1. Формування української нації

Чисельність і склад населення

В результаті природного приросту чисель­ність населення України в межах Російсь­кої імперії збільшилася з 13,4млн.у 1863 р. до 23,4 млн. чол. у 1897 р. На західноук­раїнських землях чисельність населення у цей же час зросла з 3,9 млн. до 5,9 млн. чол.

Народ України етнічно був досить монолітним. Всупереч аси­міляційним процесам, частка українців перебувала приблизно на одному рівні. У 1858 р. вона становила 79,8% і в 1897—1900 pp. — 79,6%. Це стало можливим завдяки високому природному при­росту, який компенсував відхід українців в інші регіони Російської держави й збільшення чисельності національних меншин. При­чому якщо в Криму українці становили всього 11,6%, Бесарабії -34,6%, то в Полтавській губернії - 98%, Харківській - 80,6% усіх мешканців.

Незважаючи на індустріалізацію економіки, сільське населення значно переважало міське. У 1897 р. в українських губерніях Росії воно становило 84%, на західноукраїнських землях у 1900 р. -95,5% усіх жителів. Через свою консервативність селянство, як ніяка інша верства населення, зберігало основні національні риси в мові, побуті, культурі та національній свідомості.

Наприкінці XIX ст. росіяни в складі населення підросійської України (9 губерній) становили 11,7%, поляки - трохи більше 6%.

Швидкими темпами зростала чисельність євреїв. Проводячи дискримінаційну політику щодо євреїв, російський уряд визначив їм для проживання так звану "зону осілості", яка охоплювала Литву, Білорусь, Правобережну і частково Лівобережну Україну. У власне російських губерніях євреям фактично заборонялося жити. Наприкінці XIX ст. вони становили 33% всього міського населення України, а на Правобережжі - 80%. До кінця XIX ст. кількість євреїв у складі населення України збільшилася до 8%.

В Україні жили представники й інших національних меншин: 1 млн. німців, 500 тис. румунів, 500 тис. кримських татар, 200 тис. болгар, 140 тис. греків, 50 тис. вірмен, 38 тис. чехів.

Протягом другої половини XIX ст. в ході селянського пере­селенського руху формується східна українська діаспора. За цей час чисельність українців у Нижньому Поволжі зросла до 400 тис, на Кавказі - до 1300 тис. чол., у Казахстані і Середній Азії - до 100 тис. українців. Переселення українців до Сибіру активізу­валося наприкінці 80-х років, коли в Україні загострилася селянсько-земельна проблема й одночасно вступила в дію Сибір­ська залізниця. "Східна" українська діаспора у 1858 р. становила 2299 тис. чол., а в 1900 - 4370 тис.

Формуванню національної буржуазії перешкоджала політика російського уряду, яка спричиняла вивіз капіталу з України в центральні райони Росії та за кордон. Та все ж роль української бур­жуазії в економічному і суспільно-політичному житті помітно

Формування національної інтелігенції

Інтелігенція протягом другої половини ХІХ ст. остаточно сформувалася в окрему соціальну групу з власними професій­ними ознаками та правами. Порівняно з іншими регіонами Росії Україна мала досить високий відсоток інтелігенції. На 1897 р. із загальної кількості інтелігенції Росії в Україні працювало: учителів - 22,7%, медичних працівників -19, адвокатів і нотаріусів -22,5, діячів науки, літератури і мистецтва -13,6%.

Суттєво змінився соціальний склад інтелігенції. Якщо раніше вона формувалася переважно з вихідців з дворян, то на початку XX ст. відсоток дворян зменшився до 20-25. Більше стало вихідців з різночинців. Невпинно зростала кількість студентів. Змінювався соціальний склад студентства: зменшилося число вихідців з дворянства і збільшилося вихідців з духовенства, купецтва, інтелігенції, службовців, буржуазії, а також селян і робіт­ників.

Об'єднання більшості українських земель у складі однієї дер­жави мало важливе значення для розвитку загальноукраїнських економічних зв'язків. Незалежно від намірів правителів, всупе­реч шовіністичній політиці російського уряду єдиний економічний простір сприяв відродженню національної свідомості українців на всіх теренах України.

Українській інтелігенції першої половини XIX ст. належить істо­рична заслуга відновлення національної самосвідомості народу. Започатковується національний рух як свідомий рух, спрямова­ний на забезпечення умов вільного розвитку, реалізацію національної ідеї.

У другій половині XIX ст. великого поширення набули ама­торські театри, гуртки та групи. Український театр став настільки популярним в Україні та Росії, що проти урядових заборон висту­пили не лише актори, письменники, а навіть частина чиновництва, в тому числі київський та волинський генерал-губерна­тори. У 1882 р. з ініціативи М. Кропивницького в Єлисаветграді відкрився професіональний театр, який мав тріумфальний успіх. Протягом другої половини 80-х - 90-х років діяло кілька про­відних театральних колективів - Михайла Старицького, Марка Кропивницького, Миколи Садовського - і близько 30 невеликих театральних груп. Вони виступали на сценах не тільки України. Трупа Кропивницького своїми виставами в 1886 р. здобула вели­ку популярність у Петербурзі, а Старицького в 1886І 1887 р. - у Москві. Успішно проходили їх гастролі також у Білорусі, Грузії, Польщі. Трупа Г. Деркача майже 20 років гастролювала по цен­тральних містах Росії, побувала на Уралі, в Сибіру, а в 1893 р. дала виставу в Парижі.