Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Укр. к-ра ХІХ ст. з і.У.doc
Скачиваний:
133
Добавлен:
11.03.2016
Размер:
5.91 Mб
Скачать

2. Освіта та діяльність культурно-освітніх установ

У першій половині XIX ст. навчальна мережа поділялася на 4 розряди: діти найнижчих станів навчалися у парафіяльних школах; діти дворян, купців, урядових службовців та ремісників - у повіто­вих училищах; діти дворян - у гімназіях, ліцеях та університетах.

Розпорядженнями Міністерства народної освіти 1813, 1827 та 1840 pp. забороняли допуск у середні та вищі навчальні заклади вихі­дців з селян-кріпаків, щоб не порушити "порядок громадських ста­нів"6. За влучним висловом В. І. Леніна, у царській Росії народні маси були "пограбовані в розумінні освіти, світла та знання" . Так, напри­клад, у першій половині XIX ст. з 10 тисяч учнів Київської, Волинсь­кої, Подільської, Чернігівської та Полтавської губерній 70 % були ви­хідці з дворян, духовенства, чиновників, службовців та купецтва.

Напередодні реформи 1861 р. в Україні було 1320 початкових та 111 недільних шкіл, в яких навчалися близько 70 тис учнів. Це катастрофічно низьке число. На практиці це означало, що один учень припадав на 150 чоловік населення.

Після шкільної реформи у 60-70-х роках становище початко­вої освіти спробували поліпшити земства. Тільки в Лівобережній та Південній Україні у другій половині XIX ст. їх зусиллями було відкрито 3179 шкіл. Але і ця опора не створила умов для охоплення всіх дітей початковим навчанням.

Як і раніше, під кінець XIX ст. початкові школи України навчали лише третину дітей. Особливо катастрофічне становище з освітою бу­ло на селі у 80-х роках, наприклад, в селах Чернігівської губернії було письменними лише 5,3% дітей, Херсонської - 6,2%, Полтавської - 6%. Ще гірше становище було у західноукраїнських землях.

Дещо краще становище з початковою освітою було в містах. У Києві та Харкові нею було охоплено 62 % дітей, Одесі - 59 %. У 1897 р. в цілому по губерніях України цією категорією шкіл було охоплено від 15,5 до 27,9 % дітей 8.

У другій половині XIX ст. зазнала реформ та певного поступа­льного руху середня освіта. Гімназії стали класичними та реальними середньоосвітніми закладами з повним — семикласним та непов­ним - чотирикласним навчанням. Класичні гімназії надавали пере­вагу стародавнім мовам та формальній логіці; реальні більше уваги приділяли європейським мовам, природознавству, фізиці, матема­тиці, кресленню. Реальні гімназії готували кадри для виробничих підприємств, кредитних установ та певних економічних об'єднань.

У пореформену добу деякого розвитку набула жіноча освіта. У 1870 р. був затверджений статут восьмирічних жіночих гімназій і прогімназій, восьмий клас яких призначався для підготовки вчите­льок та виховательок.

Слід, однак, зауважити, що їх кількість не забезпечувала потреби молоді в одержанні гімназичної освіти. Так, наприклад, в кінці 90-х ро­ків в Україні було 129 гімназій. В Київському навчальному окрузі - од­на на 564 тис. осіб, Харківському - на 485 тис, Одеському - на 206 тис.

З 1871 р. реальні гімназії було перетворено на реальні учили­ща, які набрали забарвлення професійних спеціальних навчальних закладів. Відмежувавшись від реальних училищ, гімназії незабаром перетворилися на заклади для освіти привілейованих класів.

На початку XIX ст. в Україні єдиним вищим навчальним закла­дом бума Київська академія. 15 січня 1805 р. вчений і громадський діяч В.Н.Кярязін домігся згоди царського уряду на заснування університету в Харкові. Незабаром університет згуртував у своєму колективі таких вчених, як Т.Ф.Тимковського, І.І.Срезневського, А.Л.Метлинського, М.М.Луніня, П.П.Гуляка-Артемовського та ін.

15 липня 1834 p. відкрито Університет св. Володимира в Києві, першим ректором якого було призначено вченого з енциклопедичними знаннями М. О.Максимовича.

У першій чверті XIX ст. в Україні з'явилися вищі навчальні за­клади, що об'єднали гімназичний та університетський курси: Волинський ліцей у Кременці, Рішельєвський ліцей в Одесі, гімназія вищих наук в Ніжині. Згодом Рішельєвський ліцей реорганізовано в Новоросійський університет .

В Східній Галичині, Північній Буковині та на Закарпатті, які перебували у складі Австрійської імперії, на початку XIX ст. шкіль­ною справою опікувалися Львівська, Перемишльська та Чернівець­ка греко-католицькі консисторії. Немає потреби говорити, що таке попівське керівництво вплинуло на зміст освіти та характер всього шкільництва ''.

У другій половині XIX ст. під тиском демократичних сил уні­верситетське життя та діяльність всіх інших навчальних закладів було реанімовано.

18 червня 1863 р. було затверджено новий університетський ста­тут. Він дещо розширював автономію університетів, прав їхніх рад та професорських колегій. Посади ректорів, деканів, професорів формально сіпали виборними. Було створено виборний університетський студентсь­кий суд тощо.

Після вбивства народовольцями Олександра II уряд вважав, що університети стали розсадниками "революційної крамоли" й вирішив посилити контроль за їх діяльністю. Новий, реакційний ста­тут (1884) повністю ліквідував університетську автономію, поста­вив ці вищі навчальні заклади під контроль попечителів освіти та міністерства.

Не дивлячись на це, в кінці XIX ст. при Київському, Харківсь­кому, Новоросійському університетах були сформовані історико-філологічні, фізико-математичні, юридичні, медичні та інші факу­льтети або відділи, які щороку навчали близько 4 тис. студентів. Цікаво, що зазнало змін соціальне середовище студентів.

Якщо, наприклад, у Київському університеті до реформи вчило­ся 80% студентів-дворян, то у 1881 їх стало 50%, у Харківському -відповідно 71,2 % і 38,6%.

Колоніальне становище Галичини негативно позначилося на ді­яльності Львівського університету. До 80-х років університет не мав свого приміщення. За висловом І.Я.Франка, цей навчальний заклад був не храмом науки, а установою для наукової безплідності.

У Чернівецькому університеті (заснованому у 1875 р.) у 1896 р. навчалися лише 20 українців (з 320), решта - вихідці з німецького, ма­дярського та румунського панівного середовища.

Поступове зростання грамотності населення і піднесення сус­пільно-політичного руху супроводжувалися посиленим потягом на­роду до освіти, знань, культури. Це підносило громадську роль біб­ліотек, музеїв та інших культурно-освітніх установ. Особливе місце серед них належало бібліотекам, найкраще серед яких були укомп­лектовані бібліотеки при університетах, гімназіях, ліцеях та інших навчальних закладах. Так, наприклад у 80-х роках бібліотека Хар­ківського університету налічувала 109,6 тис. томів, Київського -149,2 тис, Новоросійського - 102,8 тис.

В середині XIX ст. інтелігенція розпочала рух за створення безплатних народних бібліотек і читалень за рахунок земств і сільських громад. Наприкінці XIX ст. в Україні діяло 140 таких бібліо­тек. Проте "Каталог дозволених книг" забороняв зосереджувати в цих бібліотеках твори В.Г.Белінського, М.Г. Чернишевського, М.О.Добролюбова, М.О.Некрасова, М.Є.Салтикова-Щедріна, Т.Г.Шевченка, П.О.Куліша, М.П.Драгоманова та багатьох інших прогресивних письменників. Заборона української мови, циркуляр Валуєва (1863) та Емський указ (1876) поширювались і на бібліотеки14.

У другій половині XIX cm. певний крок вперед зробила музейна справа. Так, наприклад, в Одесі розгорнув свою діяльність музей Товариства історії та старожитностей (1858), Феодосійський архео­логічний музей (1873), Херсонський музей історії та археології (1890), Харківський музей образотворчого мистецтва, Севастополь­ський музей Чорноморського флоту (1869), Київський історичний музей (1899), Львівський музей художніх промислів (1874) та ін.

Одночасно варто підкреслити, що прогресивну роль в розповсюдженості грамотності, просвітництва, історичних знань відіграли різного роду громадські товариства. Так, наприклад, у 1848 р. Головна руська рада у Львові заснувала "Галицько-руську матицю", яка стала культурно-освітнім товариством, сприяла друкуванню бу­кварів, граматик, читанок тощо. У 1868 р. в Галичині було заснова­не товариство "Просвіта", якому судилося стати організатором відкриття бібліотек, читалень, самодіяльних хорів, театрів, друкування творів Т.Г.Шевченка. На Буковині аналогічним було товарис­тво "Руська бесіда" (1869).

Крім цього, у Харкові, Києві, Одесі та інших містах України в 60-70-х роках прогресивною інтелігенцією були відкриті товариства грамотності, які засновували недільні школи, театральні вистави, літературні вечори, народні читання, лекційні виступи. Зокрема, з 1882 по 1889 рік у Києві проведено 428 народних читань, у Харкові протягом 1896 р. - 90, в Одесі з 1897 по 1900 рік - 406 лекцій 15.