3. Формування наукових центрів українознавства

Характерною ознакою першої половини XIX ст. було дальше розгортання заходів російського уряду щодо викорінення українсь­кої культури, згортання її літератури, мови, історичної науки, на­родної пам'яті про історичні події, процеси і явища, які відбувалися в Україні з найдавніших часів до XIX ст. Цікаво, що переважна бі­льшість української аристократії пішла на співпрацю з російським царизмом і фактично втратила українську ментальність.

Деяка частина національної інтелігенції прагнула вистояти проти цього натиску, використати будь-який привід для популяризації свого народу, вітчизни, власної культури, національної свідо­мості й відновити щодо України історичну справедливість.

Трапилося так, що, починаючи з перших років XIX ст., питан­ня національної ідеї стали виступати на перший план. Функцію пропаганди національної ментальності взяли на себе патріотично зорієнтовані інтелектуали.

Працюючи у цьому напрямі, українська інтелігенція пройшла, по-суті, три етапи. На першому етапі переважав потяг до історич­них джерел, документів, фольклорної пам'яті, різного роду писем­них та етнографічних старожитностей.

На другому етапі інтелігенція звернулася до мовного коріння, обґрунтування закономірностей існування української мови, народ­ного опрацювання та застосування як найбільшого народного скар­бу в літературі, освіті та театральному житті.

Й на третьому - йшлося про необхідність створення полі­тичних організацій, які здатні розгорнути боротьбу за вільний національний розвиток та державну незалежність .

З повним правом можна сказати, що значний вплив на діяль­ність української інтелігенції справили ідеї німецького філософа Иоганна Гердера про етнічну культуру селянства.

Вивчаючи духовний потенціал українського народу, Й.Гердер дійшов висновку, що "Україна стане новою Грецією: прийде день і постануть перед усіма це прекрасне небо, цей життєрадісний на­родний дух, ці природні музичні обдарування, ця родюча земля" .

Як і передбачав Й.Гердер, пробудження національної свідомо­сті українців розпочалися у кінці XVIII ст. і набрало бурхливого роз­витку у І пол. XIX ст. Аматорський підхід до вивчення історії

українського народу та його старожитностей трансформувався в на­укові дослідження різних галузей українознавства: історичного, ет­нографічного, фольклористичного та мовознавчого.

Українському народознавству присвятили свої праці О.Шафонський ("Черниговского наместничества типографическое описание". - 1786), О.Рігельман ("Летописное повествование о Ма­лой России". - 1785-1786), Я.Маркович ("Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях". - 1798), анонімний автор "Історії Русів" (кінець XVIII - початок XIX ст.).

Згадані автори спробували дати відповідь на питання про похо­дження українського народу (О.Шифонський), українського козацтва (О.Рігельман), його самобутню високу культуру (Я.Маркович), спад­коємність Київської Русі („Історія Русів") тощо.

Серед названих праць найбільшою популярністю користувалася "Історія Русів". її знали, читали і використовували тогочасні історики Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, прозаїки і поети М. Гоголь, О.Пушкін, Т.Шевченко, П.Куліш та багато інших діячів культури.

У становлення українознавства як науки внесли відчутний вклад чотиритомна "История Малой России" (1822) Д.Бантиш-Каменського, "Краткое описание о казацком малороссийском народе" (1847) П.Симоновського, п'ятитомна "История Малороссии" (1842-1843) М. Маркевича, перший збірник українських народних творів "Опыт собрания старинных малороссийских песен" (1819) М.Церетелєва, дві українські пісенні збірки "Малоросійські пісні" (1827) та "Українські народні пісні" (1834) першого ректора Київсь­кого університету М.Максимовича, фольклорна п'ятитомна праця "Запорожская старина" (1833-1838) молодого харківського вченого І.Срезневського та інших авторів.

Названі праці не залишили спокійними ту частину українсько­го суспільств, яку царизм прагнув денаціоналізувати, відштовхнути від джерел історії та культури.

У першій половині XIX ст. стали виділятися в окрему наукову галузь дослідження національної мови. Склалося так, що у першій половині XIX ст., в результаті урядової денаціоналізації, українсь­кою мовою стали користуватися переважно селяни. Більшість за­можної верстви вважала її згубою, селюцькою, непридатною для висловлювання тонких думок та почуттів. У зв'язку з цим між собою переважна більшість українського чиновництва та інтелігенції спілкувалася російською мовою.

Національно свідомі інтелігенти робили все, щоб захистити українську мову від нападок русифікаторів, довести, що вона є мовою самобутньою, вишуканою, що вона може внести гідний вклад у світо­ву цивілізацію і має право на існування як мова стародавнього народу.

Письменник І.Котляревський один із перших продемонстру­вав, що "селянська мова" є високохудожньою і літературною, і нею можна створювати такі шедеври, як "Енеїда" (1798).

За цих обставин з'явилися перші наукові розвідки, автори яких ставлять собі за мету "оживити українське наріччя", не допустити його зникнення. Зокрема, О.Павловський у 1818 р. Створив "Грам­матику малороссийского наречия", в якій зробив спробу довести самобутність української мови, дати її граматичний аналіз, опрацю­вати фразеологію тощо. У 1823 р. І.Войцехович склав невеликий словник української мови. У 1834 р. На захист української мови ви­ступив харківський вчений-славіст І.І.Срезневський. У статті "Взгляд на памятники украинской народной словесности" (1834) він пророкував її велике літературне майбутнє.

Дослідники стверджують, що у першій половиш XIX ст. на­родознавчі інтереси в Україні захопили широкі кола викладачів навчальних закладів, студентів-любителів старожитностей, націона­льної культури та мови.

Інтерес до народних джерел, української історії та літератури, фольклорно-етнографічної інформації став об'єднувати дослідників у загальноукраїнські, губернські та регіональні центри українознавства.

З повним правом можна стверджувати, що перший науковий центр з проблем народознавства став формуватися на базі Харківсь­кого університету, який був створений у 1805 р. його першим рек­тором Василем Каразіним.

Помітну роль відігравали в ньому такі діячі культури, як: декан університету Григорій Успенський, письменник Петро Гулак-Артемовський, професор Ізмаїл Срезневський, прозаїк Григорій Квітка-Основ'яненко. Навколо їх групувалася освічена молодь, студентство, в тому числі і майбутній засновник Кирило-Мефодіївського товарис­тва - Микола Костомаров.

Харківське наукове товариство організувало видання таких ча­сописів, як "Харьковский еженедельник", "Украинский журнал" та інших видань.

Важливим центром культури стало місто Полтава. Письмен­ник І.Котляревський стає центральною фігурою українознавчих студій, неперевершеним знавцем звичаїв та усної народної творчос­ті. У Прилуцькому повіті народознавчу роботу розгорнув письмен­ник, фольклорист та етнограф П.Білецький-Носенко, Миргородсь­кому - Василь Ломиковський та ін. Опубліковані ними дослідження "О Малороссии", "Записки о Полтавской губернии" (1848-1859) мі­стили значні інформативні відомості про Полтавщину, її людей, культуру, народну творчість тощо.

Важливим народознавчим центром стало також місто Одеса. Тут у першій половині XIX ст. відкрито ліцей (1817), Інститут схід­них мов (1828), музей старожитностей (1828), сільськогосподарське товариство, Товариство історії і старожитностей. Результати дослі­джень публікувалися у заснованих "Одесском альманахе", "Одесс­ком вестнике", "Записках" товариства історії та інших виданнях. Найвидатнішою фігурою діяльності цих об'єднань культури був іс­торик, економіст, етнограф та публіцист Аполлон Скальковський, перу якого належать праця "История Новой Сечи, или последнего Коша Запорожзкого" (у трьох томах). Автор цієї роботи критику­вався М.Максимовичем та Т.Шевченком за перекручування історії гайдамацьких рухів. Зокрема, коли А.Скальковський назвав гайда­мацтво розбійницьким рухом, Т.Г.Шевченко відреагував так:

"Гайдамаки не воины -разбойники, воры, пятно в нашей истории..."

Брешеш, Людомире! За святую правду волю Розбійник не стане, не розкує закований У ваші кайдани Народ темний, не заріже Лукавого сина, Не розіб'є живе серце За свою країну.

Тобто, в трактовці Т.Г.Шевченка гайдамаки виступають як борці за "святу правду"¹².

У 40-х роках XIX ст. значним народознавчим центром стає Київ. У 1834 р. тут засновується університет, який очолив історик,

краєзнавець, фольклорист, етнограф та природознавець М.О.Мак­симович.

У 1843 р. при Канцелярії Київського, Подільського та Волинсько­го генерал-губернатора започатковується Тимчасова комісія для розгля­ду давніх актів. Університету та Комісії судилося стати центрами діяль­ності авторитетної професури, здібної до історичних пошуків наукової молоді, в тому числі М.І.Костомарова, Т.Г.Шевченка, М.І.Гулака, П.О.Куліша та багатьох інших відомих в Україні людей ³.

Зокрема, вже у першій половині XIX ст. ім'я П. Куліша було відоме не тільки в Україні, айв Москві та Петербурзі. Йому належав перший український історичний роман "Чорна Рада" (1846), іс­торична праця "Повесть об украинском народе" (1846). Працюючи у Київському університеті, опублікував свою книгу "Славянская мифология" М.Костомаров. Велику роботу у Комісії розгорнув ху­дожник Т.Г.Шевченко.

У 20-х роках ХГХ ст. розпочинається археологічне досліджен­ня Києва. Археолог Кіндрат Лохвицький дослідив руїни Десятинної церкви, Золотих воріт. Історик та археолог Максим Берлінський створив роботу "Краткое описание Киева" (1820), Іван Фундуклей "Обозрение Києва в отношении давностей" (1847).

Багато зробила для розвитку українознавства комісія при Ки­ївському учбовому окрузі (1851-1864). Вчені Д.Журавський, П.Павлов, М.Іванишев, М.Маркевич, М.Максимович, А.Метлинський писали про народний побут, географічні відомості, культуру простого народу, за що переслідувалися офіційним чиновництвом.

Українознавчі центри були не тільки в Україні, а й у Петербурзі та Москві, в яких університети та установи, за висловом Є.Гребінки, стали "колонією освічених українців". Українознавчі матеріали викли­кали великий інтерес у М.Гоголя, О.Пушкіна, Є.Гребінки, М.Марке­вича, О.Бодянського (Москва) та інших діячів української та російської культури. Завдяки зусиллям О.Бодянського у 1846-1848 pp. побачили світ "Літопис Самовидця", "Історія Русів" та інші історичні праці.

У першій половині XIX ст. усна народна творчість та фольк­лор українського народу відгукнулися на події війни 1812 р. Важке становище кріпацтва, боротьбу селян під проводом У. Кармелюка, Л.Кобилиці. Про це розповідали народним масам носії народних творів, кобзарі Остап Вересай, Федір Гриценко, Андрій Шут та ін.

Усна народна творчість плідно вплинула на художню літера­туру. Батьком української літератури став І. Котляревський, який народну мову ввів у літературу, створивши такі шедеври як "Енеїда" (1792), "Наталка полтавка" (1838), "Москаль-чарівник" (1841). Славлячи автора згаданих творів, Т.Г.Шевченко писав:

Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди. Поки сонце в небі сяє, тебе не забудуть! ^и

Продовжуючи започатковані І. Котляревським традиції, створи­ли талановиті твори П.Гулак-Артемовський ("Пан та собака"), Г.Квітка-Основ'яненко („Пан Халявський", "Сватання на Гончарів-ці"), Є.Гребінка, Л.Боровиковський та ін.

Вершиною формування нової української літератури першої по­ловини XIX ст. стала творчість Т.Г.Шевченка. Поетична збірка "Коб­зар" (1840) була свідченням народження нового майстра української поезії, якому пізніше судилося стати національним пророком.

Його твори першої половини XIX ст. та й пізніших часів відзначаються реалістичністю та революційним демократизмом. А його "Заповіт" закликав людей до активної боротьби за своє щасливе майбутнє:

Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте, І вражою злою кров'ю Волю окропіте!

І мене в сім'ї великій, сім'ї вільній, новій Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом.

У першій половині XIX ст. національне відродження охопило й Східну Галичину. Як і в Наддніпрянщині, в середовищі західно­української інтелігенції став помітним потяг до української (русин­ської) усної народної творчості, української мови, історичних знань, літературно-художнього життя.

Так, наприклад, західноукраїнський фольклорист Зоріан Доленча-Ходаковський зібрав 3 тис. пісенних текстів, з них 1400 україн­ських. Митрополит Михайло Левицький задумав створити україно­мовні школи.

Один із церковних служителів Іван Мочильницький створив "Граматику язика словено-руського" (1829), яка повинна була репрезентувати українську мову.

Історик Денис Зубрицький написав "Нарис з історії руського народу в Галичині" (1837) та тритомну "Історію древнього Галицько-руського князівства" (1852—1855), в яких він обґрунтовує само­бутність східних галичан як українців, правонаступницею яких є російська держава ' .

У 30-х роках XIX ст. центр української національної самосві­домості перемістився у Львів. Лідерами народознавства стала виступати студентська молодь, серед яких особливе місце посіли Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький, які ввійшли в історію як члени гуртка під назвою "Руська Трійця"¹⁷.

Створений ними гурток став працювати над очищенням мови від діалектів, збором фольклорно-етнографічних матеріалів, перекладом літературних творів на живу українську мову ("Слово о полку Ігоревім"), створенням читанок для дітей тощо.

"Руська Трійця" стверджувала, що східні і західні українці на­лежать до однієї родини, мають спільну історію та культуру.

Члени їх гуртка листувалися з діячами західнослов'янського відродження - П.Шафариком (автором праць: "Історія слов'янської мови", "Про походження слов'ян", "Слов'янські старожитності" -1826-1837), Я. Коларом, Г.Петровичем, К.Гавлічеком та ін.

Вони мали стосунки також з М. Максимовичем, О. Бодянським, І. Срезневським та ін. діячами культури Східної України.

Вважали, що українські землі повинні об'єднатися на правах федерації в соборну державу.

У 1837 р. у Будапешті „Руська Трійця" видала альманах "Русал­ка Дністрова", в якому видруковували народні пісні, думи, перека­зи, історичні документи, публіцистичні статті ¹.

"Русалка Дністрова" не вписувалася у політику габсбургської денаціоналізації, була викликом клерикалізму. Не дивно, що альма­нах був зустрінутий владою вороже і конфіскований, а його автори зазнали політичних репресій: Шашкевич помер у 1843 p., Вагилевич відійшов від громадського життя, а Головацький змушений був по­кинути рідний край.

Король