю, українська церква впровадила численні нововведення, як, зокрема, користування у церковних відправах українською мовою замість церковнослов'ян­ської. Вона осучаснила зовнішній вигляд своїх священиків, заборонивши традиційні ризи, довге волосся та бороди. Радикальним відступом від давньої практики стало те, що в УАПЦ священикам дозволялося одружуватися. Згідно з духом часу українська церква зайняла демократичні позиції в питанні про самоврядування. Вона відкинула авторитаризм патріаршої системи, надавши найвищу владу в церкві виборній раді єпископів, священиків і мирян. Вона також поширила принцип виборності на призначення єпископів і парафіяльних священиків. У підґрунті цих реформ лежало праг­нення нової церкви наблизитися до віруючих, залучивши їх до своєї діяльності, що значною мірою пояснює перші успіхи УАПЦ.

Ці здобутки не могли, однак, врятувати нову церкву від деяких недоліків. Ради­кальне порушення канонічної практики, неодноразові заяви патріарха Тихона про ЇЇ незаконність, невизнання її іншими патріархами поза межами СРСР створили УАПЦ репутацію, що відштовхувала від неї багатьох її послідовників. Крім того, запроваджені УАПЦ виборні демократичні засади призводили до численних сути­чок між духовенством і мирянами. Щойно заснована церква майже не мала еконо­мічної бази. Ще серйозніше стояла проблема нестачі священнослужителів. Поспіш­не й часто випадкове висвячення єпископів і священиків вело до того, що відповідаль­ні посади інколи займали недостатньо підготовлені особи, які зрештою виявлялися йде й податливими на тиск з боку уряду. По мірі того як ці недоліки стали випли­вати на поверхню, зростання УАПЦ уповільнювалося. Проте, залишаючись серйоз­ною перешкодою впливам Російської православної церкви (яку підтримували духо­венство й особливо ченці, російська меншість та консервативні елементи українсько­го населення), вона зберігала за собою прихильність величезної більшості право­славних на Україні.

Набагато серйознішу загрозу для УАПЦ являла політика уряду. Занепокоєні несподіваними успіхами української церкви, радянські власті застосували до неї принцип «поділяй і володарюй». Вони сприяли виникненню на Україні дисидентських церковних груп, що підривали не лише Російську православну церкву, а й її українську суперницю. На початку 1920-х років власті підтримали «прогресивну» групу під назвою «Активістська Христова церква» — фракцію, що відкололася від патріаршої церкви. Коли цій групі не вдалося здобути популярність на Україні, власті стали опі­кати новостворену Соборно-єпископальну церкву, що з'явилася у 1925 р. під керів­ництвом Теофіла Бульдовського. Виступаючи за церковну незалежність України, якої, на її думку, слід було добиватися канонічними шляхами, ця церква, проте, від­крито займала проурядову позицію.

Незважаючи на всі тактичні заходи, уряд не зміг знищити чи підкорити УАПЦ. Навпаки, попри всі свої недоліки вона дедалі зростала. Відтак у 1926 р. радянська влада розпочала фронтальний наступ, наклавши високі податки на українські пара­фії та обмеживши діяльність духовенства. Незабаром після цього власті звинуватили митрополита Липківського і ряд його прибічників в українському націоналізмі, за­арештували їх і розпустили Всеукраїнську Церковну Раду. Хоч УАПЦ дали проісну­вати ще кілька років, було очевидним, що її, як і взагалі релігію в СРСР, чекало по­хмуре майбутнє.

Відносна слабкість і стриманість, властиві прихильникам комунізму в 20-х роках, сприяли загальному посиленню національної свідомості, що активізувалася серед українців під час революції та громадянської війни. Прагнення комуністичної партії заволодіти монополією в політиці обмежували українські національні тенденції у цій царині. Проте не слід недооцінювати те, що українці таки отримали хоч позірну дер­жавність, яка живила в них свідомість цілком сформованої нації з усіма правами, що передбачалися державним статусом.

Основною галуззю, де знайшов пристанище переслідуваний націоналізм, була культура. Чимало обдарованих літераторів, художників, учених перетворили українську культуру із сфери діяльності дореволюційної" інтелігенції на справу, що заінтересувала значні верстви населення. Процес українізації не лише поширював серед народу здобутки культури, а й ототожнював українську культуру з освітою, модернізацією суспільства та економіки й навіть із державою як такою. Внаслідок цього, здавалося, от-от постане плідний симбіоз націоналізму з комунізмом, який зможе задовольнити національні та соціально-економічні потреби українців. Але по­дальші події свідчили про те, що цьому симбіозові не судилося збутися.

Кінець українізації

З централізацією прийшла й русифікація. Спочатку, в 1933 p., вона проводилася у формі напливу до України тисяч російських функціонерів для підсилення колекти­візації. Під кінець десятиліття після чистки націонал-комуністів більшість членів найвищого керівництва партії та держави на Україні, включаючи Микиту Хрущові, були росіянами. Деякі вчені охарактеризували ці зміни в політичній верхівці України як «повернення росіян».

За кадровими змінами стояв рішучий поворот у національній політиці Москви, що стався в 1933 p., коли основною загрозою для єдності Радянського Союзу Сталін оголосив місцевий націоналізм (а не російський шовінізм). Це означало кінець українізації й початок систематичних утисків української культури. Скоротилася кіль­кість українських шкіл, помітно зменшилася частка українських учителів і дослід­ників, із бібліотек було вилучено видатні твори української науки та літератури, за­боронено сотні українських п'єс і закрито десятки українських театрів, а музейним працівникам наказали припинити «ідеалізацію історії козаччини». Власті при кож­ній нагоді знущалися з «націоналістичної теорії про самобутність України».

Водночас звеличувалися всі аспекти російської культури й підкреслювалася про­відна роль Росії в СРСР. Причому все це робилося під виглядом розвитку інтерна­ціоналізму, пролетарської солідарності та «дружби народів». У 1936 р. Сталін про­голошував: «Докорінно змінилось обличчя народів СРСР, у них зникло почуття вза­ємної недовіри, натомість розвинулося почуття взаємної дружби і налагодилося, таким чином, справжнє братерське співробітництво народів у системі єдиної союзної держави».

Не викликав подиву й висновок, що до нього прийшли радянські ідеологи, за яким російська мова й культура найкраще відповідають завданням розвитку інтернаціо­нальної дружби, співпраці та прогресу. Ось типова заява одного з них: «Російську мо­ву вивчають трудящі всього світу. Маркс свого часу віддав належне могутній росій­ській мові, вивчаючи її та використовуючи в своїх працях російські першоджерела... В нашій ситуації російська мова є мовою міжнаціонального спілкування народів СРСР. Знання російської мови дозволяє народам СРСР оволодівати найвищими культурними цінностями».

Р. Салівант зауважує, що росіяни не тільки вихваляли свою мову, а й ідеалізу­вали самих себе за свої революційні успіхи, а також «огортали себе містичним покровом марксистської зверхності над іншими народами Радянського Союзу і всього світу». Прикладом цієї нової пропагандистської лінії є таке твердження: «Ро­сійський народ — це великий народ. Він допомагає всьому людству рухатися до пе­ремоги демократії і соціалізму. Під керівництвом свого робітничого класу найпередовіший російський народ першим в історії звільнився від капіталістичного гніту й експлуатації. Російський робітничий клас допоміг звільнитися від національного, політичного і економічного гніту всій численній сім'ї народів, що населяють колиш­ню царську Росію».

Висунувши такі претензії, радянські ідеологи могли доводити, що нова політика Сталіна являла собою не повернення до традиційного російського шовінізму, а була надійним шляхом до прогресу, соціалізму та інтернаціоналізму. За логікою речей, із їхніх тверджень також могло випливати, що культура українців та інших неросій­ських народів сприяла відсталості та провінціалізму.

В результаті наприкінці 1930-х років в українських школах стало обов'язковим вивчення російської мови; було змінено українську абетку, граматику і словник у на­прямі наближення їх до російської, і взагалі вживання російської мови на Україні значно розширилося. Вже у 1935 р. Постишев зізнався, що «члени Комуністичної партії України почали деукраїнізуватися і навіть перестали розмовляти українською мовою». Аналогічні зміни розгорталися і в пресі: якщо у 1931 р. українською мовою виходило 90 % газет та 85 % часописів, то до 1940 р. їхній відсоток упав відповідно до 70 й 45. У літературі стало політичним принципом наголошувати, що всі видатні українські поети та письменники минулого розвивалися під благотвор­ним впливом Росії. На разючу відміну від кінця 1920-х років, коли власті підтриму­вали українізацію в містах, у 30-х роках вони енергійно намагалися поширити вплив російської культури на селі.

На додаток до матеріальних змін Сталін справив на політичне і культурне життя України вплив, який важко осягнути. Найтяжчі втрати від сталінських кампаній те­рору зазнали інтелігенція й селянство — дві верстви, що становили соціальну базу українського націоналізму. В результаті рух за самоутвердження українців, що, зда­валося, набирав сили у 20-х роках, утратив незліченну кількість прибічників. Цей удар особливо відчувався у середовищі двох поколінь української інтелігенції — тих, хто активно діяв до революції, й тих, хто вийшов на передній план у 20-ті роки. Саме ці покоління мали відіграти визначальну роль у процесі будівництва нації, й саме вони були винищені Сталіним. Знекровлюючі наслідки страшних демографічних утрат 30-х років допомагають зрозуміти ту відносну кволість політичної волі та культурний занепад, що їх виявлятимуть у наступні роки радянські українці. На­решті, Сталін повернув назад розвиток дуже важливої та багатообіцяючої тенденції на Україні. У 20-х роках модернізація великою мірою перепліталася з українізацією. Але коли в 1930-х роках Сталін знищив українську еліту й поновив політику русифі­кації, модернізація знову набрала російського вигляду. Водночас українською куль­турою маніпулювали так, щоб вона знову зосередилася на традиційному для себе ототожненні з консервативним і відсталим селом.

Петровський

ДЕРУСИФІКАЦІЯ В УСРР та її ОСОБЛИВОСТІ

У ставленні більшовиків до національних проблем під час Громадянської війни відбулася своєрідна еволюція. У лютому 1919 р. голова Раднаркому Укра­їни X. Раковський, виступаючи на сесії Київської міської ради, стверджував: «Декретування української мови як мови державної є реакційним, нікому не потрібним заходом». Але через чотири роки він різко критикував другого се­кретаря ЦК КП(б)У Д. 3. Лебедя за ігнорування української мови та культури. Прагнення більшовиків завоювати довіру українських мас і національної інте­лігенції знайшло своє відображення в резолюції VIII Всеросійської партійної конференції «Про радянську владу на Україні», де йшлося про обов'язок членів РКП(б) дійсно гарантувати право трудящих учитися й розмовляти в радянських установах рідною мовою. Не дивно, що тепер X. Раковський змушений був чес­но визнати: «Якщо село не з нами, то провина не за селом, а за нами». У березні 1920 p., будучи фактично намісником В. Леніна в Україні, він ініціював такі за­вдання, як створення національного пролетаріату, українізація шкільної освіти, організація Центральної школи червоних старшин, де навчання проводилося українською мовою, формування українізованих військових частин.

В умовах існування майже цілком українського села (серед національних меншин селянськими за своєю природою лишалися також молдавани, німці, болгари, греки, білоруси, на відміну від росіян та євреїв) і зрусифікованих міст (у семи губернських центрах України, крім Поділля та Волині, проживало лише 14 % українців, зате 35 % євреїв і 44 % росіян) навернути до комунізму селянство означало: донести до нього комуністичні ідеї українською мовою. Характерно, що навіть українські есери з березня 1919 р. вимагали не українізації міст, а створен­ня культурно-національних установ на селі і відповідної шкільної політики.

Популярний у 1917—1920 pp. серед національно-демократичних сил тер­мін «українізація» після «завоювання України більшовиками» (вираз, застосо­ваний В. Леніним навесні 1919 р.) мав такий сенс: формування національного за складом адміністративного апарату, котрий би безумовно підкорявся мос­ковському центру, і вимушене ослаблення контролю за етнічно-культурними процесами. Рішення ЦК РКП(б) 1919 р. «Про радянську владу на Україні», яке вимагало лише толерантного ставлення до «націоналістичних тенденцій», що спостерігалися «серед відсталої частини українських мас», виявилося не­достатнім. Адже для відновлення єдності країни у формі Радянського Союзу знадобилося надання певної компенсації республікам у вигляді радянизованої ідеї культурно-етнічної автономії. Крім того, за часів диктатури більшовицької партії сам хід етнічно-культурного відродження відкривав можливість посту­пової більшовизації сфери освіти (вчителі республіки перейшли на платформу радянської влади в 1923—1924 pp.), науки і культури, виховання «нової лю­дини», виявлення національно «занадто заангажованих» громадян з метою їх подальшої ізоляції від суспільства.

Проте в ситуації, що склалася в 20-х pp., ішлося фактично не про украї­нізацію, а насамперед про дерусифікацію, Адже навесні 1919 р. в УСРР на все українське населення припадало 10,8 % середніх шкіл, зате було 84,7 % росій­ських. Серед 5 тис. професорів українці складали жалюгідну меншість — піввідсотка. У складі КП(б)У, не без підстав охрещеної М. Бухаріним і Г. Зінов'євим російсько-єврейською, в 1923 р. лише 11 % комуністів володіли українською мовою. До керівної верхівки ДПУ України в січні 1923 р. входило 18 осіб, але тільки двоє з них були українцями, до того ж обрусілими. І не випадково у квітні цього року заступник Голови уряду УСРР М. Фрунзе занепокоєно гово­рив: може статися так, що робітники і селяни республіки не будуть розуміти одне одного через різницю в мові та культурі.

Ще до схвалення XII з'їздом РКП(б) і IV нарадою з національних питань ідеї Й. Сталіна про «коренізацію», тобто «націоналізацію державних і партій­них установ в республіках та областях», керівництво УСРР у вересні 1920 р. увалило закон про обов'язкове вивчення в школах української мови, історії та географії України. Через два роки пленум ЦК КП(б)У зробив спробу конкре­тизувати завдання, зазначивши, що необхідно «радянизувати» народну школу, боротися зі штучною українізацією та русифікацією, але ця вказівка дещо за­плутала виконавців.

«Коренізація» насправді мала виключно політико-агітаційну мету, і ніяк не торкалася культурно-просвітницького аспекту, який допускався лише як необхідне зло. Раціональні інтереси зміцнення економічних зв'язків між рес­публіками, панування інтернаціональної парадигми¹, комплексу «старшого брата», вдалий вибір російської мови як міжнаціонального засобу спілкування, нарешті, питання особистої кар'єри прирікали «коренізацію» в етнокультурно­му плані на певну декоративність. Парадигма — тут: приклад концепції або теоретичного підходу.

Коли ж прихильники інтенсивного розвитку української культури й національного самовідчуття посилили свою діяльність, їх стали сприймати як адептів націоналістичних тенденцій. У циркулярному листі ОДПУ УСРР від 4 вересня 1926 р. на підставі агентурних донесень ствер­джувалося, що українська інтелігенція успішно виховує сільське населення, особливо молодь, у дусі ненависті до Москви та до досягнень радянського ладу, агітує за справжній державний суверенітет. Наслідки такого висновку уявити неважко.

До грудня 1922 р. навчання в школах Волинської, Подільської, Полтав­ської губерній, у селах Київщини без будь-яких вказівок зверху велося україн­ською мовою, в інших регіонах — російською або двома мовами паралельно. Слід зазначити й таке: до початку 1919 р. гетьманська адміністрація дерусифікувала 5400 початкових шкіл (понад чверть загальної кількості), частково українізувала 262 вищі початкові (74%), а також 55 гімназій. Зазвичай умови навчання в школах були дуже важкі. Хоча 30 липня 1924 р. згідно з наказом Наркомату освіти у класах початкової школи мало бути не більше 40 учнів, але насправді в багатьох школах кількість їх сягала 55—60. Адже гостро не виста­чало приміщень, учителів; навчальний рік тривав не 224 дні, а в містах — 180, у селах — десь 154 дні, бо більшість дітей допомагала батькам.

Через три місяці після завершення роботи XII з'їзду РКП(б), 27 липня 1923 p., вийшов декрет Раднаркому України «Про заходи українізації навчаль­но-виховних і культурно-освітніх установ». На його базі було розроблено за­ходи щодо забезпечення рівноправності мов і сприяння розвиткові української мови. Хоча вони передбачали виконання завдань українізації протягом року і містили вказівку про заборону брати на керівну роботу осіб, які не оволоділи українською мовою, перший секретар ЦК КП(б)У (з березня 1925 р. — Ге­неральний секретар) Е. Квіринг майже два роки гальмував процес дерусифікації. Лише після прибуття до УСРР Л. Кагановича, який замінив Квіринга, пленум ЦК КП(б)У терміново створив у квітні 1925 р. комісію з українізації. Це рішення 30 квітня продублював ВУЦВК, сформувавши Всеукраїнську Цен­тральну комісію з українізації радянського апарату (голова — В. Чубар) і видав грізну постанову «Про заходи термінового проведення повної українізації ра­дянського апарату». Але спроби форсованого здійснення фактично дерусифікації зустріли опір як партійно-радянської номенклатури, так і значної частини населення. Керівництво в Москві по-різному реагувало на труднощі, пов'язані з проведенням національної політики. Й. Сталін, приховуючи свої справжні думки, вимагав «подолати іронію та скептицизм у питанні української культу­ри», тоді як Г. Зинов'єв був значно відвертішим: українізація, стверджував він, «б'є по нашій лінії стосовно даного питання, допомагає петлюрівщині». Гене­ральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович наполегливо виконував вказівки Й. Сталіна, хоча для нього не мало особливого значення, що саме впроваджу­вати — русифікацію чи українізацію.

Створені для державних службовців три- та чотиримісячні курси з вивчен­ня української мови в більшості міст функціонували формально, хоч слухачам і загрожувало звільнення з роботи, якщо на випускному екзамені вони отри­мають незадовільну оцінку. Багато хто з них відвідували заняття спорадично, спілкувалися між собою, як правило, російською мовою або так званим «сур­жиком», доповіді найчастіше виголошувалися теж російською. Наприклад, в Артемівську з 8323 службовців різного рангу 3680, тобто 44,2 %, зовсім не відвідували занять, а 796 були звільнені від них, хоча володіли українською мовою дуже погано. Не вистачало вчителів, оскільки в 1921—1923 pp. учитель­ський корпус України зменшився майже вдвічі — з 85 до 45 тис. осіб. Нестача підручників, словників, відсутність української термінології весь час були бо­лючими моментами українізації. Голова Укрбюро Всеросійської Центральної Ради профспілок навесні 1923 р. вагався, чи можна поставити на обговорення з'їзду професійних спілок питання українізації, побоюючись, що делегати його провалять. Для багатьох чиновників («совбурів», як їх називало населення, тобто «советских буржуев») українізація була лише мімікрією, викрутасом, не­серйозним кон'юнктурним заходом. Нарком освіти України О. Шумський у 1926 р. так схарактеризував стан справ: «Темп українізації нашої партії є темп чумацького обозу порівняно з експресом розвитку української культури».

І справді, з 1898 відповідальних працівників КП(б)У тільки 345 вважали себе українцями і добре володіли рідною мовою. Кредитні установи не приймали векселів українською мовою без перекладу російською. У цьому відношенні досить характерною є доля українського правопису. Ще в травні 1919 р. Українська Академія наук схвалила «Найголовніші правила українського правопису». Вони були надруковані у 1920 p., але тільки через шість років їх винесли на обговорення. Наступного року правила схвалила Всеукраїнська правописна ко­місія, але її голова — україножер А. Хвиля назвав їх націоналістичними. Нарешті 26 квітня 1933 р. він поховав ці правила остаточно, угледівши в них штучну відірваність від росій­ської мови. Ставши заступником наркома освіти, А. Хвиля постановою «Націоналістична небезпека на мовному фронті й боротьба проти неї» унеможливив реалізацію цих правил.

Цікаво, що такі гасла, як «українізація» і «боротьба з українським буржу­азним націоналізмом» були двома сторонами єдиної політики. Паралельно дерусифікації відбувалася пролетаризація навчання, а це ускладнювало соціальну тканину суспільства, призводило до переслідування педагогів дореволюційно­го часу. Процвітало спрощення складних проблем, напівосвіченість, хронічно не вистачало коштів на культурно-освітню роботу. Украй повільно проходила українізація в комсомолі України, де на 1 травня 1924 р. налічувалося: укра­їнців — 21,1 %, росіян — 10,5 %, євреїв — 65,8 %, представників інших етно­сів — 2,6 %. Не краще просувалася справа і в дислокованих на території УСРР військових частинах, особливо серед командного складу. Причина тут теж була на поверхні: із 42 начдивів і військових комісарів лише двоє були українцями, 21 — росіянами, 10 — євреями, 9 — латишами, а в штабі Українського військо­вого округу з 246 працівників налічувалося тільки шестеро українців.

У 1924 р. 66 відомих діячів української еміграції схвалили українізацію, заявивши у зв'язку з цим про лояльне ставлення до радянської влади. Повернувся на Батьківщину і М. Грушевський, упевнившись, що за його життя нової революції не буде, а тому тре­ба формувати свідомість українського народу за допомогою історії. Наприкінці грудня 1923 р. він одержав гарантійного листа від президії ВУЦВК про неприпустимість його переслідування будь-коли, а також «охоронну грамоту» за підписами В. Чубаря та В. Балицького з обіцянкою не робити в нього обшуків, не переслідувати й не заарештовувати. Історик не знав, звичайно, що всі його розмови, приватні листи, знайомства контролюва­лися чекістами. А з 1928 р. ДПУ почало «створювати» уявні контрреволюційні організації, і через шість років черга дійшла до М. Грушевського, коли згідно з операцією «Єзуїти» в 1934 р. планувався ще один суд (після відомого процесу «45» в Харкові 1929 р.) над ним самим, його братом Олександром та Є. Патоном. На перешкоді процесу стала дещо загад­кова смерть М. Грушевського, у якій безпідставно звинувачували чекістів.

Найактивніше проходила українізація в галузі початкової освіти; багато рі­шень були непродуманими, задоволення культурних запитів перетворилося на «промивання мозку», ліквідацію національних традицій, перемоги в деяких губер­ніях «суржику». Водночас не можна заперечити, що завдяки зусиллям української інтелігенції, націонал-комуністів О. Шумського, М. Скрипника, М. Хвильового та інших у республіці спостерігався справжній розквіт національної культури, процес українізації міст. Прогрес у цій справі засвідчують і кількісні показники: до осені 1927 р. на українську мову навчання перейшла чверть ВНЗ, близько половини технікумів, 80 % періодичних видань стали «україномовними», понад 92 % першокласників починали навчання в українських класах. У 1931 р. 79 % підручників для ВНЗ видавалися українською мовою.

У цей період навіть «агітатор-горлан» В. Маяковський писав:

Говорю себе: товарищ москаль! На Украину зубы не скаль.

Разучите эту мову на знаменах, лексиконах алых,

Эта мова величава и проста: «Чуєш сурми заграли, Час розплати настав».

Але надто помітною була нерівномірність рівня дерусифікації в різних ре­гіонах, галузях, типах освітніх установ. Якщо повністю українізувалися Хер­сонський і Миколаївський інститути народної освіти, 43 педтехнікуми, то Харківський медінститут — лише на 9,7 %, фармтехнікум — на 2,6 %. Можна продовжити такі порівняння: педтехнікуми забезпечувалися літературою укра­їнською мовою на 60 %, а медичні й сільськогосподарські вузи — ледве на чверть від потреби.

Досить гострою була проблема кадрів. Намагаючись її розв'язати, Нарко­мат освіти влаштував на роботу в школах радянської України 1500 галицьких педагогів. У свою чергу, Наркомат охорони здоров'я мав подібні плани щодо медичних працівників Західної України, а Вища рада народного господарства пропонувала перекинути звідти інженерів.

Реальні зміни сталися й на тій території Слобожанщини, де компактно проживало українське населення, але в адміністративних межах Росії — у Кур­ській, Воронезькій та Брянській губерніях. У 1927 р. тут функціонували вісім українських педтехнікумів, Воронезький університет готував вчителів україн­ської мови й літератури, у трьох технікумах ввели українознавство, до 1932 р. 13 районних газет виходили українською мовою. В цих регіонах планувалося дерусифікувати 26 районів з переважно українським населенням. Не відста­вала й Кубань: до 1930 р. тут відкрили 240 українських шкіл, український педінститут, два педтехнікуми, українські відділення в сільськогосподарському інституті та на робфаці. Однак на Дону і Кубані російські школи були пере­повнені, а в українських спостерігався недобір учнів. Професура Кубані роз­робляла в 1927—1928 pp. якусь вигадану «кубанську мову» замість, як вони говорили, «чужої української».

Із 1924 р. в Україні почалося формування національних районів, сільрад, колгоспів. Вони створювалися на базі національних меншин з метою активізу­вати в їхньому середовищі класову боротьбу, спонукати Польщу ввести автоно­мію для українців і білорусів. Проте виникнення таких національних утворень в УСРР лише посилило міжнаціональну ворожнечу, оскільки представники інших етносів, що залишалися в тому чи іншому національному районі, відчували себе тут чужинцями. Чутки про те, нібито українців виселять, скажімо, з польського національного району, примушували їх під час перепису безпідставно заявляти про своє польське походження. З'явилася тенденція до відродження дореволю­ційних станів: українців і росіян вважали селянським станом, німців — колоніс­тами, поляків — дворянами. Масове незадоволення українців викликав декрет 1925 р. щодо збільшення на 20 % земельних угідь для німецьких господарів, які мали менше 35 га землі. Таким чином, комбінація етнічності та проблем контро­лю над територією й земельною власністю зумовила загострення національних почуттів, чітке розрізнення понять «свій — чужий».

Певні труднощі виникали, коли обговорювалося питання про визнання російського населення як національної меншини в Україні. Саме на такому рішенні наполягав М. Скрипник, опонентами якого виступали В. Затонський і Г. Гринько. Перемогла перша точка зору, тому 1927 р. в УСРР сформували дев'ять російських національних районів і 222 російські сільради. Крім того, до 1931 р. на Півдні республіки і в Криму було створено чотири національних єврейських аграрних райони і 127 єврейських сільрад.

Хоча у квітні 1926 р. Й. Сталін висловлював побоювання, що форсована українізація може спровокувати явища антиукраїнського шовінізму в Донбасі, пленум ЦК КП(б)У у червні 1926 р. вирішив продовжити твердий курс на українізацію, включаючи пролетарські центри та вищі навчальні заклади. Пролетарів, звичайно, не карали за незнання української мови, для них майже не створювали курсів з її вивчення. Але на підприємствах, де етнічні українці складали більшість, їх з усіх боків оточували українською культурою: преса українською мовою, відповідного змісту екскурсії, свята, лекції. Так, із червня до вересня 1929 р. проводився «фестиваль української культури», навіть неми­лий більшовикам письменник Микола Хвильовий три місяці їздив індустріаль­ними містами, читав свої твори і лекції для інженерно-технічного персоналу про українську культуру.

Водночас майже на всіх підприємствах України спілкувалися російською мовою, мало де випускали газети й журнали українською мовою, стіннівки виходили виключно російською. У заводських бібліотеках п'яти найбільших харківських заводів українські книги складали наприкінці 20-х років від 0,4 до З %. За таких умов передбачення Й. Сталіна, що українська мова переможе в УСРР так само, як це сталося в Латвії, Чехії та Угорщині, де тріумфували наці­ональні мови, попри тривале засилля німецької, не могло справдитись. Уже в 1926 р. з 1,5 млн. опитаних українців 1,2 млн. назвали рідною мовою російську. Переважна більшість робітників відносила росіян і українців до однієї культур­ної категорії. Україна виявилась єдиною з союзних республік, де намагалися українізувати діючі в ній союзні інституції. Однак дебати про те, чи можлива українізація цих установ, тривала понад сім років. Практично питання стояло по-іншому: чи могли вони листуватися з Москвою українською мовою. Через впертий саботаж російських чиновників і небажання працівників інших со­юзних республік сприймати тексти українською мовою Харків змушений був використовувати у відносинах з ними виключно російську.

Із плином часу рішення національного питання і проблема дерусифікації дедалі більше суперечили тенденції до уніфікації національних культур в СРСР, ідеям так званого пролетарського інтернаціоналізму, перетворення російської мови на засіб міжнаціонального спілкування. Дедалі впливовішою ставала дог­матична формула «соціалістичної за змістом, національної за формою культу­ри». Не припинявся й спротив дерусифікації: у Сталінському окрузі Донбасу з 92 міських шкіл лише дві були українськими, зі 190 заводських шкіл у 1928 р. українськими лишилися 42. Пояснюючи таку повільну українізацію, керівники звичайно посилалися на вказівку генсека ЦК ВКП(б), який зазначив, що «не можна українізувати зверху.., це процес тривалий, стихійний, природний».

Серед значної частини суспільства продовжувала домінувати думка про те, що Україна насправді є частиною Росії і ніколи «не буде самостійною, завжди буде жити за вказів­ками матінки-Росії». Київські службовці зухвало заявляли: «Ми не розуміємо китайської мови!» — маючи на увазі, звичайно, українську. Професор П. Толстой з Одеського інсти­туту народного господарства називав ренегатами тих викладачів, які читали лекції укра­їнською мовою. Чимало більшовиків вбачали в українізації перемогу міщанської, реакцій­ної культури, апологію селянських кожушків і чобіт у дьогті.

Партійні інстанції, сам Л. Каганович постійно нагадували, що в процесі українізації не припиняється ідейна боротьба, причому буржуазно-націоналіс­тична ідеологія, антирадянська культура за темпами розвитку нібито виперед­жає пролетарську ідеологію і радянську культуру. Уже з початку 1926 р. почалися нападки на найпослідовнішого прихильника дерусифікації і справжньої суверенності радянської України, особливо при вирішенні кадрових питань, наркома освіти О. Шумського. До його політичного цькування не в остан­ню чергу був причетний М. Скрипник, який домігся за підтримки Й. Сталіна і Л. Кагановича переведення, а фактично висилки О. Шумського у вересні 1927 р. на роботу до Росії. Крім жупелу «шумськізм», який верхівка партії трактувала як «національний ухил», з'явилися також «хвильовизм» і «волобуєвщина». Останнє явище особливо налякало догматиків: в одній зі своїх економічних праць 1927 р. 24-річний комуніст М. Волобуєв-Артемов, не за­перечуючи партійної програми, розглядав Україну як історично сформований народногосподарський організм, який має власні шляхи прогресу. Спираючись на офіційні дані радянської статистики, він показав споживацьке ставлення центру до України, вимагаючи забезпечити за її національними установами права й можливістю реального, а не формального керівництва економікою республіки, без будь-яких винятків на користь союзних інстанцій, ліквідувати провінційний статус української мови, літератури і культури загалом.

МИХАЙЛО СИМОНОВИЧ ВОЛОБУЄВ-АРТЕМОВ (24 січня 1903 — 20 червня 1972) — народився в Миколаєві, закінчив гімназію, екстерном вчився на економічному відділі Харківського ін­ституту професійної освіти. Член КП(б)У з 17-річного віку, працював у Вінниці завідувачем губернським відділом політичної освіти. Із 1923 р. працював у Харкові, протягом 1930— 1933 pp. — завідувач кафедри політичної економії Харківського механічно-машинобудів­ного технікуму. Мав тісні стосунки з «дисидентами» того часу: О. Шумським, М. Хвильовим, М. Яловим, у 24 роки став професором. Після публікації в журналі «Більшовик України» статті «До проблеми української економіки» 8 грудня 1933 р. був заарештований. За виро­ком суду після 8 травня 1934 р. перебував на засланні в Казахстані. Неодноразово (в 1937, 1941 і 1943 pp.) звертався до влади з проханням про реабілітацію, тим більше, що під час німецької окупації за дорученням органів НКВС працював співробітником профашистської газети «Кубань» у Краснодарі. Лише 23 серпня 1957 р. був реабілітований; працював у од­ному з донецьких ВНЗ, згодом переїхав до Ростова, де й помер.

Що стосується М. Хвильового, то відродження України він, так само як і нарком освіти О. Шумський, вбачав в орієнтації на культурні процеси, що відбувалися в Західній Європі. Відомо гасло М. Хвильового: «Геть від Москви! Дайош Європу!» Доволі іронічно висловив­ся про тих митців, які поділяли ці прагнення, відомий поет М. Рильський:

Ти випив самогону кварту

І біля ліжка в бруді спиш,

А десь там голуби, мансарди,

Поети, сонце і Париж...

Позиції активних прихильників українізації істотно вплинули на її подаль­шу долю. Для «правовірних зверхцентралізаторів» вона стала синонімом сепа­ратизму й антирадянщини. Адже проблема українізації була тісно пов'язана із розвитком продуктивних сил України, її індустріалізацією та модернізацією виробництва. Подальше поглиблення національної самосвідомості могло по­родити потяг до економічної, а далі й політичної самостійності.

Прихильники самостійності дійсно були в Україні, у тому числі й серед частини комуністів. Вони вважали саме титульну націю державотворчою в УСРР, а росіян — лише національною меншиною, сповідували ідеї націонал-комуністів. У їхніх листах і запитах лунали вимоги надання Україні ширших бюджетних повноважень, права на самостійні міжнародні зв'язки, реального, а не на папері, здійснення суверенних прав, а не лише можливості, до того ж урізаної, розвивати національну культуру і мову. Говорячи про тяжке життя українського народу, націонал-комуністи обурювалися, однак, не фактом над­мірної експлуатації трудящих, а тим, що одержані в Україні кошти надходять переважно до центру.

Незадоволення Москви викликали й вимоги українізації Червоної Армії та репресивно-каральних органів в Україні, у яких на той час переважали росіяни і євреї. Багатьом не подобалися зміни характеру виховного процесу в школах. З цього приводу С. Єфремов писав, що «школа тепер плодить вислужування, доноси й політичну розпусту, кар'єризм і нескінченну слухняність. Школа до роботи не привчає, думку забиває, прищеплює дрібне, огидне політиканство, виховує покоління, позбавлене ідеалізму і глибоко невігласне». Спроби ке­рівників юних комуністів-скаутів уникнути політизованого навчання протя­гом 1921—1923 pp. закінчилися забороною цих організацій. Аналогічна доля чекала інші неполітичні угруповання молоді, Комуністичну юнацьку спілку (філіал боротьбистів), а також Українську комуністичну юнацьку спілку (діяла до березня 1925 p.). Право на монополію в молодіжному русі дістав комсомол, створений в Україні у червні 1919 р. Із січня 1922 р. він тісно співпрацював з Надзвичайною Комісією, борючись з «антирадянськими молодіжними органі­заціями» — як правило, шляхом репресій.

Ще в березні 1924 р. слухачі київських медичних курсів дізналися, що слова Т. Шевченка «Нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим» є буржуазними і контрреволюційними. Адже влада намагалася відірвати дітей від «м'якотілої» сім'ї, аби перетворити їх на твердокам'яних більшовиків. У офіційній пропаганді та навчальному процесі з середини 20-х років стверджувалося, що великий поет нібито схвалював ідею комунізму. З його творів викреслювалися такі вирази, як «не вернеться козаччина, не встануть гетьмани», «кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями», слово «Бог». Видання «Кобзаря» 1926 р. вражає «покаліченими» поемами «Гайдамаки», «Княжна», «Кавказ» та ін. В чотирьохгодинному кінофільмі 1926 р. «Тарас Шевченко» поет виглядав пересічним радянським агітатором-демагогом, в епізодах переважала вульгарність. З серпня 1925 р. органи ДПУ наказали реєструвати тих громадян, які читали офіційно тоді ще не заборонені твори М. Грушевського.

Саме тоді як реакція на ці дії з'явився горезвіс­ний «Акафіст Марксу»:

Радуйся, о Марксе, великий чудотворче,

О великий святитель новоявлений,

Своїми словами й ділами прославлений!

У 1926—1930 pp. радянська преса закликала контролювати приватне життя, а демонстрація любовних сцен у фільмах вважалася контрреволюційною пропагандою. Вважалося, що такі сцени відволікають радянських людей від виробничих завдань, стають на заваді комуністич­ному будівництву. Прославлявся «радянський аскетизм», обов'язковість подвигів на трудо­вому фронті, матеріальна невибагливість і радісна жертовність заради перемоги світової революції. З'явилася нова теорія виховання А. Макаренка — «парадоксальний гуманізм». Педагог-новатор стверджував: «Терор — це прояв досконалого гуманізму, тому що приму­шує працювати заради перемоги комунізму навіть тоді, коли людина цього не бажає».

Офіційного партійного рішення щодо припинення дерусифікації в УСРР не було, але спрацював механізм гальмування. Так, з 1926/27 навчального року від складання випускних іспитів з української мови були звільнені студенти соціально-історичних відділень факультетів професійної освіти, бо серед них було багато комуністів, які не знали української мови. У квітні 1928 р. Раднарком, вивчивши стан справ, дійшов висновку про відчутне зростання кількості службовців, котрі не володіють українською мовою. А підбиваючи підсумки ходу хлібозаготівель на Північному Кавказі, Раднарком СРСР і ЦК ВКП(б) у рішенні, прийнятому в грудні 1932 p., зазначали, що українізація Кубані — не що інше як петлюрівщина. Після цього будь-яка українізація за межами Укра­їни припинилась: з 14 грудня — на Кубані, з 15-го — на території Централь­ної Чорноземної області Росії, в Казахстані і на Далекому Сході. Із 1 вересня 1933 р. діти українців у цих регіонах могли відвідувати лише російські школи. За ініціативою наркома освіти України В. Затонського були звільнені з роботи всі завідувачі відділів народної освіти в районах, 90 % завідувачів облоно, 200 працівників Наркомату освіти, чотири тисячі вчителів — мабуть, за надмірну ретельність у проведенні дерусифікації. У грудні 1932 р. під Харковом чекісти розстріляли понад 200 кобзарів разом з їхніми поводирями-охоронцями. На жаль, навіть апологет духовної свободи М. Хвильовий «викривав» цих носіїв національного пісенного епосу як «запеклих контрреволюціонерів».

Нарешті, в липні 1933 р. з подачі головного ідеолога КП(б)У, колишнього меншовика і таємного співробітника чекістських органів М. Попова було при­йнято постанову «Про націоналістичні ухили в лавах української парторганізації і про завдання боротьби з ними». Головним ворогом партії на багато років став «український буржуазний націоналізм». Проте з 1935 р. розпочалася друга хвиля українізації, метою якої було виставити партію послідовним борцем за рівні права раніше пригноблених народів у колишніх царських напівколоніях. До партійних і радянських органів почали висувати більше етнічних українців. Пізніше стало ясно, що поєднати нагальні потреби українізації з більшовиза­цією кадрів просто неможливо. Тому в подальшому навіть у риториці, а не тільки в політиці з національного питання, бралися до уваги виключно інтере­си кремлівських вождів, які у своїх висловлюваннях вдавалися до лицемірства, відповідно до ситуації на світовій арені.

У січні 1934 р. в пресі йшлося вже тільки про більшовицьку українізацію, а з другої половини 1937 р. зник навіть і цей термін. Під час реорганізації сис­теми освіти з'явилися нові підручники, які фальсифікували історію України — зокрема, Б. Хмельницького називали провокатором, зрадником російського й українського народів. У 1938 р. викладання російської мови з 2-го класу ввели в усіх українських школах (не без втручання М. Хрущова). Однак мережа шкіл з українською мовою навчання залишилась. Скажімо, в 1937/38 навчальному році в них налічувалося 4 054 972 учні, тоді як у російських було 590 990, у змішаних російсько-українських — 275 065. Переважала й україномовна пре­са: у 1933 р. лише 10,1 % газет виходили російською мовою, і навіть у 1940 р. українські видання становили понад 75 %. Показово й те, що з 8 квітня 1940 р. російську мову в українських початкових школах стали вивчати з 4-го, а не з 2-го класу. До речі, на XV з'їзді КП(б)У 1940 р. терміни «коренізація» чи «українізація» вже не вживались. Подальше різке падіння числа шкіл з укра­їнською мовою викладання й посилена деукраїнізація сталися через 30 років після завершення Другої світової війни.

Кульчицький

Розвиток національної культури. Національно-культурна політика гетьманського уряду.

Культура і комуністична ідеологія. Народна освіта. Реорганізація вищої школи. Діяльність УАН.

Література і мистецтво.

1918 p., листопад. - Заснування Української академії наук.

1920 p., травень. - Створення у Києві Лесем Курбасом Київського драматичного театру.

1920 p., 21 вересня. - Прийняття РНК УСРР постанови про обов'язкове вивчення української мови в школах з неукраїнською мовою викладання.

1920 р. - Створення Державної української капели «Думка».

Культура і комуністична ідеологія

Більшовики прагнули використати у власних інтересах величезний потяг мас до культури. Пов'язуючи ідеологію й культуру, партія В. Леніна обирала найбільш продук­тивний шлях до зміцнення своєї диктатури.

Ідеологізація культури почалася зі ство­рення в лютому 1919 р. наркомату агітації і пропаганди в українському радянському уряді. З кінця того ж року функції управ­ління агітацією і пропагандою перейшли до комітетів КП(б)У. Агітація і пропаганда як суто політична справа стали функціональ­ними обов'язками парткомів усіх рівнів.

У липні 1920 р. було затверджене по­ложення про хату-читальню як опорний пункт просвітньої роботи в селах.

Закриваючи «буржуазні» газети, режим подбав про регулярний випуск власних пе­ріодичних видань. Газети і журнали видавалися російською і українською мовами. Сумарна кількість віддрукованої у 1920 р. пропагандистської продукції перевищила 18,5 млн. примірників.

Більшовики надавали великого значення монументальній пропаганді. Щоб рево­люційна ідея в монументальній пропаганді знаходила шлях до умів і сердець, її часто пов'язували з національною традицією. Найбільш тиражованими виявилися в Укра­їні пам'ятники К. Марксу і Т. Шевченку. У січні 1919 р. при наркоматі освіти

УСРР було створено Всеукраїнський кіно-комітет. Він узяв під суворий контроль виготовлення і прокат фільмів, кіноапаратуру, запаси імпортної плівки.

Народна освіта

Ліквідації неписьменності (лікнепу) РКП(б) - КП(б)У надавала величезного зна­чення. Партія добивалася, щоб кожний умів читати газети, листівки і відозви. Наркомат освіти дістав право залучати до навчання неписьменних на засадах трудової повинності всіх грамотних громадян, які звіль­нялися від воєнної мобілізації. У 1920 р. в тисячах вечірніх шкіл та гуртків лікнепу навчалося близько 200 тис. осіб.

Шкільні заклади різних типів, зокрема приватні гімназії та ліцеї, перетворювалися на стардартизовані державні установи з

семирічним навчанням. Єдина трудова школа поділялася на два ступені - перший (чотири класи) і другий (три класи). Після закінчення семирічки діти могли про­довжити навчання у професійно-технічних школах і технікумах.

У 1920/21 навчальному році в респуб­ліці працювало 22 тис. шкіл з 2250 тис. учнів. Майже в половині шкіл навчання відбувалося українською мовою.

У 1920 р. в Україні відкрилося 20 інсти­тутів, 48 технікумів і близько сотні курсів педагогічного профілю.

Реорганізація вищої школи

З метою оробітничення (як тоді казали - пролетаризації) студентського контингенту пріоритет у прийомі надавався молоді ро­бітничо-селянського походження. Від неї не вимагали довідок про закінчення середньої школи. Плата за навчання для неї скасову­валася, вона забезпечувалася стипендіями і гуртожитками.

Оскільки такі студенти були позбавлені базових знань, вузи почали запроваджувати для них так звані нуль-семестри - підго­товчі курси, а згодом - робітничі факуль­тети. Робітфаки працювали за програмою середньої школи з тих предметів, які від­повідали профілю вузу.

Автономія вищої школи, що існувала в царські часи, була ліквідована під приводом демократизації вищої школи. У вузах запро­ваджувався інститут комісарів — довірених осіб наркомату освіти, які користувалися повною владою.

Університети в 1920 р. були ліквідовані. Кожний з них поділили на кілька самостій­них навчальних закладів. Серед них переважали інститути народної освіти, які по­винні були готувати педагогічні кадри для загальноосвітньої школи.

Наприкінці 1920 р. в Україні працювало 38 інститутів з 57 тис. студентів. За цей рік було випущено тільки 3 тис. спеціалістів з вищою освітою.

Діяльність УАН

Розвиток науки зосередився після лік­відації університетів в Українській ака­демії наук.

В лютому 1919 р. нарком освіти В. Затонський на прохання президента УАН В. Вернадського і неодмінного секретаря А. Кримського надав у розпорядження УАН садибу пансіону графині Левашової по вулиці Володимирській (тепер у цьому будинку розміщується президія Національної академії наук).

УАН була поділена на три відділи. На чолі першого відділу стояли Д. Багалій, С. Єфремов, А. Кримський. Об'єктом до­сліджень його кафедр було духовне життя і культура українського народу. У другому відділі УAH зосереджувалися установи фізико-математнчного і природничого профілю. Третій відліт УАН мав соціально-еко­номічний профіль досліджень.

Література і мистецтво

Українська література доби революцій, їіізвольних змагань і громадських воєн збагатилася багатьма новими іменами.

Одним з найяскравіших українських поетів 20 ст. вважається Олександр Олесь Кандиба). Він народився на Сумщині, працював земським лікарем, став з 1911 р. од­ним з редакторів київського журналу «Літе­ратурно-науковий вісник». У 1919 р. еміг­рував, жив у Будапешті, Відні, Празі. Багато віршів О. Олеся покладені на музику.

Не менш талановитим поетом був Воло­димир Сосюра. До лютого 1920 р. він слу­жив у військах С. Петлюри, потім став червоноармійцем. У 1920 р. була надрукована його поетична збірка «Червона зима». З нею він увійшов у велику літературу.

У 1918 р. вийшла друком перша пое­тична збірка Павла Тичини - «Сонячні кларнети». У 1920 р. були надруковані ще дві збірки молодого поета - «Плуг» і «За­мість сонетів і октав». Вони засвідчили, що в українській літературі з'явився ще один яскраво обдарований поет.

Боротьбист Василь Чумак був розстрі­ляний денікінцями як учасник київського підпілля в 1919 р. Посмертна поетична збірка 18-річного юнака «Заспів» показала, що з життя пішов геніальний поет.

Один з керівних діячів УКП(б) Василь Блакитний (Елланський) теж виявився чудовим поетом. У 1920 р. він опублікував збірку «Удари молота і серця».

Григорій Чупринка в революцію ввій­шов уже відомим поетом. Його перший вірш українською мовою з'явився у газеті «Рада» в 1907 р. Він керував повстанським рухом на Чернігівщині, був ув'язнений більшовиками, після закінчення війни ам­ністований. У 1921 p., коли він готував антирадянське повстання на Правобережжі, його схопили і розстріляли чекісти.

Умови революції сприяли бурхливо­му розвиткові театрального мистецтва. У 1919 р. в Києві відкрився театр ім. Т. Шев­ченка, трупа якого складалася з цілого су­зір'я талановитих акторів - Г. Борисоглібської, Л. Гаккебуша, О. Мар'яненка, О. Сер­дюка. У січні 1920 р. Гнат Юра створив у Вінниці театр ім. І. Франка.

У воєнні роки було започатковане життя багатьох пізніше прославлених музичних колективів. У Києві був організований сим­фонічний оркестр ім. М. Лисенка. Під ке­рівництвом Н. Городовенка почалося життя Державної української мандрівної капели (скорочено - «Думка»).

Плідно працювали художники, які з грудня 1917 р. об'єдналися в Українську академію мистецтв. Серед перших акаде­міків були М. Бойчук, М. Бурачек, В. Кричевський, А. Маневич, О. Мурашко, Г. Нар-бут.

Поняття та терміни

Українська академія наук (тепер - Національна академія наук України (НАНУ) - одна з провідних наукових установ світу за своїм інтелектуальним і матеріальним потенціалом. Закон про заснування УАН і наказ про призначення першого складу академіків були підписані гетьманом П. Скоропадським у листопаді 1918 р.

Форма і зміст українізації

Відразу після утворення СРСР керів­ництво РКП(б) поставило на порядок ден­ний чергового партійного з'їзду пункт про шляхи розв'язання національного питання. XII партійний з'їзд у квітні 1923 р. за­твердив політику коренізації як офіційну лінію. Український різновид цієї політики дістав назву українізації.

Вихідним документом, що визначав суть і рамки українізації радянського типу, слід вважати резолюцію VIII конференції РКП(б) «Про радянську владу на Україні» (грудень 1919 р.). Суть українізації визна­чалася такою вимогою: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою». Українців намагалися переконати в тому, що радянська влада - це не окупаційна, а їхня власна влада. Переслідувану сотні років рідну мову українці повинні були тепер почути у школах і закладах культури.

Комуністична диктатура трималася на трьох китах - терорі, вихованні і про­паганді. Радянська коренізація мала зму­сити чекістів, учителів, професорів і про­пагандистів перейти на мову населення, у середовищі якого вони працювали. Щоб розв'язати це завдання, влада просувалася двома шляхами. По-перше, російськомов­них спеціалістів і функціонерів примушу­вали засвоювати національну мову. По-дру­ге, компартійні комітети, виконавчі коміте­ти рад усіх рівнів, а також усі державні установи й силові структури поповнюва­лися місцевим населенням.

Однак радянська кампанія українізації не могла не зближуватися в певних своїх вимірах з політикою українізації, яку здій­снювали українські уряди, починаючи з Центральної Ради і створеного нею Гене­рального секретаріату. Завдання україніза­ції, що її проводили національні уряди, по­лягали як у пропаганді протилежних радян­ському способу життя демократичних цін­ностей, так і в елементарній дерусифікації культурного і громадсько-політичного жит­тя. Ось ця дерусифікація й була спільним знаменником для обох кампаній українізації - національної і радянської.

Перетворення української мови на фак­тичну державну мову в рамках УСРР було найбільшим досягненням націонал-кому­ністів.

Українізація здійснювалася навіть за межами УСРР - у місцях компактного проживання українців. Населення Кубані, яке на дві третини складалося з українців, ді­стало можливість навчати дітей в україн­ських школах, читати українські газети й журнали, слухати передачі місцевого радіо рідною мовою. З часом націонал-комуністи стали робити прозорі натяки на те, що було б справедливо передати Кубанський округ Північно-Кавказького краю Україні.

Українізація не зачіпала інтересів росій­ськомовного населення. Проте російська інтелігенція в Україні уперше відчула себе національною меншиною.

З 1924 р. почалися масові набори в дер­жавну партію, які докорінно змінили її об­личчя і остаточно розкололи партійні лави на еліту (апаратних працівників) і рядових. Членська маса і значно меншою мірою -еліта поповнювалася за рахунок представ­ників місцевих національностей. Частка українців в КП(б)У зросла з 20 відсотків у 1920 р. до 52 відсотків у 1927 р. Однак у ЦК КП(б)У українців було не більше чверті.

Генеральними секретарями ЦК КП(б)У ставали лише неукраїнці: німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович, а після відкликання останнього в Москву в 1928 р. - поляк С. Косіор.

Політика коренізації проводилася і в ра­йонах України, компактно населених націо­нальними меншинами. В них працювали сотні шкіл з німецькою, болгарською, єв­рейською, польською та іншими мовами навчання.

Створена у 1918 р. Всеукраїнська цер­ковна рада наполягала на утвердженні в Україні автокефальної церкви. Підтримка автокефалії радянською владою поясню­валася бажанням розколоти й послабити Російську православну церкву.

У жовтні 1921 р. було скликано собор, який обрав митрополитом священика В. Липківського. Так було покладено по­чаток Українській автокефальній право­славній церкві (УАПЦ). З 1926 р. на українську церкву почався наступ. У січні 1930 р. вона була ліквідована.

Культурне життя

Наголос у культурницькій роботі дер­жава робила на вихованні мас у дусі кому­ністичних ідей. Партія вимагала, щоб куль­турне життя було національним за формою і соціалістичним за змістом, тобто не супе­речило комуністичній доктрині.

Політизована культура мала формувати в суспільній свідомості певні стереотипи, які зробили б поведінку широких мас населення прогнозованою.

Вожді партії часто заявляли, що народні маси слід прилучити до культурних надбань усього людства. Однак із розмаїття загальнолюдської культури ретельно відбиралися лише фрагменти, які були корисними для комуністичної пропаганди.

У сфері культури влада залежала від так званих «буржуазних спеціалістів», тобто інтелігентів, світогляд яких формувався у дореволюційних навчальних закладах. Ак­тивісти створеної компартійними функціо­нерами псевдокультурницької організації

«Пролеткульт» (пролетарська культура) пропонували ліквідувати цю залежність простим способом: відкинути всі культурні надбання людства як буржуазні. В. Ленін не заперечував класового підходу до культури, але ставив проблему в іншу площину: змусити «буржуазних спеціалістів» робити те, що потрібне радянській владі. Тих, хто вимагав свободи творчості, чекали репресії. Держава багато зробила для лікнепу -ліквідації неписьменності. У 1921 р. Рад-нарком УСРР зобов'язав усе неписьменне населення віком від 8 до 50 років навчатися грамоті. Робітники звільнялися на дві го­дини від праці із збереженням заробітної плати, якщо вони вчилися, а селяни отриму­вали 25 відсотків знижки при обов'язково­му страхуванні майна. Навчання в гуртках лікнепу було безкоштовним. Було органі­зовано близько 120 культармійських уні­верситетів, які допомагали активістам лікнепу.

З 1924 p. почалася підготовка до запро­вадження чотирирічного обов'язкового по­чаткового навчання дітей. У містах це зав­дання було виконане за кілька років. Однак у 1927/28 навчальному році поза школою ще залишалося близько третини дітей шкільного віку.

Після ліквідації (з 1920 р.) університетів наукові дослідження зосередилися пере­важно в установах Всеукраїнської академії наук (ВУАН). Приїзд М. Грушевського іс­тотно пожвавив дослідження з вітчизняної історії. Вчений поставив за мету продов­жити працю над справою всього життя -фундаментальною «Історією України-Руси».

У фізико-математичному відділі ВУАН на світовому рівні провадили свої дослі­дження Л. Граве, М. Крилов. Класичними в галузі мостовипробування були праці К. Симинського. Соціально-економічний відділ теж мав результати найвищої якості. Особливо плідно працював Демографічний інститут - перша в світі науково-дослідна установа з демографії.

Для української художньої літератури 20-ті роки стали періодом відродження. На­ціональний літературний процес під впли­вом революційних подій, а згодом - укра­їнізації набув широкого розмаху. М. Хви­льовий заснував Вільну академію проле­тарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала понад два десятки талановитих майстрів слова - М. Бажана, О. Довженка, М. Куліша, Петра Панча, Ю. Смолича, В. Сосюру, П. Тичину, Ю. Яновського та ін.

Найяскравішим здобутком українського театрального мистецтва став харківський театр «Березіль», організований у 1922 р. видатним режисером Л. Курбасом. Різнома­нітним було музичне життя, в якому віді­гравали чільну роль Г. Верьовка, П. Козицький, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький. Роз­вивалися всі види образотворчого мистец­тва, представлені митцями старшого покоління-М. Бойчуком, І. Їжакевичем, Ф. Кричевським, а також молодими художниками -А. Петрицьким, В. Касіяном та ін.

Поняття та терміни

Українізація - політика ВКП(б), здійснювана в Україні у 1920-х - на початку 30-х років. Українізація - різновид політики коренізації, що була проголошена у квітні 1923 на 12 з'їзді РКП(б) з метою укорінення (звідси й назва політичного курсу - коренізація) компартійно-радянських структур влади у національних республіках. її суть полягала в тому, щоб управлінські структури оволодівали мовами і культурними традиціями місцевого населення, а також поповнювалися за рахунок його представників.

Диктатура - система політичного правління, що характеризується необмеженою владою однієї особи або групи осіб; здійснення керівництва за допомогою репресивних заходів при зведенні нанівець демократичних засад функціонування суспільства.

Верстюк

Українізація: форма і зміст

Щоб визволення від денікінців не вигляда­ло в очах українського народу черговою окупацією, керівництво РКП(б) у листопаді 1919 р. прийняло документ "Про радянську владу на Україні", затверджений як резолюція VIII Всеросійської партконференції. У ньому містився пункт, з якого пізніше почалася політика українізації: "Члени РКП на території Ук­раїни повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою".

Проте керівний склад КП(б)У не виявляв ба­жання торувати дорогу українізації. Адже вона змушувала б прикладати й особисті зусилля в ово­лодінні українською мовою. За даними 1923 p., тільки 797 з 11826 відповідальних працівників партійно-державного апарату республіки заявили, що знають її.

Д. Лебідь зробив спробу обґрунтувати відразу комуністичної еліти до української культури і мови теоретично і заявив про неминучість "боротьби двох культур". Мовляв, російська культура і мова в Україні пов'язані з містом і "найпрогресивнішим" у суспільстві робітничим класом, а українська куль­тура та мова — з селом і "відсталим" селянством. Звідси обов'язком комуністів, на думку Лебедя, було сприяння "природному процесу" перемоги російської культури та мови.

Раковський піддав ці відверто шовіністичні ви­словлювання нищівній критиці. Однак, тишком-нишком російськомовна більшість у ЦК КП(б)У і губкомах партії гнула свою лінію. Для цього досить було не виявляти спеціальної уваги до української культури. Пригнічувана століттями, вона занепада­ла без державної підтримки.

Національний склад апарату республіки теж був переважно неукраїнським. У 1923 р. питома вага українців не перевищувала у ньому 35%. Особ­ливо незначною вона виявилася у керівних структу­рах державного апарату. Так, у колегіях наркоматів налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і 12% ук­раїнців.

У квітні 1923 р. відбувся XIII з'їзд РКП(б), у порядок денний якого було включено розгляд національного питання. З'їзд проголосив політику коренізації, український різновид якої дістав назву українізації. Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Та на першому плані у державної партії були інші завдання: укоренитися в національ­них республіках (звідси й назва політичного курсу — коренізація). Щоб зміцнити свій вплив у республіках, партія повинна була розмовляти з насе­ленням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. Безсумнівно, що коренізація ма­ла побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених до того національних культур.

З квітня 1925 по липень 1928 р. генеральним секретарем ЦК КП(б)У працював один з найб­лижчих співробітників Сталіна Л. Каганович, який пізніше відіграв в історії радянської України особ­ливо зловісну роль. Якраз при ньому політика ук­раїнізації набула найбільшого розмаху. Каганович по-чиновницькому ретельно втілював у життя офіційний курс. Він навіть вивчив українську мову і намагався розмовляти нею.

Результати українізації 20-х pp. були вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923 — 1927 pp. зросла з 35 до 54%. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більша частина кни­жок, журналів і газет стала видаватися українською мовою. З ініціативи М. Скрипника, який видавлю­вав усе можливе з курсу на українізацію, національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах. На Кубані відкрилися українські школи, видавалися українські газети, працювало ук­раїнське радіомовлення.

З 1924 р. почалися масові набори у державну партію, які докорінно змінили її обличчя, остаточно розколовши партійні лави на еліту (апаратних працівників) і рядових. Членська маса і — неспівставно меншою мірою — еліта почали швид­ко поповнюватися за рахунок місцевих національ­ностей, передусім українців. За перереєстрацією, проведеною наприкінці 1920 р., в Україні налічува­лося 37958 членів партії, у тому числі 61,1% росіян, 20,1% українців, 11,4% євреїв, 2,6% по­ляків. У 1927 р. питома вага українців серед членів і кандидатів у члени КП(б)У вже дійшла до 52%. Однак в ЦК КП(б)У представництво українців не перевищувало чверті. Першими (у 1925 — 1934 pp. — генеральними) секретарями ЦК КП(б)У обиралися з санкції центрального партійного керівництва тільки неукраїнці — німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович, а після відкликання останнього у Москву — поляк С. Косіор.

Культурне будівництво

Політика українізації найбільш ефективно позначилася на сфері культурного будів­ництва. Це — не випадково. Культура безпосередньо не була пов'язана з політичним режи­мом. За винятком ідеології, вона була здатна розви­ватися в рамках будь-якого ладу. Тому державна партія без ризику для своєї диктатури могла дозво­лити більш-менш вільний розвиток національної культури радянських республік. Зрештою, підтримка культурницьких форм національного ру­ху під час нещадної боротьби з його державницьки­ми формами була найбільш природним курсом для тих політичних режимів у багатонаціональних країнах, які залежали від підтримки населення. Тільки самодержавство могло собі дозволити гноб­лення, що поширювалося на культуру і мову ук­раїнського народу, саме існування якого заперечу­валося царськими властями.

Накреслювані більшовиками плани настільки перевищували висхідний культурний рівень насе­лення, що дістали назву культурної революції. Що­правда, основний наголос у роботі щодо піднесення культури ставився на ідеологію. Вимагалося вихо­вувати маси в дусі комуністичних ідей і при цьому нещадно придушувати ідеологічний вплив на них з боку некомуністичних, а тим більше антико­муністичних сил.

Отже, найпершим завданням культурної рево­люції було формування у суспільній свідомості пев­них стереотипів, які робили б поведінку населення прогнозованою. Головне призначення діячів культу­ри В.Ленін вбачав у служінні інтересам боротьби пролетаріату "за успішне здійснення цілей його диктатури". Здатність більшовиків обходитися пе­реважно пропагандою, а не насильством пояснюва­лася насамперед підвищеною увагою до сфери ідео­логії.

Підхід партії до культурних надбань був утилітарним. Культура цікавила партійну номенк­латуру не сама по собі, а тільки під кутом зору зміцнення будованого ладу.

У сфері культури більшою мірою, ніж в інших, партія залежала від чужого їй прошарку людей з дореволюційними дипломами — так званих "бур­жуазних спеціалістів ". Деякі гарячі голови, особли­во в лавах створеного партійними функціонерами Пролеткульту, мали намір ослабити цю залежність відмовою від культурних надбань минулого. Ленін різко виступив проти подібних планів. Він підкрес­лював, що партія повинна скористатися всією куль­турою, яку нагромадило людство, і з цією метою по­ставити "буржуазних спеціалістів" собі на службу.

Важливим напрямом культурного будівництва в роки непу була ліквідація неписьменності населен­ня. В грудні 1919 р. в Росії з'явився декрет про ліквідацію неписьменності, в якому підкреслювало­ся, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати і писати, зобов'язане навчатися грамоті російською або рідною мовою — за бажанням. У травні 1921 р. аналогічну постанову ухвалив Рад-нарком УС PP.

В галузі народної освіти у 1924 р. було постав­лено завдання розпочати підготовку до запровад­ження чотирирічного обов'язкового початкового навчання дітей. У містах це завдання було викона­не, в основному, за кілька років. Проте в цілому по Україні у 1927/28 навчальному році поза школою ще залишалося близько 35% дітей шкільного віку.

Шкільний перепис, проведений у грудні 1927 p., показав, що серед учителів 22,9% мали вищу або середню спеціальну освіту. Решта закінчила тільки середню або навіть початкову школу. Отже, проблема вчительських кадрів була найгострішою. Вона розв'язувалася шляхом істотного збільшення кількості педагогічних інститутів і технікумів, ско­рочення строків навчання в них, зростання системи курсового навчання.

Радянська держава, як і кожна інша, потребу­вала мільйонів спеціалістів. Будучи класовою за своєю природою, вона з підозрою ставилася до "буржуазних спеціалістів", але мирилася з ними в силу необхідності. Разом з тим, своїм найго­ловнішим у сфері культури завданням державна партія ставила прискорену підготовку спеціалістів робітничого походження.

Для вихідців з робітничого класу було відкрито "зелену вулицю" при вступі до вищих навчальних закладів. Від абітурієнтів відповідного соціального походження не вимагалося ні свідоцтва про закінчення середньої школи, ні вступних іспитів. Але полегшені правила прийому не розв'язували проблему оробітничення вищої школи: від студентів вимагалися знання. Тому при вузах стали виникати робітничі факультети. На робітфаки відряджалися комсомольці і комуністи, члени комнезамів, червоноармійці. Робітфаківці забезпечувалися гуртожит­ками, їм виплачувалися стипендії.

Після ліквідації (з 1920 р.) університетів нау­кові дослідження в УСРР зосередилися переважно в установах Української Академії наук. Установчі збори УАН відбулися у листопаді 1918 р. Очолив Українську Академію наук великий вчений, основоположник геохімії, біогеохімії та радіогеології В.Вернадський.

У зв'язку з відмовою у квітні 1921 р. В.Вернадського від своїх обов'язків президентом УАН було обрано колишнього міністра науки і культури в уряді гетьмана П.Скоропадського, одного з провідних організаторів української академічної науки М.Василенка. У червні 1921 р. уряд УСРР схвалив положення, згідно з яким Академія визна­валася найвищою науковою державною установою республіки. Після укладення Ризького миру з Польщею стало ясно, що Україну, як і до революції 1917 — 1918 pp., перетинатиме державний кордон. Тому УАН назвали Всеукраїнською Академією на­ук. Такою назвою декларувався намір об'єднати в рамках однієї організації наукову інтелігенцію всієї України.

Відносини ВУАН з керівництвом радянської України були напруженими, оскільки вчені не бажа­ли коритися диктату. Зв'язки зі західноукраїнськи­ми вченими швидко зійшли нанівець, тому що СРСР відгородився від оточуючого світу "залізною завісою". Власті не визнали повнова­жень М.Василенка, і в березні 1922 р. вченим до­велося провести перевибори. Президентом обрали найстаршого серед академіків О.Левицького. Не­забаром, однак, його смерть знову поставила ака­деміків перед необхідністю виборів. У травні 1922 р. президентом став В.Липський. На цій посаді він залишався до 1928 р.

20-і pp. характеризувалися бурхливим розвит­ком української літератури та мистецтва. Великою популярністю користувалися

твори прозаїків І.Микитеика, М.Хвильового, А.Шияна, Ю.Яновського, поетів М.Бажана, В.Сосюри, М.Рильського, П.Тичини, драматургів І.Кочерги, М.Куліша та ін. У галузі образотворчого мистецтва плідно працю­вали М.Бойчук, Ф.Кричевський, М.Нарбут, А.Петрицький, М.Самокиш, в музичному мис­тецтві — Г.Верьовка, М.Вериківський, П.Козицький, Б.Лятошинський, Л.Ревуцький. Здобули виз­нання театральні колективи "Березіль" на чолі з О.Курбасом, ім. І.Франка під керівництвом Г.Юри тощо. Творчість українських митців мала великий вплив на піднесення національної самосвідомості народу.

У середині 20-х pp. інтелігенція республіки при­близно на третину складалася з нових людей. Інте­лектуальний і навіть освітній рівень нового попов­нення істотно поступався дорадянській інтелігенції. Серед нових кадрів було багато так званих "висуванців" пролетарського походження без спеціальної підготовки. В своїй управлінській діяльності вони змушені були спиратися на консультації дипломова­них спеціалістів.

Росіяни переважали серед висококваліфікованої технічної, наукової і викладацької інтелігенції, а євреї — у медицині та мистецтві. Ці співвідношен­ня були властиві національній структурі інтелігенції і в попередній період. Разом з тим завдяки політиці українізації відбулися істотні зрушення в бік підви­щення питомої ваги українців у складі керівного персоналу, особливо в сільській місцевості. Перева­га українців у складі представників культури й освіти пояснювалася великим їх відсотком серед найбільш масової категорії спеціалістів цієї галузі — вчителів, особливо сільських. По групі технічних спеціалістів українці переважали серед агрономів, лісничих, у нижчих технічних спеціаль­ностях. В цілому питома вага українців ще не відповідала їх частці у складі всього населення.

Грицак

РАДЯНСЬКА УКРАЇНА У 1920-х: ДОБА «УКРАЇНІЗАЦІЇ»

Здобувши перемогу в рево­люції, більшовики опинилися сам на сам з суспільством, яке, з точки зору марксистської тео­рії, являло собою не найкращий матеріал для побудови комуніз­му. Після поразки лівацьких за­колотів у Німеччині й Угорщині у 1919 р. російським комуністам довелося розпрощатися з наді­ями на швидку соціалістичну революцію в Західній Європі. Замість великої західної про­мисловості, яка мала б підвести матеріально-технічну базу під державну комуністичну надбу­дову, вони отримали у спадок економічно відсталу і переваж­но аграрну країну. До того ж, у національному відношенні це суспільство було дуже різнорід­ним, і після хвилі національних революцій на окраїнах Російсь­кої імперії втримувати його як одне ціле стало дуже важко. На X з'їзді партії (березень, 1921) Ленін зробив сумний висновок, що радянський режим прямує до загибелі.

Становище в Україні у перші післяреволюційні роки добре ілюструвало цю тезу. Ставлення українського населення до російських більшовиків і до рево­люційної Росії було вкрай нега­тивним. Російські селяни, які під час голоду 1921-1923 років тікали у пошуках хліба з Поволжя до України, розповідали, що ук­раїнці скрізь ставилися до них вороже. «Ви зробили револю­цію, - говорили українські селя­ни росіянам, - йдіть і живіть з нею і не приходьте до нас»¹. Вороже ставлення українського населення створювало особливі труднощі для функціонування більшовицького режиму в Укра­їні. Так, український комуністич­ний уряд у Харкові не зумів на початку 1920-х років зібрати то­чні дані про величину врожаю, оскільки харківські статистики не могли черпати інформацію безпосередньо на місці. Вони були євреями, а для євреїв, а особливо євреїв-комуністів, не було цілком безпечно виїжджа­ти у село².

Загалом, за визнанням біль­шовицьких лідерів, українське селянство дивилося на них як на касту нових експлуататорів, які хочуть правити й гнобити не гірше старих привілейованих класів. Якщо селянам трапляло­ся розмовляти з більшовиками, вони воліли робити це крізь при­ціл рушниці. До серпня 1921 р. армія Махно кількістю до 15 тис. чол. контролювала окремі регіо­ни у центрі та на півдні України. Крім того, у 1921 р. в Україні та Криму діяло 464 партизанських загони, які нараховували від 20 до 500 чол. в кожному. Деякі із них проіснували аж до кінця 1920-х років.

Невдоволення українського селянства передавалося на інші верстви населення. Одним із чинників вибуху Кронштадтсько­го повстання у березні 1921 р. був великий (бл. 10 тис. чол.) приток новобранців із України, Кубані й Дону до Балтійського флоту. Більшість скарг, що над­ходили у політвідділ від рядових матросів напередодні повстан­ня, стосувалася тяжкого стано­вища їхніх родичів у селі. Ліде­рами кронштадтських повстан­ців стали українці Петриченко, Яковенко, Ярчук, які відверто симпатизували махновському рухові. Степан Петриченко став симпатиком Махновщини, повер­нувшись у 1920 р. з відпустки на рідну Полтавщину. Махно відпо­відав повстанцям взаємністю, пророкуючи наближення часу об'єднання вільних козаків з кронштадтськими героями про­ти ненависного уряду тиранів³.

Більшовики могли утримати­ся при владі, надалі застосову­ючи терор проти місцевого на­селення. І дійсно, з першого ро­ку існування радянської влади репресії не припинялися. Вони мали цілеспрямований харак­тер, вели до ліквідації будь-яких виявів інакомислення і до насадження монопольної влади партії над суспільством. Напри­кінці 1920 р. при Наркоматі ос­віти УРСР було створене спеці­альне управління, яке провадило цензуру друку. У 1920-1921 pp. у Києві відбулися показові про­цеси над меншовиками та укра­їнськими есерами - двома ос­новними партіями, які за своїм впливом серед російськомов­них робітників й українських селян перевершували ВКП(б)-КП(б)У. Після саморозпуску Ук­раїнської комуністичної партії у березні 1925 р. КП(б)У залиши­лася єдиною легальною полі­тичною силою в Україні. Восени 1922 р. з України за кордон та на Північ вислано 70 викладачів вищих навчальних закладів і професорів, упертих ідеологів буржуазії. Весною 1924 р. 18 чолових представників київської інтелігенції предстали перед судом, звинувачені у приналеж­ності до т. зв. Центру дій - ор­ганізації, яка існувала хіба що в уяві чекістів⁴. Список потенцій­них жертв терору був надзви­чайно великим: у секретному циркулярі Державного політичного управління (ДПУ, нової назви «чрезвичайки» з 1922 р.)⁵ до переліку «ворожих» груп і ор­ганізацій в Україні увійшло бл. 20 категорій населення - «на­ціоналісти всіх мастей і відтін­ків», колишні білогвардійці, за­можні селяни, торговці, священослужителі, науковці та інші⁶, одним словом, усі, хто піднімав­ся вище пролетарського рівня. Але репресії мали свої межі. Можна було ліквідувати нечис­ленні партії і залякати інтеліген­цію. Однак що робити з багато­мільйонним з глибоко вкоріненим приватновласницьким почуттям селянством, політично неблагонадійним робітництвом, одним словом, з дрібнобуржуазною стихією, якій більшовики не довіряли, боялися і яку вва­жали своїм головним ворогом? У 1920-х роках тоталітарна система була далека від завершен­ня, і її потужностей явно не ви­стачало, щоб перепустити цю стихію крізь жорна революцій­ного терору.

Ситуація вимагала від біль­шовиків готовності йти на певні компроміси з суспільством. З точки зору революційної етики, така поведінка була рівнознач­на зраді. Однак найбільш дале­коглядна частина більшовиць­кого керівництва і насамперед Ленін заговорили про потребу «передишки», стратегічного від­ступу, який у найближчому май­бутньому міг би забезпечити ширший фронт наступу.

Одним із найперших і найдалекосяжніших компромісів було скасування вкрай непопулярно­го «воєнного комунізму» з властивим йому примусом, експро­пріаціями майна та тотальною централізацією виробництва. Проголошена у березні 1921 р. нова економічна політика (неп) покращила загальне господар­ське становище, частково від­новивши вільний ринок та звільнивши приватну ініціативу від жорстких державних обмежень⁷. Найбільше ж скористалося з нього селянство, яке після лік­відації примусової «продрозкладки» могло продавати про­дукти своєї праці на ринку. Ре­зультати не забарилися: до се­редини 1920-х років були від­новлені довоєнні рівні вироб­ництва зерна і промислового виробництва.

Наступним кроком стало ут­ворення у грудні 1922 р. Союзу Радянських Соціалістичних Рес­публік. Проголошений у Харкові український радянський уряд був фікцією. Як визнавав пізніше його голова Християн Раковський, більшість членів партії сприймала харківський уряд як тактичну, дипломатичну гру. Ра­дянська Україна не мала своєї власної армії, валюти, бюджету тощо - тобто більшості ознак незалежної держави. Влітку 1919 р. проголошено воєнно-політичний союз між РСФРР й УСРР. За його умовами, п'ять наркоматів - військових справ, народного господарства, заліз­ничного управління, фінансів та праці - проголошувалися спіль­ними, а фактично керувалися з Москви. Нова угода про воєн­ний і господарський союз між двома республіками (грудень, 1920 р.) збільшила число спіль­них наркоматів ще на два (зов­нішньої торгівлі, пошт і телегра­фу). По суті, Україною управля­ли російські наркомати, а сама республіка перетворилася на автономну область РСФРР. Так, московське керівництво не тур­бувалося тим, щоб укласти рів­ноправні торговельні договори з Україною: українське продо­вольство просто конфіскувало­ся військом у потрібних кількос­тях і відправлялося до Росії.

Найкраще залежний статус України проілюстрували події, пов'язані з голодом 1921-1923 років. Голод був спричинений посухою, післявоєнною розру­хою та більшовицькою політи­кою реквізицій зерна у селянст­ва. Найбільше постраждало населення Поволжя і центральних районів Росії. Ті самі чинники діяли в Україні, проте, з суттє­вою різницею - місцеве селянство мало більші запаси хліба. Це дозволило б уникнути голо­ду в південних українських гу­берніях, якби не розпорядження Москви відправляти україн­ський хліб в Росію. Представ­ники Американської адміністра­ції допомоги (American Releif Administration), яка надавала допомогу голодуючим, дивува­лися, чому поїзди з продоволь­ством з Києва і Полтави відправляють за сотні миль у По­волжя, замість того, щоб відпра­вити їх у сусідні Одесу чи Ми­колаїв, де також лютував голод. Більшовики не зупинялися пе­ред тим, щоб реквізувати хліб в охоплених голодом українських губерніях. Московське керівництво прагнуло загасити вогни­ща голоду передовсім у Росії, не дбаючи, що відбувається в Україні. Голод в Україні прихо­вувався від загальноросійської і світової громадськості. Амери­канській адміністрації допомоги дозволили діяти в Україні лише у квітні 1922 р., аж у самий роз­пал голоду. Голод 1921-1923 pp. коштував Україні, за приблиз­ними оцінками, до 1,5-2 млн. жертв⁸ - ціна, яку сплатила УСРР за те, що не стала самостійною державою.

Перетворення України та інших радянських республік на автономні області Росії було реальною перспективою, якби подальші події розвивалися за сценарієм, підготовленим цент­ральним партійним керівницт­вом. X з'їзд РКП(б) поховав пра­во націй на самовизначення, ствердивши небажаність існу­вання окремих радянських рес­публік за умов ворожого ото­чення. Противником ідеї суверенізації України та інших неро­сійських республік був головний партійний теоретик з національ­ного питання Йосип Сталін. У серпні 1922 р. він розробив проект резолюції ЦК РКП(б) «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками», за яким усі неросійські республіки мали ввійти до складу Росії.

Позиції московських централістів противилися керівництва республік. У Грузії під час дис­кусій між представниками цент­ру і місцевими комуністами дій­шло навіть до рукоприкладства. Позиція України як найбільшої неросійської республіки відігра­ла особливу роль. Серед україн­ських комуністів існувала силь­на самостійницька течія. До то­го ж, навіть та частина партій­ного керівництва, яка в роки революції стояла на антиукра­їнських позиціях, під загрозою втрати своєї влади пережила карколомну метаморфозу і ста­ла захисником республікансь­ких прав. Християн Раковський, який у 1918 р. твердив, що укра­їнський націоналізм є химерою кількох інтелігентів, у 1922 р. одним з перших зняв тривогу у зв'язку з випаровуванням суве­ренітету України. На захист на­ціональних інтересів виступив і його заступник та уповноваже­ний Реввійськради Росії в Укра­їні Михайло Фрунзе, якого аж ніяк не можна було назвати ук­раїнським патріотом. Володи­мир Затонський закликав росій­ських колег по партії витруїти зі своєї голови уявлення про ра­дянську федерацію як неодмін­но «російську»⁷. Українські кому­ністи були особливо чутливими при виборі назви нового між­державного об'єднання. Вони відкидали не лише формулу «Ро­сійська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка», але навіть «Федерація Європи і Азії» -ану ж бо до неї захочуть всту­пити народи Америки, Австралії і Африки. Один із українських комуністів зайшов аж так дале­ко, що пропонував своїм това­ришам по партії уявити собі час, коли столицею радянських рес­публік буде не Москва, а Лон­дон⁹! Під впливом подібних на­строїв ЦК КП(б)У відкинув сталінський проект.

Спротив партійного керів­ництва неросійських республік плану автономізації змусив Лені­на втрутитися у цю справу. Він добре розумів, що без досяг­нення певного компромісу з на­ціональними рухами на окраїнах Російської імперії більшовиць­кий режим приречений на заги­бель. Ленін вимагав, щоб РСФРР вступила у державний союз на рівних правах з Україною та ін­шими республіками. Його план був прийнятий ЦК РКП(б) восе­ни 1922 р. Але під час його реа­лізації конституційна комісія на чолі зі Сталіним все-таки про­тягла багато положень з автономізаційного проекту. Було ут­ворено п'ять злитих (загально­союзних) й п'ять об'єднаних (республікансько-союзних) нар­коматів, які теж підпорядкову­валися Москві. З Москви здій­снювалося керівництво ОДПУ, Держбанком і Верховним судом. Республікам надавалася само­стійність лише у справах юсти­ції, внутрішніх справ, землероб­ства, освіти, охорони здоров'я і соцзабезпечення. Ознайомив­шись зі змістом союзного дого­вору, Ленін пропонував ще раз повернутися до цього питання і залишити у всесоюзній компе­тенції лише військову і дипло­матичну діяльність.

Пропозиції Леніна надійшли надто пізно. ЗО грудня, коли, вже будучи тяжко хворим, він продиктував відповідного листа до партійного керівництва, у Москві І з'їзд Рад СРСР прого­лосив утворення Союзу РСР. Формула об'єднання РСФРР, України, Білорусії і Закавказької федерації відповідала рекомен­даціям, виробленим комісією Сталіна. Але навіть якщо можна було б припустити можливість перемоги лінії Леніна й само­стійницьких течій всередині партійного керівництва неросій­ських республік, Радянський Союз як об'єднання незалежних держав за умови існування єди­ної унітарної правлячої партії був фікцією. Реальний статус рес­публіканських компартій зали­шився на рівні обласних орга­нізацій РКП(б). Будь-яке рішен­ня, прийняте московським ЦК, мало зобов'язуючий характер для кожної республіки. Більшо­вицький режим як до революції, так і після неї ніколи не погод­жувався на існування окремих і самостійних національних ком­партій.

Та все ж таки збереження за Україною статусу хай навіть формальної, але окремої дер­жавної одиниці мало великий позитивний вплив на дальший розвиток української національ­ної самобутності. Українці діс­тали те, чого їх довгі роки по­збавляла Російська імперія: ок­рему адміністрацію, територію, державні і громадські структури - основи для майбутнього тери­торіального усамостійнення Ук­раїни. Утворення СРСР найкра­ще можна зрозуміти як досяг­нення компромісу між російсь­ким більшовизмом й українсь­ким національним рухом. Цей компроміс не мав характеру фор­мального договору, а швидше був результатом рівноваги двох антагоністичних сил, жодна з яких не відчувала себе достат­ньо спроможною контролювати територію України¹⁰. Без існу­вання у період революції Укра­їнської Народної Республіки більшовики навряд чи згодили­ся б на утворення УСРР. Готов­ність йти на поступки неросій­ським націоналістам стала ви­рішальним чинником перемоги більшовиків над своїми росій­ськими суперниками й утверд­ження власної системи уряду­вання на абсолютній більшості просторів колишньої Російської імперії. Ясна річ, цей компроміс мав тактичний характер. З обох сторін були сили, які противи­лися йому або сприймали лише як тимчасове явище і при пер­шій же нагоді відмовилися б від нього.

Утворення Радянського Сою­зу не применшило гостроти на­ціонального питання. Українці відігравали у СРСР особливу роль. У 1926 р. з 69 млн. неросіян, які проживали у СРСР, укра­їнське населення становило 31 млн. (44%). За своєю чисель­ністю вони перевершували всі інші національності, включно з радянськими мусульманами і наступною (після росіян і укра­їнців) найбільшою національніс­тю - білорусами. У 1931 р. в УРСР мешкало 31,4 млн. чол., тимчасом як у всіх інших неро­сійських республіках - лише 18,7 млн. чол.

Такі демографічні показники вказують на політичне значення України у Радянському Союзі. Проте ці цифри перебували у різкій невідповідності до частки українців у партійно-державно­му апараті. Наприкінці 1920 р. у Комуністичній партії (більшови­ків) України українці складали лише 19,0%, а у квітні 1922 р. -23,3%, частка росіян й євреїв дорівнювала відповідно 53,6% і 13,6% (для порівняння - укра­їнці становили бл. 80% насе­лення УРСР)¹¹. Партія була по­літичною структурою «самою у собі» - міським військово-бюрократичним неукраїнським апаратом, що мав дуже мало спільного з самим суспільст­вом. Майже половина (48%) її

членів були офіцерами й сол­датами Червоної армії, 51% -робітниками (а насправді май­же поголовно партійними, дер­жавними, профспілковими фун­кціонерами «пролетарського походження»), а 1%, що зали­шився, мав представляти се­лянство, найчисельнішу верству українського населення. Тільки 11% особового складу КП(б)У вважали рідною мовою україн­ську, а розмовляли нею і того менше - всього 2%¹².

Москва мала намір виправи­ти цю невідповідність, залучив­ши до управління в республіках представників неросійських національностей. Таким чином во­на хотіла розширити соціальну базу свого режиму. До ради­кальної зміни національної політики закликали партійні та дер­жавні керівники України - Фрунзе, Попов та ін. Затонський, тодішній нарком освіти України, звинувачував всю партію в то­му, що вона проґавила пробуд­ження національного руху рево­люцією, і тепер керівництво в ньому перехопили дрібнобуржу­азна інтелігенція і куркульство¹³. Комуністи повинні були виправи­ти цю помилку і спрямувати рух у потрібному для них напрямі.

Як і у випадку з утворенням Радянського Союзу, голоси пар­тійного і державного керівниц­тва найбільшої неросійської республіки відіграли велику роль у виробленні нового партійного курсу у національній політиці. У 1923 р. XII з'їзд Російської ко­муністичної партії (більшовиків) проголосив політику «коренізації» партійно-державного апа­рату у неросійських республіках. В Україні ця політика на­брала форми «українізації».

Першим кроком для ЇЇ здій­снення було усунення від влади відвертих російських шовіністів. Перший секретар КП(б)У Еммануїл Квірінг (з 1921 по 1925 р.) та другий секретар Дмитро Ле­бедь не приховували свого во­рожого ставлення до політики «українізації». Дмитро Лебедь весною 1923 р. проголосив теорію боротьби двох культур. На його думку, російська культура була революційною, прогресив­ною і міською, тимчасом як ук­раїнська - контрреволюційною, відсталою і сільською. У їхньому протистоянні українській культурі належало відступити і загинути.

Цю теорію засудило цент­ральне керівництво як прояв російського шовінізму. Лебедя разом з іншими вороже настро­єними до «українізації» високо­поставленими партійними чи­новниками відкликали з України у 1924 р. Його заступив вихо­дець з української селянської сім'ї на Сумщині Іван Клименко. У квітні 1925 р. на посаду пер­шого секретаря КП(б)У призна­чили Лазаря Кагановича. Єврей за походженням, він, на відміну від народженого й вихованого в Росії Квірінга, походив з Київ­щини і був одним із небагатьох партійних лідерів, хто вільно розмовляв по-українському. Як дисциплінований виконавець розпоряджень Сталіна, Кагано­вич твердо повів лінію на «укра­їнізацію» партійно-державного апарату. Інші важливі зміни відбулися з призначенням у 1924 р. головою Ради народних коміса­рів Власа Чубаря (він замінив на цій посаді Християна Раковського) та комісаром народної освіти у 1925 р. Олександра Шумського.

Одним з головних напрямів «українізації» стало розширення сфери вживання української мови у державному житті. З серпня 1923 р. для державних чиновників і партійних функціо­нерів почали організовуватися курси української мови; той, хто не пройшов їх і не склав відпо­відного іспиту, ризикував втра­тити свою посаду. У 1925 р. бу­ло введене обов'язкове вживан­ня української мови в держав­ному діловодстві, а у 1927 р. Каганович оголосив, що вся партійна документація вести­меться українською мовою. Якщо у 1922 р. українською ве­лося лише 20% усього діловод­ства, то у 1927 р. цей показник досяг 70%. Паралельно зроста­ла кількість українців у партійно-державному апараті. У 1923 р. їхня частка становила 25-35%, у 1926-1927 р. - уже 52-54%¹⁴. За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Од­ним із найголовніших наслідків «українізації» було витворення нових українських державно-пар­тійних, господарських та куль­турних еліт. їхній кістяк склада­ли т.зв. національні комуністи. Це середовище формувалось самостійницькою течією, яка існувала всередині КП(б)У ще за часів революції, та колишні­ми українськими лівими есера­ми та лівими соціал-демократа­ми - боротьбистами та укапістами, що влилися у більшовицьку партію відповідно у 1920 і 1925 pp. Наплив у державні і партійні органи укапістів й бо­ротьбистів позначився на політиці «українізації» двояким чином: зросло число партійних і дер­жавних робітників, які, по-пер­ше, вміли розмовляти українсь­кою мовою, по-друге, мали без­посередній зв'язок з українсь­ким селянством. Хоча в резуль­таті партійних чисток їхній від­соток у особистому складі КП(б)У був порівняно невеликим (бл. 15-20%), але через свою близь­ку і природну пов'язаність з ук­раїномовним середовищем вони вибивалися на високі партій­ні і державні посади. Подібне явище просування по партійній драбині вихідців із дрібнобур­жуазних партій мало місце на той час і в Росії - досить згада­ти прізвище генерального про­курора СРСР А.Вишинського, колишнього меншовика. Проте в Українській РСР у 1920-х ро­ках список таких перебіжчиків на центральних постах був зна­чно довшим. До нього належа­ли Василь Блакитний, Григорій Гринько, Андрій Хвиля, Олек­сандр Шумський, Панас Любченко, Матвій Яворський - люди, які були не просто виконавцями партійної волі, але й - в умовах «українізації» - творили її.

Якщо національні комуністи виступали керівними кадрами політики «українізації», то армія виконавців рекрутувалася переважно з української інтелігенції. Значна частина її брала участь у національно-визвольних зма­ганнях і відзначалася антибіль­шовицькими настроями. Але вона компенсувала свою пораз­ку в революції активною куль­турницькою діяльністю. Окрему групу серед них становили ук­раїнські емігранти з Берліна, Відня, Праги і Парижа, які також повірили у серйозність курсу на «українізацію». У 1921 р. група російської кадетської інтеліген­ції в Празі проголосила потребу політичної переорієнтації - зміни віх емігрантського сере­довища: відмовитися від бо­ротьби з радянською владою і перейти до співпраці з нею, не жертвуючи при цьому своїми ідеологічними настановами. Ук­раїнський варіант «зміновіхівства» передбачав визнання Ук­раїнської СРР як єдиної дер­жавної організації українського народу та повернення на бать­ківщину для практичної діяль­ності на культурній і господар­ській ниві. У 1923 р. Юрій Тю­тюнник, герой Зимового походу, повернувся в Радянську Україну і надрукував відкритого листа, закликаючи своїх співвітчизни­ків в еміграції наслідувати його приклад. У 1924 р. до УРСР повернувся Михайло Грушевський. Слідом за Грушевським в Україну вирушила значна кіль­кість емігрантів, насамперед представників українських лівих партій. Іншою групою, яка зро­била великий внесок у розгор­тання «українізації», були га­лицькі українці. Для них, як і для лівих емігрантів, доля України вирішувалась в УРСР.

Найбільший вплив «україні­зація» справила на розвиток національної освіти. Вона збіга­лася в часі з розгортанням біль­шовиками т. зв. культурної ре­волюції, одним із головних на­прямів якої була ліквідація не­письменності. У 1925 р. було запроваджене для дітей обов'яз­кове чотирикласне, а у 1931 р. -семикласне навчання. Якщо до революції 1917 р. в Україні вза­галі не було українських шкіл, то наприкінці 1920-х років 97% українських дітей навчалися рід­ною мовою. Цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади (у 1990/91 нав­чальному році він становив ли­ше 47,9%¹⁵, тобто був вдвічі мен­шим за показник кінця 1920-х років!). Частка вищих навчаль­них закладів з українською мо­вою викладання зросла з 19,5% у 1923 р. до 69% у 1929 р.¹⁶

Зростання мережі україно­мовних навчальних закладів йшло паралельно з безпреце­дентним розвитком наукових до­сліджень у різних галузях укра­їнознавства. Центром наукової діяльності стала створена ще за часів Скоропадського Всеукра­їнська академія наук (ВУАН). На посаду її президента у 1926 р. планувався Михайло Грушевський. Цей план не був здійсне­ний, але Грушевський став голо­вою секції історії України Історично-філологічного відділу ВУАН. Як і в львівський період, його діяльність як голови академіч­ного осередку привела до поя­ви цілого потоку наукових укра­їнознавчих публікацій.

Різко збільшилась кількість української преси. У 1933 р. вона становила 89% всього тира­жу газет у республіці. Виникли україномовні стаціонарні теат­ри. У 1931 р. вони складали три чверті всіх театрів в Україні. На українській сцені йшли п'єси не лише з національного реперту­ару, а й світова класика у пере­кладі на українську мову. Укра­їнською мовою стало можливо описувати найскладніші наукові поняття. Так, у 1924 р. у Харків­ській публічній бібліотеці відбу­лась лекція українською мовою про теорію відносності Ейнш­тейна - мовою, яку ще 5-Ю ро­ків тому вважали «селянською говіркою»! Розвиток української культури у 1920-х роках про­довжував і той період її модер­нізації, який вона пережила наприкінці XIX - на початку XX ст. у Галичині завдяки спіль­ним зусиллям наддніпрянців і галичан. Ця співпраця тривала у 1920-х роках і відбилася на опрацюванні спільних стандар­тів української літературної мо­ви (граматика, словникарство, технічна термінологія, правопис).

Але «українізація» йшла зна­чно дальше, охопивши галузі, невідомі наприкінці XIX ст. Коли з'явилося радіо, воно теж стало засобом «українізації». У 1928 р. радіомовлення по-українському велося у 11 великих містах Укра­їни. У цьому ж році розпочалася державна програма поширення радіомережі. У 1927-1929 р. у Києві збудовано найбільшу в Європі кіностудію. У 1928 р. в Україні діяло 6 тис. кінотеатрів, в яких глядачі могли дивитися фільми української тематики -«Тарас Шевченко», «Борислав сміється», «Микола Джеря», «Че­ревички» за мотивами творів Гоголя, кінокартини, присвячені історії козацтва і гайдамаччини.

Природно, що прискорені темпи «українізації» часто по­значалися на якості виробленої нею продукції. Українські газети рясніли орфографічними по­милками та русизмами. Багато поезій, прозових та літератур­но-критичних творів, що появи­лися того часу, були графоманською макулатурою. Під прапо­ром «українізації» провадилися заходи, які мали нудно-солод­кий присмак шароварництва і хуторянщини. Кампанійський характер «українізації» породив чимало антиукраїнських глузу­вань, серед яких одним із найвідоміших було питання: «Це Ви говорите серйозно, чи по-укра­їнськи»?

Період «українізації» був ча­сом розквіту різних літератур­них угруповань, до них входи­ли відомі літератори Василь Еллан-Блакитний, Микола Хви­льовий, Павло Тичина, Воло­димир Сосюра, Микола Бажан, Микола Куліш, Юрій Яновський, особливо високою майстер­ністю видрізнялася більш тра­диційна, але надзвичайно ос­вічена і талановита група нео­класиків - Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Максим Рильський, Юрій Клен (Бурггардт), Павло Филипович. Твор­чість режисера Леся Курбаса та його театру «Березіль» порів­нюють з діяльністю найбільших авангардистів-реформаторів тогочасного театрального мистецтва в Європі - швейцарця Адольфа Аппіа, француза Жака Купо, росіянина Всеволода Мейерхольда та ін. Поставлені Курбасом п'єси молодого дра­матурга Миколи Куліша «Кому­на в степах», «Народний Малахій», «Мина Мазайло» були так само яскравим явищем україн­ського мистецтва, як драми Володимира Маяковського у Росії та Бертольда Брехта у Ні­меччині. Фільми Олександра Довженка створили йому славу «першого поета кінематогра­фа», а його кінокартину «Зем­ля» (1930) у 1968 р. міжнародне журі включило до списку 12 найкращих фільмів світового кіно¹⁷. Український науковець Юрій Кондратюк у 1920-х роках запропонував наукові й інже­нерні розв'язки, які разом з пра­цями російського винахідника Костянтина Ціолковського за­клали основи теорії ракетно-космічної техніки. Його концептуальні підходи згодом знайшли використання під час підготовки космічних польотів у США, зо­крема висадки американських астронавтів на Місяць.

Наслідки «українізації» вихо­дили за межі виключно куль­турної і наукової сфери. Вона викликала серйозні зміни в со­ціальній і національній структурі суспільства. Наявність розвину­тої україномовної інфраструкту­ри (школи, інститути, преса, те­атри) спинила процес русифіка­ції населення у великих містах Сходу і Півдня України. Проце­си індустріалізації і примусової колективізації сільського госпо­дарства у другій половині XIX -на початку XX ст. вигнали із се­ла до міста величезні маси українського селянства. У резуль­таті масової міграції сільського населення частка українців зро­сла між 1923 і 1933 роками з 38 до 50% у Харкові, з 7 до 31% у Луганську, з 16 до 48% у Дні­пропетровську, з 28 до 56% у Запоріжжі. Вперше в українсь­кій історії українці становили біль­ше половини (55% у 1926 р.) робітничого класу. Причому чим нижчою була вікова група, тим вищим був відсоток українців. Більшість робітників-українців у побуті розмовляла українською мовою¹⁸.

Місто почало втрачати пози­ції цитаделі російської ідентич­ності. Натомість активно форму­валася українська міська ідентичність. Ставлення новоприбу­лих селян до міського середо­вища зазнавало сильної еволю­ції: від початкового уявлення, що «місто, душне й нудне, це страшенна помилка історії» аж до ствердного: «Не ненавидіти треба місто, а здобути»¹⁹. Новою українською свідомістю найбіль­ше перейнялось молоде поко­ління, що виховувалося в інте­лектуальному кліматі 1920-х.

«Ми, - згадував Григорій Костюк, - з пошаною ставилися до минулої просвітянсько-на­родницької доби відродження України, бо й самі підлітками та юнаками брали в ній участь. А тепер ми були свідомі, що та чарівна доба навіки відійшла в минуле. За наші студентські ро­ки у нас виробилося певне від­разливе ставлення до українсь­кого етнографізму й провінціа­лізму. Ми були не проти етно­графії, як науки. Ми були проти етнографізму, як психологічної категорії українсько-культурно­го й національно-політичного думання. Ніхто з нас тоді ніколи не носив вишитих сорочок... Ми вважали, що всі ці національні атрибути минулого, що колись так гарно і романтично пахли нам, тепер мусять бути згро­маджені в музеях. Модерну ін­дустріальну Велику Україну ми вбачали й любили в чисто українськомовній масі студентів по­літехніки, медиків, математиків, фізиків, металургів, що вихо­дять з життя, заповнюють керів­ні господарчі та індустріальні центри й установи. Виховані в українських технічних ВИШах, вони в усіх закутках України, ми вірили, надаватимуть їй свого модерно-українського стилю й характеру»²⁰.

Хоча «українізація» мала ха­рактер офіційної лінії, вона про­ходила не зовсім гладко. Цент­ральне партійне керівництво намагалося звести її до напівзаходів. Його ставлення було двоїстим: формально воно під­тримувало розширення сфери вживання української мови, але боротьба з виявами щирого українського почуття, особливо з тими, які вели до політизації українського питання, не при­пинялася. Українців не поспі­шали допускати до найвищих урядових ланок. Наприкінці 1920-х років їхня частка серед членів Центрального комітету КП(б)У не перевищувала 25%. Окрім короткотривалого (з гру­дня 1921 по квітень 1923 р.) пе­ребування на посаді першого секретаря КП(б)У Дмитра Мануїльського, українці не при­значалися на найвищу посаду у республіканській партійній ієрар­хії. Партійне керівництво особ­ливо недовіряло українській інтелігенції, побоюючись, що під виглядом лояльності до радян­ської влади вона намагатиметь­ся міцно укорінитися у дер­жавному апараті і провадитиме свою «буржузно-націоналістичну» політику. «Українізація» ма­ла скромні успіхи серед праців­ників вищої освіти, робітників Донбасу, чиновників всесоюз­них наркоматів та комсомоль­ської номенклатури. У держав­них організаціях, де «україніза­ція», згідно з статистикою, про­вадилася успішніше, високі по­казники впровадження україн­ської мови часто були фіктив­ними. Обов'язкові реченці скла­дання іспитів для державних чиновників раз по раз перено­силися - з 1 січня 1924 р. на 1 січня 1925 p., а далі на 1 січня 1926 p., 1 січня 1927 р. і, врешті-решт, на 1 січня 1929 р.²¹ Але, навіть склавши іспит зі знання української мови, значна час­тина чиновників продовжувала користуватися у важливіших справах російською.

«Українізація» спричинила сильний опір з боку російських і російськомовних партійних та державних бюрократів, військо­вих керівників, технічної інте­лігенції, священиків Російської православної церкви й просто міщанства. Вони сприймали її як тимчасове явище. Багато хто з росіян переживав болісний шок при втраті їхнього політич­ного і культурного домінування в Україні²². До того ж, російська шовіністично настроєна інтелі­генція вважала принизливим для своєї гідності вивчати «про­сту селянську говірку». Показо­вою з цього боку була заява проф. Толстого, який на засі­данні Одеського інституту на­родного господарства назвав «українізацію» порушенням гро­мадянських прав, а своїх колег, які перейшли на українську мо­ву викладання, - ренегатами²³. Такі настрої знаходили підтрим­ку у Москві. На всесоюзних з'їз­дах і конференціях українські національні комуністи нерідко ставали об'єктами атак з боку російських більшовиків за їх ні­бито «насильну» українізацію російського пролетаріату в УРСР. Проголошений партією курс так і залишився б «напівукраїнізацією», якби стимули до нього надходили лише від державно-партійного апарату. Тому було б великим спрощенням й по­милкою вважати «українізацію» результатом цілеспрямованих зусиль більшовицької партії. Вона була насамперед далеким відгомоном української револю­ції. Показово, що найбільших успіхів «українізація» досягла у тих інституціях, родовід яких виводився ще з революційних часів і в яких партійний конт­роль відчувався найслабше - у «Просвіті», кооперативних орга­нізаціях, Українській автокефаль­ній православній церкві. З дру­гого боку, бурхливий розвиток «українізації» уможливлювала та обставина, що московське керівництво після смерті Леніна (січень 1924 р.) було зайняте внутрішньою партійною бороть­бою і тому не могло ефективно втручатися в українські справи. Українська інтелігенція вороже поставилася до антисталінської опозиції 1925-1926 pp., добре пам'ятаючи роль її лідера, Троцького, у розгромі української ре­волюції, його антиселянську по­зицію та ворожі висловлювання про «українізацію». Натомість частина російськомовної інте­лігенції підтримувала опозицію, пропагувала її літературу й очікувала повалення Сталіна²⁴. Більшість партійного керівниц­тва України у конфлікті між Ста­ліним і Троцьким виступила на боці першого. Антитроцькіст-ській позиції республіканського керівництва сприяла та обста­вина, що на чолі української партії й уряду стояли безпосе­редні висуванці Сталіна, Кага­нович і Чубар. У той час Сталін схвально відізвався про «украї­нізацію», висловлюючи впевне­ність, що українські міста, незва­жаючи на перевагу в них росій­ського елементу, будуть неми­нуче українізовані, як це сталося з Прагою, котра до 1880-х років в основному розмовляла німець­кою, а згодом - чеською мовою²⁵.

В Україні опозиційна бороть­ба всередині партії набрала на­ціонального виміру. Як заявив Затонський на партійній конфе­ренції у Харкові 1928 р., в Укра­їні будь-який партійний ухил є серйозним, оскільки в українсь­ких умовах кожен такий ухил може бути пов'язаний з націо­нальним питанням. У 1926-1928 pp. КП(б)У сама стала дже­релом трьох великих ухилів - «шумськізму», «хвильовізму» та «волобуєвщини». На початку 1926 р. колишній «боротьбист» Олександр Шумський у листі до Сталіна вимагав заміни Кагано­вича на посаді першого секре­таря КП(б)У українцем Власом Чубарем, а на посаду голови українського уряду пропонував іншого «боротьбиста», Григорія Гринька. В умовах національ­ного відродження, стверджував Шумський, центральні посади у партійному й державному апа­раті повинні займати українці. Позицію Шумського засудили як «національне ухильництво», і на кару він разом з Гриньком був змушений покинути Україну і переїхати до Москви.

Найбільшого розголосу на­брала справа українського пи­сьменника Миколи Хвильового. Хвильовий та його товариші - молоді й талановиті українські інтелектуали, об'єднані навколо Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), - прийня­ли виклик, кинутий їм лебедівською теорією «боротьби двох культур». У середині 1920-х ро­ків вони започаткували літера­турну дискусію про майбутній розвиток української культури. В якому напрямі їй належить розвиватися? Що може служи­ти моделлю для ЇЇ розвитку? Якою повинна бути ця культу­ра? - ці питання виводили дискутантів з чисто літературних рамок у царину політики²⁶.

Пропоновані Хвильовим від­повіді відзначалися простотою і безкомпромісністю: українська культура має відповідати висо­ким європейським стандартам. Він різко виступав проти провінціоналізму і просвітянства в українській літературі. Але ще настійніше Хвильовий вимагав визволитися з-під згубного впли­ву російської культури та пере­орієнтуватися на психологічну Європу як на справжнє джерело світових мистецьких вартостей. Він був комуністом і учасником революційних подій 1917-1920 років, але вважав, що партійне керівництво зрадило високі ре­волюційні ідеали. Ця зрада від­билася і на сучасному станови­щі України. Письменник щиро бажав незалежності своїй бать­ківщині і мріяв про той час, коли Україна стане провідною силою в «азіатському ренесансі» - ви­зволенні колоніальних народів під комуністичними гаслами від імперського гніту.

Гасла Хвильового «Геть від Москви! Дайош Європу!» викли­кали стурбованість російських більшовиків. Поета гостро кри­тикували Сталін і Каганович і, врешті, разом з лідерами ВАПЛІТЕ його змусили писати лист розкаяння. Літературна дискусія 1925-1928 pp. завер­шилася аж ніяк не по-літера­турному: «хвильовізм» був роз­битий, а ВАПЛІТЕ розпущено.

Незважаючи на те, що «шумськізм» і «хвильовізм» були розгромлені як шкідливі «націона­лістичні ухили», ідеї Шумського і Хвильового продовжували жи­ти серед українських комуністів. Провідну роль у розгромі «опо­зиції Шумського-Хвильового» відігравав Микола Скрипник. Правдоподібно, піднесення Скрипника наприкінці 1920-х років стало своєрідною платою за підтримку українськими ко­муністами Сталіна у боротьбі проти Бухаріна. У липні 1928 р. Кагановича відкликали до Мос­кви. У розмові з Каменевим Бухарін стверджував, що Сталін «підкупив українців, прибравши Кагановича з республіки». Але заступивши Шумського на місці комісара народної освіти, Скри­пник ще глибше і послідовніше повів курс на «українізацю» політичного, громадського і куль­турного життя в УРСР. Саме час його перебування на цій посаді (1927-1933) визначається як період найвищого піднесення політики «українізації». Однак на­віть після піднесення Скрипника випадки «національного ухиль­ництва» не припинилися. У 1928 р. молодий економіст Ми­хайло Волобуєв опублікував у центральному теоретичному органі КП(б)У «Більшовик Украї­ни» статтю, в якій доводив, що Українська РСР, як і Україна перед революцією, продовжує залишатись російською колонією.

Хоча кожний з «національ­них» ухилів пов'язувався з кон­кретною особою, насправді за цим ухильництвом стояли цілі групи діячів з політичного, еко­номічного та культурного життя. Можна говорити про існування окремої націонал-комуністичної течії у верхніх ешелонах біль­шовицької влади в УРСР. У чис­тоті їхньої віри в комуністичні ідеали немає підстав сумнівати­ся. Але, зберігаючи вірність ідеології марксизму і ленінізму, вони почали усвідомлювати себе українцями. Багато у чому вони були попередниками «єврокомунізму» і «тітоїзму» пово­єнних років, а також тих керів­ників країн так званої «народної демократії» (Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини, Угорщини), які, зовні залишаючись лояль­ними до Кремля, намагались провадити власну незалежну політику. Американський істо­рик Джеймс Мейс стверджує, що за часів Скрипника Радян­ська Україна почала відігравати у радянській політиці роль, подібну до тої, яку відігравала Польща у ранні роки правління Гомулки: УРСР, залишаючись частиною цілого, була свідома своєї окремішності, ревниво сте­регла власні прерогативи і най­менше хотіла наслідувати мос­ковське керівництво при вирі­шенні своїх внутрішніх справ²⁷.

Наслідки «українізації» не обме­жувалися лише УРСР. Зокрема, Скрипник як голова Народного комісаріату освіти надав значну допомогу українському насе­ленню поза межами України -на Далекому Сході, у Казахста­ні, Середній Азії, Сибіру, По­волжі, Центральних областях, на Кубані і Дону, задовольняю­чи його національно-культурні потреби. За спогадами україн­ського історика-емігранта Ілька Борщака, Скрипник мав намір будувати Україну і на Кубані, і в Криму²⁸.

Не тільки українці користали з політики «коренізації». До 1930 р. в УРСР було 25 національних районів, на розвиток яких дер­жава виділяла значні кошти. У 1924 р. у складі України утвори­лася Молдавська Автономона Радянська Соціалістична Рес­публіка. Національним менши­нам в УРСР у місцях їхнього компактного проживання також було гарантовано право на ос­віту рідною мовою. Початковий всеобуч на території республіки здійснювався понад 20-ма мо­вами. У 1930 р. в УРСР працю­вали Польський інститут народ­ної освіти і Ново-Полтавський єврейський сільськогосподар­ський інститут, низка національ­них відділів при інших вузах, 24 індустріальних, 27 сільськогос­подарських і 9 педагогічних тех­нікумів. Мовами національних меншин виходило 35 газет і жур­налів. У Криму, який з 1920 р. був частиною РРФСР, провади­лася політика «татаризації». Під проводом кримсько-татарсько­го націонал-комуніста Велі Ібрагімова тут у 1923-1928 pp. розвинулася мережа татарських культурно-освітніх установ²⁹.

Проведення політики «ко­ренізації» призводила до виник­нення нових зон національного конфлікту. Так, у 1920-х роках радянський уряд заохочував єв­реїв осідати на землях України і створювати там сільськогоспо­дарські колонії та кооперативи. Ця акція викликала настороже­ність з боку українських селян, які вважали, що в них забира­ють їхні землі³⁰. Багато хто з російськомовних євреїв висту­пив проти «українізації», оскіль­ки вона здержувала їхнє просу­вання вгору по службовій дра­бині. Але разом з тим «україніза­ція» створила нові можливості для розвитку єврейської неросійськомовної ідентичності. На­ціональні комуністи свідомо розширювали сферу вживання ідишу: з 1924 по 1930 р. кількість єврейських шкіл зросла майже вдвічі, з 42 до 83 тис. Тому на­ціонально свідомі єврейські ко­ла підтримували українських лідерів у їхньому протистоянні як проти російських комуністів, так і зрусифікованих євреїв³¹.

Існує думка, що ліберальне ставлення українських комуніс­тів до національних меншин і особливо до євреїв являло со­бою свідоме продовження полі­тики, започаткованої у 1917 р. Центральною Радою³². З друго­го боку, неросіяни були більш піддатливі на українізацію офі­ційного життя, аніж росіяни: у 1929 р. менш ніж четверта час­тина росіян в УРСР могли чита­ти українською мовою, тимчасом як серед поляків і євреїв цей показник сягав 60%³³. Можна припустити, що під кінець 1920-х років накреслився певний на­ціональний консенсус: українсь­кі політичні лідери надавали широкі національні права мен­шинам, натомість національні меншини (це в меншій мірі сто­сувалося російського населен­ня) готові були визнати доміну­ючі позиції українців у республі­ці. Національні антагонізми не зникли, але політика «кореніза­ції» сприяла пригасанню старих вогнищ національної ворожнечі.

Все це створювало умови переростання українською полі­тичною нацією рамок українсь­кої етнічної спільноти. Адже за­хищати українські інтереси бра­лися не лише етнічні українці, а й представники інших націо­нальностей, що проживали на території України. Показовим є той момент, що два головні пред­ставники «національного ухиль­ництва», Хвильовий (справжнє прізвище - Фітільов) і Волобуєв, були етнічними росіянами. Цілком ймовірно, що вони ви­ражали погляди не лише укра­їнської частини партійного, дер­жавного і профспілкового апа­рату. З критикою шовіністичної позиції московського керівниц­тва і на захист позицій україн­ських націонал-комуністів висту­пила також група українських діячів - євреїв за походженням (Кулик, Ліфшиць, Гуревич, Равич-Черкаський). Історія націо­нального відродження 1920-х років знає приклади, коли навіть окремі чиновники-«русотяпи» захищали інтереси УРСР перед московським центром у справі розподілу державних фондів, розміщення підприємств тощо. Вони також мали свою користь від «українізації» у тій мірі, в якій вона підвищувала їхню роль в управлінні республікою та послабляла контроль Моск­ви, їх становище було б набага­то приємнішим, якби не вказів­ка зверху вчити українську мо­ву. Ця частина чиновників висту­пала проти вузького, етнічного розуміння поняття української нації (тобто визначення прина­лежності до нації «за кров'ю»). На їхню думку, бути українцем означало ототожнювати себе з інтересами Радянської України, її господарством і культурою, і все більше російськомовного населення, твердили вони, чи­нить власне так. Сильна прив'я­заність місцевого апарату до інтересів свого регіону і рес­публіки проявлялася у так зва­ному «місництві», яке було сха­рактеризоване центральним партійним керівництвом як ще один «націоналістичний ухил»³⁴. Жодна з республіканських версій «коренізації» у СРСР не зайшла так далеко, як українсь­ка. За десять років «україніза­ції» (1923-1933) українці перетворилися на структурно повно­цінну, зурбанізовану і сконсолі­довану націю - тобто набрали всіх тих характеристик, яких їм так бракувало під час революції 1917-1920 років. Вони вступали у XX століття як модерна нація. Можна було відчувати себе су­часною людиною, робити партій­ну, державну, наукову та іншу кар'єру, не боячись втратити національної ідентичності. Відповідаючи на стару дилему, яка гризла попередні покоління ук­раїнців - провінція чи імперія? - молоде покоління 1920-х років, услід за Хвильовим, могло по­вторити: Україна і Європа.

Король-старий

СТАНОВИЩЕ У СФЕРІ КУЛЬТУРИ В 20-і — 30-і РОКИ. Для культурного будівництва в Україні у цей період було характерне з одного боку певне українське відродження в 20-ті роки і крайня ідеологізація культурного життя в 30-х роках.

Держава турбувалася про розвиток масової культури, під­вищення рівня освіти. У 1920 р. було створено Всеукраїнську надзвичайну комісію по боротьбі з неписьменністю. У травні 1921 р. РНК УСРР прийняв декрет, за яким усе неписьмен­не населення від 8 до 50 років зобов'язувалося навчатися грамоти. Уже в 1927 р. могли читати і писати 2 млн. чоловік. У 1928/29 навчальному році чисельність учнів зросла до 2,6 млн. чол. Тоді ж в Україні діяли 351 польська школа, 592 німецьких, 480 єврейських.

Цей процес здійснювався паралельно з політикою коренізації, яку проводила держава з квітня 1923 р. з метою забез­печення підтримки з боку населення республіки і неросій­ських народів, В результаті на кінець 1927 р. в республіці, 80% якої становили українці, майже всі школи, більше поло­вини технікумів і понад чверть інститутів використовували українську мову навчання. Проте в цілому справжнє вирі­шення національного питання не відповідало інтересам Ста­ліна. Це дало про себе знати під час перебування при владі в Україні генерального секретаря ЦК КПб)У з 1925 по 1928 pp. Л. Кагановича. Він організував цькування наркома освіти О. Шумського, звинувативши його в націоналізмі. В цьому ж був звинувачений і його наступник М. Скрипник. Зрозуміло, що такі дії вкрай негативно позначилися на стані культури й освіти в Україні. На початку 30-х років було при­пинено політику коренізації. Однак, незважаючи на це, лік­відація неписьменності продовжувалася. Перепис населення 1939 р. (замість знищеного перепису 1937 р. у зв'язку з не­бажаними статистичними підрахунками голодом 1932— 1933 pp.— В. К.) показав, що в Україні вже було 85,3% пись­менних у віці від 9 до 50 років, хоча голодомор призвів до зменшення кількості учнів. Кадри нової інтелігенції готува­лися через систему середніх і вищих професійних шкіл. Якщо в 1921 р. було відкрито 10 робітничих факультетів, то в 1927 р. діяло 17 робітфаків, на яких навчалося близько 3,7 тис. чоло­вік, а в 1928 — вже 34 робітфаки, на яких навчалося 7,5 тис. чол.

В цілому на кінець 30-х років у мережі вищих і середніх спеціальних закладів було підготовлено близько 400 тисяч дипломованих спеціалістів.

20-і роки — це процес творчого злету української науки. Розгорнули свою діяльність відомі наукові колективи, зо­крема математична школа Д. Граве. Праці М. Крилова та М. Боголюбова заклали основу нелінійної механіки. Л. Лан­дау став ініціатором досліджень з термоядерного синтезу. Значний вклад у теорію освоєння космосу вніс Ю. Кондра­тюк (О. Шаргея). Видатним конструктором став І. Сікорський, який потім виїхав до США.

Вагомих здобутків у боротьбі з епідеміями досягли М. Гамалея і Д. Заболотний. Плідно працювали в галузі медицини та біології О. Богомолець, О. Палладій, видатні вчені Ф, Яновський, М. Стражеско, в галузі генетики й селекції рослин і тварин — М. Холодний, А. Сапєгін, В. Юр'єв.

Активно працювали на терені суспільних наук історики Д. Баталій, Д. Яворницький, М. Яворський, М. Грушевський, який повернувся з еміграції, літературознавці С. Єфремов, О. Білецький, економіст К. Воблий.

У 1928 р. в науково-дослідних установах працювало 37 тис. науковців. Але уже в кінці 20-х років почалося переслідуван­ня вчених. Головним звинувачуваним під час процесу над міфічною «Спілкою Визволення України» (СВУ) (1930 р.) вважався С. Єфремов. Серед 45 засуджених було 2 академі­ки, 11 професорів, 2 письменники та інші.

Потім взялися за «Український національний центр» (УНЦ) та його підрозділ — «Українську військову організа­цію» (УВО), керівником якої оголосили М. Грушевського. До самогубства було доведено М. Скрипника. Репресіям піддава­лися вчені-історики М. Слабченко, Ф. Гавриленко, М. Горбань та ін., філософи П. Демчук, І. Агол, геолог Н. Світальський та ін. Був заарештований Л. Ландау, якого пізніше врятував П. Капиця. В листопаді 1937 р. розстріляли М. Яворського. Діячі інтелігенції «проходили» і в так званій «шахтинській справі» (1928 p.), коли звинуватили групу інженерів з Дон­басу.

В українській літературі 20-х — 30-х років характерним було поєднання демократичних традицій дореволюційних часів і нового досвіду творчих сил.

Революційно-романтичну течію, яка сформувалася в Украї­ні у 20-і роки, уособлювали В. Еллан-Блакитний (Елланський), В. Чумак, В. Сосюра, П. Тичина, М. Бажан.

Вагомо заявили про себе представники інших напрямків у літературі — М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара, а також митці старшого віку М. Вороний, А. Кримський, П. Капельгородський та ін.

Визначальним для літературного процесу було виникнення в 20-х роках багатьох літературних організацій («Гарт», «Плуг», «Авангард», «Молодняк», «Урбіно», ВУСПП (Все­українська спілка пролетарських письменників) та ін.

У 1925 р. була створена «Вільна академія пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), яка об'єднувала 22 письменників і поетів (М. Бажана, О. Довженка, В. Сосюру, 17. Тичину, Леся Курбаса, М. Куліша, Ю. Яновського та ін.). Ідейним керів­ником цього об'єднання був М. Хвильовий, а першим прези­дентом — прозаїк, поет і драматург В. Яловий. Ця органі­зація прагнула протистояти втручанню бюрократичного апа­рату в культурне життя.

У тому ж році вихідці із Західної України об'єднались у Спілку революційних письменників «Західна Україна» (М. Ірчан, І. Ткачук, Д. Загул та ін.).

У центрі боротьби літературних течій опинився М. Хвильовий, який утворах «Я романтика», «Дві сили», «Вальдшнепи» та ін. відтворив об'єктивну історичну картину тих часів. Сформульоване ним гасло «Геть від Москви!», яке закликало не копіювати здобутки інших народів, було розцінено як полі­тичний злочин і націоналізм, в якому регулярно звинувачували М. Рильського, М. Драй-Хмару, М. Семенка, Є. Плужника, М. Зерова та ін.

Пошуки націоналізму продовжувались і після організа­ційного оформлення на І з'їзді письменників України в 1934 р. . Спілки радянських письменників, яка тоді складалася із 120 членів і 73 кандидатів-стажистів.

На середину 30-х років, після припинення українізації, почалася хвиля репресій проти майстрів слова. Її жертвою стали О. Вишня (П. Губенко), В. Яловий. М. Хвильовий (до­ведений до самогубства), М. Ірчан. За приналежність до згаданої УВО був заарештований М. Ірчан. У 1934 р. заги­нули в катівнях Г. Косинка, Д. Вальківський, К. Буревій,_; О. Близько. У в'язниці опинилися В. Підмогильний, Є. Плуж­ник. В 1935 р. заарештували групу неокласиків: М. Зерова,, П. Филиповича, А, Лебедя, М. Драй-Хмару, М. Рильського, якого звільнили завдяки віршу «Пісня про Сталіна».

Усього за 1934—1938 pp. було репресовано понад половину членів і кандидатів-стажистів Спілки письменників України.

Незважаючи на утиски, література тих років мала вагомі творчі здобутки. Це «Голубі ешелони» П. Панча, «Бур'ян» А. Головка, «Дитинство» Ю. Смолича та ряд інших. Водно­час— талант багатьох літераторів був деформований в тих умовах. Це торкнулося і М. Рильського, П. Тичини, М. Бажа­на та інших.

У 20-х роках, в першу чергу завдяки процесу українізації, бурхливо почали розвиватися інші види мистецтва. Скрізь виникали самодіяльні і професійні музичні колективи. Серед них капела «Думка», створена на основі хору Київської кон­серваторії, Київський симфонічний ансамбль на чолі з В. Яблонським та ін. Новими здобутками збагатили музичну куль­туру Г. Верьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький, а пізніше — Б. Лятошинський, М. Вериківський, В. Косенко, К. Данькевич, У 30-х роках були відкриті Київська, Харківська та Одеська консерваторії. Проте і музичні сили зазнали репресій. Без­підставно були заарештовані В. Верховинець, К. Богуславський та ін.

Становлення українського театру пов'язано з іменами, Л. Курбаса, Г. Юри, А. Бучми, Ю. Шумського, до яких при­єдналися з часом молоді сили: О. Сердюк, Н. Ужвій, О. Ватуля, Г. Борисоглібська, П. Нятко, які під впливом П. Саксаганського, М. Садовського гідно, представляли українське театральне мистецтво. Але і тут стали жертвами сталінізму Лесь Курбас—автор і керівник театрального колективу «Бе­резіль», Ф. Лопатинський, М. Надемський та ін. Цькувати їх та їхніх колег «допомагали» каральним органам самі май­стри сцени М. Донець, 3. Гайдай, драматург О. Корнійчук та ін.

Але ці явища не зупинили зростання театрального мисте­цтва. Наприкінці 30-х років в Україні було понад 80 театрів. З'являються національні театри в Харкові, Києві, Одесі.

Образотворче мистецтво представляли в ті роки М. Дерегус, Б. Іванов, А. Петрицький, Л. Муравін, В. Касіян та ін., які спільно з митцями старшого покоління М. Бойчуком, І. Іжакевичем, О. Шовкуненком, К. Трохименком поповнили українську культуру оригінальними творами.

Художникам доводилося творити за складних умов. У від­ступі від традицій реалізму звинуватили митців, що об'єдна­лися навколо М. Бойчука. Пізніше його, як і В. Седляра та І. Падалку, розстріляли. Та репресії не змогли зупинити культурного розпитку. Активно діяли створені ще в 20-і роки державні музеї українського мистецтва в Києві, Харкові, Одесі, а згодом у всіх обласних центрах.

У 1927 р. почалося будівництво однієї з найбільших у світі Київської кіностудії. Вже в 1928 р. з'являється перший знач­ний фільм молодого О. Довженка «Звенигора». Невдовзі він поставив картини нової генерації «Арсенал» і «Земля».

З появою звукового кіно на початку 30-х років кіномисте­цтво України вступає в новий етап. Першими звуковими фільмами в республіці були документальна і художня стріч­ки «Симфонія Донбасу» Д. Вертова і «Фронт» В. Соловйова.

Ряд цікавих фільмів поставили І. Кавалерідзе, І. Савчен­ко. Відомі російські режисери І. Пир'єв та Л. Луков, що про­живали в Україні, створили популярні картини «Трактористи» і «Велике життя» (перша серія). Тоді ж О. Довженко зняв фільм «Щорс», у якому яскраво зображені постаті М. Щорса та В. Боженка, режисер ще не знав тоді, що першого було підступно вбито, а другого отруєно прихильниками Троцького в армії. Успішно йшли тоді фільми В. Гардіна, П. Чердиніна, на яких, проте, як і на ряді інших, занадто позначився кла­совий підхід до зображення подій. Усього за 1929—1934 pp. в Україні було знято близько 180 фільмів різних жанрів.

Розвивалися пісенно-музична та декоративно-прикладна творчість. Увагу громадськості привернула виставка народ­ного мистецтва (1936 p.), експонати якої бачили в Києві, Москві, Ленінграді.

Досягнення української культури могли б бути набагато вагомішими, якби не ті втрати, які вона понесла не тільки від репресій і утисків командно-адміністративної системи, а й від тотального наступу на духовну спадщину українського народу, насамперед на релігію і пов'язані з нею історичні пам'ятки. Слід сказати, що ця політика носила продуманий характер і здійснювалась на землях, коріння історії яких ся­гає часів Київської Русі. Не випадковим був збіг в Україні голодомору 1932—1933 pp. і тотального наступу на інтелігенцію. Знищення історичного минулого народу, його куль­турних пам'яток, і насамперед церков, стало випробуваним засобом позбавлення народу духовної пам'яті, перетворення людей на «гвинтиків» сталінської тоталітарної системи. По-варварському були зруйновані Михайлівський Золотоверхий собор XI—XII ст., на який не підняв руки навіть хан Батий, Микільський Військовий собор та Братський Богоявленський монастир, на основі якого існувала Києївою-Могилянська ака­демія, Церква Богородиці Пирогощі XII ст., яка згадується в «Слові о полку Ігоревім», та ряд інших церков Києва. На Замковій горі, на кладовищі Флорівського жіночого монасти­ря в 1929 р. вночі розібрали Троїцьку церкву, неподалік од якої були поховані юнаки, що загинули під Крутами у 1918 р. У Харкові висадили в повітря Миколаївську церкву, в Сумах знищили Покровську церкву XVII ст., в Охтирці—Юріївську церкву XIII ст. На Північному Лівобережнії ліквідували 9 із 10 монастирів, шість церков XVII ст., шістнадцять — XVIII ст. і чотирнадцять — XIX ст., а Чернігівський Преображенський собор XV ст., в якому було поховано князя Ігоря, церкву св. Бориса (X ст.), перетворили на м'ясопереробний цех.

Тільки до жовтня 1930 р. в Україні було закрито 533 Цер­кви, Близько 70% церков, які діяли до 1939 p., взагалі пере­стали існувати. Ініціаторами цього вандалізму, цього наступу на українську культуру були В. Затонський, П. Постишев, С. Косіор, Л. Каганович, В. Чубар, Г. Петровський та інші. Залучали до цих актів варварства і дітей. На Конотопщині школярі відібрали у віруючих і в церков 40 тис. ікон і спа­лили їх на майдані. У Слов'янську на Запоріжжі діти знищи­ли понад 2000 ікон.

Такими були трагічні сторінки української культури 20-х — 30-х pp. XX ст.

Мирончук-МАУП