7.9. Суспільні течії та рухи в Україні другої половини XIX ст.

Посилення національно-визвольного руху в Україні припадає на другу половину XIX ст. З кінця 50-х років він набув розвитку у формі громад — напівлегальних організацій (гуртків), що об'єднували у своєму складі українську інтелігенцію, службовців, офіцерство, студентство та учнівську молодь, а також частково з поміщиків-лібералів. Наприкінці 50-х років студенти Київського університету створили таємний гурток "хлопоманів", або, як вони себе самі називали, "українофілів". Члени гуртка В. Антонович, Б. Познанський, Т. Рильський, А. Свидницький основну мету своєї організації вбачали в зближенні з простим українським народом (селянами), у відстоюванні їхніх інтересів, вихованні в них патріотичних почуттів. У 1860-1861 роках гурток змушений був припинити свою діяльність. Замість нього "хлопомани" створили нову таємну організацію "Громада", і залучили до участі в ній інших студентів університету. Незабаром громадівський рух став масовим і громади з'явились в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. У громадівському русі досить чітко простежуються дві течії: - помірковано-ліберальна та революційно-демократична, між якими точилась гостра політична боротьба. Свої погляди діячі громадівського руху викладали в першому українському літературно-художньому та громадсько-політичному журналі "Основа", який у 1861-1862 роках видавався в Петербурзі на кошти українських землевласників-лібералів В. Тарнавського і А. Галагана. У журналі друкувались цікаві праці з історії та культури України, твори Т. Г. Шевченка, Марка Вовчка, інших представників революційно-демократичного руху України.

Однією з найчисельніших і найбільш впливових була Київська громада, яка нараховувала близько 300 членів. Ліберальне крило її представляли В. Антонович, М. Драгоманов, Б. Познанський, брати Ф. Рильський і Т. Рильський, П. Чубинський та ін. Головну увагу вони приділяли вивченню української літератури, мови, історії та культурно-просвітницькій діяльності серед і народу. . Інше крило громади було представлене демократами А. Красовським, В.Синьогубом, братами Потоцькими, В. Пилипенком, які ставили за мету народне повстання в боротьбі протиросійського самодержавства. Загальним для всіх, громад України були: національна ідея української держави, утвореної на демократичних засадах, віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу,: гордість за. багаті духовні досягнення рідної культури. Практична діяльність,громад зводилася переважно до проведення культурно-просвітницьких заходів. Багато хто з, членів, громад брали активну участь у роботі;. недільних шкіл, видавали підручники українською мовою._(; Але, зрештою, під натиском постійних переслідувань з боку уряду, громади, або самоліквідовувалися, або розганялись урядовими установами У січні 1863 року спалахнуло нове польське повстання, яке поширилось на Правобережну Україну. Українські селяни участі в цих подіях не брали, вважаючи їх "панською справою". Однак російські урядові кола, вважаючи український національний рух польською провокацією спрямували удар і проти нього. У 1863 році був виданий Валуєвський циркуляр (за прізвищем міністра, внутрішніх прав Валуева), .за яким _:заборонялося друкувати українською мовою книги "навчальних; і взагалі призначених для початкового читання народом", а також тексти до музичних .творів. У спробах користуватися українською мовою в навчальних закладах і пресі царизм вбачав прояв українського сепаратизму. У своєму циркулярі Валуєв стверджував, що самі українці з обуренням виступають проти вживання в школах української мови і доводять, що "ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути". Були заарештовані деякі члени; громад, самі громади були заборонені.

Знову відновили свою діяльність громади на початку 70-х років. "Старі" громадівці зберегли лише одну, організацію - київську, а поряд з нею почали діяти "молоді" громади в Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові, Єлисаветграді, Харкові, які об'єднали представників, нового покоління національно-визвольного руху. Головну увагу громадівці продовжували надавати науковій та видавничій діяльності.

У 1873 році члени київської громади історики І.Лучицький, О. Лазаревський. М. Драгоманов, правник О. Кістяківський, мовознавець П. Житецький. соціолог і економіст М. Зібер, композитор М. Лисенко, антрополог Ф. Вовк, етнографи І. Радченко, О. Русов, драматург та актор М. Старицький увійшли до відкритого в Києві Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, яке очолив Григорій Ґалаґан. Зусиллями товариства було видано значний етнографічно-фольклорний, історичний, географічний, природознавчий, статистичний та економічний матеріал.

У 1875 році царський уряд створив комісію для розгляду засобів боротьби з "українофільством". її висновки були такі: "Допустити окрему літературу простонародною українською говіркою означало б закласти міцні підвалини для переконання можливості відокремлення, хай навіть у далекому майбутньому, України від Росії". Ознайомившись із цими рекомендаціями під час лікування на німецькому курорті Емс, Олександр II видав 17 травня 1876 року Емський указ, яким заборонялося видаватися українською мовою як оригінальні твори, так і переклади, а також завозити до імперії українських книг і брошур, надрукованих за кордоном. Не дозволялося також ставити п'єси й влаштовувати концерти "малоросійською говіркою". Як виняток, допускалося видання українською мовою художньої літератури та історичних документів. Почалися репресії проти діячів громад. В умовах реакції 80-х років громади розпалися на окремі гуртки, які займалися виключно культурницькою діяльністю: виданням історико-етнографічного журналу "Киевская старина" (1882-1906), створенням гуртків-просвіт, самоосвітою, культурницькою роботою серед селянства.

Уникаючи переслідувань з боку російського уряду, ряд членів громад змушені були емігрувати. Зокрема, М. Драгоманов, від'їхавши до Швейцарії, в Женеві створив громадівський гурток, до якого увійшли М. Зібер, С. Подолинський, Ф. Вовк і почав видавати часопис "Громада" на кошти Київської громади, яка, не погодившись з радикалізмом М. Драгоманова та його однодумців, з 1886 р. припиняє фінансування діяльності М. Драгоманова: Часопис "Громада" був першим політичним журналом української Опозиції. У 1886 році М. Драгоманов пориває зв'язки зі Старою Громадою, ^; члени якої були незадоволені його радикальними поглядами, і створив перший український гурток соціалістичного спрямування.

Михайло Драгоманов - відомий український громадсько-політичний діяч, літературознавець, історик, публіцист, фольклорист, економіст, філософ посідає визначне місцеве в суспільному русі ліберального, а згодом соціалістичного спрямування. Він походив зі збіднілого дворянства, що мало козацькі корені. Був прибічником ідей демократизму і федералізму. Визнавав пріоритети загальнолюдських культурних цінностей перед національними особливостями. Виступав за відокремлення церкви від держави та відстоював ідею нерелігійного, світського українського суспільного і культурного життя.

Визнаючи право українського народу на самовизначення та національну державність, М. Драгома­нов не вірив у можливість її відновити найближчим часом. Тому він прагнув спрямувати український суспільний рух на боротьбу за демократизацію і федералізацію в рамках Російської та Австро-Угорської імперій. Драгоманов виступав за єдність усього українського народу від Закарпаття до Кубані. Рішуче виступав проти шовіністичної політики царизму, оцінюючи період перебування України в складі Російської держави як "втрачений час".

Погляди Михайла Драгоманова мали значний вплив на подальший розвиток українського політичного руху.

Іншим відомим громадським діячем того часу, ідеологом "хлопоманів", а потім громадівського руху був Володимир Антонович. Він закінчив медичний та історико-філологічний факультети Київського університету, був професором, відомим українським істориком, археологом, етнографом. Його перу належить ряд цікавих праць з історії України, в тому числі "Про походження козацтва", "Про гайдамацтво". Поляк за походженням, Антонович був послідовним захисником інтересів України. Полякам, які жили в Україні, він пропонував перейти на бік українців, або переїхати до Польщі. Вважав, що поляки повинні визнати свою провину перед українцями і спокутувати гріхи своїх предків. В.Антонович вважав себе сином українського народу, готовий був розділити з ним і радощі, і горе. Справу В. Антоновича продовжив його син Дмитро, який став одним із засновників першої політичної партії в Україні, а згодом - членом Центральної Ради та Директорії.

Наприкінці XIX ст. в українському русі в середовищі молодих інтелігентів виникає новий політичний рух на основі національної ідеї. Він зародився як реакція на кризу культурницького руху (українофільства). Зрозуміло, що глибинною причиною активізації національного руху був фактично колоніальний стан українського народу в Російській імперії.

На початку 90-х років у Києві утворився студентський гурток, до якого входили М. І. Міхновський, С. М. Шелест, А. II. Кучинський та ін. Цей гурток мав тісні стосунки з провідними діячами українського культурницького руху. Члени гуртка ставили за мету боротьбу за самостійну Україну. Була створена таємна загальна Українська організація (1897) на чолі з В. Антоновичем та О. Кониськам, що прагнула до згуртування всіх національних опозиційних царизму сил. Організація відкрила літературне видавництво "Вік", велику книгарню, організувала Шевченківські свята.

У 1891 році під час перепису рухомого майна в Полтавській губернії відомий українофіл О. О. Русов залучив до цієї роботи багатьох студентів. Саме під час цієї роботи склався гурток з чотирьох студентів (І. Липа, М. Байздренко, М. Базькевич. В. Боровик). Влітку 1891 року вони, склавши клятву вірності ідеї визволення України на могилі Т. Г. Шевченка, заснували

таємне товариство, члени якого згодом стали називати себе "Братство тарасівців ".

Першим відкритим виступом "Братства" стало читання промови на шевченківських роковинах у березні 1893 року в Харківському університеті. Того самого року промова була надрукована в галицькому часописі "Правда" під назвою "Profession de foi молодих українців". Ідеї, висловлені в промові, були далекими від націоналізму (самостійництва), але на загальному тлі аполітичного культурництва та загального занепаду українського громадсько-політичного руху вони справили враження справжнього національного радикалізму. У своїй промові тарасівці стверджували, що українці - окрема нація, і як кожна нація вони потребують національної волі для "праці і поступу". Вони виступали за повну незалежність України, за єдність українського народу. Характерним для тарасівців було негативне ставлення до українофільства (культурництва), радикалізм і екстремізм щодо "відступників". "Братство тарасівців" відстоювало необхідність українських шкіл, право вільного вживання української мови, а також автономії для усіх народів Російської імперії.

Ідеї "Братства" знайшли своїх прихильників, але широкого поширення не знайшли як через своє різке негативне ставлення до інших течій українського руху, так і через особисті якості лідера М. І. Міхновського і, особливо внаслідок репресій російського царизму. Члени братства проводили, в основному, організаційно-виховну роботу, спрямовану на формування національної свідомості українського населення.

У 1893 році в Києві відбувся організаційний з'їзд братства, який, на думку його організаторів, мав надати організації більш стрункої форми. Але оскільки "Братство тарасівців" не мало конкретної програми дій, а подекуди просто дублювало старе культурництво в своєрідних формах (наприклад, демонстративне носіння національного одягу), воно стало занепадати. Наприкінці 90-х років воно фактично розпалося. Цьому сприяли й поліцейські переслідування членів організацій.

Таким чином, наприкінці XIX ст. український національний рух набуває вже політичного характеру.

Поряд з національним рухом в Україні у другій половині XIX ст. розгортались суспільно-політичні рухи, що сформувались на загальноросійському ґрунті. Так, у 60-і роки виник революційний рух, рушійною силою якого була радикально настроєна молодь, представники різночинної інтелігенції, їх самоназва - народники. Вони виступали за повалення самодержавства шляхом селянської революції, оскільки вірили в самобутній розвиток Росії, в те, що збереження колективістських традицій сільської общини в майбутньому приведе до соціалістичної організації суспільства. У діяльності народників виділяють три етапи: початковий (1859— 1861), що проходив під гаслом "ходіння в народ". Росія, - переконували вони, на відміну від країн Західної Європи, повинна обминути капіталістичну стадію розвитку, а селянство народники вважали рушійною силою революції на шляху до соціалізму. Але майже всі "ходіння в народ" одразу ж зазнали репресій з боку уряду.

Другий етап (друга половина 70-х років), характеризувався проведенням широкої пропагандистської роботи серед селян. Але, як виявилось, пропаганда народників була незрозумілою селянам. Тоді в народників визріла думка створити законспіровану революційну організацію "Земля і воля", що виникла наприкінці 1876 року. Члени організації повели боротьбу за передачу землі селянам, ліквідацію викупних платежів і податків. В Україні найвідоміший гурток цієї організації був створений у 1875 році, а у

1877 році з гуртка виділилася група Я. Стефановича, яка створила в селах Чигиринського і Черкаського повітів підпільну селянську організацію "Таємна дружина" числом понад 1000 учасників. Жандарми попередили підготовку повстання й розгромили організацію. Третій етап політичної боротьби із самодержавством - перехід до методів політичного терору. На позиціях тактики індивідуального терору стояла народницька організація "Народна воля". Члени "Народної волі" розробили програмні документи, в яких передбачалось повалення самодержавства, скликання Установчих зборів, забезпечення прав свободи слова, друку, зборів, права народів на самовизначення. Постріл В. Засулич в генерал-губернатора Києва Трепова у 1878 році породив хвилю замахів на вищих чиновників. Але й це не принесло дієвих результатів. Царевбивством 1 березня 1881 року народовольці вичерпали себе. Мета і методи боротьби виявились помилковими. Тисячі активних членів народницького руху були заарештовані і заслані на каторгу. Керівники "Народної волі" О. Желябов, С. Перовська, М. Кібальчич були страчені. Народницький рух поступився масовому робітничому і соціалістичному руху.

Наприкінці XIX ст. в умовах розгортання робітничого руху виникли перші робітничі організації - у 1875 році в Одесі утворився "Південноросійський союз робітників".

У цей період все більшого вітливу на робітничий рух набуває марксистська теорія. Наприкінці 80-х років виникли марксистські гуртки і організації в Києві, Харкові, Катеринославі, їх провідними діячами стали Ю. Мельников, П. Запорожець, А. Луиачарський, П. Сочинський та ін.

У 1896 році в Петербурзі радикальний марксист В, Ульянов (згодом відомий під псевдонімом Ленін) створив прообраз марксистські партії "Союз боротьби за визволення робітничого класу", комітети якого діяли в Києві, Катеринославі. Після 1 з'їзду РСДРП українські "Союзи боротьби" були перетворені на комітети РСДРП.